НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Білоус Олег Михайлович

УДК 322:32.001

ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ ЯК ОБ’ЄКТ

ПОЛІТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ - 2004

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана

на кафедрі політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка МОН України

Науковий керівник

доктор філософських наук, професор

Рибачук Микола Филимонович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України,

керівник Центру досліджень проблем Церкви і етноконфесійних

відносин, головний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Михальченко Микола Іванович, член-кореспондент НАН України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, головний науковий співробітник

кандидат політичних наук Кардош Едуард Юрійович, Львівська комерційна академія, доцент кафедри філософії і культури

Провідна

установа Київський національний університет будівництва і архітектури, кафедра політичних наук МОН України, місто Київ

Захист відбудеться “28” вересня 2004 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 202.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту політичних і етнона-ціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 218.

Автореферат розісланий “26” серпня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор політичних наук Левенець Ю.А.

Підп. до друку 8.04.2004. Формат 60х84/16.

Гарнітура “Times Neu Roman”. Ум. друк. арк. 0,9.

Тираж 100. Віддруковано на різографі.

76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57

Друкарня видавництва “Плай”

Прикарпатського університету імені Василя Стефаника

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема оптимізації державно-церков-них відносин в Україні належить до пріоритетів як у діяльності органів держав-ної влади, так і церковних організацій та суспільства. Відомо, що релігійні конф-лікти є одними із найгостріших і тривалих. На жаль, українська міжцерковна реаль-ність є такою, що відносини насамперед у середовищі традиційної і найвпли-вові-шої конфе-сії – православної – відзначаються напругою, яка нерідко провокує прихиль---ників тої чи іншої церковної організації на відкрите протистояння і конфлікти.

Виходячи із констатації зазначеного факту, виникає необхідність об’єктив-ного аналізу не лише міжцерковної ситуації, що склалася на сьогодні, а й ретельного дослідження державно-церковних відносин засобами політології. Тому актуальність дослідження спричинена як об’єктивними чинниками – латентною та потенційно руйнівною конфліктогенністю міжцерковних відносин в нашій країні, з одного боку, так і невизначеністю державних пріоритетів у сфері конфесійної політики, з іншого. Вона також зумовлена й науковими, насамперед політоло-гічними чинниками, оскільки цій проблематиці з боку представників політичної науки приділяється ще недостатньо уваги.

Як свідчить детальне ознайомлення з науковими джерелами та публікаціями даної тематики, на сьогодні навіть немає усталеного наукового визначення поняття державно-церковних відносин. Однак воно широко побутує у наукових виданнях, публіцистиці, засобах масової інформації, що зумовлює необхідність його наукового визначення та обґрунтування його методологічних функцій. Разом з тим, концептуальний аналіз феномена державно-церковних відносин необхідно екстраполювати на реальну ситуацію, що на сьогодні складається в Україні у сфері цих відносин з метою їх оптимізації.

Саме тому виникає нагальна потреба науково-політологічного аналізу як характеру та змісту державно-церковної політики, так і механізмів її реалізації. Адже базування політики у сфері державно-церковних відносин на наукових засадах дає змогу запобігати конфліктним ситуаціям, формувати у громадян нашої держави почуття національної єдності і гідності, що вкрай важливо на сучасному етапі, коли наша країна переживає складні процеси реформування політичної системи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження виконано у межах науково-дослідної теми “Державно-церковні відно-сини в Україні: сутність та тенденції змін”, що досліджувалась в Інституті політичних та етнонаціональних досліджень НАН України. Результати особистої участі автора у цьому дослідженні публікувалися у наукових виданнях та у формі тез науково-теоретичних та науково-практичних конференцій.

Об’єктом дослідження є становлення, функціонування і розвиток державно-церковних відносин в Україні.

Предметом дослідження виступає політика держави щодо церковних організацій та об’єднань в умовах поліконфесійності.

Вказані мотиви обумовили мету дисертаційного дослідження. Вона полягає у визначенні впливу конфесійного чинника на державно-церковні відносини в Україні.

Для реалізації вказаної мети необхідно розв’язати наступні завдання:

- визначити поняття “державно-церковні відносини” та охарактеризувати його теоретико-методологічні функції;

- окреслити специфіку релігієзнавчого та політологічного аналізу державно-церковних відносин;

- подати історіографію вітчизняних досліджень сфери державно-церковних відносин;

- вивчити міжнародний досвід функціонування і розвитку державно-церковних відносин;

- проаналізувати політику реституції церковного майна у контексті оптимізації відносин між церквою та державою;

- здійснити порівняльний аналіз моделей державно-церковних відносин у за-лежності від типу політичної системи;

- охарактеризувати пріоритети державної політики у сфері відносин з церков-ними організаціями на сучасному етапі державотворчого процесу.

