ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Десятніков Олександр Валерійович
УДК 94 (477) „1921/1928”УДК 94 (477) 1921/1928
ЕВОЛЮЦІЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН ЕВОЛЮЦІЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН
НА СЕЛІ В ДОБУ НЕПУНА СЕЛІ В ДОБУ НЕПУ
07.00.01 – історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
ЧЕРКАСИ – 2005
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі новітньої історії Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник: доктор історичних наук, професор
МОРОЗОВ АНАТОЛІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ,
Черкаський національний університет
імені Богдана Хмельницького,
завідувач кафедри новітньої історії
Офіційні опоненти: доктор історичних наук
МОВЧАН ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА,МОВЧАН ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА,
провідний науковий співробітник
відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст.,
Інститут історії України НАН України
кандидат історичних наук, доцент
ЛАЗУРЕНКО ВАЛЕНТИН МИКОЛАЙОВИЧ,
Черкаський державний технологічний університет,
доцент кафедри історії України
Провідна установа: Харківський національний університет
імені Василя Каразіна, кафедра історії України
Захист відбудеться “ 15 ” квітня о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 73.053.01 у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, бульв. Шевченка, 81, кім. 211.
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22).
Автореферат розісланий “ 14 ” березня 2005 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат історичних наук, доцент Корновенко С.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. В умовах сучасного реформування аграрного сектору економіки України, становлення селянина в якості господаря власної землі важливого значення набувають питання організації та регулювання цього складного процесу.Актуальність теми. В умовах сучасного реформування аграрного сектору економіки України, становлення селянина в якості господаря власної землі важливого значення набувають питання організації та регулювання цього складного процесу.
Трансформаційні процеси економічного устрою селянського господарювання нерідко приводять до небажаних чи навіть некерованих наслідків. Тому особливої актуальності набуває звернення до досвіду схожих за своїм історичним змістом періодів переходу від командно-адміністративних до ринкових методів господарювання. Це дає не лише плідний матеріал для неупередженого відтворення історичних процесів, але й дозволяє у схожих історичних умовах переосмислити попередній досвід та запобігти повторенню прорахунків.
Криза радянського способу господарювання у період воєнного комунізму була викликана перш за все ігноруванням потреб головного виробника сільськогосподарської продукції – селянина-одноосібника. Обмеження господарської ініціативи, позбавлення селянина права користуватися результатами своєї праці викликали як кризу сільського господарства, так і кризу радянської економіки в цілому. Тому не випадково, що перехід у 1921 р. до нової економічної політики розпочався саме з послаблення економічного тиску на селянство – заміни продрозверстки продподатком.
У період непу трудові відносини на селі набувають якісно нових форм. Дозвіл вільного продажу на ринку продуктів свого господарства викликав пожвавлення підприємливості селянства, розширення посівних площ, застосування нових технічних засобів обробки ріллі, запровадження орендних відносин тощо. Невід’ємною складовою частиною ринкових відносин є купівля-продаж робочої сили. Тому у період непу відбувається швидка реанімація найманої праці, зокрема у сільському господарстві. Неможливість половинчастих заходів у проведенні реформ змушували радянський уряд, хоч і з значними обмеженнями, легалізувати її існування.
Вивчення питань найманої праці важливе й з огляду на те, що саме найм-продаж робочої сили визначали характер трудових відносин. Звичайно, у порівнянні з обсягом індивідуальної праці одноосібних господарів, роль найманої праці у сільському господарстві може здатися несуттєвою. І все ж в умовах великої трудомісткості тодішнього виробництва і нерівномірності розподілу земельної площі, робочої худоби та сільськогосподарського реманенту її застосування було необхідною умовою інтенсифікації сільського господарства, а часто й умовою функціонування незаможних господарств. Тому без вивчення цього механізму неможливо скласти цілісне уявлення про закономірності економічного життя українського села в умовах непу.
Досліджуючи питання трудових відносин у 1921-1928 рр., варто звернути увагу не лише на економічну сторону життя селянства, але й на духовну, морально-етичну сфери, адже у центрі виробництва стоїть саме селянин, реальна особа. Неможливо відкинути питання умов праці й побуту наймитів, забезпечення їх з боку держави медичним обслуговуванням та страхуванням. Звернення до повсякденного життя наймитів, до їхніх взаємовідносин із наймачами дає плідний матеріал для вивчення світогляду українського селянства, його культури. За сучасних умов поглиблення соціальної диференціації населення видається дуже важливим регулювання соціальних відносин у суспільстві, налагодження дієвих механізмів підтримки й захисту людини праці у стихії ринкових відносин.
Агропромисловий комплекс економіки України переживає сьогодні процеси, що мають багато схожих рис з відносинами у сфері сільського господарства у період непу. Ігнорування державою закономірностей економічного розвитку, неуважне ставлення до людини праці неминуче призводить до кризових явищ у економіці та суспільстві. Лише справжній господар землі – селянин – може забезпечити ефективне сільськогосподарське виробництво, міцну основу української нації та держави.
