Одеський національний університет

ім. І.І. Мечникова

Поспєлов Андрій Сергійович

УДК 94 (5+6+8) “1975/1991” (043.3)

Воєнні конфлікти в Азії, Африці, Латинській Америці

та мілітаризація країн-учасниць

(1975-1991 рр.)

07.00.02 – Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Одеса - 2003

Дисертацією є рукопис.

Дисертація виконана на кафедрі нової та новітньої історії історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Дьомін Олег Борисович

Професор кафедри нової та новітньої історії

історичного факультету Одеського

національного університету ім. І.І. Мечникова.

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор

Матьовка Микола Петрович

Професор, завідувач кафедри міжнародних організацій та

зовнішньої політики Ужгородського національного

університету.

Кандидат історичних наук, доцент

Глєбов Віктор Вікторович

Завідувач відділом міжнародних відносин

Інституту соціальних наук Одеського

національного університету ім. І.І. Мечникова.

Провідна установа – Дипломатична академія при МЗС України (м. Київ).

Захист відбудеться “22” грудня 2003 р. о 14 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 41. 051. 08. при Одеському

національному університеті ім. І.І. Мечникова за адресою: 65009. м. Одеса, вул. Щепкіна, 12, ауд. 9.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці одеського національного університету ім. І.І. Мечникова за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Преображенська, 24.

Автореферат розіслано 21 листопада 2003 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук,

доцент ЛОЗОВСЬКИЙ А.К.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

За часів “холодної війни” ареною протистояння СРСР та США стали Азія, Африка й Латинська Америка, де постійно відбувались воєнні конфлікти. По-різному приймаючи в них участь, великі держави зберігали і поширювали свої сфери впливу. Військова допомога, що йшла в країни афро-азійського та латиноамериканського регіонів з розвинутих держав Європи і Північної Америки, призводила до активізації процесів мілітаризації більшості країн світу та, в свою чергу, сприяла появі нових конфліктів.

У 1975-1991 рр. мілітаризація, тобто підпорядкування всіх сфер життя держави та суспільства військовим інтересам, охопила низку країн Азії, Африки й Латинської Америки. Прямим її наслідком стало розгортання воєнних конфліктів між державами вказаних регіонів, що виникли і проходили поза глобальним протистоянням двох наддержав. Такий характер конфліктних ситуацій превалює і сьогодні. Тому, звертання до політичної історії військових зіткнень недалекого минулого, виправдано з точки зору перспектив миру на початку ХХІ ст.

Сучасна Україна активно розбудовує свою зовнішню політику, знаходиться на шляху реформування економіки, в тому числі і військово-промислового комплексу та збройних сил. Через залежність України від енергоносіїв особливе значення для неї має пошук перспективних економічних партнерів в країнах – експортерах нафти і газу, однак більшість з них знаходяться у конфліктних регіонах. Крім того, Україна намагається відігравати роль посередника у міждержавних та внутрішньодержавних конфліктах і приймати активну участь в операціях з встановлення миру. В цьому плані, важливого політичного звучання набуває вивчення досвіду воєнних конфліктів 1975-1991 рр. Переваги дипломатичної стратегії, політичної й військово-економічної діяльності провідних держав світу, методи розбудови і характер дій військових формувань різних країн можуть бути корисними українським спеціалістам як зразки проведення власної зовнішньої, економічної, воєнної та миротворчої політики в кризових ситуаціях сьогодення.

Наукова актуальність обраної тематики пояснюється відсутністю у вітчизняній історіографії комплексного дослідження проблем мілітаризації країн Азії, Африки й Латинської Америки та воєнних конфліктів 1975-1991 рр., значна кількість воєнних конфліктів 1975-1991 рр. залишається маловивченими, а головні діючи сили цих подій - військові формування країн Азії, Африки й Латинської Америки – тобто певні групи озброєних людей, належним чином зорганізованих та вишколених з метою виконання функцій, що передбачають застосування зброї, і досі перебувають поза увагою істориків.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках комплексної наукової теми кафедри нової та новітньої історії історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова ”Питання нової та новітньої історії: глобальний та регіональні аспекти” (№ 0101U008294).

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з травня 1975 по грудень 1991 рр. Початковою датою обрано закінчення війни у В’єтнамі 1959-1975 рр., яка виявилась найбільшим локальним конфліктом часів “холодної війни, до того ж повязаним з безпосереднім зіткненням інтересів СРСР та США. Фактична поразка США в цьому конфлікті дала можливість СРСР поширити свою сферу впливу в країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Вперше з 1946 р. виникла міжнародна політична ситуація, що характеризувалась політичними і військовими перевагами Радянського Союзу. Втім, скористатися ними в повній мірі лідери СРСР не змогли. Тому останньою хронологічною межею дослідження взята дата розпаду СРСР - грудень 1991 р. В результаті була формально закінчена “холодна війна” і виникла нова світова геополітична реалія.

