Лозинський Мар’ян Володимирович

УДК 281.9:94(477)

Науково-видавнича та просвітницька діяльність Василіянського Чину у Галичині
(кінець ХІХ– перша половина ХХ ст.)

07.00.01 – Історія України

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Львів 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі нової історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор
Литвин Микола Романович, завідувач відділу наукових та інформативних видань Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор
Баран Володимир Кіндратович, завідувач кафедри новітньої історії Волинського державного університету ім. Лесі Українки

кандидат історичних наук, доцент
Якимович Богдан Зіновійович, директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка

Провідна установа – Інститут історії України НАН України (м. Київ)

Захист відбудеться 1 червня 2004 р. о 15.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .222.01 по захисту докторських дисертацій в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (70026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

Автореферат розісланий 30 квітня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук ПАТЕР І.Г.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Впродовж століть книги і часописи є важливим джерелом інформації та знань, передумовою розвитку освіти, науки, культури, впливовим етнополітичним чинником у житті українського народу, Церкви й загалом суспільства. Тому книговидання в Україні, зокрема, церковно-релігійне привертає увагу науковців.

Широкомасштабною була науково-видавнича та просвітницька діяльність Василіянського Чину Греко-Католицької Церкви у Галичині наприкінці XIX – середині XX ст. Піввікова історія видавництва у Жовкві та Львові (1898–1944) свідчить про багатогранну культурно-просвітницьку працю василіянських богословів, письменників, видавців і друкарів. Василіянські видання пропагували не тільки засади християнської релігії, але й сприяли утвердженню рідної мови, виховували патріотичні почуття й у такий спосіб сприяли піднесенню національної свідомості, державно-соборницького руху.

Радянська історіографія ігнорувала або упереджено трактувала видавничу діяльність церковно-релігійних установ, їх роль в обороні національних традицій. Войовничий радянський атеїзм намагався ідеологічно і фізично задушити духовне слово, що закликало до національного і релігійного відродження українства. Єдиним джерелом інформації про діяльність Василіянського Чину були закордонні публікації, які не могли вичерпати тему через відсутність архівної бази. Отже, історія релігійного книговидання в Україні взагалі та видавничої і просвітницької діяльності Василіянського Чину у Галичині зокрема, не знайшли належного наукового висвітлення, адекватного його заслугам, насамперед стосовно розвитку культури та національного самоутвердження українців. Тому дослідження видавничої діяльності жовківських богословів які продовжили культурно-освітні традиції видавничих центрів у Вильні, Супраслі, Львові, Угневі, Почаєві має важливе наукове та громадсько-політичне значення.

Дисертаційне дослідження виконувалося в контексті наукових розробок відділів Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

Мета дисертації полягає у визначенні внеску Чину Святого Василія Великого у розвиток українського книговидання і книгодрукування, української церковної історіографії, національної свідомості українців.

Дисертант ставив перед собою завдання дослідити:–

суспільно-політичні передумови та етапи створення видавництва Чину Святого Василія Великого;–

громадсько-культурну діяльність видавництва ЧСВВ “Місіонер”;–

організацію друкування світської та релігійної літератури у Жовківській друкарні;–

співпрацю видавництва “Місіонер” з Науковим товариством імені Шевченка, “Просвітою” та іншими громадськими товариствами, українською кооперацією;–

основні напрямки церковно-історичних та історико-краєзнавчих досліджень, коло найважливіших суспільних проблем, які розробляли греко-католицькі науковці.

Об’єкт дослідження – Чин Святого Василія Великого Греко-Католицької Церкви як національно-культурний феномен українського народу, а предмет – науково-організаційна, культурно-просвітницька діяльність видавництва Отців Василіан “Місіонер”, археографічна робота греко-католицьких учених.

Хронологічні рамки праці охоплюють період від заснування видавництва отців Василіян у Жовкві наприкінці XIX ст. до середини XX ст. – його ліквідації органами радянської влади у 1944 р. Цей період водночас виявився найбільш драматичним у історії українського народу та його Церкви – п’ять руйнівних воєн: Перша світова (1914–1918), українсько-польська (1918–1919), радянсько-польська (1920), німецько-польська (1939) і радянсько-німецька (1941–1945).

Географічні межі локалізуються західноукраїнськими землями, де зосереджувалися головні науково-видавничі осередки Василіанського Чину. Окремі сюжети показують внутрішню діяльність василіан у Центральній та Південній Європі, у країнах Північної та Латинської Америки.

Наукова новизна: простежено зародження і розвиток видавничої діяльності Василіянського Чину, її тематичне спрямування, організаційну структуру, матеріально-технічну базу; реконструйовано роль УГКЦ в національно-культурному житті західноукраїнського регіону.