Отже, вказана тема дослідження має наукове, загально гуманітарне, суспільно-політичне значення, що обумовлює її актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно наукової проблематики кафедри новітньої історії Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, вона органічно пов’язана з темою наукового пошуку Науково-дослідницького інституту селянства Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького „Історичні форми ментальності, соціально-економічної та громадсько-політичної самоорганізації українського селянства” (номер державної реєстрації 0102U006796).
Об’єктом дослідження є сільське господарство України 1921-1928 рр.
Предметом дослідження є трудові відносини у сільському господарстві України у зазначений період.
Хронологічні межі роботи охоплюють період нової економічної політики 1921-1928 рр. – час особливого етапу розвитку трудових відносин на селі радянського періоду історії України. Нижня хронологічна межа зумовлена запровадженням непу, а верхня – згортанням цієї політики, переходом радянського керівництва до командно-адміністративних методів управління народним господарством. Територіальні межі дослідження відповідають території України в кордонах УСРР зазначеного періоду. Опрацьовані матеріали стосуються території УСРР, що в 1922 р. увійшла до складу СРСР.
Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі виявленого комплексу джерел і досягнень історіографії дослідити сутність, характер та особливості трудових відносин у сільському господарстві України, висвітлити конкретні умови найму сільськогосподарських робітників у період, що досліджується.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:
- визначити стан наукової розробки теми, рівень і повноту забезпечення джерельної бази;
- дослідити чинники формування трудових відносин на селі;
- з’ясувати загальне економічне становище селянських господарств у період непу;
- проаналізувати радянське законодавство про працю у сільському господарстві;
- визначити чисельність найманих робітників у сільському господарстві та тенденції щодо її динаміки;
- з’ясувати структуру наймитства, її регіональні особливості;
- розкрити соціально-економічне становище робітників, що працювали за наймом у сільському господарстві (умови їх праці в одноосібних селянських господарствах та у радгоспах, розмір та форми оплати праці, умови побуту).
Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступному:
- вперше на дисертаційному рівні комплексно досліджено трудові відносини на селі у добу непу;
- охарактеризовано становище наймитів у одноосібних селянських господарствах різних економічних груп;
- по-новому осмислено передумови скорочення та згортання використання найманої праці у сільському господарстві України;
- на основі відомих, але критично переосмислених матеріалів, та введення до наукового обігу значного масиву нових документів істотно доповнено знання про характер та особливості трудових відносин в українському селі у період непу;
- спростовано сформовані радянською історіографією стереотипи стосовно виключно експлуататорського ставлення заможного селянства до найманих робітників;
- переглянуто попередні твердження щодо вигідніших умов праці й побуту наймитів у бідняцько-середняцьких господарствах та у радгоспах у порівнянні з аналогічними умовами найманих робітників у господарствах заможного селянства;
- зроблено висновок про закономірність існуючого характеру трудових відносин між наймачами і наймитами у період непу, закономірність існуючих у них умов праці й побуту найманих робітників.
Практичне значення дослідження полягає у тому, що його фактичний матеріал, результати і висновки можуть слугувати як для подальшої розробки теми, так і при написанні узагальнюючих наукових праць та посібників з аграрної історії України, історії України ХХ ст., довідкових видань, наукової розробки проблем соціально-економічного характеру. Результати дослідження можуть бути використані при читанні загальних лекційних курсів та у розробці спецкурсів з аграрної історії України. Основні положення та висновки також можуть бути використанні в ході проведення сучасних аграрних перетворень.
Апробація результатів роботи. Основні положення та результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри новітньої історії Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького, ради Наукового товариства істориків-аграрнків. Загальна концепція дослідження та окремі його положення знайшли своє відображення у повідомленнях на IV Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії України (Черкаси, 2002), Міжнародній науково-практичній конференції „Динаміка наукових досліджень” (Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ-Черкаси, 2002), на VI Міжнародній науково-практичній конференції „Наука та освіта ’2003” (Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ, 2003), на V Міжнародній науковій конференції студентів та молодих вчених (Донецьк ,2004) та на V Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії України (Черкаси, 2004).
Публікації. За матеріалами дослідження автором опубліковано 13 наукових статей, 8 з яких – у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 7,9 друкованих аркушів.
Обсяг і структура дисертації зумовлені метою, проблемно-хронологічним принципом дослідження, завданням. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які включають 12 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (213 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 242 сторінки.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну результатів дисертаційної роботи, визначено її основні завдання, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету, об’єкт, предмет, окреслено практичну значимість та апробацію отриманих результатів.
У першому розділі „Історіографія, характеристика джерел та теоретико-методологічні засади дослідження”, який складається з двох підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.
У першому підрозділі першого розділу „Історіографія проблеми” з’ясовано стан наукового вивчення проблеми. Історіографію з обраної теми умовно поділено на 2 періоди. Перший – радянська історіографія, яка поділяється на декілька етапів: 1920-ті роки ХХ ст., 1930-ті – І пол. 1950-х років, ІІ пол. 1950-тих – сер. 1960-х рр., ІІ пол. 1960-х – сер. 1980-и рр., сер. 1980-х – поч. 1990-х рр. Другий період – сучасна історіографія, яка поділяється на сучасну вітчизняну та зарубіжну історіографію.
