КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МЕЛЬНИК Ганна Мирославівна

УДК 32323(438+47783/86) “1918/1926”

ПОЛІТИКА ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ

(1918-1926 рр.)

Спеціальність

07.00.02 – Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії слов’ян

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

ЯРОВИЙ Валерій Іванович,

завідувач кафедри історії слов’ян

Київського національного університету імені Тараса

Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

ПАНЧУК Май Іванович

завідувач відділу національних меншин

Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

кандидат історичних наук, доцент

КОМАР Володимир Леонович

доцент кафедри історії слов’ян

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Провідна установа: Дипломатична академія України при МЗС України

Захист відбудеться 24 січня 2005 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано 25 листопада 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент БОЖКО О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації відповідає поставленій меті та розв’язанню основних завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури. Обсяг тексту дисертації – 217 с., список використаних джерел і літератури – 38 с. (418 найменувань).

Вступ. Актуальність дослідження. У регіоні Центрально-Східної Європи поступово формується партнерство України і Польщі, що відіграє суттєву роль у стабільному поступі європейської інтеграції. Проте на шляху добросусідських взаємин двох держав перешкодою залишається недостатньо досліджена історія українсько-польського співжиття в 20-х роках ХХ століття. Цей період знаменний і прикладами співпраці, і неоднозначними, суперечливими і складними сторінками у взаєминах між двома народами.

Саме у 1920-х роках місцем зіткнення українського і польського інтересів була Східна Галичина. У комплексі проблем польсько-українських відносин міжвоєнного періоду важливим є вивчення урядової політики стосовно Східної Галичини. Від вирішення українського питання в значній мірі залежала подальша доля Польської держави, оскільки український рух вже на початку ХХ ст. у Східній Галичині носив незалежницьке спрямування та визначався польськими політичними силами як небезпека територіальної цілісності Речі Посполитої. Це вимагало як від польського керівництва, так і суспільства у цілому, пошуків підходів для комплексного розв’язання українського питання. Саме тому польська політика в Галичині потребує детального вивчення на основі архівних джерел польського та місцевого походження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов’язана з розробкою теми “Історія формування і розвитку української держави”, затвердженої Радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (№01БФО46-01).

Об’єктом дослідження виступають польські політичні сили, причетні до формування концептуальних підходів щодо вирішення українського питання в Східній Галичині у 1918-1926 роках та здійснення відповідних заходів.

Предметом дослідження є основні напрямки політики та її реалізація державними структурами Другої Речі Посполитої щодо Східної Галичини у 1918-1926 рр.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з листопада 1918 до травня 1926 рр. Нижня межа 1918 р. – це виникнення ЗУНР та відновлення Польської держави. Створення держави водночас означало початок конфлікту на території Східної Галичини через позиції поляків, що бачили свою країну в межах “від моря до моря” та позиції українців, які відстоювали свої права на етнічні землі. Верхня межа – травневий державний переворот 1926 р. під проводом Ю.Пілсудського та встановлення санаційного режиму, що стало початком нового етапу політики в Галичині, оскільки пілсудчики пропонували програму державної асиміляції.

Мета дисертаційного дослідження – на основі широкої джерельної бази провести комплексний аналіз політики Польської держави в Східній Галичині у 1918 – 1926 рр. у різних сферах суспільно-політичного життя. У відповідності до мети дисертації визначено такі завдання:

проаналізувати стан та ступінь дослідження обраної теми в історіографії, визначити рівень і повноту її джерельного забезпечення;

висвітлити зовнішньополітичні аспекти діяльності Польської держави щодо приналежності Східної Галичини;

визначити які концепції національної політики складали основу урядової програми в українському питанні;

дослідити головні заходи польської влади на теренах Східної Галичини, стосовно українського населення;

показати реакцію і форми протидії українського населення політиці польської влади.

Методологічною основою дисертації є принципи історизму, об’єктивності, багатофакторності, які дозволяють вивчати складні суспільні явища, конкретні події і факти в їх динаміці. При написанні дисертації автор використовувала загальнонаукові методи: проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний.

Наукова новизна дисертації полягає у постановці та розробці актуальної проблеми, яка не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній науці. На основі введених архівних джерел автор комплексно дослідила основні чинники, які впливали на форми й широту політики Польщі у 1918-1926 рр. в Східній Галичині, внесла істотні уточнення до положень вітчизняної історіографії про еволюцію поглядів окремих державних діячів у контексті вирішення українського питання. Дістало подальший розвиток дослідження ролі українських екзильних організацій у процесах збереження нації і заходів щодо досягнення державної самостійності. Запропоновано положення, що національна політика польської держави стосовно українців Східної Галичини була обумовлена сприятливою міжнародною ситуацією і характеризувалась розгалуженою системою структур державної влади та терпимістю до силових методів вирішення вузлових питань міжнаціональних стосунків.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали, основні положення, висновки створюють базу для подальшого поглибленого дослідження етносоціальних процесів в Польщі та Україні, можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць та розробці лекційних і спеціальних курсів з історії України та всесвітньої історії у вищих навчальних закладах різного рівня акредитації.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були представлені на міжнародних славістичних колоквіумах (Львів, 2000, 2002 роки), Міжнародній науковій конференції “Україна і Польща у світовій історії: політика, економіка, культура” (Острог, 29 травня 2002 р.). Результати дослідження знайшли відображення у 4 авторських публікаціях загальним обсягом 2 др. арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі роботи “Джерельна база та історіографія дослідження” охарактеризовано джерельну базу дослідження та проаналізовано історіографію проблеми.

