НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

БРУСТІНОВ Вадим Володимирович

УДК 32.02:01.8 (47)

МОДЕРНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ:

ЧИННИКИ ЗМІН ТА РОЗВИТКУ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політичних наук Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Науковий керівник –

доктор політичних наук, професор,

ГОРБАТЕНКО Володимир Павлович,

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драго-манова, професор кафедри політичних наук.

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

ОНІЩЕНКО Ірина Григорівна,

Європейський університет, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін;

кандидат філософських наук

ПОДОЛЯНКО Леонід Андрійович,

Національний технічний університет України “Київсь-кий політехнічний інститут”, доцент кафедри філософії.

Провідна установа –

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, відділ теоретичних та прикладних проб-лем політології.

Захист відбудеться 26 травня 2005 року о 14 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 26 квітня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема модернізації системи влади та управління на сьогодні належить до пріоритетів розвитку держави та суспільства в нашій країні. Йдеться як про удосконалення відносин на рівні законодавчої, виконавчої та судової влади, так і ефективність управління політичними процесами. Одним із фундаментальних принципів модернізації, безперечно, стає поступовий перехід від переважно президентської системи влади до парламентсько-президентської форми правління.

Донедавна між владою та частиною опозиційних сил не було взаєморозуміння, насамперед з приводу того, чи взагалі потрібна така реформа, чи є сенс трансформувати політичну систему таким чином, щоб здійснити перерозподіл повноважень на користь законодавчого та представницького органу влади – Верховної Ради України, а натомість обмежити функції і повноваження Президента України. Проте, як засвідчують парламентські рішення з приводу політичної реформи, на сьогодні принципові розбіжності щодо цієї складової процесу політичної модернізації мають місце уже не стільки з проблеми доцільності її проведення, а, в першу чергу, щодо механізмів її втілення, виходячи з інтересів тієї чи іншої політичної сили. Отже, представників вітчизняних політичних еліт не треба переконувати у визнанні необхідності модернізації як самих інститутів влади, так і механізмів їх формування та функціонування. Але, на жаль, тема “політичної реформи” стала розмінною монетою у передвиборчих перегонах головних претендентів на посаду президента країни.

Модернізація політичної системи в Україні – об’єктивний процес. Його можна загальмувати або прискорити, але повністю зупинити неможливо. Сказане дає підстави зробити висновок, що політична модернізація влади – це тривалий політичний процес, за яким приховуються корпоративні інтереси різних політичних сил. У зв’язку з тим, що цей процес нерідко набуває конфронтаційного характеру, існує небезпека, що його загострення може завдати серйозної шкоди суспільству та національним інтересам країни. Ось чому виникає потреба ґрунтовного політологічного аналізу політичної модернізації як платформи, на якій мають зійтися інтереси різних груп і сил, що уособлюють політико-адміністративну еліту сучасної України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження виконано в рамках науково-дослідної теми кафедри політичних наук Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова “Проблеми теоретичної і практичної політології в контексті розвитку політичної модернізації і політичної екології”.

Об'єктом дослідження є політична модернізація як тривалий і суперечливий процес, що здійснюється шляхом політичної боротьби та компромісів у напрямку демократизації влади і управління.

Предметом дослідження виступає аналіз інституційних змін і механізмів організації та функціонування державної влади в контексті політико-адміністративної модернізації в сучасній Україні.

Зазначені позиції обумовили мету дисертаційного дослідження, що полягає у визначенні об’єктивних чинників політичної модернізації в Україні, яка має завершити перехідний етап розвитку – від тоталітаризму до демократії.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких основних завдань:–

окреслити теоретико-методологічні засади наукового аналізу політичної модернізації;–

охарактеризувати зміст процесів політичної модернізації в пострадянських країнах;–

дати визначення поняття “політико-адміністративна модернізація” та розкрити зміст даного явища у теоретичному і практично-політичному сенсі;–

методом системного аналізу визначити особливості політичних систем та політичних режимів у пострадянську добу;–

обґрунтувати доцільність трансформації президентсько-парламент-ської моделі влади в парламентсько-президентську;–

визначити роль конфлікту політичних інтересів як детермінанти реформування влади;–

охарактеризувати етапи здійснення інституційних змін упродовж періоду державної незалежності України;–

показати місце виборчих систем у контексті стратегії і тактики ре-формування політичної системи.

Методи дослідження. Специфіка предмета дослідження обумовила вибір методології та системи методів, адекватних меті і завданням дисертації. Дисертант спирається на методологію філософського підходу, в основі якого гуманістичні цінності та пріоритети суспільного розвитку; загальнонаукові методи системного аналізу та принципи самоорганізації як джерела самовдосконалення соціальних та політичних систем; методи конкретно-наукового аналізу, зокрема, історичний метод; метод порівняльного аналізу; методи аналогій, моделювання та прогнозування. Беручи до уваги специфіку предмета, автор послуговувався також методами інституційного аналізу, засобами конфліктології, теорії модернізації, транзитології та іншими можливостями, властивими для політології як науки.