Географічні рамки дослідження охоплюють країни Азії, Африки й Латинської Америки, в яких саме і відбувалися різноманітні воєнні конфлікти, з прилеглими морськими та океанськими акваторіями. Загалом це 11 азійських (Афганістан, В’єтнам, Ізраїль, Ірак, Іран, Камбоджа, Кувейт, Ліван, Саудівська Аравія, Сирія, Шрі-Ланка), 18 африканських (Ангола, Буркіна-Фасо, Єгипет, Ефіопія, Заїр, Західна Сахара, Лівія, Мавританія, Малі, Мозамбік, Намібія, Південна Родезії, Сомалі, Судан, Танзанія, Уганда, Чад, Центрально-Африканська республіка (імперія)), 8 латиноамериканських (Аргентина, Гватемала, Гренада, Колумбія, Нікарагуа, Панама, Перу, Сальвадор) країн та територій, а також п’ять акваторій (Південна Атлантика, Середземне та Червоне моря, Перська затока й Полокська протока). Разом з тим, в географічні рамки дослідження включені країни азійсько-африканського та латиноамериканського регіонів, на теренах яких безпосередньо бойові дії не проходили, однак їх військові формування брали участь у воєнних конфліктах 1975-1991 рр. Таким чином, території Південно-Африканської Республіки, Марокко, Пакистану, Гондурасу, Куби та деяких інших країн входять у географічні рамки дослідження.

У 31 воєнному конфлікті, що досліджуються (в Азії – 7, в Африці – 15, в Латинській Америці – 9), прямо або побічно брали участь великі держави та промислово розвинуті країни Європи, Азії й Північної Америки. Однак ці країни і регіони не включаються у географічні рамки дослідження не дивлячись на те, що території КНР й СРСР у 1979 р. стали плацдармом для військових операцій на теренах В’єтнаму та Афганістану. Великі держави та їх союзники за військово-політичними блоками були головними учасниками “холодної війни”, для них воєнні конфлікти 1975-1991 рр. в азійсько-африканському та латиноамериканському регіонах слугували одним із засобів поліпшення свого політичного й економічного становища в цілому, а процеси мілітаризації проходили в контексті глобального протистояння.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є відображення механізму мілітаризації країн Азії, Африки, Латинської Америки, виявлення її впливу на виникнення, розвиток та врегулювання воєнних конфліктів 1975-1991 рр.

У відповідності до поставленої мети були визначені такі задачі:

- показати місце воєнних конфліктів в системі міжнародних відносин другої половини 1970-х – початку 1990-х рр.;

- вивчити шляхи та методи процесу мілітаризації країн Азії, Африки та Латинської Америки, в тому числі роль промислово-розвинутих країн в цьому процесі;

- дослідити вплив великих держав на воєнні конфлікти й національно-визвольну боротьбу 1975-1991 рр. в країнах Азії, Африки та Латинської Америки;

- виявити наслідки мілітаризації та воєнних конфліктів на політичну боротьбу в країнах Азії, Африки та Латинської Америки;

- розглянути характер розбудови військових формувань країн Азії, Африки й Латинської Америки 1975-1991 рр.;

- з’ясувати особливості регулярних та партизанських методів боротьби під час воєнних конфліктів 1975-1991 рр.;

- визначити місце збройних методів у національно-визвольній та антиурядовій боротьбі;

- проаналізувати стан вивчення проблеми в історіографії;

- провести класифікацію воєнних конфліктів 1975-1991 рр. та військових формувань, що брали в них участь.

Об’єктом дослідження є воєнні конфлікти в країнах Азії, Африки й Латинської Америки як складова частина системи міжнародних відносин 1975-1991 рр.

Предметом роботи є механізм взаємодії та співвідношення процесу мілітаризації і воєнних конфліктів.

Методи дослідження базується на використанні загальних принципів порівняльного аналізу, історизму, науковості та об’єктивності, що дає можливість розглядати характер мілітаризації та розвитку воєнних конфліктів на тлі сукупності причин цих подій, їх розвитку й кінцевих результатів. Для комплексного вивчення проблем були використані загальнонаукові (типологія та класифікація), міждисциплінарні (структурно-системний підхід) і суто історичні (проблемно-хронологічний, історико-порівняльний та ретроспективний) методи дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів.

- дисертаційна робота є першим в українській історіографії комплексним дослідженням проблем воєнних конфліктів та мілітаризації країн Азії, Африки й Латинської Америки 1975-1991 рр.;

- показаний процес мілітаризації країн Азії, Африки та Латинської Америки;

- відтворений механізм взаємозв’язків між мілітаризацією та воєнними конфліктами 1975-1991 рр., національно-визвольною й політичною боротьбою в країнах-учасницях конфліктів;

- з’ясований вплив військових конфліктів на суспільно-політичний та економічний розвиток країн азійсько-африканського та латиноамериканського регіонів;

- досліджена роль великих держав у процесі мілітаризації країн Азії, Африки і Латинської Америки та у воєнних конфліктах 1975-1991 рр.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертації можуть бути використанні при вивченні курсів “Новітня історія країн Європи та Північної Америки”, “Новітня історія країн Азії та Африки”, “Історія міжнародних відносин”, розробці спецкурсів, методичних посібників і навчальних програм.

