КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

ВЕРНИГОРА Надія Миколаївна

УДК 130.2:111.852] (4-15) (091) (143)

Історична динаміка антропного виміру

естетичного ідеалу в західноєвропейській культурі

17.00.01 – теорія та історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті

культури і мистецтв, Міністерство культури і мистецтв України, м.Київ

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Пархоменко Тетяна Сергіївна,

Київський університет туризму, економіки і права

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент

НАН України

Даниленко Віктор Михайлович,

завідувач відділу історії України другої половини

ХХ ст., Інститут історії України НАН України

кандидат філософських наук,

член-кореспондент Академії мистецтв України

Чміль Ганна Павлівна,

Київський університет театру, кіно і телебачення

ім..І.Карпенка-Карого

Провідна установа: Національний педагогічний університет

ім.М.П.Драгоманова Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться 25 червня 2004 р. о 16 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.807.02 у Київському національному університеті культури і мистецтв (01133, м.Київ, вул.Щорса, 36, ауд.209).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету культури і мистецтв (01133, м.Київ, вул.Щорса, 36)

Автореферат розісланий 24 червня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Загуменна В.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Наприкінці ХХ століття Україна остаточно ввійшла до європейської культурної парадигми, що позначилось і на тих естетичних орієнтирах, що, фактично, стають зразками в усіх сферах культурного українського суспільства, починаючи від академічних мистецтв і закінчуючи шоу, модельним бізнесом, масовими виявами естетичної поведінки. Проте естетичний ідеал західного зразка має свою історію становлення та розвитку. Він формувався у певних історичних умовах, які позначилися на ньому, по-різному виявляючись в естетичних і філософських теоріях, в літературних творах та історичних працях, у стильових мистецьких напрямах, побуті, що в сукупності утворювало естетичну культуру країни певного історичного періоду.

Серед складових естетичної культури важливе місце посідає естетика самої людини, стрижнем якої є фізична, або антропна естетика. Фізична краса та привабливість завжди були важливою складовою естетичного ідеалу, проте історично цей антропний естетичний ідеал постійно змінювався, модифікувався, навіть в межах одного географічного регіону, однієї історичної епохи. Зокрема, змінювалось співвідношення тілесного і духовного, індивідуального і соціального його компонентів.

Формування та модифікація уявлень про ідеал людської краси відбувалися протягом усієї історії людства, тривають вони і в наш час. Характеристики тілесної краси людини нині набувають більшої значущості, оскільки вони стають об’єктом не тільки наукового, суто теоретичного аналізу, а й фактором ширшого загальнокультурного контексту. Поняття “антропний вимір естетичного ідеалу” виражає специфіку існування людини в історії як носія естетичних ознак, про що свідчать твори образотворчого мистецтва і літератури. Тому осмислити роль і значення естетичного компонента в бутті людини можна, враховуючи історичний досвід та культурні надбання попередніх епох.

Слід зазначити, що феномен антропного виміру естетичного ідеалу у вітчизняній культурології як радянського, так і пострадянського періодів ще не піддавався цілісному теоретичному дослідженню в історичному аспекті. Існують лише окремі роботи історико-культурного спрямування, автори яких зупиняються на цьому явищі, проте воно не складає самостійний предмет дослідження. З огляду ж на значні соціокультурні трансформації глобального масштабу протягом останніх десятиліть назріла потреба комплексного аналізу цієї проблеми саме в історичному аспекті.

Актуальність теми дисертації полягає в тому, що дослідження історичної динаміки антропного виміру естетичного ідеалу в західноєвропейській культурі сприятиме кращому розумінню деяких сутнісних моментів сучасних естетичних процесів як в західноєвропейській культурі, так і в культурі України.

Зв’язок дослідження з науковими програмами. Дисертація виконана згідно з державними комплексними програмами Міністерства культури і мистецтв України: “Державна програма розвитку культури на період до 2007 року”, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 06.08.2003 року № 1235; “Програма розвитку музейної справи на період до 2005 року”, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.2002 р. № 442; “Загальнодержавна програма розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 роки”, затверджена Законом України від 25.12.2002 р. № 361-4, а також згідно з планом наукових досліджень кафедри теорії та історії культури Київського національного університету культури і мистецтв “Художні процеси в суверенній Україні”.

Окремі положення дисертаційного дослідження лягли в основу підготовки нових державних програм з підтримки творчої молоді і збереження та використання замків України, а також пам’яток дерев’яної сакральної архітектури.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу широкої джерельної бази виявити історичну динаміку антропного виміру естетичного ідеалу в західноєвропейській культурі з часів античності до початку ХХ століття.

Досягнення означеної мети передбачає вирішення таких завдань:

-

-

-

-

-

-

-

Об’єкт дослідження – історичні аспекти антропного виміру естетичного ідеалу.

