НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА,

ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА ЕТНОЛОГІЇ

ім. М. Т. РИЛЬСЬКОГО

ЩЕРБАК Інна Михайлівна

УДК 392.34(477)+165.612

Діти в обрядах та віруваннях українців ХІХ – початку ХХ ст. (статевовіковий аспект традиційної культури)

Спеціальність 07.00.05 – етнологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі “Український етнологічний центр” Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук

Гаврилюк Наталія Костянтинівна,

cтарший науковий співробітник відділу “Український етнологічний центр” Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України

Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор Павлюк Степан Петрович, директор

Інституту народознавства НАН України;

кандидат історичних наук, доцент

Босий Олександр Георгійович, доцент кафедри образотворчого мистецтва та дизайну мистецького факультету Кіровоградського педагогічного університету ім. В.Винниченка МОН України.

Провідна установа: Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України

Захист відбудеться 2 липня 2004 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.227.01 в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “_28__” травня 2004 р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Вивчення етносоціальної організації та обрядово-cвітоглядного буття народу посідає одне з чільних місць у вітчизняній етнології. Наукові студії проблематики сприяли визначенню критеріїв та чинників формування психоментальних та етнокультурних засад традиційного українського суспільства. Проте до недавнього часу поза дослідницькою увагою залишався такий важливий елемент соціальної структури суспільства, як його статевовікова диференціація. Збирачами та дослідниками традиційної культури вона сприймалася як природна біологічна ознака, що зумовило фіксацію статевовікових відмінностей у побуті та культурі як явищ постійних, проте реліктового характеру. Дискусія з проблеми статевовікової стратифікації у суспільствах первісних формацій дала поштовх до її вивчення, зокрема на прикладі пізнього традиційного російського суспільства, та підтвердила іманентність цього соціального інституту у структурі функціонування етносу Бернштам Т. А. Молодежь в обрядовой жизни русской общины ХIX – начала ХХ в. – Л., 1988..

З-поміж аспектів проблеми статевовікової стратифікації викликає дослідницький інтерес співвідношення між стадіями життєвого циклу людини, відповідно – її статевовіковими групами та системою статевовікового символізму. В узагальненій формі життєвий цикл індивіда у більшості культур науковці поділяють на такі стадії, як дитинство – дорослість – старість, яким відповідають статевовікові класи/верстви: діти, дорослі, старі Кон И. С. Ребенок и общество. – М., 1988. – С. 96.

. В основі такого поділу лежить вік людини. Перехід від однієї стадії життя до іншої регулюється системою уявлень, образів та норм поведінки, звичаїв та обрядів, в яких культура сприймає, виявляє та легітимізує життєвий шлях індивіда, його статеві та вікові відмінності. Такі процеси відбуваються за посередництвом обрядово-світоглядних явищ і символів, тобто через систему статевовікового символізму Там само. – С. 93 – 99, 177 – 192..

Дитинство, як і кожна стадія життєвого циклу, відповідно вирізняється та символізується культурою. В українській традиції існує давня й стабільна культурно-символічна модель дитини та дитинства, для реконструкції якої необхідне всебічне дослідження, що включало б комплексний аналіз етнографічних, лінгвістичних, історіографічних та психологічних даних. Емпіричною основою таких студій є етнографічний матеріал, який висвітлює розвиток дитини у традиційній культурі українців: від любовної магії, зачаття, вагітності, пологів, хрещення, пострижин до пубертатних ритуалів. В цьому контексті в колі наукового інтересу є не стільки, власне статевовікова стратифікація традиційного суспільства, а те, як вона відбивалася у специфічних формах ритуальної організації, віруваннях та уявленнях. Необхідність дослідження інституту дитинства в аспекті статевовікового символізму викликана й тими обставинами, що у більшості наукових праць, що торкаються певних аспектів тематики, окремі елементи соціалізації дітей описуються здебільшого поза зв’язком з цілим. Це, певною мірою, зумовило відсутність в українській етнології уніфікованого понятійного апарату та неоднозначність дефініцій, які характеризують статеві та вікові процеси. Зважаючи на зазначене та враховуючи досвід напрацювання зарубіжної науки, користуємося для означення поняття “діти” терміном “статевовікова верства” чи “статевовіковий клас” як синонімічними. Дрібнішу одиницю поділу всередині “верстви” визначаємо як “статевовікову категорію”.

Об’єктом дисертаційного дослідження є статевовікова верства “діти”, як об”єктивна первинна ланка статевовікової диференціації традиційного українського суспільства.

Предметом дослідження є традиційні уявлення і норми поведінки, які стосуються статевовікової верстви “діти” і об’єктивуються через специфічну систему статевовікового символізму.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах планової теми „Етнічна та етнокультурна історія України” відділу “Український етнологічний центр” Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України.

Хронологічні межі дисертації визначаються часовими параметрами функціонування традиційного українського суспільства на пізньому етапі його історичного розвитку, тобто періодом ХІХ – початку ХХ ст.