У 20-ті роки тему трудових відносин досліджували головним чином економісти-аграрники. Широка розробка теми розпочалася лише після офіційного дозволу застосування найманої праці селянськими господарствами у 1925 р. Тема трудових відносин на селі в добу непу привертала увагу широкого кола дослідників з огляду на те, що в умовах швидкого переходу до ринкових відносин набували актуальності питання подальшого економічного розвитку села.
Виходячи із значимості проблеми, вчені 20-х років вивчали процеси соціально-економічного характеру на селі, розвиток продуктивних сил, відносини найму-продажу робочої сили у сільському господарстві. Поряд із узагальнюючими працями, присвяченими розвитку сільського господарства1 , з’являються і дослідження, у яких безпосередньо вивчаються питання еволюції трудових відносин на селі2 .
У ряді робіт на основі застосування широкого кола статистичних матеріалів досліджено різнопланові питання щодо умов праці й побуту найманих робітників у сільському господарстві3 .
Характерною рисою історіографії 20-х років є те, що у цей період дослідники зверталися до вивчення економічних аспектів трудових відносин на селі. Вони зосереджувалися, як правило, на описовості явищ та процесів, залишаючи поза увагою їх аналіз. Працям періоду непу притаманна також нерівномірність висвітлення окремих сюжетів, недостатня аргументованість висновків. Позитивним моментом, натомість, є те, що вчені використовували власні спостереження процесів, вводили до наукового обігу оригінальні джерела – статистичні дані, соціологічні опитування тощо.
Із згортанням непу та ствердженням курсу тоталітарної радянської держави на суцільну колективізацію сільського господарства розробка питань трудових відносин в умовах ринкових відносин у сільському господарстві була практично припинена. Вивчення тематики соціально-економічного розвитку села проводиться у контексті сталінської ідеології і значних зрушень у вивчені теми трудових відносин на селі в добу непу не відбувається. Історики досліджували питання оплати праці у сільському господарстві4 , соціально-економічного становища найманих робітників.5 Слід зазначити, що ці праці позначені сильним впливом державної політики щодо селянства. Їх лейтмотивом є тема боротьби з „куркульством” та висвітлення переваг колгоспно-радгоспної системи господарювання.
Таким чином, у період 1930-х – І пол. 1950-х років радянською історіографією тема трудових відносин на селі майже не вивчалась. Існуючі праці позначені сильним впливом пануючої ідеології.
Певна наукова розробка питань, пов’язаних з темою трудових відносин на селі, стала можливою лише з другої половини 50-х років під впливом процесів десталінізації. До вивчення аграрної історії звертаються не лише економісти та статисти, але й професійні історики. Однак, перебуваючи у суворих рамках радянської цензури, вони не могли неупереджено викладати матеріал та оприлюднювати окремі документи. Тема трудових відносин вивчалась головним чином з точки зору класової боротьби „пролетаріату” та „куркульства” на селі та переваг стабільної колгоспно-радгоспної системи над стихією ринку.
Одним з перших істориків постсталінського періоду, який порушив питання впливу революції 1917 р. на подальший розвиток трудових відносин на селі був М.Н. Шумилов6.
Дослідження проблеми соціально-економічних відносин на селі в період непу неможливе без вивчення праць відомого радянського історика, визнаного фахівця у сфері аграрної історії радянського доколгоспного періоду В.П. Данилова7 . Він обґрунтував причини поширення і застосування найманої праці, зробив висновок про закономірність існуючих умов праці й побуту наймитів.
Таким чином, попри досить обмежене вивчення трудових відносин на селі у період непу, радянська історіографія ІІ пол. 1950-х – ІІ пол. 1960-х років визначила основне коло питань заданої теми. У порівнянні з попередніми періодами, історики на основі значного масиву нових джерел намагаються критично проаналізувати процеси трансформації виробничих відносин. У цей період з’являються праці з історії селянства узагальнюючого характеру.
На радянській історіографії другої половини 60-х – першої половини 80-х років ХХ ст. позначилось повернення до „неосталінізму”, що супроводжувалося згортанням демократичних процесів. При вивченні історії селянства доби непу домінує тема класової боротьби8 .
На розвитку історіографії обраної теми дослідження позначились перебудовчі процеси у СРСР. У другій половині 80-х – першій половині 90-х років наукові праці підносяться на новий фаховий рівень – у дослідженнях відчувається ґрунтовність виконання, виваженість підбору матеріалів, залучення нових джерел. Фактично в цей час сформувалося багато базових засад подальшої розробки питань історії селянства, історична наука робить перші спроби відкинути усталені радянські стереотипи мислення, прагне до об’єктивності висвітлення історичних процесів. У цей час виходять праці С.Р. Ляха, Н.Л. Рогаліної та інших, у яких історичні процеси досліджуються на нових методологічних принципах9 .
