Національна академія наук україни

інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського

Петрова Наталія Олександрівна

УДК 392.5(=161.2):94(477.74)(043.3)

Українська Традиційна весільна обрядовість Одещини

(20-80-ті рр. ХХ ст.)

Спеціальність 07.00.05 – етнологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі археології та етнології України Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор,

Станко Володимир Никифорович

професор кафедри археології та етнології України

Одеського національного університету

ім.І.І.Мечникова

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

Борисенко Валентина Кирилівна,

професор кафедри етнології та краєзнавства

Київського національного університету

ім. Тараса Шевченка

кандидат історичних наук, доцент

Глушко Михайло Степанович,

доцент кафедри етнології

Львівського національного університету ім. Івана Франка

Провідна установа: Інститут політичних та етнонаціональних досліджень

НАН України

Захист відбудеться “26” лютого 2004 р. о 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.227.01 в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України (01001, Київ, вул.Грушевського,4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України (Київ, вул.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “ 22 ” січня 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради

кандидат філологічних наук О.О.Микитенко

Загальна характеристика дисертації

Актуальність теми. В традиційній культурі українців весілля як обрядовий інститут є одним з найконсервативніших, і це дає змогу використовувати його як джерело для вивчення різноманітних сфер життя, простежити складний і тривалий шлях еволюції і трансформації суспільства та культури. Для дослідження цих процесів потрібне відтворення весільної обрядовості як системи, що складається з низки різноманітних обрядів. Така робота в нашому регіоні ще не проводилась, а актуальність її очевидна.

Як і інші сфери духовного життя, весільна обрядовість змінювалась під впливом конкретних, але різних чинників регіонального характеру. Так, в Буджаку — це взаємодія українців з болгарами, гагаузами, молдованами, росіянами, тоді як у південних районах лісостепу, на межі зі степом Буго-Дністровського межиріччя, де українці чисельно домінували і домінують, розвиток традиційної культури відбувався в інших умовах. В лісостепових районах українців чисельно значно більше, хоч і тут збереглись окремі поселення переважно з молдавським населенням. Дещо інший етнічний склад степового Буго-Дністровського межиріччя, але і тут українці чисельно переважають. Натомість зростає питома вага іноетнічних поселень (молдавських, болгарських, російських). В поліетнічних регіонах Одещини характер розселення позначався на розвиткові традиційної культури українців в цілому і весільної обрядовості зокрема, відтак проблема вивчення регіональних відмінностей українського весілля потребує свого вирішення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою планових науково-дослідних тем: “Культурно-побутові процеси на Одещині в ХІХ – ХХ ст.”, держреєстрація № 0199U003116; “Історія етнонаціональних процесів на Одещині” держреєстрація № 0199U003114, які виконувались на кафедрі археології та етнології України історичного факультету Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова.

Метою і завданнями роботи є характеристика традиційної весільної обрядовості українців Одещини в 20-80-ті рр. ХХ ст., визначення її загальноукраїнських та регіонально-специфічних рис на основі дослідження форм дошлюбного спілкування молоді, відтворення структури весільної обрядовості українців, з’ясування регіональних особливостей весілля, введення в науковий обіг нової інформації про семантику і символіку обрядів та весільних атрибутів, функціональне значення окремих елементів весільного ритуалу.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є українське сільське населення регіонів лісостепової і степової зон Буго-Дністровського межиріччя та Буджака, що територіально входять до сучасної Одеської області.

Предметом дослідження є система дошлюбного спілкування молоді, весільна обрядовість українців та її ритуально-символічні особливості.

Хронологічні межі роботи охоплюють період 20-80-х рр. ХХ ст. Визначення зазначених хронологічних меж зумовлене характером джерельної бази, основу якої складають польові дослідження. Інформація респондентів охоплює період 20-80-х рр. ХХ ст., в межах якого українське весілля зберігало традиційну основу.

Методологія та методи дослідження. Методологією дослідження є комплексний підхід у поєднанні принципу історизму, загальнотеоретичних положень дослідження весільної обрядовості, структурно-функціонального аналізу контексту обрядів як знакових систем.

Для узагальнення інформації, отриманої з письмових джерел і польових матеріалів, застосовується порівняльно-історичний аналіз як один з важливих методів типологізації, за допомогою якого відновлюється структура весільної обрядовості, визначаються її локальні, регіональні та стадіальні відмінності, вивчаються етнічні особливості весілля українців, з’ясовуються наслідки взаємодії з традиціями молдован, росіян, іншими етнічними групами регіону.

Ретроспективний і типологічний методи використовувались для дослідження трансформації весільних обрядів, окремих їх елементів у синхронному і діахронному вимірах.

