КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ПОКУЛИТА ІРИНА КОСТЯНТИНІВНА

УДК: 18: 7.08

СОЦІАЛЬНА ПРИРОДА ЖАНРУ В КОНТЕКСТІ ІСТОРИЧНОЇ

ДИНАМІКИ МИСТЕЦТВА

Спеціальність 09.00.08 – естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата філософських наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Національному технічному

університеті України „Київський політехнічний інститут”

на кафедрі філософії факультету соціології.

Науковий керівник кандидат філософських наук, доцент

Федорова Ірина Ігорівна

Національний технічний університет України „КПІ”,

доцент кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент

Овчаренко Світлана Володимирівна

Одеський державний університет імені І.І.Мечнікова,

професор кафедри мистецтвознавства

інституту інноваційної та післядипломної освіти

кандидат філософських наук, доцент

Федоренко Микола Олександрович

Національна музична академія імені П.І.Чайковського,

доцент кафедри суспільних наук

Провідна установа: Харківський державний

інститут мистецтв імені І.П.Котляревського

Захист відбудеться 26 лютого 2004 р. о 16.30 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28. при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м.Київ, вул.Володимирська, 60, ауд.327.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

ім.М.Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58).

Автореферат розісланий „ 22 „ січня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Живоглядова І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Сучасні естетичні теорії розробляють надзвичайно широке коло проблем, необхідність звернення до яких обумовлює динаміка мистецтва порубіжжя тисячоліть. Інтенсифікація соціокультурних змін у суспільстві позначилася в художній творчості становленням нових різнорідних сфер та жанрових моделей, які сьогодні сприймає людина. Наслідком пошуку форм співіснування традиційного мистецтва з інноваційними творчими задумами стала поліжанровість, полістилістика сучасного мистецтва. За такої багатомірності художньої практики складно визначити критерії для аналізу та оцінки твору мистецтва. Проте незмінним між реальністю людських стосунків і художньою реальністю, яку створює мистецтво, залишається його актуальність щодо виявлення різноманітних форм взаємозв’язку мистецтва та суспільства. Першоплановою стає ідея взаємодії людини із художнім твором, активізується проблема соціальної природи жанру в контексті сприйняття та ідентифікації мистецтва.

Тенденції сучасної творчості, коли художній твір не “вміщується” в єдиному виді мистецтва, а полістилістика одного твору репрезентує полілог різних часів та традицій, також специфіка застосування немистецьких прийомів (промислових матеріалів, комп’ютерних технологій), зумовлюють необхідність звернення до жанру, як до такої художньої форми, що „утримує” нові явища в межах цілісності твору. Соціальна природа жанру розгортає його особливу здатність у створенні емоційно-почуттєвої основи для взаємодії автора, виконавця, художнього твору та реципієнта. Зазначені якості жанру стають пріоритетним принципом сприйняття, безпосереднього переживання людиною суперечливих, але неповторних в їх художній значущості, явищ сучасного мистецтва.

Наукова рефлексія проблеми соціальної обумовленості жанрової організації художньої творчості має багатовікову традицію. Тобто, її актуальність постає не лише в напрямку дослідження сучасного процесу жанроутворення, а як питання збереження духовної спадщини, пробудження наскрізних засад художньої культури. В контексті історичної динаміки концептуалізація жанру виокремлює ту міру розбудови власне художньої мови мистецтва, яка визначає його соціальне буття. Жанр як пам’ять культури (М.Бахтін) функціонує в суспільстві за принципом корелятивного механізму взаємодії всього історичного діапазону мистецтва із комунікативними процесами сучасної художньої творчості.

Соціокультурна активність жанру інтегрує внутрішній та зовнішній образний світ людини, її минуле та сучасне, відтак проблема соціальної природи жанру відтворює питання різних рівнів мотивації художньої діяльності. Серед них особливо перспективним уявляється звернення до ментального рівня мотивації, що дозволить розглянути проблему національно-специфічних художніх форм у контексті загальноестетичних закономірностей жанрового розвитку мистецтва. Наукове обґрунтування самобутнього характеру української художньої культури зумовлює актуальність естетичної рефлексії ментально-визначеної жанровості та форм взаємодії українського мистецтва із європейською художньою творчістю.

Осмислення сучасного статусу проблеми соціальної природи жанру безпосередньо пов’язане із розумінням історичної динаміки мистецтва не тільки як такої, що минає, а й такої, що зберігається, надає поліваріантності естетичним почуттям, дозволяє усвідомити жанрові принципи культурного буття мистецтва. І хоча дослідженню категорії „жанр” в естетиці, особливо минулого століття, приділялася значна увага, сьогодні актуалізується розкриття соціальної природи жанру як обумовленої здійсненості розвитку мистецтва стосовно духовного стану людини в складному глибинному опосередненні з соціальними, історичними, культуротворчими процесами.

Багатоаспектність дослідження жанру визначила критерії розуміння його сутності та обумовила ракурси аналізу наукової літератури, присвяченої вивченню жанрів. Значний теоретичний потенціал щодо теми дисертації мають концепції, за якими жанр розглядається як соціокультурна категорія: О.Бурліна, О.Васильєв, А.Зісь, Н.Кашина, Р.Москвіна, І.Пал. Підтвердження глибинних зв’язків між розвитком культури і процесом жанроутворення на матеріалі окремих жанрів різних видів мистецтв виявлено у дослідженнях С.Авєрінцева, Б.Асаф’єва, М.Бахтіна, О.Сохора, Ю.Тинянова. Особливої уваги в контексті сучасних перспектив розвитку жанрологічної проблематики заслуговує монографія С.Овчаренко “Інформаційність жанру”, де розкривається соціокультурне значення жанру як форми „інораціонального” мислення.