Джерельну базу дослідження складають: а) законо-давчі акти, що стосувались національних меншин і української зокрема, нормативні документи державних органів влади; б) газетна і журнальна періодика; в) творчі матеріали (повідомлення, замітки, огляди, статті); г) мемуари, спогади політиків, громадських та державних діячів; д) науково-довідкові видання (статистичні довідники, покажчики і т.д.). Неактуалізовану частину інформації джерельної бази, що висвітлює політику Польської держави в Східній Галичині складають документи, що збереглися у фондах державних архівних установ України та Польщі. Такі джерела виявлено в фондах Архіву Нових Актів (ААН; Варшава), Центральному історичному архіві у м. Львові, Державних архівів Львівської та Івано-Франківської областей.

Найповніший комплекс джерел для вивчення політики Польщі у питанні приналежності Східної Галичини зберігається в Архіві Нових Актів (Варшава, Польща) у фондах Міністерства закордонних справ, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства освіти і релігії, Архіву І.Падеревського; в Центральному державному історичному архіві України у м. Львові. У фондах Галицького Намісництва (ф.146), Прокурори Апеляційного суду (ф. 205), Наукового товариства імені Т.Шевченка (ф. 309), Українського університету у Львові (ф. 310), Студинського Кирила – академіка (1909-1934) (ф. 362), Українського горожанського комітету (ф. 462), Президії Ради Міністрів у Варшаві (ф. 492), Колекції документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУНР (ф. 581), Команди державної поліції Малопольщі (ф. 795); у Державному архіві Львівської області у фондах Львівського воєводського управління (ф.1) та Львівського повітового староства (ф. 7); у Державному архіві Івано-Франківської області у фондах Станіславського воєводського управління (ф. 2), Снятинського повітового староства Станіславського воєводства (ф. 9), Станіславського воєводського управління державної поліції (ф. 68), Управління державної поліції Х Станіславського округу (ф.168), Станіславського окружного суду (ф. 230).

За походженням писемні документи поділяються на документи вищих ор-ганів влади (MSZ, MSW, MWR i OP AAN, ф. 146 ЦДІА України у м.Львові), керівних уста-нов I і II інстанції Східної Галичини (ф. 146, 205, 309, 462, 492, 795 ЦДІА України, ф. ДАЛО 1, 7, ф. ДАІФО 2, 9, 68, 168, 230), уряду Є.Петрушевича в еміграції (ф. 581 ЦДІА України у м.Львові; MSZ AAN), навчальних закладів (ф. 310 ЦДІА України), громадських організацій (ф. , 841 ЦДІА України у м.Львові), польських та українських політичних діячів та вчених (Arhiwum I.Paderewskiego AAN, ф. 362 ЦДІА України у м. Львові). За формою документів джерельна база представлена постановами, на-казами, розпорядженнями, звітами, протоколами, слідчими справами, джерелами службового листування.

Актуалізовану інформацію джерельної бази представляють збірники документів і мате-ріалів. Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР 1917 – 1939. – К., 1979; Akty i dokumenty, dotycz№cy granic Polski na konferencji Pokojowej w Paryїu 1918-1919. Czeњж ?ІІ, Sprawa Galicji. – Paryї, 1926. Вагомою складо-вою джерельної бази є такий вид комплексних джерел як періодика, репрезентована газетами. “Діло”, “Gazeta Lwowska”, “Kurier Stanisіawowski”.

Застосування до виявленого корпусу джерел аналітичної, ло-гічної, фактичної джерелознавчої критики дає підстави для незаангажованого дослідження: а) діяльності державних органів влади; б) функціону-вання польської адміністрації; в) польських представництв за кордоном; г) галицького уряду Є.Петрушевича в еміграції.

Ва-го-мий ком-плекс дже-рел до ви-вчен-ня еволюції національної політики Польщі в Галичині зосереджений в ААН (Варшава, Польща) – у фондах Міністерства внутрішніх справ, Міністерства освіти та релігії, Міністерства закордонних справ Польщі і особовому фонді прем’єр-міністра Речі Посполитої І.Падеревського.

Наявна джерельна база достатня для отримання сукупності наукових фактів як емпіри-чної основи дослідження політики Польської держави в Східній Галичині 1918-1926 рр. Основу джерельного комплексу становлять писемні джерела, частина з яких залучена до наукового обігу й відбиває реальну інформацію джерельної бази.

