КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 347.61/.64

ЛЕВКІВСЬКИЙ БОГДАН КАЗИМИРОВИЧ

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЧЛЕНІВ СІМ’Ї

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КИЇВ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права

юридичного факультету Київського національного

університету ім. Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор,

академік Академії наук вищої школи України

Дзера Олександр Васильович, завідувач кафедри цивільного права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Жилінкова Ірина Володимирівна, Національна

юридична академія України імені Ярослава Мудрого (м. Харків);

кандидат юридичних наук, професор

Гопанчук Василь Степанович, декан юридичного факультету

Національної академії внутрішніх справ України (м. Київ).

Провідна установа: Одеська національна юридична академія (м. Одеса).

Захист відбудеться " 17 " червня 2004 р. о 12 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.26.001.06 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, в ауд. 253).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “14” травня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук,

доцент Боднар Т.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Зміна соціально-економічного укладу, негативні демографічні процеси у нашій країні призвели до суттєвих змін, щодо становища особи в суспільстві. Звичайно, особа стала вільнішою, менш залежною від держави та водночас вона втратила свою значимість соціальної одиниці. Економічний стан розвитку нашої держави не дає можливості громадянам жити у достатку, через що загострюються і сімейні стосунки, зростає кількість сімейних конфліктів, унаслідок чого страждають діти, як найбільш вразлива категорія громадян. Сім’я не в змозі реалізувати належною мірою свої можливості життєзабезпечення та виховання дітей, їх матеріальне і духовне благополуччя, зазнає негативної трансформації виховна функція сім’ї. Масштаби поширення багатьох соціально-негативних явищ таких як зменшення народжуваності, дитяча безпритульність, дитяча смертність, збільшення кількості осіб позбавлених батьківських прав, проституція та соціальне сирітство створює загрозу для національної безпеки нашої держави.

Кожна держава, здобувши незалежність, намагається якомога швидше створити своє законодавство. Саме тому сьогодні в Україні відбувається активний процес створення вітчизняного законодавства, законодавства, яке відповідало б вимогам сучасного життя. За останні роки з метою забезпечення реалізації прав громадян, а особливо прав дітей, як більш вразливої категорії громадян, в Україні було прийнято багато нормативних актів, які встановлюють основні принципи та визначають засоби захисту прав дітей, а також основні засади державної політики у цій сфері. У 1996 р. було прийнято Конституцію України, яка на найвищому державному рівні закріпила права, свободи і обов’язки людини і громадянина, основи державного і суспільного ладу.

Основний Закон України закріпив якісно новий статус людини в Україні як найвищої соціальної цінності; визначив демократичний, соціальний і правовий характер нашої держави. У 2001 р. було прийнято Закон “Про охорону дитинства”, в якому встановлюється, що охорона дитинства в Україні є стратегічним загально-національним пріоритетом.

Хоча Кодекс про шлюб та сім’ю України зазнав суттєвих змін у період незалежності, однак навіть після цього його норми не відповідали сучасним вимогам. Тенденції в економічному, культурному та політичному житті України на шляху інтеграції у світове співтовариство вимагали іншого ставлення до інтересів громадян, інтересів сім’ї, регулювання сімейно-шлюбних правовідносин.

Логічним завершенням реформування сімейного законодавства стало прийняття 10 січня 2002 р. нового Сімейного кодексу України, введеного в дію з 1 січня 2004 р. Новий СК України дасть змогу регулювати сімейно–правові відносини з дотриманням усіх вимог, які висувають у своїх положеннях міжнародно-правові документи, ратифіковані Україною, зокрема Конвенція про права дитини. Це – перший Сімейний кодекс незалежної України, який здатний виконати важливу функцію зміцнення сім’ї, як соціального інституту і як конкретного союзу чоловіка та жінки в умовах ринкової економіки. Додержання прав людини, партнерство між жінками і чоловіками в усіх сферах життєдіяльності є основою становлення і розвитку демократичного суспільства, його цінностей та зростання добробуту і благополуччя кожної родини.

У новому СК України міститься багато новел, більшість із яких мають безсумнівно прогресивний характер, однак деякі є спірними, такими, що не відповідають сучасним потребам суспільства, саме тому аналіз та порівняння норм КпШС із нормами нового СК України дасть змогу висвітлити прогалини у СК України, виробити пропозиції щодо їх усунення.

Дослідженню проблематичних питань сімейного права завжди приділялася певна увага в спеціальній літературі. Безпосередньо особистим правам та обов’язкам членів сім’ї в сімейному праві було присвячено дисертаційне дослідження Кіоко Футагамі, яке було здійснене після прийняття КпШС УРСР у 1972 році. Метою цього дослідження було визначено здійснити порівняльний аналіз сімейно-шлюбного законодавства УРСР, деяких республік СРСР та сімейно-шлюбного законодавства деяких країн, зокрема: Франції, Іспанії, Японії, Англії. Деякою мірою питання особистих прав та обов’язків окремих членів сім’ї висвітлено в дисертаційних дослідженнях Р.М. Мухамедова “Личные и имущественные правоотношения супругов по советскому семейному праву” (1972); С.П. Індиченко “Личные права и обязанности родителей и детей” (1972); Л.П. Короткова “Відповідальність батьків (усиновителів) за неналежне виховання дітей” (1980).

