НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

БУЛАТОВ Євген Вікторович

УДК 346.2+347.191.12

ПРАВОВИЙ СТАТУС УСТАНОВИ

ЯК УЧАСНИКА ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН

Спеціальність 12.00.04 – Господарське право;

господарсько-процесуальне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Донецьк - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті економіко-правових досліджень

Національної академії наук України (м. Донецьк).

Науковий керівник – кандидат юридичних наук, доцент

Хахулін Віктор Васильович,

Донецький державний університет

управління МОН України,

професор кафедри загальноправових дисциплін (м. Донецьк)

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Саніахметова Ніна Олексіївна,

Одеська національна юридична академія МОН України,

завідуюча кафедрою підприємницького та

комерційного права (м. Одеса)

кандидат юридичних наук, доцент

Янкова Олена Степанівна,

Донецький національний університет

МОН України, завідуюча кафедрою

цивільного права та процесу (м. Донецьк)

Провідна установа – Київський національний університет

імені Тараса Шевченка (м. Київ).

Захист відбудеться “ 24 ” лютого 2005 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .170.02 в Інституті економіко-правових досліджень НАН України за адресою: 83048, м. Донецьк, вул. Університетська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту економіко-правових досліджень НАН України за адресою: 83048, м. Донецьк, вул. Університетська, 77.

Автореферат розісланий “ 21 ” січня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Грудницька С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Організації, створені для досягнення соціально-культурних, наукових, благодійних і тому подібних цілей, як правило, залишалися поза увагою господарсько-правових досліджень. Мало уваги організаціям негосподарського призначення приділяла і наука цивільного права. У результаті правовий статус цих утворень, що складають основу некомерційного сектора економіки, продовжує залишатися в значній мірі невивченим, хоча і має суттєві особливості. Очевидно, що у світлі легального визнання Господарським кодексом України (далі – ГК України) правового інституту некомерційної господарської діяльності такий стан речей не можна вважати задовільним.

Особливе місце серед організацій негосподарського призначення посідають установи. Зумовлено це тим, що в порівнянні з іншими видами таких організацій (об'єднаннями громадян, релігійними організаціями, благодійними фондами та ін.), більшість установ у сучасних умовах є не тільки споживачами результатів господарської діяльності інших суб'єктів, але й активно беруть участь у господарсько-виробничих відносинах. Крім того, слід ураховувати, що за відомостями Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України (за станом на 01.01.2004 р.) частка установ у загальній кількості юридичних осіб складає 8,0 %, отже, серед організаційно-правових форм господарюючих суб'єктів установи у кількісному відношенні займають третє місце, поступаючись лише товариствам з обмеженою відповідальністю (30,2і приватним підприємствам (24,7

Чинне законодавство, адресоване установам, далеке від досконалості. Правовий статус установ приватної та колективної форм власності практично не урегульований. Нечисленні норми нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), присвячені цим організаціям, викликають масу питань, що потребують найшвидшого вирішення. ГК України лише виділяє їх серед учасників господарських відносин. Легальні господарські можливості бюджетних установ надто обмежені приписами законодавства. Дотепер не розроблений повноцінний юридичний механізм субсидіарної відповідальності власника за зобов'язаннями бюджетної установи, в якому давно зацікавлена правозастосовча практика. Між тим, в умовах комерціалізованої ринкової економіки установи як ніколи потребують розширення своєї оперативно-господарської самостійності, що безпосередньо залежить від повноти і якості господарсько-правового регулювання.

У науці господарського права немає спеціальних досліджень, присвячених установам. Цивільно-правова наука має у своєму арсеналі декілька робіт, що стосуються правового статусу установ окремих функціональних різновидів (зрозуміло, що межі цих робіт не дозволяли їхнім авторам глибоко проаналізувати загальні майнові правомочності установи), і лише одне спеціальне дослідження, присвячене цивільній правосуб'єктності бюджетних установ (кандидатська дисертація І.В. Авіліної “Гражданская правосубъектность организаций, финансируемых в сметном порядке по государственному бюджету”, 1982 р.). Остання робота через високий ступінь узагальнення не втратила своєї теоретичної цінності і зараз, але суттєва зміна законодавства й економічних реалій зводить до мінімуму її практичну значущість на сьогоднішній день. За роки незалежності в Україні за даною проблематикою не було виконано жодного фундаментального наукового дослідження. Окремі правові питання організаційно-майнового устрою і господарської діяльності установ розглядаються в сучасній українській юридичній літературі поверхнево й висвітлюються найчастіше в контексті характеристики видів юридичних осіб або правового режиму державного майна. Немає й нових вітчизняних досліджень економічного механізму функціонування галузей соціально-культурної сфери, що є основним полем діяльності установ.