Історіографія. Дослідження процесу формування національної політики Польської держави розпочалося ще у міжвоєнний період. У зв’язку з тим, що українське питання було об’єктом гострої міжнаціональної і ідеологічної боротьби українські науковці та політичні діячі, наприклад, С.Томашівський і М.Лозинський у своїх працях обгрунтовували розв’язання проблеми згідно з правом українського народу на самовизначення. Лозинський М. Галичина на мировій конференції в Парижі. – Камінець, 1919;

Tomaszewski S. Dziesiкж lat kwestji ukraiсskiej w Polsce // Sprawy Narodowoњciowe. – R. III. – 1929. – S. 562-575.

Радянська історіографія у своєму розвитку пройшла декілька етапів: для представників міжвоєнного періоду В.Пічеті і В.Мінаєву притаманним був тенденційний підхід до оцінки національної політики Другої Речі Посполитої, намагаючись обгрунтувати зовнішньополітичні заходи СРСР щодо західноукраїнських земель. Пичета В. Исторические судьбы Западной Украины и Западной Белоруссии. – М., 1939; Минаев В. Западная Белоруссия и Западная Украина под гнетом панской Польшы. – М., 1939. Після Другої світової війни акценти змінилися –науковці досліджували процес розвитку боротьби українців за соціальне і національне визволення. Цій проблематиці присвячені праці Л.Корнійчука, М.Герасименка і Б.Дудикевича. Корнійчук Л. Становище трудового селянства Західних областей України під владою панської Польщі (1920-1939). – К., 1957; Герасименко Л., Дудикевич Б. Боротьба трудящих Західної України за возз’єднання з Радянською Україною (1921-1939). – К., 1960. Загальний стан політики Польщі стосовно українського населення і окремі аспекти впливу політичних партій на формування урядової політики щодо української меншини проаналізовано у фундаментальних працях Ю.Сливки і С.Макарчука.Сливка Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939). – К., 1985; Макарчук С. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. – Л., 1983.

Пожвавлення інтересу до питання розвитку польсько-українських відносин в Східній Галичині пов’язане з відновленням незалежності України. Наукове розроблення цих проблем українські історики розпочали на початку 1990-х рр., коли з’явилися умови для заповнення прогалин у вітчизняній історіографії і всебічного розгляду питань польсько-українських стосунків. Це стосується об’єктивної оцінки політики польських урядів щодо українського населення, поданої в роботах Л.Зашкільняка, В.Ярового, М.Кугутяка, М.Геника, М.Литвина, Ю.Макара та С.Макарчука. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Л., 2002; Яровий В. Історія західних та південних слов’ян у ХХ ст. – К., 1996; Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. – 1939). – Івано-Франківськ, 1993; Геник М. Зрада Ради Амбасадорів // Літопис Червоної Калини. – 1993. – № 1-2. – С. 10-13; Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. – Л. 1998. Особливо слід відзначити роботи О.Красівського і В.Комара. Красівський О. Галичина в першій чверті ХХ ст. Проблеми польсько-українських стосунків. – Л., 2000; Комар В. Політика Польщі щодо українців Галичини (1919-1939 рр.): основні напрямки та етапи // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ, 2001. – № 5-6. – С. 290-291, 294. О.Красівський детально розкрив питання українсько-польських міжетнічних стосунків середини ХІХ – першої чверті ХХ ст. В.Комар виважено обгрунтував періодизацію політики Польщі щодо українців в міжвоєнний період.

Українська історіографія 1990-2000-х рр. характеризується появою нових праць, присвячених українсько-польській війні та її наслідкам для Східної Галичини, встановленню українсько-польського кордону і національній політиці Польщі стосовно українського населення.

У польській історіографії політика Другої Речі Посполитої щодо Східної Галичини відображена в низці праць. Перші спроби аналізу польськими науковцями політики Польщі щодо української меншини відносяться ще до міжвоєнного періоду.

Одним з важливих осередків в якому досліджувались питання даної проблеми був Інститут досліджень національних питань, створений в 1921 р. у Варшаві. Працівники Інституту видавали журнал “Національні питання” (Sprawy Narodowosciowe). Серед авторів, що публікували свої статті в цьому журналі слід виділити A.Aланда, А.Крисінського, С.Чосновського.Aland A. Ukіad stosunkуw wyznaniowo-zawodowych wњrуd ludnosci trzech wojewуdstw poludniowo-wschodnich // Sprawy Narodowoњciowe. Rok XIII, 1939. – № 1-2. – S. 431-449; Krysiсski A. Liczba i rozmieszczenie Ukraiсcуw w Polsce // Sprawy Narodowoњciowe. – R. IX. – 1935. – № 6. – S. 651-707; Czosnowski S. Sprawy mniejszoњc narodowych w Unji Stowarzyszeс Ligi Narodуw. 1919-1922 // Sprawy Narodowoњciowe. – 1928. – №1. – S. 40-50.