Напрямок концепцій жанру, в яких категорія виступає засобом типологізації мистецтва, представлений роботами М.Веселовського, Л.Виготського, Г.Гачева, М.Кагана, В.Проппа, О.Фрейденберг. Полемізуючи з окремими положеннями концепцій цих авторів, проте не применшуючи їх значення, необхідно вказати, що кожне з наукових розумінь жанру має власну традицію, а їх паралельне існування визначає можливості використання естетичних досліджень в інших сферах (мистецтвознавство, філософія). Разом з тим, треба констатувати, що при всій розробленості жанрової проблематики, в ній не виокремлюється концептуальна цілісність дослідження соціальної природи жанру.

В естетичних теоріях ХХ століття соціальні аспекти розвитку жанрів поставали в контексті соціальної природи мистецтва взагалі, та його видів зокрема. З огляду на це, до аналізу проблеми соціальної природи жанру були залучені роботи вказаного напрямку. В українській естетиці до фундаментальних досліджень соціальної природи мистецтва та проблем історично обумовлених закономірностей розвитку художньої творчості, особливостей художнього сприйняття належать монографії С.Безклубенка, М.Бровка, А.Канарського, О.Лановенка, О.Оніщенко, В.Панченко, О.Семашка, Н.Хамітова, І.Шитова, Р.Шульги. Західноєвропейська естетична думка в напрямку розкриття соціальної природи мистецтва у системному підході дослідження законів його динаміки у часі, в історії цивілізації представлена роботами М.Дюфренна, П.Міхеліса, Х.Осборна, Г.Ріда, Е.Суріо.

Певним етапом для аналізу соціальної природи жанру можна вважати соціологічний аспект виявлення внутрішнього зв’язку між розвитком мистецтва і розвитком суспільства, який плідно розглядається в напрямку соціології мистецтва. Значним узагальненням наукового досвіду в цьому контексті стало дослідження рецептивної естетики, історії ментальності сучасних російських авторів Є.Дудкова, В.Жидкова, Ю.Осокіна, К.Соколова і М.Хрєнова. Важливим в перспективах розуміння соціальної природи жанру необхідно назвати введення поняття „горизонт очікування” - опосередкований культурною традицією принцип формування норм естетичного сприйняття. При дослідженні вказаних напрямків вчені спираються на теорії Х.Вайнріха, А.Гаузера, В.Ізера, Г.Р.Яусса. Однак, інші галузі соціології мистецтва, в яких застосовуються специфічні наукові методи, зокрема анкетування, психологічний експеримент, етнографічний метод, цілком закономірно лише акцентують проблему соціальної природи жанрів, але не розглядають її в площині філософсько-естетичного аналізу. Напрацювання соціології мистецтва впливають на концептуалізацію соціальної природи жанру і тому ці аспекти потребують подальшого дослідження.

Виокремлення соціальної природи жанру в філософсько-естетичній думці являє собою складне завдання, оскільки її актуальність для кожного періоду розвитку художньої практики передбачала вирішення в межах тієї культурної парадигми, що домінувала на окремих етапах розвитку мистецтва. Таким чином, поняття соціальної природи жанру, яке відповідає сутності самої категорії “жанр” у сучасному її розумінні, в різні періоди філософсько-естетичної традиції досліджувалося тими категоріями художньої форми, які об’єктивно визначали процес вживлення твору мистецтва в соціальну дійсність, а саме: категоріями роду, жанру та виду мистецтва. В контексті означеної проблематики вихідними положеннями роботи стали естетичні теорії Арістотеля, Н.Буало, Ш.Баттьо, Г.Лессінга, Г.Гегеля, Ф.Шеллінга, Б.Кроче. До проблеми жанроутворення та процесів зміни парадигми художньої творчості звертались Ж.Жубер, Б.Констан, Ф.Шатобріан, І.Шіллер, Ф.Шлегель, Л.Тік, Р.Вагнер. У сучасних західноєвропейських теоріях різних аспектів розуміння соціальної природи жанру торкаються такі вчені, як Т.Адорно, Р.Барт, В.Бен’ямін, Ж.Бодрійяр, Й.Гейзінга, Ж.Дерріда, Ж. Дельоз.

У сучасній українській естетиці підґрунтям для досліджень західноєвропейських теорій художньої творчості стали концепції Л.Левчук, В.Ляха, В.Табачковського, М.Федоренка, І.Федорової, О.Шевченка.

Важливим напрямком систематичного дослідження є осмислення соціальної природи жанру в площині національної своєрідності становлення мистецтва. Враховуючи актуальність розв’язання одного із центральних для вітчизняної естетики питань органічної внутрішньої єдності історичного розвитку українського мистецтва та процесу асіміляції корелятивних йому форм європейського мистецтва, в дисертації обрана саме вітчизняна художня культура для встановлення національної специфіки жанру в його історичній динаміці. Процес жанроутворення в цьому контексті досліджується на матеріалі української музики. До роботи були залучені теорії авторів: Н.Герасимова-Персидська, О.Гнатюк, О.Дей, О.Зінькевич, А.Іваницький, Л.Корній, І.Коханик, Б.Кудрик, П.Маценко, Ю.Чекан. У соціокультурному розумінні проблеми становлення української національної традиції визначальними стали дослідження А.Бичко, І.Бичка, В.Загороднюка, С.Кримського, Д.Кучерюка, О.Петрової, М.Поповича.