Поєднання різних методологічних принципів та підходів політичного пізнання в кінцевому результаті визначило специфіку дисертаційної роботи та новизну одержаних результатів.

Наукова новизна дисертації полягає в обґрунтуванні політичної реформи як об’єктивно обумовленого процесу модернізаційних змін в Україні на етапі переходу від посттоталітарних (квазідемократичних) моделей політичних систем до демократичних. На захист виносяться наступні положення:

1. Визначено, що концептуальною системою знань щодо політичних відносин на етапі докорінних змін від посттоталітарної політичної системи до демократії може виступати сукупність теорій перехідного періоду, яка дозволяє здійснювати системний аналіз детермінант і факторів модернізацій постсоціалістичних країн.

2. Конкретизовано і узгоджено між собою систему аналітичних методів дослідження процесів політичної модернізації, серед яких провідне місце належить методам історико-порівняльного та інституційного аналізу, експертних оцінок, вибору альтернатив та сценарного підходу, які у сукупності дозволяють створити пізнавальну концепцію політологічного аналізу таких перехідних країн, як Україна.

3. Обґрунтовано положення, згідно якого інститути політичної системи авторитарного типу вибудовуються та функціонують за принципом ієрархічної підпорядкованості та жорсткої централізації влади, тоді як політичні інститути демократії функціонують за принципами співробітництва та “м`якої” конкуренції, горизонтальної і вертикальної взаємодії, самоорганізації та децентралізації управління.

4. З’ясовано, що особливістю системи влади у пострадянську добу є спроби поєднувати елементи раніше набутих політичних технологій та політичної культури, з одного боку, і нових технологій управління, сутність яких полягає у домінуванні корпоративних зв’язків над легітимними відносинами, з другого.

5. Доведено, що реформування системи влади в Україні є політичним засобом розв’язання конфлікту інтересів між традиційними (консерва-тивними) методами політичного управління та сучасними (ліберальними) засобами регулювання політичного життя в Україні, що ґрунтуються на інноваційних технологіях управління та самоврядування.

6. Визначено головні етапи реформування владних інститутів в Україні і показано, що одним з найважливіших напрямків реформування політичної системи є трансформація владно-централізованих відносин у владно-самоорганізаційні. Такий шлях дозволяє гармонізувати взаємовідносини центру і регіонів, держави і громадянського суспільства.

7. Проаналізовано моделі виборчих систем, що діяли протягом усього періоду державної незалежності, крізь призму стратегії і тактики переходу від пострадянської (квазідемократичної) моделі влади до демократії. Зроблено висновок, що на сучасному етапі політичного розвитку України виборча система на пропорційних засадах краще сприятиме демократизації суспільства і підвищенню відповідальності влади перед народом.

Теоретичне і практичне значення роботи полягає у тому, що її теоретичні положення та висновки дають можливість розширити межі політологічного дискурсу і можуть стати в нагоді при експертизі тих чи інших рішень з приводу управління процесами політичної модернізації.

Здійснений аналіз сприятиме поглибленню наших уявлень про процеси та тенденції, які детермінують модернізаційний проект розвитку нашого суспільства у напрямку зміцнення його демократичних засад. Дисертаційні ідеї можуть бути використані при підготовці навчальних програм з політології, а також при підготовці навчальних курсів у вищих навчальних закладах, при написанні підручників та навчальних посібників з політології.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення та висновки дисертації апробовані автором в публікаціях у фахових виданнях. Окремі аспекти досліджуваної проблеми висвітлювалися на науково-практичній конференції за міжнародною участю: “Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” 28 травня 2004 р. (м. Київ). Дисертація обговорювалася на кафедрі політичних наук Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. Результати роботи реалізовано у 4 публікаціях 3 з яких опубліковані в наукових фахових виданнях з політології, затверджених ВАК України. В них відображено основні положення дисертації, проміжні результати дослідження та висновки щодо вирішення досліджуваних у роботі проблем.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом даного дослідження, та їхня різноманітність зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які містять по три підрозділи, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 187 сторінок, з них 16 – список використаних джерел, що включає 185 найменувань, з яких 21 – іноземними мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначено об'єкт та предмет, мету й завдання дисертації, розкрито її теоретико-методологічні та джерельні засади, апробацію теоретичних положень і структуру роботи. Сформульовано концептуальні положення, що відзначаються науковою новизною і виносяться на захист, теоретичне та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми політико-адміністративної модернізації суспільства і держави” – досліджуються гносеологічні, інструментальні та аксіологічні аспекти понять “політична модернізація” та “політико-адміністративна модернізація”. Автор наголошує на таких особливостях концептуального аналізу цих феноменів, як органічний зв’язок з діяльністю людей та їх інтересами, що передбачає застосування не лише класичних, заснованих на парадигмі пояснень, а й некласичних теорій та методологій, що ґрунтуються на парадигмі розуміння, як засобу пізнання політичних явищ і процесів.