Мета дисертації полягає в тому, щоб на основі аналізу комплексу джерел дослідити місце і роль верстви “діти” у структурі статевовікового символізму традиційного українського суспільства, з’ясувати особливості функціонального вияву цієї верстви у народній ритуально-магічній практиці, що в підсумку сприятиме більш повному висвітленню етнічної культури українців.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

- проаналізувати історію вивчення питання;

- охарактеризувати любовну магію та магію плідності в якості невід’ємних ритуально-світоглядних передумов народження дитини;

- з’ясувати основні народно – термінологічні вікові та статеві означення дитячої верстви у структурі статевовікового символізму;

- охарактеризувати ритуальні форми статевої ідентифікації дітей;

- висвітлити специфіку поховально-поминальної обрядовості дитячої верстви;

- з’ясувати символіку та семантику обрядових функцій дітей у ритуальному житті громади.

Наукова новизна отриманих результатів. У вітчизняній історіографії дисертація є першим узагальнюючим щодо залучених джерел та комплексним у змістовому та методичному планах науковим дослідженням, що присвячене формам функціонального вияву статевовікової верстви “діти” у структурі статевовікового символізму традиційного українського суспільства. Автор вперше визначив місце і роль дитячої верстви в системі ритуального життя колективу, проаналізував її структуру за окремими народно – термінологічними категоріями, висвітлив етнічну специфіку ритуальних форм статевої ідентифікації дітей, розкрив відповідні цій верстві особливості поховально-поминальної обрядовості, визначив символіку і семантику обрядових функцій дітей та підлітків.

Методологічною основою дисертаційного дослідження є іманентний підхід, що обумовило методичні прийоми дослідження: а) студіювання теми здійснюється через категорії “стать” та “вік” як одні з основних, що визначають місце людини у традиційній культурі; б) вивчення конкретних фактів проводиться у відповідності з народною лексикою; в) висвітлення культурного явища здійснюється у контексті світоглядних засад традиційного українського суспільства. У дослідженні застосовуються структурно-функціональний та порівняльно-історичний методи.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що в ній поставлено ряд конкретних питань для перспективних наукових розвідок. Положення і висновки можуть бути використані при підготовці синтезованих праць, посібників, спеціальних курсів з етнології України для вузів та інших типів навчальних закладів. Результати дослідження можуть знайти застосування у педагогічних, соціологічних та психологічних науках; історичних та філологічних субдисциплінах.

Наукова апробація роботи здійснювалася у формі доповідей на міжнародних наукових конференціях: “Усна епіка: етнічні традиції та виконавство” (Київ, 1997), “Українська родина. Звичаї, традиції, обряди” (Луцьк, 1998), “Православие и культура этноса” (Москва, 2000), “Мова символів – мова вічності” (Київ, 2001), “Український етнос у часі та просторі”(Київ,2003), І – ІІ Науково-практичних читаннях “Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків” (Київ, 2000, 2002). Основні положення дисертації викладені у 8 публікаціях.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Її обсяг становить загалом 185 стор. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (227 позиції).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі „Методологія, історіографія та джерела” обгрунтовуються теоретико – методологічні засади дослідження, роз-кривається стан наукового вивчення питання, аналізується джерельна база.

Теоретико-методологічною основою дисертації є іманентний підхід, під яким розуміється погляд на культуру зсередини, з точки зору її носіїв. Аналогами його у зарубіжній етнології є феноменологічний, когнітивний, емічний, які застосовувалися виключно для вивчення первісних чи неєвропейських („примітивних”) суспільств. Про необхідність іманентної передумови пізнання середньовічного європейського суспільства висловився російський вчений А. Гуревич Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М., 1984.. В якості наукових засобів дослідження він визначив категорії як головні семантичні універсалії інвентаря культури. Ідеї А. Гуревича дали змогу розширити межі просторово-часового діапазону вивчення етнокультурних процесів: від примітивних і архаїчних структур до середньовічного європейського континууму.

Екстраполяція вищезазначених ідей на сферу традиційної культури була здійснена російськими дослідниками Т. Бернштам, І. Коном, А. Байбуріним та ін. Застосовуючи категорії „стать” та „вік”, Т. Бернштам проаналізувала статевовікову структуру традиційного російського суспільства і прийшла до висновку, що статевовікова структура була соціальним інститутом, який „не тільки обумовлював відповідні розрізняльні ознаки в культурі, поведінці та функціях, але й призводив в окремих випадках до виділення або неформалізованих статевовікових груп, або тих чи інших форм групової організації” Бернштам Т. А. Указ.соч. – С.6. . Можливість такого аспекту етнологічного дослідження була зумовлена наявністю солідної теоретико-методологічної бази та введенням в етнографічну науку низки основних понять, дефініцій та методичних прийомів вивчення статевовікових процесів, розроблених психологією та етносоціологією. Незаперечний пріоритет у цьому напрямку дослідження по праву належить І. Кону. Запропонована ним концептуальна схема класифікації статевовікових спільнот передбачає наявність таких структурних елементів, як вікові класи (соціально-структурні), вікові групи (соціально-організаційні), вікові ступені (періодизація життєвого циклу), що найтіснішим чином пов’язані із символічним світом культури Кон И.С. Указ.соч. – С. 93.. Цей зв’язок знаходить вияв у системі статевого та вікового символізму –уявленнях, образах та нормах, в яких культура „сприймає” та „легітимізує” статеві відмінності, сексуальну поведінку, життєвий шлях індивіда та вікову стратифікацію. Важливим елементом вікового символізму, як зазначає дослідник, виступають вікові ритуали, за допомогою яких культура структурує життєвий цикл і оформляє стосунки вікових прошарків, класів і груп. Зіставивши фактичні дані етнографії, історії, соціології та психології, І. Кон визначив універсалії функціонування інституту дитинства в структурі статевовікової стратифікації суспільства. Продуктивною є також теза А. Байбуріна про те, що ритуал є єдино можливим способом переходу індивіда із одного стану в інший. За його твердженням: „Не „природа” диктує умови життя в людському світі, але правила культури, які виявляються набагато незалежнішим від „природи”, ніж це прийнято думати” Байбурин А. К. Ритуал в традиционной культуре. Структурно-семантический анализ восточнославянских обрядов. – СПб., 1993. – С. 7.