Предмет дослідження – історична динаміка антропного виміру естетичного ідеалу в західноєвропейській культурі від античності до початку ХХ століття.

Хронологічні межі та географія дослідження. В дисертації аналізується процес становлення та модифікації естетичного ідеалу в його антропному вимірі з часів грецької античності до початку ХХ століття. Дослідження визначеного періоду дозволяє виявити ключові моменти в історичному розвитку західноєвропейського естетичного ідеалу (в тому числі в пам’ятках образотворчого мистецтва) і дає змогу з високою репрезентативністю простежити за динамікою трансформацій його антропного виміру.

Географія дослідження охоплює ряд західноєвропейських країн, а саме тих, що в певні історичні періоди продукували загальноєвропейський естетичний ідеал та впливали на його модифікацію: Давня Греція та Давній Рим, а також Франція, Німеччина та Італія з часів Середньовіччя і до початку ХХ століття.

Для з’ясування деяких історичних моментів, для розуміння значення ряду подій та явищ дисертант при необхідності інколи відходить від означених географічних меж, щоб звернутися до зразків художньої культури інших європейських країн заради підтвердження своєї думки або проведення певних паралелей.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

-

-

-

-

-

Теоретико-методологічна база дослідження визначається сучасною методологією соціально-гуманітарного пізнання. Вона спирається на принципи історизму, науковості та об’єктивності. Застосовувалися проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, історико-порівняльний, історико-генетичний, аналітичний та описовий методи.

Джерельна база дисертаційної роботи:

-

-

-

-

-

Науково- практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його основні положення, висновки, фактичний матеріал можуть бути використані у подальшій розробці обраної теми, при написанні наукових праць з історії західноєвропейської художньої культури, підготовці спецкурсів у вищих навчальних закладах. Висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані при розробці й реалізації національних програм в галузі художньої культури.

Апробація результатів наукового дослідження. Основні положення та результати дослідження викладені у статтях і повідомленнях автора на всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференціях “Туризм у ХХІ столітті: глобальні тенденції та регіональні особливості” (Київ, 2001), “Україна – країни Сходу у ХХІ столітті: діалог культур, цивілізацій та педагогічних технологій” (Київ,2002), “Круглому столі” “Культура слов’янського народу: перспективи, проблеми“ (Київ, 2002), міжнародному симпозіумі “Іконописне мистецтво діаспори” (Київ, 2003); крім того вони обговорювались на засіданнях і семінарах кафедри історії та теорії культури Київського національного університету культури і мистецтв.

Публікації. Здобуті автором наукові результати відображено в 6 наукових одноосібних публікаціях, з них 3 у фахових виданнях.

Структура і обсяг дисертації. Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг дисертаційного дослідження - 162 сторінки основного тексту. Список використаних джерел - 11 сторінок (165 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано мету і завдання, визначено його об’єкт і предмет, наведено дані про зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Охарактеризовано методи дослідницької роботи, розкрито наукову новизну і практичне значення роботи, подано відомості про апробацію та впровадження отриманих результатів у практику, публікації.

У першому розділі - “Історіографія проблеми. Джерела та методологія дослідження” - визначається поняття антропного виміру естетичного ідеалу, висвітлюються основні підходи до проблеми антропного виміру естетичного ідеалу.

На початку розділу з метою уточнення понятійно-категоріального апарату дослідження аналізуються поняття “ідеал”, “естетичний ідеал”, “антропність”, “антропний вимір естетичного ідеалу”, уточнюються поняття „естетика людини” і “антропна естетика”. Слово “ідеал”, що походить від грецької “ейдос” – “ідея”, “поняття”, ”уявлення”, - означає досконалість, досконалий зразок чогось, найвищу кінцеву мету прагнень, діяльності. Ідеал - це створений свідомістю людини досконалий образ мети, що, з одного боку, зумовлений розвитком об’єктивної дійсності у напрямку від “сущого” до “належного”, а з іншого - є об’єктом бажання, спрямування самої людини, яка пов’язує з його досягненням задоволення власних потреб.

“Естетичний ідеал” автор визначає як мету естетичного освоєння і творення дійсності, чуттєвого ставлення і сприйняття в ціннісній шкалі прекрасного. Вводячи поняття антропного виміру естетичного ідеалу, дисертант підкреслює, що антропність постає як людиномірність, на відміну від поняття “антропоморфність” – людиноподібність. Тому можна вести мову про антропний вимір естетичного ідеалу, антропний ідеал як різновид естетичного ідеалу, а саме: як про естетику людської досконалості, що розглядається дисертантом як фізична (тілесна) досконалість.

Автор відзначає, що естетичний ідеал, в його антропному вимірі, привертав до себе увагу дослідників кількох наукових напрямів, зокрема, істориків, мистецтвознавців, філософів. Це пояснюється межовою проблематикою об’єкта наукового дослідження.