За допомогою статистичного і картографічного методів складено таблиці розповсюдження обрядів, простежено локальні та регіональні відмінності, обрядові паралелі. Метод функціонально-порівняльного аналізу застосовується для з’ясування семантики весільних атрибутів і символів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що це є перше комплексне дослідження традиційної системи дошлюбного спілкування молоді та весільної обрядовості українців різних територіальних зон Одещини. В дисертації вперше простежено зміни, які відбулися в структурі і змісті місцевої системи дошлюбного спілкування молоді та весільної обрядовості українців у 20-х-80-х рр. ХХ ст., визначено регіональні варіанти та властиві їм типові етнографічно-специфічні ознаки, з’ясовано розвиток весільної обрядовості в умовах міжетнічних контактів.

Практичне значення одержаних результатів визначається можливістю їх використання при подальшому науковому вивченні проблем історії та етнографії України, народознавства, у викладанні загальних та спеціальних курсів у середніх та вищих навчальних закладах. Матеріали та висновки дослідження використовуються при написанні спецкурсів і загальних праць з історії та етнографії України.

Особистий внесок автора. Наукові розробки здобувача викладені у 22 публікаціях автора, в яких містяться висновки щодо вивчення системи дошлюбного спілкування, всіх циклів весільної обрядовості українців регіонів, що досліджуються. У співавторстві складені і опубліковані програми збору польового етнографічного матеріалу, в яких є розділи автора (дошлюбне спілкування та весільна обрядовість), висвітлені питання форм дошлюбного спілкування в системі календарної обрядовості та регіональних особливостей весільних обрядів степової зони Південно-Західної України.

Апробація результатів дослідження відбувалась на Першій Всеукраїнській етнологічній конференції студентів та молодих вчених (Одеса, 1996 р.), Міжнародній науковій конференції “Відродження української державності: проблеми історії та культури” (Одеса, 1996 р.), IV Міжнародній археологічній конференції студентів і молодих вчених (Київ, 1996 р.), Регіональній науково-практичній конференції “Сучасна етнокультурна та етнополітична ситуація на Півдні України і актуальні проблеми державного управління” (Одеса, 1996 р.), Другій Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих науковців “Національні та етносоціальні процеси в Україні” (Чернівці, 1997 р.), Міжнародній науково-методичній конференції “Заселення Півдня України: проблеми національного та культурного розвитку” (Херсон, 1997 р.), Третій Міжнародній етнологічній конференції студентів та молодих вчених “Етнічність в історії та культурі” (Одеса, 1998 р.), Міжнародній конференції “Україна, українці, українознавство ХХ ст. в джерелах і документах” (Київ, 1998 р.), Міжнародній конференції, присвяченій 120-річчю визволення Болгарії від османського іга “Україна і Болгарія: віхи історичної дружби” (Одеса, 1998 р.), IV Міжнародній конференції молодих вчених “Етнічна історія народів Європи” (Київ, 1999 р.), Міжнародному конгресі “Археологія та етнологія Східної Європи: крок молоді у ХХІ ст.” (Одеса, 2002 р.), Третій Всеукраїнській науковій конференції “Проблеми етнології, фольклористики, мистецтвознавства Поділля та Південно-Східної Волині: історія і сучасність”. (Кам’янець-Подільський, 2002 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Геополитическое и полиэтническое своеобразие южного региона Украины – Одесщины и проблемы сохранения историко-культурного наследия” (Одеса, 2003 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Український етнос у часі і просторі” (Київ, 2003 р.).

Програми збору польового етнографічного матеріалу, складені здобувачем, відзначені дипломами Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства освіти і науки України (1996 р.; 2000 р.) за найкращу методичну розробку з туристсько-краєзнавчої тематики.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків (27 фото, 2 рисунки, 1 таблиця). Бібліографія містить 292 позиції. Обсяг основного тексту дисертації 195 с.

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами і темами, визначені об’єкт і предмет дослідження, хронологічні межі роботи. Сформульовано мету роботи, визначені завдання, методологія та методи дослідження, розкрита наукова новизна й практичне значення, особистий внесок здобувача, представлено апробацію результатів наукового пошуку на конференціях та в публікаціях.

У першому розділі “Джерельна база та історіографія проблеми” проаналізовано джерельну базу дисертації (підрозділ “Джерела”), яку складають польові матеріали у вигляді інформації, отриманої від респондентів, переважно 20-40-х років народження ХХ ст. Старші з них є носіями успадкованої інформації про весільну обрядовість, що існувала до 1917 року – до періоду інтенсивної її трансформації.

Для вивчення структури, обрядових особливостей залучаються результати досліджень весілля українців суміжних територій, весілля молдован, у котрих простежуються багато спільного з українським весіллям одеського регіону.

