ім. В.Н. КАРАЗІНА

ХАВКІНА ЛЮБОВ МАРКІВНА

УДК 821.162.2:82–1“182/184”:82–343

УКРАЇНСЬКА РОМАНТИЧНА ПОЕЗІЯ

КІНЦЯ 20-х – ПОЧАТКУ 40-х рр. ХІХ ст.:

МІФОПОЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків–2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії української літератури Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Борзенко Олександр Іванович,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна, доцент кафедри історії

української літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Ткачук Микола Платонович,

Тернопільський державний педагогічний

університет ім. Володимира Гнатюка,

завідувач кафедри історії української літератури;

кандидат філологічних наук, доцент

Балабуха Кім Хомич,

Харківський державний педагогічний університет

ім. Г.С. Сковороди, професор кафедри української та світової літератури

Провідна установа: Донецький національний університет,

кафедра української літератури і фольклористики,

Міністерство освіти і науки України, м. Донецьк

Захист відбудеться “29” вересня 2003 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.07 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. 2-37.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий “27” серпня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради доц. Гноєва Н.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Творчість українських поетів-романтиків кінця 20-х – початку 40-х років ХІХ ст. становить важливий етап розвитку української літератури та є потенційним об’єктом дослідження передусім з огляду на її міфопоетичну природу. Аналізуючи поезію цих авторів, ми приділили увагу з’ясуванню специфічних рис створеного ними етнокультурного міфу з його засобами пояснення й коментування всіх сфер народного буття та проектування парадигми національного відродження.

Актуальність роботи пояснюється тим, що досі з достатньою повнотою не розглядався міфопоетичний аспект художньої спадщини і світоглядної концепції ранніх українських романтиків. Міфопоетичний аналіз застосовували до спадщини Т. Шевченка (Г. Грабович, О. Забужко, Т. Мейзерська, Л. Плющ, Н. Слухай та ін.) і лише частково розповсюджували на творчість інших поетів першої половини ХІХ ст.

Т. Бовсунівська, О. Камінчук, Є. Нахлік, Д. Тетерина, М. Ткачук та інші розробляли питання зародження романтизму в Україні, вивчали його символічний код, часопросторову організацію, народнопоетичний компонент. Але комплексної праці, присвяченої етнокультурному міфу українських поетів кін. 20-х – поч. 40-х рр. ХІХ ст., досі не існувало, хоча постало міцне підґрунтя для його вивчення. Спробою розв’язати цю актуальну проблему і стало наше дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами і планами. Дисертація виконана за тематичним планом кафедри історії української літератури Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна й пов’язана з основним напрямом її роботи.

Мета дисертаційної роботи – проаналізувати міфопоетичний рівень спадщини українських романтиків кінця 20-х – поч. 40-х років ХІХ ст., дати обґрунтування їх міфопоетичної концепції, реалізованої в літературних текстах, прокоментувати створену ними модель світу, що базується на засвоєнні народної міфопоетики.

Метою передбачено вирішення таких завдань:

–

–

–

–

–

–

–

–

Об’єктом дослідження є міфопоетичний рівень творчості українських поетів-романтиків кінця 20-х – початку 40-х рр. ХІХ ст., відображений у їх художніх текстах етнокультурний міф, а також їх фольклористична й наукова діяльність, що супроводила процес романтичної міфотворчості або передувала йому.

Предметом вивчення в роботі є художні твори українських романтиків кінця 20-х – початку 40-х рр. ХІХ ст.: харківських поетів (Л. Боровиковського, О. Корсуна, М. Костомарова, А. Метлинського, М. Петренка, С. і П. Писаревських, І. Срезневського, О. Шпигоцького, Я. Щоголіва), інших авторів Східної України (О. Афанасьєва-Чужбинського, В. Забіли), Т. Шевченка (раннього етапу творчості), західноукраїнських романтиків (І. Вагилевича, Я. Головацького, А. Могильницького, М. Устияновича, М. Шашкевича). Додатково залучаються до дослідження фольклорний збірник “Запорожская старина”, наукові розвідки М. Костомарова (“Об историческом значении русской народной поэзии”), А. Метлинського (“Заметки относительно южнорусского языка”), І. Срезневського (передмова до першого випуску “Запорожской старины”), листування поетів. Це сприяє з’ясуванню світогляду романтиків, провідних настанов, внутрішньої логіки й мети їх діяльності.

Методологічну основу дисертації складають наукові принципи сучасної історії та теорії літератури, передусім літературознавчі підходи до вивчення міфотворчості. Дослідження здійснене з позицій міфологічного методу. Його напрямок розроблено з урахуванням психологічних теорій З. Фройда і К. Юнга, структуралістських робіт К. Леві-Строса й Р. Барта, досліджень давньої міфології М. Еліаде, здобутків російських і українських міфологів (В. Іванова, О. Лосєва, Ю. Лотмана, Є. Мелетинського, М. Потебні, В. Топорова та ін.).

Наукова новизна отриманих результатів дослідження визначається такими чинниками:

–

–

–

–

–

–

Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості їх використання для подальшого вивчення творчості українських романтиків, у курсах історії української літератури першої половини ХІХ ст., при розробці спецкурсів і семінарів, присвячених побутуванню міфологічних конструкцій у тканині художнього тексту, а також для удосконалення і специфікації підходів до аналізу міфопоетичного рівня літературних творів.