Радянські та сучасні дослідники з країн СНД проблему історичного розвитку естетичного ідеалу розглядали, як правило, в ширшому загальнокультурному контексті, зокрема, в контексті художньої культури, не виокремлюючи в самостійний предмет історичного дослідження. Серед сучасних наукових праць історичного спрямування, автори яких працюють в галузі теорії і історії культури, слід відмітити ті, що визначають певні загальнонаукові принципи культурологічного дослідження (Ю.Легенького, Л.Карпової, Т.Пархоменко та інших), а також роботи, спрямовані на суто історичні підходи до вивчення процесів у сфері культури з точки зору їх часового розгортання (В. Даниленка, Л.Смоляр та ін.).

Серед історико-культурологічних праць, що так чи інакше торкаються проблеми естетичного ідеалу, слід відмітити наступні.

По-перше, це роботи видатного радянського вченого А.Ф.Лосєва. Досліджуючи історію естетики, він розглядав її не тільки як філософську рефлексію, а й як втілення уявлень про прекрасне і потворне у творах мистецтва і, зрештою, в самій людині. Хоча антропний вимір естетичного і не був самостійним предметом дослідження вченого, проте його відомі роботи, такі як “Естетика Відродження”, “Римсько-еліністична естетика”, містять важливий історико-культурний матеріал.

По-друге, це роботи зарубіжних вчених ХХ століття, зокрема, голландського історика Й.Хейзінги „Осінь Середньовіччя”. Хоч вона й не присвячена дослідженню людиномірності естетичного ідеалу, проте містить у собі цікаві спостереження та висновки автора. Польський філософ А.Кучинська в контексті філософського розуміння прекрасного торкається деяких конкретно-історичних типів людської краси, втіленої у творах образотворчого мистецтва.

По-третє, це мистецтвознавчі розвідки, в яких проблема антропного естетичного розглядалася крізь призму особливостей його втілення у творах мистецтва – живопису, скульптури тощо. Проте ознаки тілесної естетики були не стільки самостійним предметом дослідження, скільки сприймалися як художній образ, створений індивідуальною творчою манерою автора у відповідності з принципами певного стильового напряму. Серед таких робіт слід відзначити роботи Ю.Колпінського, який досліджував особливості образу людини в мистецтві Давньої Греції та Давнього Риму. Як побіжне питання образу людини у творах образотворчого мистецтва поставало на сторінках праць з історії мистецтва Б.Ривкіна, М.Алпатова, Н.Дмитрієвої, Т.Сєдової та ін.

По-четверте, це філософські праці, присвячені визначенню понять „ідеал”, „естетичний ідеал”, „прекрасне”, „прекрасне в людині”. В них досліджується рефлексія естетичного ідеалу, у тому числі людини, яка містить думку різних історичних епох. Серед авторів, яким належить певний внесок у розробку категоріального апарату, слід відзначити Л.Левчук, Ю.Борєва, Е.Ільєнкова, Л.Столовича. Їх праці спрямовані передусім на розробку теоретичних питань естетики і аналізують естетичний ідеал як логіко-понятійний конструкт філософської рефлексії.

У висновках до розділу дисертант підсумовує, що аналіз історіографії проблеми свідчить про недостатню розробку проблеми історичної динаміки антропного виміру естетичного ідеалу як самостійного предмета наукового вивчення. Водночас проаналізовані роботи містять методологічні настанови, які й застосовані в дисертаційному дослідженні.

У другому розділі - “Еволюція змісту антропних характеристик естетичного ідеалу від античності до Відродження” - розглядається становлення європейського естетичного ідеалу людини.

У підрозділі 2.1. - ”Динаміка антропного ідеалу античності”- дисертант простежує процес становлення та розвитку людиномірного естетичного ідеалу античності.

В дисертації показується, як в різні періоди античності (гомерівський -ХІ-ІХ ст.до н.е., архаїка - УІІІ-УІ ст.до.н.е., класика - У-ІУ ст.до н.е., еллінізм - ІІІ-І ст. до н.е., період Римської Республіки та Імперії - УІ ст. до н.е.- 476 р. н.е.) змінювались уявлення про людську красу.

Автор вважає, що говорити про реконструкцію естетичного ідеалу в його антропному вимірі часів гомерівського періоду можна тільки із значними припущеннями. Це пояснюється тим, що зображення людини у вазопису, зразки якого дійшли до нас, не можуть вважатись достовірним свідченням про уявлення давніх греків про красу, оскільки рівень майстерності митців невисокий. Достатньо згадати геометричний стиль, поширений у вазопису аж до часів ранньої архаїки (Дипилонські амфори середини УІІІ століття до н.е.). Зображення людини мають тут схематизований характер.

