ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГIЧНИЙ УНIВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ТКАЧОВА Тетяна Миколаївна

УДК 37. 011. 31. 037

РОЗВИТОК ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ

ВЧИТЕЛЯ В СИСТЕМІ МЕТОДИЧНОЇ РОБОТИ

ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ МІСТА

13.00.04 – теорія і методика професійної освіти

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Луганськ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – | заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент АПН України, доктор педагогічних наук, професор Шевченко Галина Павлівна, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля,

завідувач кафедри педагогіки

(м. Луганськ).

Офіційні опоненти: – | доктор педагогічних наук, професор Сущенко Тетяна Іванівна, Запорізький обласний інститут післядипломної освіти вчителів, завідувач кафедри педагогічної майстерності;

– | кандидат педагогічних наук, доцент

Чернишов Олексій Іванович, Донецький інститут соціальної освіти,

ректор.

Провідна установа: | Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди, Міністерство освіти і науки України, кафедра загальної педагогіки.

Захист відбудеться 18 червня 2004 року о 9 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.053.01 у Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2).

Автореферат розісланий 17 травня 2004 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Л. Бутенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Су-ча-с-ній шко-лі сьо-го-д-ні по-трі-бен учи-тель, який би не тільки міг оно-в-лю-ва-ти й удо-ско-на-лю-ва-ти зміст своєї ді-я-ль-но-с-ті, але й являв собою взірець високої духовності, духовної культури. Успішне вирішення цього завдання можливе при єдності різних шляхів духовного розвитку вчителя, за умов координації діяльності всіх ланок освітньої системи. Особистісний духовний розвиток учителя здійснюється протягом усієї його педагогічної діяльності, у процесі органічної єдності педагогічного колективу школи, органів управління0 освітою, методичних служб закладів освіти. Державна програма “Учитель” особливо акцентує увагу на значущості методичних служб у розвитку професійної майстерності, творчого потенціалу, загальної та духовної культури сучасного вчителя.

Проблема розвитку духовної культури вчителя є вічною. Саме йому належить місія транслювати духовні цінності суспільства, створювати умови для присвоєння цих цінностей підростаючими поколіннями й відтворювати їх у творчій діяльності, у культурі вчинку. Розвиток духовної культури вчителя обумовлює його здатність до самоактуалізації, духовної самореалізації, формування вмінь духовно-практичної діяльності, пошуку духовно-моральних та естетичних ідеалів, свідомої роботи з виховання духовного світу підростаючих поколінь і в цілому суспільства.

У сучасному культурно-освітньому просторі поняття “духовність”, “духовна культура” активно вводяться в навчальний та методичний процеси. Основою духовного зростання підростаючих поколінь, професійно-педагогічної успішності педагогів стає адекватне розуміння духовності та заснований на ньому розвиток духовної культури.

Здійснення якісних змін в освіті залежить не тільки від організації навчально-виховного процесу, а й від методичної роботи. Це актуалізує проблему наукової організації цієї роботи, яка сприяла би встановленню й розвитку творчих педагогічних колективів, методоб’єднань, учителів, які покликані формувати гармонійно розвинуту особистість, розвивати творчі здібності учнів, створювати умови для національного та духовного відродження, формування інтелектуального національного генофонду.

Філософське обґрунтування сутності духовної культури, духовності представлено в роботах М.Бердяєва, В.Вернадського, Г.Сковороди, В.Соловйова, П.Флоренського, О.Чижевського, П.Юркевича. Особливого значення набувають релігійно-філософські погляди В.Зеньковського, І.Ільїна, С.Франка.

На теоретико-методологічному рівні проблема духовності, духовної культури особистості висвітлена в працях вітчизняних філософів та культурологів (В.Баранівський, М.Бахтін, В.Біблер, Н.Бородіна, Л.Буєва, В.Возняк, О.Дорошенко, Л.Іларіонова, М.Каган, Н.Караульна, А.Комарова, Т.Костіна, С.Кримський, В.Ксенофонтов, Д.Лихачов, О.Лосєв, В.Лутай, М.Мамардашвілі, Г.Платонов, С.Пролєєв, В.Ремізов та ін.). Серед зарубіжних учених актуальними є погляди на проблеми духовності й духовної культури особистості М.Боуена, Ж.Бросса, М.Коула, Н.Роджерс, Тейяра де Шардена, В.Франкла, А.Швейцера та ін.

Психологічні аспекти духовності знайшли відображення в роботах М.Боришевського, О.Зеліченка, В.Зінченка, В.Знакова, В.Константинова, В.Москальця, Е.Помиткіна, В.Пономаренка, Ж.Юзвак та ін.

Питання взаємозв’язку духовності та сучасної системи освіти розглядали такі автори, як О.Виговська, О.Вишневський, Т.Гордієнко, А.Дорошенко, В.Зінченко, І.Карпенко, О.Киричук, О.Коберник, Б.Кобзар, Н.Крилова, С.Мягченков, Н.Нікандров, О.Олексюк, Л.Попов, В.Слободчиков, М.Тайчинов, А.Фасоля, В.Шадриков, Г.Шевченко, П.Щербань, Н.Щуркова. Духовність, духовна культура як визначальна складова професійної діяльності педагога – предмет дослідження таких учених, як К.Артамонова, Б.Вульфов, І.Зязюн, Н.Корякіна, В.Кушнір, М.Мукамбаєва, В.Мурашов, О.Рувінський, Г.Сагач, М.Тайчинов, С.Хамматова, Л.Фрідман, Г.Шевченко, Н.Щуркова та ін.