Після здобуття Україною незалежності питанням особистих немайнових прав членів сім’ї було присвячено такі наукові роботи: Л.А. Савченко “Особисті права та обов’язки батьків і дітей за сімейним законодавством України” (1997); В.П. Мироненко “Відповідальність батьків за неналежне виховання дітей за сімейним та цивільним законодавством України” (2000). Питання особистих немайнових прав, які закріплені у новому СК України, деякою мірою висвітлюються у науково-практичних коментарях нового СК України, а також у навчальних посібниках та підручниках із сімейного права. Проте на сьогодні немає наукових праць, присвячених комплексному дослідженню особистих немайнових прав членів сім’ї. Усе це свідчить про необхідність їхньої розробки, та здійснення аналізу новел СК України для усунення прогалин у законодавчому регулюванні цього питання.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з цілями Національної програми “Діти України”, затвердженої Указом президента України від 18 січня 1996 року № 1104/96-ВР, програмою “Українська родина”, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 2001 року №243, та комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова міжнародних, правових, політичних та економічних основ державності України”, № 97128.

Об’єктом дослідження є особисті немайнові права та обов’язки членів сім’ї, підстави їх виникнення, наслідки порушення цих прав.

Предметом дослідження є система нормативних актів, що регулюють сімейно-шлюбні правовідносини, аналіз діяльності органів суду, органів реєстрації актів цивільного (громадянського) стану, органів опіки та піклування.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження полягає у комплексному аналізі законодавства України про особисті немайнові права та обов’язки членів сім’ї, практики застосування чинного законодавства, опрацюванні рекомендацій для органів опіки та піклування, суду, органів реєстрації актів цивільного (громадянського) стану і правотворчих органів.

Для досягнення поставленої мети автором визначені такі основні завдання дисертаційного дослідження:

1. Розкрити сутність особистих прав та обов’язків подружжя, батьків і дітей, охарактеризувати особисто-правовий статус подружжя, дітей;

2. Проаналізувати законодавство України стосовно особистих прав та обов’язків членів сім’ї, підстави їх виникнення;

3. Проаналізувати діяльність правозастосовчих органів України, зокрема суду, органів реєстрації актів цивільного (громадянського) стану, яка стосується питання особистих прав та обов’язків членів сім’ї;

4. Дослідити новели Сімейного кодексу України та їхню доцільність, які стосуються питання особистих прав та обов’язків членів сім’ї;

5. Розробити і теоретично обґрунтувати конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері особистих прав та обов’язків членів сім’ї.

Методологічною основою дисертаційної роботи є закономірності суспільно-економічного розвитку соціальних систем, сукупність методів та прийомів наукового пізнання. На основі діалектичного методу розглянуті в дисертації положення досліджуються в єдності їх соціального змісту та юридичної форми.

У дослідженні було застосовано історико-порівняльний метод, за допомогою якого вивчено динаміку розвитку особистих немайнових прав та обов'язків членів сім'ї. Не менш важливу роль відіграв системно-структурний метод, який покладено в основу при класифікації сімейних правовідносин.

Статистичний метод запроваджено для узагальнення окремих найважливіших питань, відповідно до мети дисертаційного дослідження.

За допомогою аналізу і синтезу була сприйнята багатогранність сімейних правовідносин, були зроблені пропозиції по вдосконаленню окремих норм законодавства. Використання комплексного методу проводилося при формуванні ряду наукових визначень та висновків, а також наукових положень, що виносяться на захист.

Науково-теоретичною базою дисертації є теоретичні розробки, праці вітчизняних учених, учених-правознавців XIX – XX ст., радянського та сучасного періодів, які досліджували шлюбно-сімейні правовідносини. Зокрема, істотний вплив на результати цієї дисертації мали наукові дослідження С.С. Алексєєва, В.Р. Веберса, А. Годеса, В.С. Гопанчука, Р.А. Дзиби, О.В. Дзери, П.В. Дорно, І.В. Жилінкової, С.П. Індиченко, Ю.А. Корольова, Г.К. Матвєєва, В.Ф. Маслова, І.Б. Новицького, М.Т. Оридороги, М.М. Окаринського, І.А. Покровського, О.Й. Пергамента, Н.В. Рабиновича, З.В. Ромовської, В.І. Синайського, Г.М. Свердлова, Л.А. Савченко, Ю.К. Толстого, В.М. Шаповала, В.П. Шахматова, Г.Ф. Шершеневича та ін.