Якісно новий етап у дослідженні проблеми об’єктивного визначення місця та ролі трудових відносин у розвитку українського села 20-х років розпочався із здобуттям Україною державної незалежності у 1991 р., коли з’явилася реальна не лише можливість, але й потреба позбутися ідеологічних стереотипів мислення, неупереджено оцінити ті соціально-економічні процеси, які відбувалися у сільському господарстві періоду непу. Загальний розвиток сільського господарства України у період непу характеризують у своїх працях С.В. Кульчицький10 , В.В. Калініченко, А.Г. Морозов11 , О.І. Ганжа12 , О.А. Пиріг13 . Окремим питанням історії селянства присвятили свої праці Я.Й. Малик Л.М. Новохатько, В.М. Лазуренко, С.В. Корновенко14 . Багатий матеріал з історії селянства загалом і з теми трудових відносин, зокрема на селі на селі міститься у збірнику наукових праць „Український селянин”15 .
У 90-х роках посилюється інтерес до аграрної історії селянства з боку зарубіжних істориків. Вивчення питань трудових відносин є невід’ємними складовими праць з історії 1920-х років ХХ ст. таких авторів, як Р. Конквест, Д. Хостінг, Н. Верт16 . Період непу займає чільне місце також у російській історіографії. Історія селянства вивчається як у концептуальних працях з історії Росії17 , так і у монографічних дослідженнях18
Таким чином, історіографічний огляд свідчить про те, що вивчення теми трудових відносин на селі у добу непу відбувалося протягом різних за своїм характером періодів – від плюралізму думок, обмеження та замовчування окремих сторінок, до формування нового об’єктивного висвітлення проблематики. Радянська історіографія страждає упередженістю при вивченні базових питань теми. Отже, відсутність спеціальних праць і зумовило обрання цієї теми.
У підрозділі 1.2 „Характеристика джерел та теоретико-методологічні засади дослідження” проаналізовано джерельну базу дослідження, що постає достатньо репрезентативною, визначено методологію.
У відповідності до загального поділу джерел, вони умовно поділяються на опубліковані та неопубліковані матеріали. Під час наукового пошуку автором опрацьовано фонди Центрального державного архіву Вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВОВУ) (ф. 1 „Центральний виконавчий комітет УРСР”, ф. 2 „Рада Народних Комісарів УСРР”, ф. 27 „Народний комісаріат земельних справ”, ф. 337 „Державна планова комісія при РНК УРСР, ф. 539 „Сільськогосподарська інспекція НКРСІ, ф. 582 „Центральне статистичне управління УРСР”, ф. 2623 „Народний комісаріат праці УРСР”, ф. 2841 „Укрбюро Всеробітземлісу”,); Центрального державного архіву громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО) (ф. 1 „ЦК КП(б)У”); Державного архіву Вінницької області (далі – ДАВО) (ф. Р-40 „Подільський губернський земельний відділ”), Державного архіву Чернігівської області (далі – ДАЧернО) (ф. Р-944 „Статистичне бюро виконавчого комітету Чернігівської окружної ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів”, ф. Р-1758 „Планова комісія виконавчих комітетів Чернігівської окружної ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів”), Державного архіву Черкаської області (далі – ДАЧеркО) (ф. Р-2113 „Виконавчий комітет Монастирищенської районної ради депутатів трудящих”), а також опубліковані у різних збірниках джерельні матеріали.
За типологічним критерієм, залучену джерельну базу варто поділити на наступні групи.
Першу групу складають документи центральних та місцевих органів влади, а також органів статистики та профспілкового руху. Сюди відносяться чисельні постанови, розпорядження, офіційне листування, доповіді тощо, а також трудові договори та звіти інспекторів за дотриманням законодавства по охороні праці, що подавалися до Народного Комісаріату робітничо-селянської інспекції, які містяться у фондах ЦДАВОВУ (ф. 1, ф. 2, ф. 27, ф. 337, ф. 539 та інші), ЦДАГО (ф. 1), ДАВО (ф. Р-40), ДАЧернО (ф. Р-944, ф. Р-1758) та ДАЧеркО (ф. Р-2113).
Суттєвим доповненням до вище переліченого є величезний масив конкретних інформаційних, аналітичних, статистичних документів ЦК КП(б)У стосовно стану трудових відносин у сільському господарстві республіки (ЦДАГО, ф. 1), які відображають дійсний стан соціально-економічного та суспільного життя на селі у добу непу, зокрема і щодо трудових відносин. Матеріали фонду дозволяють перш за все вивчити ставлення партійних органів до проблем селянства та проаналізувати адекватність дійсності прийнятих урядових рішень.