Комплекс питань професійного становлення педагога, єдності професійної та духовної культури вчителя подано в роботах А.Маркової, Л.Мітіної, Т.Рабченюк, Є.Рогова, акмеологічні основи професійного розвитку вчителя – у працях А.Деркача, О.Москаленка, А.Реана, В.Сластьоніна, М.Станкіна.

Особливе значення мають дослідження з проблем організації системи післядипломної освіти педагогічних працівників (Н.Ващенко, С.Крисюк, Є.Павлютенков, Н.Протасова, О.Чернишов та ін.). Дослідження в галузі андрагогіки стають підґрунтям для організації освіти та самоосвіти дорослих (Б.Ананьєв, С.Вершловський, С.Змєєв, Ю.Кулюткін, Г.Сухобська та ін.). Різні аспекти організації методичної роботи висвітлені в працях Г.Данилової, А.Єрмоли, В.Загвязинського, І.Жерносека, В.Лізинського, Т.Макарової, Н.Немової, М.Поташника, М.Скаткіна, П.Худомінського та ін. Цікаві підходи до організації управління методичною роботою знаходимо в працях В.Бондаря, Л.Даниленко, Г.Єльнікової, Ю.Конаржевського, Н.Островерхової, В.Пікельної, М.Поташника, П.Третьякова, Є.Хрикова.

Більшість дисертаційних досліджень, присвячених проблемам духовної культури педагогів, розглядають період становлення майбутнього вчителя. У цих роботах компонентний склад духовної культури відбиває специфіку професійно-педагогічного становлення майбутнього вчителя (О.Горожанкіна, О.Олексюк, Р.Салімова, М.Сова та ін.). Саме тому особливу цінність мають роботи, присвячені розвитку особистісних та професійно-педагогічних якостей учителя в різних формах післядипломної освіти (К.Артамонова, Є.Барбіна, В.Бєляєва, В.Вітюк, Б.Дьяченко, О.Козлова, О.Макагон, Н.Мілютіна, В.Руссол, М.Скрипник, О.Торохова, та ін.). Питання розвитку духовної культури вчителя в системі післядипломної освіти, у процесі підвищення кваліфікації розглядали О.Бабченко, Н.Корякіна, В.Кудрявцева.

Проблемам діяльності різних ланок методичної служби закладів освіти, удосконаленню форм і методів методичної роботи, роботі районних, міських органів управління освітою з підвищення кваліфікації педагогічних працівників присвячені дисертаційні дослідження С.Азаріашвілі, Н.Воронової, А.Єрмоли, О.Зайченко, Т.Ільїної, Л.Калініної, О.Купченко, І.Луценко, Г.Штомпеля та ін. Організацію неперервної освіти педагогічних кадрів досліджував А.Кузьмінський. Однак досліджень з питань діяльності методичних служб закладів освіти з розвитку духовної культури особистості вчителя немає.

Актуальність проблеми розвитку духовної культури вчителя в сучасних соціокультурних умовах, організаційно-педагогічна значущість діяльності методичних служб закладів освіти, зокрема системи методичної роботи закладів освіти міста, недостатня розробленість проблеми в теорії і практиці й обумовили вибір теми дисертаційного дослідження “Розвиток духовної культури особистості вчителя в системі методичної роботи закладів освіти міста”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах комплексної теми “Формування духовної культури учнівської молоді засобами мистецтва”, що розроблялася на кафедрі педагогіки Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка під керівництвом члена кореспондента АПН України, доктора педагогічних наук, професора Г.Шевченко. Тема роботи узгоджена Радою з координації психолого-педагогічних досліджень в Україні (протокол № 8 від 5 грудня 2000 р.).

Об’єкт дослідження – процес розвитку духовної культури сучасного вчителя.

Предмет дослідження – організаційно-педагогічні умови діяльності методичної служби закладів освіти міста з розвитку духовної культури особистості вчителя.

Мета дослідження – теоретичне обґрунтування та експериментальна перевірка ефективності запропонованої системи методичної роботи закладів освіти міста з розвитку духовної культури особистості вчителя.

Гіпотеза дослідження. Ефективність впливу міської системи методичної роботи на розвиток духовної культури особистості вчителя може бути забезпечена за умов:

· використання культурологічного підходу, який спрямований на забезпечення зв’язку духовних орієнтирів учителя і його професійної педагогічної діяльності;

· створення моделі міської методичної служби як духовного та культурно-освітнього поля творчої педагогічної діяльності;

· урахування у взаємодії з учителем специфіки навчання й виховання дорослих.

Відповідно до мети та гіпотези були визначені такі завдання дослідження:

1.

2.

3.

4.

5.

Методологічну і теоретичну основи дослідження становлять філософські положення про системний підхід як методологічний спосіб пізнання (В.Афанасьєв, І.Блауберг, В.Садовський, Е.Юдін); особистісно-діяльнісний підхід до розвитку особистості (Л.Виготський, О.Леонтьєв, С.Рубінштейн); культурологічний підхід до розвитку особистості як суб’єкта культури, її культурного буття та співбуття (М.Бахтін, В.Біблер, Є.Бондаревська, Г.Батищев, Н.Крилова, М.Мамардашвілі); синергетичний підхід в освітній теорії та практиці (М.Богуславський, О.Князєва, С.Кульневич, В.Кушнір, В.Лутай та ін.); філософсько-релігійні положення про духовність як атрибутивну характеристику особистості (М.Бердяєв, В.Зеньковський, В.Соловйов, С.Франк); сучасні концепції духовності та духовної культури особистості (Л.Буєва, М.Каган, А.Комарова, Т.Костіна, С.Кримський, С.Пролєєв, В.Сагатовський, П.Симонов); психологічні теорії духовного розвитку особистості (В.Зінченко, В.Знаков, Е.Помиткін, В.Пономаренко, Ж.Юзвак); концептуальні положення теорії та практики формування духовної культури особистості вчителя (К.Артамонова, Б.Вульфов, І.Зязюн, В.Кушнір, В.Шадриков, Г.Шевченко); теоретичні і практичні положення щодо організації методичної роботи закладів освіти в сучасних умовах (Г.Данилова, І.Жерносек, Ю.Конаржевський, П.Худомінський); акмеологічні теорії розвитку професіоналізму вчителя (А.Деркач, Н.Кузьміна, В.Сластьонін, М.Станкін); сучасні положення андрагогіки як науки про освіту дорослих (С.Вершловський, С.Змєєв, Ю.Кулюткін, Е.Степанова, Г.Сухобська), нормативні документи щодо організації системи освіти в Україні (Національна доктрина розвитку освіти України в ХХI ст., Державна національна програма „Освіта” (Україна XXI століття), Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян”).