Методологічна основа дисертації – принцип історизму, комплексний підхід до вивчення проблеми релігійного книговидання, церковно-історичних досліджень у Галичині. Використано загальнонаукові (систематизація, типологізація, ретроспекція) і спеціальноісторичні (проблемно-хронологічний, історично-порівняльний) методи дослідження. Біографічний метод дозволив виявити внесок окремих постатей у розвиток тогочасної книговидавничої справи та української церковної історіографії.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані у лекційних курсах з новітньої історії, для підготовки узагальнюючих праць з історії церкви в Україні, зокрема українського національно-культурного відродження.

Основні положення дисертації апробовані на засіданнях історичної комісії Наукового товариства імені Шевченка (Львів, 2000, 2001), міжнародних наукових конференціях у Вільнюсі (2000) і Львові (2002).

Структура роботи побудована за проблемно-хронологічним принципом, складається зі вступу, п’яти розділів, висновків (основний текст – 184 с., всього – 276 с.), списку використаних джерел і літератури (1145 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтована актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, методологічну основу, хронологічні рамки, її наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі “Історіографія та джерела” охарактеризовано стан наукової розробки теми та джерельну базу.

Історіографія теми лише формується. Світська наука книговидавничу політику та просвітницьку діяльність Василіянського Чину спеціально не досліджувала. Щоправда, в останні роки з’явилася низка робіт, в яких проаналізовано церковно-релігійний чинник в соціально-політичному і національно-культурному житті, самоорганізація церковної інституції за умов бездержавності України.

Перші аналітичні праці з’явилися у власних василіянських виданнях, насамперед періодичній василіянській пресі, місячнику “Місіонар” (1897–1944) і річнику “Календар Місіонаря” (1901–1944). Чималу інформацію про організаційно-просвітницьку і книговидавничу діяльність містять редакційні статті, написані талановитими редакторами П. Філясом, Л. Березовським, Є. Теодоровичем, Я. Фещаком, М. Пелехом, М. Марисяком, Р. Криницьким, М. Каровцем, П. Борисом та іншими, а також праці істориків Чину Р. Луканя (“250-ліття побуту оо. Василіян у Жовкві 1691–1941”, “Василіянські монастирі в Україні”), Л. Березовського (“Розвій Видавництва Чина св. Василія Великого”), І. Крутія-Вігоринського (“Видавництва оо. Василіян у Жовкві”), І. Назарка (“Короткий огляд місійної діяльності Чина св. Василія Великого”), М. Марисюка (“Друкарство на Україні”), П. Бориса (“Щоб вистава католицької преси у Римі принесла великі овочі”), матеріали до 30-ліття та 40-ліття “Місіонаря”.

Окремо слід згадати про дослідження, опубліковані у “Записках Чину св. Василія Великого”, які були засновані видатним істориком і видавцем Й. Скрутенем 1924 р. та вийшли у шести томах. Найбільшу цінність мають науково-історичні праці отців Василіян І. Патрила (“Нарис історії Галицької провінції”), І. Назарка (“Сильветки перших Василіян після Добромильської реформи”), Й. Скрутеня (“Іван Франко і Василіяни”), історико-мемуарний нарис М. Ваврика “До постання першого тому “Записок Чина св. Василія Великого”, статті галицьких науковців І. Крип’якевича “До історії Почаївської друкарні” та “Середньовічні монастирі у Галичині”, М. Голубця “Матеріали до катальогу василіянських монастирів у Галичині” та інші. Декілька розвідок І. Крип’якевича про Жовкву та її духовні святині ще чекають публікацій.

Заслуговують на увагу узагальнюючі твори тогочасних науковців О. Моха “На фронті української книжки” (Львів, 1937), М. Грушевського “З історії релігійної думки на Україні” (Львів, 1925), І. Огієнка “Історія українського друкарства” (Т. 1. – Львів, 1925), І. Крип’якевича (цикл праць з історії Жовкви), І. Свєнціцького “Початки книгопечатання на землях України” (Жовква, 1924), І. Кревецького “Альманах василіянських богословів” (Кристинополь, 1933), о. М. Каровця “Велика Реформа Чина св. Василія Великого” (Жовква, 1933), які відтворюють суспільно-політичне тло історичнох доби і показують культурно-релігійне життя в західноукраїнському регіоні. До речі, вказані науковці тісно співпрацювали із видавництвом “Місіонер” і були завжди бажаними гостями Жовківської друкарні, бібліотек Святоонуфріївського, Жовківського і Крехівського монастирів.

Докладнішу інформацію про суспільно-політичне тло і видавничу діяльність Василіянського Чину у Східній Галичині можна почерпнути із монографій вже згадуваних богословів, що вийшли у діаспорі: М. Ваврика “Нарис розвитку і стану Василіянського Чину впродовж XVII-XX ст.” (Рим, 1978) та “По Василіянських манастирях” (Торонто, 1958), С. Мудрого “Нарис історії Української Папської Колегії св. Йосафата в Римі”Рим, 1984), І. Лебедовича “Полеві духовники УГА” (Вінніпег, 1963). Особливо слід відзначити бібліографічний “Спис книжок Видавництва ЧСВВ в Жовкві” Р. Луканя, опублікований у Жовкві 1936 р., (включає видання з 1896 – 1936 рр.).