Перерахованими вище обставинами обумовлюється актуальність і доцільність дисертаційного дослідження, що і визначило вибір теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт Інституту економіко-правових досліджень НАН України за темою “Удосконалення законодавства про статус суб'єктів господарської діяльності і практики його застосування з метою запобігання економічним правопорушенням” (державний реєстраційний номер 0199U001837) та темою “Гармонізація господарського, екологічного і кримінального законодавства в системі правового забезпечення економіки” (державний реєстраційний номер 0102U000455), у яких автор брав участь як співвиконавець. У межах цих тем автором досліджено поняття і види установ, структура їх господарсько-правового статусу і його елементи, проаналізовані питання попередження економічних правопорушень з боку керівників установ і підготовлені пропозиції щодо оптимізації господарсько-правового регулювання діяльності таких організацій.

Мета і задачі дослідження. Метою роботи є вдосконалення господарсько-правового статусу установи на основі теоретичного узагальнення господарської практики з урахуванням існуючих потреб та розробка конкретних пропозицій до законодавства України, яке закріплює правовий статус установ і регламентує практику його реалізації у процесі здійснення ними господарської діяльності.

Для досягнення вказаної мети у процесі дослідження було поставлено та вирішено наступні задачі:

сформулювати на основі аналізу вітчизняного і зарубіжного законодавства дефініцію установи як учасника господарських відносин, що відповідала б сучасним реаліям і правовим традиціям України;

виділити головні критерії розподілу установ на види і здійснити їхню класифікацію під господарсько-правовим кутом зору;

дослідити основні господарські функції, що здійснюються установами, і визначити коло дозволених їм видів господарської діяльності, яке має бути окреслено у законодавстві;

проаналізувати речові права установи і компетенцію установ у різних сферах господарювання та обґрунтувати пропозиції щодо удосконалення відповідної нормативно-правової регламентації;

дослідити характер самостійної майнової відповідальності бюджетних установ за своїми зобов’язаннями та внести пропозиції щодо його узгодження з правовим режимом їх майна;

розробити напрями удосконалення механізму реалізації субсидіарної відповідальності держави або територіальної громади як власника за зобов'язаннями установи.

Об'єктом дослідження є сукупність господарських відносин, що виникають у процесі створення і функціонування установ усіх форм власності.

Предметом дослідження є правовий статус установи як учасника господарських відносин.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склали загальнонаукові і спеціальні методи: формально-логічний, аналітико-синтетичний, історичний, системно-структурний, порівняльно-правовий. За допомогою формально-логічного та історичного методів розкриті процеси становлення і розвитку господарської правосуб'єктності установ, визначене поняття установи як учасника господарських відносин і проведений розподіл установ на види. Аналіз сучасного стану законодавства про установи здійснений автором за допомогою аналітико-синтетичного методу, який використовувався і в процесі розробки пропозицій з удосконалення правового регулювання діяльності цих організацій. Системно-структурний метод застосовувався при дослідженні окремих елементів господарсько-правового статусу установи. Аналіз різноманітних підходів до поняття установи у вітчизняному і зарубіжному законодавстві проведений за допомогою порівняльно-правового методу.

Теоретичну базу дослідження склали роботи таких вітчизняних і зарубіжних вчених-правознавців, як: І.В. Авіліна, С.С. Алексєєв, Д.А. Бекерська, А.Г. Бобкова, С.М. Братусь, А.В. Венедиктов, О.М. Вінник, В.М. Гайворонський, Є.П.Губін, В.А. Дозорцев, Л. Еннекцерус, І.В.Єршова, З.М. Заменгоф, І.Є. Замойський, С.А. Зінченко, Г.Л. Знаменський, С.М. Корнєєв, В.В. Лаптєв, П.Г. Лахно, Г.Б. Леонова, В.К. Мамутов, В.С. Мартем'янов, Г.В. Пронська, О.А. Пушкін, В.А. Рахмілович, Н.О. Саніахметова, А.П. Сергєєв, І.В. Спасібо-Фатєєва, Є.О. Суханов, Ю.К. Толстой, В.В. Хахулін, О.О. Чувпило, В.С. Щербина, О.С. Янкова та ін. Автор також спирався на роботи вчених-економістів, таких як: Й.М. Бескид, Г.П. Іванов, В.Н. Новіков, Л.І. Якобсон та ін.

Нормативну основу дослідження склали: чинне законодавство України, статути конкретних установ, а також окремі нормативно-правові акти Великобританії, Росії, США, Франції і ФРН. Емпіричною основою дослідження слугували офіційні статистичні дані, практика діяльності установ у Донецькій області і матеріали судової практики.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у вітчизняній юридичній науці системним господарсько-правовим дослідженням, на основі якого здійснено теоретичну доробку правового статусу установи як учасника господарських відносин і розроблено пропозиції з удосконалення чинного законодавства України, адресованого установам. Наукова новизна результатів дослідження полягає в наступному.