Друга група джерел – статистичні матеріали, серед яких найбільш важливими є спеціальні статистичні збірники, довідники, щорічники тощо, у яких містяться відомості про стан сільського господарства України загалом та питання трудових відносин зокрема, – „Статистична хроніка відділу статистики праці Центрального статистичного управління”19 , „Отход на заработки сельского населения Украины в 1925-26 году”20 , „Сельское хозяйство СССР 1925-1928: Сборник статистических сведений к XIV Всесоюзной партконференции”21 , „Україна. Статистичний щорічник”22 та інші. Крім цього, змістовний статистичний матеріал міститься у науковій літературі при висвітленні тієї чи іншої проблеми, у вигляді додатків тощо.
Третю групу джерел складають документи вищих партійних органів держави. Для чіткішого розуміння сутності еволюції курсу радянської влади у регулюванні виробничих відносин на селі важливим є вивчення таких першоджерел як декретів, законів, постанов та резолюцій партійних з’їздів, які мали безпосередній вплив на трансформацію аграрного сектору економіки країни та пов’язані з ними зміни у трудових відносинах на селі.
До четвертої групи джерел належать матеріали періодичної преси. Узагальнюючі та аналітичні статті, інформаційні повідомлення таких видань, як „Сільсько-господарський пролетар” „На аграрном фронте”, „Статистическое обозрение”, „Пути сельского хозяйства”, „Вісник статистики України”, „Український агроном” та інших допомагають глибше зрозуміти сутність трудових відносин на селі у добу непу.
Методологічну основу дисертації складає сукупність принципів та методів пізнання, спрямованих на об’єктивне, всебічне висвітлення подій, фактів та явищ. Методологічною основою дослідження стали загальні засади науковості, історизму, об’єктивності, системності, плюралізму, пріоритету конкретної істини. Головними методологічними принципами є взаємозв’язок загального, особливого й специфічного, конкретний аналіз визначеного явища у певних умовах, а також принцип адекватної інтерпретації текстів джерел.
У другому розділі „Чинники формування характеру трудових відносин на селі у добу непу”, що складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, досліджено соціально-економічне становище українського селянства доби непу, попит на найману працю з боку одноосібних селянських господарств, а також радянське законодавче регулювання відносин найму-продажу робочої сили у сільському господарстві.
У першому підрозділі другого розділу „Соціально-економічне становище селянських господарств України” висвітлено причини, що зумовлювали поширення застосування найманої праці у сільському господарстві України.
Незважаючи на безперечний факт соціального вирівнювання одноосібних селянських господарств внаслідок перерозподілу земельних фондів після революції 1917-1920 рр., значна їх кількість продовжувала потерпати від малоземелля. Так, приблизно 60% господарств користувалися посівними площами менше 3 десятин, тобто були незаможними. Не менш гостро стояла проблема забезпеченості селянських господарств робочою худобою та сільськогосподарським реманентом. Понад 40% господарств не мали худоби і понад 30% – реманенту.
Співставлення даних про наявні посівні площі селянських господарств із тогочасними нормами харчування свідчить, що близько 5 млн. селян або 22,5% від їх загальної чисельності не могли виробляти у власних господарствах продукцію, яка б забезпечувала прожитковий мінімум.
Таким чином, малоземелля змушувало селянство шукати додаткових заробітків поза межами власного господарства. Найпоширенішим способом заробітків додаткових коштів була продаж власної робочої сили. Разом із тим за умов низької землезабезпеченості значна частина селянства – до 1 млн. чол. – не могла знайти застосування у сільському господарстві навіть у сезони напружених робіт. Усе це викликало значну пропозицію робочої сили на ринку праці.
У підрозділі 2.2 „Попит на найману працю з боку одноосібних селянських господарств” досліджено чинники, що зумовлювали потребу українського селянства означеного періоду у додатковій робочій силі, напрямки міграції робочої сили.
Перехід від господарювання в умовах „воєнного комунізму” до ринкових засад непу зумовили потяг селянства до підприємництва, збільшення посівних площ, удосконалення агрокультури. Наявним став попит одноосібних селянських господарств на найману працю. Разом із тим попит створювало і незаможне селянство, що прагнуло зберегти власне господарство. Тому у сільському господарстві доби непу слід відрізняти найм вимушений від найму підприємницького. Перший був зумовлений відсутністю необхідної кількості робітників у господарстві, другий – потребами товарного виробництва у робочій силі. Вимушений найм був характерним, як правило, для господарств нижчих посівних груп, що не мали або дорослих чоловіків, або робочої худоби чи інвентарю. До підприємницького найму вдавалися в основному заможні та частина середняцьких господарств, які володіли та орендували значні земельні площі, вирощуючи продукцію для продажу на ринку.
Загалом домінував найм непідприємницький: у 60% випадків він зумовлювався потребою сім’ї у додатковій робочій силі й у 40% робітників наймали задля отримання додаткового прибутку.
У напрямку руху найманої робочої сили спостерігалося відновлення історичних тенденцій: у Лісостепу рух йшов в райони цукрової промисловості та лісових розробок; з Лісостепу у Степ – переважно влітку на сільськогосподарські роботи, а частково і у промисловість; у Степу – в райони промисловості та будівництва; із Степу – до Криму й на південний схід.