Серед сучасних українських наукових видань для дослідження вказаної проблематики можуть прислужитися праці академіка Я. Ісаєвича “Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні” (Львів, 1983), та “Преемники первопечатника” (Москва, 1981), “Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми” (Львів, 2002), З. Тіменика “Іван Огієнко” (Львів, 1997), Н. Антонюк “Українське культурне життя в Генеральній Губернії” (Львів, 1997), О. Красівського “За Українську державу і Церкву” (Львів, 1995), Я. Заборовського “Митрополит Андрей Шептицький” (Львів, 1995), І. Андрухова “Галицька Голгофа” (Івано-Франківськ, 1997), Я. Стоцького “Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі 1712-1996” (Львів, 1997), П. Шкраб’юка “Крехів: дороги земні та небесні” (Львів, 2002), колективна праця “Жовківщина. Історичний нарис” (Т. , Жовква; Львів; Балтимор, 1994), “Жовківщина. Історико-мемуарний збірник” (Т. 2-3, Жовква; Львів; Балтимор, 1996, 1997) та ін., які аналізують участь василіян у книгодрукуванні, організації книжкових виставок і загалом суспільному житті України.

Науково-джерельним підгрунтям також послужили аналітичні розвідки з історії Чину дослідників І. Паславського, Б. Крив’яка, Я. Стоцького, О. Гайової, М. Гайковського, опубліковані в альманасі християнської думки “Київська церква” (1998-1999), а також матеріали наукової конференції “Церква і соціальні проблеми” (Львів, 1993), збірники статей “Ковчег” (Львів, 1993–2002).

Джерельна база праці – архівні документи, більшість з яких залучено до наукового обігу вперше. Це, насамперед, фонди Центрального державного історичного архіву України у Львові, найбільші за обсягом і змістом інформації. Головний серед них – фонд 684 Василіянського видавництва та його друкарні у Жовкві, який налічує понад 2000 справ. Найбільшу вартість має справа 1563 (341 арк.) – документи з історії заснування і діяльності Видавництва й друкарні, що їх опрацював багатолітній директор жовківської друкарні брат Герман Бідолаха. Аналогічний матеріал зібрано у справі 1563. Дані про видавничу діяльність містять документи справи 143 (ф. 684, оп. 2), а найповніше – справа 1625 (ф. 684, оп. 1) – хронологія видань Василіянського видавництва за 35 років (1895-1929). Корисну інформацію дають справи 1567-1569 – книги замовлень друкарні, а також 22 (ф. 684, оп. 2) – книга реєстрації виконаних робіт жовківської друкарні. Привертає увагу листування Протоігуменату Галицької провінції, Василіянського видавництва й друкарні у фондах 683, 684, 376 (о. Й. Скрутеня); серед них варто виділити величезне листування Видавництва із закордоном – США, Канадою, УРСР та ін. (близько 30 справ). В архівних матеріалах зберігається чимало наукових праць, статей, фінансових звітів, які доповнюють інформацію про видавничу та просвітницьку діяльність Василіян (наприклад, нарис Й. Скрутеня “Про видавничу діяльність Василіянського Чину” від 1932 р. у спр. 1742 та ін.).

Документи Державного архіву Львівської області, зокрема фонд 3 Львівського обкому компартії України, містять інформацію про діяльність органів радянської влади, скеровану на ліквідацію Греко-Католицької Церкви і Василіянського Чину в Галичині, а також їх видавництв і друкарень. Подібні за змістом маловідомі документи (і щойно стали доступними) в архівах львівських управлінь Служби Безпеки і Міністерства внутрішніх справ, Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України, Науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Чимало раритетних малотиражних видань нині також зберігається у церковних і приватних архівах Польщі, Канади, США, Ватикану, Аргентини, Бразилії, Югославії.

З опублікованих археографічних матеріалів насамперед використано збірники документів “Митрополит Андрей Шептицький: Життя та діяльність. Т. 1. Церква і Церковна єдність. 1899-1944” (Львів, 1995), “Церква і суспільне життя” (Т. 2. Кн. 1. Львів, 1998) за редакцією О.Гайової та А.Кравчука. Цінними для науковців є також щорічні Каталоги Чину й Шематизми, анотації і рекламні проспекти василіянських видань.

