НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Ярмакі Володимир Христофорович

УДК: 341.231.14 + 341.32

МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО,

що Застосовується В ПЕРІОД ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ,

та ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ ЙОГО УКРАЇНОЮ

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеській національній юридичній академії Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор

Баймуратов Михайло Олександрович,

Одеська національна юридична академія,

проректор

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Буроменський Михайло Всеволодович,

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри міжнародного права і державного права зарубіжних держав

кандидат юридичних наук, доцент

Репецький Василь Миколайович,

Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри міжнародного права факультету міжнародних відносин

Провідна організація: Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України, кафедра міжнародного права (м. Київ).

Захист відбудеться "28" березня 2003 року о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.64.086.03 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77).

Автореферат розісланий 18.02.2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Спасибо-Фатеєва І. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Цілий ряд положень, що містяться в Керівних ідеях, присвячених 50-ій річниці прийняття Загальної декларації прав людини та затверджених Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 51/88, прийнятою 12 грудня 1996 р., таких як “повага до гідності всіх людей – найвища мета – усі люди мають однакові універсальні права – воля, рівність, відсутність дискримінації”, виступають не тільки як ідеологічна парадигма світового співтовариства, але і є своєрідним мегатрендом світового розвитку. Відповідно до цього, плани конкретних дій держав – членів світового співтовариства спрямовані на досягнення статутних цілей ООН за допомогою вирішення найважливіших проблем взаємовідносин людини і держави, законодавчого визначення і дотримання конкретною державою правового статусу людини. Ці завдання ще більш актуалізуються, набувають пріоритетність і домінантність в екстраординарних умовах, коли відбуваються дії, що являють собою загрозу миру, порушення миру чи прямий акт агресії.

Актуальність теми дослідження визначається низкою важливих обставин статутарного і функціонального характеру, що знаходять свій зримий прояв як у процесі міжнародного співробітництва держав на міжнародній арені, так і в результаті об'єктивного зростання необхідності міжнародного захисту прав людини від негативних факторів, які виникають за умов екстраординарного функціонування державності у період збройного конфлікту за допомогою міжнародного гуманітарного права (МГП).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося як складова частина тематики досліджень, проведених Одеською національною юридичною академією з теми “Правові проблеми становлення і розвитку сучасної Української держави” (державний реєстраційний номер 0101U001195).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційної роботи є виявлення загальних особливостей міжнародних правовідносин, які виникають у процесі становлення і функціонування системи МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, у створенні і дослідженні його науково-теоретичної моделі, у дослідженні механізму імплементації норм МГП в національне законодавство держав, а також у розробленні практичних рекомендацій з удосконалення галузі МГП в міжнародному публічному праві.

Зазначена мета дослідження обумовила постановку і вирішення таких завдань:

- ідентифікувати соціальні і міжнародні процеси становлення та розвитку системи МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, які обумовлюють і супроводжують її міжнародно-правову регламентацію;

- узагальнити практику укладання міжнародних договорів щодо захисту прав людини, закріплення правового статусу учасників воєнних дій, спеціальних об'єктів, регламентації методів і способів ведення війни в рамках світового співтовариства і їх імплементації в національне законодавство держав-учасниць, у тому числі й України;

- концептуально обґрунтувати необхідність міжнародно-правового захисту учасників воєнних дій і спеціальних об'єктів у контексті необхідності вдосконалення профільних інститутів МГП та міжнародного публічного права;

- виявити соціально-правові детермінанти МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, як об'єкта міжнародно-правового регулювання;

- визначити стан і ефективність міжнародно-правової регламентації, діяльність інституціональних структур і механізмів по реалізації норм МГП в умовах збройних конфліктів;

- визначити роль і значення міжнародно-правових стандартів захисту прав людини, закріплених у МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, для становлення національного законодавства держав – членів світового співтовариства;

- розробити конкретні науково-практичні рекомендації, спрямовані на удосконалення МГП, що застосовується в період збройних конфліктів.

Об'єктом дослідження виступають міжнародні правовідносини публічного характеру, які виникають у процесі реалізації норм МГП, що застосовується в період збройних конфліктів.

Предметом дослідження виступають правотворча і правозастосувальна діяльність держав як основних суб'єктів міжнародного публічного права у рамках світового співтовариства і міжнародних організацій, а також у процесі імплементації міжнародного права (МГП, що застосовується в період збройних конфліктів) у національне законодавство, розроблення і реалізації національного (внутрішньодержавного) законодавства по захисту прав учасників воєнних дій та захисту спеціальних об'єктів в екстраординарних умовах функціонування державності.

