СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

ГОНЧАРЕНКО Анатолій Володимирович

УДК 94(497.6)+94(411).08+94(470+571) „1875/1878”

БОСНІЯ ТА ГЕРЦЕГОВИНА В

ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ

ВЕЛИКОБРИТАНІЇ ТА РОСІЇ

У ПЕРІОД СХІДНОЇ КРИЗИ 18751878 РР.

07.00.02 – всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Луганськ2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедри всесвітньої історії Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Бур’ян Михайло Степанович,

Луганський національний педагогічний

університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри всесвітньої історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Дьомін Олег Борисович,

Одеський національний університет

імені Іллі Мечникова,

професор кафедри нової та новітньої історії

кандидат історичних наук, доцент

Лобас Тетяна Вікторівна,

Луганський національний педагогічний

університет імені Тараса Шевченка,

вчений секретар

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ всесвітньої історії і міжнародних відносин

Захист відбудеться 24.06.2004 р. о 14 на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А, корп. 1, ауд. 241.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А).

Автореферат розісланий 22.05.2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук І.В. Довжук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Протягом ХІV–ХХ ст. Балканський півострів був місцем розгортання багатьох міжнаціональних, міжетнічних, міжрелігійних та міжнародних конфліктів. Виникненню більшості з них сприяло формування цього регіону як цивілізаційної контактної зони – простору, де на перетині трансконтинентальних комунікацій взаємодіяли регіональні системи Сходу та Заходу, Азії та Європи, де співіснували та доповнювали одна одну релігійні доктрини ісламу та християнства, православ’я та католицизму. Саме на периферії регіональних просторів відбуваються події, охарактеризовані деякими дослідниками як процес „зіткнення цивілізацій”.

Однією з периферійних зон, яка опинилася в епіцентрі взаємодії цивілізацій і стала постійним джерелом напруги на Балканах, була Боснія та Герцеговина. Про це свідчать події ХV ст. (унаслідок яких Боснія та Герцеговина опинилася під турецьким володарюванням), Боснійська криза 1908–1909 рр. та перетворення цього регіону на арену протистояння двох могутніх військово-політичних альянсів – Антанти та Троїстого союзу – під час Першої світової війни.

У кінці 80–90 рр. ХХ ст., у зв’язку з подіями на Балканському півострові, пов’язаними з процесом розпаду СФРЮ, подальше загострення протиріч між колишніми союзними республіками переросло у війну, внаслідок чого боснійсько-герцеговинська проблема знову опинилася в центрі уваги міжнародного співтовариства. Ще більшому сплеску інтересу вітчизняних учених до даного регіону сприяла участь України в миротворчих акціях ООН та ОБСЄ на Балканах. Однак передумови виникнення боснійсько-герцеговинського питання в українській історіографії залишаються ще зовсім не дослідженими. Лише окремі, хоча й важливі, аспекти методології дослідження даного регіону, та стан міжнародних відносин на його теренах, були розглянуті у колективних монографіях, опублікованих до 10-річчя незалежності України Україна: утвердження незалежної держави (1991–2001) / Під ред. В.М. Литвина. – К., 2001; Нариси з історії дипломатії України / Під ред. В.А. Смолія. – К., 2001; Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива / За заг. ред. С.І. Пирожкова. – К., 2001; Міжнародні відносини та зовнішня політика, 1980–2000 роки. – К, 2001..

Отже, тема, обрана для дослідження є актуальною.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках комплексної програми Науково-дослідного центру „Схід-Захід: теорія та історія міжцивілізаційних взаємостосунків” імені В.М. Бейліса (державний реєстраційний № 0103U003602). Робота відображає також один з головних напрямків діяльності кафедри всесвітньої історії і є пріоритетним напрямком науково-дослідної роботи Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єкт дослідження – зовнішня політика Великобританії та Росії стосовно Османської імперії в останній третині ХІХ ст.

Предметом дослідження є Боснія та Герцеговина під час Східної кризи 70-х рр. ХIХ ст.

Хронологічні рамки роботи визначаються періодом Східної кризи 1875–1878 рр., від початку боснійсько-герцеговинського повстання в липні 1875 р., до закінчення роботи Берлінського конгресу в липні 1878 р., згідно з рішеннями якого Боснія та Герцеговина була окупована військами Австро-Угорської імперії.

Мета дослідження – на основі аналізу маловідомих джерел, враховуючи результати вивчення проблеми вітчизняними й зарубіжними істориками, дослідити процес формування й здійснення зовнішньої політики Великобританії та Росії щодо Боснії та Герцеговини в період Східної кризи 1875–1878 рр.

Для досягнення даної мети були поставлені наступні завдання:–

розглянути причини виникнення боснійсько-герцеговинського питання;–

проаналізувати еволюцію зовнішньої політики Великобританії та Росії щодо Боснії та Герцеговини;–

охарактеризувати причини, хід і наслідки британо-російських протиріч у боснійсько-герцеговинській проблемі; –

дослідити боротьбу думок і поглядів у правлячих колах і громадськості Великобританії та Росії щодо Боснії та Герцеговини;–

визначити місце та роль Боснії та Герцеговини у східній політиці Великобританії та балканській політиці Росії.