Підсумовуючи огляд наукової літератури і джерел, необхідно зазначити, що просвітня і науково-видавнича діяльність Василіянського Чину в контексті національно-культурного життя України першої половини ХХ ст. не стали предметом комплексного дослідження. Лише окремі її зрізи знайшли висвітлення в поодиноких публікаціях богословів. Нещодавно розсекречена та упорядкована джерельна база сприяють об’єктивному висвітленню василіянському книговиданню і друкарству як чиннику етнотворення і формування української національної культури.

У другому розділі “Суспільно-політичні передумови створення та організаціїйні засоби діяльності видавництва отців Василіян наприкінці ХІХ– поч. ХХ ст.” проаналізовано складний процес відродження релігійного книговидання у Галичині.

Національно-культурне пробудження українців у середині ХІХ ст., а також проведення Добромильської реформи на рубежі ХІХ–ХХ ст. активізували суспільно-культурну діяльність реформованого Василіянського Чину на західних землях України.

Ініціатором заснування Василіянської друкарні 1895 р. у Жовкві, а згодом видавництва стали протоігумен Чину Клим Сарницький та ігумен Жовківського монастиря Кипріян Козловський. Це місто не випадково вибрадли осередком релігійного друкарства Греко-католицької церкви; воно мало давні книговидавничі традиції й відповідало вимогам австрійського закону, за яким друкарні могли існувати лише в містах діяльності державної адміністрації. У травні 1897 р. за участю ігумена Світоонуфріївського монастиря (Львів) Андрея Шептицького у новій друкарні побачив світ часопис “Місіонар”, який інформував читачів про релігійне та світське життя регіону, став фаховим помічником для душпастирів, був популярним серед педагогів і молоді. Його першими редакторами стали талановиті богослови Платонід Філяс і Лазар Барановський. А вже 1 травня 1898 р. офіційно зареєстровано “Видавництво побожних книжок Чина св. Василія Великого у Жовкві”, того ж року з’явилося 13 богословський та релігійно-краєзнавчих книг (зокрема, про духовні святині Жовкви і Крехова) книг, збірка церковних пісень, 10 чисел “Місіонаря”. Там також друкувалися українською мовою Апостольські послання Папи, Пастирські листи галицьких митрополитів, послання єпископів та ієрархів Чину, які визначали концепцію релігійного книговидання і просвітництва взагалі й Василіянського видавництва зокрема.

Національно-культурне спрямування, організаційна структура, передова технологія друкарського виробництва, наявність високоосвічених фахівців, відданих справі Церкви і своєму народові – забезпечили Василіянському видавництву не тільки відповідність вимогам часу, настановам Апостольського Престолу і потребам українського національно-визвольного руху, але й висунули його на чільне місце релігійного книговидання у всьому християнському світі.

У третьому розділі “Національно-патріотична діяльність у добу Визвольних змагань (1914–1920)” аналізується місце Висиліянського Чину у суспільному житті краю під час російської окупації, а також участь душпастирів у державному будівництві та захисті суверенітету Західно-Української Народної Республіки.

У зв’язку з поразкою австро-угорської армії у Галицькій битві діяльність василіянського видавництва у серпні 1914 р. припинилися. Спершу австрійці, а згодом росіяни і поляки розмістили у церкві та монастирі Різдва Христового у Жовкві військовий шпиталь. На фронт покликано 35 василіянських ченців (троє загинули), чимало опинилося в російському полоні, зокрема ректор Станіславівської духовної семінарії, відомий науковець-богослов о. Єремія Ломницький (помер 1915 р. на засланні у Симбірську). Частину монахів, працівників видавництва евакуйовано до Австрії, Угорщини, а також Хорватії, де 1915 р. у Загребі відновлено випуск “Місіонарія” накладом 15 тис. прим. Загалом у 1915–1917 рр. релігійні книги виходили нерегулярно – переважно зі старих матриць повторними накладами.

Організовано встановлення на фронті польових каплиць, опіку над пораненими і хворими у шпиталях; для них, а також фронтовиків 1916 р. започатковано популярну серію “На розвагу нашим воякам”, в якій вийшли брошури виховного змісту – “По лицарськи”, “Могила”, “Не позбувайся геройства”, “Ти і твої камрати” та ін. Василіянські часописи і календарі зацікавлено читали старшини і стрільці легіону УСС.

У редакційній статті “Місіонаря” “Берестейський мир і Берестейська унія” (1918. Ч. ) схвалено проголошення незалежності УНР у січні 1918 р., а також укладення Берестейського миру у місті, де заключено унію, що “зламала кайдани східної релігії й визнала самостійність української Церкви у злуці з католицькою Церквою”. Опубліковано також Пастирський лист митрополита Андрея Шептицького, єпископів Григорія Хомишина і Йосафата Коциловського, в якому стверджено: розпад Російської імперії та відродження державності України започаткували нову історичну епоху, і в ній, як ніколи, потрібні спільність і єдність народу.