. Нечітка вираженість біологічних критеріїв вікових категорій була причиною їх варіативності в різних культурах, умовності структурування вікової шкали і відповідного сценарію життя.

Проблемі дитинства присвячено чимало праць наукового та науково-популярного характеру. Проте, лише у деяких із них дотично розглядалися окремі питання, пов’язані зі статевовіковими характеристиками дітей. Так, наприкінці ХІХ ст. з’являються публікації, що мають характер локального висвітлення родильних звичаїв та обрядів, „дитячої” фольклорної традиції, народної дитячої медицини тощо Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край. – СПб,. 1872, 1877. – Т. 3, 4; Шухевич В. Гуцульщина. – Львів, 1902, 1905, 1908. – Ч. 3–5; Маркевич Н. А. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. - К., 1991. – C. 52– 169.. Незважаючи на описовість, фрагментарність та відсутність спеціального аналізу, ці праці є „золотим фондом” української етнографічної науки загалом та етнографії дитинства зокрема. Спроба наукового осмислення та інтерпретації окремих фактів та явищ у сфері дитинознавства притаманна студіям М. Сумцова Сумцов Н. Ф. Культурные переживания. – К., 1890; его же. О славянских народных воззрениях на новорожденного ребенка // Журнал министерства народного просвещения. – 1880. – № 11. – С. 69 – 94. . Важливою віхою в аспекті етнографічного вивчення дитини і дитинства була праця Марка Грушевського Грушевський Марко. Дитина в звичаях і віруваннях українського народу // Матеріяли до українсько-руської етнольогії. – Львів, 1906, 1907. – Т.8 9.. Вона становить значний науковий інтерес як у плані охоплення діапазону явищ (від вагітності до підліткового віку), так і новаторською методикою збору матеріалів. Впорядковуючи до видання матеріали М. Грушевського, З. Кузеля систематизував факти та явища, які містилися у записах, відповідно до аналогічних у світовому культурному контексті Кузеля З. Про студії над дітьми // Матеріяли до українсько-руської етнольогії. – Т. 9. – С. ХІ–ХХІІІ.. Йому ж належить історіографічний огляд українського поховального обряду, в тому числі й дітей. Коротку характеристику родильних обрядів українців подав Ф. Вовк Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995., а народні уявлення про статеву зрілість зафіксовані А. Онищуком Онищук А. З народного життя гуцулів // Матеріяли до української етнольогії. – Львів, 1912. – Т. 15. – С. 90. – 113.. Обряди та звичаї, що стосуються вагітності, родин, хрестин, колискові пісні, дитячі ігри були зібрані В. Кравченком на Поліссі Кравченко В. Звичаї в селі Забрідді та по деяких інших, недалеко від цього села місцевостях Житомирського повіту на Волині. – Житомир, 1920.. Особливості поховального обряду дітей переважно із західних регіонів України упорядковані В. Гнатюком у контексті поховального ритуалу українців Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди // Етнографічний збірник. – Львів, 1912. – Т.31 – 32. – С. 203 –424., а поховальні голосіння І. Свєнціцьким Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етнографічний збірник. – Т.31 – 32. – С. 1-129.

.

У 20-х роках ХХ ст. на базі теоретико-методологічних напрацювань європейської етнології та соціології в Україні у системі ВУАН формується наукова етнологічна школа, фундатором якої виступив Михайло Грушевський. Йому належить розробка програми „Постриження й інші обряди, відправлювані над дітьми й підлітками” Грушевський М. Постриження й інші обряди, відправлювані над дітьми та підлітками // Первісне громадянство та його пережитки на Україні. – К., 1926. – Вип. 1. – С. 80 – 84., у якій дослідник виділив обряди, пов”язані зі статевовіковою диференціацією в окрему систему. За ініціативою вченого було створено ряд наукових структур, які займалися вивченням актуальних проблем традиційної культури, зокрема Кабінет примітивної культури, який очолила Катерина Грушевська Грушевська К. Про дослідження статевих громад в первіснім суспільстві // Первісне громадянство. –Вип. 1. – С. 24 – 33.. До кола її наукових інтересів входив і аспект статевовікової диференціації суспільства. Спроба вікової класифікації громади була зроблена Н. Загладою Заглада Н. Побут селянської дитини. Матеріали до монографії с.Старосілля. – К., 1929.. Вона також вперше звернула увагу на явища дитячого побуту „дитячу субкультуру”. У роботі К. Червяка Червяк К. Весілля мерців. Спроба соціологічно пояснити обряди ініціації. – Харків, 1930. висвітлені деякі аспекти родильного обряду, окремі звичаї та вірування, що стосуються дитини.