Методи дослідження. Методологічним підґрунтям дисертації є наукові методи, що базуються на вимогах об'єктивного і всебічного аналізу суспільних явищ міжнародно-правового характеру, до яких належить захист прав людини в умовах збройного конфлікту та його нормативна регламентація. В основу методології дослідження покладено весь комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження, які знаходять широке застосування в сучасній науці міжнародного публічного права. З цією метою використано низку загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування та інші. Так, методи формально-логічний, системного підходу, історико-правовий було використано в процесі розроблення проблеми дефінітивної характеристики МГП, що застосовується в період збройних конфліктів; системно-функціональний, структурно-функціональний методи - для аналізу статутарного і динамічного стану нормативно-правової регламентації правового статусу учасників воєнних дій і захисту спеціальних об'єктів; спеціально-юридичний метод – для аналізу юридичних норм відповідних міжнародних договорів, що входять до нормативного масиву МГП; порівняльно-правовий (компаративний) метод – для проведення класифікації об’єктного складу МГП; метод кількісного та якісного аналізу – для з’ясування ефективності норм, що регламентують обов’язки держав у сфері МГП. Застосування методів багатофакторності, моделювання і прогнозування дало можливість розробити пропозиції щодо вдосконалення національного імплементаційного механізму і національної законодавчої бази у сфері МГП.

У дослідженні використовувалися роботи радянського періоду І. Н. Арцибасова, Н. Т. Блатової, І. П. Блищенка, Г. К. Дмитрієвої, В. О. Зоріна, С. А. Єгорова, В. О. Карташкіна, Г. М. Мєлкова, О. П. Мовчана, Л. А. Моджорян, П. О. Недбайла, А. І. Полторака, У. В. Пустогарова, В. В. Рудницького, Л. І. Савинського, Г. І. Тункіна, В. В. Фуркала, С. В. Черниченко, В. М. Чхиквадзе та інших дослідників. Відзначаючи значний внесок зазначених авторів у розроблення теоретичних засад становлення міжнародного захисту прав людини, у тому числі й у період збройних конфліктів, міжнародного права збройних конфліктів, слід зазначити, що вони здебільшого розглядали їх як соціально-класові явища, обумовлені і нерозривно пов'язані винятково з протиріччями, які характеризують сутність імперіалізму, результатом яких було перманентне військове протистояння капіталістичних держав і держав світової соціалістичної системи.

Після здобуття Україною незалежності і становлення в юридичній науці національної школи міжнародного права, почався процес формування сучасних поглядів на міжнародно-правову проблематику захисту прав людини стосовно до МГП, що застосовується в період збройних конфліктів. Ця проблематика знайшла особливе місце в працях М. О. Баймуратова, М. В. Буроменського, В. Г. Буткевича, Д. Я. Гараджаєва, А. З. Георгіци, В. Н. Денисова, В. Дяченка, В. І. Євинтова, С. В. Ісаковича, В. Ф. Опришка, П. М. Рабиновича, В. М. Репецького, Ю. І. Римаренка, М. Цюрупи, М. Ю. Черкеса та інших учених.

При науковому дослідженні окремих аспектів становлення і розвитку МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, використовувалися праці відомих дореволюційних та сучасних вітчизняних і іноземних учених – істориків, правознавців і міжнародників – Д. Беста, Х.-П. Гассера, Г. Гроція, Е. Давида, В.Н. Додонова, Ф. Кальсхофена, А. Кассезе, К. Н. Коршунової, Ю. М. Колосова, Г. Лаутерпахта, І. І. Лукашука, Ф. Ф. Мартенса, Р. А. Мюллерсона, В. П. Панова, Ж. Пікте, О. Г. Румянцева, Ж.-Ж. Руссо, К. Свинарскі, О. І. Тіунова та інших.

Слід зазначити, що після здобуття державної незалежності в Україні захищено низку дисертацій, що містять науковий аналіз окремих аспектів міжнародного захисту прав людини в умовах збройних конфліктів. Але ці роботи не містять комплексного наукового аналізу детермінування становлення та розвитку системи міжнародного гуманітарного права (права збройних конфліктів) та актуальних проблем імплементації його Україною, тому подане дослідження органічне доповнює їх, а наявність зазначеного доробку не позбавляє його актуальності.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є самостійною, завершеною роботою, першим в Україні комплексним науковим дослідженням, у процесі якого проаналізовано процеси становлення, розвитку та інституціоналізації МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, на порозі третього тисячоліття і проблеми його імплементації Україною. Крім того, наукова новизна визначається сучасною постановкою проблеми, дослідженням нових ідей і тенденцій розвитку правових механізмів, що розглядаються в роботі.