Апробація одержаних результатів дисертації. Різноманітні аспекти дисертаційної роботи були апробовані на міжнародних, всеукраїнських та ВУЗівських наукових конференціях, за результатами яких опубліковані тези доповідей. Серед конференцій, в яких приймав участь дисертант, можна виділити: Міжнародну студентську конференцію “Історія очима молодих дослідників” (м. Донецьк, 2-4 грудня 1999 р.), Всеукраїнську науково-практичну конференцію “Розвиток історичного мислення, як засіб формування особистості, її інтелекту, та творчих здібностей” (м. Одеса, 7-10 грудня 1999 р.), Міжнародний науковий конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (м. Чернівці, 16-18 травня 2000 р.), IV сходознавчі читання А.Кримського (м. Київ, 13-15 вересня 2000 р.), Дев’яту міжнародну міждисциплінарну конференцію з іудаїки (м. Москва, 4-6 лютого 2002 р.), VII міжнародну Кирило-Мефодіївську конференцію (м. Одеса, 17-18 травня 2002 р.), Міжнародну наукову конференцію “Міжнародне морське право: історія, сучасність, перспективи розвитку” (м. Одеса, 18-20 вересня 2002 р.). Кількість наукових робіт за темою дисертації – 11, з них 5 у фахових виданнях з історичних наук, що відповідають вимогам ВАК України.

Структура дисертації. Дисертаційна робота, загальним обсягом 171 сторінка, складається із вступу, трьох розділів й висновків. Розділи поділяються на підрозділи. Список використаних джерел та літератури охоплює 37 сторінок і включає 545 назв на українській, російській, англійській, німецькій, польській, чеській, болгарській, сербохорватській та французькій мовах.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Джерела та історіографія проблеми” проаналізовано джерельну базу дослідження та стан наукової розробки означеної теми.

У підрозділі “Аналіз джерел” всі вони класифіковані по трьох групах: офіційні документи, мемуари і спогади безпосередніх сучасників подій, матеріали преси. Кількісно переважають матеріали офіційного походження, які в свою чергу розділяються на три підгрупи. Перша охоплює документи й матеріали міжнародних установ – Організації Об’єднаних Націй та Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI). До другої відносяться міждержавні документи – договори та матеріали візитів лідерів держав. Третю підгрупу складають документи внутрішньодержавного характеру.

Матеріали Організації Об’єднаних Націй використовувались для відтворення процесу виникнення та врегулювання воєнних конфліктів 1975-1991 рр. шляхом аналізу резолюцій та рішень цієї міжнародної організації.1 Документи окремих департаментів ООН висвітлюють і деякі аспекти мілітаризації низки країн світу.2 Особливо інформативними серед офіційних джерел наддержавного характеру є щорічники SIPRI,3 данні яких базується на залучені державної документації, насамперед контрактно-фінансової звітності, як от: характеристики поставок засобів ведення війни, військових технологій, власного виробництва та воєнного бюджету (у поточних та фіксованих цінах). Щорічники SIPRI містять також спеціальні свідчення довідкового характеру про воєнні конфлікти, що відбувалися в світі на протязі року: чисельність протиборчих сторін з їх належністю до діючих військових формувань, втрати й деякі особливості конфліктних ситуацій. Довготривалі воєнні конфлікти розглядаються з особливою увагою. Це афганська війна 1979-1989 рр., ірано-іракська війна 1980-1988 рр. війна в Перській затоці 1990-1991 рр.

Зовнішньополітичні документи урядів великих держав та країн-учасниць конфліктів4 дозволяють прослідити ставлення керівництва держав (переважно великих)

1 ООН. Сборник документов. – М., 1981; ООН. Резолюции и решения Совета Безопасности за 1988 г. – М., 1989; Yearbook of the United Nations 1982. – Vol. 36. - N.Y., 1985.

2 Ежегодник Организации Объединённых Наций по разоружению / Департамент по разоружению. – Т. 10. – 1985 - 1988. – Нью-Йорк, 1988.

3 Stockholm International Peace Research Institute Yearbook. World armaments and disarmament. – L., 1979 –1992.

4 The truth about Vietnams – Сhina relations over the last thirty years. – Hanoi, 1979; Внешняя политика СССР и международные отношения 1979 года. Сборник документов / Под ред. М.А.Кирилина. – М., 1980; Historic Documents of 1979. Congressional quarterly inc. - Washington (DC.), 1980.

до воєнних конфліктів, які торкались їх інтересів, з’ясувати пріоритети зовнішньої політики та підходи щодо врегулювання конфліктів. Однак документи, що стосувались проблем мілітаризації країн Азії, Африки та Латинської Америки в тому числі й двосторонні договори, в більшості секретні до сьогодення. Судити про обопільну зацікавленість в угодах, можливо за матеріалами офіційних візитів в Москву керівників країн “третього світу” – дружніх Радянському Союзу. Переважна більшість вояжів припадала на період загострення воєнних конфліктів.5

Матеріали внутрішньодержавного походження, такі як конституціі,6 матеріали з’їздів, конференцій,7 парламентських дебатів,8 дають можливість виявити зовнішньополітичну спрямованість країн, відношення політичних сил до воєнних конфліктів, загальні напрями розбудови військових формувань. До цієї ж групи джерел прилучаються праці лідерів країн, де висвітлене їх ставлення до різних конфліктних подій.9

Мемуарна література з воєнних конфліктів поділена на мемуари та спогади політичних діячів і військових вищої й середньої ланки. Керівники держав та дипломати різних рангів не приймали участі у воєнних конфліктах, однак саме від них багато в чому залежало їх виникнення та врегулювання. Тому мемуари Р. Рейгана, М. Тетчер, Є. Примакова, В. Сафончука та інших, важливі для відтворення механізму прийняття політичних

5 Визит в СССР партийно-государственной делегации Народной Республики Ангола 7-13 октября 1976 года. Документы и материалы. – М., 1976; Дружба и сотрудничество во имя справедливости и мира: визит Хафеза Асада в СCCP 8-10 октября 1980 года. Документы и материалы. – М., 1980; Визит Муамара Каддафи в СССР 29 апреля 1981 года. Документы и материалы. – М., 1981.

