ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ім. Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ПАВЛЕНКО Павло Юрійович

УДК 21.15.61

ВПЛИВ ФІЛОСОФІЇ ПЛАТОНА

НА ЗАРОДЖЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ

ХРИСТИЯНСЬКОЇ АНТРОПОЛОГІЇ

спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

КИЇВ - 1998

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі філософії релігії Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАН України

Науковий керівник - | доктор філософських наук, професор Колодний Анатолій Миколайович - заступник директора - керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, зав. відділом філософії релігії

Офіційні опоненти: | доктор філософських наук, професор Глушак Анатолій Степанович - професор департа-менту соціальних і філософських наук Севастопольського державного технічного університету

кандидат філософських наук, доцент Мозговий Іван Павлович - зав. кафедрою культурології Сумського педагогічного університету ім. А.С.Макаренка

Провідна організація - | Київський Національний університет ім. Тараса Шевченка

Захист відбудеться «..........» .......................................... 1998 р. о «..........» год. на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України (252001 Київ, вул. Трьохсвятительська, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України (252001 Київ, вул. Трьохсвятительська, 4)

Автореферат розісланий «..........» .......................................... 1998 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради

Головащенко С.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В переддень 2000-літнього ювілею Різдва Христового особливого значення й актуальності набирає дослідження особливостей процесу становлення християнської релігії. Всебічне і глибоке вивчення витоків християнського віровчення постає як певна відповідь на низку практичних нинішніх запитів і потреб суспільства.

Донедавна дослідження кола проблем, пов’язаних із виникненням християнства, велося у нас переважно в контексті методологічних засад марксистського релігієзнавства. Відтак причини зародження релігії Євангелій виводилися передусім з суто соціально-економічних передумов. Це вже саме по собі виключало дослідження тієї духовної атмосфери, яка існувала в переддень появи християнства, а тому й не давало можливості достовірно розкрити його теоретичні джерела. Тому нині мусить бути актуальним і своєчасним дослідження саме теоретичних засад християнського віровчення, аналіз тих світоглядних форм, що складають його основу.

Дослідження ранньохристиянського віровчення на основі поглибленого прочитання творів ранньохристиянських письменників засвідчує, що сутнісні витоки цієї світової релігії не можна абсолютно пов’язувати з атмосферою палестинських іудеїв, традиційним палестинським іудаїзмом. Її джерела знаходяться переважно в елліністичному культурно-інтелектуальному середовищі. Це засвідчує порівняльний аналіз віровчення перших християн й іудаїзму. Саме він виявляє суттєві розбіжності в інтерпретації головних віроповчальних концептів обох релігій. Так, християнське вчення про Бога як абсолютне Добро, про сутність людини, про смерть і потойбічне життя, вчення про земне й небесне за своїм змістом та ідейним спрямуванням зорієнтоване здебільшого в бік античної філософської традиції, зокрема філософії Платона, як найбільш розробленої і поширеної в переддень появи християнства світоглядної системи. Саме це актуалізувало вибір теми дисертаційного дослідження. Завдання своє дисертант вбачав в дослідженні процесу зародження й становлення християнського віровчення, зокрема такого його аспекту, як християнська антропологія, саме під впливом і в контексті платонізму.

Стан наукової розробки проблеми. Питанням, що стосуються першоджерел християнської релігії, на сьогоднішній день присвячено вже чимало праць як богословських, так і світських релігієзнавців. Проте й по наш час проблема витоків християнства залишається такою, що не може вважатися остаточно вивченою.

Трудність дослідження обумовлюється відсутністю до певної міри текстового матеріалу як християнського, так і нехристиянського походження датованого передусім першим століттям нашої ери, які б, при своїй наявності, заповнили собою той інформаційний вакуум, що створився навколо кола проблем, пов’язаних із зародженням віровчення християнської релігії, історії раннього її етапу.

Той емпіричний матеріал, з яким приходиться працювати сучасному християнознавцеві, досліджуючи процес зародження цієї світової релігії і її перші поступи (маємо на увазі твори ранньохристиянських письменників), не віддзеркалює повною мірою справжню картину, оскільки впродовж тривалого часу і внаслідок багаторазового копіювання зазнав значних інтерполятивних видозмін. В свою чергу це проявило себе в тому, що в ряді творів як ранньохристиянської літератури, а також і в творах античних письменників, зокрема Й.Флавія, з’явилися свідомо здійснені християнські вставки, що значною мірою також ускладнює дослідження. Відтак, з огляду на цю трудність, й понині не існує єдиної точки зору щодо висвітлення витоків християнського віровчення як, водночас, і не існує якогось усталеного погляду на стан християнства у першому столітті.