Підрозділ 2.3 „Законодавче регулювання трудових відносин у сільському господарстві” присвячено аналізу радянського законодавства про найману працю на селі періоду непу. Із введенням непу радянська влада мусила кардинально переглянути законодавчу заборону на використання найманої праці у сільському господарстві, оскільки її застосування стало питанням методу зміцнення товарного господарства та економічною необхідністю.
Радянське законодавство у питаннях трудових відносин на селі чітко дотримувалося класової лінії. Дозвіл наймати робочу силу селянство отримало у травні 1922 р., але лише у формі допоміжної праці у трудових селянських господарствах, тобто за умови, що всі наявні працездатні члени господарства працюють нарівні з найманими робітниками. У підприємницьких індивідуальних господарствах та у радгоспах найм регулювався нормами кодексу законів про працю (КЗпП).
Закон 1922 р. фактично виявився недієвим через недосконалість. Відсутніми були визначення умов найму, прав наймачів та наймитів, ігнорувалася специфіка сільськогосподарського виробництва шляхом перенесення частини норм фабрично-заводського трудового законодавства на село. Це змусило уряд конкретизувати умови найму-продажу робочої сили у сільському господарстві. 18 квітня 1925 р. РНК СРСР прийняла „Тимчасові правила про умови застосування підсобної найманої праці в селянських господарствах трудового типу”, які до кінця непу стали головним законом про застосування найманої праці на селі. Загалом закон можна охарактеризувати як такий, що захищав права наймитів: найм здійснювався на добровільних засадах, встановлювався 8-годинний робочий день, надавалося право на один вихідний день у тиждень та у свята, на відпустку, медичне забезпечення та страхування з боку наймача. До підприємницьких господарств продовжували вживатися норми КЗпП, що, зумовило постійне намагання заможного селянства порушувати законодавство. Фактично до кінця періоду непу радянська влада не змогла цьому перешкодити.
Радянська влада взяла курс на заборону застосування одноосібними селянськими господарствами найманої праці на XV з’їзді ВКП(б) (грудень 1927 р.). Протягом 1928-1929 років було видано ряд законів, що уточнювали характеристики „куркульських” господарств, які зобов’язувалися користуватися при наймі робочої сили нормами КЗпП. Разом із цим було посильно на них тиск і з боку органів влади та інспекції праці. Цим самим влада примушувала заможні господарства неминуче скорочувати виробництво, а значить і втрачати економічну міць.
Фактично застосування найманої праці було заборонено 30 січня 1930 р. постановою Політбюро ЦК ВКП(б) „Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації”.
Третій розділ „Чисельність та структура наймитства у сільському господарств України у добу непу”, який складається з трьох органічно пов’язаних підрозділів, присвячено аналізу динаміки чисельності та структури робітництва, що працювало за наймом у сільському господарстві України доби непу.
У підрозділі 3.1 „Чисельність наймитства у одноосібних селянських господарствах” на основі різноманітних статистичних матеріалів обраховано кількість працюючих за наймом.
У динаміці чисельності наймитства у сільському господарстві України доби непу необхідно виділити два головні етапи – росту (1921-1927 рр.) та спаду (1928-1929 рр.).
У 1921-1925 рр. підрахунок наймитів здійснювався за допомогою сільськогосподарських переписів, які мали кілька суттєвих недоліків: зовсім не враховувались робітники, найняті земельними громадами та групами наймачів, не враховувався прихований найм, а похибка на недооблік не робилася. Лише з 1926 р. ці недоліки було виправлено і облік вівся шляхом надіслання до сільських рад спеціальних анкет, але й досі не приділялась увага поденним та здільним наймитам.
Попри недоліки статистичних обліків, можна констатувати, що протягом 1921-1925 рр. чисельність наймитства поступово зростала: з 92,4 тис. чол. у 1921 р. до 404,3 тис. чол. у 1926 р. Найбільші зростання чисельності наймитів спостерігалося у 1922 р., що пояснюється потребою селянства у заробітках після посухи 1921 р., та у 1924-1925 рр., причиною чому стала сприятлива господарська кон’юнктура.
З 1927 р. року статистичними органами почали обраховуватися поденні та здільні наймити. Тим не менше, вже намітилася тенденція до скорочення чисельності наймитства. Кількість постійних робітників збільшилася лише на 2,4 тис. Однак, протягом наступних двох років, попри розширення групового найму, загальна чисельність наймитства зменшилася приблизно на третину. Причина таого явища полягала перш за все у державній політиці, спрямованій на утиски заможного селянства.
Робота за наймом була головним джерелом отримання засобів до існування за всіма прибутками для 9,6% усіх господарств України, а за грошовими прибутками – для 28% господарств.
У підрозділі 3.2 „Структура наймитства в одноосібних селянських господарствах” найманих сільськогосподарських робітників розподілено за групами наймачів, за майновим станом, за строками найму, статево-віковими ознаками, професійним складом, місцем постійного проживання, сімейним становищем, національністю.