Напрацювання української етнологічної школи 20 – 30-х років важко переоцінити, її теоретико-методологічні засади, коло порушених наукових проблем до сьогодні є значимими. Аргументована характеристика стану української етнографічної науки цього часу подана у працях Г. Скрипник. Зокрема, як зазначено, що „ ... період 20-х – початку 30-х років був надзвичайно результативним у розвитку української етнології. Значно просунулося вперед розв’язання проблем дефініції науки, визначення її предметної сфери, завдань та наукових дослідницьких методів. Значних успіхів було досягнуто у нагромадженні, науковому опрацюванні та виданні фактографічних матеріалів, у розробці в контексті досягнень світової етнологічної думки принципово важливих питань етногенезу українців, явищ матеріальної та духовної культури, громадського побуту тощо” Скрипник Г. А. Українське етнографічне музейництво 20 – 30-х років ХХ ст. – К., 1998. – С. 26.. Від середини 30-х років тотальний наступ марксизму-ленінізму призвів до того, що етнографія була оголошена „буржуазною лженаукою” та зведена до статусу допоміжної наукової дисципліни. Табуюванню підлягали небезпечні для офіційної ідеології напрямки наукових досліджень етнокультури українців, що призвело до перерваності наукової традиції.

Повернення до вивчення проблеми дитинства в українській етнології відноситься до 70-х років. Новаторською працею в цій царині є дослідження віршованих жанрів українського дитячого фольклору Г. Довженок Довженок Г. В. Український дитячий фольклор (віршовані жанри). – К., 1981.. Важливим етапом в етнографічному дитинознавстві стала праця Н. Гаврилюк Гаврилюк Н. К. Картографирование явлений духовной культуры (по материалам родильной обрядности украинцев). – К., 1981., в якій визначено локальні комплекси вияву та географічного поширення структурних складових родильної обрядовості, з’ясовано їх стадіальний розвиток. З-поміж інших цікавих аспектів вивчення дитинства, зокрема, етнопедагогічний, етнопсихологічний, належать студії Є. Сявавко, М. Стельмахович, З. Болтарович, Т. Мацейківа Сявавко Є. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. – К., 1974; Стельмахович М. Народне дитинознавство. – К., 1991; Болтарович З. Традиції сімейного виховання // НТЕ. – 1993. - № 2. – С. 15 – 24; Мацейкив Т.И. Народные традиции трудового воспитания подрастающего поколения и их использование в современных условиях. Дисс. на соискание ученой степени канд. педагог. наук. – К., 1998..

Джерельну базу дослідження становлять архівні неопубліковані та опубліковані матеріали, експедиційні записи автора з Полтавської, Черкаської та Житомирської областей. Значний корпус рукописних джерел складають матеріали фонду Етнографічної комісії ВУАН Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, що фіксують різнобічні явища традиційної культури українців. Вони містять записи окремих типів магії, вірування та уявлення, які відбивають традиційний погляд на статевовікові процеси, вікову термінологію дітей, ритуальні форми символізації статі та віку. Значну цінність становить фактографічний матеріал фонду В. Кравченка: записи любовної магії, магії плідності, локальні вікові назви дітей, особливості поховального ритуалу дітей та підлітків. Непересічну вартість має збірка польових записів Є. Грицака, в якій зафіксовані традиційні вікові означення дітей, уявлення та вірування, що стосуються фізичного розвитку дитини, народної „дитячої” медицини.

Важливою групою джерел є записи фольклорно-етнографічного матеріалу, які опубліковані у збірниках профільних наукових інституцій кінця ХІХ – початку ХХ ст., зокрема А. Онищука, М. Дерлиці, В. Шухевича, В. Гнатюка, Ф. Колесси, І. Франка, П. Іванова, П. Чубинського, В. Милорадовича, В. Кравченка, Й. Лозинського, Г. Танцюри та ін. Аналіз джерельної бази підтверджує її достатню репрезентативність для комплексного дослідження питання.