У 20-х–30-х роках українське питання розглядалося в літературі, присвяченій українсько-польській війні та становленню східних кордонів Другої Речі Посполитої. Є.Гертих, С.Лось, К.Сроковський у своїх роботах висвітлювали проблеми відбудови Польської держави, обгрунтовували ведення військових дій на сході та розглядали Cхідну Галичину як інтегральну частину Польщі. Боротьбу українського населення цієї території вони розцінювали, як замах на цілісність відродженої Польської держави. Giertych J. O program polityki kresowej. – Warszawa, 1932; Јos S. O konstruktywn№ polityk№ na Rusi Czerwonej. – Warszawa, 1932; Srokowski K. Sprawa narodowoњciowa na kresach wschodnich. – Warszawa, 1924;

Незважаючи на політичну ситуацію в Польщі, яка склалась після 1945 року, польські історики продовжували досліджувати дану проблему. У загальних роботах знаходимо фрагментарні розробки, в яких прослідковується антиукраїнська спрямованість. Pobуg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski 1864-1945. – Londyn, 1956. – T.II. – Cz. I; Historia Polski 1918-1926. – Warszawa, 1969. – T.IV. – Cz. I (1918-1921). У 70-80-х роках пожвавлюється інтерес до вивчення питань польсько-українських взаємин. Характеристиці української проблеми в Другій Речі Посполитій присвячено монографії Р.Тожецького та М.Папежинської-Турек Torzecki R. Kwestia ukraiсska w Polsce w latach 1923-1929. – Krakуw, 1989. – S.8-33; Papierzyсska-Turek M. Sprawa ukraiсska w Drugiej Rzeczypospolitej 1922-1926. – Krakуw, 1979. – S. 11-119.. Слід відзначити роботи А.Хойновського в яких автор докладно розглядає проблеми політики польських урядів стосовно української меншини. Сhojnowski A. Koncepcje polityki narodowoњciowej rz№dуw polskich w latach 1921-1939. – Warszawa; Gdaсsk, 1979.

Розроблення польськими дослідниками питань польсько-українських стосунків значно активізувалося в Польщі після 1989 року, коли виникли сприятливі умови для дослідження. Доцільно зауважити, що дослідники М.Клімецький, М.Вжосек та А.Чубинський Klimecki M. Polsko-ukraiсska wojna o Lwуw i Galicj№ Wschodni№ 1918-1919. – Warszawa, 2000; Wrzosek M. Wojny o granice Polski Odrodzonej 1918-1921. – Warszawa, 1992; Czubiсski A. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918-1921. – Opole, 1993. , тенденційно підійшли до висвітлення ходу та наслідків українсько-польської війни 1918-1919 років. Щоправда, вирізняються виваженістю оцінки політичних подій, пов’язаних з українсько-польською війною, зроблені польським дослідником Л.Мрочкою і П.Журавським вель Граєвським щодо вирішення проблеми приналежності Східної Галичини Польською державою на Паризькій мирній конференції. Mroczka L. Spуr o Galicje Wschodni№. 1914-1923. – Krakуw, 1998; Їurawski vel Grajewski. Sprawa ukraiсska na konferencji pokojowej w Paryїu w roku 1919. – Warszawa, 1995.

Сучасні польські історики продовжують розробляти проблеми що стосуються українського питання. Причому позитивною характеристикою робіт деяких дослідників є те, що вони детально розкривають окремі події з історії українсько-польського співжиття в Східній Галичині.

Наявна джерельна база достатня для отримання сукупності наукових фактів як емпіри-чної основи дослідження політики Польської держави в Східній Галичині 1918-1926 рр. Основу джерельного комплексу становлять писемні джерела, частина з яких залучена до наукового обігу й відбиває реальну інформацію джерельної бази.

У розділі другому – “Статус Східної Галичини: від окремої території до інтегральної частини Польщі” – з’ясовуються дії Польщі після закінчення Першої світової війни, спрямовані на встановлення кордонів, що безпосередньо вимагало легітимації заходів поляків щодо зміни становища у Східній Галичині, які зустрічали спротив з боку держав Антанти.

Зусилля політичної влади Речі Посполитої у питанні визначення кордонів були скоординованими і цілеспрямованими. На дипломатичній ниві цьому завданню була підпорядкована діяльність Польського національного комітету у Парижі на чолі з Р.Дмовським, уряду І.Падеревського, начальника держави Ю.Пілсудського, польської делегації на Паризькій мирній конференції. Держави Антанти, погодившись на участь Польщі у мирній конференції, пішли на сформування спеціальної комісії з польських питань під керівництвом Ж.Камбона (12 лютого 1919 р.). Цій комісії польська сторона надіслала ноту із вимогою визнання за нею східних територій, котрі входили колись до складу Польщі.

Кожна з країн переможниць мала свої плани щодо української території і намагалася створити собі максимум вигод. Політика США щодо східногалицького питання визначалась в залежності від розвитку подій в Росії. Франція підтримувала створення “Великої Польщі”. Велика Британія, маючи свої економічні і політичні інтереси в Галичині, прихильно ставилась до екзильного уряду ЗУНР.

