ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ЧЕПУРНА НАТАЛІЯ МИКОЛАЇВНА

УДК 378.127

НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ УКРАЇНИ (1970-2004 рр.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

ЖИТОМИР – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Центральному інституті післядипломної педагогічної освіти АПН України, м. Київ.

Науковий керівник: | кандидат педагогічних наук, доцент Даниленко Лідія Іванівна,

Центральний інститут післядипломної педагогічної освіти АПН України, м.Київ,

проректор з науково-методичної роботи та міжнародних відносин

Офіційні опоненти: | доктор педагогічних наук, професор

дійсний член АПН України

Євтух Микола Борисович,

Академія педагогічних наук України, м. Київ,

відділення педагогіки і психології вищої школи, академік-секретар;

кандидат педагогічних наук, доцент

Клокар Наталія Іванівна,

Київський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, ректор.

Провідна установа: | Інститут педагогіки АПН України, м. Київ, лабораторія управління освітніми закладами.

Захист відбудеться 18 жовтня 2005 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.14.053.01 у Житомирському державному університеті імені Івана Франка, 10008, м. Житомир, вул. Велика Бердичівська, 40.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Житомирського державного університету імені Івана Франка, 10008, м. Житомир, вул. Велика Бердичівська, 40.

Автореферат розісланий “17”вересня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.А. Сейко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Важливою умовою модернізації національної системи освіти є докорінне вдосконалення її складової – системи післядипломної освіти педагогічних працівників, подальший розвиток якої значною мірою залежить від забезпечення наступності, врахування та критичного осмислення того, що було зроблено у попередні роки, позитивного вітчизняного і зарубіжного досвіду. Наукова спадщина вимагає вдумливого критичного об’єктивного аналізу і відбору того, що може слугувати сучасності.

Проте, як свідчить аналіз сучасної літератури з проблем післядипломної освіти і практичної діяльності у цій галузі, значні теоретичні, методичні та практичні надбання минулого використовуються недостатньо.

Вважаємо за доцільне звернутися до теоретичних та науково-методичних досліджень розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників (СПКПП) України як основної складової післядипломної педагогічної освіти у період з 70-х рр. ХХ ст. по 2004 р. Цей період характеризується переходом від нестабільності в науково–методичному забезпеченні СПКПП України до системності.

Значна розробка науково-методичних засад підвищення кваліфікації педагогічних працівників України розпочалася на початку 70-х рр. ХХ ст. із створення при Центральному й обласних інститутах удосконалення вчителів (ОІУВ) кафедр педагогіки, психології й управління і в зв’язку з цим появи систематичних наукових та науково-методичних розробок з проблем становлення і розвитку СПКПП; розробки змісту, форм і методів навчання на курсах підвищення кваліфікації педагогічних працівників, у тому числі для керівників загальноосвітніх навчальних закладів (ЗНЗ) та методистів системи загальної середньої освіти; розвитку теорії андрагогіки і неперервної педагогічної освіти.

Цей період нами умовно поділений на два етапи: перший – з 70-х рр. до 1991 р., коли відбувався розвиток системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників за радянських часів; другий – з 1991 р. по 2004 р., де система розвивалася в умовах становлення незалежної України. Верхня часова межа дослідження відповідає історичному моменту становлення України як держави з ринковою орієнтацією.

На першому етапі розвитку СПКПП України вітчизняними теоретиками і практиками було розроблено у концептуальному аспекті комплекс таких питань, як: сутність і структура системи підвищення кваліфікації (зміст, форми та методичне забезпечення); моделі об’єктивно необхідних знань для різних категорій педагогічних працівників; науково-методичні засади підвищення кваліфікації у міжкурсовому періоді; впровадження досягнень педагогічної науки та передового досвіду.

На другому етапі досліджуються актуальні проблеми підвищення кваліфікації педагогічних працівників на засадах андрагогіки, педагогічної інноватики, акмеології, педагогічної творчості – нових галузей педагогіки, які забезпечують розкриття специфіки навчання дорослих та застосування перспективних й інноваційних технологій у навчанні, вихованні, організації навчально-виховного процесу в ЗНЗ; вивчаються наукові засади функціонування інститутів удосконалення вчителів не лише як науково-методичних центрів регіонів України, а як вищих навчальних закладів (ВНЗ) III-IV рівнів акредитації; впроваджується система підвищення кваліфікації керівників ЗНЗ як професіоналів з управління соціально-педагогічними системами - менеджерів освіти.

Забезпечення наступності між сучасними дослідженнями у галузі післядипломної педагогічної освіти та попередніми є важливою умовою її поступального розвитку. Критичне осмислення та використання творчих здобутків у зазначений період у галузі підвищення кваліфікації педагогічних працівників допоможе з найменшими витратами часу і зусиль плідно вирішувати значне коло сучасних проблем, що постали перед системою післядипломної освіти. Отже, актуальність проблеми та її недостатня розробленість зумовили вибір теми дисертаційного дослідження “Науково-методичні засади розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників України (1970 –2004 рр.)”.