Крім матеріалів польових етнографічних досліджень, використовуються письмові відомості та архівні матеріали. Кожна з зазначених груп джерел має різний обсяг інформації, залежно від характеру, часу та умов формування. Найбільш змістовним з тих, що використовуються в дисертації, є польові матеріали етнографічних експедицій 1993–2002 рр. за безпосередньою участю автора: в Південно-Східному Поділлі, в селах степової зони Буго-Дністровського межиріччя та Буджака. Крім того, використовуються польові етнографічні матеріали українців північно-східної Добруджі, система дошлюбного спілкування, весільна та календарна обрядовість яких має багато спільного з обрядовістю українців Одещини. Польові матеріали зібрані як в українських, так і в селах зі змішаним населенням. Архівні матеріали складають дві групи джерел: 1) звіти про польові етнографічні дослідження із фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського (с. Перельоти, с. Друга Іванівка, с. Новоолександрівка Балтського р-ну, с. Шимкове Ананьївського р-ну, с. Розквіт Березівського р-ну, с. Молога Білгород-Дністровського р-ну); 2) друковані чи рукописні звіти і повідомлення з філії Державного архіву Одеської області в м. Ізмаїл, архіву Російського етнографічного музею в м. Санкт-Петербурзі.

Окрему групу джерел складають фотоматеріали з регіонів Одещини. На них зафіксовані окремі обрядові дійства, їх виконавці, весільні чини, атрибути і символи.

Наявна джерельна база є достатньою для вивчення весілля в усіх його аспектах.

У підрозділі роботи “Історіографія” аналізуються багаторічні розвідки українського весілля, що містяться в чисельних різноманітних за жанром і змістом публікаціях. Серед основних напрямків досліджень – питання походження та розвитку весільної обрядовості, які спеціально чи опосередковано вивчали М.Сумцов, В.Охримович, Й.Лозинський, Ф.Вовк, Н.Здоровега, В.Борисенко, О.Курочкін та інші.

Розпочате М.Костомаровим вивчення весільного фольклору і продовжене дослідниками О.Потебнею, Х.Ящуржинським, М.Сумцовим, П.Чубинським, В.Кравченком, Ф.Колесою, М.Шубравською, Г.Танцюрою, О.Правдюком та іншими, не втратило актуальності і в наш час. Сім’ю, як соціальну інституцію та форму шлюбу, вивчали В.Охримович, О.Левицький, М.Зубрицький. Питання про роль обрядовості в утворенні сім’ї досліджували М.Сумцов, Х.Ящуржинський, Ф.Вовк. Сформована до 80-90-х рр. ХІХ ст. джерельна база сприяла появі робіт теоретичної спрямованості. Навіть в описових статтях автори намагалися пояснити зародження і розвиток обрядів через уявлення людей та народні перекази.

Систематизація матеріалів та їх аналіз починається лише наприкінці ХІХ ст. із застосуванням наукового підходу до збору й осмислення етнографічного джерела, однак весільна обрядовість українців степової зони і прилеглих до неї лісостепових районів Південно-Західної України, як і інші складові традиційної культури, ще тривалий час залишались маловивченими.

З накопиченням етнографічних знань у Новоросійському краї наприкінці ХІХ ст. з’являються перші узагальнюючі роботи, зокрема статті В.Ястребова [Ястребов, 1910], присвячені темам дошлюбного спілкування молоді та обрядовому весільному хлібу, весільного фольклору, Ф.Николайчика  про вплив міжетнічних стосунків на весільні обряди [Николайчик, 1883].

Детально на той час описане весілля східно-подільських українців М.Дучинським, який структурно розділив весілля на 28 частин, кожна з яких мала відповідну назву [Дучинський, 1896].

У 20-ті роки ХХ ст. етнографічні дослідження в регіоні помітно активізуються. Розпочала плідну працю Одеська комісія краєзнавства, яка в 1925 році окремим випуском “Вісника Одеської комісії краєзнавства при Українській академії наук” видала статті етнографічно-лінгвістичної секції. За майже двохрічний період (з 1 квітня 1924 р. до 31 грудня 1925 р.) секція провела 26 засідань, на яких заслуховувалися та обговорювалися доповіді різноманітної тематики, зокрема і весільної [Волков, 1925; Юрківський, 1925].

Описані, хоч і стисло, обряди відображають послідовність весільних подій, а весільні обрядові пісні, як з’ясувалось, відомі не лише в південно-західному, а й в інших регіонах України. Є серед них і такі, що виникли в цій місцевості і відображають регіональну специфіку, зокрема господарсько-побутову, мовну тощо.

Однак у вказаний період методологічний підхід до вивчення проблеми, методика збору етнографічних матеріалів практично не змінюються. Як і раніше, автори друкують або власну інформацію про весілля, або узагальнюють відомості кореспондентів. Щоправда, зростає розуміння багатоваріативності українського весілля на Півдні, відтак помітне прагнення до порівняння весільної обрядовості в синхронному і діахронному вимірах.

У 20-ті рр. ХХ ст. зароджується новий напрямок у дослідженні весільної обрядовості – а саме визначення чинників, що впливають на трансформацію весільних обрядів, зокрема економічних, які обґрунтовуються у роботі С.Цвєтко [Квєтко С.І., 1925].

У 30-40-ві рр. ХХ ст. етнографічне вивчення краю практично припиняється і відновлюється тільки у повоєнний час.