Уперше:

сформульовано дефініцію установи як учасника господарських відносин: установою визнається некомерційна організація, що не має членства, із правами юридичної особи, створена одним або декількома власниками (засновниками) для реалізації управлінських функцій, виконання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, надання соціально-культурних послуг або здійснення іншої діяльності негосподарського характеру, що фінансується засновниками повністю або частково; майно закріплюється за установою власником (власниками) на праві оперативного управління;

доктринально обґрунтовано, що майно може належати установі будь-якої форми власності на підставі двох речових прав – права оперативного управління (майно, передане установі власником) і права господарського відання (надходження від господарської діяльності установи та майно, придбане за рахунок цих надходжень, а також майно, одержане установою від третіх осіб на безоплатній основі), при цьому останнє передбачає можливість установи розпоряджатися відповідним майном без узгодження з власником;

визначено розпорядницькі повноваження установи як суб’єкта права оперативного управління, які передбачають, що установа може розпоряджатися майном, яке належить їй на підставі даного права, лише з попередньої згоди власника (крім деяких випадків, коли така згода не вимагається);

здійснено класифікацію установ під кутом зору їх участі у господарських відносинах, а саме, встановлено, що найбільш значущим з позицій господарського права є розподіл установ на бюджетні (державні та комунальні) і небюджетні (установи приватної та колективної форм власності), а також їх розподіл на шість видів залежно від характеру виконуваних ними основних функцій; при цьому серед установ наукового і соціально-культурного профілю діяльності виділено деякі підвиди, що мають специфічний господарсько-правовий статус.

Удосконалено:

регламентацію господарських функцій, що здійснюються установами, зокрема, обґрунтовано доцільність законодавчого закріплення дозволених установам усіх форм власності видів господарської діяльності за вичерпними переліками, основою яких можуть стати існуючі нині переліки платних послуг, затверджені Кабінетом Міністрів України для бюджетних установ деяких різновидів;

механізм регулювання господарських відносин, що виникають за опосередкованої участі установ у підприємницькій діяльності, зокрема, пропонується ввести до законодавства правову норму, яка забороняла б установі робити внески до статутного фонду тих підприємств, предмет діяльності яких не відповідає її основним функціям;

господарську компетенцію установи в таких сферах, як планування та фінансово-кредитні відносини, зокрема, обґрунтовано пропозиції щодо: забезпечення можливості керівників бюджетних установ брати участь у визначенні обсягу асигнувань, належних очолюваним ними організаціям; введення до законодавства України загальної норми, яка дозволяла б установам одержувати доходи за цінними паперами і депозитними внесками.

Дістали подальший розвиток питання, пов'язані з проблематикою майнової відповідальності установ, а саме:

розроблено основні положення механізму реалізації субсидіарної відповідальності власника (держави, територіальної громади) за зобов'язаннями бюджетної установи, зокрема, запропоновано, щоб джерелом відповідних платежів виступали ще не розподілені бюджетні кошти, виділені системі головного розпорядника, ланкою якої є установа-боржник;

аргументовано необхідність уніфікації правових норм, присвячених майновій відповідальності бюджетних установ та установ приватної і колективної форм власності, за якими майно закріплене на праві оперативного управління;

запропоновано закріпити в законодавстві правило, яке передбачало б, що бюджетні установи повинні відповідати за своїми зобов’язаннями, пов’язаними із господарською діяльністю, не лише грошовими коштами, але й іншим майном, що належить їм на праві господарського відання.

Практичне значення одержаних результатів. Практична цінність дисертації полягає в тому, що її теоретичні висновки і конкретні пропозиції можуть бути використані для удосконалення чинного законодавства, адресованого установам. Крім того, основні положення роботи можна використовувати при підготовці підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій для студентів юридичних вузів.

Результати дослідження використовувалися в практичній діяльності Донецького наукового центру НАН України і МОН України за напрямками: сприяння розвитку матеріально-технічної бази наукових установ; сприяння підвищенню якості юридичного забезпечення господарської діяльності наукових установ; співробітництво з благодійними організаціями, діяльність яких спрямована на розвиток науки у Донбасі (довідка № /94 від 18.06.2004 р.). Крім того, результати дослідження використовувалися у діяльності Донецького обласного управління юстиції за напрямком удосконалення процедури державної реєстрації благодійних організацій (довідка № від 21.06.2004 р.).

Положення дисертаційного дослідження використовуються також у навчальному процесі при викладанні навчальних дисциплін “Господарське право”, “Правові основи підприємницької діяльності” та “Фінансове право” студентам спеціальності „Правознавство” Донецького державного університету управління МОН України (довідка № /118 від 24.05.2004 р.).

Окремі висновки дисертації знайшли відбиток у підручнику “Хозяйственное право” (за ред. акад. В.К. Мамутова), автором одного із параграфів якого є дисертант (параграф “Нехозяйственные организации, участвующие в хозяйственных правоотношениях”).

Деякі положення, висновки та пропозиції, викладені в дисертації, мають дискусійний характер і можуть бути матеріалом для наукових диспутів, подальших досліджень у галузі господарського права.

Практичне втілення результатів дослідження буде сприяти забезпеченню конкурентоздатності послуг, що надаються установами, і переходу у зв'язку з цим від кількісних показників їхньої діяльності до якісних.