Нормативно-інформаційними джерелами стали Конституція України, Цивільний кодекс УРСР, Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР, Цивільний процесуальний кодекс України, новий Цивільний кодекс України, новий Сімейний кодекс України, Закони України “Про охорону дитинства”, “Про попередження насильства в сім’ї”, “Про громадянство України”, “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” та інші нормативно-правові акти.

Під час проведення дисертаційного дослідження дисертантом вивчалася практика діяльності суду, органів реєстрації актів цивільного (громадянського) стану, інших державних органів.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що в ньому вперше після введення в дію нового Сімейного кодексу України, нового ЦК України здійснено науковий аналіз немайнових прав та обов’язків членів сім’ї (подружжя, батьків і дітей). Відповідно до одержаних у процесі дослідження результатів, автор виносить на захист наступні положення, що містять наукову новизну:

1. Дається аналіз розвитку сімейно-шлюбного законодавства України дорадянського, радянського та сучасного періодів. Автором відзначено, що на території України в період 1917-1919 рр. сімейні відносини регулювалися законодавством Російської імперії, звичаями. Незважаючи на формальне проголошення у сімейному праві радянського періоду ленінських ідей про рівність у сімейних відносинах, насправді мали місце відхилення від цих ідей. Цей висновок підтверджується тим, що з моменту прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. до прийняття Основ законодавства СРСР та союзних республік про шлюб та сім’ю заборонялось встановлення батьківства щодо позашлюбних дітей, а відтак існувала нерівність в особистих і майнових правах дітей, народжених в шлюбі, та дітей, народжених поза шлюбом.

2. Обґрунтовано висновок про недоцільність законодавчого закріплення пропозицій про надання вступаючим в шлюб права подачі заяви про реєстрацію шлюбу через представника, дисертант пропонує передбачити можливість виїзду уповноваженої особи РАЦСу за місцем знаходження одного або обох наречених, який (які) з поважних причин (тяжка хвороба, перебування на стаціонарному лікуванні в лікарняних закладах, в місцях позбавлення волі, тощо), не можуть особисто прибути до РАЦСу, для прийняття заяви про реєстрацію шлюбу та для ознайомлення наречених з їх правами та обов'язками.

3. Доведено недоцільність законодавчого встановлення ст. 31 СК майнової відповідальності за відмову вступу в шлюб після заручин, у формі відшкодування понесених другою стороною затрат у зв’язку з приготуванням до весілля та обов’язку повернення дарунків. Договір про заручини не є цивільно-правовим договором, а передбачені ним обов’язки мають особистісний характер, за невиконання яких особа не може бути навіть у судовому порядку примушена до вступу в шлюб.

4. Обґрунтовано висновок про розширення прав батьків щодо визначення прізвища, імені, по батькові дитини, щодо можливості зміни імені усиновленої дитини.

5. Обґрунтовано необхідність збільшення терміну, на який може бути продовжено можливість зміни імені, прізвища, по батькові громадянину, який пропустив цей термін з поважних причин.

6. Доведено недоцільність введення на сучасному етапі розвитку суспільних відносин та юридичної науки інституту сепарації.

7. Пропонується встановити систему періодичного проведення уповноваженими особами моніторингу сімей “ризику”, профілактичної роботи в таких сім’ях, з особами схильними до насильства в сім’ї.

8. Обґрунтовано висновок про необхідність створення при центрах медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї, окремих консультативних відділень для неповнолітніх батьків, в яких мала б надаватися соціально-педагогічна, юридична допомога неповнолітнім батькам щодо виховання їхніх дітей.

9. Обґрунтовано необхідність посилення відповідальності неповнолітніх батьків, у вигляді позбавлення неповнолітніх батьків батьківських прав.

10. У СК України встановлено судовий порядок отримання дозволу батьками, позбавленими батьківських прав, на побачення з дитиною. Обґрунтовано недоцільність встановлення судового порядку надання такого дозволу, пропонується встановити спрощений порядок, для чого надати відповідні повноваження органам опіки й піклування.

11. Обґрунтовується висновок про недоцільність закріплення в законодавстві можливості усиновлення повнолітньої особи.

На захист також виносяться конкретні пропозиції щодо удосконалення законодавства України. Дисертантом пропонується внести такі зміни:

1. Обґрунтовуючи недоцільність встановлення майнової відповідальності за відмову вступу в шлюб після заручин, пропонується вилучити із ст. 31 СК ч. 3 та 4.

2. Для закріплення в законодавстві можливості виїзду уповноваженої особи РАЦСу за місцем знаходження одного або обох наречених, який (які) з поважних причин не можуть особисто прибути до РАЦСу. Пропонується викласти ч. 3 ст. 28 СК у такій редакції: “Якщо один із наречених не може через поважні причини особисто прибути до відповідного органу реєстрації актів цивільного стану для подачі заяви про реєстрацію шлюбу, таку заяву може прийняти уповноважена на те службова особа органу РАЦСу за місцем перебування нареченого (нареченої)”.