Методи дослідження. З огляду на специфіку проблеми та її міждисцип-лінарний характер, дисертант спирався як на філософські і загальнонаукові, так і конкретні методи наукового аналізу у галузі політології, релігієзнавства, соціології. Щодо філософської методології, то при дослідженні автор спирався насамперед на принципи історизму, детермінізму, розвитку, суперечності та об’єктивності. Серед загальнонаукових методів дослідження на особливу увагу дисертанта заслуговував системний підхід та методологія структурно-функціонального аналізу. Що ж стосується методів конкретних наук, то тут насамперед використовувалися методи історіографічного аналізу, метод історичної реконструкції, порівняльного аналізу, моделювання та конфліктології. Виходячи із специфіки предмета дослідження, дисертант послуговувався також методами абстрагування, екстраполяції та прогнозування.

Поєднання різного характеру і рівня методологічних засобів, принципів та підходів зумовило своєрідність дисертаційного дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає у з’ясуванні впливу конфесійного чинника на процеси формування національної ідентичності та зміцнення демокра-тичних засад української державності. На захист виносяться наступні положення:

1. Автор запропонував політологічне визначення поняття державно-церковних відносин як сукупності форм суспільно-політичних, правових, економічних та морально-етичних норм і зв’язків між інститутами держави та церкви релігійними центрами, управліннями, об’єднаннями, рухами, братствами тощо, діяльність яких регламентується і регулюється конституційними та іншими нормативними актами, а також загальнолюдськими моральними принципами, традиційно уста-леними для даної країни чи народу звичаями.

2. Визначено, що специфіка політологічного підходу щодо державно-церков-них відносин полягає у дослідженні їх взаємодії як інститутів влади, з одного боку, та громадянського суспільства, з другого, тоді як особливістю релігієзнавчого підходу є акцент на віровизнавчих аспектах релігії як форми суспільної свідомості і культової практики та церкви – форми консолідації віруючих за ознаками етноконфесійної належності.

3. Здійснено загальну класифікацію періодів в історіографії вітчизняних досліджень, які стосуються сфери державно-церковних відносин. Критерієм класифікації у даному разі виступає політичний статус українського народу на різних етапах політичного розвитку, а саме: імперський період історіографії, історіографія радянської доби, історіографія доби державної незалежності.

4. З’ясовано, що становище релігії та статус церкви у різних країнах неоднаковий. Попри наявність у багатьох, особливо демократичних країнах Європи і світу, спільних рис у характері відносин між державою і церквою, навряд чи є підстави для реалізації унітарної моделі цих відносин, оскільки вони ґрунтуються не лише на формальних засадах права, а й глибоко укорінених у національну історію та культуру традиціях, які досить важко піддаються модернізації.

5. Підкреслено, що успішна політика реституції церковного майна можлива лише за умов спільних зусиль і доброї волі як з боку держави, так і церковних організацій та релігійних громад. Така позитивна взаємодія є вирішальним внеском у справу послаблення суспільної напруги на конфесійному ґрунті, а також гармонізації стосунків між церквою та державою в Україні.

6. Методом порівняльного аналізу моделей державно-церковних відносин з’ясовано, що характер цих відносин є одним із важливих показників рівня цивілізованості будь-якої держави, розвитку демократії та реального забезпечення прав на свободу совісті – одного із невід’ємних прав людини і громадянина.

7. Визначено, що до пріоритетів вітчизняної державної політики у сфері відносин з церковними організаціями на сучасному етапі належить оновлення чинного законодавства про релігію і церкву в контексті демократизації релігійно-церковного життя та гармонізації державно-церковних відносин.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки дисертації дають можливість для системного аналізу й оцінки державно-церковних відносин за умов дії поліконфесійного чинника, що на сьогодні має місце в Україні. Матеріали і висновки дисертаційного дослідження відкривають новий напрям концептуального аналізу міжконфесійних відносин в нашій країні, з одного боку, та держави і церковних громад, з другого.

Здійснений аналіз фактів та одержані результати сприяють напрацюванню нових підходів у державній політиці щодо конфесій, розбіжність між якими не повинна ставати на заваді у процесах національної консолідації та інтеграції сучасного українського соціуму і держави. Одержані результати розширюють можливості щодо розробки та удосконалення навчальних програм з політології, підготовки загальних і спеціальних курсів у вищих учбових закладах освіти, написанню підручників та навчальних посібників, довідникових видань з релігієзнавства і політології.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення і висновки дисертації апробовані автором у публікаціях фахових видань. Окремі положення досліджуваної проблеми висвітлювалися на науково-практичних та науково-теоретичних конференціях “Християнство на межі третього тисячоліття” (Івано-Франківськ, 2001 р.), “Українська Греко-Католицька Церква: історія та сучасність” (Коломия, 1995 р.), “Проблеми вдосконалення чинного законодавства щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (Івано-Франківськ, 2003 р.), “Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України” (Миколаїв, 2003 р.).

Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом даного дослідження, їхня різноманітність зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 180 сторінок. Список використаних джерел включає 214 найменувань (17 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтована актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об'єкт і предмет, мета й завдання дисертації, розкрито її теоретико-методологічні та історіографічні засади, практичне значення, апробація теоретичних положень і структура роботи. Сформульовано концеп-туальні положення, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні та історіографічні аспекти дослідження державно-церковних відносин” – розглядаються різноманітні підходи щодо визначення поняття “державно-церковні відносини” розкривається його науково-теоретичний зміст та методологічні функції, систематизовано вітчиз-няну історіографічну спадщину щодо вивчення проблематики, подається спільне і особливе щодо інтерпретації цих відносин з позицій релігієзнавства та політології.

Торкаючись визначень змісту поняття державно-церковних відносин, дисертант звертає увагу на необхідність чітких дефініцій, які стосуються даної сфери. Адже, як слушно зауважує західний дослідник К. Дьюрем, неточні визначення понять у законах, які регулюють діяльність релігійних громад, можуть призвести до загрози дискримінації тих із них, які опиняються на межі або за межами визначень.

Спираючись на висловлену думку, автор аналізує поняття “державно-церковні відносини”, підкреслюючи його складну семантичну структуру. Зокрема, наголо-шується на полісемантиці поняття “церква”, у якому зібрані такі ознаки, як: “дім Божий”; “громада для відправи служби Божої”; “спільнота віруючих” тощо. Такого тлумачення поняття “церква” дотримується богословська традиція. Що ж до релігіє-знавства, то воно визначає церкву як: “тип релігійної організації”; “хрис-тиян--ська культова споруда для богослужіння” тощо. Порівнюючи богословське та релігіє-знавче тлумачення церкви, дисертант звертає увагу й на те, що найважливіші законодавчо-нормативні акти нашої держави – конституція і закон “Про свободу совісті та релігійні організації”, цивільний та карний кодекси не подають визна-чення цього поняття. Лише імпліцитно, спираючись на вказані законодавчі акти можна вивести, що державно-церковні відносини – це відносини влади з: а) релігій-ними організаціями; б) релігійними громадами; в) управліннями та центрами релігійних об’єднань.

Отже, звідси висновок, що й базовий закон не дає чіткого визначення церкви як суб’єкта правовідносин. Певна невизначеність та нечіткість юридичного поняття церкви породжує труднощі при визначенні юридичної особи та статусу релігійних організацій при укладанні угод між органом державної влади та центрами релігійних об’єднань.

Торкаючись безпосередньо наукового аспекту поняття державно-церковні відносини”, дисертант зазначає, що наявні правові, соціологічні та релігієзнавчі підходи, як правило, виокремлюють специфічну ознаку явища, характерну для тієї чи іншої галузі науки. На жаль, на сьогодні бракує політологічного визначення цього поняття. Виходячи з цього, дисертант розглядає державно-церковні відносини як сукупність форм суспільно-політичних, правових, економічних і морально-етичних норм і зв’язків, які регламентують стосунки між інститутами державної влади та церквою, в основі яких знаходяться усталені традиції і звичаї, характерні для кожного народу, а також сучасна міжнародна практика, яка справляє вплив на процеси лібералізації та гуманізації цих відносин.

Розглядаючи історіографічний аспект проблеми, дисертант зазначає, що історія державно-церковних відносин в Україні є малодослідженою ділянкою науки. Однією із причин цього є перервність державницької традиції, поділ етнічної території між державами-сусідами, які контролювали не лише суспільне, а й церковне життя українців. Відтак виникла ситуація дефіциту праць, присвячених державно-церковній проблематиці, помножена на незначну кількість історичних матеріалів та документів, що суттєво ускладнюють вивчення даної проблеми, особливо від доби Київської Русі до середини ХІХ століття. Разом з тим, це не виключає можливості та доцільності наукової реконструкції явища, яке вивчається.

Першим документом, що проливає світло на державно-церковні відносини в Україні, є “Устав святого кн. Володимира Святого про десятини, суди і людей церковних”. Ним було визначено правові, адміністративні та економічні відносини давньоруської держави і церкви. Інший документ – “Устав кн. Ярослава про церковні суди” визначив межу покарань і порядок судочинства з боку держави і церкви у такий спосіб: злочином відає держава, а гріхом – церква. Впродовж ХІІ–ХІV століть акти державної влади щодо церкви набувають вигляду статутних та жалуваних грамот, княжих уставів та рукописань. Це були уже не акти загальнодержавної, а удільної ваги. Проте й вони є свідченням адміністративно-правових відносин, що виникали між місцевою владою і церквою. На загал же усвідомлення ролі держави щодо церкви у цей період знаходить відображення у збірниках – “Кормча книга” та “Мірило праведне”.

