Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Майданик Роман Андрійович

УДК 347.4414 (477)“

ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ДОВІРЧИХ

ВІДНОСИН У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ”

Спеціальність: 12.00.03 - Цивільне право; сімейне право; цивільний процес;

міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права юридичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: академік Академії правових наук України,

доктор юридичних наук, професор

Кузнєцова Наталія Семенівна, професор

кафедри цивільного права

Київського Національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: академік Академії правових наук України,

доктор юридичних наук, професор

Луць Володимир Васильович,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін

Академії муніципального управління (м. Київ);

доктор юридичних наук, професор

Харитонов Євген Олегович,

завідувач кафедри цивільного права

Одеської національної юридичної академії (м. Одеса);

доктор юридичних наук, професор

Підопригора Оксана Опанасівна,

завідувач кафедри приватного права

Міжнародного Соломонового університету (м. Київ).

Провідна установа: Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого (м. Харків)

Захист відбудеться “15” травня 2003 року о 10.00 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06 при Київському Національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул.Володимирська, 60, ауд. 253.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського Національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “11” квітня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук, доцент Боднар Т.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Ринкова орієнтація суспільства зумовила кардинальне оновлення методів і форм правового регулювання цивільних відносин. Відсутність більш відповідних традиційних видів цивільно-правових конструкцій або їх неспроможність врегулювати нові види економічних відносин в умовах бурхливого розвитку ринку змушує, з метою недопущення безпідставного збагачення, надавати юридичну силу раніше позбавленим юридичного захисту окремим надмірним суб’єктивним правам, можливостям без суб’єктивного права і неформальним відносинам. Наведеним обумовлена якісна зміна місця довірчих відносин у цивільному праві, модифікація традиційних інститутів і виникнення нових конструкцій, які грунтуються на добрій совісті.

Значний масив принципових питань правового регулювання вказаних відносин не одержав належного вирішення у нормотворчій практиці і висвітлення у теоретичних дослідженнях, що обумовлено нерозробленістю доктринальних засад регулювання довірчих відносин і не сприяє стабільності їх правового регулювання.

Відсутність глибоких і системних наукових досліджень поняття, правової природи та видів довірчих правовідносин не дозволяє визначити належне їм місце у системі цивільного права, виявити критерії й чітко відмежувати від суміжних правових інститутів, встановити характер взаємозв’язку із суміжними правовими конструкціями. Формування науково обгрунтованих засад вирішення наведених проблем сприятиме адекватному нормативному регулюванню вказаних відносин.

У деяких дисертаційних роботах розглядалися лише окремі аспекти цивільно-правового регулювання довірчих відносин, зокрема, інститут довірчої власності (І.У. Жайнардаров, 1995, С. О. Сліпченко, 1999), права на чужі речі (І.Ф.Севрюкова, 1998), управління державною власністю (С. І. Пересунько, 1999; Е. В. Талапіна, 2000), довірче управління майном (М. М. Слюсаревський, 2000; В. В. Горбунов, 2000; Л. Ю. Михеєва, 2000; З. Е. Беневоленська,2000).

Однак майже відсутні комплексні монографічні праці із загальнотеоретичних і прикладних проблем регулювання довірчих відносин, що негативно впливає на їх розвиток в Україні, на формування судової практики з цієї категорії справ. Відтак подальше наукове розроблення загальнотеоретичних проблем довірчих відносин, окремих їх різновидів є необхідною умовою впровадження досконалішого правового регулювання зазначеного виду цивільних правовідносин.

Наведене вище і обумовлює актуальність даного дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертації виконана відповідно до бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка № ДР 019 U007725 “Удосконалення правового механізму реалізації і захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні”.

Об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом даного дослідження є загальнотеоретичні аспекти довірчих правовідносин, правові норми та інші форми цивільно-правового регулювання названих відносин в Україні.

Предметом дисертаційного дослідження є система чинних в Україні нормативних актів, положень нового Цивільного кодексу України, що стосуються довірчих відносин, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела, юридична практика, постанови Пленуму Верховного Суду України, роз’яснення президії Вищого господарського суду України.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є проведення системного наукового аналізу поняття, змісту, правової природи та класифікації довірчих правовідносин в сучасних умовах в Україні та формулювання науково-теоретичних висновків і практичних рекомендацій щодо подальшого вдосконалення довірчо-правових інститутів і застосування їх правових норм. Для досягнення поставленої мети основна увага у дисертації приділена вирішенню таких завдань: визначення поняття та правової природи довірчого правовідношення, дослідження елементів і змісту цього виду цивільних правовідносин; визначення системи довірчих правовідносин та проведення їх класифікації; здійснення аналізу особливостей окремих видів довірчих відносин, розроблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства і практики його застосування.