Так, радянське релігієзнавство оперувало лише низкою гіпотез, згідно яких, як на загал, витоки християнства відшуковувалися у сфері тогочасного іудаїзму. В його працях воно поставало продуктом подальшого розвитку релігії іудеїв, а нова релігія, принаймні на перших порах свого поступу, розумілася сектантським рухом у його межах, що з часом був збагаченим певними язичницькими релігійними і філософськими елементами. Зокрема, для обстоювання цієї позиції, проводилися окремі паралелі з палестинськими кумранітами-ессеями. З другого боку, радянські дослідники намагалися відшукати витоки релігії Євангелій серед атмосфери діаспорних іудеїв. Проте ці прагнення в радянському християнознавсті не були повністю й детально опрацьовані, оскільки основний акцент у висвітленні проблеми витоків християнства здійснювався в контексті методологічних уявлень Ф.Енгельса, який був переконаним, що головні мотиви виникнення релігії криються в суто соціально-політичній площині античного світу.

Проте слід визнати, що окремі конструктивні висновки в науковій розробці цієї проблеми все ж були зроблені цілою плеядою тогочасних вчених, серед яких помітними є праці М.Нікольського, Р.Віппера, С.Ковальова, Я.Ленцмана, Г.Францова, М.Кубланова, І.Стучевського, Н.Голубцової, П.Козика, І.Свенцицької, О.Хосроєва, А.Рановича, В.Оргіша, М.Куна, М.Єлізарової, І.Амусіна.

Водночас, віддаючи належне науковій значимості доробку названих вище авторів, відзначимо, що в них більше всього, як на загал, досліджувався скоріше зовнішній бік християнства, аніж глибинні корені постання його віровчення. Відтак суттєвий недолік їхніх досліджень у висвітленні питання витоків християнства полягав в тому, що майже не опрацьовувалася версія його іудео-єгипетського походження, незважаючи на окремі узагальнення й натяки, які все ж були наявними в цих творах.

По-друге, залишився поза оком дослідження вплив античної філософії на процес постання й оформлення ранньохристиянського віровчення. Така поверховість з цього питання була зумовлена здебільшого Енгельсівською тезою, згідно якої християнство виникло внаслідок «зустрічі» «монотеїстичної вульгарної філософії» з «вульгарною релігією». Відзначимо, що ця орієнтація на положення класика сама по собі вже десанкціонізувала будь-яке поглиблене дослідження специфіки цієї «зустрічі». Відтак вплив античної філософії на християнство не був з’ясованим і розкритим.

Водночас недослідженим проблемним полем залишився й механізм впливу філософії Платона на процес зародження віровчення релігії Євангелій, хоча цей вплив у первісному християнстві, з огляду на низку творів ранньохристиянських авторів, був надто відчутним.

Зауважимо тут принагідно, що й сама філософія Платона в радянській науці не була позбавленою неупередженої оцінки. Так, серед дослідників творчості Платона домінував наперед визначений ідеологічний підхід, за яким філософія афінянина оцінювалася в негативному спектрі як ідеологічно ворожа філософській системі марксизму-ленінізму. Це, в свою чергу, зумовило однобічне, спотворене розуміння творчості видатного грецького мислителя.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження - на основі грунтовного аналізу віровчення раннього християнства виявити можливі джерела його зародження і формування, визначення ролі в цьому грецької філософії і зокрема філософського вчення Платона як найбільш розробленої і популярної ідеологічної системи античності. Реалізація цієї мети потребувала відтак вирішення кола питань, які знайшли відбиття у логічній структурі дослідження і склали його основні завдання:

n

n провести аналіз віровчення традиційного старозавітного іудаїзму з тим, щоб шляхом порівняння його головних віроповчальних концептів з християнськими висловити свої міркування з приводу ідеї суто проіудейського і палестинського походження християнства;

n дослідити вплив філософії Платона на зародження антропологічної концепції християнської релігії, з’ясувати структуру і механізм цього процесу;

n визначитися в проблемі можливого географічного місця зародження християнського віровчення;

n виявити можливі постаті, які виявилися ретрансляторами Платонових філософських положень в процесі зародження і оформлення ранньохристиянського віроповчального комплексу.