Останній напрямок дослідження полягає в аналізі соціальної природи жанру в контексті такого феномену ХХ століття як “масова культура”, оскільки сьогодні саме в цій сфері моделюються, функціонують та її засобами розповсюджуються жанри професійного мистецтва. В цьому напрямку проблему вивчали А.Васюріна, Г.Маркова, К.Разлогов, В.Шестаков, Є.Яковлев, А.Яковлева. На формування концептуального підходу дослідження явищ масової культури вплинули праці М.Бердяєва, Х.Ортега-і-Гассета, З.Фрейда, Е.Фромма, К.Юнга.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в контексті програми наукових досліджень кафедри філософії Національного технічного уіверситету України “КПІ”– „Соціально-філософські проблеми творчості”.

Об’єктом дослідження є процес жанроутворення в мистецтві.

Предметом дослідження виступає соціально-естетична природа жанру.

Мета дисертаційного дослідження – здійснити аналіз соціальної природи жанру в контексті історичної динаміки мистецтва для виявлення соціально-креативної специфіки жанру, що розгортається у процесі жанроутворення в мистецтві та сучасній масовій культурі. Розглянути соціальну природу жанрів в їх історичній змінності та національній обумовленості на матеріалі української художньої традиції, а саме – музичного мистецтва.

Відповідно до поставленої мети визначаються наступні завдання:

- виявити соціальну природу жанру в контексті генези жанрової проблематики;

- проаналізувати процес жанроутворення для визначення методологічних підходів у

встановленні соціально-естетичної обумовленості категорії „жанр”;

- обгрунтувати сутнісні аспекти жанру шляхом термінологічного і понятійно-

категоріального аналізу;

- з’ясувати витоки соціальної природи жанру як форми завершеної цілісності в мистецтві;

- встановити соціально-креативну специфіку жанру на принципах взаємодії із категоріями

„вид”, „стиль” та „образ” у мистецтві;

- визначити сучасні жанрові моделі масової культури та дослідити їх відмінні характеристики

стосовно жанрів мистецтва;

- розкрити національні особливості української музики в аспекті соціальної природи жанрів.

Методологічна і теоретична основа дисертації визначається виходячи з того, що в дослідженні розглядаються як філософсько-естетичні теорії жанрологічної проблематики, так і емпіричний матеріал жанроутворення в мистецтві. У цьому контексті першорядного методологічного значення надається принципу єдності теорії та практики процесів художньої творчості, а саме принципам історизму та об’єктивності. У дослідженні сформувалися методологічні підходи до проблеми соціальної природи жанру на підставі сучасих теорій українських, російських та західноєвропейських вчених. Концептуально-узагальнюючим дисертант виділяє розуміння жанру в якості ментально визначеної структуруючої художньої моделі, що наскрізно формувала складні, суперечливі процеси розвитку європейського мистецтва (М.Бахтін). Помітне теоретичне значення при дослідженні соціально-естетичної природи жанру мали засади жанрової естетики Т.Адорно, В.Бен’яміна та окремі напрямки соціології мистецтва: рецептивна естетики та історія ментальності. Розв’язання поставлених завдань виявлення сутності жанру спонукало використання лінгвістичного методу аналізу понятійного тлумачення категорії в різних історичних періодах естетичної думки.

Наукова новизна дослідження полягає в розкритті соціальної природи жанру в контексті історичних періодів розвитку європейського мистецтва, сучасних жанрових моделей масової культури і національних особливостей жанрових форм української музики. Уперше здійснена спроба окреслити креативну специфіку жанру в динаміці процесів художньої творчості. Результати, які винесено на захист, сформульовані в наступних положеннях:

- виявлено соціальну природу жанру як механізму художнього оформлення в мистецтві засобів соціального спілкування. В історичній динаміці соціальна природа жанру втілює досвід типологізації художнього вираження в традиційній формі цілісності твору, корелює взаємодію процесів самозбереження традиції в мистецтві та форм художньої рефлексії на соціальну дійсність;

- проаналізовано, що процес жанроутворення, який відбувається в мистецтві як цілісне явище, методологічно визначається в двох аспектах: історичному та соціально-естетичному, відбиваючи процес еволюції і синтезу жанрів та взаємодію таких естетичних категорій як „жанр”, „вид”, „стиль” та „образ”;

- обгрунтовано, що в термінологічному оформленні жанру фіксуються соціокультурні аспекти його значення, а саме жанр як завершена цілісність художнього твору та креативна специфіка жанру, які в динаміці мистецтва репрезентують синтез родових форм із жанровими моделями окремих культурно-історичних періодів;

- з’ясовано, що витоки соціальної природи жанру як форми завершеної цілісності ґрунтуються на ігровому принципі оформлення обрядів і вказують на перехід від пражанрових елементів ритуальної діяльності до жанрових форм художньої творчості;

- встановлено, що специфікою жанрів мистецтва є діалогічність цієї форми, яка обумовлює її структурну взаємодію із видом, стилем та художнім образом за принципами просторово-часової, причинно-наслідкової та ідейно-змістової заданості;

- визначено виокремлюючі ознаки жанрових моделей масової культури стосовно жанрів мистецтва як заміна соціального значення автора та реципієнта в процесі створення та сприйняття художнього твору креативним аспектом жанру, що моделює ілюзію спілкування в межах завершеної цілісності художньої форми;

- розкрито, як соціальна природа жанрів української музики втілює національні інтенції культури в царині пісенної традиції вокальних та вокально-інструментальних жанрів і корелює процес асиміляції жанрів європейської музики; на матеріалі сучасної симфонічної творчості розкрито креативну специфіку жанру в національно-своєрідних типах синтезу художніх форм в українській інструментальній музиці.