На межі ХVІ–ХVІІ століть деякі питання державно-церковних відносин знаходять відбиток у кодексі українського середньовічного права – “Литовському статуті”. Спираючись на здобутки попередників, а також враховуючи досвід європейських країн, вагомий внесок у концептуальні засади державно-церковних відносин зробив П. Могила. Зокрема він та його соратники долучилися до справи адміністративно-церковної реформи, що мала захистити православну церкву перед католицьким прозелітизмом та наступом світської влади на церковний суверенітет.

Наприкінці ХVІІ – початку ХVІІІ століть центром реформаційних ідей, які поширюються і в Україні, стає нова столиця російської імперії Петербург. Про-відну роль у цій політиці посідають вихідці з України – Ф. Прокопович та С. Явор-ський. Зокрема перший із них став ідеологом політики секуляризації влади і суспільства, провідником просвітницьких впливів на відносини держави і церкви, що надходили з Європи. На загал же, до початку політичної та адміністративної реформ, розпочатих Петром І, історіографію вивчення державно-церковних відносин можна розглядати як один великий етап, що до синодального періоду прибрав назву історіографії відносин держави і церкви. Після ж здійснення відповідних реформ розпочався так званий синодальний період, який завершився на початку ХХ століття.

Всередині ХІХ ст. вітчизняна політична думка серед іншого звертається до витоків національної самобутності українського народу. Провідну роль у процесах національно-культурного, духовного та політичного відродження у цей час відіграє Кирило-Мефодіївське Товариство на чолі з М. Костомаровим, П.Кулішем, Т. Шев-ченком та іншими його учасниками. Державотворча концепція “братчиків” перед-бачала національне відродження українців шляхом інкорпорації християнських цінностей і православної духовності, що можна розглядати як шлях до зближення світської та духовної влади. В основу даної концепції було покладено євангельський принцип – “Всяка влада від Бога”.

У другій половині ХІХ ст. тему державно-церковних відносин піднімає М. Дра--гоманов, присвятивши їй працю “Боротьба за духовну владу і свободу совісті в ХVІ–ХVІІ столітті”. Серед іншого, цей видатний мислитель підняв проблему релігійної єдності як вагому підставу єдності державно-політичної, виступивши при цьому противником силових методів церковного єднання. Деякі аспекти державно-церковного життя в умовах демократичної влади та ліберального режиму знайшли відбиток у працях М. Грушевського, Б. Кістяківського, а що стосується націотворчої ролі релігії та церкви, відповідно у творах Д. Дорошенка, В. Липинського, І. Огієнка та ін. діячів національного відродження початку ХХ ст. У працях цих та інших мислителів і політичних діячів обґрунтовується ідея самобутності української церкви, послідовно проводиться думка про необхідність автокефальної церкви.

Новий етап в історіографії державно-церковних відносин становить радян-ська доба. Слід зазначити, що вона характерна утвердженням нігілістичної пара-дигми у ставленні влади щодо церкви. Негативна настанова офіційної влади щодо церкви мала своїм ідейним джерелом матеріалістичну філософію – теоретичну основу атеїстичного світогляду та пропаганди. Остання носила войовничий характер особливо у перші десятиліття комуністичного режиму, що мав дискре-дитувати релігію як світогляд та церкву як організацію, що його формує і відтворює. Історіографія державно-церковних відносин цього періоду свідчить про намагання нової влади морально знищити церкву як інститут, що суперечить ідейним засадам людини “нової формації”.

Певні зрушення на краще у стосунках влади і церкви відбулися лише з початком проголошення політики перебудови всередині 80-х років ХХ ст. Саме ці процеси сприяли ухваленню 1 жовтня 1990 року прогресивного як на той час Закону “Про свободу совісті і релігійні організації”, який став підґрунтям для прийняття дещо пізніше і відповідного закону в Україні. Обидва законодавчі акти зафіксували принципові зрушення, що відбулися як у суспільстві, так і у державно-церковних стосунках. Зокрема, йшлося про надання ширших прав і можливостей церковним організаціям у їх релігійній та світській діяльності.

Під впливом історичних змін, що сталися у 1991 році після проголошення незалежності України, відбуваються глибокі процеси переосмислення як суспільної ролі релігійно-церковних установ, так і сутності самих державно-церковних відно-син. Нова політична реальність дала потужний поштовх для науково-дослідницької праці. Особливу увагу фахівців викликають питання свободи совісті, специфіка православної релігійності, національні традиції віри і церкви. Помітну зацікавле-ність викликає рубрика церковно-релігійного ренесансу та його вплив на націо-нальну свідомість, державотворчі процеси. Саме у цей період як окремий напрямок політико-релігієзнавчих та церковно-правових студій зароджується тема і дер-жавно-церковних відносин з урахуванням насамперед релігійної ситуації, що ви-ник-ла в Україні протягом 90-х років ХХ ст. Відповідна тематика знаходить своє висвітлення у працях М. Головатого, В. Єленського, Е. Кардоша, Ф. Кирилюка, М. Ко-лодного, І. Кураса, М. Ми-хальченка, М. Москалюка, В. Панібудьласки, В. Реб-кала, М. Рибачука, О. Руб-люк, Ф. Рудича, Д. Степовика, Л. Филипович та інших вітчизняних дослідників.