6 Конституция Республики Куба. – М., 1977; Конституция Объединённой Республики Танзания. – М., 1980; Конституция СРВ. – М., 1982; Конституция Зимбабве. – М., 1982; Constitution of Iraq. – N.Y., 1996.

7 Партия Народного Движения за освобождение Анголы. Съезд 1-й. Луанда 1977 г. – М., 1978; ФРЕЛИМО – партия Народной Республики Мозамбик. Съезд 3-й. Мапуту 1977 г. – М., 1980; Рабочая партия Эфиопии. Учредительный съезд 6-10 сентября 1984 г. – М., 1987; ХІХ Всесоюзная конференция Коммунистической партии Советского Союза. Стенографический отчёт. – Т. 2. – М., 1988. – С. 23 - 27.

8 Great Britain. Parliament. House of Commons. The Parliamentary debats (Hansard). – Vol. 21. – Session 1981-1982. – 29 March – 8 April 1982. - L.: HMSO, 1982.

9 Горбачёв М.С. Перестройка и новое мышление для нашей страны и для всего мира. – М., 1987. – С. 137 – 260; Каддафи М. Зелёная книга. - Tриполи, 1987. - C. 30 - 35; Ким Чен Ир. Об идеях чучхэ. – Пхеньян, 1992. – С. 17 – 19; Hussein S. On current affairs. – Baghdad, 1980; Ле Зуан Избранные статьи и речи 1975 - 1981. – М., 1981. – С. 256 - 257, 268 - 277…

рішень під час конфліктів.10

Спогади військових дозволяють дослідити хід бойових дій під час воєнних конфліктів. Офіцери вищої ланки відповідали за проведення кампанії в цілому (наприклад, генерали Н. Шварцкопф та Халід ібн Султан – розробляли та керували операцією “Буря в пустелі” 1991 рр. проти Іраку), а головні військові радники (як Г.П.Яшкін у 1982 р. в Сирії) не тільки брали участь у модернізації армій союзників, а й втілювали у життя цілу низку політичних та суто військових рішень на оперативному рівні. Отже, мемуари військових керівників органічно доповнюють спогади політиків і дозволяють відтворити події, що досліджуються в контексті військово-політичних ситуацій.11 З’ясувати ж безпосередній характер військових дій на тактичному рівні та виявити особливості розбудови і участі в воєнних конфліктах військових формувань тієї або іншої держави дозволяють опубліковані спогади вояків середньої та низької ланки.12

Матеріали преси носять головним чином інформаційний характер. Вони значною мірою дозволяють відстежити зовнішню картину ходу, розвитку й наслідків переважної більшості міждержавних та інтернаціоналізованих конфліктів. Проте, це джерело несе на собі ідеологічний відбиток періоду “холодної війни”, що позначилось на газетних публікаціях. В роботі задіяні англомовні (“The Times”, “The Financial Times”, “New York Times”, “The Washington Post”, “The Morning Star”) та російськомовні (”Правда”, “Известия”, “Красная звезда”, “Комсомольская правда”, “Труд”, “Аргументы и факты”) газети за 1975-1991 рр.

У підрозділі “Огляд історичної літератури” проаналізований стан історіографії з проблем мілітаризації країн Азії, Африки й Латинської Америки та воєнних конфліктів 1975-1991 рр. На підставі історіографічних традицій, методологічних підходів, країнознавчих студій та хронології, опрацьовані наукові праці умовно підрозділені на чотири групи:

10 Рейган Р. Жизнь по-американски. – М., 1992; Thather M. The Downing street years. – L., 1993; Примаков Е.М. Войны могло не быть. – M., 1996; Сафончук В. Дипломатическая история “Бури в пустыне” // Международная жизнь. – 1996. - № 10. – С. 56 - 63, № 11. – С. 54 - 60, № 12. – С. 71 - 80.

11 Schwarzkopf H. N. Тhe autobiography: it doesn’t take a hero. – N. Y., 1992; Его королевское высочество генерал Хaлед ибн Cултан. Воин пустыни. (Личный взгляд на войну в заливе командующего объединенными вооруженными силами.) – М., 1996; Яшкин Г. П. Под жарким солнцем Сирии // Военно-исторический журнал. - 1996. - № 3. - С. 64 - 70.

12 Дан У. Операция в Энтеббе. – Иерусалим, 1980; Неизвестные войны (воспоминания артёмовцев – участников локальных войн 50-80-х годов). / Под ред. А.В. Шаталина. – Артёмовск, 1996; Почтарёв А. Ангольские впечатления // Красная звезда. – 2000, 27 сентября.