Апробація результатів дисертації здійснена на засіданнях кафедри історії української літератури ХНУ ім. В.Н. Каразіна, на наукових конференціях: Другі Шевельовські виклади (Харків, 1998), Всеукраїнська конференція “Актуальні проблеми слов’янської філології” (Бердянськ, 2001), Другі Всеукраїнські Єфремовські читання (Київ – Черкаси, 2001), V Всеукраїнська науково-теоретична конференція молодих учених (Київ, 2002), Міжнародна науково-теоретична конференція “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2002), ХVІІ щорічна наукова франківська конференція (Львів, 2002).

Публікації. Результати дослідження відображені в 7 статтях (загальним обсягом 2,85 друк. арк.), опублікованих у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура дисертації обумовлена її метою та завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Обсяг роботи становить 195 сторінок основного тексту та 32 сторінки списку використаних джерел (367 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами і планами, показано наукову новизну та практичну цінність отриманих результатів.

У першому розділі роботи “Дослідження творчого доробку українських поетів-романтиків кінця 20-х – початку 40-х років ХІХ століття в науково-критичній літературі” охарактеризовано ступінь вивчення теми. Від часу публікації поезії романтиків їх життю і творчості почали присвячувати розвідки, на методології яких відбивались особливості суспільно-культурної ситуації. Першими дослідниками були М. Костомаров і П. Куліш, далі, у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст., – автори історико-літературних праць М. Дашкевич, О. Огоновський, М. Петров, О. Пипін, В. Спасович, а також такі вчені, як М. Возняк, М. Драгоманов, В. Срезневський, І. Франко й інші. У 10–20-ті рр. ХХ ст. вийшли роботи С. Єфремова, М. Зерова, Ф. Савченка, М. Сумцова, П. Филиповича та ін. Етапним стало видання 1930 р. “Харківська школа романтиків” зі статтями В. Срезневського й А. Шамрая. На 30–80-ті рр. припали роботи І. Айзенштока, Л. Білецького, Г. Вервеса, П. Волинського, Є. Кирилюка, Ф. Колесси, Т. Комаринця, С. Крижанівського, Д. Наливайка, Г. Нудьги, О. Петраша, І. Пільгука, М. Рильського, П. Ротача, В. Смілянської, Д. Чижевського, М. Шалати, М. Яценка та інших. Ю. Шерех у роботах різних часів подав цікаві ракурси бачення раннього українського романтизму. Українським поетам кін. 20-х – поч. 40-х років ХІХ ст. присвячували чимало праць, але в них здебільшого застосовувався соціологічний підхід, зв’язок ранньої романтичної творчості з народною традицією трактувався частіше спрощено.

Перші спроби вивчення доробку українських романтиків з позицій міфологічного методу припали на 1979 р. – час появи статей Г. Грабовича й Л. Плюща. Інтерес до раннього романтизму в Україні зріс у 90-ті рр., коли з’явилися вільні від ідеологічних нашарувань і новаторські за методологією праці, робилася спроба аналізу романтичної поезії з огляду на її міфопоетичну природу. Г. Грабович досліджував міфотворчість романтиків, аналізував Шевченків міф України. О. Забужко розглянула національно-консолідуючий міф Т. Шевченка, подала варіант прочитання його творів як міфопоетичної системи. Н. Слухай розглянула місце Т. Шевченка в українському міфопоетичному каноні, архетипи й міфологеми його творчості. Т Мейзерська дослідила Шевченків міф як форму художнього мислення. І. Грабовська та Н. Зборовська схарактеризували Шевченкову творчість на тлі доби романтизму, виходячи з ідеї суперечності чоловічого й жіночого начал. Міфологічний метод застосовували здебільшого до творчості Т. Шевченка, розповсюджуючи лише частково на поезію інших романтиків. Але з’явився ряд присвячених їм розвідок, які можуть бути використані при дослідженні романтичного міфу України. О. Гриценко аналізував міф романтиків і наголосив на сформульованій ними ідеї самоцінності української культури. Етапними у вивченні романтизму стали роботи Т. Бовсунівської, присвячені українському романтизму як філософсько-естетичній системі, пріоритетам романтичної творчості й мислення. О. Камінчук вивчала просторову організацію романтичного тексту. І. Лімборський дослідив новаторські риси поетики й наукової думки романтиків у європейському контексті. Є. Нахлік вивчав галицький романтизм, парадигми художнього мислення поетів, культивування “народного стилю” й історичної пам’яті. Д. Наливайко аналізував романтизм як тип світогляду, історизм і міфологізм Т. Шевченка. Вийшли розвідки С. Козака, М. Коцюбинської, П. Михеда, О. Мишанича, В. Пахаренка, Є. Сверстюка, В. Сиротенка, Д. Тетерини та ін. У 2000–2002 рр. з’явилися роботи М. Бондаря, І. Денисюка, М. Жулинського, В. Іванишина, М. Кодака, М. Паласюка, М. Ткачука та інших.