Методологічна основа дослідження. При проведенні дисертаційного дослідження автор керувався загальнонауковим діалектичним методом та окремими науковими методами історичного, порівняльного, догматичного і системно-структурного аналізу. За допомогою діалектичного методу досліджується формування та розвиток ідеї довірчого правовідношення і відповідних норм у цивільному праві. Історичний метод дозволив дослідити конструкцію даного правовідношення, починаючи з приватного права Стародавнього Риму. Порівняльний метод використаний для виявлення особливостей формування ознак довірчого правовідношення, трактування особливостей його змісту та принципів здійснення, а також при визначенні різних аспектів цивільно-правового регулювання відносин, які при цьому виникають. Догматичний метод дозволив проаналізувати зміст норм чинного законодавства у цій сфері, а метод системно-структурного аналізу – встановити місце інститутів, які грунтуються на добрій совісті, і відповідних правовідносин у загальній структурі права та у системі цивільних правовідносин, зокрема. Водночас загальною методологічною основою вибрана концепція поділу цивільного права на право формальне (тобто, прямо визначене) і право доброї волі та визначено місце довірчого правовідношення як елемента системи цивільних правовідносин й інституту права доброї волі. Обираючи таку методологічну основу, автор виходив з того, що право доброї волі є своєрідною системою взаємопов’язаних інститутів цивільного права, яка системно регулює цивільні правовідносини, що грунтуються на зобов’язаннях доброї совісті. При цьому довірче правовідношення й правові інститути, засновані на добрій совісті, належать, насамперед, до права доброї волі, а окремі з них, нормативно визначені, входять одночасно і до складу формального права, подвійна природа яких обумовлює їх місце у системі цивільного права.

Науково-теоретичною базою даної дисертації є теоретичні розробки, праці вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців в галузі теорії держави і права, римського, цивільного та міжнародного приватного права дореволюційного, радянського та сучасного періодів. Наукове теоретичне підгрунтя підготовки дослідження мали праці М. М. Агаркова, С. С. Алексєєва, М. Бартошека, І.А.Безклубого, Н. В. Безсмертної, Г. Дж. Бермана, О. М. Бірюкова, Л. А. Бірюкової, В. І. Буділова, О. М. Вінник, В. В. Вітрянського, А. С. Генкіна, Р. Давида, І.А.Діковської, А. С. Довгерта, Д. В. Дождєва, В. А. Дозорцева, О. В. Дзери, Л.Еннекцеруса, І. У. Жайнардарова, І. В. Жилінкової, К. Жоффре-Спинози, О.С.Йоффе, В. І. Кисіля, О. О. Кота, Н. С. Коровяківської, О. В. Кохановської, Н.С.Кузнєцової, В. В. Луця, Д. І. Мейера, Л. Ю. Михеєвої, І. Б. Новицького, С.І.Пересунько, Л. І. Петражицького, О. А. Підопригори, О. О. Підопригори, Й.О.Покровського, О.А.Пушкіна, О. О. Рясенцева, Ч. Санфилиппо, І.Ф. Севрюкової, В. І. Синайського, К. І. Скловського, С. О. Сліпченко, М. М. Слюсаревського, І. В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О. Суханова, Є. О. Харитонова, Я. М. Шевченко, Г.Ф.Шершеневича, В. С. Щербини та ін.

Нормативно-інформаційними джерелами стали Конституція України, Цивільний кодекс УРСР 1963 р., Цивільний кодекс України 2003 р. (далі - ЦК України), закони України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, “Про банки і банківську діяльність” та інші законодавчі акти, декрети й постанови Кабінету Міністрів України.

Фактологічна база грунтується на матеріалах судової практики Верховного суду України, Вищого господарського Суду України, Вищого арбітражного суду Російської Федерації.

Автором вивчені окремі цивільні справи судів загальної юрисдикції та господарських судів України, Російської Федерації, США, Великобританії, Канади.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в Україні на рівні монографічного дослідження розглядаються поняття та природа довірчого правовідношення, проблеми співвідношення правових інститутів, заснованих на добрій совісті, з іншими суміжними правовими конструкціями у цивільному праві, проведено класифікацію довірчих відносин, вперше запропоновано поняття, виявлено особливості і визначено місце довірчого правовідношення у системі цивільних правовідносин як специфічної форми майнового привласнення, що виникає на підставі зобов’язань доброї совісті, запропоноване вирішення питань, що є спірними при встановленні обмежень права власності, відмежуванні договору управління майном від інших видів договірного управління чужим майном, виявленні правової природи кондикційних зобов’язань.

У дисертації сформульовано наступні нові науково-теоретичні висновки та практичні рекомендації, які виносяться на захист:

1. Визначається поняття довірчого правовідношення у вузькому і широкому значенні як правовідношення фідуціарне і правовідношення доброї волі, зміст котрих полягає в наданні права, більшого за звичайне, або захисті можливостей без суб’єктивного права.

2. Встановлюється правова природа довірчого правовідношення, яка полягає у визнанні правового титулу фідуціарія специфічною формою майнового привласнення залежного типу, сформованого на стикі права власності і володіння.

3. Виявляються особливості структури довірчого правовідношення, специфічними елементами якого виступають залежний інтерес, передбачувані повноваження і обмеження здійснення суб’єктивного права зобов’язаннями доброї совісті.