У другому розділі „Ритуально – світоглядні передумови народження дитини” розглянуто форми любовної обрядово-магічної практики, прийоми та засоби магії плідності та неплідності. Виходячи із засади С. Токарєва, що любовна (статева) магія та магія плідності за своїми змістовими значеннями є генетично близькими видами, а любовна магія до того ж “торкається стосунків між статями” Токарев С. А. Религиозные верования восточно-славянских народов ХIХ – начала ХХ века. – М. – Л., 1957. – С. 137., у контексті досліджуваного питання вважаємо їх невід’ємними елементами магічного способу мислення, в яких відбивалися колективні уявлення про перебіг статевих процесів. Зазначені, як і інші види магії, з точки зору традиційного світогляду, мали на меті певним надприродним, в тому числі символічним чином отримати конкретний прагматичний результат. Автором з”ясовано, що основними видами любовної магії були любовні ворожіння (провісні передчуття, пророцтва) та любовні чари. В українській традиції переважна більшість любовних ворожінь здійснювалася у зимовий (зокрема, різдвяний) та у літній (троїцько-купальський) періоди обрядового календарного комплексу. Така часова регламентація любовних ворожінь обумовлювалася уявленнями про межові віхи народного календаря, що базувався на циклічній концепції розуміння часу. Ними були Різдво (закінчувався старий та започатковувався новий час) та свято Івана Купала (день літнього сонцевороту, симетричний у річному колі Різдву).

Незважаючи на варіативність прийомів та засобів здійснення, любовні ворожіння базуються в основному на принципі „годування – задобрювання” та ритуальної крадіжки як різновиду зазначеного принципу. Ворожіння молоді про шлюб випереджали традиційний час весіль. Їх переважно виконували дівчата. Змістом цих матримоніальних ворожінь було бажання знати ім’я майбутнього чоловіка, його зовнішність, вік, характер, професію, матеріальний статок тощо. Крім суто календарного циклу, любовні магічні дії мали місце у межах ритуалізованої поведінки, пов’язаної з індивідуальним життєвим циклом – „вулиця”, „вечорниці”, „досвітки” з їх виразною орієнтацією на наступні шлюбні стосунки. В даному разі найбільш помітною формою магічних дій оказіонального характеру були любовні чари, за допомогою яких регулювалися збої у ритмі індивідуального життя. Любовна магія, переслідуючи мету забезпечення бажаного шлюбного партнера, водночас передбачала і стратегію біологічної репродукції.

Українська етнокультурна традиція передбачала чіткі вікові рамки, у межах яких повнолітня молодь повинна була одружитися. Шлюб у традиційному суспільстві був одним із важливих соціальних інститутів, пов’язаних із певною системою ритуальних форм, мотивів та символів. Шлюб і народження дітей у шлюбі, як нормативні обставини для продовження роду, були, з точки зору традиції, обов’язково-нормативними етапами життєвого циклу індивіда. Не випадково існувала велика кількість дошлюбних, шлюбних, післяшлюбних звичаїв та ритуальних дій, які мали на меті забезпечити плідність подружжя. Магічні дії, спрямовані на народження нащадків (переважно чоловічої статі) були невід’ємною частиною структури весільного обряду. Часові параметри весілля, коли молоді перебували на “перехідному” етапі життя, вважалися найсприятливішими для виконання ритуалів, що магічно забезпечували їх плідність.

Серед основних складових магії плідності виділяємо табу (заборони) та позитивну магію або чари. Їх форми так чи інакше пов’язані з виявами статевовікової і соціовікової диференціації. Зокрема, не бажаною була участь у весільному обряді – виготовленні короваю – вдів або жінок, що вдруге вийшли заміж. У пізній традиції, крім зазначених, не залучалися до дійства – покритка, жінка, що розірвала шлюб або народила дитину поза шлюбом чи така, у якої помирали діти. Уникали позичати що-небудь з двору молодої, що вважалося за дію, сполучену з небезпекою магічної передачі здатності до дітонародження; існувала заборона мати будь-що зав”язаним у одязі молодих під час вінчання та готування молодих до першої шлюбної ночі: інакше, за магічною асоціацією, це могло спричинитися до „зав’язування” сексуальної енергії молодого/молодої.

Численну групу складають правила позитивної магії або чари, метою яких є забезпечення плідності молодих у шлюбі. Головним чином, вони стосуються молодої, проте деякі з них безпосередньо скеровані на молодого. Такими є факти використання у весільному обряді курки та півня, як у вигляді живої птиці, так і ритуальної страви.

Неплідність в українській народній традиції вважалася великим нещастям і приписувалася передусім жінці, яку називали: “ялівка”, “пустоцвіт”, “пуста верба” і т. ін. Причиною неплідності вважалося, зокрема, народження подружжя в один день; народження в суботу або в “яловий” (страсний) четвер; народження на „голих днях” (час, коли закінчився старий місяць, а новий ще не настав); кара Божа за батьківський “п’ятничний гріх”; перев’язування бабою-бранкою пуповини плоскінню; навмисні дії певних осіб (шкідлива магія) тощо. Переважна більшість магічних дій, спрямованих на забезпечення плідності, полягала, за уявленнями, у ритуальному поїданні та випиванні цілющих, лікувальних субстанцій (предметів, рослин, плодів, відварів та ін.). Обов’язковим елементом весільного обряду була курка, що виступала і як ритуальна страва і як символ плідності (жива птиця), що мислилася як одне із символічних втілень молодої у ланцюгу її поступових ритуальних переходів на шляху до „нового народження” у якості дружини та матері. Магічно-символічними діями, які забезпечували плідність, були обсипання молодих зерном, ритуальне садіння молодої на діжу чи ритуальний обхід молодих навколо неї; також помітне значення в цьому плані мали весільний хліб, яйце, контакти з породіллею тощо.