У процесі роботи було використано комплекс методів: теоретичні – аналіз культурологічної, філософської, психолого-педагогічної літератури для визначення історико-педагогічного аспекту проблеми й теоретико-методологічних засад дослідження; систематизація й узагальнення педагогічного досвіду для визначення оптимальних шляхів розвитку духовної культури вчителя; моделювання для обґрунтування структури й особливостей розвитку духовної культури вчителя; емпіричні: спостереження, анкетування, інтерв’ювання, вивчення документації і продуктів творчої діяльності для проведення констатуючої частини експериментальної роботи; педагогічний експеримент для перевірки ефективності системи діяльності методичної служби закладів освіти міста; методи математичної статистики для опрацювання результатів експериментальної роботи, ретроспективний аналіз власного досвіду роботи завідувача науково-методичним центром м. Луганська та начальника методичного відділу управління освіти Луганської міської ради.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що дістало подальшого розвитку уявлення про духовну культуру вчителя як невід’ємну складову його професійної діяльності; уперше розроблено модель системи діяльності методичної служби міста з розвитку духовної культури вчителя; уперше визначено умови діяльності методичних служб закладів освіти щодо освіти дорослих в аспекті формування й розвитку духовного світу особистості.

Теоретична значущість дослідження полягає у визначенні сутності поняття “методична система розвитку духовної культури особистості вчителя”, у проектуванні моделі міської системи методичної роботи з розвитку духовної культури особистості вчителя; визначенні критеріїв ефективності успішної діяльності методичної системи з розвитку духовної культури особистості вчителя.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в розробці і впровадженні в практику системи методичної роботи закладів освіти м. Луганська з розвитку духовної культури вчителя, створенні відповідного пакета документів, підготовці кадрів методистів для роботи в цьому напрямку. Теоретичні положення й результати експериментальної роботи можуть бути використані в організації методичної роботи в закладах освіти різного типу, у системі післядипломної освіти педагогічних працівників, у практиці підготовки вчителів у вищих навчальних закладах різного рівня акредитації.

Результати дисертаційного дослідження впроваджені в діяльності методичного відділу управління освіти Луганської міської ради (довідка про впровадження № 18-4/281 від 18.06.2002 р.), відділу освіти Станично-Луганського району Луганської області (довідка про впровадження № 459 від 20.06.2002), відділів освіти м. Алчевська, Сєвєродонецька та Кремінського району Луганської області (довідка про впровадження № 2/04-1620 від 19.06.2002), профтехучилищ міста Луганська (довідка про впровадження № 12/81 від 17.06.2002), середньої загальноосвітньої школи № 60 м. Луганська (довідка про впровадження № 51 від 20.06.2002).

Особистий внесок у роботах, опублікованих у співавторстві, полягає в обґрунтуванні практичних шляхів вивчення духовно-ціннісних орієнтацій учителів; висвітленні історико-педагогічного аспекту становлення методичної служби закладів освіти м. Луганська.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дослідження обговорювались під час виступів автора на засіданнях кафедри педагогіки Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка та Луганського інституту післядипломної педагогічної освіти, на Міжнародних науково-практичних конференціях “Ціннісні пріоритети освіти у ХХІ столітті” (Луганськ, 2003), “Університет і регіон” (Луганськ, 1999), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Інновації в сучасному педагогічному процесі: теорія та практика” (Луганськ, 1999), Всеукраїнській науково-методичній координаційній раді з питань післядипломної освіти керівних і педагогічних кадрів “Науково-методичне забезпечення розвитку шкіл нового типу” (Луганськ, 1999), регіональній науково-практичній конференції “Духовний розвиток школярів в умовах регіонального культурно-освітнього простору” (Старобільськ, 2000), обласній науково-практичній конференції “Педагогіка життєтворчості як концептуальна основа розвитку освіти Луганщини” (Луганськ, 1997), міських науково-практичних семінарах “Розвиток духовності особистості в культурно-освітньому просторі”, “Формування духовної культури школярів засобами мистецтва” (Луганськ, 2002), а також на засіданнях науково-методичних рад та колегіях управління освіти Луганської міської ради, обласних та міських семінарах різних категорій педагогічних працівників.

Публікації. Основний зміст роботи викладено у 12 публікаціях, з них 10 опубліковано в наукових фахових виданнях (з них 8 – одноосібних).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (302 найменування), 4 додатків на 11 сторінках, містить 8 таблиць, 2 ілюстрації. Повний обсяг дисертації складає 224 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, методологічну основу, методи, розкрито наукову новизну і практичну значущість одержаних результатів, наведено дані про апробацію.