3. Пропонується змінити положення ч. 3 ст. 6.4 “Правила реєстрації актів цивільного стану в Україні”, виклавши її в такій редакції: “У разі порушення терміну реєстрації, переміни прізвища, імені, по батькові з поважних причин, підтверджених документально, термін реєстрації може бути продовжено керівником відділу РАЦСу, але не більше ніж на шість місяців”.

4. Для спрощення процедури отримання дозволу батьками, позбавленими батьківських прав, на побачення з дитиною, пропонується викласти ст. 168 СК України у такій редакції: “Батьки, позбавлені батьківських прав, мають право в разі зміни своєї поведінки на звернення до органів опіки й піклування із заявою про надання їм права на побачення з дитиною”.

5. Новий СК України передбачає можливість надання дитині подвійного прізвища. Однак, передбачаючи таку можливість, СК України не дає відповіді на питання, як бути у випадку, коли один із батьків має подвійне прізвище. Пропонується удосконалити ч. 2 ст. 145 СК, доповнивши її абзацом, який викласти в такій редакції: “Якщо один з батьків має подвійне прізвище, при присвоєнні дитині подвійного прізвища, батьки мають вирішити, яку із складових подвійного прізвища батька (матері) вони бажають закріпити в подвійному прізвищі дитини”.

6. Пропонується удосконалити ст. 148 СК України, яка встановлює підстави зміни прізвища дитини шляхом введення ч. 5 та ч. 6, які викласти у такий редакції: ч. 5-ту: „Орган опіки і піклування повідомляє батька, який проживає окремо та прізвище якого носить дитина, про порушення клопотання про зміну прізвища дитини. При розв’язанні цього питання думка батька, прізвище якого носить дитина, повинна бути врахована”;

ч. 6-ту: „При вирішенні питання про зміну прізвища дитини не враховується думка того з батьків, який без поважних причин не бере участі у вихованні дитини, позбавлений батьківських прав, визнаний недієздатним, а також місце знаходження якого неможливо встановити”.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що висновки і пропозиції, які містяться в дисертації, ґрунтуються на науковому аналізі правових норм і теоретичних положень, викладених у працях відомих учених. Це дає автору змогу висловити ряд обґрунтованих з наукового погляду пропозицій, спрямованих на вдосконалення сімейного законодавства.

Основні положення дисертації можуть бути використані при підготовці підручників і навчальних посібників для студентів вищих навчальних закладів, а також при викладанні курсу “Сімейне право”.

Висновки дисертації можуть бути використані в процесі розробки та вдосконалення нормативних актів, у практиці організації роботи судів, інших державних органів.

Окремі сформульовані у дисертації положення мають дискусійний і постановчий характер. Вони можуть стати основою для подальших наукових розробок.

Особистий внесок здобувача. Внесок здобувача полягає в одноосібно виконаному науковому дослідженні, в якому викладено авторський підхід щодо вирішення важливого наукового завдання.

Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом оприлюднення та обговорення на наступних наукових конференціях: на науково-практичній конференції студентів та аспірантів “Проблеми держави та права очима молодих дослідників” (м. Київ, 2001 рік); на науково-практичній конференції студентів та аспірантів “Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників” (м. Київ, 2002 рік); на міжнародній науково-практичній конференції студентів та аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ, 2003 рік); на міжнародній науково-практичній конференції молодих учених “Другі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 2003 рік); на науково-практичному семінарі аспірантів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 17 вересня 2003 р.).

Публікації. Основні ідеї та результати дисертаційної роботи відображені в 10 наукових працях, серед яких: 4 статті у виданнях, включених до затвердженого ВАК України переліку наукових фахових видань з права, підрозділи у 5–ти навчальних посібниках, опубліковані тези виступу на міжнародній науковій конференції.

Структура та обсяг дисертаційної роботи зумовлені логікою й об’єктом дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють десять підрозділів та дванадцять пунктів, висновків і списку використаних джерел, містить дев’ять таблиць, дві діаграми. За загальним обсягом дисертація складається з 198 сторінок друкованого тексту, у тому числі 14 сторінок – список використаних джерел з 177 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкривається сутність та обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначено мету та завдання, предмет і об’єкт дисертаційного дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, їх апробація, характер публікацій, можливість практичного використання результатів дисертаційного дослідження.

Перший розділ “Загальні положення про особисті немайнові права та обов’язки членів сім’ї” – складається з двох підрозділів і містить дослідження поняття сімейного особистого немайнового правовідношення, аналіз розвитку сімейно-шлюбного законодавства України.

У підрозділі 1.1. “Поняття і види сімейних правовідносин” дисертант, формулює поняття сімейних правовідносин. Автором обґрунтовано, що сімейні правовідносини – це відносини, які підпадають під дію сімейно-правового регулювання між чітко визначеним колом суб’єктів цих відносин (членами сім’ї та між родичами).