З огляду на патріархальність традиційного сімейного устрою, певна перевага надавалася народженню хлопчика. Прагнення, перш за все, мати нащадків чоловічої статі зумовлювало наявність в українському весільному обряді низки звичаїв та обрядових дій, що грунтувалися на уявленнях імітативної та контактної магії чи магії змішаного типу.

У традиційній культурі українців обряди, спрямовані проти народження дітей, були, скоріше, винятком. Запобігання дітонародженню у народній християнській традиції вважалося великим гріхом. Меншим гріхом вважалися дії, зорієнтовані на тимчасову контрацепцію.

Магічні дії, що мали на меті забезпечення плідності чоловіка/жінки, базувалися на використанні як різнорідної групи певних предметів, плодів, тварин, так і надприродних властивостей певних осіб. Головна соціальна відповідальність за народження дітей покладалася на особу жіночої статі. Цим певною мірою обумовлений комплекс любовної магії, який виконувався особами жіночої статі, як і комплекс магії плідності стосувався в основному жінки.

У третьому розділі „Діти у структурі статевовікового символізму” розглядаються такі складові статевовікового символізму, як: а/ вікові (категоріально-вікові) назви дітей; б/ обрядові форми їх статевої ідентифікації; в/ особливості поховально-поминальної обрядовості представників дитячої верстви. В цілому, означені складові відбивали уявлення про етапи фізичного та культурно-символічного становлення дитини на шляху її утвердження як повноцінного члена громади.

Новонароджена дитина мала позастатеві назви: “нарожденя”, “нарожденняточко”, “пискляточко”, “муляточко”, “новородок”. Час народження дитини був важливим чинником, який визначав її подальшу долю. В українській традиції існують різні, хоча й нечисленні народні „версії” – уявлення про появу долі. За деякими з них, вона народжується разом з дитиною або її „присуджують судці”, чи наділяють нею ангели або Бог; за іншими віруваннями долю чи недолю дитині наділяє мати. Крім того, у народних уявленнях про щасливу/нещасливу долю значну роль відіграє день, у який народилася дитина. Визначення щасливих/нещасливих днів для народження пов’язувалося переважно із загальним уявленням про поділ днів на чоловічі/жіночі за їх граматичним родом і відповідно – їх позитивною чи негативною семантикою для особи певної статі: тобто, якщо, скажімо, дівчинка народилася в чоловічий день (понеділок, вівторок, четвер), то це вважалося неприємною прикметою.

Відхилення від нормального анатомічного еталону фіксувалися у назві „вирід”, „одміна”/”відміна”. Народження таких дітей вимагало “коригування” наявних аномалій відповідно до анатомічного (стереотипного) взірця символічними засобами – шляхом виконання певних ритуально-магічних дій. Відхилення від соціального нормативу, тобто народження поза шлюбом, фіксувалося у таких назвах, як „байстря”, „байстрюк”, „найдух”, „копил”; „нажирована”, „нажитна” (дитина) та визначало певне специфічне ставлення громади до неї.

Від першого року до початку підліткового віку (5 – 7 років) у вікових назвах дітей застосовуються терміни, які характеризують етапи їх фізичного та розумового розвитку. Впродовж першого року дитину називали: “сміяка”/”сміюн”, “гуляка”, “зіпака”, “плакса”, “плакуха”, “дід”, “дідуган”/”бабуся” – беззуба дитина; “зубань”, “белькотун”/”белькотуха”, “сокотун (-ха)”, “воркотун (-ха)”, “гудун”, “сидун”/”сидуха” – дитина, що сидить; “плазун”/”плазуха”, “плазуня”, “лазунець” – дитина, що повзає; “дибун”, “дибака”, “дибуна”, “дибуня”, “дибунець” – дитина, що починає ходити; “ходун” – дитина, що ходить; “шавкотун (-ха)”, “щебетун (-ха)” – дитина, що починає говорити; “щебетун (-ха)”, “цікорун (-ха)” – дитина, що говорить; “німець”, “німе”, “мовчун” – дитина, що не говорить або мало говорить. Через рік після народження дитину називали “годовичок”, “їсть першу паску” .

З окремими етапами фізичного розвитку дитини на першому році життя, а саме: поява першого зуба, сидини, ходини, переміщення дитини у зовнішній простір, харчові заборони тощо пов’язувалися певні уявлення та магічні дії. Віковими назвами дитини другого року, які фіксували здійснення ритуального постриження її у рік, були „стрижка”, „стрижак”, „стригунець”. Збірним означенням дітей 2 – 4 років були терміни „малі діти”, „каша” (багато малих дітей). Початок підліткового віку відзначається застосуванням термінології, яка відбивала характер участі дітей у домашніх роботах; найбільш поширеними найменуваннями були „підпасич”, „пастух” для хлопчика і дівчинки, а також для останньої „нянька”, „швачечка”, „пряшечка”. Перший виріб дитини наділявся сакральними якостями, що зумовлювало його чітко визначену прагматику - використання у якості обрядової жертви. Це знаходило втілення у таких ритуально-магічних прийомах, як спалювання предмета чи поїдання попелу зі спаленої речі, а у християнській традиції – віднесення на оброк у церкву.