У першому розділі „Теоретико-методологічні основи діяльності методичної служби закладів освіти з розвитку духовної культури сучасного вчителя” розкрито історико-педагогічний аспект проблеми, сутність та сучасні підходи до розвитку духовної культури вчителя, особливості організації методичної роботи в закладах освіти в сучасних соціокультурних умовах.

Узагальнення історії розвитку вітчизняної методичної служби, проведене на підставі аналізу нормативних документів, досліджень науковців (Г.Данилова, А.Єрмола, Л.Калініна, С.Крисюк, С.Кульневич, О.Купченко, Т.Ільїна, П.Худомінський та ін.), свідчить про те, що становлення державної методичної служби було пов’язано з етапами розвитку Української держави та особливостями соціально-економічної та політичної ситуації в країні. Можна стверджувати, що основні напрями системи методичної роботи склалися в 30-х рр. ХХ ст. і були пов’язані з підвищенням якості навчально-методичної діяльності закладів освіти, покращенням методичного рівня вчителів; вивченням та розповсюдженням передового педагогічного досвіду; допомогою вчителям у самоосвіті; атестацією педкадрів; діагностикою інформаційних потреб учителів; розробкою, апробацією і впровадженням у школи інноваційних освітніх технологій (з 90-х років ХХ ст.). Протягом тривалого часу (до кінця 90-х рр. ХХ ст.) проблеми розвитку духовної культури особистості вчителя не розглядалися як специфічний напрямок діяльності методичних служб закладів освіти.

Проблема культури вчителя завжди знаходилась у центрі уваги видатних педагогів, мислителів минулого. Конфуцій визначав провідну функцію Вчителя – виховання людяності в людині. Особливість розуміння місії Вчителя у філософії Давнього Сходу полягала в зустрічі Вчителя з Учнем як несподіваної та очікуваної зустрічі сердець, яка залишає про себе тривалу пам’ять. Я.Коменський підносив посаду вчителя на вершину людського суспільства. А.Дістервег вважав, що гарний учитель повинен досконало володіти своїм предметом, любити професію та дітей. К.Ушинський особливо відзначав творчий характер діяльності вчителя, його психологічну підготовку, роль дослідницької діяльності в роботі з дітьми. В.Сухомлинський, А.Макаренко підкреслювали значення педагогічної культури вчителя у взаємодії з вихованцями. Таким чином, високий рівень культури вчителя визнавався запорукою успішності його професійно-педагогічної діяльності в усі часи розвитку історико-педагогічної думки.

Поняття “культура”, “духовність, “духовна культура” виступають важливими елементами сучасного науково-педагогічного дискурсу. Усе розмаїття визначень культури фіксує найважливішу її характеристику – людський вимір культури, втілення в культурі людського способу організації життя. Ми виходимо з того, що Людина як космопланетарне явище, продукт розвитку цивілізації й різних типів культур прагне до цілісності, культурної єдності, духовності.

Духовність – внутрішня енергетична сила особистості, стрижень життя, ієрархія загальнолюдських, національних цінностей, творчість за законами краси. Духовність реалізується, за М.Бахтіним, через вчинок особистості, у якому людина постає як відповідальний суб’єкт життєтворчості. Ми розглядаємо духовність як здатність людини усвідомлювати своє місце в житті, розуміти необхідність постійного самовдосконалення, саморозвитку, потреби будувати свої стосунки зі світом на основі єдності Істини, Добра й Краси. Ознакою духовності є наявність у людині, перш за все, почуття любові до іншої людини, до всього живого. Саме любов, яка дає початок доброті, жертовності, милосердю, сердечності, пробуджує у свідомості відчуття краси, захопленості й милування навколишнім світом.

Аналіз духовності людини з теологічних позицій (О.Зеличенко, В.Знаков та ін.) засвідчує особливе значення наданню світу осмисленості, яке залежить від кожної окремої людини. Сучасний рівень гуманітарного пізнання не відкидає релігійних помислів людини, органічно включає весь складний морально-емоційний потенціал людини в контекст її духовності.

Психологія духовності дозволяє визначити наступні методологічні засади щодо дослідження питань розвитку духовної культури учителя: а) розвиток духовності не може розглядатися як пасивний процес, важливим постає власне творчий початок самої індивідуальності; б) смислова сфера особистості безпосередньо включена в розвиток духовності; в) важливе значення має психофізіологія мотивації, потребнісно-мотиваційна основа розвитку духовної культури особистості; г) могутньої сили набуває саморозвиток, спрямовуюча сила творчого потенціалу особистості.

Домінантами процесу духовного розвитку людини Г.Шевченко визначає такі компоненти духовної культури, як істина, добро й краса. Відповідно підкреслюється, що духовна культура особистості – це така інтегрована її властивість, у якій відбиваються внутрішній світ людини, цінності, настанови, ідеали, культурні смисли життя.

Термін “духовність як професійна якість учителя” з’являється відносно недавно (Б.Вульфов, Н.Корякіна) і відображає олюднену компетентність учителя, яка спрямована на духовне зростання учнів. Одухотвореними стають не лише професійні, а й особистісні якості вчителя, його індивідуальні захоплення (Б.Вульфов). Особливо слід підкреслити думку дослідників про те, що духовність педагога – не лише його особистісне надбання, але є й досягненням суспільства, оскільки воно не лише створює умови для розвитку професійної духовності вчителя, а й “експлуатує” (Б.Вульфов) духовність учителя на користь світу дитинства. Місія вчителя – залишити себе в іншій людині.

Духовність учителя полягає в здатності віддавати свою сердечність, доброту іншим, щоб спроектувати спрямованість смислу життя для підростаючого покоління. У православному розумінні духовності це називається жертовністю.