Особистий внесок здобувача. Наукові результати дисертаційної роботи отримані особисто автором. Всі сформульовані в дисертації висновки обґрунтовані на базі власних досліджень автора під керівництвом наукового керівника.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертації висвітлювалися на регіональній науково-практичній конференції “Стратегія управління соціально-економічним розвитком регіона на період до 2010 року” (Донецьк, 1999), круглому столі “Суб'єкти господарювання і економічна злочинність” (Донецьк, 2001), науково-практичному семінарі “Нові Цивільний та Господарський кодекси України та проблеми їх застосування” (Харків, 2003), круглому столі “Рекомендації щодо внесення змін до законодавства у зв'язку з прийняттям Господарського і Цивільного кодексів України” (Донецьк, ), міжрегіональній науково-практичній конференції “Корпоративне право в Україні: становлення та розвиток” (Івано-Франківськ, 2003), міжнародній науковій конференції “Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики” (Харків, 2004).

Публікації. За результатами проведеного дослідження опубліковано 11 наукових праць загальним обсягом 4,1 д. а.; усі праці виконані особисто автором.

Структура дисертації обумовлена метою і задачами дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що об'єднують вісім підрозділів, висновків. Повний обсяг дисертації складає 181 сторінку комп'ютерного тексту. Робота містить також список використаних джерел із 248 найменувань і додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Розділ 1. Загальна характеристика установи як учасника господарських правовідносин, який складається з трьох підрозділів, присвячений дослідженню поняття установи, видів установ і характеристиці історичних етапів розвитку господарської правосуб'єктності установ в Україні.

У вступі до розділу показано належність предмета дослідження до сфери господарсько-правового регулювання і дано обґрунтування тій вихідній посилці, що установа є організацією, яка переважно фінансується ззовні (не за рахунок доходів від власної діяльності), тобто є негосподарською організацією. У процесі здійснення своєї основної діяльності установи вступають у господарські відносини по забезпеченню матеріально-технічних умов свого функціонування. Крім того, у випадках, передбачених законодавством, установи можуть здійснювати господарську діяльність, яка сприяє досягненню основних цілей їх створення, і тоді вони виступають у якості суб'єктів господарювання (ч.1 статті 55, ч.7 статті 111, стаття 131, ч.1 статті 141 ГК України).

При дослідженні чинного законодавства України на предмет виявлення суттєвих ознак поняття установи встановлено, що це поняття дуже поширене в нормативних актах соціально-культурної спрямованості, де ним часто позначають будь-які організації, що виконують функції соціально-культурного характеру, незалежно від їхньої організаційно-правової форми. Далі вказується, що такий підхід до поняття установи відповідає його баченню з погляду адміністративного права, але не зовсім узгоджується з його цивільно-правовим і господарсько-правовим розумінням. З позицій цивільного і господарського права першорядне значення має організаційно-майновий бік правового статусу колективного утворення, який зовсім не обов'язково визначається змістом його основної діяльності й у цьому розумінні характером виконуваних ним функцій. Виходячи з вищезазначеного, дисертант робить висновок про те, що, з погляду господарського права, установою може вважатись не будь-яка організація соціально-культурного профілю діяльності, а лише та, що має некомерційний статус. Комерційні ж соціально-культурні організації, з цього погляду, як правило, є підприємствами.

При аналізі легальної дефініції установи, яка дана в новому ЦК України, виявлено два найважливіші її недоліки. По-перше, вона змінила звичне вітчизняному правопорядку “вузьке” розуміння установи як конкретного різновиду учасників майнових відносин на більш широке, відірване від реалій, її розуміння як структурного типу організацій із правами юридичної особи, причому у межах цього структурного типу не проведена необхідна диференціація. По-друге, розподіл колективних утворень, що використовує ЦК України, на юридичні особи приватного і публічного права розщеплює колись єдине поняття установи на два самостійних поняття, вносячи тим самим малозрозумілі відмінності між ними. Дисертант доходить висновку, що інтересам сучасної вітчизняної правозастосовчої практики і юридичним традиціям України найбільш відповідає дефініція установи, яка дана в російському законодавстві, хоч і вона потребує вдосконалення. Далі докладно обґрунтовується запропонована автором дефініція установи, яка розкриває основне функціональне призначення установ (реалізація управлінських функцій; виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; надання соціально-культурних послуг; інша діяльність негосподарського характеру) і включає такі їхні організаційно-майнові ознаки, як унітарний устрій (відсутність членства), некомерційний статус, обов'язковість повного або часткового фінансування з боку власника, володіння правом оперативного управління відносно закріпленого за ними власником майна. Пропонується закріпити це визначення у ГК України.

Аналіз нормативної регламентації конструкції установи зарубіжним законодавством проведений дисертантом на прикладі таких держав, що належать до різних правових сімей, як ФРН, Швейцарія, Франція, Великобританія, США, Японія.