Теоретико-методологічна основа дисертації ґрунтується на використанні цивілізаційного підходу. Основу роботи складають загальнонаукові принципи – багатофакторності, детермінізму, історизму, конкретності, об`єктивності, системності та цілісності. Події, що висвітлюються в дослідженні, розглядаються в їх взаємозв`язку та у сукупності виявлених історичних фактів.

Основними структуроутворюючими принципами дисертації є використання загальнологічних методів аналізу і синтезу, дедукції та індукції, узагальнення, поєднання історичного та логічного аналізу; методів емпіричних досліджень – вивчення та аналізу документів(контент-аналіз), використання статичних даних; а також історико-порівняльного та проблемно-хронологічного методів.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що: –

вперше на основі впровадження до наукового обігу та аналізу значної кількості джерел, зроблена спроба дослідити політику Великобританії та Росії щодо Боснії та Герцеговини під час Східної кризи 70-х рр. ХIХ ст;–

визначено місце Боснії та Герцеговини в геополітичній стратегії Уайтхоллу та російського уряду;–

розглянуто цілі та зміст політики Великобританії та Росії щодо Боснії та Герцеговини;–

проаналізовано британо-російські протиріччя в боснійсько-герцеговинській проблемі;–

охарактеризовано розвиток боротьби думок і поглядів у правлячих колах і громадськості Великобританії та Росії у процесі формування зовнішньої політики щодо Боснії та Герцеговини.

Практичне значення роботи заключається в тому, що її положення, фактичний матеріал та висновки можуть бути використані дослідниками історії міжнародних відносин і зовнішньої політики Великобританії та Росії, при підготовці курсів і спецкурсів з нової історії, а також у практичній діяльності МЗС України.

Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом обговорення змісту дисертації на засіданнях кафедри всесвітньої історії ЛНПУ імені Тараса Шевченка, а також: на ІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Східні слов’яни: історія, мова, культура, переклад (м. Дніпродзержинськ, 15-16 травня 2003 р.), ХІІІ Міжнародній конференції „Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (м. Донецьк, 16 травня 2003 р.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Україна і Росія: досвід історичних зв’язків і перспективи співробітництва” (м. Кривий Ріг, 22-24 березня 2004 р.).

Головні положення та висновки дисертаційного дослідження отримали відображення у 7 наукових працях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п`яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг: дисертації – 184 сторінки; списку джерел і літератури – 18 (225 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, позначені об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні рамки, сформульовано мету та завдання роботи, розкрито теоретико-методологічну основу та наукову новизну дисертації, подані відомості про практичне значення й апробацію результатів.

Перший розділ „Джерела та історіографія проблеми” присвячено характеристиці джерельної та історіографічної бази дисертаційного дослідження.

Джерельну базу роботи склали різноманітні за своїм характером джерела.

Основу документальної бази дисертації складають документи Архіву зовнішньої політики Російської імперії (АЗПРІ), що зберігаються в різних фондах, а саме: Фонді №133 „Канцелярія Міністерства закордонних справ”, Фонді №138 „Секретний архів міністра”, Фонді №161 „Санкт-Петербурзький Головний архів”, Фонді №180 „Посольство в Константинополі”, Фонді №184 „Посольство в Лондоні” Архив внешней политики Российской империи (АВПРИ). – Ф. №133 „Канцелярия Министерства иностранных дел”; АВПРИ. – Ф.138 „Секретный архив министра”; АВПРИ. – Ф. №161 „Санкт-Петербургский Главный архив”; АВПРИ. – Ф. №180 „Посольство в Константинополе”; АВПРИ. – Ф. №184 „Посольство в Лондоне”.. Вказані фонди включають різні за своїм характером документи: записки, складені у Міністерстві закордонних справ Російської імперії; телеграми, листи, донесення та депеші російських дипломатичних представників зі столиць провідних європейських країн. Особливу цікавість має дипломатичне листування послів Росії: у Великобританії – П.А. Шувалова; в Османській державі – М.П. Ігнатьєва; в Австро-Угорщині – Є.П. Новикова із Санкт-Петербургом. Ці матеріали сприяють всебічному аналізу діяльності російської дипломатії на всіх етапах Східної кризи 1875–1878 рр., висвітленню ролі правлячих кіл Росії у вирішенні боснійсько-герцеговинської проблеми, а також розгляду еволюції британо-російських відносин у зв`язку з повстанням у Боснії та Герцеговині.

Серед документів, знайдених у фондах АЗПРІ, є такі, що у свій час були опубліковані в офіційних виданнях. Проте, значну частину з них складають не опубліковані матеріали. У свою чергу з документів останньої категорії можна виділити такі, що з тих чи інших причин були залишені без належної уваги як радянськими та російськими, так і західними дослідниками, або використовувалися фрагментарно.

Наступну, другу, групу джерел складають офіційні публікації документів, що були опубліковані в Росії, Великобританії та в інших європейських країнах.

Перші видання, що включають в себе тексти договорів, конвенцій та інших документів, присвячених зовнішній політиці Росії у період Східної кризи 1875–1878 рр. були опубліковані в Російській імперії у кінці ХІХ ст. Мартенс Ф. Собрание трактатов и конвенций, заключенных Россией с иностранными державами. – СПб., 1878. – Т. 8..