4. Встановлюється “самозаконність” обмежень прав, переданих фідуціантом, зобов’язанням фідуціарія діяти у залежному інтересі, що викликає правовий результат, якого бажала діюча особа.

5. Визначаються особливості суб'єктного складу довірчого правовідношення, які, зокрема, обумовлені тричленною структурою учасників та розділенням змісту права власності між фідуціантом, фідуціарієм та вигодонабувачем.

6. Виявляються особливості здійснення довірчого правовідношення, що полягають в єдності реалізації суб’єктивного права фідуціанта з особистістю фідуціарія, наділеного правовим титулом, що доповнює формальне право і санкціонує взятий на себе обов’язок довірчого піклування.

7. Встановлюється зміст обов’язку довірчого піклування, який полягає у тому, що дії, необхідні для здійснення суб’єктивного права, мають бути вчинені з дбайливістю та обачністю, що вимагаються від абстрактного “середнього” фідуціарія, який має аналогічні цілі, якщо із змісту або суті відносин не випливає встановлення визначених вимог, які висуваються до конкретного фідуціарія, з огляду на його індивідуальні особливості.

8. Поняття доброї совісті визначається як концептуальна основа довірчого правовідношення і результат взаємного визнання контрагентів, яка поширюється на випадки придбання добросовісною особою суб’єктивного права, надмірно сильного для досягнення його мети, обмеженого зобов’язанням набувача вчинити певні позитивні дії як прояв добросовісності фідуціарія до контрагента.

9. Поняття права доброї волі виявляється як система взаємопов’язаних інститутів цивільного права, що регулює зобов’язання доброї совісті і субсидіарно застосовується з метою захисту від неправомірного збагачення у разі відсутності більш відповідних цивільно-правових конструкцій формального права (stricti juris) та їх непридатності.

10. Встановлено поняття фідуціарного закладу як неакцесорного способу забезпечення виконання зобов’язань і переходу права власності кредитору.

11. Визначено поняття права власності з метою номінального здійснення, як цільового права власності набувача, переданого з умовою його здійснення і передачі в інтересах визначеної особи.

12. Виявлено правову природу інституту управління майном, як особистого, невідчужуваного права управителя на чуже цільове майно і особливого виду виконання (solutio).

13. На підставі наведених вище та інших висновків дисертантом вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, які також складають наукову новизну дослідження.

Пропонується, зокрема, змінити або доповнити: ст. 3 ЦК України п. 2 “Поняття принципу добросовісності та доброї совісті”; п. 7, 9 і 10 ст. 319 “Здійснення права власності” ЦК; п. 3 “Добросовісність договору” і п. 4 “Припустимі зобов’язання” ст. 628 ЦК; п. 2 ст. 1029 “Поняття управління майном” ЦК; прийняти закон України “Про цільове майно”.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою. Сформульовані теоретичні положення, висновки, пропозиції, рекомендації одержані автором в результаті вивчення та аналізу понад 300 наукових і нормативно-правових джерел, цивільних і господарських справ.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у тому, що його результати можуть бути використані в подальших загальнотеоретичних дослідженнях, у доопрацюванні та вдосконаленні законодавства України з питань довірчих правовідносин, зокрема, нового Цивільного кодексу, в навчальному процесі, підготовці підручників і навчальних посібників, методичних рекомендацій з курсу цивільного права для викладачів та студентів юридичних спеціальностей, у практичній діяльності судів загальної юрисдикції, господарських судів України, правоохоронних органів, у правозастосовчій практиці з питань договірного права, у тому числі довірчих правовідносин.

Теоретичні положення, обгрунтовані автором у дисертаційному дослідженні, вже використані в спекурсі “Цивільно-правове регулювання довірчих відносин”, який дисертант читає магістрам протягом чотирьох років, а також можуть бути використані при підготовці навчальних курсів, “Алеаторні договори”, “Натуральні зобов’язання”, “Цільове майно”.

Апробація і впровадження результатів дослідження. Результати дослідження апробовані і знайшли відображення в публікаціях у виданнях (визнаних ВАК України фаховими для спеціальності “Правознавство”) двадцяти однієї одноосібних наукових статей загальним обсягом понад 6 друкованих аркушів, у двох одноосібних монографіях “Траст: собственность и управление капиталами” (Київ, 1995, обсяг 12 д.а.), “Проблеми довірчих відносин в цивільному праві” (Київ, 2002, 30 д.а.), у двох колективних монографічних працях “Цивільне право України”, використовувалися при проведенні практичних занять з цивільного права, а також були предметом обговорення на всеукраїнських та регіональних конференціях, зокрема на VIII-й регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (13 – 14 лютого 2002 р., юридичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми цивільного права та практики його застосування у сучасний період” (14 – 15 травня 2002 р., Хмельницький інститут регіонального управління та права, юридичний факультет), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Правове забезпечення захисту прав людини” (м. Івано-Франківськ, жовтень 2002 р.).

Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Структура роботи визначається об’єктом дослідження та підходом автора до дослідження проблеми, і складається з вступу, чотирьох розділів, які охоплюють 10 параграфів, висновку, списку нормативних актів, використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 511 сторінок, з них 26 сторінок займає список використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі розкривається сутність і стан проблем правового регулювання довірчих відносин у цивільному праві, обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається його мета та завдання, формулюється наукова новизна і викладаються основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне значення й апробація результатів дослідження, вказуються публікації за темою дослідження.

Розділі I “Загальна характеристика довірчого правовідношення” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Поняття довірчого правовідношення” визначено основні історичні етапи і особливості розвитку довірчого правовідношення на прикладі регулювання довірчих відносин у приватному праві Стародавнього Риму, Київської Русі і Російської імперії, досліджуються поняття, аналізуються особливості змісту, правова природа і класифікація названого правовідношення.

Автор обгрунтовує висновок про те, що в приватному праві Стародавнього Риму довірчі відносини регулювалися за допомогою непоіменованих договорів (innominati contractus), фідуціарних правочинів у вигляді fiducia cum amico (договір з другом) і fiducia cum creditоre (договір з кредитором), приданого (dos), довірчого дарування, фідеїкомісів, легатів, цільового майна (майно Богів, безоплатна роздача хліба), управління майном відсутньої особи (cura bonorum), голого права (nuduum jus), делегації (delegatio), інших правочинів, пов’язаних з переходом права власності або повноважень управління з фідуціарною умовою (pactum fiduciae), зміст якої полягав у зобов’язанні нового набувача бути власником (володільцем) отриманого майна лише певний час і повернути його у власність попереднього олодільця чи іншої визначеної особи після припинення відносин Fides, якщо правочином не передбачено вчинення певних дій щодо такого майна.

Автор дійшов висновку, що приватне право Київської Русі, Речі Посполитої та дореволюційне російське цивільне право регулювало довірчі правовідносини правовими інститутами вотчинного права на нерухомість, права участі і суспільного володіння землею, заповідального права і майоратів, опіки, спадкування, конкурсного провадження тощо, що спростовує твердження про те, що фідуціарні (довірчі) відносини притаманні лише країнам англо-саксонської системи права.

У роботі досліджено поняття довірчого правовідношення, яке, зокрема, обумовлене ступенем наявної в ньому довіри. Дисертантом обгрунтовано, що довірче правовідношення містить особливу, фідуціарну довіру, закріплену в особливостях структури та змісті його елементів. Автор прийшов до висновку, що фідуціарна довіра – це надмірна довіра, надана довірителем довіреній особі для досягнення економічного результату, властивого для відповідної підстави виникнення довірчого правовідношення, що обумовило його здійснення на умовах зобов’язань доброї совісті (obligationes bonae fidei), зміст яких визначається не їх умовою, а справжніми намірами сторін, або якщо вони незрозумілі – звичаями і правилами професійної етики.

У ході дослідження встановлено, що зобов’язання доброї совісті застосовуються і для захисту фактичних ситуацій за відсутності суб’єктивного права в їх учасників, які грунтуються на добрій совісті і правових нормах або лише на добрій совісті, і виникають з зобов’язань з недостатнім зустрічним задоволенням (англ.: consideration), до яких відносяться недозрілі права (секундарні права, локальні норми про добросовісну поведінку), вироджені права (натуральні зобов’язання, в тому числі оплата боргу з парі, зобов’язання спадкоємця з недійсного заповіту тощо), інші юридично незавершені зобов’язання (зобов’язання опосередкованого володіння, в тому числі контролю; зобов’язання з договору, виконаного стороною і не оформленого з вини іншої сторони тощо).

Дисертантом визначається поняття недостатнього зустрічного задоволення як будь-якої дії, вчиненої або обіцяної іншій особі, не уповноваженій на її прийняття, рівно як і будь-яке утримання від дій особою, не зобов’язаною їх нести [внаслідок невигідного характеру], з метою спонукання прийняти на себе зобов’язання.

Автором виявляється природа недозрілих, вироджених, інших юридично незавершених зобов’язань, які, з одного боку, є конкретизованими проявами (складовими) цивільної правоздатності, з іншого - змістом особливого роду цивільних зобов’язань, що грунтуються на добрій совісті.

Наведене дало можливість визначити поняття довірчого правовідношення у вузькому і широкому значенні - як правовідношення фідуціарного і правовідношення доброї волі.

Обгрунтовано, що у вузькому розумінні довірчими виступають цивільні правовідносини, уповноважений суб’єкт яких (фідуціарій) наділений фідуціарними, надмірними для досягнення мети повноваженнями на умовах правочинів доброї совісті (obligationes bonae fidei), зміст котрих визначається не їх умовою, а справжніми намірами сторін, або якщо вони незрозумілі - нормами моралі та правилами професійної етики про добросовісність, розумність і чесну ділову практику, визнаними нормами права або звичаями.