У дисертації обґрунтовується низка нових концептуальних у науковому плані та важливих для практики понять, положень і висновків, отриманих особисто здобувачем:

1. Удосконалено висновок про те, що в міжнародній доктрині дотепер не вироблено єдиного поняття МГП як галузі права, немає єдності щодо її змісту, предмета правового регулювання і, відповідно, системи.

2. По-новому проаналізовано міжнародно-правову регламентацію ведення воєнних дій, що дало змогу виділити в елементній (суб'єктно-об'єктній) системі МГП предметно-нормативні блоки його міжнародного регулювання.

3. Уперше у вітчизняній науці міжнародного права зроблено висновок про те, що нарівні з розробленням нових норм існує об'єктивна потреба в продовженні кодификації норм, які вже містяться в самих кодифікованих джерелах, за допомогою надання їм системності, предметності, зведення однорідних міжнародних норм у єдиний нормативний акт.

4. По-новому сформульовано висновок про те, що підхід світового співтовариства до проблеми заборони чи обмеження засобів і методів ведення воєнних дій логічно обґрунтований і обумовлений, насамперед, основним призначенням цієї групи норм – захистом цивільного населення, мирних об'єктів і жертв війни. Крім того, з розвитком військової техніки і методів ведення воєнних дій об'єктивно виникає потреба адаптації МГП, його принципів і норм до сучасної ситуації ведення воєнних дій таким чином, щоб рівень захисту цивільного населення, мирних об'єктів і жертв війни постійно підвищувався.

5. Уперше в Україні сформульовано висновок про те, що в результаті співробітництва держав сформувався міжнародно-правовий механізм захисту прав людини в умовах збройного конфлікту. Він містить міжнародні норми, принципи і спеціальні міжнародні інституції, що здійснюють контрольні функції. Зазначений механізм захисту ґрунтується на міжнародних зобов'язаннях держав у сфері МГП, що виступають його істотною складовою.

6. Уперше у вітчизняній науці міжнародного права сформульовано висновок про те, що механізм сприйняття норм МГП національною системою права України має конституційну регламентацію й у процесі імплементації реалізує способи трансформації норм міжнародних договорів, які відповідають міжнародній практиці. Результатом цілеспрямованої діяльності держави і її органів по національній імплементації норм МГП є формування національного імплементаційного механізму.

7. Доведено, що механізм дотримання і реалізації норм МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, здебільшого перебуває в рамках міжнародно-правових заходів, спрямованих на активізацію міждержавного співробітництва з метою забезпечення узятих зобов'язань на міжнародному рівні, тобто здійснюється в нормативно-організаційних межах імплементації норм МГП на міжнародному рівні.

Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що сформульовані в ній положення і висновки у своїй сукупності дають певну цілісну картину процесів становлення і розвитку МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, і можуть бути використані надалі за такими напрямками: а) науково-дослідний – для поглиблення наукових знань, пов'язаних зі становленням, розвитком і діяльністю міжнародної і національної систем захисту прав людини в екстраординарних умовах функціонування державності, створення для цього необхідної теоретичної бази; б) науково-освітній – сприяти вдосконаленню навчального процесу при викладанні курсів міжнародного публічного права, спеціальних дисциплін з міжнародно-правової гуманітарної проблематики, а також при підготовці відповідних навчальних видань; в) інформаційно-аналітичний – застосовуватися в процесі поширення та пропаганди знань про МГП, що застосовується в період збройних конфліктів; г) правотворчий – враховуватися в період розроблення, обговорення і укладання (затвердження) міжнародно-правових документів із питань співробітництва держав у сфері МГП, що застосовується в період збройних конфліктів. Висновки, концептуальні підходи, що містяться в дисертації, можуть бути використані в законотворчій роботі парламенту України при розробленні проектів законодавчих актів і прийнятті законів, що регламентують правовий статус людини і громадянина в екстраординарних умовах функціонування державності, при ратифікації Україною міжнародних договорів; д) зовнішньополітичний – використовуватися в роботі Міністерства закордонних справ України при формуванні зовнішньополітичного курсу держави з питань співробітництва у сфері прав людини і міжнародної безпеки.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й обговорена на кафедрі міжнародного права і міжнародних відносин Одеської національної юридичної академії.