Зв’язок теми дослідження з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з основними напрямами дослідження кафедр Центрального інституту післядипломної педагогічної освіти (ЦІППО) АПН України: теорії та методики післядипломної освіти за темою: “Професійний розвиток педагогічних працівників в умовах реформування освіти (№ 0199 U 004224) та менеджменту освіти за темою: “Науково-методичні засади підготовки керівника середнього закладу освіти” (№ 0199 U 004225) .

Тема дослідження затверджена вченою радою ЦІППО АПН України (протокол № 5 від 15.05. 2002 р.), Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні АПН України (протокол № 6 від 18.06.2002 р.).

Об’єкт дослідження: система підвищення кваліфікації педагогічних працівників України.

Предмет дослідження: теорія і практика розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників України (1970-2004 рр.).

Мета дослідження: розкрити тенденції та проблеми розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників України у 1970-2004 рр.

Концептуальна ідея дослідження полягає у можливості подальшого використання теоретичних і методичних аспектів розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників України у період 1970-2004 рр. на основі історико-логічного та об’єктивного аналізу тенденцій становлення і розвитку підвищення кваліфікації педагогічних працівників як системи; узагальненні перспективних наукових та науково-методичних напрацювань з теорії і методики післядипломної освіти (тенденцій, цілей, завдань, принципів, функцій, структури, форми); визначенні ролі науково-методичної спадщини 70-90-х рр. ХХ ст., що дасть змогу виробити стратегію змін у цій сфері освіти.

Завдання дослідження:

1. Здійснити аналіз теорії і практики становлення і розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників України з 1970 р. по 2004 р.

2. Виділити тенденції, провідні наукові ідеї та особливості розвитку даної системи України у 70-90-і рр. ХХ ст. та проаналізувати їх спадщину.

3. З’ясувати сучасні проблеми науково-методичного забезпечення розвитку СПКПП України в 90-і-2004 рр. та визначити основні функції інститутів післядипломної освіти як науково-методичних центрів неперервного підвищення кваліфікації педагогічних працівників.

4. Узагальнити наслідки досліджень науково-методичного забезпечення розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників України у 1970-2004 рр. і на основі результатів виокремити її перспективні завдання.

Методологічною основою дослідження є філософські положення теорії наукового пізнання і теорії систем; принципи всезагального розвитку предметів і явищ матеріального світу та історизму; методологічний принцип взаємозв’язку теоретичного та емпіричного в науковому пізнанні освітньо-педагогічної дійсності; основні положення системного підходу як методологічного способу пізнання освітнього процесу в сукупності професійних знань, умінь і навичок; концептуальні положення психолого-педагогічної науки та філософії освіти щодо діяльнісної сутності особистості та її активної ролі у процесі професійного розвитку і саморозвитку; головні положення щодо розвитку національної системи освіти, в тому числі післядипломної, зокрема, зазначені в Концепції неперервної освіти, законах України “Про освіту”, “Про вищу освіту”, проектах законів України “Про післядипломну освіту” та “Про освіту дорослих”, Національній доктрині розвитку освіти.

Теоретичну основу дослідження становлять: об’єктивні закономірності наукового процесу (Ю.К. Бабанський, В.П. Беспалько, Б.С. Гершунський та ін.); положення філософії і соціології професійної освіти (В.П. Андрущенко, І.А. Зязюн, В.Г. Кремень, В.С. Лутай, О.Я. Савченко та ін.); положення теорії і методики педагогічної та післядипломної педагогічної освіти (А.М. Алексюк, І.П. Жерносєк, С.В. Крисюк, В.І. Луговий, В.В. Олійник, В.Ф. Паламарчук, О.М. Пєхота, Н.Г. Протасова, Л.П. Пуховська, Т.І. Сущенко, М.Д. Ярмаченко та ін.); психолого-педагогічні основи розвитку творчої особистості в умовах неперервної професійної освіти (Б.Г. Ананьєв, В.Г. Афанасьєв, Л.І. Божович, І.Д. Бех, Н.М. Бібік, Л.С. Виготський, Л.М. Карамушка, Н.Л. Коломінський, В.А. Семиченко, С.О. Сисоєва, Н.Ф. Тализіна, І.С. Якиманська та ін.); концептуальні положення щодо підвищення кваліфікації педагогічних працівників у системі післядипломної педагогічної освіти (В.І. Бондар, Г.В. Єльникова, Л.І. Даниленко, М.Ю. Красовицький, В.І. Маслов, В.В. Олійник, В.І. Пуцов, П.В. Худомінський та ін.).

Методи дослідження. Відповідно до специфіки історико-педагогічного дослідження, основою застосованої нами методики є історико-логічний аналіз наукової та науково-методичної літератури з проблем підвищення кваліфікації педагогічних працівників. Загальне уявлення про розгляд концептуальних засад СПКПП України у зазначений період здійснено через інтеграцію та синтез важливих наукових положень і рекомендацій у цілісну картину. Щодо визначення науково-методичних засад міжкурсового періоду підвищення кваліфікації педагогічних працівників, то нами застосовано структурно-функціональний аналіз. Уявлення про науково-методичну роботу представлені за допомогою моделювання на основі аналізу результатів зазначеного періоду.