У широкому розумінні під довірчими слід розуміти цивільні правовідносини доброї волі, зміст котрих полягає у наданні права, більшого за звичайне, або захисті можливостей без суб’єктивного права, що грунтуються на добрій совісті і правових нормах або лише на добрій совісті і виникають за волевиявленням суб’єкта права (фідуціарний заклад, управління майном, дилерський договір), незалежно або всупереч його волі (negotiorium gestio, незаконне володіння, кондикційні зобов’язання), а також з недозрілих, вироджених та інших незавершених зобов’язань.

У роботі визначається правова природа довірчого правовідношення, яка полягає у визнанні правового титулу фідуціарія специфічною формою майнового присвоєння залежного (опосередкованого) типу, сформованого на стикі права власності і володіння та притаманними їм ознаками, та більшим ступенем привласнення, ніж просте володіння, з турботливістю, яка може переважати турботливість з боку володільця і навіть власника і передбачає контроль над річчю, яка у наступному підлягає поверненню, якщо правочином не передбачено вчинення певних дій щодо неї, та обумовлює присутність у статусі фідуціарія елементів речових (in rem) і зобов’язальних прав (in personam).

Обгрунтовано, що фідуціарій наділений правовим титулом [у вигляді права власності, титульного або безтитульного володіння чи незалежної від формального володіння можливості вирішального впливу на визначення юридичної долі майна], обтяженим його зобов’язанням вчинити позитивні дії в залежному інтересі [тобто, повернути річ власнику за його вимогою або по досягненні мети правочину або передати річ третій особі на виконання розпорядження власника] у межах прямо визначених і припустимих повноважень, з дотриманням закріплених у нормах права або звичаях положень професійної етики і норм моралі про добросовісну поведінку, розумність та чесність.

Підрозділ 1.2 “Елементи довірчого правовідношення” присвячений аналізу структури, підстав виникнення довірчого правовідношення, суб’єктного складу, змісту і здійсненню зазначеного правовідношення.

Автором виявляються особливості структури довірчого правовідношення, елементами якого виступають залежний інтерес, передбачувані повноваження і обмеження здійснення суб’єктивного права зобов’язаннями доброї совісті.

В роботі обгрунтовано, що під залежним інтересом довірчого правовідношення слід розуміти передумову або основу суб’єктивного права та можливість задоволення за його допомогою вимог, що грунтуються на зобов’язаннях доброї совісті, переважно або виключно у чужому інтересі [фідуціанта та вигодонабувача].

Визначено особливості змісту довірчого правовідношення, які, зокрема, обумовлені присутністю двох видів повноважень, вчинених у залежному інтересі - прямо визначених і передбачуваних, тобто таких, що презюмуються.

Прямо визначені повноваження (англ.: express authority) виникають як прояв волевиявлення учасників правовідношення в силу прямої вказівки правочину або закону. Припустимі повноваження (англ.: implied authority) - у рамках дійсної спрямованості волі учасників довірчого правовідношення на його реалізацію, з дотриманням закріплених у звичаях положень професійної етики і норм моралі про добросовісну поведінку, розумність та чесність. Припустиме повноваження встановлюється з урахуванням поведінки довірителя, порядку ведення справ відповідного об’єкту управління (наприклад, єдиного майнового комплексу; спільного майна осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, оформленого на одне з подружжя), інших обставин, що дають можливість визначити справжні наміри довірителя і сторін у цілому, або якщо вони незрозумілі - звичаями ділового обороту і правилами професійної етики.

Пропонується ст. 628 ЦК України “Зміст договору” доповнити п. 4 “Припустимі зобов’язання”, що передбачає право суду доповнювати договір умовами, що грунтуються на припустимих зобов’язаннях, не погодженими сторонами і необхідними для здійснення договору, оскільки дотримання правових норм призведе до явно несправедливого щодо сторін договору результату.

Наведене вище стало підгрунтям для висновку автора про те, що особливість здійснення довірчого правовідношення полягає у єдності реалізації суб’єктивного права фідуціанта з особистістю фідуціарія, наділеного правовим титулом, що доповнює формальне право і санкціонує взятий на себе обов’язок довірчого піклування (англ.: fiduciary duty of care) у взаємовідносинах з фідуціантом (клієнтом тощо), яке грунтується на добрій совісті і виходить за межі зобов’язань формального права.

Автором встановлюється зміст обов’язку довірчого піклування, який полягає у тому, що дії, необхідні для здійснення суб’єктивного права, мають бути вчинені з дбайливістю та обачністю, що вимагаються від абстрактного “середнього” фідуціарія [тобто, який має нормальний, середній рівень інтелекту, знань та життєвого досвіду], що має аналогічні цілі, якщо із змісту або суті відносин не випливає встановлення визначених вимог, які висуваються до конкретного фідуціарія, з огляду на його індивідуальні особливості.

Обгрунтовано, що довірче піклування полягає також в обов’язку фідуціарія діяти порядно і бути відданим (лояльним), що не дають підстав для їх двозначного тлумачення і можливості для безпідставного збагачення та шахрайства.

Виявляється взаємозв’язок прав з їх обмеженнями і припустимість останніх у структурі елементів довірчого правовідношення. Встановлюється “самозаконність” обмежень прав, надмірно переданих фідуціантом, зобов’язанням фідуціарія діяти у залежному інтересі.