Більшість наймитів працювала у середняцьких господарствах – 65,4%, тоді як заможні господарства наймали 19,4% наймитів і бідняцькі – 15,2%. Як правило, одноосібні селянські господарства наймали не більше одного робітника. Виділялися лише заможні промислові господарства, 25% з яких наймали 2 робітників, 15% - трьох і 10% - чотирьох.
Наймитство являло собою неоднорідну у соціальному відношення масу. Окрім типових сільськогосподарських пролетарів, практично позбавлених господарвст і головним джерелом існування яких був продаж власної робочої сили. До його складу входили як сільська біднота, яка мала дрібне споживацьке господарство, так і члени заможних селянських господарств. Із зростанням майнової групи зменшувалася частка господарств, що відчужували найманих робітників. Таким чином, за майновим станом наймитство складалося переважно з незаможних верств селянства.
Склад наймитства за строками найму, статево-віковими та професійними показниками відображав тогочасний стан розвитку сільського господарства та стан ринку праці. Сезонність сільськогосподарських робіт обумовлювала перевагу сезонного, постійного та поденного найму над постійним та річним. Разом із цим, нерівномірність економічного розвитку та землезабезпеченості господарств окремих регіонів зумовлювали певні особливості. Якщо у Поліссі річні наймити складали до 40% від загальної чисельності наймитства регіону, то у Степу – лише 10%. Також особливості праці у сільському господарстві робили досить умовним професійний поділ наймитства, оскільки переважала низько кваліфікована ручна праця, яку міг виконувати практично кожен селянин. Таким чином, наймитство поділялося на 5 великих груп: польові робітники, хатні робітники, пастухи, сторожі та кваліфіковані робітники на сільськогосподарських машинах. Специфіка праці у сільському господарстві позначалась і на статево-віковому складі наймитства. Роботи між чоловіками, жінками та дітьми розподілялися за традиційними звичаями. Хоча протягом непу постійно спостерігалося намагання наймачів наймати по можливості на чоловічу роботу жінок та підлітків, праця яких коштувала дешевше.
За місцем проживання наймитство поділялося на місцевих та прийшлих. У період непу більшість наймитів працювали у своєму селі чи, принаймні, межах своєї округи (76%). Найбільше прийшлих працювало у Степу у сезон жнив.
Більшість наймитів мала сім’ю. Для них праця за наймом була, як правило, лише додатковим заробітком до прибутку власного господарства. Наймити „одинаки” складали 26% загальної чисельності наймитства. Це були в основному незаможні селяни, часто зовсім без власного господарства.
Національний склад наймитства відображав фактичний національний склад українського села 20-х років ХХ ст. Серед сільськогосподарських наймитів переважали українці, які складали 74,5%. Інші національності були представлені значно менше: росіяни – 16,4%, євреї – 2,9% та 6,2% складали інші національності.
Підрозділ 3.3 „Чисельність та структура робітництва у радгоспах” присвячено дослідженню питання кількості та складу працюючих у державних сільськогосподарських підприємствах.
Крім одноосібних селянських господарств, праця найманих сільськогосподарських робітників широко використовувалася державними сільськогосподарськими підприємствами – радгоспами. Повний облік радгоспників розпочався лише з 1926 р. Динаміка чисельності робітників радгоспів відображала динаміку радгоспного будівництва в Україні. Максимуму чисельність робітників радгоспів досягла у 1927 р. – 341,2 тис. чол. Більшість зазначеної кількості робітників (80%) наймалася радгоспами Цукротресту.
Кадри радгоспів включали три групи робітників: постійних, сезонних та поденних. Окрему групу складали службовці, до якої входили управляючі радгоспами, спеціалісти, рахівники та ін. Основний обсяг робіт у радгоспах виконувався поденниками, які складали до 76% працюючих. Сезонних робітників налічувалося 12%, постійних – приблизно 8%. Частка службовців була незначною.
За кількістю робітників у господарстві серед радгоспів Укррадгоспоб’єднання переважали радгоспи зі штатом від 50 до 100 чоловік. У інших державних сільськогосподарських підприємствах також наймали не більше 100 осіб. Виняток складали радгоспи Цукротресту, серед яких переважали підприємства з чисельністю робітників понад 200 чоловік.
Статево-віковий склад робітників радгоспів характеризувався, на відміну від складу наймитів у одноосібних селянських господарствах, значною перевагою дорослих, серед яких більше половини становили жінки. Дорослі становили 95% усіх радгоспників, серед яких налічувалося 39,2% чоловіків та 60,8% жінок. Домінування дорослих пояснюється контролем за дотриманням трудового законодавства з боку держави. Високий відсоток найму жінок зумовлювався наявністю у радгоспах галузей виробництва, які вимагали застосування специфічної жіночої праці: на польових роботах (перш за все при полінні технічних культур), у скотарстві (догляд за птицею, свинями, доїння корів), у процесах прибирання приміщень та приготування харчування для робітників.
У радгоспах працювали матеріально гірше забезпечені у порівнянні з наймитами одноосібних селянських господарств верстви селянства Робота за наймом була для них основним заняттям. Це підтверджується зокрема високим відсотком незаможників серед постійних робітників радгоспів та високий відсотком працюючих на постійній основі голів сімей.