Відзначаючи, що за критерієм форми власності установи поділяються на державні, комунальні, засновані на колективній власності і засновані на приватній власності, на основі аналізу чинного законодавства показується практична цінність іншого розподілу установ, що передбачає їх класифікацію на два види - бюджетні (державні і комунальні) та небюджетні (установи колективної і приватної форм власності). При характеристиці небюджетних установ звертається увага на те, що особливе місце серед них займають благодійні установи, які здійснюють свою основну діяльність виключно на безоплатній основі. Далі дисертант проводить класифікацію установ залежно від характеру виконуваних ними основних функцій, розділяючи їх на шість найбільш характерних видів: адміністративні установи (у т.ч. органи державної влади і місцевого самоврядування), наукові установи, установи освіти, установи охорони здоров`я і соціального забезпечення, установи культури і мистецтва, установи спорту і туризму. Дисертант показує, що в межах більшості з цих видів установ чинне законодавство дозволяє виділити деякі підвиди, що мають специфічний господарсько-правовий статус. На основі інформації, отриманої в результаті класифікації соціально-культурних і наукових установ на підвиди, констатується той факт, що чинне законодавство, присвячене цим установам, переважно орієнтується на їхні внутрішньовидові особливості, а це призводить до зайвого розпорошення господарсько-правових приписів, адресованих установам, за численними нормативно-правовими актами. Автор доходить висновку, що центр ваги у розумінні спеціального юридичного забезпечення економічного боку функціонування названих установ (за винятком установ культури) повинен знаходитись на рівні виду, а не на внутрішньовидовому рівні. Уніфікація господарсько-правового статусу установ культури через їхню значну різнопрофільність недоцільна.

Розглядаючи історичні аспекти розвитку господарської правосуб`єктності установ, встановлено, що на території України вони з'явилися в період Київської Русі, але формальне визнання одержали тільки в ХІХ столітті. Потім послідовно аналізуються п'ять історичних етапів розвитку господарської правосуб'єктності установ в Україні: 1) дореволюційний (1842-1917), для якого було характерним пандектне трактування установи як структурного типу юридичної особи протилежного типу корпорації, що поділялося юридичною доктриною і законодавством Російської імперії; 2) ранній радянський (1917-1961), коли місце дореволюційного поняття “установа” зайняла конструкція бюджетної установи-невласника, яка уособлювала собою будь-які соціально-культурні й управлінські організації, що фінансуються за кошторисом, але не за всіма такими установами формально визнавалася юридична особистість; 3) середній радянський (1961-1987), коли всі установи-невласники, що самостійно брали участь у цивільному і господарському обороті, прямо визнавалися законом юридичними особами; 4) “перебудовний” (1987-1991), коли була розпочата спроба впровадити в діяльність бюджетних установ елементи господарського розрахунку; 5) пострадянський (1991-1997), коли установи діяли в умовах становлення національної правової системи незалежної України й у той же час значною мірою продовжували керуватися законодавством радянського періоду. Констатується також, що з 1997 р. почався сучасний етап розвитку господарської правосуб’єктності установ, коли бюджетні установи функціонують в умовах казначейської системи виконання державного та місцевих бюджетів, запровадження якої призвело до численних змін у законодавстві, що адресоване цим організаціям. На основі проведеного аналізу робиться наступний висновок: кожен історичний етап розвитку господарської правосуб'єктності установ відрізнявся певною своєрідністю, але реально їхній правовий статус із 1917 р. по 1997 р. (виключаючи період “перебудови”) серйозних змін не зазнав.

Розділ 2. Основи правового статусу установи у сфері господарювання, який складається з двох підрозділів, присвячений дослідженню структури господарсько-правового статусу установи, а також такого базового елементу цього статусу, як господарські функції.

Спираючись на роботи авторитетних вчених, дисертант спочатку виділяє елементи загального правового статусу установи, відносячи до них: цілі і завдання; порядок створення і припинення діяльності; функції; права й обов'язки; відповідальність; порядок управління. Далі зміст кожного з перерахованих елементів корегується стосовно господарсько-правового статусу установи. Дисертант показує, що не всі елементи загального правового статусу установи можуть бути включені в структуру її господарсько-правового статусу. Такі елементи, як порядок створення і припинення діяльності установи, а також порядок управління нею, в основному перебувають за межами господарсько-правового регулювання. Навпаки, інші названі елементи в значній мірі піддані господарсько-правовій регламентації. Особлива увага приділяється поняттю “господарська компетенція” і його співвідношенню з поняттями “господарська правосуб'єктність” і “правоздатність”. При цьому господарська компетенція установи розглядається як сукупність двох самостійних елементів її господарсько-правового статусу, якими є належні установі речові права та її повноваження в різних сферах господарювання. У результаті робиться висновок, що в структурі господарсько-правового статусу установи можна виділити п'ять самостійних елементів: 1) основні цілі та завдання; 2) господарські функції; 3) речові права; 4) компетенція в різних сферах господарювання; 5) майнова відповідальність. Перші два з них складають основу такого статусу, і тому їх можна іменувати загальними його елементами; відповідно, три інших елементи відбивають специфіку господарсько-правового статусу установи, тому автор називає їх спеціальними.