Від початку “пастушого” віку до дітей застосовували не стільки саму назву “діти”, скільки збірні означення типу “виросток”, “виросточок”, „недоросток”. Загальними номінаціями за ознаками статі були: “хлопець”, „хлопчище” (хлопець після 10 років), “дівчина”, які конкретизувалися у відповідних свого роду “половинних” означеннях: “парубочок”, “підпарубочок”, “півпарубка”; “дівочка”, “півдівка”, „піддівка”.

Обрядове постриження дитини у рік символізувало її перехід від попереднього, так би мовити, “докультурного” стану у сферу “культурного”, людського світу, перехід у нову вікову категорію. Водночас воно було важливою ритуальною процедурою у плані її статевої ідентифікації. Опосередкованими формами „прищеплення статі” у ритуалі пострижин було використання предметів, які символізували чоловічу/жіночу сферу діяльності. Пострижини у 5 – 7 річному віці, які фіксуються етнографічними джерелами (аналогічно для дівчинки – перше заплітання коси), за змістом є виявом транскультурного інваріанту, обумовленого стадіальністю психофізіологічного та розумового розвитку дитини. Обрядове постриження семантично пов’язано із магічною процедурою „розв’язування пупа” – значить розуму, „розв’язування язика”, тобто розвинутого мовлення дитини. За допомогою таких ритуально-магічних дій дитина, згідно уявлень, ніби починає відповідати основним ознакам, що притаманні людині, в тому числі й ознаці статі. Подібний зміст мали обрядові дії ще під час першої купелі хлопчика чи дівчинки, першого опоясування дитини, що, в цілому, виступають або як окремі елементи у структурі родильного обряду, або в інших ритуалізованих ситуаціях.

Поховально-поминальна обрядовість стосовно дітей, зберігаючи стратегію “випроводжання” померлого зі світу живих, фіксувала і відбивала особливості дитячого віку у специфічних структурних елементах ритуалу. Вихідне уявлення про дітей як про “не-дорослих”, “безстатевих” (до певного віку) та понятття “недожитості віку”, яке у християнській традиції пов’язується також із фактом хрещення/нехрещення дитини, зумовило специфіку поховання й поминання представників цієї вікової верстви на рівні таких елементів обряду, як акціональний код (характер похоронного прощання в хаті, поховальної процесії, регламентація поведінки учасників); предметний код (особливості одягу померлої дитини); вербальний код (поховальні голосіння). Разом з тим спостерігаються певні відмінності у поховальному обряді всередині цієї вікової верстви: специфічні уявлення та ритуальні дії пов’язуються із власне “нехрещеними дітьми”. Яскравим прикладом щодо цього є „стратчата”, „збігленята”, „потерчата”, які, за уявленнями, на 7-му році потойбічного життя „вимагали хреста”. Це зумовило специфічний обряд їх „поминання-хрещення” через певні дії, такі як: кидання хрестика з чого-небудь з одягу тощо. Зберігається розрізнення між віковими категоріями “малі діти” та “підлітки”. Підліткова категорія, певною мірою зберігаючи ознаки “не-дорослості”, більше тяжіє до вікової категорії молоді, що знаходить свій вияв у так званих „весільних” елементах поховального обряду. Проте, ці особливості поховально-поминальної обрядовості дітей вкладаються у загальний дискурс ритуалу – перехід померлого з цього світу у потойбічний світ. Таким чином, через комплекс елементів статевовікового символізму в обрядово-світоглядному бутті дитинство легітимізувалося як перша стадія життєвого циклу індивіда, а власне діти осмислювалися як окрема верства у статевовіковій стратифікації суспільства.

У четвертому розділі „Обрядові функції дітей та підлітків” висвітлюються форми участі дітей у обрядах календарного та життєвого циклів. Такими є участь дитини чоловічої статі як позитивного продукуючого начала у ритуалах, що пов’язуються з початком року (приготування до Святої вечері, щедрування, колядування, засівання тощо). Новорічне засівання/посипання дає підставу трактувати роль хлопчиків-підлітків в цьому обрядовому контексті як досить архаїчну, зумовлену уявленнями про дитячий вік як початкову стадію життєвого циклу: силу нову, молоду, наростаючу.

Діти і підлітки були активною групою у циклі весняних обрядів. До таких, що виступає ритуальним маркером між зимовим та весняним обрядовими комплексами й стосується приходу весни, відзначаючи її початок з прильотом птахів, належить звичай випікати „жайворонків” для дітей, приурочений до дня Сорока мучеників. Звичай не обмежувався роздачею “жайворонків” дітям, але й супроводжувався відповідними акціонально-вербальними обрядами з боку самих дітей.