Розгортаючи аналіз досліджуваної проблеми, автор спирається на здобутки таких зарубіжних і вітчизняних вчених як К. Гаджиєв, Д. Істон, Т. Ванханен, І. Бестужев-Лада, А. Ахременко, І. Гомеров, Д. Растоу, Т. Карл, Ф. Шміттер, В. Федотова, Г. О’Доннел, А. Мельвіль, В. Авер’янов, Р. Даль, М. Ільїн, Ю. Федоров, Х. Лінц, С. Ліпсет, Г. Алмонд, Л. Пай, С. Кен-Рюн, Д. Торрес, С. Хантінгтон, А. Пржеворьський, А. Степан, Т. Карозерс, Л. Васильєв, Г. Дашутін, М. Михальченко, В. Горбатенко, В. Цвєтков, Н. Глазунова, І. Оніщенко, Л. Подолянко, Ф. Рудич та ін. У працях зазначених авторів досліджуються окремі аспекти або методологічні напрями політико-адміністративної модернізації. Спираючись на їхні дослідження, автору вдалося обґрунтувати власний дослідницький підхід.

Серед сучасних методів проникнення у сутність політичних відносин дисертант акцентує увагу на можливостях нормативного та інституційного підходів, теорії раціонального вибору та дискурсивного аналізу. У контексті цього, робить висновок автор, аналіз управління політичними процесами, система політичного менеджменту як така у вітчизняній політичній науці ще не набули ґрунтовного вивчення та широких узагальнень. Торкаючись безпосередньо теоретичних аспектів політико-адміністративної модернізації, звертається увага і на важливість системного підходу до їх вивчення, оскільки в умовах сучасного світу, що глобалізується, важливу роль відіграють не лише внутрішні, а й зовнішні чинники. Так, на політичні зміни в Україні, модель її політико-адміністративного устрою все помітніший вплив справляють європейський вектор розвитку, демократичні стандарти, за якими функціонує та розвивається сучасний західний світ, що вдало завершив модернізацію класичних систем економіки, влади та соціуму.

Підкреслюючи наукову та практичну цінність західних концептуальних підходів щодо політичної модернізації, разом з тим, наголошує автор, необхідно застосовувати критичний метод щодо їх використання та прямого втілення на вітчизняному ґрунті. Адже, як показує практика, сліпе та механічне копіювання найпрогресивніших досягнень, як в галузі теорії, так і практики, нерідко не дає очікуваного результату. А тому необхідно вдаватися до методів порівняльного аналізу, співставлення культурно-історичних, ментальних і цивілізаційних характеристик національного та соціального буття, зокрема, українського народу.

Розглядаючи сучасні теоретико-пізнавальні інструменти, а саме: метод політико-культурного та дискурсивного аналізу, автор звертає увагу на такий аспект політичного буття суспільства як спілкування, внаслідок чого демократія як політичний устрій характеризується відкритістю і діалогічністю, тоді як недемократичні політичні системи – принципово монологіч-ні. На практиці це виглядає так, що за умов політичної системи демократичного типу влада спілкується з народом, оскільки діє механізм оберненого зв’язку, тоді як за умов системи авторитарного чи тим більше тоталітарного типу влада чує лише сама себе. Саме тому сутність демократичної політики полягає у можливостях суспільної комунікації, що передбачає відкритість і прозорість, за рахунок чого виникає своєрідний ринок ідей та цінностей, на який реагує громадський попит і, відповідно, соціальне замовлення.

Демократія формується і функціонує саме у такому модусі можливостей, тоді як авторитаризм (та, відповідно, тоталітаризм) його заперечує або ж створює видимість цього явища. Останній вибудовує жорстку вертикаль управління, яка управління суспільними справами політизує та ідеологізує. Тому демократія як політичний лад прагне творити політику як сферу, де панує не лише влада, а й громадянське суспільство, існує ефективне управління політичними процесами, які унормовані правовими засадами, тобто конституцією і законами. Таке поєднання відбувається серед іншого й завдяки впровадженню у практику держави системи політичного управління, з одного боку, та запровадження цільового програмування, що нетотожне централізованому плануванню, яке має місце за недемократичних форм влади, з другого.

