ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ОКОРОКОВ Віктор Брониславович
УДК 11 + 1(091)
ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ МЕТАФІЗИКИ
(ОНТОЛОГІЧНИЙ ЗРІЗ)
Спеціальність 09.00.05 – історія філософії
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук
Дніпропетровськ - 2003
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету
Науковий консультант: доктор філософських наук, професор,
член-кореспондент Академії педагогічних наук України
Гнатенко Петро Іванович,
Дніпропетровський національний університет, декан
юридичного факультету, завідувач кафедри філософії
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Ярошовець Володимир Іванович,
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії філософії
доктор філософських наук, професор
Вєрніков Марат Миколайович,
Одеський національний університет
ім. І.І.Мечникова, завідувач кафедри філософії
доктор філософських наук, доцент
Хома Олег Ігоревич,
Вінницький державний технічний університет,
доцент кафедри філософії
Провідна установа: Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України,
м. Київ
Захист відбудеться “25“ квітня 2003 року о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова,8.
Автореферат розісланий “25” березня 2003 р.
Виконуючий обов’язки вченого секретаря
спеціалізованої вченої ради
докт. філос. наук, проф. О.С.Токовенко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Фундаментальні духовні зміни культури завжди супроводжувалися значними трансформаціями метафізичного знання. Про це свідчить історія європейської культури від античності до сьогодення. Як важливий компонент філософського світогляду, метафізика відігравала виняткову роль у складній організації філософського світосприйняття. Її співвідношення з “чистими”, практичними або природничими науками є концептуальною основою формування головних парадигм, які конституювали епістеми того чи іншого типу історико-філософського знання. З моменту свого виникнення в античному світі метафізика закладала підвалини самототожних граничних посилок теоретичного світогляду.
Тим більш значною є роль метафізики в сучасний період становлення європейської культури, коли не вироблено, власне кажучи, ні однієї парадигми, що змогла б описати всю сукупність нелінійних процесів некласичної філо-софії. Незважаючи на складний статус метафізики, живий інтерес до цієї норовливої “цариці наук” незмінно залишається високим. Наслідком такого становища з'явилася її офіційна інституціалізація в загальновизнаних періодичних виданнях і окремих рубриках філософської періодики (наприклад, американський журнал “Meta”, санкт-петербургське періодичне видання “Метафізичні дослідження” і т.п.).
Гранична чутливість сучасної філософії до запитів метафізики обумовила той факт, що метафізична проблематика постала як центральна сфера тяжіння інтересів найбільш визначних зарубіжних і багатьох провідних вітчизняних філософів. Тому актуальність обраної теми дисертаційного дослідження обумовлена не тільки нагальною потребою автентичного осмислення джерел власної філософської культури, але і введенням вітчизняної філософії в поле філософських досліджень сучасної західноєвропейської культури.
Оскільки молода демократія Української держави гостро потребує здобуття досвіду розвинутих демократій країн Заходу, створення та розвитку власних демократичних інститутів державності, остільки необхідною ланкою розробки передових соціальних технологій, як свідчить досвід європейської й американської філософії, є освоєння, насамперед, метафізичного простору філософії.
Через те що саме некласична і постнекласична філософія генерує таку велику кількість варіантів трансформації метафізики, що безсумнівно свідчить про кризу (чи, принаймні, про великі складнощі) класичних форм репрезентації культури, проблема виявлення загального статусу і методології сучасної метафізики є надзвичайно актуальною. Загальна криза культури супроводжується численними спробами її подолання та продукує проліферацію метафізичних вчень. Тому важливість побудови єдиної філософської теорії, яка, з одного боку, могла б виступити альтернативою класичним філософським концепціям, а з іншого – об'єднати усе розмаїття виникаючих метафізичних конструкцій, стає особливо актуальною для формування глобального світового співтовариства. Це відразу позначилося на пріоритетах сучасної філософії і привело до того, що метафізика стає все більш привабливим полем дослідження для філософів різних країн і мислителів різних світоглядних орієнтацій.
Окремі аспекти проблеми трансформації західноєвропейської метафізики і філософії в різних напрямках висвітлювалися у вітчизняній, західноєвропейській і американській літературі:
- у проекті створення загальних і часткових топологічних конструкцій філософії (Н.Н.Іванова, В.Калініченко, Г.А.Заїченко, М.К.Мамардашвілі, І.М.На-ливайко, В.Сєркова та ін.; М.Барр, Б.Вальденфельс, Ж.Дельоз, А.Койре, Ф.Лоу-вер, Д.Макнамара, Д.Петітот, А.Перуззі, А.Піттс, І.Пригожин, Г.Рейнс, І.Стен-герс М.Фуко, М.Хеллер, М.Хілард, Д.Еллерман та ін.);
- у дослідженні різних аспектів кризи філософії, метафізики і культури (Г.А.Заїченко, М.Мамардашвілі, В.Н.Фурс, С.Шачін та ін., М.Айєрс, А.Аббань-яно, А.Вебер, Д.Белл, М.Бердяєв, Е.Гуссерль, Ж.Далі, А.Нікерк, Р.Слотер-дайк, Е.Трельч, Ю.Габермас, М.Гайдеґґер, Л.Тичин, Е.Фромм та ін.);
- у розробці проблем релятивістської теорії в різних конструкціях метафізичного і наукового знання (Ф.Боас, П.Віліріо, К.Гедель, А.Грюнбаум, У.Куайн, Н.Лобковіц, А.Макінтайр, Г.Рейхенбах, П.Стросон, Б.Уорф, А.Ейнштейн та ін.);