Від імені Польської держави було декларовано, що вона прагне бути чинником міжнародного спокою й дотримуватиметься прав кожного народу на незалежність, підтримуватиме союз вільних народів і виступатиме проти воєн і утримання тривалого миру між народами. Однак у діяльній сфері цей принцип виливався у визнання за польською військовою акцією 1918-1919 рр. в Галичині виключно характеру “оборони краю”.

Більшовицька загроза дозволяла полякам маніпулювати рішеннями мирної конференції у Парижі щодо надіслання військ генерала Ю.Галлера для боротьби нібито з більшовиками, а насправді ж була використана у війні проти галичан. Для польського уряду постійним засобом дипломатичної гри стало декларування визнання за мирною конференцією та Лігою Націй права на прийняття рішення щодо встановлення своїх східних кордонів, який виявився більш ніж вдалим. 25 червня 1919 р. на засіданні Ради міністрів закордонних справ великих держав вирішили уповноважити польський уряд окупувати всю галицьку територію до р. Збруч.

Після підписання Версальського договору 28 червня 1919 року східногалицькою проблемою почали займатися міністри закордонних справ великих держав або їх заступники. Вимога встановити на території Східної Галичини цивільний уряд, котрий буде зобов’язаний надати територіальну автономію, а також політичні, релігійні і особисті свободи мешканцям поляки теж обіцяли виконати. Деклараціями залишилися положення Конституції 1921 р. про права національних меншин та закон про воєводське самоврядування 1922 р.

Польська сторона отримуючи одну малу дипломатичну перемогу ніколи не зупинялася на досягнутому, а висувала наступні. З липня 1919 р. польські дипломати наполягають на неприйнятності рішення Найвищої ради про тимчасове приєднання Східної Галичини до Польщі. Однак 21 листопада 1919 р. Найвища рада остаточно затвердила проект тексту угоди між Антантою і Польщею, у якому визнавала 25 річний мандат Польщі на управління Східною Галичиною, при умові надання їй автономії.

Силові структури Польської держави володіли інформацією про діяльність еміграційного уряду ЗУНР, що керувалася українським центральним комітетом у Відні, здійснювала свої акції у Лондоні, Празі, Парижі та Варшаві. Дипломатичні зусилля галичан мали під собою грунт, оскільки Велика Британія підтримувала незалежність Галичини, як буферну державу на сході Європи і мала вплив на Генеральний секретаріат Ліги Націй, а Чехословаччина не приховувала своїх антипольських настроїв. Переговори українських дипломатів у Женеві 1920 р. з урядовцями держав – членів Ліги Націй не мали вирішального значення. Головним кроком галицької делегації на Женевській конференції було складення Голові Ліги Націй меморіалу від 28 листопада з питання визнання незалежності Східної Галичини.

Статуси Галичини і Польщі на міжнародній арені були різними. Польща була державою зі своїми дипломатичними представниками, ве-ликими грошовими забезпеченнями; вона мала вплив на французьку і частково британську пресу. Факт оборони цієї території від більшовицької загрози влітку 1920 р., постанови Ризького трактату з Росією, який визнав кордоном Польщі р. Збруч відкинули як можливий варіант вирішення питання Східної Галичини.

На міжнародній конференції у Генуї (квітень-травень 1922 р.) за ініціативи Великої Британії розглядалося питання Галичини і навіть було внесено проект автономного статуту для неї, але і ця спроба закінчилася невдачею. У цей час Франція зацікавлена була в Рурській області, і внаслідок цього зросло міжнарод-не значення Польщі. Саме тоді на зміну політики Великої Британії щодо Польщі вплинула зростаюча небезпека британсько-турецької війни та можлива підтримка Туреччини Росією. Остаточне прийняття Радою Послів рішення щодо приналежності Східної Галичини відбулося ввечері 14 березня 1923 року. Текст акту обґрунтовував надання права суверена над Східною Галичиною Польській державі. Третій розділ праці – “Утвердження польської влади в Східній Галичині 1919-1923 рр.” – присвячений розгляду поступового формування структур державної влади, проаналізовано їхню роль у розв’язанні українського питання для вирішення якого застосовувався цілий ряд заходів.

Після окупації Галичини пілсудчики відразу ж організували у Львові тимчасовий правлячий комітет, як орган цивільної влади, що тимчасово представляв уряд і мав законодавчу і виконавчу владу на території Східної Галичини.

Відповідно до декрету польського уряду від 10 січня 1919 р. виникла урядова комісія для Галичини, Тешинської Сілезії з Горною Оравою і Спижем. На чолі виконавчої влади – Виконавчого відділу, начальником держави призначено генерального комісара уряду К.Галецького. До 26 березня комісія представляла центральну владу на території колишнього австрійського панування. До її уповноважень входило вирішення поточних питань та підготовка щонайшвидшого, повного об’єднання цих районів з рештою польських земель.

Розпорядженням Ради міністрів Польщі від 9 лютого 1919 р. було створено Управління генерального делегата уряду, у зв’язку з чим комісія для Галичини перестала існувати. Управління було вже чисто виконавчою владою. Йому належали права колишнього намісника Галичини. Поступово, протягом 1919 р., при генеральному делегаті були створені управління, що займались вирішенням соціально-економічних та політичних питань.