Автор наводить класифікацію сімейних правовідносин. Розглядає специфіку сімейних правовідносин, яка полягає також в особливості їхнього припинення. Припинення сімейних правовідносин можливе лише у випадках чітко встановлених сімейним законодавством, наприклад, шлюб може бути припинений внаслідок смерті одного з подружжя, або внаслідок його розірвання в органах РАЦСу. Сімейні правовідносини, на відміну від цивільних правовідносин, не можуть бути припинені шляхом реалізації тих прав та обов’язків, які створюють їхній зміст.

Аналізуються передумови участі громадян у сімейних правовідносинах. Досліджуючи передумови участі громадян у сімейних правовідносинах, дисертант доводить, що такими передумовами є наявність у цих громадян правоздатності в сімейному праві. Можливість мати право вступу в шлюб, усиновлення дитини, з’являється у громадян не тільки за умов досягнення ними певного віку, а і наявності психофізичних якостей. Дисертант стверджує, що сімейна правоздатність, як і цивільна, виникає в момент народження громадянина, проте має свої особливості. Дисертант підкреслює, що сімейна правоздатність розширюється за рахунок появи у громадянина нових правових можливостей у галузі сімейних відносин. Як правило, це відбувається в міру досягнення громадянином певного віку (шлюбного віку, повноліття).

У підрозділі 1.2. “Розвиток вітчизняного законодавства про особисті права та обов’язки членів сім’ї” висвітлюється історія розвитку сімейно-шлюбного законодавства України.

Після розпаду Російської імперії, до складу якої входила значна частина українських земель, на території України, на різних проміжках часу, існувало кілька державних утворень (УНР, Українська Держава). Аналіз наукової літератури свідчить про те, що більшість авторів, під час проведення наукових досліджень детально аналізують лише радянський період становлення сімейного законодавства України, і недостатньо приділяють уваги аналізу законодавства, яке регулювало сімейні відносини з 1917 р. по 1919 р. в УНР, Українській Державі (Гетьманат). На нашу думку, кожен етап розвитку сімейного законодавства України мав свої особливості. Проведений аналіз літературних та архівних матеріалів дає змогу стверджувати, що регулювання сімейних відносин в УНР з 1917 р. по 1919 р. здійснювалося із застосуванням законодавства Російської імперії, звичаїв. Правозастосовчі органи України в період УНР, Гетьманату в своїй діяльності керувалися законодавством Російської імперії та звичаєвим правом, а на територіях підконтрольних радянській владі – також законодавством РРФСР.

Доведено, що незважаючи на досить активну законодавчу роботу, сімейні відносини в УНР регулювалися “старим” законодавством Російської імперії. Єдиним нормативно-правовим документом уряду УНР, у якому в деякій мірі можна з’ясувати ставлення нового уряду до сімейно-шлюбних відносин, до принципів, на яких такі відносини мають будуватися, є Конституція Української Народної Республіки. В Основному законі УНР було закладено принцип повної рівності прав жінок і чоловіків (ст. 11) та право на вибір місця пробування (проживання), яке було закріплено в статті 18.

З укріпленням в Україні радянської влади розпочинається робота над побудовою нового сімейного законодавства, яка завершилася прийняттям в 1926 р. Сімейного кодексу УРСР. Деякі принципи сімейно-шлюбного законодавства, які було закладено ще першими Декретами та нормативно-правовими актами молодої Української Радянської держави, СК УРСР 1926 р., довели свою демократичність та життєздатність протягом всього двадцятого сторіччя. Ці принципи побудови сімейних відносин були сприйняті і міжнародними нормативними актами, що свідчить про їхній високий правовий рівень.

Другий розділ “Особисті немайнові права та обов’язки подружжя” – складається з чотирьох підрозділів і містить аналіз особистих немайнових прав та обов’язків подружжя, які були закріплені в КпШС України, а особливо тих, які закріплені у положеннях нового Сімейного кодексу. У межах теми дисертаційного дослідження здійснено порівняльний аналіз норм СК України та КпШС.

У підрозділі 2.1. “Рівність подружжя в сімейних відносинах" досліджується питання рівності подружжя в сімейних відносинах.

На різних історичних проміжках часу в різних країнах шлюбно-сімейні правовідносини регулювалися неоднаково, таким само неоднаковим було і становище жінки, здебільшого жінка була усунута від участі в релігійних обрядах і не допускалася до участі у громадських, політичних подіях. Нерівність прав жінок і чоловіків можна простежити, починаючи з культури стародавньої Греції, в якій жінка вважалася, навіть якщо вона належала до аристократичної верхівки, річчю, об’єктом володіння.

У сучасній Україні рівність подружжя в сім’ї є одним із загальних принципів сімейного права. Забезпечення цієї рівності є одним із головних завдань сімейного законодавства. Рівність прав чоловіка та жінки в шлюбі гарантується їхньою рівністю в усіх сферах державного, політичного життя держави, рівним правом на освіту, соціальне забезпечення, охороною прав материнства, батьківства та дитинства.