Дослідження з актуальних проблем підвищення кваліфікації педагогічних працівників піддавалися критичному аналізу та оцінці відповідно до сучасних поглядів на систему післядипломної освіти. Допоміжним у даному випадку застосовувався метод порівняння сучасних положень. У процесі дослідження нами здійснювався аналіз понятійного апарату СПКПП; застосовувався проблемний підхід, який забезпечив аналіз та узагальнення результатів попередніх досліджень і дав можливість згрупувати проблеми підвищення кваліфікації педагогічних працівників за принципом відбору пріоритетних. Висвітлення проблем розвитку СПКПП України здійснювалося в історико-логічному аспекті, через розкриття еволюції наукових підходів і поглядів до кожної з них.

Джерельна база дослідження. Дослідно-експериментальна робота здійснювалась на матеріалах діяльності ЦІППО АПН України та 24 ОІППО (у т.ч. Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників (ЧОІПОПП)) у період з 1970 р. по 2004 р.; наукових, науково-методичних, законодавчих, нормативно-правових матеріалах системи післядипломної педагогічної освіти України у зазначений період; офіційних документах Міністерства освіти і науки України та ЦІППО АПН України з післядипломної педагогічної освіти; базових навчальних програм з підвищення кваліфікації педагогічних працівників; матеріалів педагогічної преси та наукових праць вітчизняних учених.

Наукова новизна і теоретичне значення одержаних результатів.

Вперше здійснено історико-логічний аналіз розвитку СПКПП України та її науково-методичного забезпечення в період з 1970 р. по 2004 р.; приведено в систему ідеї, наукові положення, аналіз досвіду діяльності СПКПП у міжкурсовий період та зроблено висновки щодо фундаментальності науково-методичного забезпечення підвищення кваліфікації керівників ЗНЗ.

З’ясовано, що, починаючи з 1970 р., у СПКПП України були розроблені науково-методичні засади підвищення кваліфікації у міжкурсовий період та в інститутах удосконалення вчителів, які дали можливість у подальшому розглядати структуру і зміст навчального плану як інтеграцію загальнопедагогічних, функціональних та культурологічних знань і вмінь педагогічних працівників, застосовувати специфічні форми і методи навчання дорослих на засадах андрагогіки, педагогічної творчості та педагогічної інноватики.

Здійснено інтеграцію окремих наукових положень щодо розробки у 70-90-х рр. ХХ ст. концептуальних засад функціонування ІУВ як науково-методичних центрів та визначення їх основних функцій, що дало можливість зробити узагальнення про їх значущість у СПКПП України і надання їм з 2000р. функцій ВНЗ післядипломної педагогічної освіти.

Дістали подальшого розвитку уявлення про розробку у досліджуваний період теоретичних та технологічних засад застосування досягнень педагогічної науки і передового досвіду у практиці роботи ЗНЗ, що стали важливою основою для дослідження проблем педагогічної інноватики.

Уточнено поняття: “система підвищення кваліфікації” як процес неперервного фахового зростання педагогічних працівників у закладах післядипломної педагогічної освіти державної і недержавної форм власності у різних формах організації навчання (очна, заочна, дистанційна, індивідуальна, самостійна, колективна); “науково-методичні засади розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників” як процес теоретичного й практичного оновлення об’єктивно зумовлених цілей, завдань, принципів, функцій, структури і змісту неперервного фахового зростання педагогічних працівників у закладах післядипломної педагогічної освіти державної і недержавної форм власності.

Результати дослідження сприятимуть підвищенню статусу закладів післядипломної педагогічної освіти у системі вищої освіти в Україні з урахуванням вимог Євроінтеграції та Болонського процесу, розвитку плюралізму думок щодо системи післядипломної педагогічної освіти та її складової – підвищення кваліфікації.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці технології впровадження у практику роботи педагогічних працівників сучасних досягнень науки і досвіду, концепції розвитку обласного інституту післядипломної педагогічної освіти як науково-методичного центру системи неперервного підвищення кваліфікації педагогічних працівників в регіоні, перспективних завдань розвитку СПКПП України в сучасних умовах.

Матеріали дисертаційного дослідження покладено в основу навчальних модулів “Теорія і методика післядипломної освіти” (теми: “Технологія впровадження передового педагогічного досвіду”, “Система методичної роботи в регіоні”) та “Менеджмент освіти” (теми: “Управлінська компетентність керівника ЗНЗ”), що викладались на курсах підвищення кваліфікації педагогічних працівників в ЧОІПОПП (довідка № 2/133 від 5. 05. 2005 р.).

Особистий внесок автора в роботах, опублікованих у співавторстві полягає у розкритті: організації методичної роботи з педагогічними працівниками; сутності підвищення кваліфікації керівників шкіл з урахуванням основних вимог щодо їхньої професійної компетентності та модернізації контрольно-коригуючої діяльності керівника дошкільного навчального закладу; організаційно-педагогічних умов переходу до особистісно-розвивальної моделі у процесі підвищення кваліфікації педагогічних працівників в інститутах післядипломної педагогічної освіти.

Розробки та ідеї, що належать співавторам, у дисертації не використовуються.