Теоретико-методологічна основа дослідження. В дисертаційному дослідженні були використані різноманітні наукові методи пізнання: загальнофілософські, спеціальні загальнонаукові й конкретнонаукові, теоретичні й емпіричні методи. Дисертант користувався методами аналогій, систематизації та узагальнення, співставлення історичного матеріалу з логічним аналізом і синтезом, дотримувався принципів об’єктивності й позаконфесійності. Автор виходив із погляду на християнство як на явище передусім духовної культури людства, принципове і неупереджене дослідження раннього етапу якого дає можливість наблизитися до адекватного розуміння історії певної сфери духовного світу людства, його духовної спадщини. Це, власне, й передбачило дослідження окресленої проблеми і подання їх наслідків мовою толерантності, терпимості, світоглядного плюралізму тощо. Окреслене автором коло питань, пов’язаних з постанням віровчення християнства, велося передусім під кутом зору проблем буття людини, її сутності, мети життя, буттєвих цінностей і смислів.

При роботі над дисертацією автором використані деякі ідеї, узагальнення та висновки вітчизняних й зарубіжних релігієзнавців, філософів, істориків та богословів. Водночас були враховані результати досліджень вітчизняних авторів з проблем раннього християнства, які були викладені в ряді колективних та індивідуальних монографій.

Емпіричним матеріалом для дослідження послужили тексти Священного Писання, твори провідних богословів раннього й пізнішого періодів християнства - апологетів і отців Церкви. Враховувався також характер інтерпретації антропологічної проблематики як в богословському, так і в світському релігієзнавстві.

Наукова новизна дослідження. Аналізуючи зміст віроповчальної системи раннього християнства і віднайшовши спільні риси її основних положень з Платоновою філософією, робиться висновок, що головним ідейним джерелом становлення християнської антропологічної концепції слугував платонізм, а матірним підгрунтям появи християнства як релігійної системи була іудео-олександрійська діаспора.

В рамках проведеного дослідження автором здобуті результати і висунуто ряд положень, що складають елементи новизни:

1.

1.

1.

1.

1.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Зважаючи на недостатню дослідженість у вітчизняній релігієзнавчій літературі проблеми витоків християнського віровчення, проведена дисертантом робота претендує на спробу заповнення певного інформативного вакууму, що утворився у вітчизняному християнознавстві щодо висвітлення проблем механізму зародження християнського віровчення. Дисертаційне дослідження є однією з перших спроб в українському релігієзнавстві висвітлення проблеми витоків християнського віровчення, зокрема становлення християнської антропології.

Теоретичний і концептуальний матеріал дисертаційного дослідження може бути використаний в подальших дослідженнях раннього християнства взагалі, у розробці спецкурсів з проблем зародження й генези християнського віровчення і культу. Узагальнення, до яких прийшов дисертант, можуть водночас бути включені в навчальний процес у межах вузівських курсів і спецкурсів з філософії, історії філософії, історії та релігієзнавства.

Апробація дослідження. Теоретичні висновки та основні положення дисертаційного дослідження апробовані у публікаціях автора, його виступах і наукових повідомленнях на конференціях різних рівнів, зокрема на всеукраїнському колоквіумі «Феномен релігії» (20-21.06.1996), на всеукраїнській міжнародній християнській асамблеї (17-18.02.1998), на всеукраїнському християнському форумі (21.05.1998).

Структура дисертації. Дисертація складається із Вступу, чотирьох розділів, Висновків й бібліографії. Вирішення основних завдань теми дослідження передбачало, насамперед, розкриття помилковості й необ’єктивності тих методологічних підходів, які обстоювалися радянським релігієзнавством при висвітленні питання витоків християнського віровчення загалом і християнської антропології зокрема. Саме цьому присвячується перший розділ дисертаційної роботи.

Другий розділ ставить на меті висвітити особливості життя греко-римського світу в переддень появи християнства, акцентовано увагу на кризі суспільно-політичного життя, що позначилося передусім в зневазі до традиційної системи цінностей, яка домінувала як в греко-римському суспільстві, так і в середовищі іудеїв. Доводиться, що загальна криза духовно-релігійного життя, спотворення світоглядних орієнтирів на теренах античного «світу» була однією з головних причин постання християнства, зумовила його появу, оскільки саме християнство репрезентувало в собі відповіді на загальні запити пересічної людини. Автор відзначає, що основою християнського світорозуміння, його антропологічної системи є саме філософія Платона.

В третьому розділі здійснюється загально-теоретичний аналіз Платонового вчення про ідеї як основне сутнісне ядро усієї його філософії. Водночас проводиться екскурс в бік віровчення старозавітного іудаїзму. Визначаючи суттєві відмінності між ним і християнством, автор аргументовано доводить, зауважуючи на ряді подібностей між платонізмом й християнством, що основа християнської антропології формувалася на засадничих положеннях філософії Платона.