Особисті права кожного з подружжя, як і особисті права будь-якого громадянина, гарантуються державою. В Основному Законі України зазначено, що всі люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах (ч.1ст.21 Конституції України), громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Конституція також встановлює, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівність прав жінки та чоловіка забезпечується в Україні шляхом надання жінкам рівних із чоловіками можливостей (ст. 24 Конституції України). Принцип рівності жінки та чоловіка в сімейно–шлюбних відносинах установлено і в Конституції України, зокрема в ст. 51. Дисертант вказує на те, що принцип рівності прав чоловіка та жінки полягає в праві вибору подружжям прізвища, в праві спільного розв’язання всіх питань життя сім’ї та в інших особистих правах подружжя, закріплених у чинному законодавстві.

У підрозділі 2.2. “Особисто-правовий статус подружжя” висвітлюються питання особисто-правового статусу подружжя, зокрема визначенню подружжям шлюбного прізвища, право кожного із подружжя на визначення місця проживання, право подружжя спільно вирішувати всі питання життя сім’ї.

У роботі обґрунтовується, що правовий статус подружжя – це забезпечена на законодавчому рівні можливість особисто набувати та реалізовувати особисті і майнові права та обов’язки, які випливають із шлюбу в конкретний проміжок часу.

Дисертантом доведено недоцільність законодавчого встановлення ст. 31 СК майнової відповідальності за відмову вступу в шлюб після заручин, у формі відшкодування цивільно-правового характеру, понесених другою стороною затрат у зв’язку з приготуванням до весілля та обов’язку повернення дарунків. Договір про заручини не є цивільно-правовим договором, а передбачені ним обов’язки мають особистісний характер, за невиконання яких особа не може бути навіть у судовому порядку примушена до вступу в шлюб.

Аналізуючи положення нового Сімейного кодексу України, які регулюють питання обрання подружжям шлюбного прізвища, дисертант підтримує позицію законодавця відносно того, що право на вибір прізвища належить нареченим. Дисертант підкреслює, що позитивним моментом є можливість врахування під час здійснення цього права нареченими національних звичаїв побудови шлюбного прізвища, за умови, що це не суперечить нормам моралі та Сімейного кодексу.

У підрозділі 2.3. “Інші особисті права та обов'язки подружжя передбачені новим Сімейним кодексом України” дисертантом досліджуються новели СК України.

Однією з новел Сімейного кодексу є введення інституту “сепарації”, встановлення режиму роздільного проживання подружжя. Дисертантом теоретично доведено, що введення на сучасному етапі розвитку суспільних відносин і законодавства інституту сепарації є недоцільним, і таким, що не відповідає традиціям народу України. Неузгодженість норм, яка виявлена у новому СК України, які регулюють встановлення режиму окремого проживання подружжя, наслідки встановлення такого режиму, не сприятимуть регулюванню сімейно-шлюбних відносин.

Новий Сімейний кодекс вводить інститут заручин. Радянське сімейне законодавство не передбачало виникнення у осіб, які подали заяву про намір зареєструвати шлюб до відповідного державного органу, взаємних особистих немайнових прав та обов’язків. На нашу думку, введення даного інституту є досить доцільним, так як враховує звичаї народу України, що органічно доповнює норму ст. 11 СК України “Врахування звичаїв при вирішенні судом сімейних спорів”. Однак аналіз ст. 31 СК України дає змогу стверджувати, що норма цієї статті містить ряд неточностей та невдалих положень. Тому дисертант пропонує вдосконалити норму ст. 31 СК України: вилучити із ст. 31 СК ч. 3 та 4.

У підрозділі 2.4. “Гарантії особистих прав подружжя під час реєстрації та розірвання шлюбу” дисертантом детально аналізуються закріплені в законодавстві гарантії особистих прав подружжя під час реєстрації та розірвання шлюбу.

У сучасній Україні закон гарантує свободу кожного з подружжя у виборі професії та роду занять, право подружжя спільно вирішувати всі питання життя сім’ї. Практика свідчить, що зловживання одним із подружжя своїми правами та заборона іншому займатися улюбленим заняттям реалізовувати свої здібності може бути підставою для розірвання шлюбу.

У роботі обґрунтовано висновок про недоцільність законодавчого закріплення пропозицій про надання вступаючим в шлюб права подачі заяви про реєстрацію шлюбу через представника, дисертант пропонує передбачити можливість виїзду уповноваженої особи РАЦСу за місцем знаходження одного або обох наречених, який (які) з поважних причин (тяжка хвороба, перебування на стаціонарному лікуванні в лікарняних закладах, в місцях позбавлення волі, тощо), не може особисто прибути до РАЦСу, для прийняття заяви про реєстрацію шлюбу та для ознайомлення наречених з їх правами та обов'язками.