У ході Листопадової 1918 р. національно-демократичної революції василіянські видавці заснували повітову газету “Україна”, редактором якої став отець Яким Фещак. У ній друкувалися офіційні документи Української Національної Ради і Ради Держсекретарів ЗУНР, розпорядження Окружної військової команди щодо мобілізації та організації призову до війська, повідомлення з фронту. У цей час головними замовниками жовківської друкарні були повітовий комісаріат, а також різні структури Першого корпусу Галицької армії, Жовківська і Рава-Руська Окружні військові команди, станційний шпиталь, редакція газети “Козацький голос”. Вказані замовлення виконувалися в кредит, який внаслідок подальших воєнних подій так і не було компенсовано. Щоправда, військовики діставали папір і дизпальне для електростанції друкарні. Досвідчений видавець Я.Фещак зголосився служити польовим духівником Першого корпусу, пройшовши у лавах Галицької армії битви на польському, більшовицькому і денікінському фронтах; під час епідемії тифу працював у шпиталях, захворів і помер у лютому 1920 р. на Вінничині, де й похований з військовими почестями.

Показано також репресії польської влади щодо жовківських друкарів і згодом священництва у 1919–1920 рр., а також протестаційні акції Греко-католицької церкви за звільнення інтернованих і полонених українців, захист їх прав на національно-державне самовизначення, соборність етнічних земель.

У четвертому розділі – “Місійно-просвітницька праця у міжвоєнний період (1921–1939)” – проаналізовує обставини відновлення Чином книговидання і поширення василіянських видань.

У двадцяті роки поруч із досвідченими співробітниками видавництва ЧСВВ (отці М.Пелех, М.Маркевич, Є.Козакевич, К.Полішко) постала молода генерація богословів-видавців на чолі з отцем Й.Скрутенем, який з 1921 р. редагував “Календар Місіонаря”, а з 1924 р. і до вибуху Другої світової війни – “Записки ЧСВВ”. Часопис “Місіонар” під редакцією о. П.Філяра, а згодом о. М.Марисюка здобув прихильність майже 50 тис. передплатників. 1922 р. засновано також популярний просвітній журнал “Наш приятель” й відновлено “Вісник Марійських Товариств”, їх редактором був о.Й.Маркевич, недавній професор Української папської колегії у Римі, засновник і провідник Марійського товариства у Галичині, а також марійських груп, які в 20-их роках охоплювали понад 23 тис. юнаків і дівчат і проводили широку доброчинну діяльність. Користувалися популярністю серії – “Бібліотека релігійної освіти”, “Бібліотека релігійної драми”, “Бібліотека українознавства”.

Навесні 1923 р., коли у Львові відбулися масові демонстрації протесту проти рішень Ради послів Англії, Франції, Італії та Японії анексувати Польщею східногалицькі землі, “Календар Місіонаря” опублікував низку патріотичних матеріалів, зокрема вірш недавнього старшини Галицької армії, на той час новика Г.Труха “Ставаймо в ряди!”, в якому закликано відкинути “сльози” і “зневіру” й ставати на “новий шлях” боротьби:

В кого серце в грудях б’ється,

Хто Вкраїни вірний син,

Хай за діло знов береться

Лиш всі разом, як один!

Зрозуміло, що публікації політичного характеру в умовах польської окупації вимагали мужності редактора і взагалі видавництва. Однак Василіянський Чин не міг стати осторонь громадсько-політичного життя кількох мільйонів греко-католиків і православних західноукраїнських земель.

Чимало уваги приділено співпраці видавництва, зокрема редакції “Записок ЧСВВ”, з відомими істориками, літературознавцями, філологами, мистецтвознавцями І.Крип’якевичем, В.Січинським, С.Томашівським, М.Голубцем, М.Возняком, І.Мірчуком, Т.Кострубою, І.Свенціцьким, які брали активну участь у формуванні видавничого плану, упорядкуванні та комплектуванні монастирських бібліотек у Львові, Жовкві, Крехові. У жовківській друкарні побачила

За підтримки василіян видруковано книги дійсного члена НТШ, пізніше академіка АН УРСР Михайла Возняка “Коротка граматика давньої церковно-слов’янської мови в порівнянні з українською” (1925), знаного мистецтвознавця Іларіона Свєнціцького “Початки книгопечатання на землях України. В пам’ять 350-ліття першої друкованої книжки на Україні у Львові 1574–4 р.” (1925), Степана Томашівського “До історії Перемишля і його єпископської катедри. Критичні замітки” (1928), Теофіля Коструби “Василіанські монастирі в Белзі” (1938), Бориса Крупницького “Гетьман Мазепа в освітленню німецької літератури його часу” (1932), Володимира Січинського “Архітектура Лаврова” (1936), Івана Огієнка “Східнослов’янський наголос у XIV віці” (1937) і “Варшавська збірка про Орлика” (1934). Останній став також у 1933 р. редактором популярного місячника “Рідна мова”, що виходив у Жовкві.