Виходячи із загальновизнаного положення про те, що господарська діяльність некомерційних організацій повинна відповідати їхньому основному призначенню, висувається ідея про необхідність законодавчого встановлення вичерпних переліків дозволених установам видів такої діяльності. Для вирішення цієї задачі дисертант на основі існуючої класифікації спеціальних коштів бюджетних організацій розділяє дозволені установам види господарської діяльності на непрофільні (які мають допоміжний обслуговуючий характер і припустимі для будь-яких установ, що мають право здійснювати господарську діяльність) та профільні (які безпосередньо пов'язані з виконанням основних функцій установи, отже, характерні лише для установ певного профілю). Далі пропонується стосовно непрофільних видів господарської діяльності встановити в законодавстві єдиний вичерпний їх перелік для установ усіх видів і форм власності, а стосовно профільних видів такої діяльності – закріпити аналогічні вичерпні переліки в законах, які визначають правовий статус установ основних функціональних різновидів (установи освіти, охорони здоров'я, науки, спорту, туризму). Для установ культури через значні розходження в змісті їхньої основної діяльності дані переліки пропонується включити в чинні закони, присвячені окремим типам цих установ (бібліотеки, музеї, архіви, державні телерадіоорганізації). Підкреслюється також, що за основу запропонованих вичерпних переліків видів господарської діяльності установ можуть бути взяті вже існуючі нині переліки платних послуг, затверджені Кабінетом Міністрів України для бюджетних установ певного функціонального призначення. Легальне закріплення вичерпних переліків видів господарської діяльності установ усіх форм власності забезпечить чітке визначення кола їх господарських функцій, що відповідають основним цілям створення цих некомерційних організацій.

У роботі з посиланням на чинне законодавство доводиться, що як профільна, так і непрофільна господарська діяльність установ може здійснюватися в режимі підприємництва, а потім аналізується можливість установ займатися підприємництвом опосередковано – через створені ними або за їх участю підприємства. Дисертант доходить висновку, що можливість одноосібної або часткової участі установи в діяльності підприємств (у т.ч. господарських товариств) повинна бути зумовлена отриманням згоди з боку її засновників, а також пропонує ввести до законодавства України норму, що забороняла б установі робити внески до статутного фонду тих підприємств, предмет діяльності яких не відповідає її основним функціям. Реалізація останньої пропозиції позбавить установи можливості інвестувати свої фінансові ресурси в сторонню з точки зору їх основного профілю комерційну діяльність, тобто не дозволятиме їм відволікатися від виконання своїх головних завдань.

Далі аналізується господарсько-забезпечувальна функція установ, у межах якої вони здійснюють споживчі господарські операції, вступаючи в пасивні господарсько-договірні зв'язки з іншими організаціями. У результаті цього аналізу встановлено, що угодоздатність бюджетної установи обмежена її кошторисом, через що контрагентам таких установ необхідно забезпечити легальну можливість одержання відомостей про суму вільного залишку коштів за відповідною видатковою статтею кошторису. Розглядаючи процедуру казначейського контролю за зобов'язаннями, які приймаються бюджетними установами, автор підкреслює, що до цього нововведення слід ставитися дуже обережно, щоб не допустити обмеження оперативно-господарської самостійності цих установ.

Розділ 3. Спеціальні елементи господарсько-правового статусу установи, який складається з трьох підрозділів, присвячений дослідженню таких структурних елементів господарсько-правового статусу установи, як речові права, компетенція в різних сферах господарювання і майнова відповідальність.

На основі аналізу чинного законодавства України робиться висновок, що як бюджетні, так і небюджетні установи володіють правом оперативного управління на закріплене за ними їх засновниками майно. Далі критично розглядається легальна характеристика права оперативного управління, яка міститься у ГК України та виявляються деякі недоліки: вона не дає чіткого уявлення про розпорядницькі повноваження оперативного управителя, тоді як саме правомочність розпорядження найбільш значуща для з'ясування сутності цього суб'єктивного права; вона дозволяє власнику вилучати „надлишкове” майно оперативного управителя, що становить небезпеку для матеріальної бази останнього. Автором пропонується легальне формулювання права оперативного управління стосовно установи, яке усуває зазначені дефекти і, зокрема, визначає, що: установа може розпорядитися майном, яке належить їй на праві оперативного управління, лише з попередньої згоди власника (за винятком випадків передачі такого майна в оренду, а також списання його з балансу установи, коли згода власника за загальним правилом не вимагається); вилучити будь-яке майно, закріплене за установою на праві оперативного управління, власник може лише в двох випадках, а саме, якщо воно не використовується або використовується не за призначенням.

У роботі аналізуються різні погляди щодо юридичної кваліфікації передбаченого українським і російським законодавством права установ на самостійне розпорядження доходами від дозволеної їм господарської діяльності, а також майном, набутим за рахунок цих доходів. Констатується, що з даного питання в сучасній юридичній літературі склалося чотири погляди: прихильники першого погляду виходять із того, що назване право установ є правом господарського відання; прихильники другого – вважають його розширеним варіантом права оперативного управління; прихильники третього – визнають його самостійним обмеженим речовим правом; нарешті, відповідно до четвертого погляду самостійно „зароблені” установою доходи і майно надходять у її власність. У результаті аналізу таких надто різних позицій та чинного законодавства України робиться висновок, що найбільш обґрунтованою з них є та, згідно з якою право самостійного розпорядження доходами, одержаними установами в результаті господарської діяльності, і майном, набутим за рахунок цих доходів, являє собою право господарського відання з досить широкими розпорядницькими повноваженнями його суб'єкта. Автор показує, що суть права самостійного розпорядження установи полягає в її можливості відчужувати майно без узгодження з власником, але підкреслює, що її розпорядницькі повноваження все ж не досягають відповідних повноважень, якими володіє власник. Далі обґрунтовано, що на праві господарського відання установі належить також майно, яке одержано нею від третіх осіб на безоплатній основі.