В архаїчний період уявлення про прекрасне дають гомерівські поеми, створені приблизно у УІІІ-УІІ ст. до н.е. Аналіз текстів „Іліади” і „Одіссеї” дозволяє зрозуміти, що термін „прекрасне” застосовується до значної кількості предметів, а не тільки по відношенню до характеристики людини. Там, де йдеться про людську красу, відомості достатньо обмежені, проте чітко зрозуміло, що краса людини орієнтувалась на зразок, втіленням якого, за уявленнями греків, була краса богів.

Образотворче мистецтво ще лишається в межах узагальненого зображення, проте мистецький рівень живопису, передусім, вазопису, зростає, про що свідчать розписи так званого чорнофігурного стилю. Скульптура обмежена у своїх можливостях майстерністю скульпторів і канонами, яких вони мали дотримуватись. Проте деякі узагальнення можливі на основі цих канонів, що, ймовірно, відображали естетику людини. Можна відзначити, наприклад, поширення такої ознаки як довге кручене волосся як для жінок (кори), так і для чоловіків (куроси), характерне, принаймні, у першій половині УІ ст. до н.е.

Безумовно, найбагатший матеріал для дослідження надає грецька класика. Аналізуючи образотворче мистецтво і філософську літературу грецької класики, дисертант стверджує, що ідея прекрасного визначає всю змістову сутність і спрямованість класичної художньої культури. Прекрасне реалізується як ідеал, що має нормативну значущість (цінність) і розкривається на категоріальному рівні в поняттях гармонії, міри, і врешті – решт, калокагатії, тобто єдності добра і краси, поєднання естетичних характеристик з етичними. Останні ж ототожнюються з інтелектуальним розвитком людини, вихованням (сократівське розуміння доброчесної людини). Недаремно, на думку Аристотеля, втіленням краси є досконала людина, в якій поєднуються всі чесноти, як зовнішні, так і внутрішні. А Сократ (в діалозі Платона “Бенкет”) намагається всебічно з’ясувати категоріальну визначеність поняття прекрасного, хоча й використовує це поняття у значно ширшому сенсі, ніж суто антропний.

Аналіз пам’яток скульптури та вазопису класичної доби дозволяє дисертанту дійти висновку, що антропний вимір класичної естетики – це ідеалізована краса людського тіла, досконалого фізично і психічно врівноваженого. Віковий ценз моделей - молодість та рання зрілість, хоча фізична розвиненість розуміється дещо по-різному, залежно від соціального статусу людини. Так, Аристотель зазначає, що тіло вільного грека відрізняється від тіла раба і що для першого не є ознакою прекрасного надмірна фізична сила та фізична розвиненість. Іншою особливістю антропного естетичного ідеалу давньогрецької класики є те, що всі ці ознаки стосуються чоловічої зовнішності, визнаючи таким чином саме його носієм ознак прекрасного. Жінка стає носієм прекрасної тілесності дещо пізніше, принаймні, з часів Праксителя(приблизно з середини IV ст. до н.е).

Дисертант зазначає, що ідейні зрушення в розумінні феномена краси відбувалися наприкінці давньогрецького періоду античності. В елліністичній художній культурі руйнуються гармонія, пропорція, міра як характеристики антропної краси. Ідеалізація поступається місцем натуралізму, принаймні якщо фізична досконалість зберігається, то щодо психічно-емоційного стану моделей, палітра скульптора стає різноманітнішою: відображення різних, у тому числі межових, надзвичайних емоційних станів людини .

Щодо римського естетичного ідеалу в антропному вимірі, то він не обов’язково означає фізичну красу і досконалість людини, особливо часів Імперії, коли в ньому на першому плані постає соціальна значущість людини. Про це свідчить значна кількість портретів, моделі яких були фізично непривабливими - старі, лисі, зморшкуваті, пихаті обличчя, проте вони мали високий соціальний статус (імператори, сенатори, консули). Скульптор навіть не згладжує, не нівелює неприємних рис обличчя. Отже, на думку дисертанта, якщо модель є особою з високим соціальним статусом, то риси обличчя майже не „прикрашаються” митцем. Однак художня література містить додаткові свідчення про тогочасні уявлення про фізичну красу пересічних громадян, та навіть про технології, якими вони користувались для її досягнення. З Овідієвих творів дізнаємося, що засобами підтримання або створення тілесної краси були гігієна (особливо догляд за зубами, чистотою тіла), перукарське мистецтво, косметика. На відміну від краси в описах Гомера, що подається як враження спостерігачів, Овідій дає об’єктивістський опис фізичних складових тілесної краси: стану шкіри, волосся, брів. Він підкреслює, що неодмінною ознакою ідеального тіла є здоров’я, хоча, за його свідченням, є й протилежні думки, що дає підстави говорити про історичну зумовленість варіативності ідеалу антропної краси часів ранньої Римської Імперії.