Важливі офіційні договори, конвенції, трактати, меморандуми, як двохсторонні британо-російські, так і підписані шістьма великими державами, опубліковані в „Збірнику договорів Росії з іншими державами. 1856–1917.” Сборник договоров России с другими государствами. 1856–1917. / Под редакцией Е.А. Адамова. – М., 1952. .

Вагомим внеском у вивчення зовнішньої політики Російської імперії на Балканах є публікація „Визволення Болгарії від турецького іга”, до якої увійшли нові архівні матеріали, які характеризують ставлення правлячих кіл і громадськості Росії до національно-визвольної боротьби балканських народів у 70-х рр. ХІХ ст. Освобождение Болгарии от турецкого ига. Документы в 3-х томах / Под ред. С.А. Никитина. – М., 1961-1967. – Т. 1-3..

Велику цінність мають публікації документів, присвячені зовнішній політиці Великобританії. Це так звані „Сині книги” („Blue books”), що виходили під контролем британського уряду Further correspondence respecting the affairs of Turkey. – L. – 1875–1878. . У свій час вихід у світ кожної такої „Синьої книги” повинен був сприяти утвердженню офіційної точки зору в Східному питанні. Вони дозволяють детальніше дослідити питання, пов’язані з формуванням східної політики Уайтхолла. Однак певна тенденційність цих публікацій не дозволяє скласти цілісну картину зовнішньої політики Великобританії щодо Боснії та Герцеговини та британо-російських відносин.

До цієї групи джерел належать також опубліковані стенограми дебатів, що проходили у палаті громад і палаті лордів британського парламенту Parliamentary Debates. – House of Сommons. – L. – 1875–1878; Parliamentary Debates. – House of Lords. – L. – 1875–1878.. Аналіз виступів депутатів парламенту дозволяє виявити підходи до проблеми не лише керівництва країни, але й представників опозиції.

Третю групу джерел складають мемуари, щоденники, спогади та листування видатних державних та політичних діячів Великобританії та Росії, що приймали безпосередню участь у подіях Східної кризи.

Цінними джерелами є спогади російських державних діячів Д.Г. Анучина, М.П. Ігнатьєва, Д.О. Мілютіна, П.А. Шувалова Анучин Д.Г. Берлинский конгресс 1878 года. – Спб.,1912; Записки графа Н.П. Игнатьева. 1875–1877. // Исторический вестник. – 1914. – Т. 135. – № 1-3; Записки графа Н.П. Игнатьева. 1875–1877. // Исторический вестник. – 1914. – Т. 136. – № 4-7; Поездка графа Н.П. Игнатьева по европейским столицам перед войною 1877–1878 гг. // Русская старина. – 1914. – Т. 157. – № 3; Поездка графа Н.П. Игнатьева по европейским столицам перед войною 1877–1878 гг. // Русская старина. – 1914. – Т. 158. – № 4-6; Поездка графа Н.П. Игнатьева по европейским столицам перед войною 1877–1878 гг. // Русская старина. – 1914. – Т. 159. – № 7-9; Игнатьев Н.П. После Сан-Стефано. – Пг., 1916; Игнатьев Н.П. Походные письма 1877 года. – М., 1999; Игнатьев Н.П. Сан-Стефано. – Пг., 1916; Милютин Д.А. Дневник. В 3-х томах. – М., 1949-1950. – Т. 1-3; Шувалов П.А. Записка о Берлинском конгрессе 1878 года // Красный архив. – 1933. – № 4 (59). – С. 82-109..

Особливе місце в цій групі займає листування Б. Дізраелі та королеви Вікторії The Letters of Disraeli to Lady Bedford and Lady Chesterfield. – L., 1929. – Vol. 1; The Letters of Queen Victoria. Second series. A selection from Her Majesty’s correspondence and journal between the years 1862 and 1885 / Ed. by G.Е. Buckle. – L., 1926. – Vol. ІI (1870–1878). .

До четвертої групи джерел належать матеріали тогочасних періодичних видань. На шпальтах російської та британської преси можна знайти статті про ситуацію в Боснії та Герцеговини, тексти офіційних документів або витяжки з них, звіти про засідання британського парламента, інтерв’ю відомих політичних діячів, кореспонденції з місця подій, листи редактору, що віддзеркалюють думку представників різних громадських та політичних кіл у зовнішньополітичних питаннях Голос. – СПб., 1875–1878; Московские ведомости. – М., 1875–1878; Правительственный вестник. – СПб., 1875–1878; Русский мир. – СПб., 1875–1878; Spectator. – L., 1875–1878.; The Daily News. – L., 1875–1878.; The Daily Telegraph. – L., 1875–1878; The Morning Post. – L., 1875–1878; The Times. – L., 1875–1878..

Підсумовуючи аналіз опублікованих джерел, варто відзначити, що частина з них, головними чином британські та радянські офіційні публікації документів, а також парламентські дебати, мають велику цінність для дослідників. Інші ж, в основному мемуари відомих державних діячів, є аналітичними, але часто мають тенденційний характер. Лише одночасне залучення маловідомих архівних матеріалів та опублікованих джерел дозволило всебічно розглянути процес розробки британської та російської політики щодо Боснії та Герцеговини.

Історіографія питання досить чисельна. Її складають роботи, авторами яких були політики, вчені та журналісти різних країн.