Історик Іван Крип’якевич (у 1929–1934 рр. – професор польської гімназії у Жовкві) мешкав у приміщенні монастиря Різдва Христового, описував рукописи і стародруки архіву, упорядковував бібліотеку монастиря, склав список василіянських видань. Там і було написано його наукові праці “З минулого Жовкви”, “З історії Жовкви”, “Королівські парки в давній Жовкві”, “Жовківська архітектура з часів Яна III” та ін. За ініціативи історика та підтримки “Просвіти” у листопаді 1929 р. у Жовкві організовано велику виставку української книги, на якій представлено видання НТШ, “Місіонаря”, “Червоної калини”, “Сільського господаря” і навіть видавництв УСРР.

У розділі показано також тематичну спрямованість серій “Бібліотека релігійної освіти”, “Бібліотека ЧСВВ”, “Бібліотека Нашого Приятеля”, які плекали у громадян християнську мораль, прищеплювали любов до українського слова та пісні, критикували полонізацію національно-культурного життя в СРСР і політику полонізації на західноукраїнських землях, голодомор 1932–1933 рр. і руїну Церкви на Великій Україні. Жовтневий “Місіонар” засудив розгром ленінсько-сталінською владою Української автокефальної православної церкви, арешт митрополита В.Липківського, заслання на Соловки 12 єпископів і кількасот православних священнослужителів. У липневому числі “Місіонаря” за 1931 р. опубліковано редакційну статтю “Більшовицька небезпека”, в якій підкреслено: більшовизм і комунізм – найбільші вороги світового суспільства. У десятому числі того ж таки року надруковано лист колишнього старшини Армії УНР, втікача Соловецького концтабору “Як виглядає більшовицький рай?”, в якому розголошувалися масштаби репресій проти духовенства та українського селянства, яке чинило опір насильницькій колективізації. “Місіонар” інформував читачів і про проблеми відродження української державності на Закарпатті у 1938–1939 рр.

Детально висвітлено міжнародні зв’язки Василіянського видавництва з науковими та культурними установами діаспори, інтелігенцією УСРР, релігійними діячами світу, що свідчило про суспільну важливість місійної праці Чину, політичну актуальність його наукових і просвітніх книг, збірників, часописів.

У п’ятому розділі – “У національно-політичному вирі Другої світової війни (1939–1945)” – висвітлено національно-релігійні та культурно-освітні трансформації західноукраїнського суспільства у період радянізації 1939–1941, 1944–1945 рр., та німецької окупації, об’єктивні і суб’єктивні труднощі релігійного книговидання у західному регіоні.

Восени 1939 р. нова тоталітарна влада розгорнула широкий наступ на суспільно-політичне і духовне життя західних українців. Було розпущено національні громадські товариства, закрито видавництва і практично випуск релігійних часописів, націоналізовано друкарні та книжкові магазини. Більшовики знищили на подвір’ї або вивезлидо Львова тисячі книг, які зберігалися на складі Жовківської друкарні, насамперед 3–4 і 5-й випуски “Записок ЧСВВ”, щойно видруковані “Антології українських католицьких письменників”, Святе Письмо Нового Зповіту”, багато молитовників. Під контролем райкому партії та райвідділу НКВС перевірено фонди монастирської бібліотеки (35 тис. книг). Понад 30 тис. книг, рукописи наукових і літературних праць, проекти малюнків Ю.Буцманюка для розпису церкви, багато іншої ізопродукції спалено, і тільки невелику книгозбірню вивезено до Львова (зокрема, бібліотеки АН УРСР). На монастир накладено великий податок (22 тис. крб), конфісковано фільварок і друкарню, які давали прибуток. Закрито Місійний інститут у Бучачі, новіціяти у Крехові, студії у Лаврові, Кристинополі та Жовкві. 22 червня 1941 р. офіційно закрито храм у Жовкві, та у зв’язку з початком радянсько-німецької війни заборона не була реалізована.

На базі Святоонуфріївського монастиря та його бібліотеки створено львівську філію АН УРСР, куди прийшли на роботу активісти василіянського видавництва І.Крип’якевич, О.Пріцак, І.Свєнціцький, М.Возняк та ін. Саме завдяки їм вдалося зберегти цінну збірку стародруків, видань НТШ і “Просвіти”. Частина монахів-видавців переїхала в Генеральну губернію, де у травні 1940 р. у Перемишлі відновила друк “Місіонаря”. Редакція на чолі з М.Марисюком розмістилася у монастирі, ігуменом якого був Й.Маркевич. Зміст і структура часопису не змінилися, за винятком зміненого удвічі обсягу. Гітлерівська влада заборонила публікувати критичні матеріали про СРСР, який від 1939 р. був союзником Німеччини.