У підрозділі 2.2 - “Антропне вираження естетичного ідеалу Середньовіччя” - окреслюються принципові зміни в естетичних канонах антропної краси в У-ХІУ ст. н.е.

Західноєвропейське Середньовіччя починається з повернення до ідеалізації, проте, на відміну від античної класики, ідеалізація набувала вигляду символізації. Загальна теза, з якої виходить все Середньовіччя, – тіло прекрасне тільки як вмістилище краси духовного, яка є найвищою порівняно з тлінною оболонкою, тілом. Незважаючи на те, що така ідеологія почала формуватись ще за часів античності, – про це свідчать, наприклад, твори Плотіна, - формування її візуального супроводу складатиметься пізніше і протягом усього Середньовіччя буде зазнавати постійної модифікації, про що свідчать пам’ятки образотворчого мистецтва. Писемні джерела не дають достатніх уявлень про історичні форми тілесної краси: прекрасне постає як відображення певних моральних чеснот його носія. Тому головним джерелом для дослідження антропного виміру тілесної естетики є пам’ятки образотворчого мистецтва, у тому числі книжкові й медальйонні мініатюри. Діахронічний зріз найхарактерніших зразків образотворчого мистецтва зазначеного географічного ареалу свідчить, що перехід від римської античності до раннього Середньовіччя відбувався в напрямі від реалістичного зображення людини до символізації духовності за допомогою акцентуації очей і надмірної площинності обличчя. Такими є, наприклад, зображення євангеліста Луки з Ліндісфарнеського євангелія початку УІІІ ст., про це ж свідчить рельєф з оправи Каролінгського євангелія ІХ ст. До ХІ-ХІІ ст. схематизм зображення навіть посилюється (ілюстрації з Перикопкниги Генріха ІІ, скульптурні зображення з тимпана костелу в Церво, скульптури з Королівських воріт собору в Шартрі). Зберігаються ці ознаки до першої половини ХІІІ ст.

Разом з тим можна відзначити, що зображення відбивають певні поширені риси: як правило, чоловічі обличчя прикрашають вуси та борода, якщо це святий або вищі світські чини (бронзова статуя Карла Великого ІХ ст. Лувр), волосся, як правило, коротко підстрижене. Жіночі зображення – голови прикриті накидками, іноді на голову накинуто плащ, що таким чином перетворюється на капюшон, волосся підібране в тугу зачіску. Тіло - як чоловіче, так і жіноче - не підкреслюється, навпаки, приховується складками одягу, що в цілому схожий на давньогрецькі туніки і хітони, вільно спадає, драпіруючи реальні форми. Це підтверджує тезу, що фізична досконалість не мала тоді самоцінного значення щодо жіночої краси і навряд чи волосся вважалося естетичною цінністю, якщо за часів пізнього Середньовіччя воно ретельно приховувалося під головним убранням.

Наприкінці ХІУ ст., з утвердженням ідей італійського треченто, картина змінюється. Художні зразки тих часів – живописні, скульптурні – свідчать про зміни одягу, що, очевидно, відбивають зміни в ціннісному ставленні до тілесної краси. У Франції ж формування рицарської куртуазної культури спричинило й появу нового естетичного ідеалу в його антропному вимірі: духовна витонченість, притаманна рицарській культурі, потребувала й відповідного візуального супроводу - змінюється сам зовнішній вигляд людини, з’являється мода, що підкреслює форму людського, особливо жіночого тіла. Приталені сукні, декольте, вузькі рукава – все це підкреслює реальні обриси жіночого тіла. Щодо чоловічого тіла, то воно лишається міцним, як того вимагала приналежність до лицарського стану.

Разом з тим зберігається і навіть посилюється завдання візуалізації духовності. У жіночому естетичному ідеалі це трансформується в такі ознаки: високе чоло із штучно вибритим волоссям до маківки та бритими бровами, величина якого оптично збільшувалась завдяки головному вбранню певної конусообразної форми – еннену, волосся, як і раніше, ретельно приховується. Акцентуація обличчя візуально порушувала пропорції фігури зменшуючи її. Розпущене волосся з’являється на зображенні пізнього Середньовіччя у Мадонни, ангелів, причому воно обов’язково світлого, золотистого кольору, а чорне розпущене волосся характеризувало жінок пов’язаних з „нечистою силою”.

Аналізуючи мініатюри ХІУ ст.- ХУ ст., дисертант робить висновок, що на той час існували два естетичних ідеали жіночої краси – готичний і ренесансний. Так, протягом тільки ХІУ ст. спостерігаються зображення жінок, у яких волосся не приховується повністю (ілюстрації з Біблії Велислава близько 1340 р., книжкова ілюстрація 1360 р. із зображенням діви Марії і мініатюра з Хроніки Фруасар із зображенням приїзду королеви Ізабелли з Баварії до Парижу 1389 р, на якій волосся жінок ретельно прибране під головний убір).