Огляд показав, що у присвячених раннім українським романтикам розвідках здебільшого не робився наголос на міфопоетичній сутності їх творів, але при цьому було створено базу для аналізу їх художньої спадщини як літературного міфу.

Другий розділ “Світоглядна позиція представників українського романтизму кінця 20-х – початку 40-х років ХІХ століття та засвоєння ними народної міфопоетики” має два підрозділи. Перший підрозділ “Аспекти сприйняття міфу як структурно-семантичного утворення й суспільно-культурного феномену” становить теоретичне підґрунтя роботи. Вивчаючи українські романтичні твори як цілісну міфопоетичну систему, ми вдалися до з’ясування особливостей міфу як такого та визначили спільні риси первісного й літературного міфів. Літературний, зокрема український романтичний міф становить структурно-смислову єдність та соціокультурне явище, зіперте на традиції архаїчного міфотворення. З огляду на це ми розглянули різні міфологічні концепції, які враховували при дослідженні української романтичної міфопоетики.

Наука про міфи має тривалу історію, але до нашого часу не сформувалося загальноприйнятого погляду на міф. У ХХ ст. відбувся кардинально новий етап в осмисленні міфотворчості, оскільки міфологічний метод стали застосовувати при аналізі літературних текстів. Серед літературознавчих методологій усе більшої ваги почав набувати міфологічний підхід, що передбачає погляд на художні твори як на авторські міфи, побудовані за відповідними законами структурно-семантичної організації та призначені для виконання подібної до архаїчних міфів функції.

Генетичний зв’язок міфології і мистецтва зумовив постійну присутність у фольклорі й літературі міфологічних мотивів та уявлень. Окрім зовнішніх і структурних ознак міфу література зберігає його універсальність, здатність охопити всі сфери буття. В епоху романтизму література черпала міфологічні сюжети й образи з фольклору, апелюючи до нього як до джерела міфореліктів. Українська поезія кінця 20-х – поч. 40-х років ХІХ ст., створивши цілісний образ-міф України, стала яскравим виявом цих тенденцій.

При дослідженні української романтичної міфопоетики інтерес становлять різні підходи до вивчення міфу. Це психологічні теорії З. Фройда й К. Юнга, здійснений ними аналіз побутування індивідуального й колективного позасвідомого, здобутки К. Леві-Строса й Р. Барта в галузі структуралістського вивчення міфології як універсального засобу збереження та повідомлення інформації, осмислення М. Еліаде міфологічного сприйняття часу й історії, властивостей колективної пам’яті тощо. Різні ракурси вивчення літературної міфотворчості пропонують роботи українських та російських учених-міфологів. Це погляди О. Потебні на співвіднесеність мови й міфу, символістське бачення міфу В. Іванова, усебічне дослідження поетики міфу О. Лосєва, здійснений Ю. Лотманом аналіз виявлених у літературі міфологічних структур, його погляди на міф як на центральний текстоутворюючий пристрій, що будує модель світу. Є. Мелетинський запропонував трактування міфу з огляду на його суспільно-культурні функції, поетику, характер засвоєння літературою; В. Топоровим було висловлено погляди на міф як на семантично й енергетично найбагатший образ світу тощо.

Одним із типів взаємодії літератури й міфу є свідоме звернення письменників до міфології, яка стає інструментом організації художнього матеріалу та вираження національних культурних моделей і “вічних” начал, що має характер самостійної міфотворчості. Рання романтична поезія зберігає головні риси міфу: на загально-філософський шар накладає інтерпретацію явищ суспільного життя, відображає світовідчуття епохи створення, адекватно передає позицію та психологію етносу. Для поезії українських романтиків кінця 20-х – поч. 40-х рр. ХІХ ст. характерне надзавдання, яке міф має виконувати в житті спільноти. Виникнувши у кризовий історичний момент, їх міф стверджував чинну систему цінностей і уявлень, пропонував нові світоглядні орієнтири та містив візію-проект відродження нації.

Аналізу світоглядних і суспільно-естетичних тенденцій, що спричинили появу романтичного міфу, присвячено другий підрозділ “Динаміка розвитку романтичної міфотворчості: етапи діяльності романтиків як складова процесу творення міфу України”. Період кінця 20-х – початку 40-х рр. ХІХ ст. позначений виникненням романтичного напряму на українському терені. У цей час тут постало кілька романтичних осередків: харківське університетське коло, найвпливовішими діячами якого були І. Срезневський і М. Костомаров, близькі до нього В. Забіла й О. Афанасьєв-Чужбинський, Т. Шевченко (на ранньому етапі творчості), західноукраїнські романтики (учасники “Руської трійці”). Їх літературна й суспільно-культурна діяльність виявилась у плідних творчих контактах, засвідчила спільні риси, однакову мету й історико-культурні функції та в сукупності обумовила формування романтичного образу-міфу України. З огляду на це правомірно аналізувати спадщину українських поетів кінця 20-х – початку 40-х рр. ХІХ ст. як літературний міф.