Вірогідність одержаних результатів дослідження забезпечена методологічною обгрунтованістю його вихідних положень; використанням теоретичних та емпіричних методів, адекватних об’єкту, предмету, меті і завданням дослідження; аналізом значної кількості першоджерел і практичного стану СПКПП України; результатами науково-пошукової роботи.

Апробація результатів дисертації. Головні положення дисертації знайшли відображення в публікаціях автора, доповідалися й обговорювалися на: Всеукраїнських науково-практичних конференціях: ”Наукове проектування інноваційних та альтернативних систем вищої освіти” (м. Тернопіль, 2000 р.); “Сільська школа: стан, проблеми та перспективи розвитку (м. Київ, 2000 р.); “Тенденції розвитку методичної роботи в системі післядипломної освіти педагогів” (м. Івано-Франківськ, 2003 р.); міжнародному науково-практичному семінарі з проблем розвитку системи післядипломної педагогічної освіти (м. Вашингтон, США, 2003 р.); I-му та II-му Міжнародних симпозіумах з проблем розвитку системи післядипломної педагогічної освіти України (м. Київ, 2002 р., 2004 р.); обласних семінарах начальників відділів освіти та завідувачів районними (міськими) методкабінетами (м. Черкаси, 1998-2004 рр.).

Матеріали дисертації використовувалися у лекціях, які читалися автором у ЧОІПОПП для вчителів, керівників ЗНЗ, методичних працівників, при плануванні та організації діяльності Інституту.

Публікації. Основні результати дослідження викладено: у 3-х колективних науково-методичних посібниках, з яких один - рекомендовано МОН України як підручник з підвищення кваліфікації керівників ЗНЗ; 3-х статтях у наукових фахових виданнях; 5-и статтях для наукових конференцій; 1-й статті - в інших виданнях. Загальний обсяг авторських робіт становить 5,3 друкованих аркуші.

Структура і обсяг дисертації зумовлені логікою дослідження. Структура складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (355 найменування), 3 додатків. Основний зміст дисертації викладено на 184стор. Робота містить 5 таблиць, 3 рисунки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження; визначено його проблему, об’єкт, предмет, мету; викладено концептуальну ідею, основні завдання та методологічну і теоретичну основи; розкрито наукову новизну та теоретичне значення отриманих результатів, практичне значення; визначено методи дослідження; окреслено джерельну базу; сформульовано висновки щодо апробації і впровадження результатів дослідження.

У першому розділі “Становлення та розвиток системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників у вітчизняній теорії і практиці (1970-2004 рр.)” здійснено історико-логічний аналіз становлення СПКПП України; визначено провідні наукові ідеї, особливості, напрями та тенденції її розвитку; розглянуто динаміку розвитку науково-методичного забезпечення навчального процесу на курсах підвищення кваліфікації педагогічних працівників у закладах післядипломної педагогічної освіти та в міжкурсовий період.

Теоретичний аналіз останньої третини ХХ ст. – 2004 р. свідчить про те, що проблеми становлення і розвитку СПКПП в Україні були і залишаються об’єктом уваги вітчизняних науковців, а саме:

·

·

Розвиток сучасної системи післядипломної освіти, зокрема її складової - СПКПП зумовлений багатьма соціальними, економічними, культурологічними, особистісними факторами та потребами реформування національної освіти. Серед них важливе місце посідає визначення науково-методичних засад її функціонування у даний історичний період, під якими ми розуміємо теоретично обгрунтовані та об’єктивно зумовлені мету, завдання, принципи, функції, структуру, зміст та методичне забезпечення.

Мета СПКПП характеризувалась приведенням професійних знань та вмінь педагогів відповідно до вимог розвитку освіти й завдань, які ставилися вищими партійно-державними установами (1970-1991 рр.) та державними органами управління освітою (1991-2004 рр.).

Основними завданнями СПКПП визначено: відновлення, оновлення та поглиблення необхідних загальноосвітніх та професійних знань, умінь і навичок фахівця; сприяння набуттю професійного досвіду та професійній адаптації; створення умов для підвищення його загальнокультурного рівня, розвитку інтелектуального та творчого потенціалу; подолання існуючих стереотипів, запобігання виникненню нових; стимулювання самоосвіти та саморозвитку фахівця.

Складовими СПКПП є: самоосвіта як усвідомлене, цілеспрямоване безперервне вдосконалення професійної майстерності педагога; курсова підготовка, яка забезпечує взаємодію всіх ланок і форм підвищення кваліфікації; науково-методична робота у міжкурсовий період на всіх рівнях (загальнодержавному, всеукраїнському, обласному, районному, шкільному).

І.П.Жєрносєком, М.Ю.Красовицьким і В.І.Масловим сформульовані специфічні функції закладів і установ освіти, які займаються підвищенням кваліфікації педагогічних працівників на різних рівнях, а саме:

- на рівні країни (ЦІУВ) – педагогічні працівники підвищують свій методологічний і теоретичний рівень на базі новітніх досягнень науки з ключових проблем їх професійної діяльності;

- на обласному рівні (обласні ІУВ) – розв’язуються проблеми теоретико-методичного характеру з опорою на методологічні і теоретичні знання педагогічних працівників;

- на міському/районному рівні (методичний кабінет) - відбувається ознайомлення педагогічних працівників з методичними і практичними знаннями і вміннями на базі досягнень науки і передового досвіду;

- на шкільному рівні (методичне об’єднання) - надбання нових знань пов’язується з вирішенням повсякденних практичних завдань, відбувається трансформація у практичний досвід знань, що отримані педагогом на попередніх рівнях.