Підбиваючи підсумок історіографічного аналізу проблеми, дисертант робить висновок, що державно-церковні відносини протягом понад тисяча років християнської церковної та державницької традицій в Україні зазнали значних трансформацій. Спираючись на концептуальні засади дослідження та історіографію проблеми, дисертант запропонував розглядати еволюцію цих відносин у контексті чотирьох етапів, а саме: 1) симфонії – ХІ – перша пол. ХVІІ ст.; 2) зверхності держави над церквою – кін. ХVІІ – поч. ХХ ст.; 3) абсолютного домінування держави над церквою – 20-і – серед. 80-х років ХХ ст.; 4) церковно-релігійного відродження на принципах світоглядного плюралізму, свободи совісті, відокремлення церкви від держави, починаючи з 90-х років ХХ ст.

Здійснивши порівняльний аналіз релігієзнавчого та політологічного підходів до вивчення проблем державно-церковних відносин, дисертант зробив висновок, що перший підхід, як правило, зосереджується на питаннях віровизнання та культової практики, тоді як другий – вивченні законодавства щодо функціонування церковних інститутів, їх відносин із центральними та місцевими органами влади, політичними партіями та рухами, участі у виборчих кампаніях тощо. Ґрунтуючись на вивченні законодавчої бази в Україні, що регулює сферу відносин держави і церкви на сучасному етапі, автор робить висновок про необхідність проведення парламент-ських слухань з питань законодавчо-правового забезпечення державно-церковних відносин у нашій країні, а також внесення змін та доповнень до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Виникає потреба і в удосконаленні правового механізму реалізації права на свободу совісті, так само як і необхідність гармонізації державно-церковних відносин з огляду на полігон-фесійність та конфліктність міжцерковних відносин насамперед у середовищі українського православ’я.

Другий розділ – “Трансформація державно-церковних відносин в Україні: політологічний аналіз” – присвячено дослідженню розвитку державно-церковних відносин у нашій країні на тлі міжнародного досвіду, а також моделюванню цих відносин, виходячи з принципу їх оптимізації та етапів розвитку державних утворень, що існували на теренах України, їх впливу на формування моделей цих відносин.

Торкаючись аспекту компаративістського аналізу проблеми державно-церковних відносин, дисертант акцентує увагу на процесах їх моделювання, беручи за основу як історію їх становлення і розвитку, так і функціональний підхід. Зокрема, виявлено, що у процесі західноєвропейської політико-правової системи сформувалося три типологічні моделі – це: а) унітарна модель, згідно з якою держава підпоряд-ковується церкві; б) модель “двох мечів” – паритетні відносини держави і церкви як автономних інституцій; в) тринітарна модель – при розме-жуванні функцій провідну роль відіграє виборність влади у державі та соборо-правність у церкві. При цьому дисертант наголошує, що серед фахівців немає одностайності у термінологічному визначенні цих моделей. Деякі з них відповідні моделі визначають поняттями теократії, цезарепапізму та паритетних відносин.

Серед моделей державно-церковних відносин особливий тип становить “державна церква” – законодавчо закріплений привілейований статус певної церковної організації у державі. Прикладом цього типу відносин є англіканська церква у Великобританії. Загалом же на сьогодні цей тип відносин практикується у 40 країнах світу, у 22 з яких главою держави може бути лише особа, яка належить до офіційної церкви. Поряд із типом “державної церкви” існує дуальна (подвійна) модель, коли привілейованим становищем користуються не одна, а дві церкви. Таку ситуацію можна зустріти у Німеччині, Австрії, Перу, Японії тощо.

Проте найбільш поширеним типом зв’язків, а відповідно і відносин між державою і церквою є ті, що будуються за принципом відокремлення церкви від держави. Але у залежності від характеру державного устрою та політичного режиму цей тип відносин може наповнюватися різним змістом – демократичним чи тоталі-тарним. Характерною рисою моделі, що будується згідно з принципом відокремлення, є відсутність державного фінансування релігійних організацій.

Узагальнюючи досвід посткомуністичних трансформацій, деякі дослідники визначають ще й регіональні моделі, а саме: “балканську”, “центральноєвро-пейську” та “пострадянську” (В. Єленський). Перша передбачає конституційні преференції традиційним церквам; друга будується на конкордаті і поширена здебільшого у країнах із переважно католицьким віросповіданням; третя модель передбачає жорстке законодавче розмежування сфер впливу держави і церкви, рівності релігійних конфесій перед законом та відсутність будь-якої фінансової підтримки релігійних організацій з державного бюджету.