Положення дисертації обговорювалися на 3-й (28 – 29 лютого 2000 р.) та 4-й (27 – 28 березня 2001 р., стаття опублікована) щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу й аспірантів Одеської національної юридичної академії; на Науково-практичній конференції “Актуальні проблеми діяльності органів внутрішніх справ по попередженню, розкриттю і розслідуванню злочинів” (Одеський інститут внутрішніх справ, 19 – 20 жовтня 2000 р.); на Міжнародній науково-практичній конференції “Судовий захист прав людини: національний і європейський досвід” (листопад, 2001 р., стаття опублікована); на щорічних семінарах “Права людини і правоохоронна діяльність”, проведених Генеральним делегатом Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Україні (червень 2001 р., м. Одеса; червень 2002 р., м. Одеса); на міжнародному семінарі Міжнародного Комітету Червоного Хреста з міжнародного гуманітарного права і права прав людини для викладачів вищих навчальних закладів МВС держав СНД (вересень 2002 р., м. Москва).

Публікації. Основні положення дисертації знайшли своє відображення в дев'яти статтях, розміщених у спеціальних наукових виданнях, що входять до переліку, затвердженого ВАКом України.

Структура й обсяг дисертації обумовлені метою і завданнями дослідження. Структура складається зі вступу, трьох розділів, розділених на дев'ять підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 198 сторінок, список використаних джерел викладено на 17 сторінках (228 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність і ступінь дослідження теми, указується зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об'єкт і предмет дисертаційного дослідження, характеризується його методологічна основа, розкривається наукова новизна роботи і практичне значення отриманих результатів, містяться відомості про публікації результатів дисертації, структуру й обсяг роботи.

Перший розділ “Концептуально-інституціональні питання генезису міжнародного гуманітарного права, що застосовується в період збройних конфліктів” присвячено дослідженню історико-правових аспектів становлення МГП, його системи і принципів, становленню і розвитку системи джерел МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, та сфер його застосування. Розділ складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Історико-правові аспекти становлення міжнародного гуманітарного права та його визначення” проведений аналіз історичних аспектів еволюції МГП засвідчив, що ідея захисту людини від нещасть воєнного часу, у тому числі правовими засобами, зародилася на зорі людства. Уже в той період, особливо серед осілих народів, можна знайти сліди спроб пом'якшити страхіття війни: воєнні дії були цілком організованим процесом, що супроводжувався оголошенням війни, можливостями для перемир'я, недоторканністю парламентерів і, нарешті, мирним договором. У Давній Греції ідеї гуманізму втілила в собі школа стоїцизму. Послідовники стоїцизму в Римі стверджували, що “життя людини священне” (“homo homini res sacra”) (Сенека) та “страждаючий ворог – не ворог” (“hostes dum vulnerati fratres”) (Цицерон). Певний прогрес у розвитку гуманітарних ідей, що стосується пом'якшення жахів війни, спостерігається в період Середньовіччя. На його розвиток у цей час уплинули християнство, іслам і лицарство.

Інтенсифікації процесів по регулюванню положення поранених, хворих, військовополонених, а також жінок і дітей у ході воєнних дій, сприяли поява вогнепальної зброї, у тому числі артилерії, централізація влади у феодальних державах і створення абсолютних монархій. Цей період характеризується укладанням воюючими відповідних угод (“картелі” і “капітуляції”), що встановлюють неучасть у війні жінок, недоторканність поранених, повагу до їхнього майна (у Європі в 1581 – 1864 рр. їх було укладено близько трьохсот).

Відзначається, що якісно інші підходи до питань обмеження жорстокості війни з'явилися на хвилі буржуазних революцій. Тут проявився органічний зв'язок між міжнародним публічним правом, яке усебічно розвивається, як нормативною основою міжнародних відносин і прогресом у правилах ведення війни як відносинами між групами людей. Указується, що саме з цього періоду виявляється діалектична єдність класичного права війни як складової частини міжнародного права, у якому міжнародні воєнні відносини розглядаються у двох аспектах: як з погляду легальних процедур початку і припинення війни відповідно до норм права (jus ad bellum), так і з погляду поважного поводження з особами і майном, порушеними воєнними діями (jus in bello). Відзначається важлива роль у розробленні таких концептуальних підходів голландського юриста Г. Гроція і французького філософа Ж.-Ж. Руссо, у працях яких з'являються перші, але досить наполегливі спроби внести в регулювання війни правові критерії.

Незважаючи на розвиток суспільної думки, договірне і законодавче закріплення принципів, що розділили населення на комбатантів (воюючих) і некомбатантів (мирне населення) та встановили право військовополоненого на життя, не обмежили жорстокості війни, але послужили поштовхом до розвитку доктринальних підходів до обґрунтування необхідності правового регулювання збройних конфліктів. Щодо останнього у міжнародному праві існують дві протилежні позиції. Супротивники такого регулювання доводять, що вимога, звернена до воюючих, вести війну за певними правилами просто позбавлена здорового глузду, що війна є протилежність праву, тому вони не в змозі існувати одночасно (Іглтон).