Протягом досліджуваного періоду науково-методичні засади СПКПП України постійно змінювались, а саме: від принципу послідовності у навчанні (І.П. Жерносєк) до принципу неперервності (І.А. Зязюн), навчання впродовж усього життя (С.І. Болтівець), андрагогіки (Н.Г. Протасова), інноваційності (Л.І.Даниленко); від системного принципу організації навчального процесу в ІУВ (В.І. Бондар, В.І. Маслов) до системно-модульного (А.В. Фурман), очно-дистанційного (В.В. Олійник); від системного наукового підходу до управління соціально-педагогічними системами (М.Ю. Красовицький, С.В. Крисюк, В.І. Маслов) до синергетичного (Н.Г. Протасова).

Змінювались також погляди науковців на сутність СПКПП. Вона розглядалась як взаємозв’язок та взаємодія таких елементів як: цілі, зміст, організація, форми, методи і джерела навчання (М.Ю. Красовицький); сукупність навчальних закладів, їх підрозділів і організацій (С.В. Крисюк); відкрита система, що самоорганізовується і самостворюється (Н.Г. Протасова); комплекс заходів, що забезпечує педагогічним працівникам підвищення рівня професійної діяльності та більш якісне вирішення нових актуальних завдань практики (В.В. Олійник).

Ми розглядаємо СПКПП як процес неперервного фахового зростання педагогічних працівників у закладах післядипломної педагогічної освіти державної та недержавної форм власності у різних формах організації навчання (очна, заочна, дистанційна).

Значний внесок у розробку принципів функціонування СПКПП здійснили:

В.І. Маслов, який класифікував на методологічні, педагогічні, організаційні, програмно-цільові, В.І. Пуцов – логічності та наступності; Т.І. Сущенко –процесуально-технологічні та соціально–психологічні; Н.Г. Протасова – загально-методологічні та андрагогічні.

У 1992 році вітчизняними вченими була розроблена концепція неперервного підвищення кваліфікації та перепідготовки педагогічних кадрів України, яка визначила, що це є цілеспрямований, спеціально організований

процес систематичного оновлення професійної компетентності працівників освіти, зумовлений динамікою розвитку суспільства, науки, освіти та потребами, що випливають з особистого досвіду і специфіки діяльності кожного педагога. Його головною метою є приведення професійної компетентності педагогічних працівників у відповідність із визнаними світовими стандартами, розвиток їхнього творчого потенціалу та педагогічної майстерності, підвищення інтелектуального і загальнокультурного рівнів. Головними функціями даного процесу є діагностична, відновлювальна, коригувальна, компенсаційна, прогностична (випереджаюча), моделювальна, організаційно-регулятивна, інформаційно-оцінна, які сприяють оновленню знань і вмінь педагогів.

Управління СПКПП у своєму розвитку пройшло етап авторитаризму, а з 90-х рр. ХХ ст. сформувалось як демократичне, багаторівневе з децентралізованою формою організації і керівництва підвищенням кваліфікації в регіонах, областях, містах (районах), школах з урахуванням місцевих умов і потреб педагогічних працівників.

У 80-90-ті рр. ХХ ст. важливого значення набула розробка психолого-педагогічних та організаційних умов діяльності СПКПП, яка забезпечила вибір провідних ідей її розвитку, психолого-педагогічних та організаційних умов ефективності діяльності та тенденцій.

Серед провідних ідей значне місце посіли ідеї інтеграції, диференціації, індивідуалізації, оптимальності, діагностування, психологізації, вибору.

У 90-ті рр. ХХ ст. – на початку ХХI ст. простежуються нові тенденції щодо визначення наукових підходів до організаційних форм та методичного забезпечення навчального процесу на курсах підвищення кваліфікації педагогічних працівників в ІППО. Вони мають своїм джерелом, з одного боку, прогресивні педагогічні ідеї дослідників процесу навчання, а з іншого – критичний аналіз практики підвищення кваліфікації.

Здійснений нами аналіз дав можливість розглянути їх окремо, а саме: застосування модульного підходу у навчальному процесі; врахування проблем і труднощів відповідної категорії слухачів та допомога у їх осмисленні на фундаменті сучасних наукових знань; спрямованість форм і методів курсової підготовки на прийняття педагогічних або управлінських рішень; варіативність підходів до побудови структури відомих форм навчального процесу; проблемно-пошукова спрямованість навчального процесу; варіативність змісту та форм курсової підготовки як шлях оптимального врахування потреб педагогів та реалізації принципу свободи вибору; постійне вивчення результативності курсової підготовки; посилення дослідницької діяльності у процесі курсової підготовки, підняття педагогів до рівня дослідника власної педагогічної діяльності, впровадження освітніх інновацій; посилення у навчальному процесі ролі активних форм і методів навчання.