Продукування української версії романтизму на цьому етапі відбувалося переважно в академічному середовищі під впливом європейського культурного відродження і ґрунтувалося на філософських ідеях Й. Гердера, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Вони спричинили народознавчі зацікавлення і зробили центральним об’єктом дослідження українських романтиків національне життя в усіх його виявах. Ці ідеї стали основою для формування поглядів романтиків на духовну культуру нації, зумовили інтерес до осягнення історичної місії українського народу, викликали звернення до фольклору як до джерела пізнання народного духу, ментальності, історії, світогляду. Початок творення міфу було покладено фольклористичною діяльністю харків’ян. Наступними ланками процесу міфотворення стали наукові роботи романтиків та їх поезія, що ніби мала продовжувати фольклорні традиції. Явищем у фольклористиці став збірник “Запорожская старина” з передмовою І. Срезневського, де мета збірки пояснювалася прагненням заявити про український народ як про носія давньої самоцінної культури, духовності, історії, дати романтичний образ України. Велике значення мали наукові розвідки М. Костомарова й А. Метлинського, що носили народознавчий характер і яскраво засвідчували романтичне світосприйняття їх авторів.

Ранній український романтизм мав за мету не лише змінити ставлення до особистості, до народу, відродити та продовжити його культурну традицію, але й заявити про власну націю як про самобутню етнічну реалію. Враховуючи європейський досвід, українські діячі спрямували зусилля перш за все на оновлення історичної науки і становлення фольклористики, на привернення уваги до мовознавчих питань. Романтична зорієнтованість на відтворення основ національного буття і свідомості вимагала нових форм творчості. Внаслідок цього виникає національний міф, зіпертий на фольклорні традиції та ідеї європейської романтичної філософії. Ставлення українських романтиків до народної поезії і мови як до акумуляторів духу нації спричинило співвіднесеність їх міфопоетики зі структурами народної міфологічної свідомості й зумовило відображення в романтичних творах суспільного й етико-естетичного ідеалу українців.

Процес романтичної рецепції народної культури мав кілька етапів. Він включав збирання фольклорних текстів, їх видання, коментування, підробку, а згодом спричинив появу поезії ранніх українських романтиків, яка апелювала до народного світорозуміння. Їх дослідницька, науково-теоретична та літературна діяльність становила різні ланки одного процесу, спрямованого на осягнення народного духу, що мало стати запорукою відродження нації. З цією ж метою ранні романтики зверталися до української історії, яка засвідчувала досвід державотворення. Усе це віддзеркалено в листуванні поетів-романтиків, чия багатопланова діяльність являла собою цілісний процес творення міфологізованого образу української дійсності.

Характеристиці етнокультурного міфу ранніх романтиків з огляду на семантику, природу й мету використання його провідних елементів присвячено третій розділ “Особливості міфопоетичної моделі світу українських поетів-романтиків кінця 20-х – поч. 40-х років ХІХ ст.” Він складається з чотирьох підрозділів, у кожному з яких проаналізовано певний шар романтичного міфу. У першому – “Історіософський та культурологічний аспекти міфопоетичної системи ранніх українських романтиків” – досліджено реалізовані у художніх творах романтичні погляди на національну історію та культуру. Аналіз поезій довів, що міфу романтиків властиві зверненість у минуле та неприйняття сучасності. У його основі лежить історіософська концепція, суть якої зумовлена вибірковим підходом до явищ минулого. До уваги беруться передусім козаччина та, рідше, давньоруська доба, позначені піднесенням культури й самосвідомості. При цьому на застосовану поетами до історії цензурну рамку впливали певні ідеологічні чинники.

Пошук періоду, який би засвідчував сутнісні риси і пріоритети життя українців, приводить ранніх романтиків до феномену козаччини. Козацьке минуле дає ключ до відповідей на основні питання доби: про витоки і специфіку національного духу, про перспективи України як етнічної спільноти й держави. Ідеалізація козаччини стає основою розуміння сучасності і проектування майбутнього, а оскільки і те, й інше набувають міфологізованого звучання, то й основою романтичного міфу. Зображення козацтва як прикладу ідеального стану українського життя в романтичній поезії має ряд варіантів. Це “типовий” козак як узагальнений персонаж, козацька маса (колективний герой, символ ідеальної спільноти), козацькі ватажки (історичні, легендарні чи вигадані особи), наділені рисами етнокультурних героїв. З останньої категорії персонажів найчастіше зображується Б. Хмельницький як найяскравіший символ козацького минулого.

При переважанні козацької теми є і випадки звернення до інших періодів історії, перш за все – доби Київської Русі. З точки зору ранніх романтиків, княжа доба засвідчила славні державо- й культуротворчі традиції та органічно вписувалася в їх історіософію.

Історико-героїчна площина міфу України характеризується антитетичністю зображення минулої слави й сучасного занепаду (“Ледащо” Л. Боровиковського, “Могила” Я. Щоголіва, “Іван Підкова” Т. Шевченка, “Згадка” М. Шашкевича, ін.). Виникає образ посередника між минулим і сучасністю – кобзаря, бандуриста як особи, що зберігає історичну пам’ять і акумулює народний дух. У його сприйнятті постає минуле, спів набуває сакрального змісту, символізує переживання втрати – відмирання козацької України (“Співець” М. Костомарова, “Бандурист” М. Шашкевича, “Смерть бандуриста” А. Метлинського, “Могила” О. Корсуна тощо). Місію сучасного поета романтики тлумачать подібно до ролі кобзаря: згадками про давнину будити національну свідомість.