Стверджується, що для суб'єктивного заперечення необхідності використання права у сфері збройних конфліктів, немає ніяких підстав. Відкидати існування права через те, що ним зневажають, на практиці означало б заміну права його порушенням. Тому багатовікова історія міждержавних відносин обґрунтовано свідчить про нагальну потребу правового регулювання конфліктів такого роду.

Відзначається, що в сучасному міжнародному праві немає єдиного підходу до розуміння і дефінітивної характеристики МГП як галузі права, а також стосовно визначення його змісту, предмета правового регулювання (“право Гааги”, “право Женеви”, “право Нью-Йорка”), тобто певної системи. У цьому відношенні найбільш продуктивною уявляється доктринальна позиція, відповідно до якої, ця галузь міжнародного права повинна іменуватися “право збройних конфліктів” або “МГП, що застосовується в період збройних конфліктів”.

У другому підрозділі “Система і принципи міжнародного гуманітарного права” проведено аналіз і узагальнення доктринальних позицій щодо системи МГП, які дають можливість запропонувати його елементну систему, до якої входить: 1) початок війни; 2) нейтралітет держав, які не беруть участь у воєнних діях; 3) обмеження військовослужбовців у виборі способів і методів ведення воєнних дій; 4) захист учасників (комбатантів) і жертв воєнних конфліктів (поранених, хворих, військовополонених), захист цивільного населення; 5) закінчення воєнних дій і стану війни; 6) відповідальність за порушення МГП.

Відзначається, що норми і принципи МГП як самостійної галузі міжнародного публічного права закріплені в Гаазьких конвенціях 1907 р. та Женевських конвенціях 1949 р., а також у Додаткових протоколах до них 1977 р., положення яких мають загальний, універсальний характер і є обов'язковими для дотримання і виконання державами-учасницями; у формуванні системи джерел МГП найважливішу роль відіграв звичай, унаслідок якого знайшли своє закріплення правила поведінки комбатантів.

Указується, що складність процесу формування принципів МГП, викликаного особливою актуальністю предмета правового регулювання і необхідністю досягнення багатостороннього консенсусу для правового оформлення воль держав, обумовила його тривалий часовий період, що продовжується понині. Дисертант звертає увагу на те, що цей процес має тенденцію до перманентності, розширення, виходу на рівень кодификації принципів МГП. Відзначається, що такий підсумок сприяв би поглибленню гуманізації і зростанню динамізму всієї системи МГП.

У третьому підрозділі “Джерела міжнародного гуманітарного права і сфера його використання” проведено аналіз системи існуючих джерел МГП, який привів до висновку, що нарівні з розробленням нових норм, існує об'єктивна потреба в продовженні кодификації норм МГП, що знаходяться в самих кодифікованих джерелах, за допомогою надання їм системності, предметності, зведення однорідних міжнародних норм у єдиний нормативний акт.

У другому розділі “Міжнародно-правова регламентація ведення війни”, який складається з трьох підрозділів, досліджується нормативно-правова регламентація основних інститутів МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, які виникли в результаті співробітництва держав – членів світового співтовариства в цій специфічній сфері міжнародних відносин.

У першому підрозділі “Початок війни та учасники воєнних дій” у результаті аналізу предметно-нормативних блоків, що складають елементну систему МГП, відзначається, що у світовому співтоваристві склалася позиція, відповідно до якої сам факт оголошення війни не легалізує війну і не перетворює війну протиправну на війну справедливу. Відзначається, що сучасне МГП виступає проти ведення тотальної війни між державами, приділяючи особливу увагу нормативній регламентації заборонам і обмеженням методів і способів ведення воєнних дій. Указується, що такий концептуальний підхід логічно обумовлений основним призначенням МГП – захистом цивільного населення, цивільних об'єктів і жертв війни.

У другому підрозділі “Міжнародна регламентація методів ведення воєнних дій” відзначається важливість прийняття Додаткового протоколу I 1977 р., що має істотні політико-правові і методологічні характеристики, у якому особливий акцент зроблено на негативну регламентацію – заборона чи обмеження – методів і засобів ведення війни, що має принципове значення для заборони або обмеження тих чи інших видів зброї, а також заборона використання недискримінаційно будь-якого виду зброї.