Теоретичне і практичне значення роботи. У дисертації відтворено – на матеріалі української музики – процес становлення соціально-креативної сутності жанру та репрезентовано динаміку жанроутворення як соціально вмотивований, національно зумовлений процес взаємодії жанру із формами виду, стилю та образу в мистецтві, а саме історичний контекст розвитку вокальної музики та сучасні процеси жанроутворення в інструментальній музиці. Також з'ясовані принципи моделювання жанрів засобами масової культури. Отримані результати можуть бути використані в естетичній, культурологічній, мистецтвознавчій галузях наук. Матеріали дисертації слугуватимуть допоміжним засобом у підготовці відповідних тем в курсах естетики, історії та теорії культури.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження апробовані в процесі педагогічної роботи автора на кафедрі філософії факультету соціології НТУУ „КПІ”, знайшли відображення в авторських публікаціях (статті, тези) та були викладені на 5-й міжнародній науково-практичній конференції „Творчість як спосіб буття дійсного гуманізму” (Київ, 1999 р.), на постійно діючому філософському семінарі „Гуманізм. Людина. Істина” (Дрогобич, 1999 р.) на міжнародній науковій конференції „Ильенковские чтения” (Москва, 2001г.), на міжнародній науково-практичній конференції „Реальность этноса” (Санкт-Петербург, 2001 г.), на 6-й міжнародній науково-практичній конференції „Творчість свободи як свобода творчості” (Київ, 2001р.), на міжнародній науково-практичній конференції „Молодь в сучасному світі: морально-естетичні та культурологічні виміри” (Київ, 2001р.), на 7-й міжнародній науково-практичній конференції „Творчість врятує світ” (Київ, 2003 р).

Структура дисертації обумовлена і визначена логікою розкриття теми, специфікою предмету, а також поставленою метою та основними завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів (сім підрозділів), висновків та списку використаних джерел з 203 найменувань, з них 18 – іноземними мовами. Повний обсяг дисертації становить 178 сторінок (161 сторінка – основна частина). Робота містить 2 (дві) таблиці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність та доцільність дослідження, вказується зв’язок роботи з науковою темою кафедри, у напрямку якої здійснювалося дослідження, формулюються мета та основні завдання роботи, окреслюються методологічні і теоретичні засади дослідження, розкриваються наукова новизна, теоретичне і практичне значення його результатів, подається їхня апробація.

Перший розділ – „Жанр як сутнісна складова розвитку мистецтва” – складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. – „Генеза соціальної природи жанру в філософсько-естетичній думці” – розглядається соціальна природа жанру, зокрема аналізуються соціально-естетичні особливості процесу створення та сприйняття художнього твору у філософських та естетичних джерелах. Динаміка розвитку жанрів мистецтва визначає принципи естетичного аналізу, які спрямовані на розкриття багатоаспектності досліджуваної проблеми. Пріоритетним у цьому контексті стає принцип кореляції усталеної традиції в теоріях вказаного напрямку із оновленим дискурсом стосовно проблематики соціальної детермінованості жанрів, з огляду на що визначається перспективність висвітлення історичних етапів генези соціальної природи жанру.

Звернення до періодів, в яких жанрова система набуває певної сталості, логічної завершеності та відповідності до соціальних умов функціонування мистецтва – виокремлює спільний аспект соціальної природи жанру в теоріях Арістотеля, Н.Буало, Ш.Баттьо, Г.Лессінга. Художній твір розглядається як такий, що має відповідати канонам краси, гармонії та пропорційності – мати естетичну природу, та принципам психо-соціальної відповідності: мистецтво повинно враховувати можливості психіки реципієнтів. Розробляється проблема соціальної природи жанру як конструкції, що дозволяє виявити універсальні можливості соціальної активності мистецтва найкоротшим шляхом: сприяє двобічності (автор-реципієнт) і відвертості емоційних переживань. Соціальний аспект жанру впливає на розуміння досконалості художнього твору тим, що визначає наявність спадкоємності між творчими зусиллями митця та розумово-почуттєвою активністю реципієнта.

Проблема соціально-історичної детермінован жанрів набуває нагального значення в мистецтві ХІХ століття і отримує загальнофілософське тлумачення в естетичній теорії Г.Гегеля. Питання соціальної природи жанру, до якого звертається німецький філософ в межах виділених ним родів, свідчить про вимір значення “соціального” у процесі створення та сприйняття мистецтва. Г.Гегель виокремлює два елементи – внутрішній спокій та звернення до глядача і вказує на те, що ці характеристики художнього процесу мають перебувати в повній рівновазі. Зазначається симптоматичність розуміння філософом національної специфіки родів та жанрів, яка свідчить про постановку дилеми в художній творчості, що полягає між художньою досконалістю і національною своєрідністю.

Соціокультурні зміни в суспільсті визначили відмову від жанру як категорії класифікуючої та типологізуючої художній процес кінця ХІХ – початку ХХ століття, що знайшло відображення в естетичній теорії Б.Кроче. Дослідження поглядів італійського філософа дозволяє розглянути проблему соціальної природи жанру в умовах, коли автор констатує безперспективність подальшого існування самої категорії „жанр”. У запереченні всіх умовних обмежень жанровими нормами і наполяганні на „нематеріальному” існуванні твору мистецтва, Б.Кроче виділяє соціальну природу жанру, стверджуючи існування мистецтва в душі людей, які його створили і тих, які його сприймають. Відмовляючись від жанру, теоретик визначає його соціальний аспект: безпосередність взаєморозуміння художника та реципієнта, справді інтуїтивне пізнання і вираження почуття, яке полягає в площині соціальної природи жанру. Подальший розвиток та необхідні пояснення поглядам Б.Кроче надають теорії представників Франкфуртської школи: В.Бен’яміна і Т.Адорно.