Образ співця постає на межі історіософського й культурологічного шарів романтичного міфу. Народ зберігає себе як етнокультурну цілість завдяки передачі досвіду предків, збереженню ментальних рис, через сферу культури здійснюється зв’язок поколінь. Увага романтиків звернена на народну поезію, вірування, звичаї – їх розквіт вбачається в минулому. Сфери історичного й духовного буття взаємообумовлюються: суспільно-політичні досягнення українців спричинені станом національної свідомості, який, у свою чергу, визначається рівнем духовності. Твори поетів відбивають віру в те, що через піднесення культури можна досягти позитивних зрушень в усіх сферах буття. Закономірним виступає образ пісні як варіант образу співця (“Старі пісні” О. Корсуна, “Дід-пасічник” М. Костомарова тощо). Культуротворчу та націєтворчу роль відіграє мова, українські романтики підкреслюють її вплив на самосвідомість нації (“Рідна мова” А. Метлинського, “Братові з-за Дунаю” Я. Головацького тощо). Західноукраїнські поети також наголошують на тому, що спільність мовно-культурної спадщини сприяє об’єднанню нації, поділеної кордонами (“Поза тихий за Дунай…” М. Шашкевича, ін.).

У другому підрозділі “Своєрідність романтичного змалювання надприродного та тлумачення понять долі, Бога, душі, гріха та спокути у проекції на буття людини й нації” аналізується релігійно-світоглядний шар міфу українських романтиків, його семантично-функціональні варіанти. Специфіку надприродного визначає співвіднесеність міфопоетики ранніх романтиків з народною міфологічною свідомістю, що має витоки в язичницьких віруваннях. Практика зображення надприродних істот позначена розмитістю межі між світами: надприродний світ є продовженням, проекцією людського. Виникає мотив двійництва, спричинений взаємозумовленістю матеріального й духовного світів. Зображується проникнення душ померлих у світ людей, пов’язане з мотивом туги: через сучасний стан країни душі давніх воїнів не знаходять спокою, чи дух минулого виявляє себе через об’єкти реального світу (“Дідівщина” М. Костомарова, “Спис” А. Метлинського тощо). Зіткнення світів відбувається, відповідно до народних уявлень, вночі та пов’язується із сакральним часом релігійних свят. Воно може відбуватись уві сні, що вводить у сферу зацікавлень ранніх романтиків народну віру у віщі сни як можливість пізнання майбутнього (“Маруся” Л. Боровиковського та ін.). Твори містять перекази легенд, згадки про вірування, описи любовної магії і чарів на смерть тощо.

Ряд романтичних творів пов’язаний із зображенням русалок (“Заманка” Л. Боровиковського; “Причинна”, “Утоплена” Т. Шевченка тощо). Основні риси образу беруться з народної демонології, світ русалок постає подібним до людського через їх генетичну спорідненість. Перенесення сутнісних рис в інший світ виявляється й у контексті перетворення дівчини на рослину (“Тополя” Т. Шевченка та ін.). Метаморфоза є компромісом, завдяки якому людина залишається морально чистою: не зрікається кохання й не порушує суттєво засад християнської моралі. Варіантом мотиву метаморфози є поява рослини на могилі людини як символічне свідчення виживання її душі.

Герої можуть звертатися до чарів безпосередньо (“Вивідка” Л. Боровиковського, “Зозуля” М. Костомарова тощо) або за допомогою ворожки – посередниці між світами (“Тополя” Т. Шевченка, “Чарівниця” Л. Боровиковського, ін.). Контакт із надприродним світом чи чарами часто обертається трагедією: природа розчиняє, перетворює людину або доля карає її за гріх ворожіння. Але при цьому метаморфоза є не лише знаком загибелі, але й формою альтернативного буття. Людина отримує можливість зберегти душу, відбувається трансформація, злиття з природою (у проекції на спільноту – занурення у стан напівсмерті-напівсну). Таким чином виявляється важлива риса міфу – творення варіантами (на рівні сюжетів, образів тощо) як своєрідність міфічного коду.

Рецепція народних уявлень яскраво виявлена в релігійно-світоглядному шарі літературного міфу романтиків, а саме у співіснуванні християнських і язичницьких елементів. Їх синтез зумовлює специфіку тлумачення понять долі, Бога, фаталізму, гріха та спокути, які можуть бути спроектовані на долю спільноти. Відтворюючи язичницьку віру у привидів і повстання мертвих, поети пов’язують надприродні події з християнськими святами й церковним дзвоном (“Великодня ніч” М. Костомарова, “Кладовище” А. Метлинського тощо). Фігурування Великодня виступає символічною вказівкою на майбутнє воскресіння нації.