- у напрямку дослідження загальних закономірних процесів філософії і метафізики (М.М.Вєрніков, А.А.Гріцанов, А.В.Гулига, І.Т.Касавін, В.В.Лях, Т.І.Ойзер-ман, Ю.В.Пєров, К.А.Свасьян, К.Б.Сігов, К.А.Сер-гєєв, Я.А.Слінін, В.Г.Табачковський, О.І.Хома, В.І.Ярошовець та ін.; М.Лазеровіц, Е.Лоув, Т.Рокмор та ін.);
- у розробці і дослідженні процесу переходу від класичної до некласичної форми філософії (Н.С.Автономова, А.Н.Арличев, П.П.Гайденко, В.А.Лектор-ський, В.В.Лях, М.К.Ма-мардашвілі, В.Н.Порус, Е.Соловйов, В.Н.Фурс та ін.);
- у дослідженні проекту комунікативної філософії (А.М.Єрмоленко, В.М.Куплін, Л.О.Ситниченко, А.Р.Усманова, В.Н.Фурс та ін.; Ф.Гамвел, Д.Ку-зенс Хой, Д.Шапп та ін.);
- у розробці і аналізі проекту деконструктивної філософії і метафізики (Н.С.Автономова, О.Вайнштейн, А.Гараджа, О.Гомілко, Є.М.Гурко, І.Ільїн, В.С.Лукь--янець, Б.В.Марков, Є.І.Свірський, О.М.Соболь, Є.Г.Соколов, Н.Мань-ков-ська, О.Петровська, В.Подорога, В.П.Руднєв, М.К.Риклін, І.Смирнов, О.М.Со--боль, Л.І.Філіппов, А.І.Філюшкін, С.Фокін, В.Н.Фурс та ін.; Д.Белл, Д.Левелін, С.Розен, М.Русам, Р.Платт, Т.Степлтон, Р.Стросер, Б.Флін, Д.Фрай-єр, Б.Чані, Д.Эді та ін.);
- у напрямку створення герменевтичної філософії (І.С.Удовіна, П.П.Гайденко, В.С.Горянський, Т.А.Кліменкова, А.М.Лой, В.І.Молчанов, А.М.Род-жеро, А.Я.Сарна, Т.В.Щітцова та ін.; Ф.Кіркланд, Ф.Лоуренс, Д.Лью-лін, С.Скоусгарт та ін.),
- у проекті розробки загальної метафізичної конструкції проблем волі (І.В.Бичко, В.Е.Давідович, К.А.Новіков та ін.);
- у дослідженні філософських і метафізичних проблем національних відносин (А.К.Бичко, М.П.Бузський, П.І.Гнатенко, В.І.Шевченко та ін.);
- у проекті створення філософії і метафізики математики (Б.В.Гнеденко, М.І.Панів, В.А.Панфілов, Г.В.Рузавін, Г.Г.Шляхін та ін.);
- у дослідженні природничонаукових основ філософії і метафізики (О.В.Ані-кушина, М.Д.Ахундов, В.С.Барашенков, А.В.Васютін, В.П.Капітон, А.М.Мос-тепаненко, Б.Я.Пахомов, В.Селиванова, І.З.Цехмістро, Е.М.Чудінов, В.І.Шу-бін та ін; К.Вестфал, М.Джонс, Р.Кліфіон, А.Сокал, Ж.Брікмон, Ч.Фрон-ла та ін.);
- у проекті розробки лінгвістичної і логічної філософії (М.М.Бахтін, М.С.Козлова, М.В.Попович, А.Н.Портнов та ін.);
- у побудові епістемологічної філософії і метафізики (П.В.Копнін, С.Б.Кримський, В.А.Лекторський, Ю.М.Лотман, А.М.П’ятигорський, У.А.Рад-жа-бов, О.С.Токовенко та ін.);
Отже, незважаючи на величезну кількість варіантів побудови часткових і загальних метафізичних конструкцій некласичної філософії, проект створення єдиної системи постметафізичного мислення залишився незавершеним, на що вказує Ю.Габермас у роботі “Модерн – незавершений проект”.
Таким чином, можна констатувати, з одного боку, нагальну потребу створення цілісної концепції постнекласичної метафізики і можливість побудови такої концепції в онтологічній (чи топологічній) площині, а з іншого боку – відсутність у вітчизняній філософії спеціального дослідження цієї проблеми.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок роботи пов'язаний з темою наукового дослідження кафедри філософії Дніпропетровського національного університету “Філософія науки і духовна культура на границі тисячоліть” (реєстраційний номер № V001308).
Мета і задачі дослідження. Мета роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу єдиного континууму класичної, некласичної і постнекласичної філософії розкрити сутність трансформації західноєвропейської метафізики епохи трансцендентального мислення; обґрунтувати з погляду перспективи, що відкрилася, сутність концепції постнекласичної метафізики, яка могла б послужити основою для дослідження сучасних нелінійних онтологій мислення, і показати можливості її застосування до систем класичної і некласичної метафізики для висвітлення релятивістських особливостей цих систем.
Відповідно до поставленої мети передбачається рішення таких задач:
·
провести дослідження і дати огляд філософських концепцій, пов'язаних із закономірностями переходу від класичної до некласичної і постнекласичної філософії в контексті виявлення кардинальних онтологічних перспектив становлення сучасної філософії;
·
проаналізувати сутність основних процесів трансформації західноєвропейської метафізики в епоху трансцендентального мислення;
·
виявити загальнозначимість і універсальну застосовність принципу релятивності для філософії ХХ ст.;
·
розкрити фундаментально-онтологічне значення і релятивістську сутність трансцендентальної філософії І.Канта і феноменологічної системи Г.Гегеля в контексті їх реконструкції у світлі відкриттів неклассичної і постнекласичної філософії;
·
проаналізувати значимість комунікативної і деконструктивної філософії для розробки проекту топологічного підходу до філософії та мислення;
·
дослідити застосовність відомих класичних і некласичних методів, а також деконструктивного підходу до постнекласичних метафізичних систем;
·
експлікувати універсальний зміст методології топологічного підходу за допомогою аналізу основних методологічних парадигм некласичного і постнекласичного мислення і показати, що нова топологічна методологія добре працює в полі як класичної, так і некласичної філософії й у цьому смислі має універсальний характер;
·
проаналізувати взаємозв'язок онтологічного і топологічного підходів у західноєвропейській метафізиці ХХ ст.;
·
дослідити розходження між частковими топологічними конструкціями постметафізичного мислення і загальним топологічним методом дослідження в сучасній метафізиці;
·
провести змістовний аналіз основних напрямків некласичної метафізики (насамперед, феноменологічних конструкцій мислення Е.Гуссерля і М.Гайдеґ-ґера, що стояли біля її витоків) за допомогою застосування загального топологічного підходу для виявлення їх постнеклассичного смислу.
Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є трансформація західноєвропейської метафізики в епоху трансцендентального мислення, що висвітила релятивістські особливості культури трансцендентальної епохи.
Предметом дослідження є простір постнекласичної філософії як складний багатобічний феномен постметафізичної культури, у якому сконцентровані всі завоювання і недоліки некласичної філософії.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є найважливіші досягнення філософії епохи трансцендентального мислення, а також концептуальний матеріал, що містить методологічні і метафізичні знахідки західноєвропейських і вітчизняних мислителів постметафізичної епохи.
Основними для даного дослідження стали методи, що дозволяють проводити розвідки в напрямі класичних, некласичних і постнекласичних метафізичних систем. З цією метою як рецепція з класичних систем використовуються трансцендентальний або діалектичний методи, натомість як рецепція з некласичних систем філософії застосовуються феноменологічний, екзистенціальний, герменевтичний та структуралістський методи дослідження. І, нарешті, як основний метод дослідження постнекласичних філософських систем, пропонується топологічний підхід, котрий, як показано у даному дослідженні, можна розглядати в більш широкому філософському сенсі, чим він використовувався в постнекласичних системах М.Фуко і Ж.Дельоза. У зазначеному смислі топологічний метод у філософії можна інтерпретувати за аналогією з топологічним підходом, запозиченим у математики.
Разом з тим, у процесі дослідження також використовуються компаративістський метод, насамперед, у якості відомої описової процедури у “науках про дух”. З метою дослідження історичних і релятивістських конструкцій філософії і метафізики, у якості її складової частини, використовуються реконструктивний, деструктивний і деконструктивний методи як інтегральна методологія порівняльного аналізу різних історико-філософських систем.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому що в ньому вперше здійснено комплексне філософське осмислення метафізики епохи трансцендентального мислення за допомогою застосування нового топологічного філософського методу, що дозволяє (по рецептах сучасних природознавства і математики) аналізувати не тільки класичну метафізику абсолютних форм мислення, але і релятивістські (такі, що змінюються) лінійні і нелінійні онтології мислення, що з'явилися переважно в епоху некласичної філософії. У даній дисертаційній роботі не тільки виявляється фундаментальний метод дослідження граничних метафізичних конструкцій мислення, але і демонструється його застосування до метафізичних онтологій, що постають біля джерел некласичної трансформації західноєвропейської філософії.
Новизна отриманих результатів міститься в таких положеннях:
·
вперше у вітчизняній філософії проведене загальнофілософське дослідження трансформації західноєвропейської метафізики епохи трансцендентального мислення і виявлено, що фундаментальні зміни, які відбуваються у всіх її історичних і локальних структурах, пов'язані з релятивістськими процесами;
·
вперше на основі всебічного аналізу релятивістських процесів у філософії епохи трансцендентального мислення показано, що спочатку сприйнятий як загальна криза культури і філософії, релятивізм є закономірним шляхом переходу від класичних (абсолютних) форм метафізики до лінійних і нелінійних постнекласичних форм метафізики (названих Ю.Габермасом постметафізичними);
·
у результаті дослідження основних напрямків філософії ХХ ст. виявлено, що метафізика не втратила свої фундаментальні позиції у філософії, як це намагалися показати неопозитивісти, деконструктивісти і деякі з філософів комунікативного напрямку, але навпаки, грає винятково важливу роль для становлення сучасної філософії;
·
релятивістська реконструкція “Критики чистого розуму” дозволяє зробити висновок: І.Кант стояв біля витоків релятивістської трансформації метафізики. Така постановка проблем метафізики дозволила йому, по-перше, розглядати час, виведений за дужки раціональних механізмів пізнання, як зв’язність мислення, і, по-друге, не тільки побудувати каркас нової гносеології, але й здійснити горизонтну постановку питання про нову онтологію, зв'язану з виявленням і дослідженням “апріорних форм існування” у пізнанні. У рамках такого підходу висвітлення критики як форми класичного проникнення релятивності в метафізику дозволяє інтерпретувати трансцендентальну філософію як науку про форми метафізики, що змінюються; її конституїтивним завершенням стає феноменологія Е.Гуссерля, що, у свою чергу, у полі критичної реконструкції системи І.Канта, можна трактувати як науку про трансляції форм “чистої свідомості”;
·
фундаментально-онтологічна реконструкція феноменології Г.Гегеля дозволяє встановити: по-перше, що діалектична логіка в його концепції є “системою”, інваріантною відносно будь-яких перетворень пізнання, що вона, поряд з дефісними конструкціями, є способом побудови (розгортання-згортання) і взаємодії між собою складних топологічних конструктів (тотальностей, у транскрипції А.Кожева) типу свідомість, дух, буття, час, простір і т.п.; і, по-друге, що свідомість не може сприймати інші тотальності (такі як буття, дух, час, простір і т.п.) на понятійному рівні, іншими словами, раціональним образом, тобто, як тотальність, вона сприймає їх тільки на своїй межі (або поза межами можливостей свого розрізнення, – в горизонті), тому подальшими кроками феноменології були дослідження з розкриття різних “тіл” свідомості (чи “духу” у концепції Гегеля): “інтенціонального” (Е.Гуссерль), “екзистенціального” (М.Гайдеґґер), “феноменологічного” (М.Мерло-Понті) і ніщо (Ж.-П.Сартр);
·