Сучасні тенденції розуміня проблеми соціальної природи жанру розглядаються в контексті рецептивної естетики, яка спирається на традиції соціології та герменевтики, що на противагу догматичним поглядам на імманентну сутність мистецтва, встановлює особливості художнього сприйняття різних соціальних груп у конкретно-історичній ситуації. Звернення до окремого аспекту художнього сприйняття, обумовленого соціальною природою жанру, надає можливість розглядати досліджуваний аспект жанру як інструментарій аналізу конкретних фактів сприйняття. У роботі встановлюється зв’язок між концептуальним щодо рецептивної естетики „принципом історії впливу”, „горизонтом очікування” та проблемою соціальної природи жанру, перспективність аналізу якої дозволяє виділити історію входження художнього твору в соціальний простір та традиції його сприйняття і розуміння.

У підрозділі 1.2. – „Визначальні аспекти процесу жанроутворення” – досліджуються зміни традиційної сталості жанрової системи мистецтва та основні компоненти теоретичного осмислення процесу жанроутворення в динаміці розвитку.

Важливий підхід стосовно розкриття соціальної природи жанру репрезентують концепції, що констатують зміну художньої парадигми в мистецтві. Показано, що соціокультурні зрушення, які зафіксовані в теоріях німецької класичної філософії (І.Кант, Г.Гегель, Ф.Шеллінг), раннього французького романтизму (Ж.Жубер, Б.Констан, Ф.Шатобріан), німецького романтизму (І.Шіллер, Новаліс, Ф.Шлегель, Р.Вагнер,), виявили естетичні пошуки кінця ХVІІІ –ХІХ століття як свободу від попередніх жанрових законів мистецтва і оволодіння інноваційними художніми формами. Збагачення жанрової системи мистецтва, естетичним підґрунтям якого стали теорії вказаних авторів, лише частково усвідомлювалося як процес жанроутворення.

Переосмислення соціокультурного статусу жанру відбувається у ХХ столітті. Особлива увага в цьому контексті приділяється дослідженням М.Бахтіна, який вказує пріоритет жанру в таких аспектах, як проблема „завершеності художнього твору” та питання його „входження в реальний простір та час”. У зв’язку з чим процес жанроутворення осмислюється вченим діалектично – „жанр усвідомлює дійсність, дійсність прояснює жанр”. Дослідження жанрових концепцій М.Бахтіна, О.Бурліної, С.Овчаренко, І.Пала обумовлює розуміння жанроутворення як соціокультурної проблеми та дозволяє виокремити дві складові цього процесу. Перший аспект полягає в історичній динаміці жанроутворення, еволюції жанрових типів та конкретних жанрів в історії розвитку мистецтва. Другий аспект – соціально-естетичний – показує процес утворення „метажанру” в межах однієї культурної епохи. Модуляції „метажанру” визначають його типологізацію в певному виді, або видах мистецтва, якщо процес пов’язаний із синтезом художніх форм. Категорія метажанру дозволяє екстраполювати проблему історичної динаміки мистецтва на сферу його жанрової ідентифікації. Таким чином встановити зв’язок процесу еволюції, взаємодії та синтезу художніх форм і жанрової структури мистецтва. У роботі наголошено на тому, що схематизація процесу жанроутворення не спрямована на поділ цілісного явища на окремі складові, а висвітлює методологічні підходи його дослідження та вказує на недостатньо розроблену проблематику соціально-естетичного прояву цього процесу. Недослідженість аспектів жанроутворення полягає в соціальній детермінованості взаємодії естетичних категорій жанру, виду, стилю та художнього образу як системи, яка відображає динаміку мистецтва.

У дисертації вказано на необхідність обґрунтування методологічного підходу до проблеми соціальної природи жанру як механізму художнього оформлення засобів соціального спілкування (гнучкість жанрової рефлексії мистецтва на соціальну дійсність). Для теоретичного аналізу поняття соціальної природи жанру доцільним є з’ясування причин розбіжності тлумачення самої категорії „жанр”.

Другий розділ – „Жанрова ідентифікація мистецтва” – складається із трьох підрозділів. У підрозділі 2.1. – „Жанр як завершена цілісність художнього твору” – досліджується проблема категоріальної сутності жанру. Встановлюється існування суперечності використання поняття „жанр” доби античності та новоєвропейського періоду; розглядаються термнологічні відтінки інших понять, які розкривають особливості соціальної природи жанру. Визначаються прамистецькі витоки жанрової форми з метою обгрунтування соціально-креативного потенціалу жанру.