Звертається увага на досить загальний і дуже розпливчастий характер нормативної регламентації в Додатковому протоколі низки найважливіших об'єктів ведення воєнних дій, зокрема, навколишнього середовища, що веде до неможливості встановлення системної заборони засобів і методів ведення проти нього воєнних дій, з урахуванням перспективи розвитку й удосконалення таких засобів і методів (“метеорологічна війна”, “екологічна війна” тощо). Більше того, це унеможливлює встановлення “випереджальної” заборони на застосування нових видів озброєнь, які розробляються в даний час чи можуть бути розроблені в майбутньому, що об'єктивує необхідність розробки нового повномасштабного документа, котрий не тільки враховує сучасні реалії і можливі перспективи, але й кодифікує норми профільного характеру, що містяться в ряді міжнародних конвенцій, прийнятих після ухвалення Додаткового протоколу.

У третьому підрозділі “Міжнародно-правова регламентація нейтралітету у війні. Припинення воєнних дій та закінчення стану війни” проведений аналіз стану нейтралітету під час війни та правових наслідків закінчення стану війни, який показує, що вони являють собою складний багатоплановий, поліоб'єктний системокомплекс взаємних правових відносин, що охоплюють не тільки конфліктуючі сторони, але й усіх членів світового співтовариства, щодо остаточного юридичного врегулювання збройного конфлікту і встановлення міжнародного миру. Звертається увага на те, що правове регулювання інституту закінчення стану війни здійснюється нормами міжнародного звичаєвого права і дуже специфічною договірною практикою держав, а це порушує питання про необхідність кодификації таких норм в окремому міжнародному акті.

У третьому розділі “Імплементація міжнародного гуманітарного права, що застосовується в період збройних конфліктів, у національне законодавство України”, який складається з трьох підрозділів, досліджуються теоретичні проблеми імплементації норм МГП, питання дотримання зобов'язань держав у МГП як об'єктивної основи їх імплементації в національне законодавство й імплементації МГП Україною на внутрішньодержавному рівні.

У першому підрозділі “Теоретичні проблеми імплементації норм міжнародного гуманітарного права” відзначається, що міжнародні договори в галузі МГП тільки тоді досягають своєї мети, коли сумлінно й у повному обсязі виконуються договірними сторонами. Норми МГП, як і норми інших галузей сучасного міжнародного права, сприймаються національними правовими системами за допомогою імплементації, методологічним і, одночасно, нормативним підґрунтям механізму якої виступає комплекс міжнародних норм, розроблений міжнародним співтовариством з метою регламентації права міжнародних договорів. І хоча в міжнародній доктрині питання про форми узгодження міжнародного і внутрішньодержавного права, а, отже, і про форми імплементації не знайшло однозначного вирішення, сама імплементація має важливе значення. У цьому відношенні відзначається, що термін “трансформація”, застосовуваний у науці міжнародного права як позначення процесу входження міжнародної норми у внутрішньодержавне право, має умовний характер, оскільки в дійсності норми міжнародного права не втрачають властивої їм правової природи і не перетворюються на норми національного права. Разом із тим, підсумком трансформації є поява самостійної норми національного права, яка досить часто ідентична нормі міжнародного права.

У другому підрозділі “Дотримання зобов'язань державами в міжнародному гуманітарному праві як об’єктивна основа їх імплементації в національне законодавство” указується, що механізм дотримання і реалізації норм МГП в основному перебуває в рамках міжнародно-правових заходів, спрямованих на активізацію міждержавного співробітництва з метою забезпечення узятих зобов'язань на міжнародному рівні, тобто здійснюється в нормативно-організаційних межах імплементації норм МГП на міжнародному рівні. Звертається увага на те, що до системокомплексу таких нормативно-процесуальних заходів належать заходи контрольного характеру, які лежать в основі та виступають як найважливіший елемент міжнародного механізму захисту прав людини.

Стверджується, що дотримання зобов'язань держав у МГП виступає як об'єктивна основа їх імплементації в національне законодавство. При цьому звертається увага на те, що поліоб'єктність контролю у сфері МГП, залежно від змісту договірних зобов'язань, які підлягають перевірці, викликає, у свою чергу, і полісуб'єктність організаційних структур контрольних органів, створюваних державами. При цьому застосовуваний критерій відповідності діяльності інституціональних структур (засобів) міжнародного контролю загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права виступає як обґрунтований і правомірний та має, зрештою, методологічний характер.

Відзначається, що створення спеціальних міжнародних механізмів, які, на додаток до загального механізму імплементації, утворюються відповідно до положень Статуту ООН, є додатковою формою міжнародного контролю за ефективним виконанням норм МГП.