Концептуальними в романтиків є взаємопов’язані поняття долі та Бога. Ракурси зображення долі запозичуються з народних уявлень і розвиваються: доля як витвір Божої волі надається при народженні або визначається залежно від способу життя особи (“До Марії Потоцької” М. Костомарова, “Причинна” Т. Шевченка тощо). Знаковими є випадки, коли концепція запрограмованої Богом долі та її втрати проектується на етнос (“Дід-пасічник” М. Костомарова, “Гайдамаки” Т. Шевченка та ін.). Трагічні зміни в долі України поети трактують як приреченість на тимчасове страждання, яке, однак, передбачає майбутнє відродження.

У художньому світі романтиків особливе місце посідає Бог, до якого звертаються герої у процесі духовних пошуків. Частим є мотив молитви, який може стосуватися особи чи колективного героя – козацької маси (“Тарасова ніч” Т. Шевченка). Орієнтація на християнську етику є привабливою для поетів рисою при зображенні козацької України, згадки про Бога доводять святість боротьби (“Козак” Л. Боровиковського). Знаковим є мотив гріха і спокути, а також вказівки на спадкоємність гріха (“Гайдамаки”, “Катерина” Т. Шевченка). У проекції на долю етносу – сучасність України є періодом спокутування гріхів попередніх поколінь.

Внутрішній світ людини трактується за допомогою образу душі. Зображення станів її буття ґрунтується на народній традиції і християнському світобаченні, але не в усьому тотожне їм. Душа як закладена Богом сутність може бути антитезою до всіх інших рис особи, її зовнішності, соціального стану (“Сирота” В. Забіли, “Мария” О. Шпигоцького тощо). Мотив посмертного повернення душі в людський світ є одним із важливих і має низку варіантів. Одним з них є зображення живого народного духу, пов’язуваного поетами з козацькою епохою (“Думи мої…” Т. Шевченка та ін.).

У третьому підрозділі “Специфіка зображення в романтичному міфі світу людей і трактування закладених у ньому суперечностей” з’ясовуються особливості моделювання людського світу. Він позначений конфліктністю, причому принципове значення має антитеза людина / люди. Ворожість людей виявляється в тому, що вони розлучають закоханих, у жорстокому ставленні до героя (часто – сироти): “Схилившись на руку…” М. Петренка, “Старець” А. Метлинського, “Посланець” М. Костомарова, “Голуб” В. Забіли. “Чужими” можуть вважатися всі, крім родини, всі, крім коханого, взагалі всі люди. Якщо герой відокремлює від світу й себе, і свого коханого / кохану, “чужими” постають навіть батьки. Це перегукується з мотивом сирітства, часто співвідносного з нещасливим коханням: втрата коханої робить героя сиротою в широкому розумінні слова (“Березка” М. Костомарова, “Соловей” В. Забіли тощо). Сирота як втілення самотності є розповсюдженим варіантом романтичного героя в українськiй літературі (“Журба” Л. Боровиковського, “Дитина-сиротина” А. Метлинського, “Сирота” В. Забіли тощо). Іншими варіантами є спільні для європейської традиції образи поета-пророка, нещасливого коханця, ряд героїчних образів, коли провідною рисою персонажа є прагнення до розриву зі світом (“Козак та буря” А. Метлинського, “Козак” Л. Боровиковського тощо). Ці риси можуть переноситися на історичну постать, передусім пов’язану з козацьким минулим (“Палій” Л. Боровиковського, ін.).

Частим є образ співця як пророка, посередника між Богом і людьми – самотнього, відчуженого від суспільства (“Смерть бандуриста” А. Метлинського, “Перебендя” Т. Шевченка тощо). Окремою групою є персонажі творів з мотивом всеосяжного кохання, здатність до якого вивищує героя над буденністю. Втрата коханого тоді дорівнюється смерті (“Малороссийская баллада” О. Шпигоцького, “Молодиця” Л. Боровиковського, ін.). Але доля чоловіків і жінок у такій ситуації різниться: жінка часто гине або зазнає метаморфози після загибелі коханого, а чоловік страждає від нерозділеного кохання чи вимушеної розлуки.

Світ людей фактично показаний через окреме змалювання чоловічого й жіночого світів. Опозиція між ними має генетичний зв’язок з народною традицією і посідає важливе місце у структурі українського романтичного міфу. Конфлікт зумовлюється тим, що чоловік залишає жінку через об’єктивні причини або через прагнення до волі та випробування сил, не зважаючи на кохання й усвідомлення страждань, на які її прирікає (“Розставання” Л. Боровиковського, ін.). На розподілі світу на жіночу й чоловічу половини будується великий корпус історико-героїчних творів. У них жіночий образ, певним чином протиставлюваний чоловічим, може мати ряд модифікацій, обумовлених ступенями кровної або духовної спорідненості: мати, сестра, дружина (наречена, кохана). Останній варіант може мати семантику від трагічної (вірність, страждання) до негативної (неправдивість, зрада – аж до вбивства чоловіка). Передусім одвічна суперечність жіночого й чоловічого світів розкривається через мотив кохання. У залежності від характеру творів суть конфлікту полягає у вимушеній розлуці, у стражданні жінки по смерті коханого, у невзаємності кохання, втручанні людей чи долі. Із ідеї кохання як сенсу життя виникає мотив неможливості нормального існування після зникнення, зради, загибелі коханого (“Тільки тебе вбачила…” О. Шпигоцького, “Вітре буйний…” Т. Шевченка тощо).