Четвертий розділ є логічним смисловим продовженням попереднього, бо ж в ньому з’ясовуються в їх християнському витлумаченні проблеми структури людини, розуміння смерті, потойбічного життя. Аналізується ранньохристиянське положення про справедливе суспільство, вчення про блаженство бідних і залежність головних віроповчальних принципів його від платонізму.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У ВСТУПІ обгрунтовується актуальність теми дисертації, аналізується стан її розробленості, визначається мета і основні завдання дослідження, визначається її новизна, розкрите методологічне й теоретичне підгрунтя дисертації, її теоретична і практична значимість, апробація, обгрунтовується структура праці.

У першому розділі - «Проблема становлення віровчення християнства як об’єкт наукового дослідження» - зауважується передусім на тому, що, незважаючи на значну кількість релігієзнавчих праць, присвячених питанням походження християнства, й понині не існує жодної такої праці, яка б давала глибоке і вичерпне їх розв’язання.

Акцентовано, що помилкова позиція щодо висвітлення витоків християнства у працях радянських релігієзнавців здебільшого була зумовлена беззастережним сприйняттям методологічних засад Ф.Енгельса з цієї проблеми, його розуміння питання походження християнства, яке загалом опиралося на соціально-історичну доктрину марксизму й висновки Тюбінгенської теологічної школи. Відтак, слідуючи за позицією Ф.Енгельса, який до того ж не мав чіткого погляду як щодо самої сутності християнської релігії, так і щодо місця її виникнення, радянські релігієзнавці в дослідженні раннього християнства значну частину своїх зусиль присвячували обгрунтуванню положення про виникнення християнства серед рабів, підсовуючи до теоретичних його попередників (не з’ясовуючи тільки, як це могло було бути знятим в уяві обездолених) олександрійського філософа Філона («батька християнства») і римського філософа-стоїка Сенеку («дядька християнства»).

Більше того, радянська наука ставила акцент, так би мовити, на класовій, політичній сутності християнської релігії, прагнула віднайти її суть лише в соціально-історичному ключі, відходячи в такий спосіб від детального і поглибленого дослідження витоків її віровчення, обмежуючись лише рядом узагальнень. Найпоширенішою і найпопулярнішою версією походження християнства серед радянських дослідників вважалася загалом палестинська, яка передбачала віднаходження його витоків в лоні палестинського іудаїзму.

В цьому розділі дисертант відзначає водночас і той факт, що радянською релігієзнавчою школою залишалась абсолютно неопрацьованою версія походження християнського віровчення із середовища олександрійської іудейської діаспори. Незважаючи на окремі й поодинокі натяки, які мають місце в деяких працях, на те, що християнство в процесі свого становлення зазнало впливу з боку філософії Платона, ця тема загалом залишилася поза увагою. Але ж роль філософії Платона в цьому процесі більш ніж очевидна. Вчення релігії Євангелій настільки близько стоїть до ідеалізму афінянина, що цей факт навіть не заперечувався окремими фундаторами християнства.

Основна маса християнських теологів, будучи не в змозі протистояти цьому очевидному факту, змушена була визнати цей зв’язок, витлумачуючи його, правда, цілком в теїстичному контексті. При цьому стверджується, що сама філософія зійшла на Платона як одкровення.

Загалом старогрецька думка у світлі цього факту інтерпретується як своєрідний підготовчий етап для язичників на шляху сприйняття ними «істини Христової». Так, Климент Олександрійський називав Платона «афінським Мойсеєм».

Тема дисертаційної роботи ставить на меті проаналізувати процес зародження християнського віровчення, зокрема такого його аспекту, як християнська антропологія. На нашу думку, найвірогіднішим грунтом, що формував атмосферу зародження віровчення нової релігії, є саме філософія Платона. Свою концепцію ми обстоюємо, опираючись на ряд християнських і нехристиянських джерел, що датовані як першими століттями, так і пізнішим часом.

У другому розділі - «Ідея сенсу буття в системі віровчення раннього християнства: погляд через призму Платонової філософії» - розглядається система смислових парадигм, які проголосило християнство на арені античного світу. Розділ має на меті з’ясувати механізм входження особи у відносини з Богом і божественним світом, розкрити причини і наслідки прийняття божественного одкровення.

Перший параграф - «Римський світ напередодні появи християнства» - подає панорамну картину загальної кризи суспільно-політичного й економічного життя Римської імперії, яка обумовила і призвела до деградації світоглядних ідеалів і занепаду традиційних релігій римського світу.