Відповідно до закону від 3 грудня 1920 р. і розпорядження Ради міністрів від 17 березня 1921 р. відбулась реорганізація управління і введено новий адміністративно-територіальний поділ в Галичині. Управління генерального делегата уряду 1 вересня 1921 р. було ліквідовано і замість нього організовано Львівське, Станіславівське і Тернопільське воєводства з відповідними структурними підрозділами. Уряд сподівався таким способом з’єднати Галичину з точки зору адміністративного устрою з іншими землями Польщі

Воєводства очолювали воєводи, що мали майже необмежену владу і підпорядковувались Міністерству внутрішніх справ. Кандидатура на посаду воєводи висувалась Міністерством внутрішніх справ і розглядалась Радою міністрів, яка представляла її на затвердження президенту.

Воєвода мав виняткове право представляти урядову владу в межах свого воєводства. Як глава загальної адміністрації він керував діяльністю адміністративних органів на території воєводства, займався питаннями, що входили до компетенції Міністерства внутрішніх справ. Воєвода здійснював нагляд над пресою, спілками, партіями. і т. д.

Функції, покладені на воєвод виконувались спеціальними органами – воєводськими управліннями. Воєводські управління, як адміністративні установи повністю підпорядковувались Міністерству внутрішніх справ і погоджували з ним свою діяльність. У свою чергу, воєводські управління здійснювали безпосередній контроль за роботою староств, які займались тими ж питаннями в межах повіту, що і воєводські управління на території воєводства.

Поліція була одним з головних каральних органів Польської держави, який забезпечував правопорядок. Вся територія Польщі поділялась на воєводські поліцейські округи, які співпадали з адміністративно-територіальним поділом. У кожному повіті була повітова державна поліція, яка в свою чергу поділялась на дільниці (постерунки), які охоплювали частину гміни, гміну або декілька гмін.

На чолі цієї широко розгалуженої сітки державної поліції стояв головний комендант, який підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ. Поліцію на території воєводства очолював воєводський комендант, на території повіту – повітовий комендант.

Для керівництва школами в 1921 р. був створений Львівський шкільний округ, що охоплював Львівське, Тернопільське і Станіславівське воєводства. На чолі шкільного округу стояв куратор. Кураторія управляла всіма виховними і просвітницькими закладами, загальноосвітніми школами, що знаходились у державному підпорядкуванні, а також проводила нагляд над приватними школами, дошкільним і позашкільним вихованням і освітою. З-під влади куратора виключались тільки вищі навчальні заклади. Кураторія підпорядковувалась Міністерству освіти та релігії. На чолі так званих шкільних областей (obwodow), що охоплювали по 2-4 адміністративних повіти стояли 23 шкільних інспектори. Кураторія Львівського шкільного округу проводила політику обмеження викладання українською мовою та сприяла закриттю українських шкіл.

Не дивлячись на невизначене державно-правове положення Східної Галичини, польський уряд проводив поступові, але систематичні заходи, спрямовані на її інтеграцію. Цінним свідченням залучення населення східногалицьких земель до загальнопольських справ стало використання їх з метою зміцнення оборони “польських теренів” під час радянсько-польської війни та наступу Червоної армії. З 1 серпня 1920 р. Командування генерального округу Львів таємно приступило до скликання українського і єврейського населення Східної Галичини для виконання особистої військової повинності, сформувавши відділи робітничої сили по 200 осіб для Командування 6-ї Армії та Командування генерального Округу.

Генеральний делегат уряду у справах Східної Галичини здебільшого пропонував призначати на посади держслужбовців поляків, оскільки службовці української національності, які склали присягу на вірність ЗУНР, тим самим відмовились служити Польській державі і втратили свої попередні посади. Можливість повторного прийняття їх на роботу обумовлювалася проведенням розслідування Реабілітаційною комісією. Практикувалось переведення представників української національності у західні регіони Польщі.

Свідченням рішучого курсу уряду на зміцнення влади в східних землях були репресивні дії проти мирного населення, редакцій українських часописів, зокрема, “Діла”, прийняття законів у 1919 та 1922 рр. про надзвичайні суди. Військово-польові суди пожвавили свою діяльність у 1922 р., як один із засобів залякування населення перед виборами. Існували вони і пізніше.

Однак найбільш масштабними урядовими заходами, спрямованими санкціонувати курс на інтеграцію Східної Галичини з Польською державою повинні були стати кампанія підтримки гмінних зібрань про входження до Речі Посполитої, перепис населення 1921 р. і вибори до сейму 1922 р. Вибори в Східній Галичині повинні були показати визнання українським населенням польської влади і згідно з програмою уряду бути своєрідною формою референдуму. Це мало засвідчити про злиття Східної Галичини з рештою польської держави і поставити перед фактом західні держави щодо вирішення цього питання.