Віддаючи належне програмно-цільовому методу, що застосовується за умов демократичного режиму правління, дисертант підкреслює, що ефективність його використання залежить від поєднання з іншими методами, а саме з такими, як: проблемно-орієнтований підхід, метод блок-схем реалізації завдань, метод мережевого планування та управління. У поєднанні з ними програмно-цільовий метод має стати в один ряд з головними інструментами пізнання процесів політико-адміністративної модернізації демократичного типу. Концептуальною основою аналізу процесів суспільно-політичного розвитку країни у напрямку здійснення модернізаційних ідей та проектів можуть стати не лише методологічні засади та підходи, а й окремі теорії. Серед них: “теорія конфлікту”; “теорія консенсусу”; “теорія плюралізму”та ін. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що аналіз політико-адміністративної модернізації має здійснюватися в рамках міждисциплінарного підходу, а його світоглядною основою є уявлення про невичерпність шляхів розвитку, а отже й засобів їх пізнання.

Таким чином, окресливши теоретико-методологічний арсенал дослідження політико-адміністративної модернізації, автор більш докладно зупинився на теорії перехідного періоду, яка є, власне, концептуальною моделлю обґрунтування політичного транзиту від тоталітарного чи авторитарного правління до демократії, від індустріального суспільства до постіндустріального. Зупиняючись більш конкретно на визначенні поняття “політико-адміністративна модернізація”, дисертант зазначає, що при різноманітності поглядів на це явище, його дослідників об’єднує те, що модернізація передбачає: а) утвердження західного типу демократії як критерію політичної модернізації; б) участь громадян у політичному житті суспільства; в) зміну функцій уряду як координуючого органу управління соціально-економічними процесами розвитку країни. Серед показників цього процесу є: адаптація до умов, що змінюються; здатність до самоорганізації та формування культури політичної участі громадян.

Виходячи з того, що сучасне українське суспільство та держава усе ще перебувають на етапі незавершеного перехідного періоду, автор конкретизує його кінцеву мету через досягнення оптимального балансу інтересів між центром і регіонами, національними та приватними інтересами, громадянином і суспільством. Задля досягнення цієї мети необхідно здійснити низку важливих реформ, насамперед у галузі адміністративно-терито-ріального устрою, власне, адміністративної та політичної реформ. Систем-ність їх здійснення, на думку автора, дасть могутній поштовх у напрямку модернізації всієї системи влади та управління, синтезом якої і є політико-адміністративна модернізація влади і соціуму.

Головними завданнями політичної модернізації є звільнення економіки від жорсткого адміністративного контролю; створення мобільної соціальної структури; формування інститутів громадянської та національної безпеки; наявність ефективної системи місцевого самоврядування. Отже, у широкому контексті політична модернізація передбачає інституційне забезпечення функціонування та розвитку демократії; запровадження демократичних процедур контролю за діяльністю влади з боку громадянського суспільства. Спираючись на гносеологічні та аксіологічні ресурси цивілізаційного підходу в політології, дисертант аналізує особливості політичної модернізації в Україні і доходить висновку, що її успішне здійснення неможливе без наукового забезпечення і супроводження.

У дисертації наголошується на співвідношенні понять “політична” та “політико-адміністративна” модернізація. На думку автора, політико-адміністративна модернізація є специфічним аспектом політичної модернізації, сутність якої полягає в узгоджені політичних змін, які стосуються функціонування вищих органів влади, та її адміністративної складової, яка відноситься до характеру і стилю політичного та адміністративного менеджменту і виступає під виглядом адміністративної реформи. Як відомо, в нашій країні політична та адміністративна реформи хоча й тісно пов’язані між собою, здійснюються паралельно, проте мають різні механізми реалізації, оскільки відмінними є і їхні кінцеві продукти. Якщо результатом політичної реформи має стати зміна системи функціонування вищих органів влади, то адміністративної – її децентралізація, зміцнення засад місцевого самоврядування.

Аналізуючи різні позиції та підходи, що сформувалися на прикладі вітчизняного варіанту модернізації, дисертант виокремлює різні позиції вітчизняних дослідників, серед яких вирізняються такі характеристики, як: “кризовий синдром модернізації” (В. Горбатенко), “невдалий проект модернізації” (М. Михальченко) та ін. Поділяючи критичні оцінки того, що зроблено в аспекті модернізації українського суспільства, автор разом з тим пропонує визначення політико-адміністративної модернізації як здійснення змін, спрямованих на поступове формування нової політичної системи та політико-адміністративного управління суспільством. Головним принципом таких перетворень є перехід від безпосереднього контролю за суб’єктами соціальної діяльності до контролю за низкою системоутворюючих чинників, які впливають на цю діяльність.

Вплив політико-адміністративної модернізації лише тоді матиме позитивні результати, коли буде: а) впроваджено на практиці принцип верховенства права; б) сформована сучасна ідеологія національного патріотизму; в) створена нова система інформаційної політики, в основу якої буде покладено інтереси громадянського суспільства, свободу слова та право на інформацію, а не вузько корпоративні інтереси “груп впливу” чи олігархічних кланів, як це було донедавна, а саме, до завершення “помаранчевої революції” та зміни влади. На думку автора, управлінський зміст політико-адміністративної модернізації можуть характеризувати нові, науково-обґрунтовані підходи, що передбачає здійснення глибокого аналізу інституційних засад політико-управлінської системи в Україні.