За радянських часів, особливо у повоєнний період пріоритетними стали дослідження сім’ї та сімейного побуту в робітничому і селянському середовищі (В.Зінич, М.Ломова, С.Макарчук, І.Симоненко інші), пропаганда соціалістичного побуту, нових традицій, звичаїв, обрядів.

Вивчення становлення і розвитку радянської обрядовості не обмежувалось періодом соціалістичної дійсності. Через порівняння обрядовості соціалістичного суспільства і суспільства дожовтневого часу продовжувалось вивчення питань походження і розвитку традиційних весільних обрядів О.Кравець, Г.Пашковою, В.Борисенко, А.Пономарьовим іншими.

Чимало уваги приділялось дослідженню спільних рис у весільній обрядовості, особливо східнослов’янських народів. У монографії Н.Здоровеги “Нариси народної весільної обрядовості на Україні” одними з основних стали питання походження та еволюції шлюбних обрядів в Україні [Здоровега, 1974]. Однак, у 70-80-ті рр. ХХ ст. ця теза все ж не стала домінантною. Дослідження проблем трансформації весільних обрядів, чинників, які впливають на зміни в обрядовості, виокремлюються в один з пріоритетних напрямів радянської етнології. Наслідки міжетнічних процесів, зокрема етнокультурних взаємин, що відобразились у весільних обрядах, українців і білорусів досліджували Г.Пашкова [Пашкова, 1978], українців і молдован – Г.Бостан [Бостан, 1971], Н.Гаврилюк, С.Курогло, Л.Лоскутова [Гаврилюк, Курогло, Лоскутова, 1987], Г.Кожолянко [Кожолянко, 2001].

У повоєнний період вивчаються проблеми розвитку весільної обрядовості за радянських часів. Порівняльний аналіз весільних обрядів майже всіх регіонів України, проведений В.Борисенко, дозволив визначити їх поліваріантність, і як наслідок, з’явилась перша узагальнена характеристика весільних обрядів південного регіону [Борисенко, 1988] в цілому і Південно-Східного Поділля зокрема [Борисенко, 1994].

Починаючи з 70-х рр. ХХ ст. К.Чистовим [Чистов, 1979], Н.Велецкою [Велецкая, 1978], В.Топоровим [Топоров, 1988], А.Топорковим [Топорков, 1989], А.Байбуріним [Байбурин, 1993], особливо плідно досліджуються зміст та структура весільного обряду, як послідовність взаємопов’язаних дій певного ритуального значення, питання типології весілля, символіки та семантики його обрядів, вплив на обрядовість ранніх форм релігії, сакралізації предметів господарської діяльності, явищ природи (вода, вогонь тощо) [Курочкин, 1982; Балушок, 1994; Маєрчик, 2002]. Весілля вивчається як ритуал, що складається з обрядових циклів [Христолюбова, 1970], а обряд, як складова ритуалу — з елементів [Чистов, 1986]. Варіативність на структурному рівні, диференціація традиційного весільного ритуалу досліджується не тільки за кількістю і характером пережиткових елементів, а й за структурними особливостями [Сурхаско, 1977; Чистов, 1979].

Водночас, незважаючи на вказані фундаментальні розробки, регіональна весільна обрядовість залишається малодослідженою й до теперішнього часу, як, зокрема, і весілля українців Одещини.

В другому розділі “Дошлюбне спілкування молоді” розглядаються форми дошлюбного спілкування молоді, як важливий етап підготовки до подружнього життя та створення сім’ї.

З’ясовано, що організацією дозвілля, регулюванням стосунків молоді займались парубочі і дівочі об’єднання (громади). Молодіжні громади Одещини, як і всієї території України, мали своєрідний неписаний статут, очолювались виборними особами з наданими їм функціями керівників організації і проведення дозвілля. Основними завданнями молодіжного колективу були насамперед прийом нових членів до молодіжної громади, організація дозвілля, регулювання взаємостосунків членів громади, спілкування з представниками інших громад.

У ХХ ст. це були неформальні об’єднання неодруженої молоді, які вже втратили більшість структурно - функціональних ознак, але ще відігравали важливу роль в організації відповідального періоду в житті людини — підготовки до одруження. Дівування і парубкування відбувалося винятково в межах визначеного колективу, який функціонував як соціальний організм, керуючись звичаєво - правовими нормами.

Зібрання молоді для проведення дозвілля проходило за територіальним принципом, а форми дошлюбного спілкування визначали зміст і характер взаємостосунків.

Територіальні зібрання молоді поділяються на: 1) вузьколокальні зібрання (за місцем мешкання в тій чи іншій частині села); 2) локальні загальносільські зібрання; 3) за національною ознакою (біетнічні чи поліетнічні поселення).

Зібрання молоді для проведення дозвілля за національною ознакою – особливість, характерна для багатоетнічних регіонів, яким є Буджак та південна частина Буго–Дністровського межиріччя, контактних територій, якою є Подністров’я. За національною ознакою молодь гуртувалася в біетнічних та поліетнічних селах. Підґрунтям самоорганізації молоді в таких селах є усвідомлення причетності до певної національної групи з властивими їй відмінностями щодо змісту і форм проведення дозвілля.