Духовну культуру вчителя можна розглядати з позиції відбиття ціннісних настанов, а також у регулятивному плані як основу для цілепокладання та побудови професійно-педагогічної діяльності. Ми розглядаємо духовну культуру вчителя як інтегративну якість особистості, у якій органічно поєднані високий рівень професійної компетентності й духовний світ особистості, світогляд, морально-естетичні ідеали, ціннісно-смислові настанови. Активний творчий характер самого процесу розвитку духовної культури вчителя випливає зі специфіки його професійно-педагогічної діяльності.

Аналіз психолого-педагогічних досліджень з проблем розвитку духовної культури вчителя дозволив нам виділити наступні компоненти духовної культури вчителя: когнітивний (формування адекватного цілісного уявлення про духовну культуру вчителя як професійну якість); мотиваційно-ціннісний (відповідна професійна спрямованість, професійне цілепокладання, система професійних та духових цінностей та орієнтацій); поведінковий (регулятивна діяльність особистості, система особистих норм регуляції поведінки та взаємин учителя).

Складність теоретико-методологічного аналізу й процесуальних аспектів розвитку духовної культури вчителя зумовлює необхідність звернення до категорії “імпліцитність духовної культури вчителя”. Імпліцитність (несформульованість, невизначеність у межах свідомої рефлексії особистості) виявляється у виборі педагогічної стратегії, стилю спілкування, технології самоосвіти. Духовність, яка імпліцитно передбачається в передумовах педагогічної діяльності, не завжди стає основою реальної педагогічної практики. Тому й актуалізується питання розвитку духовної культури вчителя як спеціального завдання освітньої системи.

Основним способом духовного розвитку вчителя визначено системно-змістовну трансформацію загальнолюдських цінностей у педагогічну діяльність (Р.Салімова). На особливу увагу заслуговують такі шляхи розвитку духовної культури педагога: гуманізація, одухотворення всієї предметної підготовки вчителя; культивація навичок саморозвитку, самовдосконалення; стимулювання й організація творчої діяльності, оскільки “духовність являє собою творчість, привнесену в кожну мить життя” (Е.Помиткін); залучення педагогів до взаємодії в групах змінного складу, у міжпредметних групах; можливість продуктивного діалогу з експертами-вченими, представниками адміністрації систем освіти різного рівня; знайомство з духовним учительством світу (духовна вчительська діяльність в історії людства).

Серед умов, які є вагомими для становлення вчительської духовності, слід виділити: задоволення потреби кожного педагога в соціальному визнанні; створення емоційного комфорту й ситуацій успіху для кожного; максимальне наближення до прекрасного в усіх його виявленнях (природі, мистецтві, людських стосунках, професійній діяльності); створення умов для прояву творчих здібностей через залучення педагогів до різних видів нерегламентованої діяльності (художня творчість, спілкування та ін.); зарахування вільного часу для задоволення різних духовних потреб учителя в час професійної педагогічної роботи (хоча це й неоднозначно); розширення кола духовного спілкування педагога, що забезпечує залучення до знань, які усвідомлюються через почуття (обмін думками, ідеями, творчими професійними позиціями тощо); практична реалізація принципу персоналізації духовного розвитку вчителів, максимальна варіативність змісту в зоні актуальних духовних ціннісних орієнтацій учителя.

Проблема розвитку духовної культури вчителя вирішується через різні (інституціональні та неінституціональні) форми. У сучасних умовах усе більшої актуальності набуває інформальна освіта як освоєння соціально-культурного досвіду поза межами педагогічно організованого процесу. Учитель як професіонал сам обирає об’єкт пізнання, напрямок пізнавальної діяльності, який його цікавить.

Особливо значущими щодо процесу розвитку духовної культури вчителя виступають культурологічний, синергетичний, особистісно-діяльнісний, акмеологічний, аксіологічний підходи, а також урахування основних положень андрагогіки як науки про освіту дорослих.

Культурологічний підхід забезпечує взаємозв’язок професійно-духовних цінностей учителя й культурно-освітнього середовища, спрямовує особистість на культуротворчість у професійній педагогічній діяльності. Акмеологічний підхід дозволяє розглядати питання розвитку духової культури вчителя на різних етапах онтогенезу його професійно-особистісної зрілості. Роль методичних служб полягає в тому, щоб забезпечити відповідний рівень мотивації щодо самовдосконалення, розвитку своїх інтелектуальних, духовних якостей. Для педагога повинно стати престижно працювати на найвищому, творчому рівні. Особистісно-діяльнісний зумовлює включення педагога в конкретні творчо-пізнавальні ситуації, що актуалізують внутрішні особистісні потенції педагога, його духовну сутність. Аксіологічний підхід вимагає розглядати процес розвитку духовної культури вчителя через ціннісно-смислові ставлення особистості до педагогічної діяльності, до своїх духовних здібностей, до професійних якостей (К.Артамонова), перенести акцент з нескінченного вдосконалення традиційного змісту, методів та форм роботи з учителем на розробку, створення умов педагогічного затребування духовно-ціннісних особистісних якостей учителя. Синергетичний підхід визначає процес розвитку духовної культури вчителя як нелінійний діалог, що передбачає створення ситуацій вільного вибору стратегій духовного розвитку, варіативність, принципову незавершеність. Методичні служби освітніх закладів перетворюються на суб’єкти системи розвитку духовної культури, самі при цьому змінюються, трансформуються.