у світлі релятивістського прочитання комунікативного проекту філософії показано, що, з одного боку, цей проект, що спирається на лінійні (Е.Гуссерля) і трансцендентальні (І.Канта і Ч.Пірса) онтології, не виходить за межі лінійних конструкцій і нівелює онтологічну проблематику як вторинну, а з інший, – оскільки етика, що витіснила в комунікативній філософії метафізику й онтологію, пролягає в приграничній площині між індивідуальною і соціальною проблематикою, її задачі не можуть бути вирішені ні в чисто антропологічних, ні у власне соціологічних концепціях (в силу чого теза Рорті-Габермаса про “перевагу демократії над філософією” не має реальної перспективи);
·
установлено, що деконструктивізм не є випадковим некласичним утворенням у системі метафізики, що прагне зруйнувати її центральне ядро, але навпаки – спробою деяких провідних представників сучасної культури знайти нову інтегральну методологію, що дозволяє описувати критичні і релятивістські нелінійні онтології мислення та інтертекстуальний простір;
·
вперше показане, що більшість з відомих некласичній філософії методів: трансцендентальний, діалектичний, герменевтичний, структуралістський, феноменологічний, екзістенціально-аналітичний та ін., – можуть мати лише обмежене застосування до аналізу лінійних і нелінійних онтологій постнекласичного мислення;
·
вперше при аналізі деконструктивістської філософії виявлено, що деструкція, реконструкція і деконструкція можуть мати не тільки частковонаукове (відносно конкретних історико-філософських конструкцій), але загальнофілософське застосування як нових інтегро-диференціальних методів, з одного боку, при дослідженні історичних трансляцій метафізики, а з іншого боку – при порівняльному аналізі різних (навіть не порівняних у класичному континуумі філософії) абсолютних, лінійних і нелінійних онтологій мислення і наук;
·
вперше в результаті компаративного аналізу основних постнекласичних філософських систем показується, що наслідком релятивістських трансформацій західноєвропейської метафізики в деконструктивний період стає виявлення принципово нових некласичних конструкцій мислення; доводиться, що відкриття топологічного підходу до мислення пов'язано з виявленням крапкових ефектів мислення в “науках про дух” (тобто появою у філософському континуумі мислення уявлень про точку визначеної “події” та її навколишності);
·
дослідження різоморфних систем знання, мови і світу (у М.Фуко, Ж.Дельоза та І.Прігожина) і мореологічної теорії Ж.Дерріда дозволяє зробити висновок про те, що усі вони є визначеними частковими різновидами топологічних конструкцій і в цьому сенсі мають тільки обмежене застосування;
·
вперше розкривається, що, на відміну від часткових топологічних конструкцій в окремих постмодерністських концепціях, загальний топологічний підхід є універсальним методом дослідження класичних (абсолютних), некласичних (нелінійних) онтологій і релятивістських конструкцій мислення, у рамках якого можливе дослідження непорівняних у класичній метафізиці конструкцій типу буття-мислення, час-простір, час-буття і т.п., що виявляють у граничній області нові невідомі у класичній філософії властивості кожної з окремо взятих тотальностей;
·
релятивістська реконструкція феноменологічного вчення Е.Гуссерля в рамках топологічного підходу дозволяє установити лінійність інтенціональної системи мислення, а розвиток цієї ідеї в загальнофілософському плані дозволяє встановити, що філософське мислення виявляє відповідні природничонаукові картини і закони світу тільки тоді, коли внутрішня онтологічна чи топологічна конструкція мислення вже здобуває відповідні (абсолютні, лінійні або нелінійні) риси;
·
топологічний підхід до фундаментальної онтології М.Гай-деґґера показує, що єдина поверхня, де перетинаються буття і мислення (дописана Г.Гегелем за допомогою системи діалектичних заперечень), є межа, що в онтологічному вимірі може бути інтерпретована як “сутнісна”, а в темпоральному вимірі як модус (екстаз) “сьогодення” (саме в модусі “сьогодення” збігаються темпоральні (екзистенціальні) властивості мислення і реальні – що виявляються в дійсності через суще – властивості буття, що і дозволяє обґрунтувати висновок М.Гайдеґґера про те, що класичний вимір філософії, який включає лише уявлення про “існування”, не знав буття й у цьому змісті фактично нівелював його темпоральні властивості);
·
релятивістська реконструкція екзистенціальної феноменології М.Гайдеґґера дозволяє зробити висновок про те, що його робота “Буття і час” знаменує собою фундаментальний перехід від епохи просторового (сутнісного) мислення до епохи релятивного (фундаментально-онтологічного, у розумінні М.Гайдеґґера) мислення.
Практичне значення дослідження. Отримані результати дозволяють розглядати класичні, некласичні і постнекласичні метафізичні системи в єдиному історико-філософському континуумі. Таке дослідження дозволяє значно розширити зміст і методологічні підстави філософських і історико-філософ-ських процесів в Україні з урахуванням як світового досвіду, так і вітчизняної філософської традиції.
Отримані результати і висновки можуть стати методологічною основою для розробки загальної концепції історії некласичної і постнекласичної філософії в умовах реформи викладання філософії у вищих навчальних закладах України. Вони можуть використовуватися при підготовці підручників і навчальних посібників з історії філософії, як методичне забезпечення курсу “Історія філософії”, а також при викладі окремих тем курсів “Німецька класична філософія”, “Некласична філософія другої пол. XIX – початку ХХ ст.”, “Сучасна філософія”.
Апробація результатів дослідження. Результати і висновки дослідження доповідалися на засіданнях кафедри філософії і міжкафедральних семінарах Дніпропетровського національного університету й Українського державного хіміко-технологічного університету, на наукових семінарах Дніпропетровського філософського товариства.