Таким чином, аналіз посткомуністичних трансформацій країн південної, центральної та східної Європи у сфері державно-церковних відносин свідчить про наявність різноманітних моделей і типів державно-церковних відносин, де важливу роль відіграє чинник релігійно-культурної спорідненості з країнами сталої полі-тичної системи. Останні, як правило, є взірцями для моделювання націо-нальних принципів у витворенні зв’язків державних та церковних інституцій. В цілому ж, узагальнюючи досвід здійснення типологій та класифікації моделей, на наш погляд, є підстави говорити про синкретичну, симбіотичну та антагоністичну моделі державно-церковних відносин, що склалися історично і значною мірою зумовлені як традиціями цих відносин, так і характером політичних режимів. Останні по- різному ставляться до церкви як релігійної організації, тісно пов’язаної з громадянським суспільством. Синкретична модель передбачає наявність відносин за принципом “державної церкви” або ж привілейованого статусу певної конфесії. Симбіотична модель – чіткий розподіл функцій та сфер впливу, який доповнюється тісною співпрацею у певних ділянках суспільної діяльності. Нарешті, антагоністична модель – це відкрите чи приховане протистояння влади і церкви, доповнене домінуванням держави над церквою.

Таким чином, проведений порівняльний аналіз моделей державно-церковних відносин з урахуванням як історичного, так і міжнародного контекстів дав підстави для висновку, що визначені науковцями моделі відносин у чистому вигляді зустрічаються досить рідко. Натомість можна спостерігати переплетення елементів тих чи інших моделей, їх еволюцію, зумовлену розвитком суспільства в цілому та політичної системи країни зокрема. Враховуючи те, що на сьогодні під впливом глобалізаційних та регіонально-інтеграційних тенденцій посилюється ідея вироблення універсальної моделі державно-церковних відносин, дисертант вважає, що практична реалізація її без урахування таких чинників, як рівень економічного розвитку, полі-тичної культури населення, етнічної та релігійної толерантності, правосвідомості, а також віротерпимості, є утопічною. Рух у напрямку універ-салізації відносин держави і церкви має відбуватися поступово, органічно, без тиску і адміністрування. Лише за цих умов він має перспективу реалізуватися на засадах гуманізму, демократії, верхо-венства прав людини, головними серед яких є: а) право на релігійну свободу; б) не-втру-чання у сферу вірувань особи; в) рівність громадян перед законом незалежно від віросповідання та ставлення до релігії.

Релігійний чинник традиційно посідав вагоме місце у внутрішній та зовнішній політиці української держави від хрещення Русі. Уже в цей час влада усвідомила вагомість для зміцнення державності чинника єдиної церкви, оскільки монотеїстична релігія досить ефективно виконує інтегративну функцію. У княжу добу, на думку автора, склалася своєрідна модель державно-церковних відносин, відмінна від візан-тійської, а саме: її характеризували автономність сфер впливу, з одного боку, та співпраця світської і духовної влади, з іншого. Відтак, хрис-тиянство у давньоруській державі, глибоко інкорпороване у систему контролю над людиною і суспільством, перебирає на себе функції по суті державної ідеології.

Із утратою державності та її частковим відродженням у козацьку добу державно-церковні відносини набувають нових рис і характеру відповідно до релігійно-церковної ситуації та геополітичного контексту, що склалися. На цей час в Україні існувала вже не одна церква, а дві – поряд із православною утворилася й греко-католицька конфесія. Проте політика козацької старшини була спрямована на підтримку лише традиційної, тобто православної церкви. Такий підхід не міг не мати негативних наслідків для національної та політичної консолідації україн-ського народу, що виявився поділеним за регіонально-конфесійною ознакою. Саме у цей період було закладено глибинний світоглядно-релігійний конфлікт, що його не подолано до кінця і сьогодні.

Разом із тим у добу козацької республіки було сформовано оригінальну модель державно-церковних відносин, яка включала: розподіл світської та духовної влад; пріоритетне ставлення до православної конфесії; звичаєве право, християнські норми моралі та нормотворчість гетьманів як механізми регулювання державно-церковних відносин; матеріальну підтримку церкви з боку старшини та гетьманів; домінуючий статус церкви як духовної та культурної інституції.

Із утратою державності та приєднанням значної частини України до складу Російської імперії, церква позбулася надійної підтримки з боку влади. В умовах царського самодержавства по суті відродилася візантійська модель цілковитої залежності церкви від держави. Крім того, ця модель включала такі елементи, як юридичне закріплення панівного становища православної конфесії з покладанням на неї певних державних функцій. Церква стає ідеологічною опорою режиму.

Під час української революції 1917–1920 рр. було здійснено рішучі кроки у напрямку відродження церкви як національної установи, її українізації. Засобом досягнення цієї мети стала боротьба за автокефальний статус української право-славної церкви. Проте ця боротьба ускладнювалася тим, що значна частина православ-них ієрархів в Україні була вихована у традиціях “самодержавія, право-славія, народності”, ворожих щодо ідеї української самостійності. Не досить активними у цьому напрямку були й зусилля провідників Центральної Ради, біль-шість з яких за ідейними переконаннями були соціалістами, а отже, й атеїстами. Тому на початку своєї діяльності Центральна Рада не виявляла інтересу до проблем церковного життя взагалі. Щоправда, це ставлення згодом еволюціонувало у напрямку від байдужого ставлення до спроб установити контроль над релігійно-церковним життям із метою використання релігійного чинника у державотворенні.