Таким чином, здійснивши теоретико-методологічний аналіз поняття політико-адміністративної модернізації, автор дійшов висновку, що її практичне втілення має базуватися на сучасних принципах і методах політичного аналізу суспільств перехідного типу, до яких належить і Україна, а також на політичну волю владної еліти, яка спирається на масову підтримку громадян країни. На сьогодні в Україні склалися об’єктивні та суб’єктивні передумови для успішного завершення перехідного періоду та функціонування і розвитку політико-адміністративної системи на демо-кратичних засадах і цінностях.

У другому розділі – “Інституціональний аналіз управлінської системи в Україні” – розглядається зміст модернізації політичної системи та можливості управління цим процесом. Розглядаючи поняття “політична система”, дисертант аналізує його у широкому та вузькому значенні. Якщо у першому випадку – це сукупність політичних інститутів, відносин та норм, що регулюють ці відносини, то у другому – система державних органів влади, політичних партій та організацій, завдяки яким здійснюється влада. Докладно подається аналіз структурних елементів політичної системи, їх функціональні властивості і типологічні ознаки. Оскільки аналіз здійснюється у контексті перехідного періоду, то автор детальніше зупиняється на модернізації політичних інститутів на етапі трансформації авторитарної форми правління у демократичну. Обстоюється теза, згідно з якою досить часто перехід від авторитарного правління до демократії опосередкований. На цьому етапі, що може тривати декілька десятків років, можуть виникати уявно-демократичні форми правління, серед яких є й така, як форма “керованої” демократії. Наявність таких опосередкованих форм перехідної демократії свідчить про складність політичної модернізації, її суперечливість та контраверсійність.

Екстраполюючи зазначені положення безпосередньо на вітчизняний політичний грунт, автор доходить висновку відносно модернізації політичної системи як проекту, ініціатива якого ось уже понад десять років як перебуває у руках влади, тоді як суспільство, на жаль, поки що перебуває у якості об’єкта модернізаційного процесу. Така ситуація не є сприятливою для здійснення рішучих кроків, оскільки має місце відчуження влади та народу і, як наслідок, – відсутність надійної підтримки радикальних ініціатив, що надходять від імені влади, з боку народу. Доказом справедливості цього твердження є відсутність морально-політичної підтримки результатів всеукраїнського референдуму за “народною ініціативою” (2000 р.), проведеного з метою здійснення конституційної реформи, так само як і результатів “всенародного обговорення” законопроекту “Про внесення змін до Конституції України” (2003 р.).

Характеризуючи зміст та головне завдання модернізації політичної системи в Україні, дисертант підкреслює, що їх сутність полягає у забезпеченні реального народовладдя, створенні ефективних механізмів управління на принципах зворотнього зв’язку, кристалізації політичних інете-ресів соціальних груп, що повинні мати політичну репрезентацію як на рівні законодавчого органу влади, так і діяльності політичних партій, впровадження принципів верховенства права у політичні відносини за векторами: “влада – опозиція”, “держава – суспільство”.

Таким чином, реформування політичної системи поряд з адміністративною та судово-правовою реформою, є складовими політико-адміністра-тивної модернізації нашої держави і суспільства в цілому.

Безперечно, будь-яка зміна в системі влади зачіпає різноманітні групи суспільних інтересів, які є джерелом виникнення політичних конфліктів. У цьому зв’язку дисертант звертається до методології конфліктологічного аналізу, вказуючи на два аспекти, що мають місце в конфліктній ситуації політичного характеру. Йдеться про конструктивний та деструктивний потенціал політичних конфліктів. Загалом автор дотримується позиції, що її досить вдало артикулює сучасна західна політична думка, а саме: будь-який конфлікт – це скоріше позитивне, аніж негативне явище, адже рано чи пізно конфлікт вичерпується і з`являється якісно нова ситуація розвитку системи.

Якщо говорити про український конфліктогенний контекст, то автор наголошує на наявності як структурних, так і в цілому системних конфліктів, найгострішими серед яких є конфлікти в системі влади, насамперед, між її основними гілками. Якраз розв’язанню деструктивного потенціалу цього конфлікту, на думку дисертанта, і сприяє концепція політичної реформи, яка має на меті встановити баланс між законодавчою та виконавчою гілками влади, підняти авторитет та зміцнити незалежний статус судової влади. Така реформа у подальшому створить умови для інституціалізації самих конфліктів, які є неминучими, тобто увести їх у правове поле і у такий спосіб зробити їх керованими, а також впровадити культуру політичного діалогу між учасниками конфлікту. Саме за цих умов, робить висновок дисертант, політичний конфлікт із руйнівного стає продуктивним явищем.