Процес духовного розвитку вчителя ґрунтується на сучасних положеннях андрагогіки щодо специфіки роботи з дорослими (учителі чітко усвідомлюють себе як суб’єкти культурно-освітнього простору й не дозволяють маніпулювати собою; додають до процесу духовного розвитку свій власний досвід, очікування; сподіваються на визнання своїх намірів та мотивів щодо розвитку духовної культури).

Визначені підходи стають підґрунтям для моделювання діяльності ме-то-ди-ч-ної слу-ж-би закладів освіти міста. Ми розглядаємо науково-методичну роботу як цілісну багаторівневу, багатофункціональну систему взаємопов’язаних дій, що сприяють підвищенню науково-теоретичного й загальнокультурного рівня, психолого-педагогічної й професійної майстерності педагогів, формуванню в них готовності до самоосвіти, саморозвитку. У сучасних умовах особливого значення набуває випереджаюча функція методичних служб, згідно з якою методисти повинні перетворитися на фахівців з питань організації освіти й виховання дорослих, зміст діяльності методичної служби повинен забезпечувати духовний і професійний розвиток та саморозвиток педагогів.

Підвищення вимог до вчителя як носія духовності та культури зумовлює визначення наскрізного надзавдання науково-методичної роботи, що не може бути зведена до конкретних напрямів, про які традиційно йдеться в педагогічній літературі. Таким надзавданням і може стати орієнтація на розвиток та саморозвиток духовної культури вчителя.

Модель міської методичної системи з розвитку духовної культури вчителя спрямована на розширення знань з проблем духовності, занурення у світ духовної культури людства, створення культурно-освітнього середовища, у якому живе й працює вчитель.

До структурних компонентів науково-методичної роботи ми можемо віднести: 1) наявність мети – підвищення науково-теоретичного і загальнокультурного рівня, психолого-педагогічної й професійної майстерності педагогів, розвиток їх духовної культури; 2) наявність науково-методичної інформації для педпрацівників міста щодо проблем духовної культури особистості взагалі та сучасного вчителя зокрема; 3) способи досягнення визначеної мети, тобто засоби, форми й методи педагогічної взаємодії з різними категоріями педагогів міста з метою реалізації завдань розвитку духовної культури особистості вчителя; 4) кадри (методичні працівники, управлінські кадри), які можуть здійснювати педагогічну взаємодію з учителями.

Процес розвитку духовної культури особистості вчителя засобами методичної роботи відбувається на міському та шкільному рівнях і проходить три етапи: етап становлення, етап функціонування та етап удосконалення. Критеріями ефективної діяльності системи методичної роботи закладів освіти міста з розвитку духовної культури вчителя виступають: результативність як прогнозована мета системи науково-методичної роботи, релевантність як відповідність спрямування розвитку системи освіти соціальним запитам, рентабельність як раціональне використання наявних ресурсів для досягнення визначених результатів.

У другому розділі „Організаційно-педагогічні умови діяльності методичної служби міста з розвитку духовної культури особистості вчителя” представлено результати експериментального дослідження щодо впровадження розробленої моделі системи методичної роботи закладів освіти міста з розвитку духовної культури вчителя.

Дослідно-експериментальна робота проводилася на базі методичного відділу управління освіти Луганської міської ради, відділу освіти Станично-Луганського району Луганської області, відділів освіти м. Алчевська, Сєвєродонецька та Кремінського району Луганської області, профтехучилищ та загальноосвітніх шкіл міста Луганська.

Аналіз психолого-педагогічної літератури з проблем діяльності методичних служб закладів освіти, розвитку духовної культури сучасного вчителя, практичного досвіду методичних служб дозволив визначити рівні діяльності методичної служби з розвитку духовної культури особистості вчителя – вищий, високий, достатній, масовий (нижче середнього).

Аналіз методичних проблем, над якими працювали педагогічні колективи закладів освіти міста, засвідчив, що 78% з них стосувалися питань дидактики, мали вузьку спрямованість й були далекі від особистісно-орієнтованої освіти та проблем розвитку духовної культури особистості. Взаємодія між предметними комісіями щодо визначеної проблеми майже відсутня. Тільки 11,9 % опитаних директорів шкіл вважають, що на якість діяльності вчителя впливає міське методичне об’єднання вчителів.

Вивчення рівня розвитку духовної культури вчителів відповідно до визначених у дослідженні компонентів та критеріїв довело, що поняття “духовна культура” більшість учителів зв’язує з моральними якостями, виділяючи доброту, милосердя, ставлення до релігії. Зовсім невелика частина вчителів (12%) відзначили обов’язковість творчо-активного компонента в духовній культурі особистості. За результатами опитування було з’ясовано, що вкрай низькі рангові місця отримали якості, що важливі саме для духовної самореалізації педагогів, а саме “добротворчість”, “милосердя”. Вивчення ступеня затребуваності в сучасній соціокультурній ситуації вчителя, орієнтованого на високий рівень духовної культури, активного, творчого, наявності мотивації на вироблення індивідуально-неповторного стилю педагогічної діяльності показало, що далеко не всі педагоги вважають це необхідною умовою успішності професійно-педагогічної діяльності.

Узагальнення результатів констатуючого етапу експериментальної роботи довело, що питання духовної культури не виділяються у вигляді самостійної мети методичної роботи з учителями; відсутня координованість не тільки внутрішньошкільних ланок методичної роботи, а й усіх рівнів методичної системи закладів освіти міста у вирішенні завдань духовного розвитку вчителів.

Відповідно до завдань дослідження нами були визначені такі шляхи діяльності міської методичної служби з питань розвитку духовної культури вчителя: комплексне планування роботи з педагогічними кадрами; конкретизація завдань, змісту, форм і методів роботи з педкадрами відповідно до рівня майстерності та категорії; вибір засобів найбільш оптимальної взаємодії методичних служб міського та шкільного рівнів; створення необхідних нормативно-правових, матеріально-фінансових та психолого-педагогічних умов.