Форми дозвілля поділяються на: 1) спілкування молоді простонеба; 2) спілкування молоді у приміщенні; 3) спілкування молоді під час проведення храмових і календарних свят як у приміщенні, так і простонеба. Їх назви часто співпадають з назвами місць зібрань.

В окремому підрозділі аналізуються ігри молоді: побутово–розважальні та календарні, які влаштовувались як простонеба, так і в приміщеннях. У ритуальному контексті гра міфологізувала перебіг доби повноліття, через яку проходила молодь, і забезпечувала, таким чином, шлях до укладення шлюбу. Ігри дорослих, як своєрідна форма соціалізації та одна з основних форм суспільного життя до укладання шлюбу, були складовою календарної обрядовості і мали в досліджуваний період магічну мотивацію. Більшість із них пов’язані з календарними святами весняно–літнього та осінньо–зимового циклів.

Виділяється група ігор та розваг, які втратили зв’язок із календарною обрядовістю, зберігши, в окремих випадках, опосередковане до неї відношення. Це ігри з елементами змагання, переслідування, пошуку інше. Є серед них і такі, що мають безпосереднє відношення до вибору шлюбного партнера (роскол, сусідка, голубки, ниточки інші).

За змістом і спрямуванням, ігри та розваги, що зафіксовані польовими дослідженнями, поділяються на побутово-розважальні і календарні, останні складаються із святково-розважальних і постових.

Особливо помітна ідея шлюбу в іграх Святок і Масничного циклу (на Одещині зафіксовано три варіанти свята Колодія) [Петрова, Тхоржевська, 2003], Трійці, Івана Купайла та інших.

Обрядодії весняного циклу (веснянки, гаївки) та ігри, Великодні свята мали синкретичний характер і були часткою не тільки календарної обрядовості весняного циклу (рудиментом архаїчного свята зустрічі Весни), а й різновидом дошлюбного спілкування молоді, спрямованими на вибір вірогідного шлюбного партнера. Деякі елементи дошлюбного спілкування молоді приходились і на Трійцю, коли парубки робили з “зеленого сіна” доріжку між хатами хлопця й дівчини, котрі зустрічалися або подобалися одне одному.

На Івана Купайла дівчата плели вінки, пускали їх на воду, щоб дізнатися про те, звідки буде наречений. Всі ці обрядодії спрямовувались на чарування щастя та добробуту, сприяли вдалому вибору пари для одруження, очищення молоді водою й вогнем.

Дозвілля молоді регламентувалось морально-етичними нормами, звичаєвим правом, і головна його функція полягала у створенні атмосфери, що сприяла зближенню молодих людей, забезпечуючи при цьому збереження честі і гідності. Поведінка молоді контролювалась двохкомпонентною (право і суспільство) системою; громада, відповідно до норм звичаєвого права, засуджувала чи схвалювала вчинки як молодіжної громади в цілому, так і окремих її членів.

Серед зафіксованих, звичаєво-правові норми стосуються:

1.

2.

3.

4.

Першим є етап входження в молодіжну громаду. Для новачків він супроводжується певними обмеженнями (за парубком “закріплюють” найгіршу дівку; дівчині забороняють на протязі першого року перебування в громаді танцювати в парі з парубком).

На наступному етапі зближення парубкам і дівчатам дозволялось танцювати парами, але лише тим, які зустрічались на побаченні.

На останньому етапі парубок і дівчина могли дарувати один одному подарунки, хлопець міг приходити до дівчини в гості, але йому не дозволялося заходити до хати. На цьому етапі молодь знайомилась з батьками і період залицяння закінчувався. Розпочиналась підготовка до сватання.

Зазначені обрядові дійства супроводжувались відповідною символікою: даруванням гілочки червоної калини — знаку симпатії парубка до дівчини, прийняття якої означало її згоду зустрічатися з ним на побаченнях; даруванням дівчині стрічки — підтвердження серйозності намірів парубка, дарування гілки калини, перев’язаної стрічкою – знак бажання парубка познайомитись з батьками дівчини; інше.

В третьому розділі “Структура і зміст весільної обрядовості” на основі систематизації польових матеріалів відтворюється структура і змістове навантаження весільного обряду — послідовність ритуальних дій на етапах укладення шлюбу, вказується місце їх побутування — важлива умова для з’ясування локальних і регіональних особливостей.