Систематичний аналіз наявних міжнародних актів, що складають нормативний масив МГП, дозволяє сформулювати основні правові принципи захисту цивільного населення, що мають конституюче значення не тільки для становлення системи об'єктного складу такого захисту, але й фактично детермінують становлення системи (структури) державних органів профільного характеру.

У третьому підрозділі “Імплементація міжнародного гуманітарного права Україною на внутрішньодержавному рівні” стверджується, що головна відповідальність за забезпечення ефективної реалізації норм МГП покладається на державу, тому саме вона повинна виступити ініціатором формування механізму імплементації профільних норм на внутрішньодержавному рівні. Звертається увага на те, що існуючі дефініції національної імплементації норм МГП можуть бути кваліфіковані як спроби визначення цієї діяльності у вузькому (коли наголошується тільки на діяльності органів держави) і широкому (коли для участі в цьому процесі допускаються й інші суб'єкти національного права, наприклад, громадські об'єднання) аспектах.

Звертається увага на те, що під імплементацією норм МГП на національному рівні розуміється діяльність держави і всіх суб'єктів права, розташованих на її території, щодо приведення в дію системи організаційних і правових заходів у національних правопорядках, що дозволяють забезпечити реалізацію розпоряджень міжнародних договорів у сфері МГП.

Стверджується, що результатом цілеспрямованої діяльності держави і її органів щодо національної імплементації норм МГП є формування національного імплементаційного механізму, структурно-функціональними елементами якого виступають: а) закріплені в національному правопорядку правові засоби забезпечення реалізації міжнародних зобов'язань по захисту жертв війни на внутрішньодержавному рівні; б) система державних органів, уповноважених на реалізацію цих зобов'язань; в) національна правозастосувальна практика. У контексті цього розглядається діяльність державних і недержавних органів України по створенню зазначеного механізму, виявляються позитивні і негативні риси цього процесу.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нормативний аналіз наукової проблеми, запропоновані заходи для її практичного вирішення, що виявляється в необхідності проведення кодифікаційних робіт системного характеру у сфері МГП, а також активізації діяльності державних і недержавних органів України по створенню механізму національної імплементації норм МГП. Автором сформульовано й узагальнено найважливіші результати дисертаційного дослідження, зокрема, указується:

1. Центральною, домінуючою ідеєю, що полягає і знаходить своє практичне втілення в МГП, є ідея гуманізму, поваги гідності людської особистості. У цьому важливому аспекті МГП і право прав людини виявляються взаємозалежними, взаємодоповнюючими. Розрізняючись за об'єктом правового регулювання, вони близькі один одному за спільними цілями, оскільки яким би не був конфлікт, він повинен протікати в рамках міжнародного права.

2. В міжнародній доктрині дотепер відсутнє єдине поняття МГП як галузі права та її змісту. Найбільш продуктивною уявляється доктринальна позиція, відповідно до якої ця галузь повинна іменуватися “право збройних конфліктів” або “міжнародне гуманітарне право, що застосовується в період збройних конфліктів” та визначатися як сукупність створюваних шляхом міжнародних угод чи звичаю юридичних норм, що застосовуються у війнах, міжнародних і неміжнародних збройних конфліктах, забороняють використання певних засобів і методів ведення збройної боротьби, встановлюють захист прав індивіда в ході цієї боротьби та визначають міжнародно-правову відповідальність держав і кримінальну відповідальність фізичних осіб за їх порушення.

3. Сьогодні немає єдиної загальновизнаної доктринальної і, отже, нормативної точки зору на систему МГП, що свідчить про триваючі процеси її становлення й інституціоналізації. Узагальнення доктринальних позицій відносно системи МГП, надало змогу запропонувати наступну елементну (суб’єктно-об’єктну) систему МГП, яка регулює: початок війни; нейтралітет держав, які не беруть участь у воєнних діях; обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення воєнних дій; захист учасників збройного конфлікту (комбатантів), захист жертв збройних конфліктів (поранених, хворих, військовополонених), захист цивільного населення; закінчення воєнних дій і стану війни; відповідальність за порушення МГП.

4. Принципи МГП мають системний характер і разом з його нормами утворюють не тільки певну єдність, але й, у свою чергу, ведуть до виникнення системності норм МГП, як специфічної галузі міжнародного публічного права.

5. У формуванні системи джерел МГП визначальну роль відіграв міжнародний звичай, за допомогою якого вперше були закріплені правила поведінки воюючих.