Питання умов, оплати праці, побуту, наймитів одноосібних селянських господарств та радгоспів, досліджено у четвертому розділі „Умови праці та побуту сільськогосподарських наймитів України у добу непу”, який складається з чотирьох взаємопов’язаних підрозділів.
У підрозділі 4.1 „Умови праці наймитів у одноособових селянських господарствах” досліджено робочий час, надання наймитам відпусток, вихідних і святкових днів для відпочинку, охоплення їх соціальним страхуванням, виробничий травматизм.
Особливість праці у сільському господарстві диктувала ненормованість робочого часу. Законодавчо визначений 8-годинний робочий день мали лише 8% наймитів, натомість не менше, ніж 35% наймитів працювали 12 і більше годин на добу. Фактично робітник у сільському господарстві мав працювати весь світловий день, особливо у періоди інтенсивних робіт: оранка, косовиця, жнива, копка буряку тощо. Тому будь-яка регламентація робочого дня була недоречною, оскільки зволікання у роботі загрожувало втратою частини врожаю.
Зазначені особливості сільськогосподарського виробництва зумовлювали відсутність різниці у робочому часі дорослих чоловіків, жінок та підлітків. Також лише половина наймитства мала вихідні дні протягом робочого тижня та відпочивала у святкові дні, а відпустки мали взагалі одиниці робітників.
Робочий день наймитів у заможних господарствах пересічно був дещо довший, ніж у бідняцько-середняцьких. Також у господарствах заможної групи меншою була тривалість робочих перерв. Поряд із цим у заможних господарствах більша кількість наймитів була охоплена соціальним страхуванням (до 44% у 1928 р. і лише 8% працюючих за наймом у бідняцько-середняцьких).
Нещасних випадки на виробництві практично не реєструвалися в інспектурі праці, а тому не проводилися відповідні розслідування і не велася статистика. Характерними ж нещасними випадками були укуси та удари тварин, необережність робітників з інвентарем тощо.
У другому підрозділі четвертого розділу „Умови побуту наймитів, зайнятих у одноособових селянських господарствах” досліджено умови проживання та харчування найманих сільськогосподарських робітників, забезпеченість їх спецодягом та медичним обслуговуванням.
Для періоду непу характерним було упереджене ставлення селянства до наймитів. Робота за наймом вважалася символом розорення, матеріальних нестатків, визиску наймачів. Велика перевага пропозиції праці над попитом, походження більшості наймитів з незаможних верств селянства, створювали умови, за яких наймачі не приділяли належної уваги влаштуванню умов для їхнього помешкання та харчування у своїх оселях.
Умови проживання наймитів значно відрізнялися від умов побуту наймачів. У кращому випадку наймити спали взимку в одному приміщенні з хазяїном, а влітку у добру погоду на подвір’ї.
Не відповідав у більшості випадків умовам трудових угод і рівень харчування наймитів. Примітивний набір продуктів, значне відставання від норм харчування щодо калорійності і різноманітності були характерними для їхнього раціону. Вартість продуктів харчування у заможних господарствах була вищою ніж у господарствах нижчих майнових груп.
Сільськогосподарські наймити за рівнем медичного обслуговування перебували у гіршому стані, ніж інші категорії робітників. Відчувалася загальна нестача ліків, перев’язувального матеріалу та похідних аптечок. Сільськогосподарські наймити отримували ліки безкоштовно у лікарнях лише за умови, коли були членами профспілки та були застраховані. Вони приймалися до лікарні по трудових угодах, а якщо таких на руках не було, то по свідченню сільської ради чи сільробіткома, що вони дійсно є наймитами.
Відзначався низький культурний рівень наймитства: 55% їх чисельності були неписьменними, не кажучи вже про незнання елементарного законодавства для захисту своїх прав.
За одягом та зовнішнім виглядом наймити майже нічим не відрізнлися від основної маси селянства. Часто вони використовували один і той самий одяг на роботі й у побуті. Спецодяг видавався лише пастухам приблизно у 50% випадків.
У підрозділі 4.3 „Оплата праці наймитів у одноосібних селянських господарствах” проаналізовано форми оплати праці найманих сільськогосподарських робітників у період непу, розмір заробітної плати, її коливання в залежності від регіону, сезону, виду робіт.
Для одноосібних селянських господарств доби непу були притаманні три види оплати наймитської праці: натуральна, грошова та змішана.
Натуральна оплата праці домінувала у 1921-1924 рр., оскільки була відсутньою стабільна грошова одиниця, існувала невпорядкованість грошового обігу, відчувалася потреба селянства у продуктах харчування після посухи 1921 р. Основним предметом оплати праці слугувало зерно, як правило, жито. Частину заробітної плати могли оплачувати предметами одягу, взуттям, промисловими товарами.
Починаючи з 1925 р., наймитам платили грошима пересічно по Україні приблизно у 45% випадків. Однак і наприкінці