Обмеження прав, переданих за волевиявленням власника чи іншого фідуціанта, мають визнаватися правомірними, оскільки особи мають право укладати договори та інші правочини навіть незвичайного змісту, приватна воля яких є “самозаконною” і викликає правовий результат, якого бажала діюча особа, а вчинені правочини займають місце закона для тих, хто їх уклав, якщо їх припустимість випливає із змісту або суті відносин і відповідає вимогам розумності і справедливості.

У роботі встановлено особливості підстав виникнення і припинення довірчого правовідношення, зокрема, у випадках, прямо визначених формальним правом і передбачуваних зобов’язаннями доброї совісті.

Обгрунтовано виникнення довірчого правовідношення з будь-яких підстав, передбачених для цивільних прав, до яких, у тому числі, відносяться правочин, рішення суду, адміністративний акт, проступок, пряма вказівка закону.

Проведено класифікацію підстав виникнення довірчих правовідносин залежно від ступеню забезпеченості примусом та обсягу повноважень фідуціарія.

За наведеним критерієм довірчі відносини виникають з фідуціарних зобов’язань (фідуціарний заклад, дилерський договір, добросовісне володіння, управління майном), недозрілих прав (секундарні права, локальні норми про добру совість), вироджених прав (парі, інші натуральні зобов’язання), інших незавершених зобов’язань (переддоговірні угоди, negotiorium gestio тощо).

За характером волевиявлення довірче правовідношення виникає за наявності прямо вираженої, а у встановлених законом випадках – за передбачуваної волі на створення такого правовідношення.

Прямо виражена воля є чітко сформульованим і визначеним у необхідній формі волевиявленням фідуціарія та/або фідуціанта на створення довірчих відносин. Наявність прямо вираженої волі обов’язкова для вказаних відносин, що виникають на підставі взаємного волевиявлення сторін договору про створення конкретної форми довірчих відносин. Названі відносини виникають в силу недостатньо вираженої волі на їх створення у випадках неналежного виконання фідуціарієм своїх обов’язків чи у інших випадках, коли особа може без достатніх підстав неправомірно збагатитися за рахунок вигодонабувача. Воля на створення довірчих відносин вважається недостатньою у разі відсутності прямих вказівок фідуціанта на створення конкретного виду цих відносин, яка лише передбачаєтьcя сторонами договору чи в односторонньому волевиявленні фідуціанта.

Автор роботи обгрунтовує висновок про те, що довірчі правовідносини припиняються за підставами, прямо визначеними формальним правом, і у зв’язку з втратою довіри в добросовісність та особистість контрагента.

У роботі досліджено особливості суб'єктного складу довірчого правовідношення, які, зокрема, обумовлені тричленною структурою учасників та розділенням змісту права власності між фідуціантом, фідуціарієм та вигодонабувачем, кожен з яких наділений різними за обсягом і характером суб’єктивними правами на одне й те саме майно.

Фідуціантом визнається будь-яка фізична або юридична особа, яка передає фідуціарію права на майно або немайнові об’єкти, належні йому на праві власності або у вигляді виключних майнових прав фідуціанту чи особі, котру він представляє, що підлягають здійсненню фідуціарієм у визначеному інтересі.

Обрунтовано, що фідуціарієм вважається юридична або фізична особа, наділена дискретними (тобто, невизначено широкими і змінними) повноваженнями, яка несе підвищену відповідальність і визначає юридичну долю майна у залежному інтересі. Фідуціарієм визнається кожен, хто здійснює фідуціарну власність, контроль або управління фідуційованим майном чи розпорядження ним, а також особи, які надають послуги з інвестиційного консультування за певну винагороду.

Вигодонабувачем може бути будь-яка фізична чи юридична особа, на користь котрої передається фідуційоване майно, або плоди чи інші вигоди від цього майна на умовах, визначених фідуціантом у довірчому правочині або іншій підставі виникнення довірчого правовідношення. Автором обгрунтовано, що вигодонабувачем не визнається особа, яка є фідуціарієм і не має інших прав щодо предмета довірчих відносин, якщо інше не встановлено правочином або прямою вказівкою закону або не випливає із суті довірчого правовідношення.

У роботі визначено співвідношення і механізм дії загальних і спеціальних принципів довірчого правовідношення, які, зокрема, полягають у застосуванні особливостей відповідно до вимог застосовуваних до довірчого правовідношення правових норм і звичаїв, а за відсутності останніх застосовуються загальні засади.

Дисертантом обгрунтовано висновок про те, що механізм дії принципів довірчого правовідношення полягає у виконанні зобов’язання доброї совісті з дотриманням вимог турботливості та обачності у поведінці фідуціарія, визначених правочином, а за їх відсутності, при виникненні спору щодо їх дотримання, суд має скористатися правилами етики про добросовісну поведінку, розумність і чесність, закріпленими у звичаях, які склалися у даній сфері, а за відсутності останніх - застосовуються аналогія закону та аналогія права, використання яких передбачає застосування вимог добросовісності, розумності, чесності та справедливості як критеріїв правомірності дій фідуціарія.