6. Основними нормативними блоками МГП є Гаазькі конвенції 1907 р. і Женевські конвенції 1949 р. з Додатковими протоколами до них 1977 р., норми яких мають загальний і універсальний характер та є обов'язковими для виконання і дотримання державами-учасницями. Разом із тим, у рамках світового співтовариства триває процес кодификації звичаєвих норм і розроблення нових міжнародних актів у сфері МГП, обумовлений розвитком рівня озброєнь, застосовуваних у ході збройних конфліктів, а також сучасного досвіду їх проведення.

7. У теперішній час існує значна кількість норм, які стосуються регламентації оголошення війни та її початку, визначення правових наслідків початку війни, кола учасників воєнних дій та їхнього правового статусу. Ці норми містяться у великій кількості різних міжнародно-правових актів, які найчастіше не належать до нормативного масиву суто МГП. Унаслідок цього об'єктивується необхідність здійснення кодифікаційних робіт із метою зведення міжнародних норм і напрацьованих звичаїв у єдиний акт з метою підвищення ефективності правового регулювання найважливіших інститутів МГП.

8. Механізм дотримання і реалізації норм МГП здебільшого обмежений рамками міжнародно-правових заходів, спрямованих на активізацію міждержавного співробітництва з метою забезпечення узятих зобов'язань на міжнародному рівні, тобто здійснюється в нормативно-організаційних межах імплементації норм МГП на міжнародному рівні. До системокомплексу таких заходів належать заходи контрольного характеру, що лежать в основі та виступають як найважливіший елемент міжнародного механізму захисту прав людини.

9. Поліоб'єктність контролю у сфері МГП, залежно від змісту договірних зобов'язань, що підлягають перевірці, викликає, у свою чергу, і полісуб’єктність організаційних структур контрольних органів, створюваних державами.

10. Системний характер МГП актуалізує діяльність держави та її органів щодо формування національного імплементаційного механізму, який містить відповідні структурно-функціональні елементи: а) закріплені в національному правопорядку правові засоби забезпечення реалізації міжнародних зобов'язань по захисту жертв війни на внутрішньодержавному рівні; б) система державних органів, уповноважених на реалізацію цих зобов'язань; в) національна правозастосувальна практика. В Україні найбільш слабким елементом такого механізму виступає правозастосувальна практика.

Запропоновані висновки і положення утворюють елементний склад цілісної теорії становлення МГП, що застосовується в період збройних конфліктів, як найважливішої галузі міжнародного публічного права. Формулюються основні напрямки розвитку й удосконалення міжнародно-правової регламентації найважливіших інститутів цієї галузі, даються науково-практичні рекомендації, спрямовані на вирішення цього політичного й організаційно-правового завдання.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях автора:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

АНОТАЦІЇ

Ярмакі Володимир Христофорович. Міжнародне гуманітарне право, що застосовується в період збройних конфліктів, та імплементація його Україною. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 – міжнародне право. – Одеська національна юридична академія, Одеса, 2003.

Дисертація присвячена дослідженню актуальних питань становлення й розвитку міжнародного гуманітарного права, що застосовується в період збройних конфліктів, та проблем його імплементації Україною. Розглядаються концептуально-інституціональні питання генезису міжнародного гуманітарного права, що застосовується в період збройних конфліктів, міжнародно-правова регламентація ведення війни й обґрунтовується необхідність його подальшої кодификації, аналізуються питання імплементації міжнародного гуманітарного права в національне законодавство України.

Ключові слова: права людини, міжнародне гуманітарне право, що застосовується в період збройних конфліктів, право війни, кодификація міжнародного гуманітарного права, імплементація міжнародного гуманітарного права.

Ярмаки Владимир Христофорович. Международное гуманитарное право, применяемое в период вооруженных конфликтов, и имплементация его Украиной. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11 – международное право. – Одесская национальная юридическая академия, Одесса, 2003.

Диссертация посвящена исследованию актуальных вопросов становления и развития МГП, применяемого в период вооруженных конфликтов и проблем его имплементации Украиной. Посредством системного анализа социальных и международных процессов, рассматриваются концептуально-институциональные вопросы генезиса МГП, становление и развитие этой системы международно-правовых обычаев и норм, которые обусловливают и сопровождают ее международно-правовую регламентацию.

Проведенное исследование международно-правовой регламентации ведения войны привело к выводу об объективной необходимости дальнейшей кодификации МГП. Обобщение практики заключения международных договоров относительно защиты прав человека, закрепления правового статуса участников военных действий, специальных объектов, регламентации методов и способов ведения войны в рамках мирового сообщества и их имплементации в национальное законодательство государств-участников, в том числе и Украины, не только подтвердило этот вывод, но и дало возможность концептуально обосновать необходимость международно-правовой защиты участников военных действий и специальных объектов в контексте необходимости совершенствования профильных институтов