У зв'язку з проблематикою права самостійного розпорядження в роботі розглядається питання про правовий режим коштів, отриманих бюджетними установами в результаті своєї господарської (у т.ч. підприємницької) діяльності. Констатується той факт, що можливості бюджетних установ у витраті зазначених коштів гранично обмежені фінансовим законодавством, а це ніяк не узгоджується з передбаченим Законом України „Про власність” (стаття 39) правом цих установ самостійно розпоряджатися такими коштами. У роботі робиться висновок про те, що сучасним економічним реаліям відповідало б усунення зазначеної колізії між фінансовим і господарським законодавством на користь останнього і пропонується дозволити бюджетним установам (в особі їхніх керівників) самостійно визначати джерела доходів, а також розміри і напрямки видатків у межах їхньої господарської діяльності, складаючи для цього окремий кошторис, що не підлягає затвердженню вищестоящими органами.

При розгляді існуючого порядку планування господарських операцій бюджетних установ зазначається, що головні розпорядники бюджетних коштів доводять до підлеглих їм установ у лімітних довідках остаточну загальну суму виділених їм асигнувань без будь-якого узгодження з відповідним адресатом. Такий порядок не відповідає майновим інтересам установ, тому на етапі спрямування головними розпорядниками лімітних довідок підлеглим структурам керівники установ повинні мати можливість приймати участь у їх складанні, відстоюючи у разі необхідності потребу у збільшенні загального обсягу бюджетних коштів, що мають належати очолюваним ними організаціям.

При дослідженні компетенції установ у сфері фінансово-кредитних відносин звертається увага на те, що останнім часом в офіційних документах програмного характеру, які стосуються соціально-культурної сфери, все частіше провадиться ідея про необхідність переходу від бюджетного утримання установ до системи державного замовлення на суспільні послуги, що надаються ними, з їх оплатою за встановленими фінансовими нормативами. Посилаючись на роботи економістів, показано, що впровадження продекларованої нової моделі фінансування бюджетних установ стосовно більшості їхніх функціональних різновидів реально не здійсненно, а тому повна відмова від звичної практики їх фінансування, виходячи з основних виробничих показників їхньої діяльності і чисельності контингентів, що обслуговуються ними, є необґрунтованою. Аналізується право установ на одержання пасивних доходів, до яких, насамперед, належать відсотки, що виплачуються за цінними паперами і депозитними внесками, дивіденди, а також роялті. Говорячи про можливість установ придбавати цінні папери, дисертант обґрунтовує, що чинне законодавство дозволяє всім установам (за винятком органів влади і місцевого самоврядування) придбавати акції, ощадні сертифікати й інвестиційні сертифікати. Також вказується, що всупереч практиці роботи органів державного казначейства, що склалася, законодавство України не забороняє установам розміщувати кошти спеціального фонду кошторису на депозитних внесках. Однак для того, щоб усунути всякі сумніви з приводу можливості установ одержувати доходи за цінними паперами і депозитними внесками, пропонується ввести до законодавства загальну норму, яка б прямо закріплювала право усіх установ (крім владних структур) на одержання таких доходів. При розгляді передбаченого окремими нормативними актами права установ користуватися банківським кредитом, констатується, що відповідно до Бюджетного кодексу України це право не може бути поширене на бюджетні установи, і робиться висновок про необхідність установлення заборони на одержання будь-яких позик (у т.ч. і у формі банківського кредиту) для всіх установ.

Розглядаючи господарську компетенцію установ у сфері їхніх взаємовідносин із державою, дисертант зосереджує увагу на таких аспектах, як оподаткування даних учасників господарських відносин і державний контроль за їхньою діяльністю. Автором підкреслена необхідність ефективного державного контролю за господарською діяльністю установ і звернена особлива увага на незадовільний стан нормативного забезпечення такого контролю стосовно діяльності установ приватної і колективної форм власності.

Аналізуючи характер майнової відповідальності бюджетних установ, констатується, що згідно з чинним законодавством вони відповідають за своїми зобов'язаннями лише грошовими коштами, причому механізм реалізації такої відповідальності диференційований залежно від того, за якими зобов’язаннями вони відповідають: за тими, які пов’язані з їхньою основною діяльністю та її матеріально-технічним забезпеченням, чи за тими, які пов'язані із їхньою господарською діяльністю. Далі робиться висновок, що такий надто специфічний характер майнової відповідальності бюджетних установ є виправданим, але піддається критиці та обставина, що на матеріальні об'єкти, які придбані бюджетними установами за рахунок доходів від їхньої господарської діяльності і знаходяться в їхньому господарському віданні (самостійному розпорядженні), не може бути звернено стягнення кредиторів. Пропонується закріпити в законодавстві правило, згідно з яким бюджетні установи повинні відповідати за своїми зобов'язаннями, пов'язаними із господарською діяльністю, усім майном, що належить їм на праві господарського відання.