Теоретико-методологічне обґрунтування проблеми, що досліджується, зумовило розробку Концепції методичної роботи щодо розвитку духовної культури особистості вчителя. Крім того, були створені додаткові управлінські структури – науково-методична рада та предметні експертні групи, які стали основними колегіальними органами, що втілюють у життя міську інноваційну політику щодо процесу розвитку духовної культури особистості. Особлива увага надавалася формуванню творчих груп опорних шкіл, експериментальних майданчиків. На міському рівні була організована робота 5-ти творчих груп, об’єднаних загальною темою: “Моделювання методичної роботи з педагогічними кадрами з розвитку духовної культури особистості”. Дворічний постійно діючий семінар для директорів шкіл “Створення системи методичної роботи з розвитку духовної культури особистості вчителя” забезпечив теоретичну й практичну підготовку керівників до роботи над цією проблемою.

Методична робота проводилася за такими напрямками: організаційно-методичний блок; інформаційно-просвітницький блок; експертно-діагностичний блок; описово-корекційний блок; експериментально-дослідницький блок. Робота як на міському, так і на шкільному рівні проводилася за принципами системності, концептуальності, перспективності, об’єктивності, демократизму, гуманізму, педагогічного оптимізму, компетентності, диференціації та особистісної спрямованості. Система організації методичної роботи з розвитку духовної культури особистості вчителя складалася з п’яти етапів: діагностико-аналітичний, діяльнісно-організаційний, креативно-пошуковий, функціонально-стабілізуючий, стратегічно-розвиваючий.

Протягом 2001-2002 років на базі шкіл міста Луганська було проведено три міських науково-практичних семінари для різних категорій учителів, адміністрації, керівників методсекцій та кафедр шкіл: “Проблема розвитку духовності сучасного вчителя та школяра”, “Розвиток духовної культури в культурно-освітньому просторі”, “Формування духовної культури школярів засобами мистецтва”. У закладах освіти було введено години духовності.

Результати формуючого експерименту аналізувалися за динамікою розвитку визначених структурних компонентів духовної культури вчителя та критеріями ефективності діяльності міської методичної служби (результативність, релевантність, рентабельність). Зіставлення результатів констатуючого та формуючого етапів експериментальної роботи свідчить про те, що розроблена нами й апробована на практиці модель системи методичної роботи закладів освіти міста є важливим чинником розвитку духовної культури вчителя. Особливі зрушення відбулися стосовно середнього та оптимального рівнів: відповідно зменшення першого на 19,1 %, зростання другого на 17 %. При аналізі рівня розвитку духовної культури ми виходили з того, що визначити цю якість професійно-педагогічної діяльності вчителя в абсолютних параметричних показниках неможливо. Тому особливе значення мали ступінь задоволеності вчителів своїми знаннями в галузі духовної культури, визнання престижу творчої індивідуальності педагога, мотивації до духовного саморозвитку (відповідно зростання на 41,535,638,1 %). Динаміка рівнів діяльності методичної служби засвідчила, що до вищого рівня на кінець експерименту піднялися 21,7% закладів освіти міста, що на 9% вище, ніж на рівні констатуючого експерименту. Високий рівень роботи показали 31,2% закладів освіти (зростання на 11,3%). Зменшилася кількість закладів освіти з достатнім рівнем з 28,2% до 22,3% та масовим рівнем – з 39,2% до 24,8%. Експериментальна робота довела важливість науково обґрунтованої стратегії діяльності методичних служб, орієнтацію на керованість та гнучкість, стабільність результатів. За результатами дослідження розроблено методичні рекомендації для педагогічних працівників.

Аналіз кореляційного зв’язку між рівнем розвитку духовної культури вчителя та діяльністю міської методичної служби дозволяє зробити висновки про ефективність проведеної дослідно-експериментальної роботи.

ВИСНОВКИ

1. У дисертації наведено теоретичне узагальнення й практичне розв’язання наукової проблеми розвитку духовної культури вчителя в системі методичної роботи закладів освіти міста. В основу концепції дослідження була покладена ідея про духовну культуру вчителя як невід’ємну складову його професійної діяльності, основою розвитку якої є культурологічний, особистісно-діяльнісний, акмеологічний, аксіологічний, синергетичний підходи, основні положення андрагогіки як науки про освіту дорослих. Їх використання буде сприяти забезпеченню наступності духовного, професійно-педагогічного розвитку вчителя на всіх етапах його діяльності.

2. Історико-педагогічний аспект досліджуваної проблеми свідчить, що протягом усієї історії людства передумовою успішної вчительської діяльності визначалася наявність у педагога високої культури, ціннісно-смислових установок на гуманність, милосердя, добротворчість. Розвиток духовної культури вчителя як специфічний напрямок діяльності методичних служб виокремлюється тільки з кінця 90-х рр. ХХ ст. У дисертації визначено недостатню теоретичну розробленість і практичну реалізацію завдань розвитку духовної культури вчителя в системі методичної роботи закладів освіти.

3. Аналіз філософської, культурологічної, психолого-педагогічної літератури дозволив визначити теоретично-методологічні засади дослідження проблеми розвитку духовної культури вчителя з урахуванням специфіки діяльності міської методичної служби. Ми визначаємо духовну культуру вчителя як інтегративну якість особистості, у якій органічно поєднані високий рівень професійної компетентності й духовний світ особистості, світогляд, морально-естетичні ідеали, ціннісно-смислові настанови. Структурними компонентами духовної культури вчителя визначено: когнітивний, мотиваційно-ціннісний та поведінковий.