Другий параграф - «Криза релігії іудеїв як передумова виникнення християнського віровчення» - приділяє увагу процесу занепаду традиційної націорелігійної сфери іудеїв. В параграфі наголошується, що загальна криза римського світу, вплинувши на стан іудейського суспільства, викликала тотальну кризу їхнього релігійного комплексу. Наголошується на тому, що іудаїзм, так само як і національні релігії греків чи римлян, в переддень появи християнства був вже занадто слабким засобом, щоб дати втіху пересічному іудеєві, а відтак і впевненість в тому, що світ є все ж таки добрим творінням Всевишнього. Це створювало передумови для виникнення християнської релігії, яка надасть нове розуміння світу, тих суспільно-політичних зрушень, які відбуваються в ньому, а відтак репрезентує й нові духовні орієнтири, формуючи нове розуміння Бога.

Третій параграф - «Філософія Платона - ідейна база християнського світорозуміння» - акцентує передусім увагу на тому, що саме в добу занепаду греко-римської цивілізації, коли людина опинилася на самоті із своїми власними проблемами, з’являється крайня необхідність в новій світоглядній системі, такій, яка б репрезентувала перед людиною новий шлях до пошуку нових буттєвих смислів і водночас була б спроможною витлумачити її існування в межах чуттєвого світу зла. Християнство по-праву виявилося тією життєдайною і доленосною силою, що єдино спромоглася надати людині в період кризи й краху античної системи цінностей такі важливі й очікувані потенції, які необхідні були їй для виходу на якісно новий рівень світоставлення і світорозуміння.

В параграфі зазначається, що стрижневим положенням християнського світорозуміння постало вчення про людину і її місце в світі. Християнство репрезентувало й культивувало саме новий підхід і нове бачення світу, а разом з тим і новий погляд на людину, її місце і роль в системі відносин «світ небесний - світ земний».

Християнство, як релігійна система поглядів, першим проголосило, що саме із-за гріхопадіння перших людей світ перестав бути повністю підконтрольним Творцю, а водночас є й власністю Сатани. А оскільки чуттєвий світ - це світ гріха, несправедливості та зла, то не слід шукати добро, щастя, справедливість у його межах. Останні знаходяться, а відтак і мусять виводитися лише з божественного як справжнього, сталого світу перебування Бога.

Саме таке розуміння світу земного буття споріднює християнство з філософським вченням Платона (427-347 рр. до н.е.), який свого часу, на основі відкритого ним вчення про ідеальне, проголосив, що все і вся в чуттєвому світі є неістинним і несправжнім, а тому - й несущим. Відтак принципи Нового Завіту відкривали перед людиною реальність божественного. Воно поставало для неї вже не як щось земне чи навіть надземне, а як світ нечуттєвого, ідеального. Весь Новий Завіт - це невпинний бій з почуттями людини, з її досвідом, виведеним за допомогою раціонального, емпіричного, хоч і скріпленого ірраціональним буттям Бога.

Дисертант підкреслює, що християнське визначення характеру земного життя людини не є оригінальним. Наголошується, що Платон був першим, хто так прямо і відкрито заявив, що життя людини в чуттєвому світі подібне до «життя в кайданах», від яких людині конче необхідно звільнитися. Обстоюється думка, що саме з подачі грецького філософа ідея приниження значимості буття людини в чуттєвому світі знайшла своє значне вираження у християнстві.

Автор акцентує увагу на тому, що найголовнішим, що привертало й привертає людину до християнства, є ті принципи, ті закони, які дають їй можливість відчути повноту реального і стабільного щастя, щастя, яке детермінується Богом, зумовлене постійним і безпосереднім зв’язком людини з ним.

Четвертий параграф - «Ідея відродження особистості як умова досягнення щасливого життя: християнський аспект реалізації» - доводить, що новизна християнства як релігійної системи полягала насамперед в тому, що воно проголосило вчення, яке репрезентувало нового Бога - Бога Добра, Любові і Милосердя, докорінно відмінного від уявлень про Бога, які мали язичники й іудеї. Водночас аргументовано обстоюється думка, що християнський досвід єднання з Богом неминуче приводить віруючого до відкриття істинного Добра й неперевершеного і постійного відчуття Щастя.

Однак, щоб збагнути Добро безвідносно, насамперед треба, як це повчає Новий Завіт, сприйняти самого Бога як істоту Добру. В цьому контексті ранньохристиянська проповідь не проголошувала, як відомо, перетворення дійсних умов світу, а лише корегувала свідомість того, хто пов’язаний з цим світом. Праведник мусить зберігати свій внутрішній світ у світі жалю й насилля.

У третьому розділі - «Онтологічне вчення Платона в контексті формування християнської антропології» - дисертант проводить загально-теоретичний аналіз Платонової філософії, доводить, що сутнісне підгрунтя християнського віровчення, основу якого складає вирішення передусім антропологічних проблем, становить саме платонізм.