Зупиняючись на суб’єктивних аспектах політико-адміністративної модернізації, автор під цим розуміє насамперед ті соціальні та політичні інститути, які здійснюють управлінські функції та повноваження. Іншими словами, в структурі політичного менеджменту суб’єктивний чинник – це активна сторона політико-суспільних відносин, яка виникає в стосунках між владою і народом, державою і громадянином. Спираючись на аналіз конкретної ситуації в Україні, автор формулює концептуальну ідею, яку необхідно чітко проводити впродовж усього процесу здійснення політико-адміністративної модернізації – підвищення рівня суб’єктності з боку суспільства та громадян. Це означає, що вони повинні перетворитися із об’єкта управління на паритетного суб’єкта, котрий виступає замовником цільових програм розвитку, що мають стратегічне для суспільства значення. Лише реалізація цього завдання дозволить визначитися, чи вдалося здійснити політико-адміністративну модернізацію влади і суспільства, чи ні. Зрозуміло, що першочерговим завданням на цьому шляху постає реформа політичної системи.

У третьому розділі – “Запровадження ефективних механізмів організації та функціонування державної влади як основне завдання політико-адміністративної модернізації” – йдеться про особливості кон-ституційних реформ на пострадянському просторі, проблеми функціону-вання і розвитку центральних органів влади в період їх модернізації, визначаються умови успішного здійснення модернізації в нашій країні.

Спираючись на методологію порівняльного аналізу, дисертант дослід-жує спільне та особливе в процесах модернізації, що відбуваються у низці постсоціалістичних країн. До спільних рис відноситься: а) формування соціально-політичних груп, орієнтованих на демократію; б) конститу-ювання та структуризація політичних та управлінських еліт – провідників модернізації; в) поява якісно нових політичних інститутів; г) здійснення економічних реформ на ринкових засадах. Що стосується відмінностей, то вони полягають як у глибині здійснення реформ, так і темпах їх проведення, що зумовлюється традиціями політичної культури країни, співвідношенням ліберально-реформаторських та консервативних сил і елементів серед еліти та соціуму в цілому. Так, порівнюючи реформаторський досвід України і Польщі, автор доходить висновку, що сусідня країна просунулася значно далі по шляху модернізації, послідовно пройшовши стадії: політизації, капіталізації, олігархізації, а нині перебуває на стадії “менеджер-ської революції” (Я. Станікшіс), тоді як наша країна усе ще знаходиться на стадії “олігархізації” політики і влади, за умов якої відбувається концентрація політичного капіталу в руках фінансово-промислових груп.

Моделюючи процеси політико-адміністративних реформ, автор вказує на два головні їх типи, а саме: реформи, що ведуть до зміни політичної системи як такої, та реформи, що здійснюються в межах діючої системи і спрямовані на модернізацію лише окремих елементів політико-адміністративної системи. Разом з тим, на особливість їх протікання значний відбиток накладає історико-культурна та цивілізаційно-регіональна специфіка країни. Відтак, в межах двох зазначених типів можна виокремити ще принаймні п’ять різновидів, які характеризують модернізаційні проекти на пострадянському просторі. Вони чітко визначаються регіональною специфікою, а тому фахівці нерідко ідентифікують їх з географічною чи топонімічною належністю, кажучи про “російську”, “біло-руську”, “центрально-азіатську”, “закавказьку” та “балтійську” моделі або типи політичної модернізації.

Подаючи детальну характеристику кожної із них, дисертант разом з тим полемізує з тими, хто вважає українську модернізацію типологічно подібну до білоруської. На думку дисертанта, Україна має суттєву специфіку як порівняно з російським, так і білоруським варіантами модернізації хоча б тому, що, попри деякі тактичні нюанси, стратегічно вона орієнтована на європейські структури, а тому і пропонує здійснити реформування системи влади на засадах парламентсько-президентської форми правління, тоді як в Росії та Білорусі, хоча й з різними акцентами, чинною є президентська форма правління з відчутними елементами авторитарного правління.

Досліджуючи статус та функції центральних органів влади в умовах перехідного періоду, автор зазначає, що їх неефективність часто-густо породжує синдром “залізної руки”, що символізує відкат у бік авторитаризму. Разом з тим ця неефективність зумовлена еклектичним поєднанням старих інститутів і методів управління з новими. Це не може не породжувати конфлікти як інституційного, так і світоглядно-ідеологічного порядку, що врешті-решт призводить до поляризації еліт, конфронтації гілок влади, протистояння центру та регіонів, на грунті чого виникають конфлікти другого порядку, а саме: етнічні, мовно-культурні, церковно-конфесійні тощо. Таке становище є загрозливим для національних інтересів, а тому в ім`я національної безпеки виникає об’єктивна потреба реформування системи влади таким чином, щоб: 1) зміцнити консолідуючу складову в системі поділу влади; 2) неминучі конфлікти при взаємодії гілок влади із руйнівних та деструктивних перетворити на конструктивні та формуючі; 3) зміцнити політико-правові та організаційні засади демократії; 4) ней-тралізувати тенденцію до “олігархізації” влади; 5) посилити транспарентність прийняття політичних рішень; 6) встановити демократичний контроль за їх реалізацією.