Пов’язаний з ототожненням античної категорії “genos” (рід-жанр) та новоєвропейського поняття “genere” (жанр) в естетиці залишився нез’ясованим креативний аспект жанру. Довершена здійсненність становлення – „ентелехія”, якою Арістотель охарактеризував жанр, вказує на єдність дієвого та оформленого, включає причину, мету і завершеність розвитку родової форми, що тільки і могла відбутися в жанрі. Проте в європейських мовних транскрипціях жанру (французькій, німецькій) фіксується сам інструмент здійснення завершеності, який не вказує на взаємодію розвитку роду та його жанрове оформлення. Незважаючи на спільну етимологію слів ”genos” та “genere”, понятійні особливості цих категорій виражають різний стан довершеності явищ названих цими термінами та різні соціокультурні параметри характеристик. „Жанр” сутнісно фіксує як зразок так і засіб створення художньої моделі. Зазначається, що різниця термінів не може сприйматися як інша сутність категорії жанру, а тільки як соціально-історичне та естетичне її розкриття. Спираючись на погляди Т.Адорно, Ж.Дельоза, Ж.Бодрійяра, на розуміння жанру С.Авєрінцевим, М.Бахтіним, С.Овчаренко та окремі міркування А.Канарського щодо креативності мистецтва як форми діяльності, в дисертації запропоновано вважати сутність жанру в двох аспектах – жанр як завершена цілісність художнього твору та соціально-креативний аспект жанру.

Креативна специфіка жанру вказує на спільні ознаки із ігровою формою умовної цілісності як принципу організації жанрової моделі в мистецтві. На підставі дослідження Й.Гейзінгі в роботі показано, що витоками жанрової форми мистецтва можна вважати емоційно-почуттєву діалогічність обрядового дійства та ігрову форму організації ритуалу. Ігровий елемент зберігається в жанровій формі мистецтва і впливає на її соціальне буття.

У підрозділі 2.2. – „Соціально-креативна роль жанру в категоріальному апараті естетики” зазначається, що звернення до аналізу категоріального апарату естетики пов’язане із метою систематизації та виявлення аспектів взаємодії таких категорій як жанр, вид, стиль та образ у мистецтві в напрямку дослідження змісту соціальної природи жанру та принципів процесу жанроутворення.

В естетичній традиції виділення категорій виду та жанру пов’язане з фактором їх взаємодії у процесі створення та сприйняття художнього твору як питання діалектичного становлення форми та змісту в мистецтві. Стосовно природи мистецтва жанр виступає його інформаційно-креативним потенціалом, специфічно-художньою мовою, а вид – інструментальними можливостями її реалізації. Відповідно до чого, жанр у своїх креативних якостях трансформується під впливом видової заданості мистецтва. Показано, що в структурі художньо цілісного об’єкта виявляється розподіл змістового навантаження і відношення виду та жанру визначаються категоріями простору та часу.

Аспект співвідношення універсального і окремого як рішення філософської проблематики взаємообумовленості загального, особливого та одиничного дозволяє взаємовизначити досліджувані категорії стилю, жанру та художнього образу. Взаємозалежність образу і жанру в мистецтві пояснюється тим, що образне мислення засвоює світ у аспектах і параметрах, які не піддаються раціонально-логічному осмисленню. Уявні образи митця та реципієнта зустрічаються у сфері жанрового опредмечування твору, в його структурній цілісності та змістовій завершеності. Жанр пояснює образ: пропускаючи одиничність через всезагальність, відпрацьовує його особливість. Художній образ надає твору унікальності, жанрова цілісність – об’єктивної універсальності, креативна специфіка жанру виявляє неповторність твору мистецтва. Взаємообумовленість жанру та стилю з’ясовується через причинності та наслідковості їх взаємодії, оскільки одна структуруюча форма визначається через іншу: стиль як означаюча категорія опановує жанр, а жанр відтворює програмність стилю в діапазоні можливого змісту та умовної цілісності. На рівні стильової заданості вирішується структура жанрового мислення: лінійно-послідовна, поліфонічна, в сучасному мистецтві – дискурсивна.

З позиції некласичної естетичної думки в контексті сучасних доробок категоріального апарату доцільною уявляється постановка питання щодо значення жанру в утворенні внутрішньої мови – дискурсу – художнього тексту. Об’єктивований твір мистецтва стає фрагментом буття умовної цілісності, який активізує сприйняття художнього тексту реципієнтом до рівня співрозмови, співавторства. Зміст стає безкінечно множинним у варіантах свого іншого прочитання, інтерпритації, а жанрова форма репрезентації надає можливості розкодування художнього тексту, чим розгортає власну субстанційну універсальність. Значення твору як тексту залежить від креативності жанру, ігровий елемент якого включає реципієнта, котрий сприймає правила гри, в її ситуативний контекст. Креативний потенціал жанру визначає діапазон художнього дискурсу.

У підрозділі 2.3. – „ Жанрові моделі як механізми розповсюдження масової культури”– аналізуються сучасні жанрові форми із зосередженням на загальних принципах функціонування жанрової моделі та особливих характеристиках соціальної природи жанрів масової культури.

Показано, що масова культура в контексті ХХ століття займає позицію в сфері художньої творчості на засадах соціально-естетичного протистояння інтелектуальному мистецтву та спадкоємності їдеї соціальних ритмів (від буденного до святкового) фольклорної творчості. Одним із аспектів протистояння стає трансформація естетичної насолоди в універсалізовану безпосередність людських переживань. Насолода в сфері масової культури базується на психофізіологічному характері механізмів сприйняття художнього матеріалу, який активізує реципієнта незалежно від естетичного виховання. Урізноманітнення репертуару і задоволення потреби психо-емоційних переживань різних соціальних груп суспільства досягаються жанровою поліваріантністю моделей масової культури. В роботі зазначається, що функції фольклору в орієнтації людини у стандартних ситуаціях сучасних умов і ритмі життя виконує жанрова структура засобів масової комунікації. Система жанрів регулює інформаційне забезпечення культурними, соціально-політичними відомостями, які адаптують людину в супільстві.