Перший параграф розділу - «Походження християнства: докази неможливості зародження його віровчення в лоні іудаїзму» - зазначає, що іудаїзм у переддень виникнення християнства являв собою догматично-закостенілу форму. Формальні постанови, суха обрядність - ось далеко неповний перелік чинників, що характеризують його на той час. Будучи традиційно ізольованим від зовнішнього світу, палестинський іудаїзм був неспроможний продукувати у своєму середовищі ті уявлення і поняття, які створюють головну ціннісну структуру християнського мислення.

Будь-яка реформа іудаїзму під впливом еллінізму чи якоїсь язичницької релігії у межах палестинського середовища була просто неможливою, оскільки релігія Яхве була для іудея водночас і національною релігією, і носієм національної ідеї, і національним виразником. Найтяжчим гріхом, згідно Тори, яка виконувала роль регулятора релігійного і світського життя, вважався бодай найменший відхід від традиційності й ортодоксальності релігії. Навіть часткова реформа релігії Яхве поставила б іудеїв на грань відмови від самих себе. А це, в свою чергу, в світлі іудейської ортодоксії розумілося б як крах нації. Навіть іудеї, що жили в діаспорі і внаслідок впливу елліністичної культури поступово втратили рідну мову й розмовляли виключно грецькою, все ж, як правило, підтримували цю традиційну закритість власної релігії, бо ж саме вона утримувала їх від цілковитого зникнення як нації і повного включення в еллінізм.

Відтак дисертант, враховуючи традиційну ізольованість палестинського середовища від сторонніх впливів, ті обставини, що склалися в Палестині перед появою християнської проповіді, наголошує і доводить помилковість погляду, згідно з яким єдиним праматірним грунтом появи нової релігії було палестинське середовище.

Найсуттєвіші підвалини зародження християнства автор вбачає в атмосфері єгипетської діаспори іудеїв, оскільки саме тут вони, по-перше, почували себе і мислили вільніше, аніж на своїй батьківщині, а, по-друге, в діаспорі вони зазнавали сильних впливів інших релігійних вірувань, а також грецьких філософських систем, що саме по собі обумовлювало плідні умови для виникнення серед єгипетських іудеїв релігії Євангелій. Певно в силу дії цих чинників і система релігійних поглядів Філона Олександрійського виникла саме в діаспорі, а не в Палестині. З більшою підставою це мусить стосуватися й християнства, у віровченні якого, поруч з ортодоксальними іудейськими і Філонівськими ідеями, значне місце посідали як елементи грецької ідеалістичної думки, зокрема платонізму, стоїцизму, гностицизму, так і різних близькосхідних культів.

Загалом обстоюється думка, що ідеальним грунтом виникнення, а відтак і поширення християнського віровчення могло слугувати саме середовище діаспори, а конкретніше - єгипетської діаспори з головним її центром - містом Олександрією.

Другий параграф - «Платонівська метафізична традиція - базова основа зародження християнської антропології» - передусім наголошує на тому факті, що філософія Платона на час появи християнства була в античному світі чи не найпопулярнішою схемою світорозуміння. Головна позиція Платона - вважати за істинно-суще невидиме, тобто неземне життя, несе в собі стільки подібного з хри-стиянством, що це спонукає до висновку, що саме Пла-тон і був тією особою, яка максимально готувала грунт для появи християнського віровчення.

В параграфі доводиться, що саме Платонівська метафізична лінія у філософії надає християнству ряд важливих і змістовних для нього проекцій. Головне зерно серед них займає положення про існування чогось особливого, що переви-щує своєю цінністю емпіричне життя. Ця надчуттєва сфера в уявленнях християн виливається в судження про надприрод-ний аспект буття, трансцендентну реальність, яка гранично відда-лена від усього земного. Саме вона слугує християнству «місцем» помеш-кання божества.

Християнство, слідуючи за Платоном, проголосило, що істинне благо для людини криється не в чуттєвому задоволенні, тим паче не в чуттєвих втіхах, а насамперед в істинному розумінні Бога і в тому божественному бутті, до якого має прагнути людина засобом власного розуму.

Дисертант акцентує увагу на тому, що Платонове вченням про ідеї, виведене на основі субординації між ідеальним і чуттєвим, надає християнству те підгрунтя, на підставі якого воно витворило свої догмати про ввесь духовно-божественний комплекс як буття сущого. На кшталт вчення Платона християнство сформулювало насамперед ті свої першопринципи, які протиставляють земному буттю людини життя небесне, що є і надчуттєвим, і вічним. Саме в сфері останнього й існує «Творець усього видимого і невидимого».