Значну увагу дослідженню політики Росії на Балканах приділяли історики Російської імперії, перш за все, С. Горяінов, С. Жигарьов, С.С. Татищев Горяинов С.С. Босфор и Дарданеллы. Исследование вопроса о проливах по дипломатической переписке, хранящейся в Государственном и С.-Петербургском Главном Архивах. – СПб., 1907; Жигарев С. Русская политика в Восточном вопросе. Ее история в ХVI–ХІХ веках, критическая оценка и будущие задачи. // Ученые записки Императорского Московского университета. – Юридический отдел. – 1896. – Вып. 11. – Т. 1-2; Татищев С.С. Император Александр ІІ, его жизнь и царствование. В 2-х томах. – СПб., 1903. – Т. 2. . У своїх роботах вони перебільшували вплив російського уряду в цьому регіоні та практично не торкалися питань зовнішньої політики Великобританії. Великим недоліком цих робіт є їх фактично описовий характер без глибокого аналізу історичних фактів.

В радянській історіографії проблеми, що досліджується, можна виділити три етапи.

Перший етап (20–40 рр. ХХ ст.) характеризувався публікацією робіт, що торкалися лише деяких аспектів російсько-британського протистояння на Балканах та на Сході у 70-х рр. ХІХ ст. Дослідники цього періоду Є.К. Єлисеєва, Х. Муратов, С.Д. Сказкін розглядали вплив британської політики на дії керівництва Росії Елисеева Е.К. Политика Дизраэли в „восточном вопросе” накануне русско-турецкой войны 1877–1878 гг.: Автореф. дис... канд. ист. наук. – М., 1949; Муратов Х. Роль Англии в ”восточном кризисе”. (Английская дипломатия и русско-турецкая война 1877–1878 гг.) // Историк-марксист. – 1940. – № 7. – С. 65-81; Сказкин С.Д. Конец австро-русско-германского союза. Исследование по истории русско-германских и русско-австрийских отношений в связи с восточным вопросом в 80-е гг. ХІХ столетия. – М., 1928. – Т. 1 (1879–1884)..

У колективній праці „Історія дипломатії” вперше в радянській історіографії висвітлені характерні риси політики Уайтхоллу та російського уряду стосовно Османської імперії у 70-х рр. ХІХ ст. История дипломатии. В 3-х томах. / Под ред. В.П. Потемкина. – М.-Л., 1945. – Т. 2. Дипломатия в новое время. 1872–1919 гг..

Серед досліджень другого періоду (50–60-х рр. ХХ ст.) варто відзначити праці Є.К. Єлисеєвої та Є.А. Кургиняна, в яких охарактеризовано британську політику під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр. Елисеева Е.К. Из истории агрессивной политики Великобритании на Ближнем Востоке в 1875–1877 годы. // Ученые записки Московского городского педагогического института им. В.П. Потемкина. – 1951. – Т. XIX. – С. 30-48; Кургинян Е.А. Борьба англо-австро-венгерской группировки против России в период между Сан-Стефанским миром и Берлинским конгрессом (март-июль 1878 г.) // Ученые записки Московского областного педагогического института им. Н.К. Крупской. – 1967. – Т. 189. – Вып. 9. – С. 183-207. .

В роботі В.М. Хвостова розглянуто еволюцію політики Великобританії та Росії на Балканах та на Сході Хвостов В.М. История дипломатии. В 3-х томах. – М., 1963. – Т. 2. Дипломатия в новое время. 1871–1914 гг. .

Н.С. Кіняпіна на основі аналізу внутрішнього та зовнішнього становища Російської імперії приходить до висновку, що в 70-х рр. ХIХ ст. Санкт-Петербург намагався відновити свій вплив на Балканах, втрачений після Кримської війни, але не мав чіткої програми розподілу Оттоманської держави Киняпина Н.С. Внешняя политика России во второй половине ХІХ в. – М., 1974. .

У 80 – на початку 90-х рр. ХХ ст. були опубліковані дослідження В.І. Виноградова, К.Б. Виноградова та С.Л. Чернова, в яких було проаналізовано ставлення британських та російських правлячих кіл до визвольної боротьби боснійців та герцеговинців Виноградов В.Н. Британский лев на Босфоре. – М., 1991; Виноградов К.Б. Мировая политика 60–80 годов ХІХ века: События и люди. – Л., 1991; Чернов С.Л. Россия на завершающем этапе Восточного кризиса 1875–1878 гг. – М., 1984..

Значним внеском до радянської історіографії проблеми є колективна праця „Міжнародні відносини на Балканах, 1856–1878 рр.”, в якій розглянуто позиції великих держав у цьому регіоні та їх роль у врегулюванні ситуації у Боснії та Герцеговині Международные отношения на Балканах, 1856–1878 гг. / Отв. ред. В.Н. Виноградов. – М., 1986. .

Серед робіт російських істориків 90 – на початку 2000-х рр. треба відзначити дослідження В.М. Виноградова та Є.К. Вяземської в яких переглянуто деякі усталені факти щодо місця боснійсько-герцеговинської проблеми в балканській політиці Росії Виноградов В.Н. О „крымском синдроме”, британском морском могуществе и угрозе австрийского нападения с фланга: от Екатерины ІІ до Александра ІІ // Славяноведение. – 1998. – № 2. – С. 16-26; Вяземская Е.К. Босния и Герцеговина во внешнеполитических планах России в 50–70-е гг. ХІХ в. // Россия и Балканы: Из истории общественно-политических и культурных связей (XVIII в. – 1878 г.). – М., 1995. – С. 100-118..