Жанри сучасної масової культури розбудовані за принципом семантичних кодів. З точки зору моделі жанр розглядається як пристрій, що надає можливість генерувати велику кількість означених жанром як знаком текстів, які характеризуються певною послідовністю вибору і породжують таку комунікативну структуру, котра активізує і „передавача” і „приймача” масової культури.

Висококонкурентні стратегії сучасної масової культури пов’язані із застосуванням можливостей соціальної природи жанру, оскільки спрямовані на пошук оптимальної моделі трансляції та рецепції матеріалу. Жанрові форми стають механізмами розповсюдження масової культури, оскільки жанрова модель, яка зберігає сутнісну цілісність, трансформуючись у масове мистецтво, універсалізує художній процес від його початку до сприйняття художнього твору масовою аудиторією. У масовій культурі віддається перевага жанру як пристрою, який забезпечує анонімність та безвідповідальність автора. Роль останнього розчиняється в креативності жанру. Досягнутий результат підсилює ігрова модель форми, що створює ілюзію авторства реципієнта.

Третій розділ – „Національна специфіка жанрів української музики” – складається із двох підрозділів. У підрозділі 3.1. – „Пісня як естетичний вимір української ментальності” –розглядається особливе значення пісні як культурного феномену в ментальній мотивації жанротворчих процесів в українській музиці.

Показано, що серед багатьох наскрізних ідей української ментальності дослідники вітчизняної художньої традиції виокремлюють тему вічної цінності краси як особливого бачення світу. Погляди С.Кримського щодо ейдосів культури, обумовлюють звернення до значення народного мелосу в формуванні „вічних образів” в „солодкоголосному” характері нації. У дослідженні наголошується, що соціокультурна цінність пісні постає в різних аспектах, а саме: в онтологічному значенні пісні як форми існування традиції підкреслюється зміст її „інформаційного коду”; вказується світоглядне значення пісні як особливого способу світовідчуття – ліризм та „cпівучість” визначає характер національних рис мистецтва, що впливає на традицію різних видів художньої творчості. Виокремлюється естетичне значення пісні у процесі жанроутворення вокального та вокально-інструментального напрямків української музики.

Пісня розглядається як музичний жанр, текстова основа якого сприймається лише до певної міри. Враховуючи розвиток мови і той факт, що літературний зміст перебував в історичних та соціальних змінах, жанр пісні постає в контексті інтонаційного змісту. Досліджується соціально-креативна роль пісні у формуванні жанрів світської та церковної музики в традиції подвійного напрямку співу: індивідуального та колективного. Зазначена особливість вплинула на асіміляцію та співіснування в українській музичній культурі гомофонного та поліфонічного способів художнього мислення. Пісенна жанрова основа і подвійний склад музичного мислення розглядаються як національні інтенції процесу жанроутворення (на матеріалі духовного та партесного концертів). Вказується вплив народного мелосу на процеси асіміляції жанрів західноєвропейської музики, які мали відбірковий характер за принципом вокальної домінанти. Результатом цих процесів стає особлива інтонаційна стилістика, на яку у своїй творчості спиралися українські композитори-класики М.Лисенко, К.Стеценко, Я.Степовий.

У підрозділі 3.2. – „Симфонізм української музики в динаміці жанроутворення” досліджується процес жанроутворення в українській музиці другої половини ХХ століття на матеріалі розвитку та трансформації симфонічної форми, оскільки: по-перше, саме цей жанр визначив перехід до нового типу художнього мислення в європейській музиці кінця ХVIII-ХІХ століття та концентрував провідні жанрові тенденції мистецтва ХХ століття, тому симфонічна творчість композиторів Б.Лятошинського, В.Сільвестрова, М.Скорика, І.Карабиця, Є.Станковича та інших втілює національно-своєрідні риси української музики в контексті загальноєвропейської динаміки мистецтва і, по-друге, симфонія як „інтонаційна модель світу” сутнісно виражає сучасну концепцію людини у формах її існування: „осмислення та дієвість”.

Стратегічні напрямки дослідження українського симфонізму обумовлені концепцією О.Зінькевич („Динаміка оновлення”) та підпорядковані загальним тенденціям сучасного жанрового синтезу. В симфонічній творчості синтез художніх форм пов’язаний як з іншими музичними жанрами (кантатно-ораторіальними, камерним вокальним циклом, інструментальним концертом), так і з іншими видами мистецтв: літературою, живописом, на що вказують програмні назви опусів (їх частин), епіграфи, посилання. Оновлення драматургії симфонії відбувається в монтажному, ігровому, медитативному напрямках.

Одним із проявів українського симфонізму, визначаючим його національну специфіку, стає особлива відкритість жанру, яка полягає у пошуку родового начала своєї форми: драматичне, епічне, ліричне. Виникають нові жанрові типи, кожен з яких опрацьовує власну змістову сферу. Названий процес має підстави на рівні соціокультурних змін у суспільстві, які позначилися в загальній тенденції різних видів мистецтв до синтезу художніх форм, і на рівні ментальної своєрідності українських форм музичного мислення. У роботі зазначається, що жанровий напрямок драматичної симфонії розкривається в „творчому діалозі” із російською, європейськими симфонічними школами, що вплинуло на такі симфонічні форми, як „епічна драма”, „лірико-драматична симфонія”, „монологічна драма”. Креативні зміни жанру епічної симфонії оновлюють розуміння епічного в композиторській діяльності І.Карабиця та Є.Станковича, яке екстраполюється на значення історичного часу („цілісна пам’ять народу” або „певна історична подія”). Асаціативні плани визначають порівняльні характеристики із ментально-спорідненими творами літератури, кіномистецтва. Національно-своєрідних ознак український симфонізм набуває у ліричному напрямку, виявляючи ліроко-романтичні риси ментальності (П’ята симфонія В.Сільвестрова – „лірико-споглядальна медитація з безсонатною структурою”).