Основні положення і результати дослідження повідомлялися й обговорювалися на міжнародних школах: Міжнародній літній філософській школі “Сучасна соціальна філософія: дебати між лібералізмом і консерватизмом” (Київ, 2000); Міжнародній літній філософській школі “Глобальні трансформації сучасного світу” (Київ, 2001), а також на багатьох конференціях, серед яких:
міжнародні: ХХ Всесвітній філософський конгрес “Філософія у вихованні людства” (Бостон, 1998); Другий всеросійський філософський конгрес “ХХІ століття: майбутнє Росії у філософському вимірі” (Єкатеринбург, 1999); Третій всеросійський філософський конгрес “Раціоналізм і культура на межі III тисячоліття” (Ростов-на-Дону, 2002); міжнародна конференція “Основи XXI століття. Філософія, культура і моральність на рубежі тисячоліть” (Уфа, 2001); міжнародна конференція “Між фізикою і метафізикою: наука і філософія” (Санкт-Петербург, 1998); VIII Кантівські читання (Калінінград, 1999); міжнародна наукова конференція “Феноменологія: рецепція в східній Європі” (Київ, 2000); Перші Київські міжнародні Бердяєвські читання (Київ, 1999); міжнародна науково-практична конференція “Філософська спадщина Г.С.Сковороди і сучасність” (Переяслав-Хмельницький, 2002); міжнародна науково-практична конференція “Світогляд: перспективи розвитку в ХХІ столітті” (Маріуполь, 2000); Міжнародна наукова конференція “Античність, сучасність і ХХІ століття” (Маріуполь, 2002); Міжнародна наукова конференція “Єврейська думка крізь століття” (Дніпропетровськ, 2000); Міжнародна наукова конференція “Єврейська думка крізь століття” (Дніпропетровськ, 2001); III міжнародна міждисциплінарна науково-теоретична конференція “Про природу сміху” (Одеса, 2002); II міжнародна міждисциплінарна науково-теоретична конференція “Про природу сміху” (Одеса, 2001); Міжнародна науково-теоретична конференція “Філософія Джона Локка і сучасність” (Дніпропетровськ, 2001); Міжнародна наукова конференція “Плюралізм раціональності у філософії модерну: феномен Паскаля” (Київ, 1999); Міжнародна наукова конференція “Філософські проблеми гуманізації освіти” (Одеса, 2002); V міжнародна конференція “Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 1998); VII Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Практична філософія і правовий порядок” (Харків, 2000); Міжнародна науково-практична конференція “Ідея правової держави: історія і сучасність” (Луганськ, 2000);
всеукраїнські: наукова конференція “Україна і світ на межі тисячоліть: міжнародні відносини, право, історія, культура в зв'язках із християнською традицією” (Хмельницький, 1999);
регіональні: Краєзнавча науково-практична конференція “Церковна історія і культура у відродженні Придунав’я” (Ізмаїл, 2002).
Матеріали дисертації знайшли практичне використання в курсах філософії і релігієзнавства при підготовці студентів Дніпропетровського національного університету, а також при написанні методичних посібників з історії класичної і некласичної філософії.
Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в монографії (15,4 д. а.), 38 статтях у фахових виданнях з філософських наук, 6 статтях в інших виданнях (загальним обсягом – 25,5 д.а.), а також у 11 тезах виступів і доповідей на конференціях.
Структура й обсяг дисертації обумовлені метою і задачею дослідження. Дисертаційна робота складається з вступу, п'яти розділів, одинадцяти підрозділів, висновків і списку використаної літератури, що включає 635 позицій. Загальний обсяг дисертації - 442 сторінка.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми. Показано зв'язок роботи з науковою темою кафедри філософії Дніпропетровського національного університету; позначено об'єкт, предмет, мету і задачі дослідження; розкрито його теоретико-методологічні основи, сформульовано наукову новизну. Вказується теоретичне і практичне значення дослідження, описані форми апробації його результатів.
Перший розділ “Метафізика та її трансформації (від класичних форм метафізики до постметафізичного мислення): огляд літератури по темі дисертації і методологія дослідження” присвячений аналізу літератури по темі дослідження й обґрунтуванню вибору методології.
У першому підрозділі “Від влади метафізичного дискурсу до метафізики влади: огляд літератури по темі дисертаційного дослідження” закладаються концептуальні основи дисертаційної роботи. Автор проводить порівняльне історико-філософське дослідження класичних, некласичних і постнекласичних метафізичних концепцій як в українській, російській і білоруській, так і західноєвропейській філософії. Апелюючи до джерел вітчизняної філософської думки, дисертант відзначає, що звертання до метафізичної проблематики є характерною рисою української і російської культури. Творчі пошуки Г.Сковороди, Т.Прокоповича, Л.Барановича, П.Юркевича та ін., І.Ільїна, Л.Карсавіна, М.Лос-ського, О.Лосєва, А.Маковельського, В.Несмелова, Ю.Самаріна, Вл.Со-ло-вйова, П.Флоренського, С.Франка, В.Розанова, В.Ерна, А.Хомякова, М.Федо-рова, Л.Шес-това та ін. є зразком метафізичних інтенцій не тільки української та російської, але й світової філософії.
Але незважаючи на те, що українська і російська філософська думка завжди тяжіла до метафізики, її занурення в європейське філософське середовище, на думку дисертанта, проходило нерівномірно і неоднозначно. У свою чергу, хоча європейська філософська думка завжди вважала себе смисловим центром світової цивілізації й у своїх розвідках тяжіла до самоаналізу і саморефлексії, у пошуках граничних основ буття вона постійно видозмінювалась. За допомогою аналізу такої трансляції дисертант робить висновок: якщо класична філософія була рефлексією над основами метафізики й у цьому сенсі, фактично, їх не торкалася, то некласична філософія, що розкриває себе як саморефлексія, як критика основ, піддала переоцінці саму культуру рефлексії, маніфестувала ситуацію, названу в європейському континуумі мислення кінцем гуманітарних наук (історії, філософії, метафізики і т.ін.), більш того, ближче до кінця ХХ ст. у постнекласичний період постметафізичним мисленням.
Відповідно до такого підходу до філософії, на думку дисертанта, історію метафізики також можна умовно розбити на три періоди: класичний, некласичний, постнекласичний. Задачею даного дослідження і є аналіз трансформації західноєвропейської метафізики в двох останніх періодах.