Відтворена схема весілля як шлюбного обряду є традиційною і поділяється на три цикли: передвесільний, власневесільний і післявесільний. Кожен із них складається з обрядів, які поділяються на дві групи – функціонального і функціонально-санкціонуючого характеру. В передвесільному циклі (перший підрозділ): розвідки (запити, договір), сватання, договір, заручини. Коровайний і барвінковий обряди, запросини, дівич-вечір (головиця), які відносились до передшлюбних дійств власневесільного циклу, з часом трансформувались і їх можна віднести до перехідної групи від передвесільного до власневесільного циклу, оскільки вони складаються з передшлюбних обрядів відокремлення від молодіжної громади і покривання молодої, яке фіксує її перехід до жіночого стану. Перенесення обряду покривання на кінець весільного дня віддаляє головицю (дівич-вечір) від власневесільного циклу, як і посад, який у другій половині ХХ ст. відбувається в неділю після вінчання. У Буджаку в передвесільній обрядовості вирізняється обряд рушники. Ходіння за рушниками є різновидом розвідки. Обряд хоча й передує сватанню, але й містить деякі компоненти останнього (перев’язування сватів рушниками і дарування хустини), які фіксують домовленість сторін.

Розвідки, запити, договір збереглись як обрядодії з відповідним функціональним навантаженням. Їх правова значимість зростала особливо тоді, коли парубок не знав про наміри батьків видати за нього свою доньку. Водночас це є й підтвердженням важливої ролі батьків при досягненні остаточної згоди на шлюб.

До групи функціонально-санкціонуючих обрядів передвесільного циклу відносяться сватання й ті, що відбувалися після нього – договір, оглядини, заручини, які могли скасувати рішення про шлюб у разі недосягнення порозуміння з фінансово-майнових питань.

Сватання, як перший обряд відділення, складається з певних структурно-функціональних компонентів з відповідною логікою розвитку подій: від вдаваного небажання віддати доньку (неминуча втрата члена роду) до погодження на шлюб. Поступово, особливо з другої половини ХХ ст., складовою сватання стає договір – обговорення питань організації і проведення весілля. Хоча процес поєднання договору зі сватанням особливо посилився в 60-70-ті роки ХХ ст., він фіксується в цей же час у всіх регіонах, що досліджувались.

Тільки в Буджаку зафіксовано обряд оглядин, юридична сила якого звільняла одну з сторін від взятих на себе передшлюбних обов’язків. Одна з головних причин дії обряду в першій половині ХХ ст. – існування приватної власності в краї, тому економічний стан сім’ї був вагомим фактором і брався до уваги при укладенні шлюбу.

Власневесільний цикл (другий підрозділ) складається з обрядів переходу за участю представників двох родів, до складу яких входять і запрошені (знайомі, сусіди), члени молодіжної громади. Власневесільний цикл до середини ХХ ст. розпочинався за традиційною схемою з передшлюбних дійств – запросин, коровайного і барвінкового обрядів, головиці (дівич-вечора). На відміну від барвінкового, коровайний обряд зафіксований у всіх регіонах, що досліджувались. В українців краю збереглися практично всі традиційні види весільного хліба: коровай, лежень, дивень, калач, борона, праник, шишки, гуски, вісімки, голуби, інші. Багатоетнічна специфіка краю наклала відбиток на обряд, зумовивши різноманітні його варіанти.

Приготування весільного вінка для молодої, гільця, весільних букетів для молодого і дружбів – основне функціональне призначення барвінкового обряду, місцева назва якого — вінок. Характерний для Карпат, Поділля і Волині обряд існував і в східноподільському регіоні. І хоч він став складовою дівич-вечора (головиці), у Південно-Східному Поділлі молода запрошувала подруг на вінок, як на окрему обрядодію. Дівич-вечір (вінок, головиця) зафіксований на всій території дослідження. Обряд багатокомпонентний, поєднує в собі елементи, які існували до цього як окремі обряди: барвінковий, передшлюбне омовіння, інші. Структурно він складався з таких елементів, як: звивання гільця, його “викупу”, плетіння вінка і букетів, ритуального омовіння молодих, розплетення коси молодої, посадом молодих. Обряд є санкціонуючим, оскільки тут здійснюється розплетення коси молодої – черговий крок відокремлення дівчини від роду і громади, посад молодих як заключний акт передвесільного вечора.

Регіональні традиції переплітаються в обряді запросин. Тут спостерігається як особисте запрошення родичів молодими, так і через посередників (дружба, батько, староста). Обряд зберіг архаїчні риси, такі як культ померлих пращурів, прощання молодої з громадою.

Обряди весільного дня складалися з вінчання, перейми, викупу молодої, посаду молодих, почесни, дружчин, покривання молодої, з яких санкціонуючими були обмін калачами та ламання його над головою молодого, посад молодих, покривання молодої.

Посад молодих як кульмінаційну подію весільного дня прийнято розглядати основною санкцією шлюбу. Йому передувала перейма – зустріч молодих на дорозі при поверненні з церкви, ворітна — влаштована родом молодої перешкода з метою отримання викупу. Викупів було декілька. Перший – біля воріт. Його отримували дружби молодої за надання права потрапити у двір, де сторони обмінювались весільними калачами. Тут же й відбувався ритуал ламання калача над головою молодого, що означало надання представниками двох родів санкції на пошлюблення і неможливість повернення до молодіжної громади. Наступний викуп – своєї нареченої – здійснюється молодим. Процедура викупу молодої зберегла чимало архаїчних рис і за змістом є одним з обрядів відділення від дівочої громади, причому в різноманітних формах: приховування від молодого, заміна на інших дівчат, пропонування молодому літніх жінок, і тільки після цього молодих садовили на покуть. Виплата компенсації за молоду на цьому не закінчується. Після обряду почесни – поздоровлення молодих і обдарування їх гостями, старший дружба молодого викуповував придане (скриня, дзестра, зестра) молодої.

Весільний день у молодої закінчувався виконанням обряду дружчини – прощання молодіжної громади з своєю товаришкою після якого під кінець дня весілля переходило до оселі молодого, де відбувалося всього два обряди: почесна і покривання молодої. У молодого обряди супроводжувались традиційними магічними діями з вербальним і пісенним фольклором: зустріч молодих з хлібом-сіллю у вивернутому навиворіть кожусі, обсипання їх зерном, очищення вогнем інше.

Покривання молодої – остання обрядодія першого дня весілля. В наших регіонах за місцем у весільній обрядовості воно збереглось у двох варіантах: покривання під час дівич-вечора і покривання в кінці першого весільного дня. Цей обряд відзначається різноманітними архаїчними елементами порівняно великої кількості. Деякі з них не втратили чинності і використовувались у весільній практиці. Таким є покривання молодих під час дівич-вечора після розплетення коси. Примітно, що ряд елементів, які супроводжують обряд, за своїм змістом і спрямованістю більшою мірою відповідають проведенню покривання в день головиці, а не в кінці першого весільного дня. Серед них зокрема такі: участь дружок в обряді покривання, виконання обряду сестрою молодої, участь представників двох родів в обряді покривання – тобто тих, хто за звичаєм вже не брав участі у весіллі в кінці першого дня. Покривання, що здійснюється в кінці першого дня весілля слід розглядати як пізнішу трансформацію – наслідок поступової втрати його значення як санкціонуючого обряду.

Рудименти обряду комори, який поступово втрачається з другої половини ХІХ ст. є одними з важливих складових другого дня - післявесільного циклу (третій підрозділ) і зберігся завдяки обрядам, насамперед, з ведучою в них роллю нанашки. Нанашка і нанашул (нанашко) – посажені батьки – свідки на весіллі. Нанашка – одна з центральних осіб першого і, особливо, другого дня весілля – виконувала важливі функції введення молодої до нового роду, зближення родів молодого і молодої (обряд нанащення, роздача солодкого). Нанашка і нанашул й після весілля залишалися людьми особливої категорії для молодого подружжя, яке називали спеціальними термінами: фіна і фінул.

Обрядовість післявесільного циклу є досить обмеженою. Серед небагатьох найбільших розвиненим залишається обряд обжинок – вшанування, яке влаштовували батькам після одруження ними останньої дитини.

Післявесільна обрядовість (вшановування батьків та приєднання невістки до родини чоловіка) [Борисенко, 1988], значно втратила традиційну сюжетну структуру і магічну спрямованість. Спільні зібрання родичів молодого і молодої під різними назвами протягом тижня спрямовані на укріплення зв’язків двох родів. Ця частина зазнала найбільших змін і в наш час якщо й існує, то як одна з форм післявесільного спілкування родин молодого подружжя.

За характером руху весільного почту ритуал не виходить за межі традиційної схеми: молодий зі свого дому йде за нареченою, звідти разом йдуть до церкви, повертаються в дім нареченої, або кожний до своєї оселі, хід з почтом за нареченою, повернення до свого дому з дружиною. Такий рух весільного почту відповідає схемі повного подвійного кола [Борисенко, 1988] чи називався “круговим весіллям” [Чистов, 1979]. Однак в українців Одещини має місце і неповне коло руху, коли молодий і молода зустрічалися на шляху до церкви і після вінчання поверталися кожний до своєї домівки.

Отже, шлюб молодих фіксується традиційним весільним ритуалом, структура якого (послідовність взаємопов’язаних дій) складається з дій санкціонуючого значення і відноситься до вірілокального типу.

В четвертому розділі “Характерні структурно-функціональні компоненти і регіональні особливості весільної обрядовості” аналізуються типові ритуально-символічні складові весільної обрядовості, досліджується специфіка весільних атрибутів і символів, окремих обрядодій та пов’язаних з ними функцій учасників весілля, що й стало основою для виокремлення варіативних (структурних й територіальних) відмінностей.

Весілля як обряд “переходу” структурно розподіляється на етапи, які в цілому співпадають з весільними циклами, з властивими для них відповідними обрядодіями трьох груп. До першої групи відносяться обряди прощання з дівуванням і парубкуванням. Друга група складається з обрядів пошлюблення (передшлюбний і шлюбний етап) та завершення переходу до стану одружених (покривання молодої). Обряди третьої групи – власне залучення молодої до іншого роду, зближення двох родів – відносяться до заключного, післявесільного циклу.

Переважна більшість санкціонуючих обрядів “переходу” зосереджена на передшлюбному етапі. У Буджаку спостерігається їх більша варіативність порівняно з іншими місцевостями Одещини. Обрядодії прощання з парубоцтвом, дівоцтвом і переходу до стану заміжніх домінують у власневесільному циклі. З тих, що мали місце ще в 60-70-х рр. ХХ ст., виділяються такі: прощання з сільською громадою в день запросин; прощання з дівоцтвом і парубоцтвом під час дівич-вечора (головиці); розплетення коси; ритуальне омовіння напередодні весілля; прощання дружок з молодою (дружчини); ритуальне ламання калача над головою молодого; покривання голови молодої. У весіллі українців Буджака порівняно більше архаїчних обрядових елементів з використанням різноманітних предметів, природних явищ, в магічну силу яких віра остаточно ще й досі не втрачена (наприклад: перевертання наповненого водою відра, рух весільного поїзду “за течією” (“по ходу”) води, очищення вогнем, використання ножа, підкови інше).

Натомість у Буджаку менше весільних обрядодій, що супроводжуються ритуальними піснями. Значно різноманітніші вони в лісостепових українських селах. Це коровайні пісні – своєрідна магічна формула-заклинання; пісні обряду запросин: привітальні (вітання тих, кого запрошували, відповідь на запрошення), пісні дружок від імені молодої (початок відділення молодої від матері і батьківської оселі); обрядові пісні дівич-вечора (головиці), власневесільних обрядів. В останніх відображена послідовність розвитку весільних подій, ними доповнюється зміст того чи іншого обряду, посилюється його функціональність.

Отже, обряди кожного з весільних циклів мають відповідні територіальні особливості: локальні (на рівні села), локально-регіональні (на рівні кількох сіл) та регіональні. Сукупність обрядових особливостей простежується як в Буджаку, так і в Південно-Східному Поділлі. Вони є підставою виділення їх в окремі регіони. Так, для Буджака властиві: 1) наявність локальних відмінностей у весіллі, що зберігають ознаки обрядовості, типової для тих місцевостей, звідки вийшли переселенці; 2) присутність більшої кількості, порівняно з Буго-Дністровським межиріччям, архаїчних обрядів або окремих їх елементів, зокрема таких, як рушники, сватання у молодого без молодої, заручини, оглядини, викрадення молодої, ритуальне омовіння молодих, наявність ділянки землі у складі приданого, очищення вогнем, використання ріжучих предметів як оберегів та інші; 3) наявність новаційних елементів в обрядовості, запозичених від сусідніх іноетнічних груп населення (молдаван, болгар, гагаузів, росіян тощо), як результат міжетнічних взаємостосунків (насамперед термінології, деяких складників весільних атрибутів тощо).

Ще одним регіоном з властивими йому відмінностями весільної обрядовості є південна частина лісостепової зони — Південно-Східного Поділля. Визначальними його рисами є домінування характерних для традицій Поділля весільних обрядів, серед яких виділяються коровайний і барвінковий у складі дівич-вечора (головиці), обряд почесни; з весільного хліба тут більш широко, ніж в Буджаку, використовується калач. Серед давніх обрядів, крім коровайного і барвінкового, виділяються обряди з використанням кожуха, колупання дівчиною комина під час сватання, інші. Трансформаційні процеси, модернізація, редукція (спрощення) одних, скорочення, укрупнення інших позначились на структурі і змісті весільних обрядів Південно-Східного Поділля. Ліквідація у 20-х рр. ХХ ст. приватної власності призвела до зникнення оглядин, тоді як відносне підвищення добробуту селян у другій половині 60-х-70-х рр. дозволило значно збільшити склад старостів і родичів під час сватання, що перетворило його з обряду попередньої домовленості про шлюб на санкціонуючу подію, якою були заручини.

Виділяється також степова зона Буго-Дністровського межиріччя. Вона є перехідною від лісостепового Південно-Східно-Подільського варіанту до варіанту степового Буджацького. Матеріали польових досліджень засвідчують наявність у місцевій весільній обрядовості ознак, властивих і Буджаку, і Південно-Східному Поділлю.

Різновиди перехідно-змішаних обрядів, які складаються з окремих елементів, запозичених від населення сусідніх традицій – явище, характерне для українського весілля Одещини. Вони зумовили формування певних місцевих відмінностей, але не змінили основ структури традиційного загальноукраїнського весілля як в поліетнічному Буджаку, так і в українсько-молдавському середовищі Буго-Дністровського межиріччя.

Результати проведених досліджень наводяться у “Висновках”:

На основі широкої джерельної бази, сформованої із зібрань польових досліджень, відтворено структуру дошлюбного спілкування молоді, весілля українців як систему шлюбних обрядодій, доповнено матеріали про семантику і символіку весільних обрядів, простежено особливості розвитку весільної обрядовості, визначено їх регіональні особливості.

1. Форми дошлюбного