У фундаментальній колективній монографії „Історія зовнішньої політики Росії. Друга половина ХІХ ст.” на основі залучення нових маловідомих архівних матеріалів відзначено, що російське керівництво вирішило підтримати надання автономії Боснії та Герцеговині не на початку, а лише у 1876 р. История внешней политики России. Вторая половина ХІХ века (от Парижского мира 1856 г. до русско-французского союза) / Отв. ред. В.М. Хевролина. – М, 1999..

Таким чином, аналізуючи радянську та російську історіографію з проблеми, що досліджується, слід зазначити: питання, пов`язані з вивченням британо-російських протиріч у боснійсько-герцеговинській проблемі розглянуті явно недостатньо. При цьому політика російського уряду щодо Боснії та Герцеговини ідеалізувалася та протиставлялася агресивній східній політиці Уайтхолла.

Характеризуючи британську історіографію, присвячену дослідженню зовнішньої політики Великобританії та Росії можна стверджувати, що вона налічує значну кількість робіт.

В британській історіографії проблеми, що досліджується, можна виділити чотири основних етапи. Перший охоплює безпосередньо проміжок часу від Східної кризи 1875–1878 рр. до 20-х рр. ХХ ст., коли кожна з публікацій у тій чи іншій мірі віддзеркалювала лише офіційне ставлення британського істеблішменту до подій у Боснії та Герцеговині та виправдовувала політику Лондона на Сході.

Другий етап тривав протягом 30–60-х рр. ХХ с. Саме в цей час у британській історичній науці почалася боротьба прибічників різних напрямків, які почали дискусію про принципи та методи зовнішньої політики Великобританії.

Характерною рисою третього етапу (70–80 рр. ХХ ст.) було подальше продовження дискусії між представниками різних напрямків, а також використання ними при написанні своїх робіт не лише західних документальних джерел, але й документальних матеріалів з радянських архівів.

У 90-х рр. ХХ ст. розпочався четвертий етап, головною ознакою якого є залучення британськими істориками нових документальних матеріалів з російських архівів та перегляд ними деяких усталених фактів.

В британській історіографії питання можна відзначити три головних напрямки – консервативний або апологетичний, ліберальний та радикальний.

Провідні представники апологетичного напрямку (Дж. Бакль, В. Маніпенні, Ф. Бейлі, Г. Вормс, Б. Самнер) Buckle G., Monypenny W.F. The Life of Benjamin Disraeli Earl of Beaconsfield. – L., 1920. – Vol. VI. (1876–1881); Bailey F. British Policy and the Turkish Reform Movement. – Cambridge, 1942; Worms H. England’s policy on the East. – L., 1877; Sumner B.H. Russia and the Balkans. 1870–1880. – Oxford, 1937. підтримують версію про „російську загрозу Індії”, тезу про Великобританію – „захисницю” Османської імперії, про намагання Росії у ХІХ ст. захопити Стамбул і Чорноморські протоки, а також провести територіальний розподіл Оттоманської держави. Крім того, британо-російські протиріччя розглядалися ними у контексті боротьби Заходу та Сходу, причини якої історики цього напрямку бачили у політичних, економічних та культурних розбіжностях між Росією та країнами Західної Європи.

Інший характер мають дослідження британських істориків ліберального напрямку (А.Дж.П. Тейлор, Дж. Клейтон, В. Пьюрір, Г. Темперлі, Л. Пенсон, М. Шварц) Тэйлор А.Дж.П. Борьба за господство в Европе, 1848–1918. – М., 1958; Clayton G.D. Britain and the Eastern Question. – L., 1971; Puryear V. International Economics and Diplomacy in the Near East. – N.-Y., 1935; Temperley H.W.V., Penson L.M. Foundations of British foreign Policy from Pitt (1792) to Salisbury (1902) or Documents old and new. – Cambridge, 1938; Swarz M. The Politics of British foreign policy in the era of Disraely and Gladstone. – Oxford, 1985.. Характерною рисою ліберальної історіографії 30–70-х рр. ХХ ст. було визнання економічних та політичних інтересів Уайтхолла на Сході, а також намагань захистити їх. Поряд з цим, представники ліберальної школи виправдовували політику Великобританії стосовно Порти та зазначали, що вона сприяла прогресивному розвитку народів Османської імперії.

До радикального напрямку британської історіографії належать роботи М.С. Андерсона, Р. Міллмана і Р. Сетон-Вотсона Anderson M.S. The Eastern Question, 1774–1923. – N.-Y.; 1970; Millman R. Britain and the Eastern question, 1875–1878. – Oxford, 1979; Seton-Watson R.W. Britain in Europe. 1789–1919. – Cambridge, 1937; Seton-Watson R.W. Disraeli, Gladstone and the Eastern Question. A study in diplomacy and party politics. – L., 1935; Seton-Watson R.W. The Role of Bosnia in International Politicks (1875–1914) // Studies in History. – L. – 1966. – C. 262-293.. Ці вчені наголошували на той факт, що політика Великобританії на Сході мала колоніальний характер і була помилковою. Прибічники радикального напрямку також стверджували, що Лондон повинен був підтримати національно-визвольну боротьбу балканських народів, а не перешкоджати розпаду Оттоманської держави. Радикальні британські історики також відзначали, що політика Росії не загрожувала геополітичним інтересам Великобританії.