західна історіографія і роботи істориків з країн так званого “третього світу” періоду “холодної війни”; радянська історіографія разом з роботами східноєвропейських авторів; західна історіографія часів після закінчення “холодної війни”; пострадянська історіографія, включаючи авторів з колишніх соціалістичних країн, а також сучасні українські дослідження.

В західній історіографії часів глобального протистояння виділено кілька тенденцій. Сутність першої, найбільш поширеної, зводиться до виправдання політики США, їх союзників в світі і в конкретних воєнних конфліктах. Автори доводять правомірність дій США та їх сателитів, майже не приймаючи до уваги позицію СРСР, інших соціалістичних і прорадянських держав. Так в роботах Х. Берекєта, Д. Шилда, К. Моора та інших суб’єктивно розглядаються причини, хід й наслідки конфліктних ситуацій.13

Наступна тенденція, віддзеркалюючи першу, виходить з несприняття західної політики. Вона набула меншого поширення. Дослідники опозиційно налаштовані до офіційної міжнародної стратегії країн Заходу, намагалися піддавати обгрунтованій критиці зовнішньополітичні акції західних лідерів. В першу чергу це відносилося до дій адміністрації Р.Рейгана, особливо з приводу конфліктів у Центральній Америці, що проглядається в монографії Д. Макмахана, а от Г. Ділон покладає в своїй роботі всю провину за розв’язання фолклендського конфлікту на британський уряд і особисто на М. Тетчер.14

Третя тенденція притаманна роботам, автори яких ставили за ціль розглядати воєнні конфлікти не тільки з однієї, західної, точки зору, а підходили до проблем, враховуючи різноманітні обставини виникнення та розвитку воєнних конфліктів. Такі дослідники, як М. Аюоб, Д. Хіро, Дж. Гова, Н. Весел і інші намагаються слідувати принципам об’єктивності.15

Насамперед, неупереджене ставлення істориків проглядається по відношенню до маловивчених воєнних конфліктів, тобто таких, де не було чітко визначеного протистояння

13 Bereket H.S. Conflict and intervention in the Horn of Africa. – N.Y., 1982; Darendorf R. On Britain. – Chicago, 1983; Conflict in Central America. Approaches to peace and security / Ed. by J. Child. – N.Y., 1986; Nasir S. Soviet Expansion in the Third World. – Mariland, 1986; Moore C. Castro in the Blacks and Africa. – Los Angeles, 1988.

14 McMahan J. Reagan and the world imperial policy in the new cold war. – N. Y., 1985. – P. 123 – 196; Dilon G.M. The Falklands politics and war. – L., 1989.

15 Conflict and intervention in the Third world / Ed. by M. Ayoob. – L., 1980. – P. 136 - 237; Gova J., Wessel N. Ground Roles: Soviet and American involnement in regional conflicts. – Philadelphis, 1982; Hiro D. The longest war: the Iran-Iraq military conflict. – L., 1990.

між СРСР та США. При цьому безпристрасність характерна в першу чергу для дослідників з країн “третього світу”, як то індійський професор Р. Гупта.16

Для радянської історичної літератури присвяченої воєнним конфліктам і мілітаризації країн Азії, Африки й Латинської Америки 1975-1991 рр. характерні інші риси. В монографіях радянських авторів всі воєнні конфлікти розглядалися виключно з політичної точки зору. Навіть фолклендський конфлікт 1982 р. в роботах М. Лазарєва та Є. Мітяєвої описується з позицій міжнародних відносин, з наголосом на проблему роз’язання англо-аргентинської територіальної суперечності.17 Якщо ж мова заходила про висвітлення ходу бойових дій, то аналізувалися насамперед війська імперіалістичних або прозахідних країн, на оснащені яких була зброя західних зразків. Це висвітлюється в праці Е. Батуміна, що присвячена ліванському конфлікту 1982 р., в дослідженні Ш. Ніязматова, стосовно ірано-іракського конфлікту 1980-1988 рр.18 В інших соціалістичних країнах історична література розвивалась аналогічно радянській. Однак, східноєвропейські автори опрацювали крім політичних, також і військові аспекти конфліктів, в тому числі і внутришньодержавних.19

C закінченням “холодної війни”, в західній історіографії зросла кількість робіт які ідеалізують зовнішньополітичні акції США та їх союзників. Найбільш активно вивчалась криза та війна в Перській затоці 1990-1991 р. Це пов’язано з перемогою світової спільноти над Іраком та подоланням в США так званого “в’єтнамського синдрому”. Тому історичні роботи характеризували не тільки події, а й приділяли увагу людському факторові.20

Активно досліджувалась західними авторами В. Тамаровим, М. Галеті, М. Башир Ханом та іншими війна у Афганістані 1979-1989 рр.. В їх книгах доводиться несправедливий характер цієї війни з боку СРСР, що сприяло політичній поразці та навіть швидкій

16 Gupta R. Ominous presence in Tamil Nadi // India Тoday. – Vol. 9. - 1984. – № 6. – 91 - 94; Gupta R. Saharvi societe: Transtion resistanse and POLISARIO. – New Delhi, 1988.