У серпні 1941 р. працівники видавництва повернулися до Жовкви, де за підтримки митрополита Андрея Шептицького відновили видрук “Місіонаря” (наклад 20 тис. прим.). До Львова прибув редактор “Записок ЧСВВ” о. Йосип Скрутень, який вже готував 7–10 його томи. Редакторами “Календаря Місіонаря” (30 тис. прим.) працювали талановиті історики-богослови отці Іриней Назарко і Роман Лукань (став також організатором виставки галицької преси у 1943 р. у Львові). У 1942–1943 рр. у “Місіонарі” надруковано низку статей і кореспонденцій присвячених наболілим суспільним проблемам: повені і голоду на Підкарпатті, аналізу німецького і більшовицького (обоє “лихі”, “диявольські”) режимів, політиці Сталіна щодо Російської православної церкви, християнській моралі. У 1942–1943 рр., як і до радянської влади, над українським осередком книговидання і преси, впроваджено пильний нагляд і політичну цензуру.

Висвітлено також погром органами НКВС Василіянського чину і його видавництва у 1944–1946 рр., коли було зарештовано Віталія Градюка, настоятеля монастиря і редактора “Місіонаря” Модеста Пелеха. Немало священиків перейшли в підпілля, а Д.Богун допомагав редакції окружної газети ОУН. Жовківську друкарню націоналізовано, у ній багато років друкувалися книги республіканського видавництва “Наукова думка”, бланкова продукція, районна компартійна газета. Лише після проголошення незалежності України нова демократична влада передала друкарню її засновнику – Василіянському Чину УГКЦ.

Висновки:

Наприкінці XIX – у першій половині ХХ ст. книговидавнича та просвітницька діяльність Чину святого Василія Великого набули суспільного резонансу. Це було пов’язано з винятково важливим значенням для західних українців богослужбової літератури, молитовників, популярних і наукових богословських творів, що, поза чисто релігійними, виконували й національно-культурні завдання. Церковнослов’янські видання ЧСВВ Греко-католицької були духовною протидією полонізації, румунізації та мадяризації населення західноукраїнських земель спершу у складі Австро-Угорщини, а згодом Польщі, Румунії, Чехословаччини, Угорщини. Тож не дивно, що іноземна влада прагнула не допустити перетворення друкованої книги в знаряддя історичної пам’яті та самоусвідомлення українського народу.

Певні здобутки на шляху до перетворення українського книговидання і друкарства у важливий чинник розвитку культури і єднання нації пов’язані з дев’ятимісячним державотворенням Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 – липень 1919 рр.).

Міжнародні культурні зв’язки Чину, зокрема видавництва, свідчили про суспільну важливість місійної праці василіян, політичну актуальність його просвітно-методичних книг, наукових монографій і збірників, календарів, часописів, що поширювалися у США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Чехословаччині, Німеччині. У 20-ті роки здійснено книгообмін з науковими інституціями і бібліотеками УСРР і Російської Федерації.

Військово-політичне втручання іноземних чинників – державних і церковних – в традиційний конфесійний устрій західних українців (особливо у роки Першої і Другої світових воєн) спричинило трансформації інституалізованого характеру і навіть втрату перспектив національного розвитку. Залежність церковно-релігійного життя від політики іноземних держав спричиняла дезорганізацію церковного устрою в західному регіоні. Тому українська книга, духовне слово стояли на сторожі етноконфесійних трансформацій греко-католиків. Науково-видавнича та просвітницька діяльність утверджувала християнську мораль та патріотизм, а в умовах бездержавності частково компенсувала західним українцям державні національно-культурні структури. Оскільки церковно-релігійний комплекс в УРСР фактично був зруйнований, то центр національно-релігійного книгодрукування майже чверть століття знаходився в Західній Україні.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:

1. Лозинський М. Відновлення книговидання ЧСВВ у Галичині наприкінці XIX ст. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 5. Просфонема. Істор. та філол. розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. – Львів, 1998. – С. .

2. Лозинський М. Співпраця Івана Крип’якевича з видавництвом Чину святого Василія Великого // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 8. Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві / Відп. ред. Я.Ісаєвич. – Львів, 2001. – С. 779-782.

3. Лозинський М. Літопис відродженої церкви // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Вип. 8. – Луцьк, 2003. – С. –215.

4. Лозинський М. Тимчасовий осідок видавництва “Місіонер” у Перемишлі (1939–1941) // Перемишль і Перемиська земля протягом віків. Вип. 3: Інституції /Наукове товариство імені Т.Шевченка у Польщі; Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. – Перемишль; Львів, 2003. – С. .

5. Лозинський М. Видавництво Отців Василіян “Місіонер”: історія, сучасність, перспектива // Жовківщина: історично-мемуарний збірник / Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. Т. . – Жовква; Львів; Балтимор, 1997. – С. .

6. Лозинський М. Жовківщина. Т. 5: Історично-мемуарний збірник / Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. – Жовква; Львів; Балтимор, 1988. – 186 с. (член редколегії).