Викликана кризою, гранична чутливість сучасної філософії до запитів метафізики обумовила той факт, що метафізична проблематика стала центральною сферою притяжіння інтересів провідних філософів. На думку дисертанта, в сучасній українській (М.О.Булатов, І.В.Бичко, М.М.Вєрніков, П.І.Гнатенко, О.Гомілко, В.С.Горянський, А.М.Єрмоленко, Г.А.Заїченко, В.П.Іванов, В.П.Ка-пітон, С.О.Кошарний, С.Б.Кримський, В.А.Малахов, А.М.Лой, В.А.Панфілов, М.В.Попович, В.І.Пронякін, В.Г.Табачковський, Н.В.Хамітов, О.І.Хома, В.І.Шу--бін, В.І.Шин---карук, В.І.Ярошовець, О.І.Яценко та ін.), в російській (Н.С.Автономова, О.В.Ахутін, В.В.Бібіхін, П.П.Гайденко, В.В.Ка-ліниченко, М.К.Мамардашвілі, Б.В.Марков, І.Т.Касавін, В.І.Молчанов, Н.В.Мотрошилова, Т.І.Ойзерман, В.Подорога, В.Н.Порус, А.В.Сьомушкін та ін.), а також і в білоруській (С.В.Воробйова, А.В.Гірських, А.А.Грицанов, О.Н.Гурко, М.А.Мо-жейко, Т.Г.Румянцева, В.Н.Семенова, Т.М.Тузова, А.Р.Усманова, В.Н.Фурс та ін.) філософській думці метафізичні дослідження відіграють важливу роль.
З трансформацією метафізики пов'язана проблема кризи філософії. Проблему кризи філософії, метафізики і культури розглядали А.Аббаньяно, А.Вебер, Е.Гуссерль, Р.Слотердайк, Е.Трельч, Ю.Габермас, М.Гайдеґґер, Е.Фромм та ін.; Г.А.Заїченко, М.Мамардашвілі, В.Н.Фурс та ін. Одні філософи схиляються до того, що криза філософії може бути викликана індивідуальними зусиллями окремих мислителів (А.Макінтайр, Е.Без, А.Уайтхед та ін.), інші, – що вона зв'язана з прогресом науки (М.Маккарті, А.Койре та ін.). Прихильником того, що криза європейського людства викликана не самою наукою, а тим значенням, яке вона має для людського існування, є Е.Гуссерль. Криза філософії переважно була обумовлена кризою метафізичної форми буття свідомості. Аналіз процесів, зв'язаних з переходом від класичної до постнекласичної філософії, проводили П.П.Гайденко, А.А.Гріцанов, В.В.Лях, М.К.Ма-мар-дашвілі, М.А.Можейко, В.Н.Порус, В.Н.Фурс та ін.
Аналіз провідних напрямків філософії ХХ ст. дозволяє дисертанту зробити висновок, що основним фундаментальним фактором, який спрямовує головні процеси філософії, метафізики і культури ХХ ст., є релятивізм. Першим протиріччя локального (психологічного) релятивізму в ХХ ст. помітив Е.Гус-серль і спробував вивести такого роду релятивістські процеси за дужки строгої філософії і метафізики.
Р.Мелроуз висловлював думку, що релятивістські процеси у філософії й у культурі в цілому супроводжують їх кризу і нагадують ті, котрі відбувалися в природничих науках. Узагальнюючий аналіз релятивістських процесів некласичної філософії дозволяє стверджувати, що ключовим моментом, який виражає суть і кризи філософії, і релятивізму, є навіть не проблема суб'єкта, а проблема релятивістського розуміння часу (і історії).
Протягом ХХ ст. розкривалися різні форми релятивізму. Однією з причин настання ери релятивізму є переосмислення базових понять. Принцип лінгвістичної релятивності був сформульований К.Оденом і Д.Річардсом, але найбільш значно в лінгвістиці цей принцип був представлений Б.Уорфом. Проблеми лінгвістичного релятивізму відіграли винятково важливу (якщо не головну) роль при розробці основних положень двох ключових напрямків у філософії кінця ХХ ст. (комунікативної філософії і деконструктивізму).
Д.Девідсон розрізняє концептуальний і лінгвістичний релятивізм і затверджує, що істинним є тільки останній. Проблема сумірності різних істин, концептів, теорій, парадигм, мов, наук, онтологій і т.д. породжує відповідні проблеми релятивності (П.Фейєрабенд, І.Лакатос, Т.Кун та ін.). Д.Тозіоулас розкриває сутність етичного релятивізму, що є різновидом більш фундаментального культурного релятивізму. До кінця ХХ ст. всі основні теорії були інтерпретовані в релятивістському аспекті. Релятивізм стає фундаментальним фактором некласичної філософії і культури.
У світлі релятивістських трансформацій сучасної філософії ще однією важливою її особливістю, стверджує дисертант, стає поява численних лінійних і нелінійних некласичних конструкцій, названих онтологіями – формами інтерпретації способів буття з нефіксованим статусом (М.А.Можейко). У класичній філософії онтологія, як правило, змістовно збігалася з метафізикою. Різні інтерпретації онтології проглядаються в позитивізмі (відома проблема “кризи онтологій”), у “онтологічному релятивізмі”, що у підсумку привів до екзистенціалізації онтологічної проблематики. Найважливішою проблемою побудови некласичних онтологій стає проблема співвідношення “наук про дух”: метафізики, етики, соціології та ін. М.Гайдеґґер підкреслює, що онтологія передує феноменології і метафізиці. Тому феноменологія в його вченні є наука про буття сущого – онтологія. Інверсує співвідношення онтології і метафізики М.Гайдеґґера К.Хюбнер. Більш складним виглядає це співвідношення в учнів М.Гайдеґґера Ж.-П.Сартра і Е.Левінаса. І це пов'язано з фундаментальним введенням етики в поле метафізики. Е.Дуссель розробляє “мета-фізику роз-різнення”, у якій проявляються етика й онтологія. Згідно з Е.Левінасом, інше (етика), проявлене в мисленні, – предмет класичної метафізики, а інше (етика), не проявлене в мисленні, – предмет некласичної метафізики. Розкриттю аспектів цього положення присвячені також праці Ж.Батая, М.Бланшо, Ж.Дельоза, Ф.Гваттарі та ін. Е.Левінас, інвертуючи слідом за М.Гайдеґґером поле мислення і буття, приходить до нелінійних властивостей мислення. Фактично Е.Левінас, на противагу М.Фуко, розробляє не метафізику влади, а етику Іншого. Онтології в цих філософів постають як альтернативні виміри в загальному континуумі буття людини. Різні типи некласичних онтологій будували Е.Гуссерль, М.Гайдеґґер, Е.Левінас, К.-О.Апель, Ж.Дерріда, Ж.Дельоз та ін.