17 Митяева Е. Англо-аргентинский конфликт из-за Фолклендских (Мальвинских) островов. – М., 1985. – С. 46 – 49; Лазарев М. Как урегулировать спор об островах (о Фолклендских (Мальвинских) островах). – М., 1992.

18 Батумин Э.В. Военная машина Израиля. – М., 1985; Ниязматов Ш. А. Ирано-иракский конфликт. Исторический очерк. – М., 1989.

19 Dejiny narodne osvobozeneckeho hnut v zemich Subsaharske Afriky 60 a 70 letah / Ved. red. J. Cesar. – Praha, 1984; Lambrecht R. Der Krieg im Sudatlantic. – Berlin, 1986.

20 Turning point: The Gulf war a US military strategy / Ed. by L.B. Ederington. – N.Y., 1994; Victory in the Gulf: Dedicated to the fighting men and women of Desert Storm / Connector’s ed. B. Haft – Lincoln, 1991.

дезентеграції Радянського Союзу.21

В постблоковій історичній літературі проглядаються чотири тенденції. Представники першої – професійні історики, такі як Д. Поліканов, А. Кавтанадзе, та інші, академічними методами на підставі нових джерел, досліджують воєнні конфлікти, але в політичному аспекті.22 Представники другої тенденції, наприклад А. Гордієнко, М. Жирохов, спираючись на західні публікації, відображають антирадянське ставлення до проблем мілітаризації та воєнних конфліктів 1975-1991 рр. й ідеалізують деякі армії, наприклад ізраїльську.23 Представники третьої тенденції, спираючись на розсекречені матеріали та спогаду сучасників подій, намагаються всебічно розкрити роль СРСР та його збройних сил у конфліктних подіях 1975-1991 рр.24 Автори, яких умовно можна віднести до четвертої тенденції є публіцистами, що аналізують воєнні конфлікти та мілітаризацію переважно в військово-технічному аспекті. Це М. Нікольський, М. Райдер та інші.25

Сучасна українська історіографія вивчає проблеми мілітаризації та воєнних конфліктів 1975-1991 рр. в декількох аспектах. Вивченню загальнотеоретичних й концептуальних питань конфліктних ситуацій в Азії, Африці й Латинській Америці присвячені роботи Б. Гончара, М. Матьовки, Г. Костенка, та інших спеціалістів.26 Політичний бік воєнних конфліктів став предметом розгляду більшості українських істориків, що працюють в цьому -------------------------------------------------------------------------------

21 Tamarov V. Afghanistan: Soviet Vietnam. – San Francisco, 1992; Bashir Khan M. The Soviet invasion and the upsing and growth of Afghan Mugaheddin // Central Asia. – Peshawar, 1994. - № 34. – Р. 29 - 55; Galeotti M. Afghanistan: The Soviet Union’s last war. – L., 1995.

22 Поликанов Д. Конфликты в Африке и деятельность международных организаций по их урегулированию. – М., 1998; Кавтанадзе В. Ирако-кувейтський конфликт. - М., 2000;

23 Войны второй половины ХХ века / Автор-составитель А.Н. Гордиенко. – Минск, 1998; Жирохов М. Крылья возмездия. Краткая история ВВС Израиля. - М., 2001.

24 Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины ХХ века / Под ред. В.А. Золотарёва. – М., 2000; Марковский В., Мильяченко В. Афганистан: война разведчиков. – М., 2001.

25 Никольский М. Ливан в огне // Техника и вооружение. - 1999. - № 10. - C. 3 - 11; Райдер М. “Опера” для Саддама Хусейна // История авиации. – 2001. - № 1. – С. 47-53.

26 Гончар Б. Регіональні конфлікти: доля розрядки в другій половині 1970-х рр. (Аналіз американських оцінок) // Вісник Київського університету. Історія. – Вип.. 22. – К., 1994. – С. 116-124; Матьовка М. Військові конфлікти між країнами-членами руху неприєднання: загальне і особливе. – Ужгород, 1999; Костенко Г. Типи, види воєнних конфліктів і їх класифікація // Вісник Дипломатичної академії МЗС України. – Вип. 2. – К., 1999. – С. 48-57.

напрямку, серед яких можна виділити В. Бруза, М. Слінкіна, Ю. Скорохода.27 На досліджені військово-технічних проблем війн й збройних конфліктів зосередились О. Котлобовський, В. Марковський та інші вчені й публіцисти.28

У другому розділі “Передумови та шляхи мілітаризації країн Азії, Африки й Латинської Америки у 1975-1991 роках” надана характеристика напрямів мілітаризації, розбудови збройних сил і військово-політичних організацій країн-учасниць воєнних конфліктів, а також проаналізовано шляхи оснащення їх засобами ведення бойових дій.

У підрозділі “Мілітаризація та розбудова збройних сил країн-учасниць воєнних конфліктів” аналізується взаємозв’язок мілітаризації та структури збройних сил країн Азії, Африки й Латинської Америки у 1975-1991 рр., їх системи комплектування та підготовки особового складу. Зазначається, що збройні сили (ЗС) країн-учасниць конфліктів мали три компоненти. Склад їх окремих підрозділів виявився подібним до аналогічних структур великих держав. В їх розбудові на перший план виносились кількісні показники, замість якісних, особливо в авіації. Військово-морські сили будувались як елемент престижу країни. Спроба Лівії копіювати структуру радянських ЗС із 5 компонентів, виявилась невдалою. Лише в Ірані, після 1979 р. створена особлива структура ЗС із регулярної армії та Корпусу Стражів Ісламської революції, а в Ізраїлі створили найбільш оптимальний тип тактичного підрозділу для локальних війн – т. з. угдади.