Третій параграф - «Християнський дуалізм, його характерні особливості». Визначальним принципом віровчення Нового Завіту є ідея двох світів. Дисертант водночас обстоює думку, що традиційний старозавітний іудаїзм навряд чи міг бути ідеологічною базою для такого християнського дуалізму. Хоча пізні біблійні книги, тобто ті, які були написані після вавилонського полону, й несуть в собі деякі інтонації цього вчення (віра в існування Сатани і добрих ангелів, поділ світу на «світло» і «темряву»), проте в старозавітних текстах, як на загал, відсутня подібна християнству чи платонізму різка антитетичність поміж силами зла і добра, «темряви» і «світла», Сатани і Яхве. Зрештою, тут немає і вчення про споконвічну боротьбу між ними. Протистояння це знаходиться під повною владою Яхве.

В параграфі здійснюється акцент також на тому, що й характер ессейського дуалізму навряд чи міг зіграти роль формуючого чинника у становленні християнського дуалістичного вчення. Справа в тому, що своїм корінням він сягає швидше в зороастризм, аніж має свої витоки десь в еллінізмі. Згідно з ессейством, світ поділений на два споконвічно ворожі царства - царство світла, добра, справедливості і праведності, з одного боку, і царство темряви, зла, неправедності і неправди, з іншого, що дає право характеризувати ессейський і пізньостарозавітний дуалізм, на відміну від християнського, як абсолютний.

Враховуючи зазначене вище про кумранський та іранський дуалізм, дисертант приходить до висновку, що християнське дуалістичне вчення навряд чи мало за зразок ессейську або ж іранську концепції. Справа в тому, що концепція про два світи релігії Євангелій сягає до рівня самої людини, її тіла і душі, що наближає її скоріше до Платона, аніж до ессеїв чи іранців.

Світ земний, як в інтерпретації християнства, так і у вченні Платона, це - світ чуттєвого буття. В обох випадках він є неістинним, більше того для самої людини є світом зла і світом прокляття. В ньому вона не може знайти для себе об’єктивне знання істини, істинне щастя як стан повного і найвищого задоволення життям. Саме тому християнство на основі Платонового вчення прагнуло насамперед вирвати людину з її емпіричним досвідом пізнання сущого із земного світу, підводячи її свідомо до заперечення цього буття і розміщуючи її розум десь в Царстві Небесному, говорячи словами Платона, в умоглядному «занебесному світі», в якому «існує прекрасне саме по собі, і благе, і велике, і все інше».

Четвертий параграф - «Платонове вчення про Добро - прототип християнського розуміння Бога-Отця». Євангельський Христос вперше проголосив положення (яке, до речі, не знала жодна дохристиянська релігія), згідно якого Бог, поруч з тим, що постає Вищим Смислом Всесвіту, є також і Богом Добрим, уособленням Вищого й ідеального Добра. Це неодмінно ріднить його з Платоновим Вищим Добром, ідеєю Добра, оскільки тільки ідея Добра є істинним знанням, бо ж «вона зумовлює придатність і корисність справедливості і всього іншого». Добрість християнського Бога доводиться тим, що він є Богом всепрощаючим, милосердним. Бог Нового Завіту виступає Добром у такому ж плані, як це його в універсальному його визначенні виводить Платон, тобто він несе функцію самої ідеї Добра, тобто є Богом Добрим і водночас уособленням вищого і справжнього Добра в абсолютному смислі.

В параграфі доводиться, що витоки формування в ранньохристиянській доктрині вчення про Бога як абсолютне Добро не треба шукати ні на сторінках Старого Завіту, ні загалом в тогочасному традиційному іудаїзмі, оскільки Яхве виступає там Богом караючим, певним уособленням ревнивого суперволодаря, наділеним, на відміну від Бога Нового Завіту, рядом антропоморфних рис. Коріння його лежать, певно, у Платоновій філософії.

П’ятий параграф - «Ісус Христос - фундатор християнського віровчення». Вивчення витоків християнської релігії у всі часи було однією з найскладніших проблем. Це з’ясовується насамперед майже повною відсутністю конкретних історичних свідчень про раннє християнство і про його фундаторів, що в свою чергу й спричинило виникнення так званої міфологічної теорії, згідно якої християнська релігія виникла стихійно в Палестині і невідомо яким чином. Особа ж Ісуса поставала як чистий міфологізм, створений християнами впродовж тривалого часу на підставі міфів різних народів.