Загалом для естетичної культури періоду Середньовіччя характерне вироблення нових критеріїв естетики антропності. Символізм, характерний для середньовічної естетики в цілому, перетворив і естетику людини у набір символів. Тіло не може бути ані прекрасним, ані досконалим, красою людина володіє тією мірою, якою вона наближається до естетичного ідеалу – Бога. Це неможливе в абсолюті, але можливе відносно – як збереження душі, що єднає з Богом.

У пізньому Середньовіччі зображення людини поступово втрачає символічний характер і стає більш реалістичним. Проте все одно ідеал антропного прекрасного лишається підпорядкованим духовним, неземним цінностям, тілесність підпорядковувалася духовності і не мала самостійного естетичного значення.

В основі естетики Відродження, що досліджується у підрозділі 2.3 - “Канони антропної краси епохи Відродження” - лежить поновлення статусу естетики антропного як прекрасної тілесності.

В добу Відродження знову утверджується значення проблеми людини як центральної у філософії та мистецтві, - так званий антропоцентризм. Відновлюється естетика здоров’я фізично розвиненого тіла. Виникають естетичні теорії, що розробляють нові та вдосконалюють античні канони зображення прекрасного тіла в мистецтві.

Спираючись на античні канони і вважаючи першовзірцем краси людину пропорційної будови, теоретики Ренесансу великого значення надавали як античним оригіналам, так і їх численним копіям, захоплюючись формою, точністю, майстерністю відтворення живого тіла. Принцип прекрасної творчої особистості поєднувався у теоретиків Відродження з намаганням математично вирахувати пропорції, симетрії, перспективу (Альберті, Леонардо да Вінчі, Дюрер).

Хоча культура Відродження пов’язана з повагою до античної спадщини, все ж її вплив, за всієї важливості, не був визначальною рисою культури даної епохи. Дисертант розглядає досить широке коло уявлень про Відродження як поновлення античних принципів калокагатії в естетиці. Якщо калогагатія була принципом гармонізації тілесного і духовного, естетичного і етичного (в широкому сенсі), то ренесансна естетика, що є ціннісною складовою ренесансного індивідуалістично центрованого світогляду, надає перевагу квітучій тілесності.

У висновках до другого розділу відзначається, що розвиток естетичного ідеалу в його антропних характеристиках досліджуваного періоду історії західноєвропейської культури не є лінійним та кумулятивним.

Дисертант обґрунтовує, що визнання людини “мірою всіх речей” часів грецької класики не означає, що ця “міра” є сталою і абсолютною. Філософія, і особливо образотворче мистецтво грецької античності свідчать: людина сама вимірюється по-різному як з погляду уявлень про прекрасне в ній самій, так і в аспекті її “прекрасного відображення” у творах образотворчого мистецтва. За часів грецької архаїки серед носіїв естетичного ідеалу, зокрема в скульптурі, домінують чоловічі моделі, і лише з часів класики певною мірою настає відносна рівновага жіночих та чоловічих моделей.

Класика, що теоретично обґрунтовувалась принципом калокагатії як врівноваженості фізичного і духовного, втілюється у зразках скульптури, в яких зображено помірну тілесність і використано ракурси, що свідчать про врівноважений психічний стан.

Образотворче мистецтво еллінізму свідчить про порушення гармонійності, яке поступається експресії. Остання, наприклад у скульптурі, втілюється в зображенні рухів та ракурсів, що відтворюють психічне хвилювання і фізичне страждання.

Римська антропна естетика постає як більш раціоналізована, як така, що спирається на „наукове” підґрунтя: гігієну, косметику (від грецького слова „космос” – порядок), перукарське мистецтво. Крім того, дисертант показує, що давньоримська естетика антропного містить значний соціальний елемент, і це принципово відрізняє її від давньогрецької.

Аналізуючи естетику західноєвропейського Середньовіччя, дисертант відзначає різке збільшення питомої ваги духовного як антиінтелектуального, інтуїтивного (релігійного) у змісті антропної естетики. Це позначається на акцентуації обличчя людини, що вважається носієм одухотвореності, ігноруванням тіла, про що свідчать канони письма. Ці ознаки посилюються протягом УІІІ-ХІІ століть. Проте, починаючи з ХІІІ століття, з поширенням рицарської культури у Франції естетичний ідеал змінюється. Дисертант стверджує, що протягом ХІУ століття існують два естетичних антропних ідеали: готичний і новонароджений – ренесансний.