Всі ЗС афро-азійського та латиноамериканського регіонів комплектувались за принципом загальновійськового обов’язку. Це дозволяло, особливо під час війн, збільшувати чисельність ЗС. Найбільших результатів мілітаризації досяг Ірак – у 1988 р. в його військових формуваннях знаходилось 25% населення. Підготовка кадрів проходила безпосередньо у військових частинах, в тому числі за допомогою радників з інших країн, у вітчизняних навчальних закладах і в закордонних установах.

У підрозділі “Мілітаризація в розвитку військово-політичних організацій країн-учасниць воєнних конфліктів” зазначається вплив мілітаризації на розбудову антиурядових та національно-визвольних організацій. Кожна військово-політична організація (ВПО) будувалась індивідуально у дуже складних умовах при постійній збройній боротьбі, але

27Бруз В. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів. – К., 1995; Слинкин М. Ф. Народно-демократическая партия Афганистана у власти. Время Tараки-Амина (1978 – 1979). – Симферополь, 1999; Скороход Ю. Мiжнародний аспект урегулювання лiванського конфлiкту (80 – 90-ті роки). – К., 2000.

28Марковский В. Жаркое небо Афганистана // Авиация и время. – 1995 – 1998; Зенитные ракетные комплексы в локальных конфликтах / Под ред. А. Котлобовского. – К., 1998.

завжди зразком були регулярні ЗС. Виявлено два шляхи цього процесу – або ВПО створювались самостійно (фронт ПОЛІСАРІО, УНІТА), або на базі раніше існуючих структур (нікарагуанські “контрас”, підрозділи “червоних кхмерів” в Камбоджі).

Комплектувались ВПО добровільно. Спроби перейти до примусового комплектування обертались проти ВПО, що засвідчив досвід перуанської “Сендеро Луміносо” у 1980-х рр. Підготовка вояків ВПО здійснювалась закордонними інструкторами (таємно), проходила в закордонних таборах (це був її наймасовіший вид, що особливо помітно на прикладі афганських моджахедів), а командні кадри в невеликій кількості навчались у навчальних закладах інших держав.

У підрозділі “Військово-промисловий комплекс та проблеми мілітаризації” виявлено три основних джерела мілітарної ескалації та постачання засобів ведення війни – власне виробництво, придбання за кордоном та нетрадиційні шляхи, переважно трофеї. Практично всі країни-учасниці конфліктів намагались створити власний ВПК. Вдалося це лише деяким, причому тільки Ізраїль вийшов на рівень розвитку великих держав, а Ісламська Республіка Іран досягла повної самостійності ВПК. Поширеною тенденцією у 1975-1991 рр. стали плани урядів країн Азії, Африки та Латинської Америки створити власну зброю масового знищення й балістичні ракети. Тільки Ізраїль та Південна Африка розробили ядерну зброю, тоді як хімічну створили Ірак, Іран, Лівія, Сирія. Ці ж країни виробляли і власні балістичні ракети.

Торгівля зброєю стала основним джерелом надходження засобів ведення війни в країни-учасниці конфліктів. Придбання зброї здійснювалась за принципом кількості безсистемно, що особливо проглядалось на прикладі Аргентини та Кувейту. Під час воєнних конфліктів чисельність військових контрактів зростала, причому великі держави керувались виключно економічними, а не політичними інтересами. Ірано-іракська війна 1980-1988 рр. це підтвердила. Нетрадиційні шляхи постачання зброї були актуальні переважно для ВПО, причому їх фінансування велось і через наркобізнес.

У третьому розділі “Мілітарні особливості конфліктів 1975-1991 рр.” показана участь військових формувань країн-учасниць воєнних конфліктів в збройній боротьбі на теренах Азії, Африки та Латинської Америки й проведена класифікація конфліктів.

У підрозділі “Шляхи застосування збройних сил Азії, Африки та Латинської Америки у військових кризових ситуаціях” зазначається, що ЗС країн “третього світу” воювали з державами аналогічного рівня розвитку, де їх можливості виявились рівноцінними. Проте, у зіткненнях з військовими контингентами великих держав їх сил та підготовленості виявилось недостатньо, через що всі конфлікти за участю провідних країн світу ЗС країн афро-азійського та латиноамериканського регіонів програли. В більшості випадків, ініціаторами воєнних конфліктів ставали лідери держав зазначених регіонів, які розпочинали їх без належного аналізу та підготовки.

Проти ВПО ЗС країн-учасниць конфліктів намагались діяти традиційними методами, які виявились невдалими. Коли ж армії отримували карт-бланш (в Південній Родезії у 1970-х рр. та в Перу наприкінці 1980-х рр.) їх ефективність різко зростала. В разі втручання у внутрішні конфлікти ЗС інших держав, саме вони приймали на себе весь тягар бойових дій, тоді як армії країни, де йшов внутрішньодержавний конфлікт, виконували обмежені завдання.