Значно прихильнішим до церковно-релігійного питання було ставлення з боку уряду гетьмана П. Скоропадського. Він спромігся створити урядовий департамент – Міністерство сповідань, яке й розробило модель державно-церков-них відносин на засадах співпраці. Проте проросійська орієнтованість більшості ієрархів усклад-нювала процес залучення церкви до національно-державного будівництва, що, втім, не спиняло уряд Гетьманату у його прагненнях до автоке-фалії. Саме завдяки його зусиллям було розроблено документ, який мав стати осно-вою законопроекту про автокефальний статус Української православної церкви (УПЦ). Але падіння режиму не дало можливості реалізувати цю ідею на практиці.

Часткового втілення вона набула за правління Директорії, яка 1 січня 1919 р. проголосила Декрет про автокефалію УПЦ. Ним передбачався вихід української церкви з-під юрисдикції Московського патріархату та опіка з боку держави над церквою. Держава брала на бюджетне утримання вищий орган церковної влади УПЦ – Всеукраїнський церковний синод. Тим самим Директорія зробила значний внесок у справу українізації церковного життя, відродження національних традицій, його інституціоналізації. Проте й Директорії не вдалося розв’язати питання автокефалії, оскільки у розвиток подій втрутилася громадянська війна, що закінчилася прого-лошенням радянської влади в Україні.

Радянська модель державно-церковних відносин формувалася на принципах Декрету Раднаркому РРСФР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, проголошеного 23 січня 1918 р. Серед обмежень, які накладалися Декре-том на церкву, було положення про позбавлення її права юридичної особи та воло-діння власністю. Усі наступні юридичні акти та документи, які регулювали дер-жавно-церковні відносини, приймалися відповідно до вимог цього Декрету.

Характерною особливістю радянської моделі державно-церковних відносин є протиріччя між формально проголошеним принципом відокремлення держави від церкви та фактично тотальним тиском і контролем влади над церквою. Ще одним протиріччям було те, що на законодавчому рівні проголошувався принцип свободи совісті, тоді як програмою КПРС передбачалося повне подолання релігії. Таким чином, сама влада порушувала вимоги конституції і чинного законодавства, перетворивши формально правильні гасла на порожні декларації.

Істотні зрушення у відносинах держави і церкви сталися, починаючи зі середини 80-х років ХХ ст. Під впливом процесів перебудови конфронтаційна модель відносин поступається місцем поміркованому співіснуванню. Підсумо-вуючи, автор робить висновок, що на різних етапах вітчизняної історії існували специфічні моделі державно-церковних відносин. Проте лише за умов суверенітету і незалежності держави церква на рівних співіснувала з державою, займаючи патріотичні позиції, беручи активну участь у національно-державотворчих процесах.

Третій розділ – “Чинники оптимізації державно-церковних відносин в умовах демократичних змін в Україні” – присвячено питанням державної політики у контексті конфесійної ситуації, реституції церковного майна та пріори-тетам державної політики у сфері відносин між владою і церковними організаціями на сучасному етапі.

Торкаючись проблем державної політики у контексті конфесійної ситуації, що склалася внаслідок проголошення незалежності, дисертант аналізує законодавчу практику та діяльність політичних суб’єктів. Звертається увага на те, що із самого початку незалежності перед владою постало завдання пошуку дійової моделі, адекватної конфесійній ситуації. На жаль, цей пошук досить часто не враховував ані соціальні, ані регіональні, ані ментальні особливості конфесійного поділу України. Внаслідок цього спроби влади у перші роки незалежності сприяти утвердженню єдиної помісної православної церкви на засадах автокефалії виявилися невдалими. Більше того, на думку деяких вітчизняних фахівців, активність влади на церковній ниві призвела до загострення у відносинах держави та найчисельнішої православної церкви в Україні, що перебуває в адмі-ністративному підпорядкуванні Московського патріархату – Української право-славної церкви на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом). Підставою для конфлікту стала реакція Верховної Ради та Кабінету Міністрів на рішення Харківського церковного собору 1992 р., які офіційними чинниками були кваліфіковані як антизаконні. Утворення на тлі цього конфлікту нового церковного центру в особі Київського патріархату лише загострило ситуацію. Стало очевид-ним, що політика влади у напрямку створення по суті державної церкви зазнала фіаско. Попри те, що всередині 90-х рр. знову актуалізувалося питання автокефалії, його реалізація за умов внутрішньоцерковної конфронтації та дії принципу відокремлення церкви від держави стала по суті нездійснимою.