Теоретичне обґрунтування специфіки і спрямованості навчального процесу на курсах підвищення кваліфікації педагогічних працівників свідчить про те, що у 80-90-х рр. фактично були розроблені наукові засади ефективності курсової підготовки, які проте не достатньо були застосовані на практиці. Вони стали базою для подальшого творчого розвитку змісту і форм навчання педагогів. У 90-х рр. – 2004 р. висунуто нові ідеї, поглиблено науково-методичні засади, апробовано альтернативні форми організації навчального процесу у системі післядипломної освіти.

Другий розділ “Проблеми науково-методичного забезпечення та перспективи розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників України” присвячено: аналізу змісту, структури і форм науково-методичного забезпечення СПКПП; основним функціям інститутів післядипломної педагогічної освіти (ІППО) як науково-методичних центрів системи неперервного підвищення кваліфікації педагогічних працівників; впровадженню у практику роботи педагогічних працівників сучасних досягнень науки і передового педагогічного досвіду; перспективним завданням розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників у сучасних умовах.

Значне місце у наукових дослідженнях та практичних пошуках 70-90-х рр. ХХ ст. належить проблемам організації, структурі методичної роботи, специфіці різноманітних її форм, а саме: проблемним курсам, авторським курсам, постійно діючим семінарам для різних категорій освітян, науково-практичним конференціям і педагогічним читанням, короткотерміновим семінарам.

Логічною основою побудови структури методичної роботи у межах міста/району була концепція цілепокладання (В.І. Пуцов).

Аналіз інструктивно-методичних матеріалів 80-90-х рр. ХХ ст. свідчить про те, що у них зверталась особлива увага на принцип послідовності в методичній роботі, сутність якого полягає в оволодінні педагогічними працівниками певною науковою актуальною ідеєю, яка повинна бути досягнута.

Аналізуючи сутність методичної роботи як складної, динамічної системи взаємопов’язаних заходів, спрямованих на всебічне підвищення кваліфікації педагогічних працівників, включаючи їх професійну самоосвіту, розвиток і підвищення творчого потенціалу, нами уточнено функції діяльності працівників методичних служб України, до яких віднесено:

- вивчення та аналіз стану викладання основ наук у школі, якості знань і вмінь учнів, рівня їх вихованості та рівня знань і вмінь педагогічних працівників;

- організацію навчання вчителів і керівників ЗНЗ на курсах підвищення кваліфікації в ІППО, методичної роботи у міжкурсовий період, дослідно-експериментальної діяльності, творчих заходів з учнями, інноваційної діяльності, самоосвіти педагогічних працівників;

- вивчення і впровадження у практику роботи досягнень педагогічної науки та передового досвіду, педагогічних інновацій;

- підготовку та видання інструктивно-методичних, інформаційно-педагогічних матеріалів;

- керівництво роботою методичних кабінетів районних (міських) відділів (управлінь) освіти.

У 70-90-х рр. ХХ ст. розроблено основні завдання і принципові положення самоосвіти й навчання педагогічних працівників у міжкурсовий період, які є невід’ємною частиною СПКПП.

В управлінні СПКПП до початку 80-х рр. провідну і вирішальну роль відігравали органи управління освітою (міські/районні, обласні, республіканські, державні); пізніше – ІУВ, які стали виконувати функцію науково-методичних центрів СПКПП в областях і в республіці. З 90-х років більша їх частина була перейменована в ІППО, яким додались функції ВНЗ післядипломної освіти – перепідготовка і підготовка педагогічних працівників за новими спеціальностями.

На початку 80-х рр. важливого значення набули пошуки визначення теоретичних засад функціонування ІУВ як науково-методичних центрів області та розробка концепції “Інститут-Центр”; у 90-х – визначення основних функцій і завдань ІППО як ВНЗ післядипломної освіти III-IV рівнів акредитації.

У 80-х рр. окремі науковці, методисти, творчі вчителі (М.Ю.Красовицький, Л.Л.Момот, Л.І.Прокопенко, А.Н.Бойко, Т.І.Бєсєда, О.Г.Ярошенко, А.В.Сердюк) працювали над проблемою пошуку шляхів докорінного поліпшення процесу впровадження у практику досягнень педагогічної науки. Ними визначено основні етапи впровадження передового педагогічного досвіду, які нами уточнені і розширені. А саме: передовий педагогічний досвід розглядається як оптимальна діяльність педагога, що є результатом його творчого пошуку, несе в собі елементи нового, спрямована на розв’язання актуальних завдань навчання і виховання та забезпечує стійку ефективність навчально-виховного процесу.

Вперше було здійснено класифікацію передового педагогічного досвіду за масштабом та рівнем творчої самостійності його авторів. Це мало велике теоретичне і практичне значення для ідентифікації передового досвіду і створення відповідної картотеки в ЦІУВ на рівні раціоналізаторського і новаторського передового педагогічного досвіду.