У підрозділі “Мілітарна ескалація військово-політичних організацій” доведено, що метою всіх внутрішньодержавних конфліктів 1975-1991 рр. в Азії, Африці та Латинської Америці була боротьба за владу, а не національно-визвольна боротьба. Основними методами дій ВПО стали партизанські, які в деяких випадках (в Палестині, на Шрі-Ланці) доповнювались терористичними акціями. Різниця між цими двома формами операцій суттєва, проте в історіографії соціалістичних і капіталістичних країн на терміни “партизанська війна” й “тероризм” наклала відбиток ідеологічна боротьба між Сходом та Заходом. До регулярних методів ведення війни ВПО переходили лише в разі створення паралельної держави, виключно у довготривалих внутрішніх конфліктах.

У підрозділі “Військова присутність великих держав у воєнних конфліктах в Азії, Африці та Латинській Америці” зазначається, що участь ЗС великих держав у воєнних конфліктах 1975-1991 рр. завжди була обмеженою, через загрозу перетворення локальних конфліктних ситуацій у глобальну війну. В разі безпосередньої участі ЗС великих держав у воєнних конфліктах, політичний аспект їх дій постійно переважав суто військовий. На ескалацію конфліктів великі держави йшли лише після всебічної підготовки і намагались як скоріше завершити військову кампанію. При цьому, великі держави мали практично невичерпні можливості ведення бойових операцій і навіть, планували, в разі поразки, застосувати ядерну зброю (США та Великобританія). Суспільний резонанс став у 1975-1991 рр. головним стримуючим фактором участі великих держав у воєнних конфліктах і тому їх лідери намагались швидко врегулювати конфліктні ситуації.

Під час конфліктів великі держави захищали лише свої інтереси, мало звертали увагу на ООН та інші міжнародні організації, відкрито підтасовували факти, що проявилось, скажімо при вторгненні радянських військ у Афганістан в 1979 р. і в ході американської агресії на Гренаді 1983 р. Інколи наддержави діяли під ООНівським прапором задля прикриття власних “нецивілізованих” дій, як це сталось в Лівані у 1982-1984 рр. А в 1990 р. США і Великобританія не тільки ігнорували, а й чинили тиск на ООН під час кризи в Перській затоці, коли їх уряди вже вирішили питання про військову кампанію.

У підрозділі “Мілітаризація та проблеми типології і класифікації воєнних конфліктів” досліджені набутки попередників щодо типології воєнних конфліктів. На підставі аналізу вивченого матеріалу з’ясований вплив мілітаризації на типи воєнних конфліктів.

Виявлено, що всі країни Азії, Африки та Латинської Америки мають три рівня мілітаризації. В країнах вищого рівня мілітаризації (Ізраїль, Ірак, Іран з 1979 р., Лівія) військовим інтересам підпорядковане все суспільство і воєнні конфлікти за участю цих держав могли приймати всі відомі форми. В країнах середнього рівня мілітаризації (наприклад шахський Іран до 1979 р., Аргентина у 1976-1983 рр.) активно розвивались ЗС, що накладало відбиток на психологію лідерів. Ці країни часто ставали ініціаторами різноманітних конфліктів, однак лише внутрішні конфлікти з застосуванням їх ЗС відрізнялись радикальністю. Нижчий рівень мілітаризації був притаманний більшості країн “третього світу” і визначався еволюційним розвитком ЗС, що носив показовий характер. Ці країни як правило ставали жертвами агресії, а конфлікти за їх участю дуже обмежені.

ВИСНОВКИ

Воєнні конфлікти 1975-1991 рр. стали активною фазою регіонального військово-політичного протистояння в Азії, Африці та Латинській Америці. Саме в цей період відбулись найбільш тривала (ірано-іракська 1980-1988 рр.) й сама швидкоплинна (малійсько - буркіна-фасійська 25-27 грудня 1986 р.) війни другої половини ХХ століття. Воєнні конфлікти 1975-1991 рр. були і прямим наслідком мілітаризації країн Азії, Африки та Латинської Америки, уряди яких, спираючись на закордонну допомогу, всіляко збільшували чисельність, оснащеність та бойову міць власних збройних сил. Ставка робилась, в першу чергу, на кількісні показники. Більшість країн-учасниць конфліктів досягли результатів в цьому аспекті. Лише в деяких країнах афро-азійського й латиноамериканського регіонів вдалося на високій рівень поставити якісні показники, тобто вишкіл вояків і організацію бойових дій, що відповідали умовам сучасності. А в Ізраїлі, Іраку та Ірані мілітаризація охопила все суспільне життя й стала визначати як зовнішню, так і внутрішню їх політику.

Всіляко країни-учасниці конфліктів намагались придбати засоби ведення війни. Зовнішніх джерел надходження зброї в країни Азії, Африки та Латинської Америки виявилося недостатньо, особливо під час військових дій. Тому важливим моментом мілітаризації країн азійсько-африканського та латиноамериканського регіонів стало проведення їх лідерами програм військової індустріалізації. Лише частина країн у 1975-1991 рр. вийшла на високий рівень розвитку військової промисловості, а Ізраїль досяг рівня великих держав. Інші країни