Усвідомлення обов’язкової трагічності кохання, розплати за нього не відвертає людину від почуттів. Ранні романтики поетизують страждання, їх герої свідомо приймають породжений коханням біль, оспівується навіть невзаємне почуття. Але страждання може мати подвійне значення: розлука чи смерть є запорукою поєднання за гранню земного буття. Це вводить твори про нещасливе кохання в загальний контекст романтичного міфу, де страждання є умовою очищення заради майбутнього життя.

У четвертому підрозділі “Часопросторова модель світу в міфопоетичній системі ранніх українських романтиків” вивчається романтичний хронотоп як важлива складова організації художнього тексту. Усі площини міфу романтиків пронизані своєрідним сприйняттям часового і просторового вимірів буття людини й нації. Часопросторові поняття повсюдно алегоричні й символічні, вони часто будуються на глибинних опозиціях, активно сприяючи побудові літературного міфу.

Специфіка романтичного часу виявляється в кількох напрямках. Перш за все, це погляд на історичне буття нації, її міфологізовані та сакралізовані минуле, сучасне й майбутнє. Виділяються межові моменти історії, розкривається поняття духу нації як позачасової цінності, що забезпечує вічність буття етносу. Періоди національної історії сприймаються як етапи гріха та спокути, вмирання й воскресіння. Романтики розсувають межі художнього часу. Зображувані події іноді віддалені на тисячі років, історичний час може перетворюватися на містеріальний, часто міфологізуються реальні події. Міфологічне бачення української дійсності спрямоване в майбутнє, поети створюють візію “золотого віку” (“Гулянка” А. Метлинського, “Споминайте, браття милі…” М. Шашкевича, “Згадка” М. Костомарова тощо).

Українські романтики будують модель часу, де взаємодіють об’єктивний, суб’єктивно-психологічний і соціально-історичний час. Формується суб’єктивній образ часових параметрів світу: час сповільнюється, пришвидшується, зміщується в залежності від душевного стану героя (“Два вже літа…” В. Забіли, “Гайдамаки” Т. Шевченка тощо). Життя героя поділяється на перебування на батьківщині (індивідуальний “золотий вік”) і поза нею (“Туга за родиною” Я. Головацького, “Прощання” О. Афанасьєва-Чужбинського тощо). Романтичний герой не сприймає простір у географічному розумінні, а переосмислює у зв’язку з трагічними переживаннями й подіями. Світ ґрунтується на опозиції “свого” й “чужого”, що виявлено і при членуванні простору (“Далеко од родини…” М. Петренка, “Рідна мова” А. Могильницького тощо).

Романтичне зображення часу передбачає його магічне долання. Прикладом цього є віщування й ворожіння в ситуаціях розлуки та загибелі (“Два віночки” Я. Головацького, “Віщба” Л. Боровиковського, ін.). Іноді вказано на вихід почуття за межі часу, його продовження в інобутті (“Знаєш, Саню-серденько!..” О. Шпигоцького, “Чом не заплакати...” М. Петренка тощо). Часом магічних дій, контактів з надприродним світом є передусім ніч. Це й час відкритості душі для пізнання світу та себе, її прагнення до неба (“Місяць” О. Афанасьєва-Чужбинського, “Небо” М. Петренка та ін.). Небо часто є антитезою до дисгармонійного земного простору. Романтики досягають відчуття всеосяжності, розширюючи дійсність далеко за межі зримого світу.

Страждання, самотність, сила почуттів героїв, естетизовані як знак обраності, підкреслюються їх здатністю до подолання простору. Це фізичне долання гіперболізованої відстані в пошуках кращого буття або проникнення душі крізь простір з метою поєднатися з коханим чи дізнатися про його долю. Часто при цьому вводяться образи-символи птахів, вітру, човна, вживані у традиційному значенні. Навіть на відстані духовний зв’язок не припиняється, герої передають звістки силою своїх емоцій. Сакральним засобом посмертного зв’язку з батьківщиною для героя часто є вода, яка не лише становить межу між територіями, але й поєднує їх (“Рибалка” Л. Боровиковського та ін.).

У романтичній картині світу важливе місце посідають сакральні топоси. Найбільш сакралізованими об’єктами простору й історичного часу є Дніпро (“Дніпр” Л. Боровиковського, “Пісня моя” М. Костомарова, ін.) та могили і кладовища. Образ могили може виникати в ситуаціях смерті закоханих, роздумів про плинність життя чи власне сирітство, при розкритті образу співця та зверненні до подій минулого. Останній випадок є особливо значущим, оскільки тоді могили уособлюють приспаний, але вічний дух нації (“Полтавська могила” М. Костомарова, “Згадка” М. Шашкевича, “Кладовище” А. Метлинського тощо). Як людина не зникає остаточно, доки про неї нагадує могила, так і нація не може загинути, доки її захований дух нагадує про себе образом давніх курганів або контактує зі світом людей надприродним чином. Могили забезпечують зв’язок поколінь, збереження історичної пам’яті, визначають часовий вимір буття нації.