Дисертантом детально аналізуються положення нового Сімейного кодексу, які закріплюють права подружжя. Проведений аналіз дає змогу стверджувати, що норми, які регулюють взаємні права та обов’язки подружжя, відповідають міжнародним стандартам, однак під час проведення аналізу цих норм було виявлено ряд невдалих положень, які вимагають удосконалення. Зокрема, положення ст. 31 СК України, яка регулює права та обов'язки заручених, та ст. 119 СК України, яка регулює відносини пов'язані з встановленням режиму окремого проживання подружжя. Потребує удосконалення ст. 148 СК України, яка встановлює підстави зміни прізвища дитини, ст.168 СК України та ін.

Третій розділ “Особисті немайнові права та обов’язки батьків і дітей” – складається з трьох підрозділів і присвячено розгляду питання особисто-правового статусу дітей, зокрема визначенню прізвища, імені, по батькові дитини, громадянства, аналізуються права і обов’язки батьків по вихованню дітей, а також наслідки порушення батьками цих обов’язків.

У підрозділі 3.1. “Особисто-правовий статус дітей” міститься аналіз таких особистих батьківських прав, як право на визначення дитині прізвища, імені, по батькові, питання визначення громадянства дитини.

Правове становище дитини тривалий час залежало від волі батька як безперечного голови сім’ї. Наприклад, за часів розквіту Стародавнього Риму воля батька, незалежно від віку дитини та становища в суспільстві, припинялася тільки зі смертю батька чи за його волевиявленням. Батьківська влада споконвічно визнається спрямованою на благо дітей і забезпечення їхніх інтересів. Підтримувані церквою патріархальні традиції ґрунтувалися на беззаперечному визнанні авторитету батька в сім’ї як природного опікуна і захисника дітей. Така приваблива, на перший погляд, картина далеко не завжди відповідала дійсності.

Дитина з моменту народження для збереження своєї індивідуалізації має право на ім’я (ст.7-8, Конвенція про права дитини). Особисте ім’я – це юридично зафіксоване слово, за допомогою якого здійснюється легалізація новонародженого. Особисте ім’я необхідне кожній людині для індивідуального визначення її серед інших людей. Ім’я людини має велике соціальне значення і тому не може існувати окремо від носія цього імені. Як правило, особисте ім’я будь-якої людини складається з кількох складових: власного імені, по батькові та прізвища, така побудова імені фізичної особи знайшла своє закріплення в новому Цивільному кодексі України, а саме в ст.28 (ЦК України).

Дисертант підтримує позицію авторів, які стверджують, що підставою виникнення батьківських прав є не тільки факт кровної родинності, а й наявність фактичного складу, котрий включає два елементи: народження дитини та реєстрацію акту народження дитини в органах реєстрації актів. За наявності цих юридичних фактів, право батьків стає суб’єктивним батьківським правом.

Особливої уваги приділено проблемі формування прізвища дитини. У новому СК України передбачено можливість надання дитині подвійного прізвища. Однак, передбачаючи таку можливість, СК України не дає відповіді на питання, як бути у випадку, коли один із батьків має подвійне прізвище. Обґрунтовано необхідність удосконалення ч. 2 ст. 145 СК, доповнивши її абзацом, який викласти в такій редакції: “Якщо один з батьків має подвійне прізвище, при присвоєнні дитині подвійного прізвища, батьки мають вирішити, яку із складових подвійного прізвища батька (матері) вони бажають закріпити в подвійному прізвищі дитини”.

Обґрунтовано необхідність віднести до компетенції органів опіки та піклування обов'язок, повідомити того з батьків який проживає окремо, прізвище якого носить дитина, про порушення клопотання щодо зміни прізвища дитини. При розв’язанні цього питання думка батька, прізвище якого носить дитина, повинна бути врахована. Повідомлення та врахування думки батька (матері) необхідне за умови, що батько (мати) сумлінно виконує свої батьківські обов'язки.

У підрозділі 3.2. “Здійснення батьками прав і виконання ними обов'язків по вихованню дітей” дисертантом досліджується проблема захисту дитини від протиправних посягань, від будь-яких проявів насильства щодо неї.

Дисертант стверджує, що однією з необхідних умов для гармонійного сімейного виховання зростаючого покоління є розуміння батьками проблем своїх дітей, залежно від статі та віку дитини. У свою чергу, розуміння проблем дитини переходить в емоційну підтримку дитини з боку батьків.

Дисертант аргументовано доводить, що сьогодні в українських сім’ях емоційна підтримка дитини з боку батьків поступово зменшується з віком дитини. Відзначається досить стала динаміка: чим старша дитина, тим менше батьки цікавляться її справами, колом спілкування, проблемами, які хвилюють дитину. Однак і соціологи, і психологи стверджують, що чим старша дитина, тим більше вона потребує емоційної підтримки з боку батьків. Батьки повинні не тільки емоційно підтримувати своїх дітей, а й якомога частіше контролювати, як і з ким дитина проводить свій вільний час, особливо у великих містах (мегаполісах), такий контроль потрібен саме через сплеск наркоманії, токсикоманії та алкоголізму серед неповнолітніх у містах.