У роботі розглядається передбачене законодавством України правило про субсидіарну відповідальність власника за зобов'язаннями бюджетної установи та показується, що воно не забезпечено повноцінним механізмом реалізації, в якому зацікавлена правозастосовча практика. У зв'язку з цим вказується на необхідність чіткого нормативного визначення джерела платежів, державних органів та органів місцевого самоврядування, що виступають від імені держави і територіальних громад у суді, та інших процедурних моментів, які стосуються механізму реалізації субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями бюджетної установи. Далі на основі досвіду Російської Федерації формулюються основні положення даного механізму і, зокрема, обґрунтовується, що джерелом відповідних платежів повинні бути ще нерозподілені бюджетні кошти, виділені системі головного розпорядника, ланкою якої є установа-боржник.

При дослідженні майнової відповідальності небюджетних установ показано, що зі вступом у силу нового ЦК України характер їхньої майнової відповідальності суттєво змінився. Виходячи з норм чинного на сьогоднішній день законодавства, небюджетні установи повинні відповідати за своїми зобов'язаннями винятково самостійно (субсидіарна відповідальність власника за їхніми зобов'язаннями тепер законом не передбачена), причому усім своїм майном. Такий характер відповідальності небюджетних установ не узгоджується з правовим режимом їхнього майна, яким він повинен зумовлюватись. Дисертант доходить висновку, що оскільки правовий режим майна бюджетних і небюджетних установ у головному співпадає, нормативне регулювання їхньої майнової відповідальності необхідно уніфікувати.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, яка полягає в дослідженні особливостей господарсько-правового статусу установи й обґрунтуванні напрямків його удосконалення. Ця наукова задача вирішена на основі аналізу наукової літератури, чинного законодавства і судової практики; отримані результати покликані забезпечити розширення оперативно-господарської самостійності установ у ринкових умовах.

На основі проведеного дослідження сформульовані наступні теоретичні і практичні висновки:

1. Інтересам сучасної вітчизняної правозастосовчої практики і юридичним традиціям України відповідає дефініція установи як учасника господарських відносин, що розкриває основне функціональне призначення установ, яке полягає у реалізації управлінських функцій, виконанні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, наданні соціально-культурних послуг або здійсненні іншої діяльності негосподарського характеру, а також включає такі їхні організаційно-майнові ознаки, як унітарний устрій, некомерційний статус, повне або часткове фінансування з боку власника, володіння правом оперативного управління відносно закріпленого за ними власником майна. Цю дефініцію, яка враховує, насамперед, особливості бюджетних установ, потрібно закріпити у ГК України. Вона може бути поширена також на небюджетні установи, які здійснюють відповідні функції. Запровадження такої норми узгоджувалося б із чинним законодавством, у т.ч. з ЦК України, який передбачає можливість встановлення у законі особливостей правового статусу окремих видів установ.

2. Найбільш значущим з позицій господарського права є розподіл установ на бюджетні і небюджетні, а також їх розподіл на шість видів за функціональним критерієм (адміністративні установи, наукові установи, установи освіти, установи охорони здоров’я та соціального забезпечення, установи культури, установи спорту і туризму).

3. Майно може належати установі будь-якої форми власності на підставі двох речових прав – права оперативного управління і права господарського відання. Зміст останнього стосовно установ характеризується наявністю досить широких розпорядницьких повноважень, які дозволяють установам розпоряджатися відповідним майном без узгодження з власником. На праві господарського відання установі належать надходження від її господарської діяльності та майно, придбане за рахунок цих надходжень, а також майно, одержане від третіх осіб на безоплатній основі.

4. Легальна характеристика права оперативного управління, надана у ГК України (стаття 137), має недоліки, головний з яких полягає в тому, що вона не дає чіткого уявлення про розпорядницькі повноваження оперативного управителя. Автором запропоноване легальне формулювання права оперативного управління стосовно установи, яке усуває зазначений недолік і визначає розпорядницькі повноваження установ як суб'єктів цього права, а саме: встановлює, що установа може розпорядитися майном, яке належить їй на праві оперативного управління, лише з попередньої згоди власника (за винятком випадків передачі такого майна в оренду, а також списання його з балансу установи, коли згода власника за загальним правилом не потрібна).

5. Права бюджетних установ щодо витрати коштів, одержуваних ними від господарської діяльності, гранично обмежені законодавством, що явно не відповідає сучасним економічним реаліям. Для того, щоб розширити розпорядницькі повноваження цих установ стосовно зазначених коштів, необхідно узгодити фінансове законодавство з господарським і, зокрема, дозволити установам (в особі їхніх керівників) самостійно визначати джерела доходів, а також розміри і напрямки видатків у межах їхньої господарської діяльності, складаючи для цих цілей окремий кошторис, що не підлягає затвердженню вищестоящими органами.

6. Для того, щоб чітко описати предмет господарської (у т.ч. підприємницької) діяльності установ із метою