ВИСНОВКИ

Шляхом аналізу творчості українських поетів-романтиків кінця 20-х – поч. 40-х рр. ХІХ ст. в роботі виділено провідні риси створеної ними моделі світу, що має характер літературного міфу. Дослідження показало, що цей міф подібний до первісного у структурно-семантичному та функціональному плані. З огляду на це особливого значення набуває взаємодія авторського світобачення з народними уявленнями. Аналіз діяльності ранніх романтиків довів, що творення ними етнокультурного міфу є закономірною реалізацією їх світоглядної позиції, сформованої під впливом європейських процесів культурного відродження та ідей романтичної філософії. Внаслідок цих зацікавлень стався сплеск наукової, передусім фольклористичної діяльності, а згодом і літературної творчості, де естетичний критерій диктувався настановою на продовження фольклорної традиції та відтворення конфігурацій національного характеру.

Фольклорна спадщина вважалася важливим джерелом пізнання історії нації, витоків і славетних проявів народного духу – запоруки повернення “золотого віку”. З огляду на це базовим елементом романтичної міфопоетики стала історіософська концепція, позначена вибірковим підходом до історичних подій. В основу міфу України була покладена ідеалізація козаччини й, меншою мірою, доби Київської Русі. Їх зображення поставало як згадка про “золотий вік”, доказ існування національної традиції державотворення. Романтики будують проект української історії на антитезі минулої слави та сучасного занепаду: сучасність є етапом спокутування гріхів заради майбутнього. Свою історико-культурну місію поети вбачають у наближенні відродження шляхом популяризації культурного й історичного досвіду народу.

Апелювання до національної культури, ствердження ролі літератури й мови як її універсальних компонентів посідають одне з центральних місць у міфі ранніх романтиків. Через образ народного духу ці поняття співвідносяться з їх історіософією. У зв’язку з цим знаковими виступають образи співця та пісні, а мова трактується як культуротворчий та націєтворчий чинник.

Дослідження показало, що рецепція народних уявлень про світ яскраво втілена в релігійно-світоглядному шарі міфопоетики романтиків. Тут синтез християнських і язичницьких елементів зумовив особливості тлумачення понять Бога, долі, фаталізму, душі, гріха і спокути, які можуть проектуватися на буття людини та нації. Використання архетипів народної свідомості спостерігається і при змалюванні надприродного світу. У романтичному міфі є ряд варіантів зображення надприродного: метаморфоза, контактування надприродних істот зі світом людей, ворожіння, віщування, пророчі сни тощо. Перехід людини до альтернативної форми існування трактується неоднозначно – не лише як втрата, але і як шанс виживання душі в безвихідних ситуаціях. Метаморфоза і трагічні події, що їй передували, можуть тлумачитись як етап спокутування гріхів (власних чи батьківських) заради очищення й відродження, що може проектуватися на долю нації.

Зображення світу людей ґрунтується на суперечностях, перш за все на антитезі людина / люди, відповідно до якої основним героєм в романтиків стає маргінальна особистість. Їх міф містить ряд проекцій образу романтичного героя: співці-пророки, ворожки, сироти, нещасливі закохані. Важливе місце в романтичному міфі посідає протиставлення чоловічого й жіночого начал. Суперечність між ними, генетично пов’язана з народною міфопоетикою, трактується як прокляття світу і пронизує всі площини міфу.

Відповідно до внутрішньої логіки романтичної моделі світу поетами будується оригінальна структура часопростору. Вона визначається рядом антитез (батьківщина / чужина, земля / небо, минуле / сучасність, коротке земне існування / вічне потойбічне життя, день / ніч тощо) і знакових топосів (передусім це могили та Дніпро або інша річка). Хронотоп міфу романтиків суб’єктивно-психологічний, їм притаманний вихід за межі реального часу і всеохопність простору. Простір включає всі площини, які може осягнути думка: найдальші куточки землі й неба, підводне царство, пекло, рай. Часовому виміру буття властива трансцендентність і циклічна повторюваність. При описі окремих героїв це досягається за допомогою зображення посмертного існування та безсмертя душі як виходу за межі часу, а при показі історичного буття нації визначається поняттям її позачасового духу. Безмежність часопростору досягається широким введенням у текст образів-символів, які є важливим функціональним і структурним елементом романтичного міфу. Апелюючи до етнічної спільноти, поети використовують символіку як зрозумілу “мову”, яка робить їх текст картиною світу, адекватною народному сприйняттю.

Дослідження міфопоетики українських романтиків кінця 20-х – початку 40-х років ХІХ століття показало, що їй властиве оперування архетипами народної свідомості. Вони є засобом творення такої моделі світу, що відповідає колективним очікуванням. У поезії романтиків створено міфологізований образ України, покликаний виконувати універсальні функції міфу: пояснення чинного світопорядку, наближення “золотого віку” нації та вироблення парадигми її відродження.

Результати дослідження викладені в ряді публікацій:

1. Хавкіна Л.М. Балади Т.Г. Шевченка в контексті його міфопоетики // Вісн. Харк. ун-ту. – 1999. – № 426: Творчий доробок Юрія Шевельова і сучасні гуманітарні науки. – С. 265–267.

2. Хавкіна Л.М. Особливості Шевченкової міфопоетики (на матеріалі баладних творів) // Вісн.