Наведені у дослідженні статистичні дані дозволяють стверджувати, що поширення таких соціально-негативних явищ, як наркоманія, алкоголізм, злочинність серед неповнолітніх перебувають у прямій залежності від сімейного благополуччя, емоційної підтримки неповнолітнього та контролю з боку батьків.

Ці соціально-негативні явища мають здатність особливо швидко поширюватися серед неповнолітніх, малолітніх, які проводять свій вільний час без нагляду дорослих у дворових групах (компаніях). У дворових групах неповнолітній, малолітній більше піддається впливу загального (загальної думки) ставлення членів групи до такого роду явищ. Саме тому батьки повинні контролювати коло знайомих своєї дитини, і користуючись батьківським авторитетом, вказувати на негативний бік перебування неповнолітнього в групі.

Автор пропонує встановити систему періодичного проведення уповноваженими особами моніторингу сімей “ризику”, профілактичної роботи в таких сім’ях, з особами, схильними до насильства в сім’ї.

Обґрунтовано висновок про необхідність створення при центрах медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї, окремих консультативних відділень для неповнолітніх батьків, в яких мала б надаватися соціально-педагогічна, юридична допомога неповнолітнім батькам щодо виховання їхніх дітей.

У підрозділі 3.3. “Правові наслідки невиконання або неналежного виконання батьками обов'язків по вихованню дітей” дисертантом обґрунтовується необхідність посилення відповідальності неповнолітніх батьків, які є хронічними наркоманами, алкоголіками. Згідно зі ст. 164 СК України неповнолітні батьки не можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони є хронічними алкоголіками або наркоманами, вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва. Особливо в сучасних умовах, при збільшенні кількості бездоглядних дітей, збільшенні кількості осіб які вживають наркотичні речовини. Нині важливо створити таку систему правових засобів, яка буде виключати перебування дітей у колі осіб, які зловживають наркотичними та алкогольними речовинами.

Неповнолітній батько (мати), ставши у такому ранньому віці хронічним наркоманом, об’єктивно не зможе забезпечити дитину необхідним вихованням, забезпечити дитині можливість духовного та фізичного розвитку. Інтереси дитини вимагають перебування в здоровому оточенні, а не під впливом батьків (одного з них) наркоманів.

З метою забезпечення права дітей на належне батьківське виховання, пропонується внести зміни в новий СК України, передбачивши на законодавчому рівні можливість позбавлення неповнолітніх батьків батьківських прав у разі наявності у них хронічного алкоголізму або наркоманії.

Новий Сімейний кодекс України відносить до компетенції суду вирішення питання про можливість побачення з дитиною батьків (одного із батьків), які позбавлені батьківських прав. Однак на сьогоднішній день суди перевантажені, внаслідок чого вирішення даного питання може затягнутися на досить тривалий термін. Дисертантом обґрунтовано недоцільність встановлення судового порядку надання такого дозволу, пропонується встановити спрощений порядок, для чого надати відповідні повноваження органам опіки й піклування.

За шлюбно–сімейним законодавством України, яке діяло до 1 січня 2004 року, усиновлення допускалося тільки стосовно дітей, тобто осіб, які не досягли повноліття (ст. 101 КпШС України).

Дисертантом обґрунтовується висновок про недоцільність закріплення в законодавстві можливості усиновлення повнолітньої особи. На відміну від КпШС України новий СК України допускає можливість усиновлення повнолітньої особи, яка не має батька, матері або була позбавлена батьківського піклування (ст. 208 СК України). На нашу думку, таке положення є спірним, оскільки суть усиновлення полягає в забезпеченні дитині, яка залишилась без батьківської турботи, необхідного виховання і головне турботи з боку всиновлювача. Повнолітня особа, яка потребує сторонньої допомоги, піклування, може бути взята на опіку під піклування в порядку встановленому ст. 243 СК, над нею може бути встановлено патронат ст. 252 СК.

У висновках та пропозиціях автором узагальнюються результати дисертаційного дослідження, у якому проведено порівняльно-правовий аналіз норм, закріплених у КпШС з нормами нового СК України.

За результатами дослідження викладені найбільш важливі наукові та практичні результати, одержані в дисертації, сформульовані конкретні пропозиції з удосконалення правового регулювання сімейно-шлюбних відносин в Україні шляхом внесення змін до законодавства. Всі висновки дисертаційного дослідження характеризуються теоретичною новизною та практичним значенням.

У дисертаційній роботі доведено, що на території України в період 1917-1919 рр. сімейні відносини в УНР та Український Державі, регулювалися законодавством Російської імперії, звичаями. Тільки з укріпленням в Україні радянської влади розпочинається робота над побудовою нового сімейного законодавства, яка завершилася прийняттям в 1926 р. Сімейного кодексу УРСР.

Автором обґрунтовано, що сімейні правовідносини – це відносини, які підпадають під дію сімейно-правового регулювання між чітко визначеним колом суб’єктів