Ренесанс повертає значення тіла як носія ознак прекрасного в антропному розумінні, розглядаючи його в суто природному вимірі: здоров’я, фізична розвиненість, що відповідають природним канонам. На відміну від античності, основною моделлю, носієм естетичного ідеалу постає насамперед жіноча тілесність.

У третьому розділі - “Розвиток антропного естетичного ідеалу Нового часу” - присвячений аналізу історичної динаміки антропного виміру естетичного ідеалу в західноєвропейській культурі, яка відбувалась протягом ХУІІ-ХІХ століть.

У підрозділі 3.1. - ”Фізична краса людини у її відбитку в образотворчому мистецтві ХУІІ - першої чверті ХІХ століть” - автор досліджує естетичний антропний ідеал даного періоду на матеріалі його втілення у мистецтві основних стильових напрямів - бароко, рококо, класицизму. ХУІІ століття - це доба переходу від пізнього Ренесансу через маньєризм до бароко. Зазначається, що у ХУІІ столітті, коли панує переважно стиль бароко, що характеризується складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною експресивністю, емоційністю, багатоплановістю художнього вирішення, зберігається в цілому антропний ідеал Ренесансу: здоров’я, молодість, фізична досконалість. Однак поступово, в часи пізнього бароко і особливо рококо, естетичний ідеал модифікується до штучного “вдосконалення” природної краси: “жінки-метелики” з високою зачіскою, тонкою талією (мода часів Марії Антуанетти). Дисертант звертає увагу на те, що в цілому рококо насичується витонченою чуттєвістю, про що свідчить еротичне забарвлення картин Буше і Фрагонара. Отже, образотворче мистецтво, а також мода часів бароко і рококо свідчать, що антропний естетичний ідеал протягом XYII – XVIII століть змінюється у напрямку від природного виміру до штучно створеного, такого, що виявляє естетику людини як наближену до природних параметрів і розглядають її як таку, що потребує втручання самої людини. Трансформація до штучності підтверджується поширенням такої деталі одягу, як корсети (талія має зменшитись), перук (власне волосся вже не вважається досконалим) або ускладнених штучними принадами зачісок. Можна сказати, що протягом ХУІІ- ХУІІІст. зростає значення волосся як естетичної ознаки чоловічої і жіночої антропної краси. З іншого боку, тілесність постає вивільненою від канонів сприйняття як пропорційного (середнього).

Кінець ХУШ - початок ХІХ століття проходить під знаком класицизму (або так званого неокласицизму у самій Франції, на відміну від „першого” класицизму ХУІІ століття, представленого творчістю Н.Пуссена), викликаного потребою в героїчному та в героях, необхідних великій буржуазній революції у Франції. Це породило, поступово поширившись за її межі, новий естетичний ідеал чоловіка-громадянина і жінки-громадянки. Візуалізація цього етичного замовлення повернула ідеал фізичної природності людини, спрощеності як лаконічної витонченості і духовного аристократизму.

Повернення до мистецтва етичного виміру естетичного ідеалу, морального виміру людини втілилося в тому, що центральне місце у творах мистецтва посів образ людини розумної, мужньої, відданої громадському обов’язку. Не даремно сюжети черпаються з ідеалізованої історії давньої Греції та республіканського Риму. Саме відданих громадян вважають взірцем гармонійної людини. Прекрасне постає не тільки і не стільки як фізична досконалість, а як обов’язкове втілення моральних чеснот, що не було характерним для естетики людини в добу Відродження. Якщо в рококо етичне відсутнє, то в класицизмі етичне домінує над естетичним. При цьому сам класицизм вважає, що він наслідує “справжню” античність, а домінування громадського обов’язку в естетиці досконалої людини, вважає дисертант, то є власне прочитання класицизмом античного антропного ідеалу.

У підрозділі 3.2. - ”Естетичний аспект образу людини ХІХ- початку ХХ століття” - зміни в естетиці антропного простежуються на прикладах стильових змін, що відбуваються протягом століття. ХІХ століття після наполеонівських війн поступово формує демократичний ідеал, що усереднює, стирає різкі відмінності між ідеалом елітарним та профанним. Індивідуальність поступається масовості, відбивається професіоналізація людини (чоловіка ), до елегантності додається діловитість.

Протягом століття змінюється кілька основних стильових напрямів: класицизм, ампір, романтизм та сентименталізм, бідермайєр (у Німеччині), сіцессіон, нарешті, імпресіонізм, символізм, модерн і еклектика. Така швидкоплинність стилів, на думку дисертанта, свідчить про прискорення темпу змін естетичних ідеалів. Крім цього, відзначається, що протягом століття помітно посилюється тенденція до уніфікації естетики людини як у соціально-структурному плані, так і в розмиванні статусності естетичного ідеалу, характерного для попередніх епох (мода завжди свідчила про певний соціальний статус або навіть рід занять). Ще одна тенденція, на думку автора дисертації, полягає в інтернаціоналізації, в межах західноєвропейської естетики поглядів на красу людини і на принципи створення або вдосконалення цієї краси. Відбувається географічне „вирівнювання” ідеалу антропної краси.