Автором визначено перелік і зміст спеціальних принципів довірчого правовідношення, що виступають критерієм належного виконання фідуціарієм прийнятого на себе зобов’язання доброї совісті, до яких, зокрема, відносяться правила “доброго господаря”, “розумної людини” та його різновид для професійних фідуціаріїв - правило “розсудливого” експерта.

Обгрунтовано, що сутність правила “доброго господаря” закріплено у формулі: “як по доброму ведеться між добрими людьми” (Ut inter bonos bene), зміст якої полягає у виконанні фідуціарного зобов’язання з усією турботливістю та обачністю, на засадах добросовісності, розумності, чесності, справедливості та недопущення зловживання правом. Механізм дії правил “розсудливої людини” і “розсудливого експерта” передбачає порівняння одних фідуціаріїв з іншими і встановлює обов’язок фідуціарія виявляти піклування, вміння, розсудливість і старанність у обставинах, що склалися точно так, як у аналогічній ролі і за подібних обставин вчинила б розсудлива людина, яка має на меті аналогічні цілі.

Пропонується ст. 628 ЦК України “Зміст договору” доповнити пунктом 3 “Добросовісність договору”, якою передбачено визнання несправедливою умову договору, що не була окремо погоджена і створює суттєве порушення рівноваги у правах і обов’язках сторін договору на шкоду потерпілій стороні, яка з об’єктивних причин не могла виразити свою волю щодо такої умови договору.

У підрозділі 1.3 “Місце довірчого правовідношення у системі цивільних правовідносин і загальній структурі цивільного права України” досліджується місце довірчого правовідношення у системі цивільних правовідносин, розглядається поняття і предмет права доброї волі, проведено класифікацію довірчих правовідносин та співвідношення їх з іншими правовідносинами.

У роботі поняття доброї совісті визначається як концептуальна основа довірчого правовідношення і результат взаємного визнання контрагентів, яка поширюється на випадки набуття добросовісною особою суб’єктивного права, надмірно сильного для досягнення його мети [виникнення права власності за давністю або від неуповноваженої особи; номінальна і забезпечувальна власність; управління майном тощо], обмеженого зобов’язанням набувача вчинити певні позитивні дії як прояв добросовісності фідуціарія до контрагента.

Обгрунтовано, що у об’єктивному значенні добра совість є загальним принципом, мірилом відповідності уявленням про справедливість і розумність та відображення поняття добросовісності, а у вузькому значенні є нормою, що регулює припустимість протиставлення суб’єктивному праву обмежень його здійснення наданням захисту добросовісній особі або навіть більш сильного права, обтяженого зобов’язаннням діяти чесно і бути відданою переважно або виключно в інтересах фідуціанта. У суб’єктивному значенні добра совість є волею особи, що характеризується вибачувальним незнанням об’єктивних перешкод з набуття приватного права або досягнення іншої переслідуваної нею юридичної мети чи визнання самозаконності обмежень надмірно сильного права зобов’язанням діяти переважно або виключно в інтересах фідуціанта.

Пропонується ст. 3 ЦК України “Загальні засади цивільного законодавства” доповнити п. 2 “Поняття принципу добросовісності та доброї совісті”, згідно з яким всі правила, які створюються сторонами або законом, вважаються добросовісними, якщо їх застосування не призведе до несправедливих чи нерозумних результатів, а останні не підлягають застосуванню в тій мірі, наскільки за даних обставин це буде неприйнятним відповідно до критерію розумності та справедливості”.

У дослідженні визначено поняття права доброї волі як системи взаємопов’язаних інститутів цивільного права, що регулює зобов’язання доброї совісті і субсидіарно застосовується з метою захисту від неправомірного збагачення у разі відсутності більш відповідних цивільно-правових конструкцій формального права (stricti juris) та їх непридатності. Тенденція до поділу цивільного права на формальне і право доброї волі викликана неможливістю врегулювання лише правовими нормами зобов’язань доброї совісті, зміст котрих визначається не їх прямо визначеними умовами, а справжніми намірами сторін, що випливають з припустимих обставин, закріплених у звичаях положень професійної етики і норм моралі про добросовісну поведінку, розумність і чесність.

Зроблено висновок, що право доброї волі системно регулює цивільні правовідносини, які грунтуються на зобов’язаннях доброї совісті, охоплює правові інститути, засновані на совісті, що належать виключно до права доброї волі, а окремі з них, нормативно визначені, входять і до складу формального права, подвійна природа яких обумовлює їх місце у системі цивільних правовідносин та у загальній структурі цивільного права у цілому.