Усі ці труднощі побудови постнекласичних онтологій, виводить дисертант, пов'язані з трансляцією метафізики, етики та ін. “наук про дух” у тій чи іншій площині (або в тому чи іншому вимірі). У свою чергу, усі труднощі адекватного прочитання постнекласичних текстів зв'язані, насамперед, з тим, що до них складно застосувати добре розроблену класичну і навіть уже некласичну методологію. Тому виникла задача пошуку нової методології, що дозволяє побудувати постметафізичні конструкції філософії. Дослідження структуралістів і постструктуралістів з даної проблеми привели до використання у філософії мови топологічного підходу і побудови топологій мислення (конструкцій, що описують мислення за застосуванням топологічного підходу).
В другому підрозділі “Загальна методика й основні методи дослідження” дається аналіз всіх основних методологічних установок, застосованих у даній дисертаційній роботі відносно класичних, некласичних та постнекласичних форм метафізики, проводиться попереднє дослідження нової методології, що з'явилася в останній постнекласичний період філософування і практично ще не освоєної в загальнофілософському смислі.
Дослідження основних процесів трансформації філософії і метафізики зв'язано з вузловими фігурами і напрямками філософії і метафізики двох останніх (XIX і ХХ) сторіч. На думку дисертанта, ці процеси визначаються переходом від трансцендентального (І.Канта) і феноменологічного (Г.Гегеля) критичних проектів філософії, основні ідеї яких були висунуті ще в докритичну класичну епоху Нового часу (Г.Галілеєм, Р.Декартом, Б.Спінозою, Д.Юмом, Ж.-Ж.Руссо, І.Ньютоном, Г.Лейбніцем та ін.), до комунікативного і деконструктивного проектів, що визначають основний потік ідей і досліджень сучасної постметафізичної й постнекласичної епохи філософії. Основним ключем до розуміння процесів цієї трансформації, вважає дисертант, з'явилися фундаментальні дослідження початку ХХ ст. Е.Гуссерля і М.Гайдеґґера, роль яких у конституюванні основних парадигм сучасного філософського мислення важко переоцінити, і які багато в чому забезпечили перехід від класичної до некласичної парадигми мислення. Найбільш значний вплив на формування операціонального простору дисертаційного дослідження і того духовного середовища й атмосфери, у якій воно протікало, зробили Е.Гуссерль, М.Гайдеґґер М.Фуко, Ю.Га-бермас, К.-О.Апель, Ж.Дерріда, Ж.Дельоз, Е.Левінас, В.Дільтей, Г.-Г.Гадамер, П.Рікер, Д.Антісері і Дж.Реалі, Фр.Ніцше, З.Фрейд, Л.Вітгенштейн, Р.Барт, Р.Рорті та ін.
Р.Рорті радить скептично відноситися до будь-яких історико-філософ-ських методологій. При дослідженні даної теми виникла складна задача перебування методу, адекватного новій ситуації, що виникла в постнекласичній філософії. З цієї причини в дисертації використовувалися як добре відомі класичні методи філософії: раціональний, емпіричний, монологічний, діалектичний, критичний, трансцендентний, трансцендентальний, логічний, онтологічний та ін., так і некласичні: феноменологічний, герменевтичний, екзистенціальний, діалогічний, структуралістський та ін., а також постнекласична методологія: номадологічний, трансцендентально-прагматичний, синергетичний та ін. методи.
У цілому, вважає дисертант, в області методу відбулася та ж сама трансформація, що відбулася в метафізиці і культурі ХХ ст. Добре відшліфована і відточена історією класична методологія не зуміла справитися ані з кризою, ані з релятивізмом у філософії, а нова некласична методологія добре працює поки що лише відносно до часткових областей культури. Тому особливу значимість для дослідження проблем постнекласичного мислення відіграла компаративно-аналітична методологія, що несе у своїй основі здатність до зіставлення історичних епох, просторів, фундаментальних засад метафізики, філософії, наук і культури: деструктивний і реконструктивний методи, а також деконструктивний підхід (аналізований у рамках даного дослідження, на відміну від його антисистемного трактування в деконструктивістів, як новий інтегральний метод).
Постнекласичні мислителі звернулися до пошуків нового методу в силу того, що вони не спромоглися описати процеси, що відбуваються в сучасному мисленні, філософії і метафізиці мовою онтологій і навіть мовою некласичної філософії. Спроби М.Фуко, Ж.Дельоза та ін. зрозуміти зміст складних нелінійних процесів сучасного мислення привели до виявлення іншого постнекласичного, у певному смислі – узагальнюючого деструктивний, реконструктивний і деконструктивний, – топологічного підходу, однак цей останній у них мав лише частковофілософське застосування. Проект загальнофілософського використання цього підходу досліджується в даній дисертації.
Основні принципи й ідеї топологічного підходу, що використані в даній дисертації, запозичені переважно з математики. У концепції А.Пуанкаре метод алгебраїчної топології полягає в зіставленні геометричним фігурам по деякому, загальному для усіх фігур, правилу алгебраїчних об'єктів таким чином, що певним відношенням між фігурами відповідають алгебраїчні відношення між об'єктами. Вивчення властивостей алгебраїчних об'єктів проливає світло на властивості геометричних фігур. Аналогічний зв'язок конструкцій можна досліджувати в алгебрі і геометрії, у хімії і математиці, у математиці і філософії і т.ін. Шляхом перенесення властивостей геометричних об'єктів на “конструкції” філософії пішли Р.Декарт, Т.Гоббс, Б.Спіноза, І.Кант, Г.Гегель, М.Гайдеґґер, М.Фу-ко та ін. А.Перуззі вважає, що дуже важливо для сучасної метафізики відношення між топологією і “наукою про межі” (мореологією). Але аж до теперішнього часу поняття топологічного підходу у філософії майже не вивчене.