У четвертому розділі “Головні напрямки політики польської влади в Східній Галичині стосовно українського населення в 1923-1926 рр.” головну увагу приділено висвітленню наслідків Рішення Ради послів держав Антанти від 14 березня 1923 р. про остаточне визначення статусу Східної Галичини, яке дало можливість польським урядам протягом 1923-1926 рр. проводити внутрішню політику в Східній Галичині за принципами і методами, пропонованими національними демократами. Політика ендеків грунтувалась на запереченні існування українців, як нації. Всі елементи внутрішньої політики в Східній Галичині: необхідність радикальних дій і вдосконалення державної адміністрації, покращення організації і умов для польських осадників, а також відповідного врегулювання питання освіти, повинні були сприяти зміцненню польського елементу, а в підтексті – асиміляції місцевого населення.

Перші спроби над створенням програми дій у цій ділянці зробив уряд В.Сікорського, однак існував він недовго і тому не зміг реалізувати своїх намірів. Єдиним парламентарним урядом, який окреслив лінію дій, спрямовану на зміцнення національного характеру держави і обмеження прав меншин, можна вважати уряд під керівництвом В.Вітоса. Цей уряд дотримувався позиції втілення ендецької політики асиміляції національних меншин: адміністрацію в східних регіонах “очищено” від непольського ненадійного елементу, запроваджено термін “руський” замість “український”, урядом видано розпорядження про заборону державним службовцям вживати термін “український”.

На місцях польські урядовці, намагаючись якнайшвидше досягти поставленої мети, впроваджували різні обмеження прав українців. Львівський шкільний куратор своїми розпорядженнями та циркулярами ліквідував назву “українська школа” і запровадив назву “руська школа”, рекомендував, щоб в адміністрації усіх українських шкіл вживали польську мову. Урядом підтримувалась репресивна діяльність локальної адміністрації, яка проявлялась в закритті газет, ліквідації культурно-освітніх і господарських товариств, ревізіях і арештах відомих діячів, переслідуванні професорів та студентів українського таємного університету.

Певні спроби виробити програму національної політики здійснив позапарламентарний уряд В.Грабського. У національній політиці уряду переважала тенденція до забезпечення інтегральності держави шляхом часткових поступок національним меншинам. Крім неї в уряді виокремились ще дві лінії: національної асиміляції, що спиралась на результативність репресивно-адміністративних дій, а також задоволення потреб меншин.

Урядова політика була спрямована на поширення серед української громадськості угодовських тенденцій, а також зміцнення польського елементу: постійне впровадження польської мови до українських державних середніх шкіл, а також призупинення рівноправності української мови в державній адміністрації, колонізацію польським елементом ключових районів Східної Галичини при паралельному допуску українського населення до парцеляції.

Національна державна політика започаткована урядом В.Грабського, зокрема, проявилась в ухваленні в липні 1924 р. закону про вживання мови і організацію шкільництва у Східній Галичині. Незважаючи на те, що автори закону відступили від традиційної позиції націоналістичної правиці, яка полягала в тезі про однонаціональний характер польської держави, утраквізм призвів до знищення українського шкільництва, а також обмежив вживання української мови в державно-громадському житті.

Відмітною ознакою аграрних відносин була колонізація українських земель польським населенням під час парцеляції державних і приватно-власницьких земель. Відповідно до закону “Основи земельної реформи”, за яким створювався аграрний устрій, що опирався на “сильні, придатні для інтенсивного виробництва селянські господарства, що існували на основі приватної власності різного типу і величини” необхідно було створити зразкові господарства польських колоністів-осадників, які в майбутньому стали б політичною і соціальною опорою польської влади на українських землях. У результаті такої політики велика кількість розпарцельованої землі перейшла у власність поляків. З одного боку, польський уряд прагнув вирішити проблему аграрного перенаселення на власне польській території, а з іншого – польські осадники повинні були створити підставу польського панування у Східній Галичині, посилити оборону східного кордону Польської республіки, стати соціальною та політичною опорою польської влади на західноукраїнських землях.

У Східній Галичині парцеляція носила приватний характер, і зміцнювала вплив, як польських, так і частково українських селян. У результаті землю в південно-східному районі Польщі придбали 75 % поляків і 25 % українців. Загалом, в 1924 р. у всьому краї землю отримали 3223 колоністи, в 1925 р. -– 788 , а в 1926 р. – 773. Як бачимо, кількість польських господарств не була настільки великою, щоб змінити національний склад регіону, але достатньою для того, щоб викликати обурення серед українців і посилити негативне ставлення до Польської держави, що вилилось у міжнаціональні антагонізми.

Внаслідок колонізації галицьких земель процес перенаселення був досить інтенсивним. Малоземелля вважалось головною причиною тяжкого становища українського селянства. Економічне положення селян призвело до масової еміграції з Галичини.

Саме через еміграцію уряд прагнув змінити національну структуру регіону на користь поляків, прискорити процес вивільнення землі для осадництва, і врешті-решт, сприяти відпливу найбільш фізично здорового і політично активного елементу. Для досягнення поставленої мети тут було створено розгалужений еміграційний апарат, підконтрольний Міністерству праці і суспільної опіки.