Наведене стало підгрунтям для висновку про визнання довірчого правовідношення більш сильним юридичним засобом реалізації “самозаконності” зобов’язань доброї совісті, що базується на концепції доброї совісті (bona fideаs), виходить за межі цивільних правовідносин формального права (stricti juris) і субсидіарно застосовується з метою захисту від неправомірного збагачення у разі відсутності більш відповідних цивільно-правових конструкцій формального права та їх непридатності. У роботі досліджено предмет права доброї волі, до якого, зокрема, відносяться довірчі відносини, що виникають з фідуціарних зобов’язань, а також з прямо невизначених чи юридично незавершених зобов’язань, які грунтуються переважно або виключно на добрій совісті.

Обгрунтовано класифікацію відносин, які входять до предмету регулювання права доброї волі, на три однорідних групи: довірчі відносини, пов'язані з переходом права власності на майно до фідуціарія; довірчі відносини, пов’язані з управлінням чужим майном; довірчі відносини, не пов’язані з управлінням чужим майном. Зміст першої групи названих правовідносин полягає у залученні майна фідуціарієм на основі цивільно-правових договорів чи за іншими підставами виникнення цивільних прав, які передбачають перехід права власності на довірене майно з умовою його передачі при настанні визначеного юридичного факту. Довірчі правовідносини, пов’язані з управлінням чужим майном довірителя, передбачають залучення і управління майном фідуціанта в інтересах вигодонабувача на підставі цивільно-правових договорів, які не встановлюють переходу права власності на довірене майно до управителя. Довірчі відносини, не пов’язані з управлінням чужим майном, складаються з двох підгруп: договірних і квазідоговірних (послуги інвестиційного консультанта, negоtiorium gestio тощо); позадоговірних довірчих зобов’язань (кондикційні зобов’язання тощо).

Розділ II “Довірчі відносини, пов’язані з переходом права власності” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Цільове майно і право власності з метою забезпечення виконання зобов’язань” визначається поняття і види цільового майна (фідуціарного права власності), досліджуються поняття і види права власності з метою забезпечення, аналізуються особливості фідуціарного закладу, операцій РЕПО і забезпечувального резервування права власності.

Автор дослідження обгрунтовує висновок про те, що довірчі відносини, пов’язані з переходом права власності охоплюються поняттям цільового або фідуціарного права власності, зміст якого полягає в передачі власником (фідуціантом) довіреній особі (фідуціарному власнику) майна і правового титулу власності для досягнення визначених цілей з умовою подальшої передачі майна визначеним вигодонабувачам на раніше зафіксованих умовах.

Обгрунтовано, що правова природа фідуціарної власності полягає у наданні фідуціарному власнику речового права, обмеженого цільовим характером його здійснення в інтересах визначених осіб. Цільовий характер означає обумовленість метою, для якої передається майно у фідуціарну власність.

Автором встановлено “самозаконність” обмежень права власності за волевиявленням власника, у тому числі з метою номінального здійснення і забезпечення виконання зобов’язань, оскільки їх припустимість випливає із змісту та суті відносин.

Наведеним обумовлено висновок про те, що діяльність власника може бути обмежена зобов’язанням її здійснення в інтересах відчужувача та у відповідності з визначеними ним цілями (номінальне здійснення) або передачею права власності на майно, що знаходиться в експлуатації боржника, у забезпечення виконання його боргового зобов’язання (фідуціарний заклад) на умовах, встановлених договором.

Систему довірчих відносин, пов’язаних з переходом права власності, становлять право власності з метою забезпечення виконання зобов’язання, номінального здійснення, довірчого здійснення права власності на фінансові активи й інші види фідуціарної власності. Пропонується п. 7 ст. 319 ЦК України “Здійснення права власності” викласти у наступній редакції: “Діяльність власника майна, набутого з метою номінального здійснення або у забезпечення виконання боргового зобов’язання, може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб у випадках і у порядку, встановлених законом та/або договором, а у інших випадках - лише у випадках і у порядку, передбачених законом”.

У роботі досліджено поняття права власності з метою забезпечення (фідуціарний заклад) як неакцесорний спосіб забезпечення виконання зобов’язань, зміст якого, зокрема, полягає у передачі кредитору (фідуціарному власнику) права власності на майно, що знаходиться у експлуатації боржника (фідуціарного відчужувача), у забезпечення виконання зобов’язань останнього на умовах, передбачених договором.

Пропонується ст. 319 ЦК України “Здійснення права власності” доповнити п.9 наступної редакції: “Діяльність власника може бути обмежена умовою передачі права власності на майно, що знаходиться в експлуатації боржника, у забезпечення виконання його боргового зобов’язання (фідуціарний заклад) у порядку і на умовах, встановлених законом та/або договором”.

У підрозділі 2.2 “Право власності з метою номінального здійснення” досліджено поняття та елементи номінального здійснення права власності.

Автором визначено поняття права власності з метою номінального здійснення, зміст якого полягає у тому, що за розпорядженням фідуціанта (реального власника) фідуціарій (номінальний власник) від свого імені і за свій рахунок набуває право власності на майно з умовою наступної його передачі певній особі за попередньо встановленими ціною та іншими умовами здійснення права власності, передбаченими договором та/або законом.

Пропонується ст. 319 “Здійснення права власності” ЦК України доповнити пунктом 10 наступної редакції: