НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

СМИРНОВ Анатолій Михайлович

УДК 340.132

ПРАВОВИЙ СТАТУС ЖЕРТВ ПРАВОСУДДЯ

ТА ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ ЯК ОСОБЛИВИЙ ВИД

ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ

Спеціальність 12.00.01. – теорія та історія

держави і права; історія політичних

і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному університеті внутрішніх справ МВС України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор

ЯРМИШ Олександр Назарович,

Національний університет внутрішніх справ,

ректор.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

ОБОРОТОВ Юрій Миколайович,

Одеська національна юридична академія,

професор кафедри теорії держави і права;

кандидат юридичних наук, доцент

БЕНЕДИК Іван Васильович,

Інститут підготовки кадрів для органів

прокуратури України Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого,

директор

Провідна установа: Національна академія внутрішніх справ

України, кафедра теорії держави і права,

Міністерство внутрішніх справ України

(м. Київ)

Захист відбудеться “ 18 ” вересня 2004 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “ 17 ” серпня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Кириченко В.Є.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми обумовлена потребою громадянського суспільства та держави в зміцненні правових гарантій захищеності людини від сваволі з боку держави. Розвиток ідеології правової держави, нові методологічні підходи у вітчизняній теоретико-правовій доктрині визначають практичну та теоретичну значущість обраної теми.

Дослідження питання про правовий статус жертв зловживання владою та правосуддям у демократичній державі актуалізується тим, що сприяє розкриттю системи соціальних можливостей людини, яка постраждала від протиправної діяльності державних посадових осіб, та зумовлює необхідність позбавитися від наслідків тоталітарного режиму, не допускати виникнення його елементів в майбутньому. Ось чому, сьогодні існує необхідність у прискіпливому науковому аналізі ролі та місця права на захист у механізмі забезпечення прав людини, у виявленні тих особливостей правового статусу жертв зловживання владою та правосуддям, котрі сприяють своєчасній реабілітації жертви (відновленню в правах). Це обумовлює на теоретико-правовому рівні дослідження питання про роль інституту реабілітації як у житті суспільства в цілому, та у механізмі відновлення в правах жертв, зокрема.

Сьогодні, на жаль, у вітчизняній юриспруденції відсутні універсальні методологічні підходи до розробки реабілітації як правового явища, що закономірно призводить до недосконалості, прогальності, протирічності інституту реабілітації. Сьогодні, на теоретичному рівні визріла необхідність вирішити питання про юридичну природу інституту реабілітації, його галузеву належність.

Крім того, теоретична значущість обраної теми визначається потребою у подальшому розвитку вчення про правовий статус людини, удосконаленням існуючих уявлень щодо структури й видів правового статусу людини, місця прав жертв зловживання владою та правосуддям серед інших прав людини.

Практична значущість дослідження виявляється у соціальному призначенні інституту “загладжування” шкоди, заподіяної людині неправомірними діями з боку держави та її посадових осіб, у необхідності пошуку оптимальних правових засобів, що забезпечують належний захист прав людини від протиправних зазіхань з боку органів державної влади та їх посадових осіб, утвердженні законності та правопорядку.

Актуальність та практична значущість дослідження вказаної теми визначається необхідністю удосконалення понятійно-категоріального апарату зазначеної проблеми, оскільки він до кінця не розроблений та дефініції понять не узгоджені. У сучасній юридичній науці залишається спірними питання про сутність поняття жертва зловживання владою та жертва правосуддя, не до кінця розкрито зміст прав, гарантій жертв правосуддя й зловживання владою.

Вже довгий час відсутні дослідження, в яких би у теоретико-правовому аспекті спеціально вивчалися теоретико-правові проблеми правового статусу жертв правосуддя та зловживання владою. Це посилює актуальність обраної теми.

Зв’язок з науковими програмами. Дисертацію виконано відповідно до п. 49 Плану наукових досліджень та розробок з удосконалення діяльності органів і підрозділів внутрішніх справ України на 2002 – 2005 р., пп. 1- 13 Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на 2002-2005 рр., затверджених Наказом МВС України № 635 від 30.06.2002 р., п.1.1, п.1.3, п. 1.4 Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001- 2005 р.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є опрацювання теоретичної концепції правового статусу жертви зловживання владою та правосуддям в контексті закономірностей функціонування принципу відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та тенденцій його розвитку.

Відповідно до сформульованої мети визначено задачі дослідження:

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дисертаційного дослідження є теоретичні проблеми правового статусу людини.

Предметом дослідження є загально-теоретичні закономірності існування, розвитку та функціонування інституту правового статусу жертв зловживання владою та правосуддям, зокрема, суб’єктно-об’єктні правові взаємовідносини, здійснювані відповідно до принципу верховенства права між державою в особі її органів та посадових осіб та жертвами зловживання владою й правосуддям; види та структура правового статусу жертви зловживання владою та правосуддя (права та обов’язки, пільги, компенсації, гарантії реалізації цих прав), форми зловживання владою та правосуддям; відповідальність держави (її посадових осіб) та її види за протиправне притягнення завідомо невинуватого до юридичної відповідальності; міжнародно-правова та національна (внутрідержавна) гарантованість захисту прав жертв зловживання владою та правосуддям, правовідносини за участю жертв зловживання владою та правосуддям, їх види, зокрема реабілітаційні правовідносини, повноваження державних органів влади та місцевого самоврядування у галузі відновлення в правах жертв зловживання владою та правосуддям.

Методи дослідження складаються із сукупності наукових методів (методологічний плюралізм), головним з яких є. діалектичний метод наукового пізнання державно-правових процесів та явищ, що дає можливість всебічно проаналізувати у динаміці правовий статус жертв зловживання владою та правосуддя.

Широкого застосовувалися також методи: системно-структурний; системно-функціональний; порівняльно-правовий; формально-догматичний; історико-правовий.

Системно-структурний і системно-функціональний метод стали в нагоді при визначенні специфічних рис, структурних елементів правового статусу жертви зловживання владою та правосуддям, його видів. Формально-логічний метод дав можливість провести аналіз законодавчих актів, провести їх класифікацію за предметом дослідження. Завдяки зв’язаності з правилами логіки і мови він допоміг сформулювати такі поняття, як: „жертва зловживання владою та правосуддя”; „правовий статус жертв зловживання владою та правосуддя”; надати їм формальної визначеності. За допомогою герменевтичного методу проводився аналіз текстів законодавчих документів, роз’яснювався їх внутрішній зміст, виявлялися колізії, помилки при конкретизації таких понять, як зловживання правом, зловживання владою, жертва правосуддя, жертва зловживання владою. Історико-правовий метод посприяв встановленню генезису та поетапної еволюції поняття інституту „загладжування шкоди”, заподіяної людині неправомірними діями органів влади та правосуддя у вітчизняній та європейській юридичній літературі. Метод порівняльного аналізу був використаний при класифікації видів правового статусу жертв зловживання владою та правосуддям, при аналізі особливостей законодавчого регулювання в Україні, країнах СНД та Європи правового статусу жертв правосуддя та зловживання владою.

Емпірична та теоретична база дослідження сформована відповідно до визначених його мети і завдань. В першу чергу, це Конституція та закони України, а також підзаконні нормативно-правові акти, законодавчі акти країн СНД та Європи, міжнародно-правові документи (у контексті питань, розглянутих у дисертації) нормативно-правові акти.

Теоретичною основою дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних правознавців таких як: М.М. Агарков, М.Г. Александров, С.С. Алєксєєв, В.І. Антонов, Б.Т. Безлепкін, Л.В. Бойцова, С.Н. Братусь, E.M. Борхард, М.В. Вітрук, Л.Д. Воєводін, О.Л. Вязов, С. Гогель, Д.Т. Зілалієв, К.П. Змірлов, О.В. Каррас, О.С. Карпіков, Ч.С. Касумов, С.Ф. Кечек’ян, А.П. Кун, О. Левенгстім, О.О. Лукашова, Я.М Магазінер, О.А. Маліновський, Г.В. Мальцев, С.В. Мамічєва, М.І. Матузов, Я.О. Мотовіловкер, В.С. Нерсесянц, П.І. Павленко, Ф.М. Решетніков, М.М. Розін, І.В. Ростовщіков, М.М. Скворцов, К.І Скловський, .І.Ю. Фарбер, Л.В. Щеннікова, В.П. Шрам, Т.Б. Шубіна та інших.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що робота є першим комплексним дослідженням в Україні правового становища осіб, які зазнали протиправних посягань з боку держави, виконаним на новій концептуально-теоретичній основі розуміння правового статусу людини взагалі. Наукова новизна дослідження конкретизується в наступних положеннях:

1) вперше у вітчизняній теоретико-правовій науці піддано спеціальному науковому аналізу теоретико-правові засади публічно-правової діяльності органів державної влади та посадових осіб по відновленню в правах жертв правосуддя чи зловживання владою, та досліджена особлива категорія публічних прав людини, а саме: права на захист прав;

2) виявлено, що своїм виникненням інститут правового статусу жертви правосуддя та зловживання владою зобов’язаний науці кримінального права (інститут „загладжування шкоди”), але подальший природно-історичний розвиток публічно-правових відносин між державою та жертвами розширив рамки цих відносин і вийшов за межі кримінального права;

3) обґрунтовано, що правовий статус жертв правосуддя та зловживання владою є однією з головних форм практичної реалізації принципу відповідальності держави перед людиною за свою діяльність;

4) з загальнотеоретичних позицій визначена система вимог (ознак), відповідність до яких повинна надавати людині право вважатися жертвою правосуддя чи зловживання владою;

5) сформульовано дефініцію правового статусу жертви правосуддя та зловживання владою як комплекс системи спеціальних прав, свобод, гарантій, пільг, компенсацій та законних інтересів, встановлених нормами цивільного, кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного права, а також права соціального забезпечення, для особи, яка зазнала протиправні переслідування з боку держави та її посадових осіб, та системи зобов’язань держави щодо відновлення порушених нею прав та законних інтересів потерпілого внаслідок таких переслідувань;

6) встановлено, що особливими (спеціальними) ознаками, які суттєво відрізняють цей правовий статус людини від інших, є передумови для його отримання та структура цього статусу;

7) в результаті аналізу особливої групи природних прав людини (прав на захист прав), доведено, що право на доступ до правосуддя є “серцевиною” (ядром) правового статусу жертв зловживання владою та правосуддям, оскільки реалізація жертвою похідних від нього прав неможлива без безпосередньої реалізації цього права;

8) на відповідних міжнародно-правових актах та законодавстві України вперше показано, що головною специфічною рисою структури даного виду правого статусу людини, з одного боку, є фіксування в них спеціальних прав, пільг та гарантій для жертв зловживання владою або правосуддям, а з другого боку, відсутність закріплення в національному законодавстві держави будь-яких спеціальних обов’язків щодо цієї категорії осіб;

9) внаслідок аналізу питання про співвідношення правового статусу жертв зловживання владою та правосуддя з іншими видами правового статусу людини доказано, що в силу своїх специфічних особливостей цей вид правового статусу не “вписується” у рамки традиційних класифікацій видів правового статусу людини. Даний вид правового статусу людини є специфічним правовим інститутом, який поєднує елементи різних видів правового статусу і тому є комплексним, соціально-правовим статусом людини.

10) на основі аналізу вітчизняної й зарубіжної нормативно-правової бази, що визначає правове становище жертв зловживання владою чи правосуддям, обгрунтовано доцільність підготовки в Україні єдиного комплексного, кодифікованого акту, який би регулював відносини між державою та жертвами зловживання владою чи правосуддям.

Практичне значення результатів дослідження. Отримані в процесі дослідження теоретичні висновки дозволяють поглибити уявлення про природу правового статусу людини в цілому та прав жертв зловживання владою та правосуддя зокрема. У дисертації узагальнені найбільш важливі наукові і практичні результати відповідних досліджень. Розробки і висновки, що містяться в дисертації, можуть бути використані як вихідні рекомендації щодо систематизації нормативних приписів, законодавчих актів, що стосуються порядку відшкодування збитків людини, заподіяних протиправними діями агентів держави.

Положення і висновки даної роботи можуть бути використані в процесі викладання курсу теорії держави і права, інших дисциплін, при підготовці навчальних посібників та підручників, а також під час здійснення службової підготовки працівників органів внутрішніх справ на предмет уважного ставлення ними та додержання прав жертв зловживання владою та правосуддя.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася по розділах і в цілому на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ МВС України. Автор виступав з повідомленнями за матеріалами дисертаційного дослідження на науково-практичних конференціях ад’юнктів та слухачів магістратури у Національному університеті внутрішніх справ МВС України (м. Харків) та Донецькому інституті внутрішніх справ (м. Донецьк).

За темою дисертації автором підготовлено й опубліковано 3 наукових статті в спеціалізованих виданнях з юриспруденції. Висновки, інші положення і матеріали дослідження використовувалися при підготовці та проведенні семінарських занять з курсу “Теорії держави та права” у Національному університеті внутрішніх справ МВС України.

Структура роботи. Відповідно до мети, завдань, логіки й концепції дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів (8 підрозділів), висновків, списку джерел і літератури (170 найменувань). Загальний обсяг роботи – 180 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, розкрито ступінь наукової розробки проблеми, визначено об’єкт і предмет дослідження, методологічну базу, окреслено мету й завдання роботи, подано відповідну характеристику наукової новизни, підкреслено теоретичне і практичне значення отриманих результатів, узагальнено інформацію про апробацію результатів дослідження і публікації автора.

Розділ 1 – “Розвиток вітчизняного законодавства про правовий статус жертв зловживання владою та правосуддям” – складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Особливості норм „дорадянського” та „радянського” вітчизняного законодавства про правовий статус жертв зловживання владою та правосуддям” — аналізуються правові норми, які встановлювали права та обов’язки людини у цій сфері як у законодавстві Російській імперії (друга половина ХІХ століття – початок ХХ сторіччя), так і в законодавстві СРСР (20 рр. – 80 рр. ХХ сторіччя).

Констатовано, що у другій половині ХІХ століття в законодавстві Російської імперії вперше з'явилися норми, які визначали окремі права жертв судових помилок та була встановлена кримінальна відповідальність посадових осіб держави за окремі форми зловживання владою. Саме в цей період у вітчизняний юридичний лексикон було введено термін “невинно-засуджений”.

У роботі показано, що характерними рисами законодавства того часу є персональна майнова відповідальність суддів, прокурорів та обвинувачів перед жертвами за неправомірно винесені вироки та незаконні обвинувачення, а також надзвичайно складна процедура оскарження незаконних вироків та рішень (ст.ст.366-377 Уложения о наказаниях 1885 р.).

В результаті аналізу нормативних приписів законодавчих актів Російської імперії щодо правового статусу потерпілих від державної влади („жертвами” вони не називалися), автор робить висновок, що законодавча практика у цьому питанні відставала від юридичної науки. В юридичній науці вже тоді було поставлено питання про необхідність компенсації заподіяної шкоди людині з боку державної влади (невиправдане засудження, незаконне затримання під варту), тоді як в законодавстві не було узагальненого спеціального акту з цього питання, а значить і прогресивного правового спадку, який можна було б передати наступним поколінням у разі еволюційного розвитку.

Злам буржуазних правових інститутів та становлення більшовицької влади відбувалося в результаті заперечення багатьох правових цінностей, які гарантують свободу і недоторканість особистості. Це не могло не позначитися на подальшому розвитку всього законодавства, у тому числі на нормативних приписах щодо жертв зловживання владою та правосуддя. У жодній з конституцій колишнього СРСР не було закріплено принципу відповідальності держави за неправомірні дії її посадових осіб. Майже до початку 80 рр. ХХ ст. у законодавстві не було спеціального нормативно-правового акту, який комплексно регулював би питання відновлення майнових, трудових, житлових та інших прав жертв правосуддя та зловживання владою. До прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями державних та громадських організацій, також посадовими особами при виконанні ними службових обов’язків” від 18.05.1981 р. відповідальність держави та її посадових осіб передбачалась лише у випадку видання спеціальних законів (ст. 407 ЦК РРФСР 1922 р). Фактично, порядок відшкодування шкоди регулювався відомчими нормативними актами. Законодавством та офіційною юридичною доктриною заперечувалася можливість майнової компенсації моральної шкоди.

У роботі акцентується спеціальна увага на питанні про правову регламентацію процедури реабілітації жертв політичних репресій. Зазначається, що у законодавстві 50-80 рр. ХХ століття було відсутнє поняття реабілітації, а сама процедура реабілітації жертв політичних репресій більш нагадувала акти амністії, котрі проводилися як в судовому, так і позасудовому порядку. Тільки в Указі Президента СРСР “Щодо відновлення прав всіх жертв політичних репресій 20-50 років” від 13.08.1990 р. в законодавстві СРСР було вперше надано визначення жертви політичних репресій.

У підрозділі 1.2 „Міжнародно-правові акти про захист прав та законних інтересів жертв зловживання владою та правосуддям як орієнтир для сучасного вітчизняного законодавства” зазначається, що процес підготовки міжнародних документів, в яких приймалися спроби сформулювати зміст прав жертв зловживання владою та правосуддя розпочався, у 60-і р. ХХ століття. Результатом діяльності Комітету ООН по попередженню злочинності та боротьби з нею та (з 1992 р. Комісії ООН по попередженню злочинності та кримінальному правосуддю) стало створення системи міжнародних документів як рекомендаційного, так і обов’язкового характеру, які сприяють забезпеченню прав жертв правосуддя та зловживання владою. До їх числа належать: Декларація ООН “Про основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою”; Декларація ООН “Про захист всіх осіб від катувань інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження та покарання”; Керівні принципи, що стосуються ролі осіб, котрі здійснюють судове переслідування, прийняті 8-м конгресом ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками 07.09.1990 р.; Європейська конвенція про компенсацію потерпілим від насильницьких злочинів.

Аналізуючи відповідні положення Декларації “Основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою”, прийнятої Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 29.11.1985 р., автор зазначає, що саме в неї вперше надано визначення поняття "жертви зловживання владою та правосуддям", та наведено вичерпний перелік ознак, які надають людині право вважати себе жертвою. При цьому, згідно цієї Декларації жертвою повинна вважатися тільки фізична особа.. Дисертант наголошує на тому, що поняття жертви в наведеному визначенні нерозривно зв'язано з поняттям шкоди.

Аналіз Декларації ООН від 29.11.1985 р. дозволяє зробити висновок про те, що права жертв зловживання владою є системою суб'єктивних прав, які передбачають можливість відновлення правового статусу людини, порушеного протиправним діянням з боку держави та її посадових осіб, а також гарантують та захищають усі основні права та свободи людини.

У підрозділі 1.3 “Особливості чинного законодавства України стосовно правового статусу жертв зловживання владою та правосуддям” аналізуються правові норми, які регламентують юридичні механізми захисту прав людини, що зазнала протиправні зазіхання з боку держави та її посадових осіб.

Характерними рисами законодавства України у цій галузі визначені такі: 1) відсутність єдиного нормативно-правового акту, який повністю регулював би всі питання правового статусу жертв зловживання владою та правосуддям; 2) закріплення тези про заборону зловживання владою та правосуддям у багатьох нормативно-правових актах; при наявності спеціального закону, який встановлює порядок відновлення в правах жертв зловживання владою та правосуддям. Також зазначається, що у вітчизняному законодавстві не вживаються терміни “помилково-засуджений” та “жертва правосуддя”. Останні належать до числа потерпілих, правовий статус, яких визначено кримінально-процесуальним законодавством.

Правовою основою захисту прав жертв зловживання владою та правосуддям є положення ст. 19 Конституції України 1996 року. Вона встановила, що органи державної влади та місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження у межах та способами, передбаченими Конституцією та законами України. До числа фундаментальних гарантій захисту прав людині від зловживань владою та правосуддям, на думку автора, належать передбачені Конституцією та Цивільним кодексом України заборона свавільного втручання у приватне життя людини (ст.16 ЦК), неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків передбачених Конституцією України (ст.17 ГК), та можливість захисту порушених прав як в судовому порядку, так і в органах державної влади та самозахист (ст.19 ЦК).

Далі у роботі на відповідному законодавстві України, Франції та Російської Федерації проаналізовані властивості кримінальної відповідальності посадових органів державної влади за зловживання владою та перевищення службових повноважень. Зокрема, відзначено, що на відміну від законодавства України та Росії кримінальний кодекс Франції передбачає кримінальну відповідальність за дві форми зловживання владою, а саме: відповідальність за зловживання владою, спрямоване проти порядку управління (ст.ст. 431-1 - 433-3 КК Франції); відповідальність за зловживання владою, спрямовані проти приватних осіб (ст. 432-4 - 432 -9 КК Франції).

Розгляд питання про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, в контексті загальносвітових та європейських стандартів у цій галузі, дав можливість дійти до висновку, що законодавство України у цій галузі відповідає цим стандартам.

Окремо піднято низку питань, пов’язаних з правовим становищем жертв політичних репресій в України та кранах СНД, висловлено ряд пропозицій стосовно удосконалення цього законодавства.

Розділ 2 – „Загальна характеристика правового статусу жертви зловживання владою та правосуддям” складається з трьох підрозділів та присвячений загальнотеоретичному дослідженню категорії “правовий статус людини” у сучасній юриспруденції”. Також проведено аналіз питань, щодо специфіки форм зловживання владою та правосуддям, поняття, структури й класифікацій видів правового статусу жертв зловживання владою і правосуддя, та.

У підрозділі 2.1 „Розуміння категорії правовий статус людини у сучасній юриспруденції” досліджені наукові концепції С.С. Алєксєєва, М.В. Вітрука, Л.Д. Воєводіна, С.Ф. Кечек’яна, О.О. Лукашовой, Г.В. Мальцева, В.С. Нерсесянца, які зробили значний внесок у розробку цієї проблеми.

У роботі зазначається, що проблема правового статусу людини, як ключова проблема правової науки, приваблює вчених-юристів, своєю належністю до числа політико-юридичних категорій, які нерозривно пов’язані з соціальною структурою суспільства, рівнем розвитку демократії та законності. Тому, дисертант поділяє точку зору В.С. Нерсесянца про те, що ця категорія - основний елемент права, оскільки система прав та обов’язків - центр правової сфери. Саме тут знаходиться ключ до вирішення основних юридичних проблем.

Основні суперечки, щодо поняття правового статусу людини, які ведуться в юридичній науці, в основному обертаються навколо набору елементів, які входять до його складу, при цьому не має заперечень проти того, що права та обов’язки – основний елемент правового статусу людини.

Розглядаючи елементи правового статусу, дисертант звертає увагу на те, що в науковій думці 70-х років ХХ ст. до елементів правового статусу людини відносилися лише громадянство, права, обов'язки та відповідальність. Сучасні точки зору до статусного набору дещо змінилися у напрямку його розширення: загальна правоздатність; права, законні інтереси та гарантії; обов’язки і юридична відповідальність. Дискусійними виявляється питання про належність обмежень, заборон та громадянства до числа структурних елементів правового статусу людини.

Автор не виділяє обмежень та заборон в якості структурних елементів правового статусу, а розглядає їх як різновиди юридичних обов’язків. Щодо громадянства, то тут позиція автора на боці тих вчених, які кваліфікують його як передумову, що визначає об’єм правового статусу людини.

У подальшому дисертант розкриває сутність кожного елементу у їх структурному зв’язку, тим самим підтверджуючи неможливість існування правового статусу без зазначених складових, кожна із яких має свій зміст і доповнює іншу. Детально розглядається питання про види суб’єктивного права, як за сферами дії, так і за характером правовідносин, які в сукупності з системою обов’язків утворюють правовий статус людини. При цьому наголошується, що юридичні обов’язки – це не тільки необхідний, але й можливий варіант поведінки індивіду.

Отже на думку автора, правовий статус людини представляє собою систему прав, законних інтересів обов’язків, та їх гарантій, які формально визначені державою у відповідних нормативно-правових актах.

У роботі проаналізовані види правового статусу людини та розкрито питання про співвідношення категорії правовий статус людини та правовий статус громадянина.

У підрозділі 2.2 „Поняття жертви зловживання владою та правосуддям, специфічні риси її правового статусу” з’ясовується сутність та надається визначення цих категорій, а також суміжних явищ. „зловживання владою” та „зловживання правосуддям”.

Звертається увага на те, що проблема зловживання владою та правосуддям була об’єктом вивчення виключно галузевих юридичних наук, кожна з яких розглядала цю проблему окремо в рамках тієї чи іншої галузі права, не виходячи на рівень загальнотеоретичних узагальнень. Між тим, постраждалий від зловживання владою та правосуддям – це, в першу чергу, учасник публічно-правових відносин, а вони не вичерпуються, наприклад, кримінально-правовими правовідносинами, бо не всі зловживання владою є кримінальними злочинами.

Обґрунтовується авторська точка зору про те, що зловживання владою чи зловживання правосуддям є формами зловживання правом, тобто їм властиві всі ознаки, які характерні для зловживання правом. У цьому випадку порушення прав та законних інтересів здійснюється прихованим способом: протиправному зазіханню надаються офіційний державний характер та правова форма. Водночас відмічається, що і зловживання правосуддям і зловживання владою є двома формами одного походження – зловживання владними повноваженнями. Тільки зловживання правосуддям є найбільш небезпечною і зухвалою формою зловживання владними повноваженнями, оскільки судова галузь влади призначена для того, щоб безпосередньо захищати порушені права та законні інтереси будь-яких осіб.

Встановивши специфічні ознаки зловживання владою та правосуддям, автор дійшов до висновку, що до числа основних ознак-елементів, які характеризують склад зловживання владою та правосуддям на „виході” якого з’являється „жертва” наступні: 1) суб’єкт (він же жертва) – це будь-який учасник публічно-правових відносин, який в даному випадку не є представником влади; 2) шкідливе діяння: будь-яка шкода, протиправно заподіяна “агентами держави”, які діяли від імені держави, при реалізації ними владних повноважень (як у формі видання певного виду правового акту, так і у вигляді певної протиправної поведінки) або реальна загроза заподіяння такої шкоди; 3) об’єктивна сторона цього діяння: наявність причинно-наслідкового зв’язку між протиправними діями “агентів держави” та негативними наслідками їхніх дій. 4) доказовість шкідливості діяння: доведеність факту протиправності зазначених дій посадових осіб чи інших представників держави у компетентному органі державної влади; 5) право відновлювальні можливості суб’єкта (жертви): наявність у жертви права на відновлення порушених прав та компенсацію завданих збитків за рахунок державного бюджету.

В результаті аналізу вище наведених ознак доведено, що суб’єктом-жертвою зловживання владою та правосуддя може бути як фізична особа незалежно від її громадянства, так і юридична особа. Правовий статус юридичних осіб – жертв зловживання владою та правосуддям є предметом окремого наукового дослідження і спеціально у дисертації не розглядається.

До числа особливостей, які характеризують жертву зловживання владою та правосуддям належить її необов’язковість бути дієздатною та деліктоздатною, оскільки існує чимало випадків коли жертвами зловживання владою та правосуддя були неповнолітні (діти), наприклад, в роки тоталітарного режиму в СРСР - “діти ворогів народу”.

Автор пропонує дефініцію „жертва зловживання владою або правосуддя” – особа, яка зазнала шкоди внаслідок протиправних дій посадових осіб органів державної влади при реалізації ними офіційно наданих їм владних повноважень, або відносно якої існує реальна загроза заподіяння такої шкоди, та має право на відновлення порушених прав та компенсацію завданих збитків за рахунок державного бюджету у порядку, визначеному законом.

В роботі доводиться, що правовий статус жертви зловживання владою та правосуддям є одним із спеціальних видів правового статусу людини. На відміну від загального правового статусу людини він характеризується такими специфічними рисами як: шкідливі передумови його отримання суб’єктом; наявність системи спеціальних суб’єктивних прав у суб’єкта-жертви; законодавча закріпленість відповідальності держави та її посадових осіб в сфері відновлення порушених прав та компенсації завданих збитків; державні гарантії захисту прав жертв зловживання владою та правосуддям.

Дисертант відмічає специфіку передумови отримання цього виду правового статусу, його бінарність і складність. Так, громадянство, з одного боку, не є обов’язковою умовою для його отримання, ось чому цей вид правового статусу є правовим статусом людини, а не видом правового статусу громадянина. А з іншого боку – щоб здобути статус жертви зловживання владою необхідно одночасно відповідати двом умовам: 1) зазнати протиправної шкоди від держави або її посадових осіб; 2) офіційно встановити цей факт. В свою чергу дана обставина суттєво відрізняє цей вид спеціального правового статусу людини від інших.

У роботі уважно проаналізована структура правового статусу жертви зловживання владою та правосуддя. Підкреслено, що систему суб’єктивних прав цієї категорії осіб утворюють: право на справедливе поводження з жертвою; право на доступ до механізмів правосуддя; право на реституцію та фінансову компенсацію завданої шкоди за рахунок держави; право на отримання соціальної допомоги. Наголошено, що особливістю цих суб’єктивних прав є те, що їхній зміст розкривається за допомогою інших (деталізиуючих) прав.

Відмічена така специфічна риса суб’єктивних прав жертви зловживання владою та правосуддя за заподіяну шкоду – право на доступ до правосуддя є “серцевиною” (ядром) їх правового статусу. Інші види прав, які утворюють цей вид правового статусу людини, є похідними від вказаного права. Це пояснюється тим, що право на відшкодування шкоди, право на компенсацію за рахунок держави, право на соціальну допомогу відносяться до категорії прав, володіння і користування якими залежить переважно не від цілеспрямованих дій особи, а від діянь кореспондуючих суб'єктів. У даному випадку цілеспрямовані дії жертви можуть зводитися до звернення у компетентні державні органи з вимогою встановити факт порушення прав.

Виокремлюються спеціальні умови відповідальності держави за шкоду, заподіяну в результаті зловживання владою, до числа яких належать наступні: 1) дії компетентних державних органів і посадових осіб повинні мати форму актів органів влади, як нормативних, так і ненормативних; 2) будь-який офіційний юридичний акт влади, котрий призводить до зловживань повинен бути виданий винною посадовою особою чи групою посадових осіб, що утворюють колегіальний орган; 3) державні посадові особи, видаючи владні акти, зобов'язані виконувати свої службові повноваження

Це у свою чергу, означає, що формулювання суб'єктивних прав через правомочності дії, користування, вимоги і вимагання важко застосовується до всіх елементів, складаючих у сукупності права жертв зловживання владою.

Права жертв зловживання владою та правосуддям обумовлені комплексним морально-психологічним інтересом, який полягає у відновленні справедливості, яка у даному випадку розуміється як відстоювання честі та гідності жертви, осуд і покарання особи, що скоїла зловживання владою чи службовим становищем, звільнення від юридичної відповідальності невинного, встановлення факту заподіяння майнової і моральної шкоди в результаті неправомірних дій, реабілітації померлого, який був жертвою зловживання влади.

Уявляється, що існують достатні підстави для наділення особи, яка стала жертвою зловживання влади, правом на участь у формулюванні обвинувачення на досудовій стадії, якщо таке зловживання владою є суспільно небезпечним. Подібна практика знайома зарубіжному законодавству, так, зокрема, відповідно до статті 10606 (б) Титулу 18 Кодексу Законів США. потерпілий має право на консультацію з прокурором, що підтримує державне обвинувачення по суті справи .

Таким чином, права жертв зловживання владою уявляються як система суб'єктивних прав, що передбачає можливість відновлення правового статусу особистості, порушеного протиправним діянням, а також гарантуюча і захищаюча всі основні права і свободи людини.

Особливістю правового статусу жертв зловживання як виду правового статусу людини є нетипова його структура. Він не містить у своєму складі спеціальних юридичних обов’язків, які стосуються виключно жертв зловживання владою та правосуддя.

У підрозділі 2.3 „Види правового статусу жертв зловживання владою та правосуддям” розглядається поділ правового становища жертв зловживання владою та правосуддям на певні види, визначається їх обумовленість різноманітністю форм зловживання, об’ємом прав жертв та відповідальності, обов’язків держави.

Названі критерії, котрі повинні бути покладені в основу тієї чи іншої класифікації видів правового статусу жертв, з‘ясована можливість використання деяких традиційних критеріїв для класифікації видів саме цього правового становища людини. На думку автора, окремі з них (громадянство, соціальне призначення прав) не можуть бути застосовані для класифікації видів правового статусу жертв зловживання владою та правосуддям, оскільки вони не дозволяють розкрити зміст того чи іншого виду даного правового статусу людини.

Правовий статус жертв може поділятися на види в залежності від: 1) характеру та об’єму шкоди, яка підлягає відшкодуванню; 2) процедури відновлення в правах та суб’єктів відповідальності (судова або адміністративна); 3) галузевої належності. Зазначається, що законодавство України встановлює такий критерій поділу на види правового статусу жертв зловживання владою та правосуддя як безпосередня участь жертви у процесі відновлення власних прав. Інші особи, яким замість жертв, надано право вимагати відновлення в правах (діти жертв, близькі родичі жертв, в т.ч. родичі померлого та інші) або ті, на яких посилюється статус жертв, мають вужчий об’єм цих прав, ніж безпосередня жертва зловживання владою та правосуддя.

Таким чином, правовий статус жертв зловживання владою та правосуддя поділяється на: загальний (той, що поширюється на всіх без винятку жертв зловживання владою та правосуддя); індивідуальний (той, що визначається характером заподіяної шкоди та процедурою її відшкодування).

Розділ 3 – „Особливості правовідносин, що виникають між державою та жертвами зловживання владою та правосуддя” – складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Поняття, сутність, види правовідносин, що виникають між державою та жертвами зловживання владою та правосуддям” визначені специфічні риси цих правовідносин, розкрита їх сутність та запропонована класифікація видів цих правовідносин.

Характеризуючи цей вид правовідносин, у роботі наголошується, що головною особливістю правовідносин, що виникають між державою та жертвами зловживання владою та правосуддям є те, що вони поєднують у собі риси регулятивних та охоронних правовідносин. На момент виникнення вони є охоронними правовідносинами, які у даному випадку пов’язані з фактами порушення посадовими особами та іншими офіційними представниками влади прав та законних інтересів людини та їх відновлення. У деяких випадках, надалі, вони за своїм характером стають регулятивними правовідносинами (наприклад, правовідносини, щодо соціального забезпечення жертв зловживання владою).

До числа інших специфічних рис цих правовідносин віднесені наступні:

1) Правовідносини між державою та жертвами зловживання владою та правосуддям щодо відновлення втрачених ними прав належать до правовідносин активного типу, оскільки змістом обов’язків держави щодо відновлення порушених нею прав є здійснення певних позитивних , а саме, активних дій; 2) У випадку необхідності забезпечення примусової реалізації цих правовідносин державне примушення застосовується виключно до офіційних представників держави, які порушили права та законні інтереси людини; 3) За способом конкретизації зобов’язаних суб’єктів ці правовідносини є відносними, оскільки законодавством чітко визначені уповноваженні та зобов’язані суб’єкти.

Розглядаючи питання про склад правовідносин, автор зазначає, що об’єкт цих правовідносин носить комплексний (матеріальний і нематеріальний) характер. З одного боку, він є результатом дії зобов’язаних осіб (наприклад, обов’язок держави компенсувати заподіяну шкоду). З іншого боку, об’єктом виступають нематеріальні блага: відновлення репутації незаконно засудженого, відновлення справедливості.

Окремо аналізуються види правовідносин, що виникають між жертвами зловживання владою та правосуддям та державою. У роботі показано, що ці правовідносини необхідно розглядати як систему, що складається з двох підсистем правовідносин: матеріальних та обслуговуючих їх процесуальних реабілітаційних. На думку автора, матеріальні відносини існують з моменту порушення прав людини, яка стала жертвою зловживання владою та правосуддям. Припиняються вони після прийняття відповідного рішення про компенсацію жертві завданої шкоди. Якщо розмір цієї компенсації та її характер не влаштовують жертву, матеріальні правовідносини продовжують існувати. Оскільки людина не наділена правом пред’явлення вимог про відшкодування шкоди з моменту її вчинення, процесуальні реабілітаційні правовідносини виникають з моменту виправдання незаконно засудженого чи визнання протиправності дій посадових осіб органів державної влади.

Закінчуючи висвітлення цього питання, автор підкреслює, що ці правовідносини покликані захищати від деструктивної ситуації у співвідношенні людина-держава, мають неповторні риси, що характеризують їхню функціональну спрямованість.

У підрозділі 3.2 „Реабілітаційні правовідносини, як особливий вид правовідносин, що виникають між державою та жертвами зловживання владою та правосуддя” зазначається, що сьогодні як у законодавстві, так і у правовій теорії відсутнє єдине визначення терміну “реабілітація” (лат. reabilitatio – відновлення здатності). На думку автора, цей термін необхідно застосовувати по аналогії не тільки з фактами відновленням прав та репутації осіб, що зазнали необґрунтоване кримінальне переслідування, в тому числі