Отже, аналізуючи британську історіографію необхідно відзначити головне: всі її представники, які розглядали процес розробки зовнішньої політики Великобританії та Росії щодо Боснії та Герцеговини, намагалися збільшити роль Лондонського кабінету у відновленні миру в Південно-Східній Європі.

Підсумовуючи розгляд англомовної історіографії, слід відзначити роботи американських вчених В. Вірсвейна, Б. Джелавич, В. Лангера та Д. Харріса, в яких проаналізовано британську та російську політику стосовно Порти в контексті міжнародних відносин того часу Wirthwein W.G. Britain and the Balkan Crises 1875–1878. – N.-Y., 1935; Jelavich B. The Ottoman Empire, the great powers and the straits question 1870–1887. – Bloomington–London, 1973; Jelavich B. Russia’s Balkan Entanglements, 1806–1914. – Cambridge, 1991; Jelavich C. and Jelavich B. The establishment of the Balkan national states, 1804–1920. – Seattle–London, 1977; Langer W.L. European Alliances and Alignments. 1871–1890. – N.-Y., 1962; Harris D.A. Diplomatic History of the Balkan Crisis of 1875–1878: The first year. – L., 1936. .

Сербсько-югославські історики М. Екмечич та В. Чубрілович у своїх працях головну увагу приділяли дослідженню історії боснійсько-герцеговинського повстання 1875–1878 рр. Ekmecic M. Ustanak u Bosni 1875–1878. – Sarajevo, 1960; Чубриловић В. Босански устанак 1875–1878. – Београд, 1930. .

В українській історіографії означена проблема практично не досліджувалася. У той же час слід відзначити роботи сучасних вітчизняних учених Б. Зінгера та О.Б. Дьоміна Зингер Б.Г. Англо-русские противоречия в вопросе о Сан-Стефанском мире. – Львов, 1988; Зингер Б.Г. Секретное соглашение между Россией и Великобританией об изменении условий Сан-Стефанского договора от 30 мая 1878 г. // Вопросы новой и новейшей истории. – 1990. – Вып. 36. – С. 100-107; Демин О.Б. К истории первых торговых войн нового времени // Питання нової та новітньої історії країн Європи та Північної Америки. – Вип. 2. – Ч. І. – Чернівці, 1993. – С. 5-15; Дьомін О.Б. Англія та Османська імперія в європейських міжнародних відносинах 70–80 рр. ХVІ ст. // Середньовічна Європа: погляд з кінця ХХ ст. – Чернівці, 2000. – С. 108-12; Дьомін О.Б. Біля витоків англійського атлантизму. Зовнішня політика Англії кінця 50 – кінця 80 рр. ХVІ ст. – Одеса, 2001.. Перший з них розглянув британо-російські переговори про перегляд умов Сан-Стефанського договору 1878 р. В роботах О.Б. Дьоміна характеризується процес формування основ зовнішньої політики Великобританії стосовно Османської імперії.

Дуже важливим для дисертанта виявилося дослідження О.П. Реєнта „Дипломатичні аспекти „Східного питання” й Україна” опубліковане у вже вказаній монографії „Нариси із дипломатичної історії України”.

Для з’ясування впливу на боснійсько-герцеговинське питання інших міжнародних проблем, у роботі використовувалися праці українських дослідників історії міжнародних відносин у новітній час: С. Віднянського, Б. Гончара, М. Бур’яна та ін.

Таким чином, аналіз історіографії та джерельної бази свідчить, що, незважаючи на існування значної кількості праць, присвячених зовнішній політиці Великобританії та Росії, політика цих країн стосовно Боснії та Герцеговини у період Східної кризи майже не висвітлена. У той же час, існування значної кількості не введених до наукового обігу джерел з даної проблематики, робить необхідним подальше дослідження.

У другому розділі „Боснія та Герцеговина у другій половині ХV – першій половині 70-х рр. ХІХ ст.” розглядається історія цього регіону з моменту його захоплення Османською імперією.

Дисертант приходить до висновків, що виникненню боснійсько-герцеговинського питання сприяли:

1. Специфічне політико-адміністративне становище Боснії та Герцеговини у складі Оттоманської держави.

2. Важливе значення даного регіону для транзитної торгівлі.

3. Процес ісламізації боснійсько-герцеговинського суспільства, внаслідок якого сформувалися три окремі самодостатні релігійні спільноти – сербсько-православна, хорватсько-католицька і слов’яно-мусульманська.

4. Підтримка Портою інтересів місцевої еліти, і як наслідок цього, схильність представників останньої до сепаратизму.

5. Активізація національно-визвольної боротьби балканських народів на початку ХІХ ст.

6. Небажання імперського центру проводити демократичні реформи.

Усі ці фактори призвели до того, що в першій половині ХІХ cт. боснійсько-герцеговинська проблема почала поступово загострюватися та привертати до себе увагу не лише султанських чиновників, але й дипломатів та політичних діячів європейських держав.