Остання думка почасти є вірною. Адже в образі євангельського Христа справді можна віднайти дещо спільне з образами Мітри, Осіріса, Аттіса, Адоніса і культовими віровченнями останніх. Проте ряд дослідників ще в радянський час (А.Каждан, І.Амусін, М.Кубланов, І.Свенцицька) ставили питання про можливе історичне існування галілейського проповідника на ймення Ісус.

Справді, в творах навіть найвідвертіших антихристиян (Цельс, Порфирій, Гієрокл, Флавій Клавдій Юліан, автори Талмуду та ін.), що датуються першими століттями нашої ери, Ісус, при всій ворожості до його особи, фігурує передусім як історична постать. Саме з ним названі автори пов`язують факт виникнення християнства.

Але, оцінюючи постать Ісуса, ми водночас маємо проводити чітку межу між людиною Ісусом (Ісусом Галілеянином чи Ісусом із Назарету), факт існування якої є незаперечним, й Ісусом Євангелій, Ісусом як культовим божеством, в образі якого, навіть вже на сторінках канонічних Євангелій, досить легко розгледіти риси, хоча й певною мірою заміфологізовані, але такі, що належать якійсь одній конкретній людині.

Так, на підставі текстів про Ісуса із Назарету з Цельса і Талмуду, достовірність яких не викликає сумніву, можна припустити з великою долею ймовірності, що Ісус, як майбутній провісник нового релігійного вчення, формувався в атмосфері іудейської діаспори в Єгипті.

Дисертант зазначає, що на підставі Євангелій Марка, Луки і Матвія, в яких знаходимо найбільше людських рис Ісуса, бачимо, що останній був неординарною особою серед палестинських іудеїв. Досконале знання ним іудейського Святого Письма, яке він коментував поза контекстом традиційного іудаїзму, з одного боку, його ліберальне ставлення до традиційної культово-обрядової сфери (храмова служба, субота), - з іншого, характеризували Ісуса Христа передусім як діаспорного іудея.

Так, проповідь Ісусом свого вчення, незважаючи на те, що вона вперше пролунала на землях Палестини (Галілея, Іудея), не можна вважати як проповідь такого вчення, що є повністю спорідненим з іудаїзмом і детермінується лише нормами традиційного іудаїзму, оскільки воно було настільки новим і нетрадиційним (в ньому відчувалися характерні Платонівські інтонації), що іудеї, як то вже видно з євангельської історії, не те що не могли в більшій своїй масі його зрозуміти з позиції стереотипного іудейського світогляду, але водночас побачили в ньому щось виразно поганське.

У четвертому розділі - «Вплив антропологічного вчення Платона на формування християнської концепції людини» - з’ясовуються витоки таких християнських віроповчальних положень як то вчення про структуру людини, смерть і потойбічне життя, про справедливе суспільство й блаженство бідних.

В першому параграфі - «Проблема складових людини у Платона і в ранньому християнстві» - наголошується на тому, що християнство, визнаючи, на зразок Платона, душу (дух, розум) центром людського єства, тим самим засудило тіло. Відомо, що одним із базових концептуальних його засад є вчення про долю людини. Есхатологічний момент віровчення передбачає насамперед «спасіння» людини як душі (згідно інших і точніших контекстів - духа) від тіла і тілесних пожадливостей, які гнітять душу, прив’язуючи її до земного як грішного і злого.

Дисертант зауважує, що подібні нюанси не зустрічалися в релігії Тори, бо ж все земне проголошувалося там благом для людини. Тілесна втіха і вдача - ось орієнтаційна мета збереження заповідей Тори.

В параграфі зазначається, що християнство за своєю внутрішньою направленістю ближче стоїть до Платона, аніж до свого, так би мовити, попередника - Старого Завіту. Благо в контексті християнського віровчення не знаходиться у земному бутті. Воно - за його межами, десь у божественному світі. Будь-яка орієнтованість на суто тілесне начало християнством засуджується.

Автор загострює увагу на ранньохристиянській трихотомічній будові людини (подібної концепції не мала жодна дохристиянська релігія). Обгрунтовується точка зору, що подібне положення оформилося на підставі і під впливом саме Платонової філософії. Так, «душа» у Павловому християнстві репрезентує собою Платонові афективне і пристрасне начала, які в останнього, як відомо, також є смертними. А дух, за Павлом, - то Платонове розумне начало душі.

Згідно біблійного вчення, із-за гріхопадіння дух зазнає певної деформації, втрачає свою святість, стає грішним. Відтак новозавітна максима «народитись згори» зорієнтована і передбачає насамперед відродження людини (і то в основному її духа).

Другий параграф - «Вчення про смерть і потойбічне життя» - подає порівняльний аналіз традиційного іудаїзму і християнства в їх розумінні смерті, потойбічного життя