До початку ХХ століття ці тенденції стають яскраво вираженими і на порядку денному остаточно постає питання про естетичний ідеал як результат індустрії краси, що формуватиметься в умовах індустрійно розвиненого та постіндустрійного західноєвропейського суспільства.

У підсумках до розділу зазначається, що ХУП ст., протягом якого в основному панує стиль бароко, створює естетику штучної краси людини, що ґрунтується на принципі експресивності як екзальтованості. Рококо протягом ХУІІІ століття модифікується від „іграшкових” форм інтимної чуттєвої краси до вкрай гіпертрофованих форм антропної естетичної штучності. Поновлює природну естетику людини класицизм, для якого характерне повернення ідеалу фізичної природності людини, наділеної при цьому духовною витонченістю та аристократизмом.

Щодо ХІХ століття, то західноєвропейський ідеал антропної естетики людини переходить від ампіру на його початку через романтизм до ідеалу прагматизму та діловитості наприкінці століття, орієнтуючи на сприйняття людини в її функціональності.

На початку ХХ століття провідні тенденції в розвитку антропного ідеалу свідчать, що настав час індустрії штучної краси людини.

У Висновках підсумовуються найважливіші результати роботи.

1. Розвиток естетичного ідеалу в його антропних характеристиках в досліджуваний період історії західноєвропейської культури не є лінійним та кумулятивним. Так, співвідношення тілесного і духовного як складових антропного естетичного ідеалу має різну історичну конфігурацію від домінування інтелектуального і морально-доброго (грецька класика) до морального як суспільнозначущого громадянського обов’язку (естетика західноєвропейського класицизму) і до заперечення або надзвичайного обмеження духовного взагалі на початку ХХ століття.

2. В розвитку естетичного ідеалу давньогрецької доби простежується гендерна асиметрія, свідченням чого є кількісна диспропорція чоловічих і жіночих моделей у давньогрецькій скульптурі. Ця симетрія зменшується наприкінці класичного періоду та доби еллінізму.

3. Тілесність як складова антропної естетики за часів античної класики розглядається як фізична розвиненість, пропорційність, довершеність. За часів грецького еллінізму вона розширюється, включаючи ознаки фізичної недосконалості, порушення гармонічності, емоційну неврівноваженість, про що свідчать скульптурні зображення людей похилого віку, людей, які переживають сильні емоційні та фізичні страждання. За часів Давнього Риму тілесність, як естетична категорія, вимірюється соціальною значущістю її носія.

4. В антропному вимірі естетичного ідеалу Середньовіччя тілесність взагалі не має самостійного естетичного значення, вона підпорядкована духовності, що розуміється як аскетизм, релігійність людини. Християнська ідеологія, на якій ґрунтується антропне вираження естетичного ідеалу цієї доби, категорію “прекрасне” трансформує в категорію “піднесене”.

5. Основою естетики Відродження стає антропоцентризм, що знов повернув у центр уваги красу тілесності. Проте перехід від готичної до ренесансної антропної естетики відбувався поступово: протягом ХІУ століття співіснують як готичний, так і ренесансний антропний естетичний ідеал. Відродження повертає значення тіла як носія ознак прекрасного в антропному розумінні, розглядаючи його в суто природному вимірі: здоров’я, фізична розвиненість, що відповідають природним канонам. На відміну від античності, основною моделлю носія естетичного ідеалу стає, насамперед, жіноча тілесність.

6. Естетика основних стильових напрямів Нового часу – бароко, рококо, класицизму – в основному зберігає розуміння антропного ідеалу як фізичного, тілесного здоров’я. Проте поступово відбувається його модифікація до штучності, надмірного прикрашання (рококо), а далі - до різкого спрощення й нового варіанту антропної естетики на кшталт героїзованої античності (класицизм).

7. Естетичний ідеал в його антропному вимірі протягом ХІХ століття проходить шлях розвитку від ампіру на його початку через романтизм до ідеалу реалізму та діловитості наприкінці століття, орієнтуючи на сприйняття людини у її функціональності. На зламі ХІХ – ХХ ст. антропне вираження естетичного ідеалу відзначається нестабільністю, мінливістю. Зростає естетизація антикраси, деформації природної або відтвореної у творах образотворчого мистецтва тілесності. На початку ХХ ст. провідні тенденції в розвитку антропного ідеалу засвідчили настання епохи індустрії штучної краси людини, зумовленої глобальними соціально-економічними та викликаними ними ідеологічними змінами у розвитку західно-європейських суспільств.

Основні положення дисертації відображено в одноосібних публікаціях автора:

1.

2.