На початку ХХI ст. активного значення набули педагогічні інновації, як такі, що є не лише кінцевим продуктом застосування новизни у навчально-виховному й управлінському процесах закладів освіти з метою зміни (якісного покращання) суб'єкта й об’єктів управління та отримання економічного‚ соціального‚ науково-технічного‚ екологічного та іншого ефекту, а й процедурою їхнього постійного оновлення. Ці проблеми досліджуються І.Д. Бехом, Н.М. Бібік, Л.І. Даниленко, Н.І. Клокар, О.Г. Козловою, В.І. Лозовою, В.Ф. Паламарчук, О.М. Поповою, І.В. Прокопенком та ін.

Аналіз науково-методичних розробок періоду 1990-2004 рр. свідчить про те, що розробка проблем інноваційного підходу до педагогічної діяльності значно поглиблює розуміння процесу впровадження у педагогічну практику досягнень науки і передового досвіду.

Наступною важливою проблемою досліджуваного періоду є розробка теоретичних засад процесу підвищення кваліфікації керівників ЗНЗ. Періодизація теоретичних досліджень та практичних пошуків з цієї проблеми умовно пов’язана з такими важливими чинниками: започаткуванням курсів підготовки резерву директорів шкіл при ЦІУВ у середині 80-х років; виникненням нових типів шкіл в Україні на початку 90-х років і підготовкою керівників ЗНЗ як професіоналів-менеджерів; підготовка керівників ЗНЗ на початку ХХI століття з урахуванням європейських стандартів і розробкою на цій основі базового стандарту їх діяльності.

На базі практичної роботи з резервом керівників ЗНЗ та завдяки узагальненню досвіду роботи обласних ІППО, ЦІППО та факультетів підвищення кваліфікації педагогічних ВНЗ були розроблені: теоретико-методичні засади підготовки керівника; модель його функціональної компетентності; практичні рекомендації щодо їхнього втілення; базовий стандарт діяльності керівника ЗНЗ; модель підготовки керівника ЗНЗ до управління інноваційною діяльністю; концепція неперервного фахового зростання педагогічних працівників у ЦІППО, на базі якого здійснюється не лише підвищення кваліфікації, а й підготовка керівників закладів освіти.

Важливими перспективами розвитку СПКПП України є: підготовка професійних керівників ЗНЗ, перехід на очно-дистанційну форму підвищення кваліфікації, застосування інноваційних (комп’ютерних та телекомунікаційних) технологій у курсовому і міжкурсовому періодах підвищення кваліфікації педагогічних працівників. Ці завдання модернізації післядипломної педагогічної освіти України сприятимуть подальшому розвитку СПКПП у європейському контексті.

ВИСНОВКИ

У дисертації на основі вивчення й аналізу історико-педагогічної та науково-методичної літератури, нормативно-правової документації закладів і установ післядипломної педагогічної освіти досліджено та зроблено висновки про тенденції і проблеми розвитку СПКПП України у 1970-2004 рр. Це дозволило охарактеризувати стан науково-методичного забезпечення змісту підвищення кваліфікації педагогічних працівників у курсовий і міжкурсовий періоди.

1. Проведене дослідження науково-методичних засад розвитку СПКПП України у 1970-2004 рр. підтверджує концептуальну ідею щодо їх актуального значення для сучасної системи післядипломної педагогічної освіти, в якій підвищення кваліфікації є важливим структурним елементом. Головні результати нашого дослідження полягають у теоретичному аналізі фундаментальних, теоретичних та методичних проблем підвищення кваліфікації педагогічних працівників, які були розроблені у даний історичний період та порівнянні поглядів вітчизняних науковців на дану проблему у періоди: 70-90-х рр., 90-х-2004 рр., виходячи з того, що у першому періоді сформувався системний підхід до функціонування галузі; у другому – забезпечувався її стабільний розвиток та посилювалися концептуальні засади функціонування підвищення кваліфікації на всіх рівнях управління (державний, обласний, міський/районний, шкільний). На останній період значно вплинули соціальні, економічні та культурологічні зміни, пов’язані з проголошенням незалежності України.

У 90-х рр. відбулося поглиблення науково-методичних засад СПКПП з проблем відродження її національного характеру, організації дистанційного навчання, демократизації управління, пошуків особистісно-орієнтованої, інноваційної моделі післядипломної педагогічної освіти.

У ході теоретичного та історико-логічного аналізу уточнено ряд наукових понять: “система підвищення кваліфікації”; “науково-методичне забезпечення системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників”.

2. У досліджуваний період на базі системного підходу проаналізовані загальні науково-методичні засади розвитку і функціонування СПКПП та її головних підсистем – республіканського (державного – з 1991р.), обласного, міського/районного, шкільного рівнів. Аналіз теоретичних і методичних матеріалів та практичного досвіду дає підстави виділити провідні тенденції та особливості розвитку СПКПП у контексті плідного вирішення таких проблем, як:

- визначення сутності, структури та умов ефективної діяльності СПКПП в Україні; принципу єдності загальнотеоретичних аспектів, педагогічного досвіду та посадових функцій кожної категорії педагогічних працівників при формуванні змісту курсів підвищення кваліфікації в інститутах післядипломної освіти;

- поглиблення науково-методичних засад підвищення кваліфікації у напрямах гуманітаризації, гуманізації та технологізації змісту навчання; теоретико-методичних засад та алгоритму діяльності методичних організацій і ЗНЗ у процесі впровадження в практику досягнень педагогічної науки, передового педагогічного досвіду та моделювання (вирощування) нового досвіду на базі актуальних наукових ідей;

- розроблення наукових засад методичної роботи як важливої ланки неперервного підвищення кваліфікації педагогічних працівників та структурно-функціональної моделі діяльності методиста;

- формулювання перспективних положень щодо умов підвищення ефективності методичної роботи у курсовий і міжкурсовий періоди; перспективних положень щодо підвалин розробки проблем інноваційної освітньої діяльності.