7. Лозинський М. Видавнича діяльність Василіянського Чину в умовах Добромильської реформи і в сучасний період // Добромильська реформа і відродження Української церкви. – Львів: Місіонер, 2003. – С. –151.

8. Лозинський М. Видавнича діяльність Чину св. Василія Великого: історія і сучасність // Вісник Львівського університету: Серія журналістика. – Вип. 21. – Львів: ЛНУ, 2001. – С. 203–207.

9. Лозинський М. Часопис “Місіонар” – друкований апостол українського народу (1897–1944) // Вісник Львівського університету: Серія журналістика. – Вип. 25. – Львів: ЛНУ, 2004. – С. 283–286.

Анотація

Лозинський М. Науково-видавнича і просвітницька діяльність Василіянського Чину у Галичині наприкінці XIX – першій половині ХХ ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. – Львів, 2004.

Узагальнено соціально-творчу роль Василіянського Чину Греко-католицької церкви в утвердженні християнських цінностей, формуванні світоглядних пріоритетів, національної та релігійної самоусвідомленості українців. Проаналізовано культурно-просвітню та наукову діяльність Василіянського видавництва з 1895 по 1944 р., зокрема тематику його часописів “Місіонар”, “Поступ”, “Наш приятель”, наукового збірника “Записки ЧСВВ”, співпрацю з ученими – І.Свєнціцьким, М.Возняком, І.Крип’якевичем, М.Кордубою, С.Томашівським, І.Огієнком.

Ключові слова: Василіянський Чин, національна свідомість, історична пам’ять, книговидання.

Аннотация

Лозинский М. Научно-издательская и просветительская деятельность Василиянского Чина в Галиции (конец XIX – первая половина ХХ вв). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины. – Институт украиноведения им. И.Крипякевича НАН Украины. – Львов, 2004.

В диссертации рассматриваются трансформации церковно-религиозной и национально-культурной жизни украинцев в Галиции конца XIX – первой половины ХХ века под австро-венгерским, российским, польским, немецким и советским владычеством. Обосновано национально-просветительный характер деятельности Василиянского Чина Греко-католической церкви.

Показано возрождение в Жовкве при участии Андрея Шептицкого типографии (1895) и создания издательства “Мисионер” (1898). Анализируєтся место Василиянского Чина в общественной жизни края в годы Первой мировой войны, участие священнослужителей в государственном строительстве и защите суверенитета Западно-Украинской Народной Республики (издание газет “Украина” и “Козацкий голос”, официальной документации Национальной Рады Госсекретариата Западно-Украинской Народной Республики, службе капелланами в Галицкой армии).

Проанализирована тематика и авторский состав публикаций журналов “Миссионер” (осн. 1895 г.) и “Наш приятель” (1922), “Календаря Миссионера” (1921), “Вестника Марийских обществ” (1922), научного сборника “Записки ЧСВВ” (1926). Показано сотрудничество с известными историками Степаном Томашивским, Иваном Крипякевичем, Мироном Кордубою, Николаем Голубцом, искусствоведом Илларионом Свенцицким, литературоведом Михаилом Возняком, филологом и богословом Иваном Огиенко, художником Юлианом Буцманюком. При участии деятелей науки и культуры издавались научные и популярные книги, проводились книжные выставки, комплектовались монастырские библиотеки.

Печатные издания Василиянского Чина осуждали голодомор 1932–1933 гг., политический террор и репрессии в УССР, приветствовали провозглашение Карпатской Украины в 1939 г.

Научно-издательская и просветительская деятельность Василиянского Чина Греко-католической церкви пропагандировала христианский патриотизм, а в условиях безгосударственности частично компенсировала западным украинцам государственные национально-культурные инстанции.

ANNOTATION

Lozynskyi, Marian. Activity of the Basilian Order in the field of science, education and publishing at the end of the 19th and at the beginning of the 20th century. Manuscript.

The dissertation presented in fulfillment of requirements for the degree of Candidate of Sciences in History. Speciality – 07.00.01- History of Ukraine – Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies, National Academy of Sciences of Ukraine. Lviv, 2004.

This work summarizes the role of the Basilian Order of the Greek- Catholic Church in creating the Christian values, in formulating the world outlook priorities as well as the national identity of Ukrainians.

It contains a detailed description of cultural, educational and scientific activities of Basilian Publishing in the years 1895- 1944, including the analysis of its periodicals Misionar, Postup, Nash Pryiatel, Zapysky Chyna Sv. Vasyliia Velykoho and cooperation with scholars scientists: Ilarion Svientsitskyi, Mykhailo Vozniak, Ivan Krypiakevych, Myron Korduba, Stepan Tomashivskyi, Ivan Ohiienko.

Keywords: Basilian Order, national identity, publishing activities, Christian morality, cultural activity.