У висновках дисертації підведено підсумки дослідження, які виносяться на захист:–

Проблема висвітлення політики Польської держави в Східній Галичині 1918-1926 рр. ще не знайшла повного об’єктивного відображення в історичних дослідженнях. На сьогодні зріс інтерес до поставленої проблеми, але відсутні узагальнюючі праці, які подавали б глибокий аналіз тенденцій державних заходів Другої Речі Посполитої щодо галичан наприкінці 1918 – 1926 рр., джерельна база достатня для розв’язання поставлених завдань; –

З'ясовано, що зовнішньополітичні аспекти діяльності Польської держави щодо приналежності Східної Галичини були одним із найважливіших складових урядового механізму, який був налаштований на стабілізацію ситуації навколо “східних кресів” держави, характеризувалися співзвучністю з тодішньою політикою “доконаних фактів”, що проводилась стосовно посталої ЗУНР. Зважаючи на міжнародну політичну ситуацію та використовуючи наявний дипломатичний потенціал, заходи урядів Польщі були спрямовані на задоволення, підкріплених лише історичною пам’яттю та силою зброї територіальних вимог, що призвели до ліквідації ЗУНР і захоплення Східної Галичини;–

Доведено, що основу урядової програми в українському питанні складали концепції національної політики, висунуті польськими народними демократами (ендеками). Спектр заходів польської влади зводився до політики національної асиміляції, мовної дискримінації, у визнанні переваги надання землі польським колоністам, у здійсненні обмежень діяльності українських шкіл, яка вирізнялася особливою активністю після остаточного визначення статусу Східної Галичини в Польській державі;–

Показано, що головні заходи польської влади на території Східної Галичини, стосовно українського населення полягали в чіткості виконання постанов органів центральної влади органами місцевої адміністрації; посиленням поліційного апарату і відповідно застосуванням засобів примусу (поліційні і військові заходи під час проведення виборів, засідань українських товариств, проведення курсів кооперативними установами); зловживанням авторитетом судової влади (впровадження військово-польових судів); незацікавленістю урядових кіл у доцільності економічного розвитку східних територій, особливо до 1923 р.; закриттям редакцій газет, конфіскацією газетної продукції, що містила компромат на владу, арештами української інтелігенції; –

Виявлено, що реакція і форми протидії українського населення політиці польської влади були позначені загальним бажанням українців відстояти незалежність, втрачену внаслідок нерівної боротьби з переважаючими польськими силами. Найпоширенішою формою спротиву були саботажні акції. Українське населення виступало проти входження територій Східної Галичини до Польської держави, протестувало проти колонізації земель. Реакція населення на проведення перепису населення 1921 р. була позначена активним і пасивним бойкотом. Відповіддю на виборчу кампанію 1922 р. стало нехтування населенням його права брати участь у виборах, як критерію визнання українцями Польської держави перед світовою спільнотою. Представники українців зверталися до Ліги Націй з протестами проти зловживання польської влади; санкціонували політичні виступи діячів українських партій; українці відмовлялись визнати себе громадянами Польської держави, не приймаючи присягу на вірність Польщі.

Основний зміст дисертації викладено у публікаціях:

Питання Східної Галичини в поглядах та діяльності польських національних демократів 1919–1926рр. // Наукові записки. Історичні науки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. – К.: Вид-во НПУ ім.М.П.Драгоманова, 2002. – Вип. 47. – С. 41-46.

Проблема Східної Галичини в політиці Другої Речі Посполитої першої половини 1920-х років у польській та українській історіографіях // Сумська старовина. – Суми, Сумський державний університет, 2002. – №10. – С.88-93.

Польська дипломатична діяльність на Паризькій мирній конференції у питанні про статус Східної Галичини (1918-1919) // Наукові записки. Серія “Історичні науки”. Випуск № 3. – Острог, Видавництво Національного університету “Острозька Академія”, 2003. – С. 99-103.

Політика польського уряду в Східній Галичині (1918-1926 рр.) // Історичний журнал. – Київ, Вища школа, 2003. – № 2. – С. 59-63.

АНОТАЦІЯ

Мельник Г.М. Політика Польської держави в Східній Галичині (1918-1926 рр.) – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02. – Всесвітня історія. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2004.

Дисертація присвячена дослідженню тенденцій політики Польської держави в Східній Галичині (1918-1926 рр.). Простежено еволюцію урядових програм Другої Речі Посполитої, спрямованих на декларативне забезпечення національних прав галицьких українців. Виявлено планомірне нехтування Польською державою, взятих на неї зобов’язань щодо впровадження територіально-автономних установ в Галичині, відкриття українського університету, асимілятивних заходів в освітній сфері. Особливу увагу приділено реакції українського населення на репресивні заходи польських урядів.

Ключові слова: Східна Галичина, Польська держава, Ліга Націй, Рада Послів, автономія, статус, асиміляція.

ABSTRACT

Melnyk G.M. Politics of Polish in the East Galician (1918-1926). – Manuscript.

Ph. D. thesis (History)