У даному дослідженні проводиться порівняльний аналіз різних підходів до поняття “топологія” відомих математиків ХХ ст.: у геометричному підході (Н.Бурбакі, Дж.Л.Келлі та ін.) топологія визначається через поняття точки і зв’язності її навколишності; в інваріантному (А.С.Міщенко, А.Т.Фоменко та ін.) – через загальну здатність геометричних об'єктів бути інваріантними щодо певних перетворень, пов'язаних із властивостями збіжності і безперервності; у нормативному (А.Робертсон, В.Робертсон, В.А.Александрян, Е.А.Мірзаханян, Н.С.Сі-нюков і Т.І.Матвієнко та ін.) – через властивість відкритості топологічних просторів, наділених певними правилами зв’язності. Визначення топології мовою алгебраїчних форм дане Ч.Косневскі. Не менш важливі властивості і наслідки для побудови філософської топології можуть мати теореми алгебраїчної топології, зв'язані з мовою відображень і розшарувань (Дж.Бордман, Г.Фогт, М.М.Постніков та ін.). У цілому нас тут цікавить проблема існування складних топологічних просторів, що включають континууми, які не пересікаються. І оскільки мова тут йде про об'єднання декількох зв'язаних підмножин у єдину множину, то умови їх співіснування задають дуже важливу і для філософії здатність топологічних просторів поєднуватись в спільний континуум. Правила такого об'єднання, за аналогією з математикою, мають задаватися метафізично. У цьому смислі постнекласична метафізика починає відігравати фундаментальну роль аналізатора зв’язності і єдності всіх можливих філософських (і онтологічних) вимірів.
Таким чином, точка, визначена в якому-небудь просторі (вимірі), тобто така, що генерує (задає) визначену зв’язність своєї навколишності, задає топологію мовою тієї чи іншої науки, у тому числі і “наук про дух”. У такому аспекті найважливішою функцією постнекласичної філософії є дослідження сумірності всіх класичних метафізик, що тепер постають лише окремими випадками загальної топологічної системи метафізики.
Топологічний підхід до мислення в українській і російській культурах поки зв'язаний, скоріше, з дослідженнями психоаналітиків і психологів (О.В.Лав---рова, Л.М.Веккер та ін.). Невеликий вступ в проблеми топологічного підходу до філософії даний в статті І.М.Наливайко “Топос і атопія”. Викликає зацікавлення спроба російського філософа Г.Шпета знайти спільне поле буття історії і логіки. Елементи топологічного методу часто зустрічаються у творчості М.Мамардашвілі. Е.Левінас, за аналогією з М.Гайдеґґером, будує етичну топологію мислення, але використовує для цього власне онтологічний апарат. Дослідженням філософських проблем топології і мореології наприкінці ХХ ст. займалися М.Барр, Д.Еллерман, М.Хілард, А.Піттс, Ф.Лоувер, Д.Макнамара, Г.Рейіс, А.Перуззі, Д.Петітот, Ж.Брікман, А.Сокал та ін.
Різомні потоки знання, мови і світу (у М.Фуко, Ж.Дельоза і І.Пригожина) створюють уявлення про визначену топологічну конструкцію (у вигляді різоми) – цим вони й обмежують свою задачу. Дисертант ставить задачу застосувати топологічний підхід до різних класичних, некласичних та постнекласичних філософських систем.
Другий розділ “Сутність і межі трансцендентальної онтології мислення” присвячений реконструкції трансцендентальної філософії І.Канта і феноменологічної системи Г.Гегеля у світлі досягнень некласичної і постнекласичної філософії. Показується, що вибір цих мислителів пов'язаний з тим, що саме вони стояли біля джерел релятивістської трансформації західноєвропейської метафізики і заклали основи для формування некласичної філософії.
Ближче до кінця ХХ ст. відомий німецький філософ Ю.Габермас, прагнучи показати, що ера трансцендентального мислення закінчилася, відносить І.Канта і Г.Гегеля до розряду “майстрів думки”, тим самим намагаючись порушити двохсотлітню гегемонію кантіанської та гегелівської думки в європейському мисленні. Однак більшість провідних філософів зараз не бачить альтернативи трансцендентальному типу мислення. У даному розділі, аналізуючи творчість І.Канта і Г.Гегеля з позицій некласичної філософії, дисертант показує, що потенціал трансцендентального і діалектичного мислення себе ще не вичерпав.
У першому підрозділі “Релятивістська реконструкція трансценденталь-ної філософії І.Канта” здійснюється не тільки аналіз релятивістських положень І.Канта, але й реконструкція його вчення у світлі феноменологічних та онтологічних відкриттів некласичної філософії.
У межах філософської концепції І.Канта саме математика, природознавство і метафізика складають ту систему наук, що може служити підставою будь-якої конструкції в трансцендентальній філософії. До кінця ХХ ст. природознавство і математика вже осмислили свій новий статус у постнекласичному мисленні і здійснили релятивістські трансформації. Проблеми метафізики виявилися набагато складнішими. Її релятивістська трансформація може привести до глобальних змін у статусі філософії (про що у різних інтерпретаціях писали Ю.Габермас, К.-О.Апель, Ж.Дерріда, Ж.Дельоз та ін.).
Для І.Канта питання про буття виходить за рамки трансцендентальної філософії. Тому він, за словами П.Рікера, бажає замінити “горде ім'я онтології” ім'ям трансцендентальної філософії. Саме цей недолік намагалися заповнити М.Гайдеґґер