Підсумовуючи досвід державно-церковної політики перших років неза-лежності, дисертант вказує на причини прорахунків, що їх припустилася влада у цей період, а саме: значну заполітизованість влади і церкви; відсутність науково обґрун-тованої концепції державно-церковної політики; переобтяженість свідомості мирян традиціями радянського періоду, коли центр східного православ’я пов’язувався лише з Москвою; брак єдиних підходів до розв’язання церковних проблем як з боку влади, так і інших політичних суб’єктів тощо. У зв’язку з цим дисертант робить висновок, що реалізація ідеї автокефалії стала б реальністю лише після внутрішньої “українізації” церкви; підвищення національної свідомості як з боку церковних ієрархів, духовенства, так і мирян; уникнення прямого адміністративного тиску на духовенство у стилі “політичної доцільності”.

Суттєві зрушення у сфері державно-церковної політики сталися у другій половині 90-х рр., коли було зроблено кроки у напрямку дотримання Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”, покінчено з курсом на створення єдиної національної православної церкви адміністративними методами, вжито заходів щодо розвитку поліконфесійності, дійовішою стала політика реституції тощо. Це призвело до зниження міжцерковної напруги, налагодження стосунків церкви і держави, зокрема, найчисленнішої православної конфесії УПЦ Московського патріархату. Набув матеріалізації конституційний принцип, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Важливим кроком до порозуміння між владою і церквами стало утворення 1996 р. Всеукраїнської Ради Церков і релігійних органі-зацій. Вона має статус міжконфесійного консультативного дорадчого органу і сприяє налагодженню діалогу як між церквами, так і між владою та церквами.

Важливою політичною подією у розвитку відносин держави і церкви став підпис “Меморандуму християнських конфесій України про не сприйняття силових дій у міжконфесійних відносинах”, що відбувся 21 липня 1997 р. Таким чином, якщо у перші роки незалежності влада схилялася до моделі “одержавлення” церкви шляхом надання привілеїв одній із конфесій, то, починаючи з другої половини 90-х рр., відбувається трансформація “унітарної” моделі відносин на “плюральну”, яка передбачає рівне ставлення до всіх без винятку конфесій та церков.

Особливе місце у налагодженні плідної співпраці між державою та церквою посідає політика реституції церковного майна. Торкаючись цього важливого питання у справі оптимізації державно-церковних відносин, дисертант акцентує увагу на неоднаковий рівень забезпечення церков культовими приміщеннями. Ця проблема має як суто конфесійний, так і регіональний вимір. Особливу зацікавленість дослідника викликає нормативна база політики реституції, початок якої було покладено Постановою Ради Міністрів Української РСР 5 квітня 1991 р. “Про перелік пам’яток архітектури, які не підлягають у постійне користування релігійними організаціями”. Цим документом було визначено, що видатні пам’ятки церковної архітектури, які становлять національний скарб, не підлягають реституції. Крім цього, чимало положень, які торкаються майнових відносин держави та релігійних організацій, задекларовано у Законі “Про свободу совісті та релігійні організації”. Серед інших нормативних актів, ухвалених у контексті політики реституції, заслуговує на увагу Указ Президента України від 4 березня 1992 р. “Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна”, яким було визначено перелік пам’яток архітектури, що підлягали поверненню їх колишнім власникам. У подовження цього акта 22 червня 1996 р. було видано ще один Указ Президента “Про повернення релігійним організаціям культового майна”. У 1998 р. виходить розпорядження Кабінету Міністрів України “Щодо забезпечення поетапного повернення релігійним організаціям культових будівель, які використовуються не за призначенням”, а 14 лютого 2002 р. Уряд ухвалює Постанову “Про умови передачі культових будівель – визначних пам’яток архітектури релігійним організаціям”, якою було скасовано дію Постанови Ради Міністрів УРСР “Про перелік пам’яток...” (1992 р.). Новою урядовою постановою було встановлено, що визначні пам’ятки архітектури також можуть передаватися у користування релігійним організаціям. Таким чином, прийняттям зазначених нормативних документів українська держава визнала право релігійних організацій на раніше націоналізоване майно, визначила об’єкти реституції, розробила порядок їх передачі віруючим. На виконання цих актів за роки незалежності України релігійним організаціям було повернуто 3,6 тис. храмів, понад 10 тис. предметів культового і церковного вжитку. Внаслідок цього кількість культових будівель та приміщень для богослужіння збільшилася майже на 93 %.

Однак, незважаючи на це, далеко не всі аспекти цієї проблеми врегульовані. Насамперед подальшого вдосконалення потребує законодавча база політики реституції, зокрема, назріло питання науково-юри-дичного визначення поняття “церква” як суб’єкта правовідносин. На законодав-чому рівні потребує вирішення питання проблема заборони приватизації культових будівель та майна. Слід також звернути увагу й на морально-політичний аспект проблеми, тобто йдеться про реабілітацію церкви та релігійних організацій, які постраждали від репресивної політики тоталітарного режиму