Третій розділ „Боснійсько-герцеговинське питання в зовнішній політиці Великобританії та Росії на початку Східної кризи (липень 1875 – липень 1876 рр.)” присвячений аналізу перших кроків британського та російського керівництва.

У першому підрозділі „Позиція Великобританії та Росії у зв`язку з початком повстання в Боснії та Герцеговині в липні-серпні 1875 р.” охарактеризовано ставлення британського та російського урядів до боснійських подій.

На початку 70-х рр. ХІХ ст. головним завданням британських та російських правлячих кіл було посилення впливу Великобританії та Росії на Балканах та на Сході. Політика Уайтхолла була спрямована на зміцнення своїх стратегічних рубежів, одним з яких була Османська імперія. Російський уряд бачив своє завдання в посиленні своїх позицій, втрачених після Східної (Кримської війни) 1853–1856 рр.

Внаслідок цього, отримавши перші повідомлення про початок нових хвилювань у Боснії та Герцеговині, британське та російське керівництво зайняло протилежні позиції. Прем’єр-міністр Б. Дізраелі виступав за придушення цього повстання. Канцлер О.М. Горчаков намагався переконати Стамбул у необхідності проведення перетворень у цьому регіоні.

Через існування британо-російських протиріч щодо методів вирішення боснійсько-герцеговинської проблеми участь представників Великобританії та Росії у роботі консульської комісії у Герцеговині влітку 1875 р. не призвела до зміни ситуації на Балканах.

Другий підрозділ „Британська та російська дипломатія в жовтні 1875 – лютому 1876 рр.” зосереджено на характеристиці ставлення Уайтхолла та російського уряда до ноти Д. Андраші.

Загроза поширення антитурецького руху на територію Сербії та Чорногорії змусила британські та російські правлячі кола визнати необхідність дипломатичного тиску на Порту.

Восени 1875 р. посол Росії у Стамбулі М.П. Ігнатьєв розробив проект надання автономії Боснії та Герцеговини. Проте уряд Великобританії не підтримав його.

Нота міністра закордонних справ Австро-Угорщини Д. Андраші від 30 грудня 1875 р. сприяла активізації британської та російської дипломатії. Лише після проведення консультацій з дипломатами Росії та інших європейських країн, Форін оффіс погодився підтримати цей проект.

У третьому підрозділі „Британська та російська політика в березні-липні 1876 р.” розглядаються події, що призвели до початку сербсько-чорногорсько-турецької війни.

Ускладнення ситуації у Південно-Східній Європі навесні 1876 р. змусило Великобританію та Росію шукати нові підходи до врегулювання становища на Балканах. У цей час під керівництвом Горчакова було розроблено проект надання широкої автономії Боснії та Герцеговині, підтриманий у цілому австрійськими та німецькими високопосадовцями.

Оскільки Берлінський меморандум 1876 р. зачіпав інтереси Великобританії на Сході, Уайтхолл спрямував свою політику на обмеження, або взагалі, скасування його положень.

Початок сербсько-чорногорсько-турецької війни в червні 1876 р. призвів до активізації дипломатії обох країн. Згідно з досягнутими в Рейхштадті домовленостями керівництво Австро-Угорщини погодилося зберігати нейтралітет у сербсько-чорногорсько-турецькій війні.

Четвертий розділ „Боснія та Герцеговина зовнішній політиці Великобританії та Росії у серпні 1876 – січні 1878 рр.” висвітлює дії Лондонського та Санкт-Петербурзького кабінетів напередодні та під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр.

У першому підрозділі „Проект Дербі. Британо-російські переговори у серпні-листопаді 1876 р.” аналізується розвиток переговорного процесу щодо визначення майбутнього статусу Боснії та Герцеговини.

Під впливом громадськості Уайтхолл та російський уряд змінили своє ставлення до подій на Балканах та погодилися із скликанням у Стамбулі міжнародної конференції зі Східного питання.

Другий підрозділ „Переговори Ігнатьєв-Солсбері. Перша спроба британо-російського компромісу на Стамбульській конференції 1876–1877 рр.” присвячений дослідженню позицій представників Великобританії та Росії у боснійсько-герцеговинській проблемі.

Проросійська позиція Е. Дербі та Р. Солсбері спряла тому, що на Стамбульській конференції було затверджено російський проект автономії Боснії та Герцеговини. Однак прем’єр-міністр Дізраелі та більшість уряду консерваторів відкинули його. Отже, боротьба в правлячих колах Великобританії закінчилася на той час поразкою прибічників лібералізації британської політики на Сході.

У третьому підрозділі „Переговори Дербі-Шувалов. Лондонський протокол 1877 р.” розглянуто британо-російські відносини напередодні війни 1877–1878 рр.

Втративши надію домовитися з британським керівництвом російські урядовці підписали Будапештську конвенцію, згідно з якою Санкт-Петербург погодився з окупацією Боснії та Герцеговини австро-угорськими військами.

Підписання 31 березня 1877 р. Лондонського протоколу представниками Великобританії та Росії було останньою спробою мирного врегулювання Східної кризи. Хоча цей документ підтримав рішення Стамбульської конференції щодо Боснії та Герцеговини, однак він мав суто декларативний характер.