Якщо ці загальні положення екстраполювати на вітчизняний політичний грунт, то неважко помітити, що центральні органи влади нашої держави потребують суттєвої модернізації як з огляду на їх статус у системі розподілу функцій, так і з огляду на оптимальність їх повноважень. У цьому зв’язку дисертант робить акцент на двох центральних органах влади – інститутові президентства та уряді. Автор поділяє думки тих експертів та фахівців, які вважають, що на сьогодні в Україні по суті утворилася система подвійної виконавчої влади – Кабінету Міністрів України та адміністрації Президента України. Заради того, щоб наповнити конституційним змістом статус, функції і повноваження Уряду необхідно змінити функції та обсяг компетенції Глави держави – президента. Внаслідок цього зміниться і обсяг політичних та адміністративних важелів його адміністрації, статус якої, на думку дисертанта, має бути чітко окреслений або ж у розділі конституції, де йдеться про президента, або ж окремим законом. Отже, розмежування функцій між президентом та його адміністрацією, з одного боку, та урядом і парламентом, з другого, слід віднести до голов-них завдань політико-адміністративної модернізації в нашій країні.

Оскільки модернізація передбачає не лише зміни в центральних органах влади, а також має на меті активізувати державотворчий потенціал народу, наповнення реальним змістом конституційного принципу народовладдя, автор наголошує на необхідності створення механізмів та стимулів, які б сприяли задіянню креативного потенціалу громади та громадянського суспільства. У цьому зв’язку автор високо оцінює принциповий крок, зроблений парламентом під час ухвалення виборчого закону на пропорційній основі. На думку дисертанта, це сприятиме політичній структуризації суспільства, а також адекватному представництву його інтересів у парламенті, інших центральних та місцевих органах влади. Важливість цього кроку полягає ще й у тому, що він нарешті приведе у недалекому майбутньому до появи великих і впливових партій, які у демократичний спосіб визначатимуть стратегію і стиль державної політики, як це прийнято у цивілізованому світі.

Таким чином, робить висновок дисертант, головною метою політико-адміністративної модернізації є перехід на сучасні рейки функціонування як держави в особі її центральних органів влади, так і громадянського суспільства, яке все ще перебуває у зародковому стані. Ця мета досягається шляхом інституційних змін та політичною реформою системи влади.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертаційної роботи сформульовані положення, які носять як науково-теоретичне, так і політико-практичне значення для концептуального аналізу політичної модернізації на прикладі Української держави. Спираючись на критичний аналіз ідей та концепцій як вітчизняних, так і закордонних дослідників, автор доходить висновку, що модернізація політико-адміністративної системи влади шляхом конституційної реформи у напрямку оптимізації відносин між законодавчою та виконавчою гілками влади об’єктивно сприяє демократизації політичних та адміністривних важелів управління суспільством і державою.

Важливо також усвідомити, що здійснення адміністративної реформи, так само як і продовження реформи економічної, структурної, інституційної, у подальшому стає неможливим без здійснення реформи політичної, яка має створити необхідні умови мобілізації інноваційних ресурсів для втілення модернізації.

Здійснений автором аналіз показує, що на сьогодні напрацьовано значний інтелектуальний потенціал відносно узагальнення досвіду впровад-ження як вдалих, так і не вдалих проектів модернізації. Спираючись на цей досвід, є можливість прискорити реалізацію мети і завдань модернізації. Проте, слід пам’ятати, що рецепту, за яким слід діяти, не існує, так само як непродуктивним є і намагання копіювати чужий досвід. Тому кожна країна, у тому числі й Україна, безумовно, повинна враховувати чужий досвід, але при цьому брати до уваги національну специфіку країни: її історико-культурну та цивілізаційну своєрідність; економічну структуру, що має чітко виражену регіональну специфіку; національний менталітет та політичну культуру населення з його регіональними рисами ідентичності.

Уроки тринадцяти років незалежності показали, що на сьогодні остаточно вичерпала себе “адміністративна модель” здійснення модернізації без залучення до цього процесу широких верств населення. Останнє передбачає перехід на самоорганізаційні засади життєдіяльності громадянського суспільства, яке живиться такими інститутами самоорганізації, як: зміцнення статусу територіальних громад; посилення ролі та відповідальності політичних партій в політичній системі суспільства; здійснення прозорих виборів на пропорційних засадах на всіх рівнях влади; перехід до виборів керівників регіонів і лише на цій підставі здійснення адміністративно-територіальної реформи в нашій країні.

Здійснення цих та інших завдань є предметом політичної реформи, яка назріла, а її практичне втілення – питання часу. Тому сенс політико-адміністративної реформи полягає у тому, що зміна системи влади з необхідністю веде до зміни і системи управління державою, адже внаслідок цього відбудеться перерозподіл владних функцій і повноважень між центральними органами влади, які набудуть чіткості та рель’єфності.