Процеси жанроутворення в українській симфонічній творчості, інших інструментальних формах крім родового та видового збагачення креативністю жанру, також відбуваються і у напрямку жанро-стильових форм взаємодії. Одним із методів стає ігрова модель як соціокультурний засіб музичної техніки. Гра як модель оформлення авторської концепції в сучасній українській музиці набуває поширення і визначається національно-специфічними рисами у творчості М.Скорика. Композитори різних генерацій (А.Загайкевич, С.Зажитько, О.Козаренко, І.Небесний, К.Цепколенко, Л.Юріна та інші) звертаються до методу гри як одного з креативних у сучасній музичній культурі. Автори використовують фольклорно знайомі елементи, вписуючи їх в інтонаційний фон сьогодення засобами як оркестрової техніки, так і електронними пристроями. Проте, національну визначеність нові жанрові експерименти отримують завдяки чіткоокресленим ментально формам гри, гумору, іронії як методам інтелектуального руху думки в напрямок самопізнання, самоідентифікації.

У висновках подаються результати дослідження і констатується, що у філософських, естетичних теоріях, об’єктом вивчення яких є закони створення та сприйняття мистетецтва, проблеми його функціонування, соціальна природа жанру постає як провідний чинник художнього процесу – зокрема, як механізм перевтілення соціальної орієнтації образного сприйняття реальності в художню образність мистецтва. На основі аналізу визначено, що соціальна природа жанру проявляє себе в кореляції того, що є соціально запитаним та естетично цінним. Соціально-естетичні чинники жанру концептуально виражають міру творчої свободи та обумовленої залежності митця від попередніх періодів художньої культури та соціальних програм розвитку. У процесі дослідження з’ясовано, що соціальна активність жанру розкривається в складних механізмах рефлексії мистецтва на соціальну дійсність, що втілюється в процесі жанроутворення, який визначає зміну художньої парадигми окремих культурних періоду. Історичний та соціально-естетичний аспекти процесу жанроутворення обумовлюють синхронні та діахронні методи дослідження цього явища, а також вказують на недостатньо розроблену проблематику соціально-естетичного виявлення цього процесу як соціальну детермінованість взаємодії художніх форм мистецтва: жанру, виду, стилю та образу. Жанр як форма художнього мислення є особливим ментальним утворенням у культурі, а історія розвитку мистецтва виявляє цю особливість у пошуку жанрових форм структурування та репрезентації художньої інформації. Таким чином, жанр як естетична категорія, що виражає динаміку змін та форму збереження традицій в європейському мистецтві, розглядається як ментально-цілісна модель художнього твору.

На основі проведеного дослідження теорій, у яких розглядаються концепти цілісності жанру, визначено, що сутність жанру – це синтез двох складових: форми завершеності родових відзнак і креативного аспекту жанру як втілення соціальної природи мистецтва. До креативного аспекту категорії жанру мистецтва належать технічні можливості переведення інтенціального предмета в художній предмет та ігрова якість жанру як креативний потенціал створення умовної цілісності художньої форми. Ігровий аспект жанрового оформлення мистецтва розглядався, як властива ритуальній діяльності, специфіка організації обряду. Особливе значення у народженні жанрової форми мислення та художньої організації матеріалу полягало у подоланні штучності та необґрунтованості ігрового елементу обряду як змістове пояснення цілісної форми дійства та окремих її складових.

На основі дослідження визначено, що процес створення та сприйняття художнього твору здійснюється жанровими принципами у двох вимірах: по-перше, сутнісно фіксується досконала в своїй цілісності форма мистецтва, по-друге, визначається властива тільки їй природа становлення наголошеної завершеності. Процес жанроутворення пояснюється генезою аспектів жанрової сутності в їх неперервному становленні. Вказаний процес розгортається у взаємодії креативного аспекту жанру із категоріями виду, стилю та образу в мистецтві. Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що зазначена властивість жанру становить діалогічність цієї форми, яка обумовлює її взаємодію із категоріями виду, стилю та образу в мистецтві за принципами просторово-часової, причинно-наслідкової та ідейно-змістової заданості. У дисертації послідовно розглядається соціально-креативна роль жанру в сучасному оформленні моделей масової культури та з’ясовується принцип їх організації як завершеної цілісності, в якій розчиняєтья естетична позиція автора та реґламентується активність сприйняття реципієнта. Як було показано на матеріалі української музики, соціальна природа жанру обумовлює національну специфіку динаміки мистецтва. Пісенна традиція народного мелосу визначила напрямки розвитку вокальних та вокально-інструментальних жанрів і продовжує впливати на формування особливостей жанрового синтезу в українській симфонічній творчості.

У дисертаційному дослідженні виявлена соціально-креативна роль жанру в історичній динаміці мистецтва та сучасних процесах художньої творчості.

Основні положення дисертації представлено у публікаціях:

1. Покулита І.К. Жанр як ментальна сутність європейського мистецтва // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. –Вип.9 – Київ.: Київський державний лінгвістичний університет. – 2002. – С.172-182.

2. Покулита І.К. Соціальні виміри жанру в мистецтві // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. – Вип.9 – Київ: Національний педагогічний університет ім.М.П.Драгоманова. – 2001. – С.88-94.

3. Покулита І.К. Пісня як естетичний вимір української ментальності // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. –Київ: Київський державний лінгвістичний університет. – 2001. – С.207-213.

4. Покулита І.К.