Четвертий підрозділ „Британо-російська дипломатична боротьба в період російсько-турецької війни 1877–1878 рр.” присвячений аналізу причин загострення відносин між Великобританією та Росією.

Початок війни у квітні 1877 р. призвів до загострення британо-російських протиріч. Проте правлячі кола Великобританії та Росії, у силу різних причин, не були зацікавлені у відкритому військовому протистоянні.

Саме в цей час під впливом слов’янських комітетів Росії В.С. Іонін розробив проект надання незалежності Боснії та Герцеговини. Але через постійний тиск з боку сербського керівництва цей план не було реалізовано.

Поразка Османської імперії у війні 1877–1878 рр. призвела до звільнення більшої частини Балканського півострова від турецького панування. Адріанопольське перемир’я гарантувало не лише незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії, але й автономію Болгарії, Боснії та Герцеговині.

У п’ятому розділі „Боснійсько-герцеговинська проблема в британо-російських протиріччях на заключному етапі Східної кризи (лютий-липень 1878 р.)” характеризується зовнішня політика Великобританії та Росії в останні місяці Східної кризи.

Перший підрозділ „Сан-Стефанський прелімінарний мирний договір та боротьба Уайтхоллу за його перегляд” присвячений розгляду британо-російських переговорів про зміну умов Сан-Стефанського договору.

Підписання 30 травня 1878 р. британо-російської угоди про перегляд умов Сан-Стефанського миру не призвело до вирішення боснійсько-герцеговинської проблеми на користь Росії, оскільки 6 червня 1878 р. було укладено британо-австрійський договір, згідно з яким уряд Великобританії підтримав перехід Боснії та Герцеговини до сфери впливу Австро-Угорщини.

У другому підрозділі „Британо-російський компроміс на Берлінському конгресі 1878 р.” висвітлено дії представників Великобританії та Росії щодо вирішення боснійсько-герцеговинської проблеми.

Досягнення британо-російського компромісу на Берлінському конгресі 1878 р. у більшості питань не сприяло вирішенню боснійсько-герцеговинської проблеми на користь Росії. Санкт-Петербурзький кабінет підтримав окупацію Боснії та Герцеговини військами Австро-Угорської імперії. Таке вирішення боснійсько-герцеговинського питання влаштовувало Уайтхолл, оскільки призвело до послаблення російських позицій у регіоні.

У висновках дисертації викладено результати дослідження.

Напередодні Східної кризи 1875–1878 рр. головним завданням Великобританії було розширення сфери своїх геополітичних інтересів, яка поширювалася на Середземне море, Єгипет і Суецький канал, Оттоманську державу, Палестину, Ірак, Іран, Афганістан, Перську затоку та басейни Аравійського моря та Індійського океану. Боротьба за гегемонію в кожному з цих регіонів представляла собою лише окремі ланки в єдиній системі колоніальної і зовнішньої політики британського уряду, спрямованої на встановлення пріоритетного впливу над шляхами в Індію та на перетворення всього Близького та Середнього Сходу в підконтрольну Лондону територію.

Росія в цей час почала поступово відновлювати свій вплив, втрачений після Східної (Кримської) війни 1853–1855 рр. Не маючи ні чіткої програми по розподілу Османської імперії, ні змоги захопити Протоки, російський уряд бачив своє головне завдання в збереженні підступів до Стамбула шляхом політичного та економічного проникнення на територію Балканського півострова. Освоєння південних регіонів Російської імперії та розширення зовнішньої торгівлі перетворювали Босфор і Дарданелли в одну з центральних комерційних магістралей.

Саме тому, отримавши перші звістки про початок повстання в Боснії та Герцеговині в липні 1875 р. Великобританія та Росія зайняли протилежні позиції. Дотримуючись політики статус-кво консервативний кабінет відмовлявся обговорювати можливість будь-яких поступок місцевому населенню. Санкт-Петербург намагався переконати Порту в необхідності проведення реформ.

Відсутність єдиної точки зору серед керівників імперської політики Великобританії та Росії щодо методів вирішення боснійсько-герцеговинської проблеми призвела не лише до провалу миротворчої місії консулів у Герцеговині влітку 1875 р., але й до того, що султанський уряд, користуючись британо-російськими протиріччями, відмовився виконувати ноту Д. Андраші від 30 грудня 1875 р.

У цих умовах небажання кабінету Б. Дізраелі підтримати Берлінський меморандум 1876 р., який передбачав надання автономії Боснії та Герцеговині, не лише загострило становище на Балканах, але й сприяло початку сербсько-чорногорсько-турецької війни в червні 1876 р. Наслідком цього, а також нового ускладнення ситуації в європейських провінціях Порти, і стала зміна у ставленні керівництва Великобританії та Росії щодо зміни статусу Боснії та Герцеговини.

Однак підтримуючи в цілому ідею змін у політико-правовому статусі регіону, британські та російські правлячі кола розходилися у поглядах щодо масштабу перетворень. І хоча Стамбульська конференція 1876–1877 рр. затвердила російський проект вирішення цієї проблеми (чому сприяла проросійська позиція Е. Дербі та Р. Солсбері), проте він був відкинутий прем’єр-міністром Б. Дізраелі. Таким чином, боротьба в британському істеблішменті закінчилася на той час перемогою противників лібералізації східної політики