Етнографічні джерела фіксують участь дітей у весняних іграх повнолітньої молоді, що є ще одним кодовим акцентом у ряду подібних магічних засобів провокування шлюбу та „програмування” нащадків. До таких належать весняні ігрові комплекси „Кривий танець” (підкидання хлопчика вгору); „Володарь” (типологічно близькі – „Жельман”, „Просо”, „Царенко” тощо), у яких дитина-хлопчик виступає реально присутнім учасником гри, залученим до акціонального аспекту обряду, а також є символічним еквівалентом плати у вербальному коді. У деяких дівочих хороводах діти є активною групою сюжетно – ігрового дійства, чи то імітуючи жестами відповідні пісенні тексти, чи виступаючи у якості рівноцінних учасників пісенного діалогу („Шум”, „Вербова дощечка”, „Мак”). Участь дітей у весняних іграх молоді мала характер не формального їх залучення до ігрових ситуацій, а підпорядковувалася загальній темі шлюбних сподівань та намірів молоді як однієї з актуальних для весняного обрядового комплексу. Дівчатка-підлітки, ціннісно-обрядовий статус яких визначався ознакою “безгрішності”, цнотливості, були центральними персонажами ритуальних дійств у колективних оказіональних ритуалах викликання дощу; іншими словами, їм приписувалfсь „ритуальна чистота” як дієва магічна властивість. Ці ж вищезазначені якості молодих груп використовувалися в обряді “Куст”, де мотив викликання дощу міститься імпліцитно.

У межах троїцького обрядового комплексу реалізовувався звичай палити сміття на могилах „нечистих” покійників, а його виконання доручалося дітям – “пастухам”, що зумовлювалося уже знайомими нам уявленнями про дитину як про істоту, яка ще не є цілком людиною, не віддалену від „природи”, „чужого світу” (пор.: уявлення про здатність дітей-підлітків побачити чи зловити відьму тощо). В окремих регіональних традиціях (Гуцульщина) побутував звичай обдаровувати дітей у „живну” середу перед Великоднею неділею кукуцами – хлібчиками із житнього борошна (у мікролокальних варіантах дівчаток обдаровували яйцями), щоб забезпечити плодючість худоби.

Обрядові функції дітей у ритуальному житті колективу зумовлювалися традиційними уявленнями про можливість використання цієї верстви до повноліття та символізували її причетність до процесів зародження космобіологічного світу. Цими ж уявленнями визначалась специфіка ритуальних функцій дитячої верстви, як у календарному та життєвому циклі, так і в обрядах оказіонального характеру. Аналіз семантики предметних, вербальних та дієвих компонентів ритуальних форм участі статевовікової верстви “діти” у обрядовому житті колективу свідчить про їх “включеність” до традиційного осмислення процесів природного характеру більшою мірою, ніж соціального. Звідси та продукуюча, “зароджуюча” функція дитячої верстви, що неодноразово редуплікується в обрядах календарного і життєвого циклів. Близькість дітей до “природного” начала визначала їх медіативну функцію між “своїм” та “чужим” світом у магічних ритуалах календарного та оказіонального характеру. Чимало з цих ритуалів базувалися на такій семантичній якості дитячого віку як ритуальна чистота, яка у християнській традиції набула трактування безгрішності дитячої душі (до семирічного віку). Урахування цнотливості дітей, згідно з уявленнями, підсилювало дієвість виконуваних обрядів, гарантувало їх очікуваний результат.

У ”Висновках” підведені підсумки дослідження, які виносяться на захист:

- | репродуктивні інтереси традиційного колективу як форма збереження біологічного виду відповідно зумовлювали посилену ритуально-магічну увагу до забезпечення, розвитку та інтеграції потомства. Любовна магічна практика та магія плідності були обов’язковою нормативною передумовою народження нащадків;

- | внутрішній структурі дитячої статевовікової верстви притаманна градація на окремі категорії: немовлята – малі діти – підлітки. Нижня хронологічна межа дитячого віку пов’язується з уявленнями про відсутність статі, зберігаючи тяглість до початку підліткового періоду, що зумовлювало специфічні ритуальні форми статевої ідентифікації дітей;

- | нормативні критерії дитинства як стадії життєвого циклу, його аскриптивні та прескриптивні статевовікові властивості об’єктивуються в народній термінології, символізуючи уявлення про те, як відбувається чи повинен відбуватися перебіг процесів росту та розвитку дитини;

- | поховально-поминальна обрядовість як вияв статевовікового символізму у своїх структуротворчих елементах та характері ритуалу відбиває ті специфічні особливості віку та статі, які мали місце у дитячій верстві. Поховальний ритуал дитини відбувався за своєрідним, в т.ч. неповним обрядовим сценарієм, чим власне акцентувалася “не-дорослість” дитини до „взірця” повноправного члена колективу;

- | діти-підлітки як статевовікова верства традиційного колективу володілb певними ритуальними „правами”, що базувалися на уявленнях про специфічні особливості та якості дитячого віку. Участь дітей у обрядовому житті колективу забезпечувала виконання продукуючої та медіативної функцій як у обрядах календарного й життєвого циклів, так і у оказіональних колективних ритуалах.

Список опублікованих праць за темою дисертаційного дослідження:

1. Щербак І. М. Давній український обряд поховання тих, хто помер у „невижитому