4. Імпліцитність духовної культури вчителя актуалізує необхідність розробки організаційно-педагогічних умов розвитку духовної культури вчителя як його професійної якості. Професійно-духовне зростання вчителя розглядається в процесі його практичної вчительської роботи, безвідривно від практичної діяльності, переважно в неінституціональних формах. У дослідженні доведено, що важливою умовою організації успішної роботи міської методичної служби виступає урахування особливостей освіти дорослих, тобто сучасних положень андрагогіки.

5. Модель системи методичної роботи закладів освіти міста з розвитку духовної культури учителя спрямована на створення духовного, культурно-освітнього середовища професійно-педагогічної діяльності вчителя, яке створює умови для діалогу культур, творчої самореалізації. Така модель включає блоки: організаційно-методичний; інформаційно-просвітницький; опитувально-корекційний; експериментально-дослід-ницький. Визначені структурні компоненти науково-методичної роботи, рівні (міський і шкільний) та етапи процесу розвитку духовної культури вчителя в системі методичної роботи.

6. Аналіз психолого-педагогічної, методичної літератури, практики організації міської методичної служби дозволив визначити функції, принципи, завдання та форми цієї роботи в контексті вирішення завдань розвитку духовної культури сучасного вчителя. Робота з учителями на сучасному рівні вимагає створення ситуацій вільного вибору змісту, форм процесу розвитку духовної культури, реального використання практичного досвіду вчителя, особливої уваги до мотиваційного блоку, до творчої основи всіх напрямків і форм роботи з розвитку духовної культури вчителя.

7. Система організації методичної роботи з розвитку духовної культури складалася з 5 етапів: діагностико-аналітичний; діяльнісно-організаційний; креативно-пошуковий; функціонально-стабілізуючий; стратегічно-розвиваючий. Методична робота з педагогічними кадрами здійснювалася за 4-ма рівнями: 1) індивідуальна робота на аналітико-підготовчому етапі; 2) робота в шкільному проблемно-практичному семінарі на креативно-пошуковому етапі; 3) робота в міських предметних навчально-методичних об’єднаннях на конструктивно-розвиваючому етапі; 4) робота в міських предметних навчально-методичних об’єднаннях на стратегічно-розвиваючому етапі.

8. Експериментальна робота проходила на міському (система роботи з різними категоріями педагогів з розвитку духовної культури) та шкільному рівнях (система методичної роботи закладів освіти) і включала оновлення стратегії планування (створення Концепції методичної роботи з розвитку духовної культури особистості вчителя), визначення системи заходів (міжшкільна та міська система методичної роботи, диференційна та індивідуальна робота з різними категоріями педпрацівників; робота творчих груп та ін.), оновлення організаційної структури. Були створені науково-методична рада, предметні експертні групи, творчі групи опорних шкіл, експериментальних майданчиків. Відповідно до завдань діяльності методичної служби міста було розроблено та впроваджено навчальні плани та програми міських семінарів для педагогів різних кваліфікацій, зокрема постійно діючий семінар для директорів шкіл, для заступників директорів та ін. Контроль у системі методичної роботи мав випереджаючий характер.

9. Дослідження довело, що процес розвитку духовної культури вчителя в системі методичної роботи закладів освіти міста буде ефективним за умов: використання культурологічного підходу, який спрямований на забезпечення зв’язку духовних орієнтирів учителя і його професійної педагогічної діяльності; створення моделі міської методичної служби як духовного та культурно-освітнього поля творчої педагогічної діяльності; урахування у взаємодії з учителем специфіки навчання й виховання дорослих.

10. Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем процесу розвитку духовної культури вчителя. Подальшої роботи вимагають питання щодо духовного саморозвитку вчителя, взаємодії всіх соціальних та освітніх інститутів у духовно-творчому розвитку сучасного педагога, наступності інституціональних та неінституціональних форм духовно-творчого становлення вчителя.

Основний зміст дослідження відображено в таких публікаціях:

1. Ткачова Т. Духовна культура як професійна якість учителя // Освіта на Луганщині. – 2002. – № 1 (16). – С.58-60.

2. Ткачова Т. Удосконалення роботи міського науково-методичного центру: з досвіду роботи // Освіта і управління. – 2002. – № 1. – Т.5. – С.171-175.

3. Ткачова Т. Від нових форм до нового змісту (удосконалення науково-методичної роботи як засіб педагогічної майстерності освітян) // Управління освітою. – 2002. – липень. – С.18-19.

4. Ткачова Т.М. Взаємозв’язок духовної культури вчителя та учнів у сучасних умовах соціокультурного розвитку суспільства // Вісн. Луган. держ. пед. ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 2002. – № 8. – С. 251-258.

5. Ткачова Т.М., Казаков Ю.М. Тільки духовна людина може виховати духовну особистість (досвід вивчення духовно-ціннісних орієнтацій вчителів та учнів м. Луганська) // Освіта Донбасу. – 2002. – № 2. – С.66-71.

6. Ткачова Т.М. Деякі питання управління процесом формування духовної культури особистості вчителя засобами методичної служби // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки: Зб. наук. пр. / Редкол.: Т.І.Сущенко (відп. ред.) та ін. – Вип. 19. – Київ-Запоріжжя, 2001. – С.196-203.

7. Ткачова Т.М. Система методичної роботи міста по формуванню духовної культури особистості // Гуманізація навчально-виховного процесу: Наук.-метод. зб. – Вип. ІХ. – Слов’янськ: СДПІ, 2000. –