3. Важливим внеском науковців та практиків у розвиток науково-методичних засад розвитку СПКПП у досліджуваний період є розробка концепції діяльності ІУВ як науково-методичних центрів СПКПП, що мають такі основні функції: організаційно-методичні; науково-методичні; навчально-методичні.

Інтеграція цих функцій виявилась у створенні типових системно-комплексних планів неперервного підвищення кваліфікації педагогічних працівників на всеукраїнському та обласному рівнях, що забезпечило структурну єдність функціонування СПКПП. Це сприяло розробці науково-методичних засад підготовки і підвищення кваліфікації керівників ЗНЗ, а саме: моделі функціональної компетентності директора школи як теоретичної основи складання навчальних планів і програм; специфіки організації педагогічного процесу та форм підвищення кваліфікації директорів шкіл і вивчення її результативності; наукових аспектів їхньої професійної підготовки.

4. Аналіз теоретичної та методичної спадщини з питань післядипломної освіти педагогічних працівників України в період останньої третини ХХ ст. – на початку ХХI ст., провідних ідей, які були обґрунтовані в цей період, свідчить про існування певної наукової школи, яка здійснює значний вплив на подальші дослідження цієї проблеми в Україні.

Залишаються актуальними науково-методичні рекомендації щодо визначення функцій діяльності інститутів післядипломної освіти як ВНЗ післядипломної педагогічної освіти; науково-методичні засади процесів упровадження в практику досягнень педагогічної науки, передового досвіду та педагогічних інновацій; основи підготовки і підвищення кваліфікації керівників ЗНЗ до управління в ринкових умовах.

У процесі подальших досліджень засобів модернізації післядипломної педагогічної освіти і, зокрема, підвищення кваліфікації педагогічних працівників доцільно звернути увагу не тільки на зовнішньо-процесуальні аспекти проблеми, а, насамперед, глибоко дослідити внутрішні чинники особистості, які зумовлюють її позицію в системі підвищення кваліфікації.

Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем, пов’язаних з історико-логічним дослідженням науково-методичних засад розвитку СПКПП України у період з 1970 по 2004 роки.

Перспективним у подальшому науково-педагогічному дослідженні даної теми визначено: розвиток наукових поглядів на передовий педагогічний досвід у системі загальної середньої освіти України; розвиток організаційно-педагогічних засад діяльності закладів післядипломної педагогічної освіти; історико-педагогічний аспект підготовки керівників закладів освіти.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

АНОТАЦІЯ

Чепурна Н.М. Науково-методичні засади розвитку системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників України (1970-2004рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Житомирський державний університет імені І.Франка, Житомир, 2005.

Дисертацію присвячено науково-методичним засадам розвитку СПКПП України у 1970-2004 рр., а саме: теоретично обгрунтованим, об’єктивно зумовленим цілям, завданням, принципам, функціям, структурі, змісту та методичному забезпеченню усіх її рівнів і форм. Цей період характеризується переходом від нестабільності в науково–методичному забезпеченні системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників до системності.

У результаті здійсненого історико-логічного аналізу становлення і розвитку СПКПП та її науково-методичного забезпечення у зазначений період з’ясовано, що вони значною мірою можуть слугувати базою для подальшого розвитку теорії і методики післядипломної педагогічної освіти в Україні, в якій навчальний процес розглядається як інтеграція загально-педагогічних, функціональних та культурологічних знань і вмінь педагогічних працівників; вибір форм і методів навчання дорослих грунтується на засадах андрагогіки, педагогічної творчості, педагогічної інноватики; систематично впроваджуються у зміст навчання досягнення педагогічної науки, передового досвіду, педагогічних інновацій. Результати цих досліджень мають фундаментальний характер і можуть бути використанні в подальшому розвитку системи післядипломної педагогічної освіти.

Ключові слова: система підвищення кваліфікації, розвиток системи підвищення кваліфікації, функції інститутів післядипломної педагогічної освіти, передовий педагогічний досвід.

АННОТАЦИЯ

Чепурная Н.Н. Научно-методические основы развития системы повышения квалификации педагогических работников Украины (1970-2004рр.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 – общая педагогика и история педагогики. – Житомирский государственный университет имени И. Франка, Житомир, 2005.

Диссертация посвящена научно-методическим основам развития системы повышения квалификации педагогических работников (СПКПР) Украины в 1970-2004 гг.

В результате проведенного историко-логического анализа становления и развития СПКПР и ее научно-методического обеспечения в период с 1970 по 2004 годы,