Основні положення дисертації опубліковані дисертантом у наступних публікаціях:

1. Брустінов В.В. Модернізаційний процес в Україні: сучасні підходи до реформування центральних органів державного управління (політико-правовий аналіз // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 38. – К., 2004. – С. 140-152.

2. Брустінов В.В. Модернізація виборчої системи в контексті реформування влади // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 39. – К., 2004. – С. 182-191.

3. Брустінов В.В. Політико-адміністративна модернізація: загальне поняття, пріоритети для України // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2004. – №4. – С. 112-120.

4. Брустінов В.В. Модернізація інститутів влади як спосіб оптимізації політичної системи суспільства // Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління. Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю. Київ, 28 травня 2004 р. – К.: Вид-во УАДУ, 2004. – С. 110-115.

АНОТАЦІЯ

Брустінов В.В. Модернізація системи влади і управління: чинники змін та розвитку. – Рукопис (187 с.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2005.

Спираючись на принципи системного аналізу та методологічні засади некласичних теорій перехідного періоду, автор здійснив ґрунтовне дослідження процесу політичної модернізації в аспекті адміністративної рефор-ми як складової реформи політичної системи суспільства в цілому. Внаслідок цього ним зороблено висновок, що на етапі переходу від тоталітарного правління до демократії адміністративна реформа має поєднуватися з політичною, які в комплексі є процесами політико-адміністративної модернізації як такої.

У результаті проведеного аналізу суспільно-політичної ситуації в Україні, дисертант запропонував оригінальну концепцію політико-адміністративної модернізації, сутність якої полягає в органічному поєднанні інституційних змін політичної системи та політичного управління на принципах ідейно-світоголядного плюралізму та демократичної політичної культури.

Ключові слова: політична модернізація, політико-адміністративна модернізація, політична реформа, політичний менеджмент, перехідний період, форма політичного правління, державний устрій.

АННОТАЦИЯ

Брустинов В.В. Модернизация системы власти и управления: факторы изменений и развития. – Рукопись (187 с.).

Диссертация на соискание учёной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы. Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины. – Киев, 2005.

Исходя из принципов системного анализа, а также методологических оснований неклассических теорий переходного периода, автор осуществил всестороннее исследование процесса политической модернизации в аспекте административной реформы, как составляющей реформы политической системы общества. На этом основании им сделан вывод, что на этапе перехода от тоталитарной формы правления к демократической административная реформа должна согласовываться с политической, которые вместе являются процессами политико-административной модернизации как таковой.

Опираясь на мировой опыт исследования политико-модернизацион-ных процессов, автор приходит к выводу о том, что в этом явлении прослеживается как общее, универсальное и закономерное, что предпо-лагает заимствование, так и особенное, уникальное и неповторимое, что, в свою очередь, ориентирует на критический, а не механический подход при заимствовании апробированных моделей и практик. В этом отношении автор считает необходимым опираться на методы компаративистского анализа культурно-исторических типов развития общественных систем, цивилизационного подхода. Это обусловлено тем, что механическое копирование чужого опыта, без учета национальных традиций, а тем более интересов национального развития, даже самый прогрессивный опыт может оказаться ущербным. В работе нашли отражение такие аспекты исследования проблемы, как анализ причин “кризисного синдрома” отечественной модернизации, показана объективная и субъективная составляющие этого явления и процесса.

В результате осуществленного анализа общественно-политической ситуации в Украине, диссертант предложил авторскую концепцию политико-административной модернизации, сущность которой состоит в органическом соединении институциональных изменений политической системы и политического управления, основывающихся на принципах идейно-мировозренческого плюрализма и политической культуры демократического типа. В случае успешной реализации этой модели модернизации в обществе и государстве должны усилиться признаки консолидации политических и управленческих элит; национальные интересы вместо клановых должны стать приоритетом их деятельности; повыситься правовая, политическая и административная культура как управленческого аппарата, так и субъектов политической деятельности – партий, их лидеров, гражданских сообществ и объединений.

Ключевые слова: политическая модернизация, политико-администра-тивная модернизация, политическая реформа, политический менеджмент, переходный период, форма политического правления, государственный строй.

ANNOTATION

Brustinov V.V Modernization system power and management. Factoris transformaitions and development. – Manuscript (187 p.).

A Thesis for the scientific degree of the Candidate of Political Science with speciality 23.00.02 – political institutes and processes. Institute of State and Law by Koretsky National Academy of Sciences of Ukraine. – Kyiv, 2005.

Employing the principles of system analysis and methodology of non-classic theories of the transitional period the author carried out a profound research on the process of political modernization from the aspect of administration reform as an element of the political system reform in the society. This produced a conclusion that during the transition