ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В. Н. КАРАЗІНА

ДИШКАНТ ТЕТЯНА МИКОЛАЇВНА

УДК 165.61

ІРРАЦІОНАЛЬНЕ В НАУКОВОМУ І ПОЗАНАУКОВОМУ ЗНАННІ

Спеціальність 09.00.01 — онтологія, гносеологія, феноменологія

Автореферат дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата філософських наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Будко Володимир Васильович,

Українська інженерно-педагогічна академія,

завідувач кафедри філософії і економічної теорії

Офіційні опоненти: Доктор філософських наук, професор

Тягло Олександр Володимирович,

Національний університет внутрішніх справ,

начальник кафедри філософії і політології

кандидат філософських наук, доцент

Білецький Ігор Павлович,

Харківський національний університет імені

В.Н. Каразіна, доцент кафедри теорії культури і

Філософії науки

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедра

філософії науки та культурології, м. Київ

Захист відбудеться “ 15 ” червня 2005 р. о 17.00 годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 64.051.06 у Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна, за адресою: 61077, Харків-77, пл. Свободи, 4, ауд. IV-65

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, за адресою: 61077, Харків-77, пл. Свободи, 4

Автореферат розісланий 11.05. 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Бортник Л. А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Філософія має специфічний категоріальний апарат, який спирається у своєму розвитку на увесь єдиний спільний досвід людства. З цієї причини більшість філософських термінів здаються розпливчатими. При їх використанні необхідно пояснювати значення, яке вони мають у кожному конкретному випадку. Але, у будь-якому разі, у понятті, незважаючи на його контекстуальне застосування, повинен зберігатися момент особливості, визначеності, який робить його саме цим поняттям.

У більшості сучасних філософських праць з'являється тенденція до використання поняття “ірраціональний” без його визначення. З одного боку, деякі філософи подають це поняття як своєрідну “стічну яму”, куди зливаються усі негативні наслідки наукової і соціальної діяльності. З іншого боку, існує тенденція подавати як ірраціональну безумовну основу буття й вбачати в ній якусь універсальну первісну реальність і первісне джерело знання. Сьогодні поняття “ірраціональне” використовується для позначення багатьох надто різних явищ. Наприклад, цим поняттям визначають те, що відносять до таємничого, містичного; що виявляють у підсвідомому; що пов'язано з випадковим, невизначеним, паранормальним. Зрозуміло, що при такому невизначено аморфному змісті це поняття не можна використовувати в його загальнофілософському значенні як конкретну філософську категорію. У такому вигляді воно скоріше прикриває недоліки, слабкості розвитку філософської методології.

Проблема змісту поняття “ірраціональне” важлива також і для теорії пізнання оскільки прийняття того чи іншого його визначення змушує зайняти відповідну методологічну позицію. Існує небезпечна тенденція, коли при зіткненні з чимось незрозумілим, із чимось, що не піддається чіткому визначенню в конкретній системі понять, позначати це “щось” терміном “ірраціональне” у розумінні “таємниче, принципово не пояснюване раціональними засобами пізнання”. У цьому випадку часто проголошуються необхідними для пізнання такі методи отримання знання, які принципово недоступні для освоєння засобами наукового та філософського розуму (особливий інтуїтивний підхід, деконструкция, зрозуміння за допомогою злиття суб’єкта та об’єкта і таке інше). Звернення до таких “методів пізнання” спричиняє розмивання межі між наукою та псевдонаукою.

Широта і різноманітність вживань поняття “ірраціональне” надає актуальності дослідженню його природи і змісту, а також оцінюванню правомірності його використання в різних знаннях.

Стан вивчення даної проблеми. Ряд дослідників у закордонній та вітчизняній філософії торкалися проблеми природи “ірраціонального”. Прийнято також поділяти обговорюване на раціональне та ірраціональне за змістом. У таких випадках, звичайно, не пояснюють, що мають на увазі під характеристикою “ірраціональне”, хоч це поняття не є інтуїтивно зрозумілим. Не враховується те, що очевидність змісту цього поняття є уявною. При цьому виникає фактична багатозначність змістів, яка випливає з фактичного використання в різних контекстах. Дана проблема зумовила звернення до математичного знання, тобто тієї галузі, де поняття “ірраціональне” з`явилося уперше. У цьому відношенні цікавими є праці В.Тростникова, Б.Бірюкова, К.Суханова, Є.Бєляєва, Е.Кольмана, Ю.Петрова, М.Віленкіна, Г.Кантора, Г.Вейля, А.Гейтінга, Р.Дедекінда, А.Грюнбаума, Д.Гілберта та інші.

Часте декларування існування якихось ірраціональних пластів у сутності людини зумовило розгляд робіт, які присвячені аналізу аспектів людської сутності і людського буття. До таких відносяться роботи З.Фрейда, К.Юнга, К.Жоля, С.Рубінштейна, М.Блока, І.Морозова, Н.Гришиної, Л.Виготського, Л.Хєлл, Д.Зіглер та інші.

У тому чи іншому ступені ірраціональне розглядається, припускається або використовується у ряді філософських систем, а саме у системах Ф.Шеллінга, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, С.К’єркегора, М.Бердяєва, А.Камю, А.Бергсона.

На пред'явлення ірраціонального в дійсності претендують філософи релігійного напрямку, які пропонують відповідні особливі методи пізнання “ірраціональних об’єктів”. Це роботи таких філософів як Боецій, Ориген, І.Еріугена, Л.Шестов, Е.Жильсон, Е.Коррет, С.Франк, М.Лосский, В.Лосский, С.Булгаков та інші.

Багато вітчизняних філософів у своїх працях зверталися до поняття “ірраціональне”. Серед них – Н.Мудрагей, Н.Автономова, Ю.Бородай, О.Барчугов, І.Цехмістро, О.Алексєєва, Т.Ойзерман. Окрім того, цілий спектр робіт - Ю.Давидова, М.Поповича, Г.Патента, А.Бичко, М.Мамонової, С.Неретіної, В.Скотного - присвячено аналізу ірраціональності в концепціях західних мислителів.

Але, взагалі, стан вивчення цієї проблеми такий, що, незважаючи на значну кількість праць, майже усі вони містять або постулативно-спекулятивні, або бездоказово-онтологічні тлумачення ірраціонального, що і породжує значеннєву невизначеність даного поняття. Для усунення значеннєвої невизначеності необхідно встановити можливість універсалізації поняття “ірраціональне”.

Усе це в цілому визначило науковий інтерес автора дисертаційного дослідження і зумовило його звернення до аналізу поняття “ірраціональне”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках науково-дослідницької роботи “Предмет філософії в сучасному знанні” № 2-2 кафедри філософії та економічної теорії Української інженерно-педагогічної академії.

Мета і завдання дисертаційного дослідження полягає у визначенні змісту поняття “ірраціональне” за допомогою логіко-гносеологічного аналізу.

У відповідності з поставленою метою визначаються основні завдання роботи, які можна звести до наступних:

- розглянути еволюцію поняття “ірраціональне” у рамках математичного знання, тобто тієї галузі знання, де це поняття вперше з'явилося;

- провести аналіз поняття “ірраціональне” в інших галузях знання: природознавчий, гуманітарній та філософській, узявши за основу результат, отриманий під час аналізу поняття “ірраціональне” в математичному знанні;

- з'ясувати, чи є природа ірраціонального у цілому гносеологічною або ж можлива онтологізація даного поняття;

- визначити можливість існування позараціональної галузі ірраціонального.

Об'єктом дисертаційного дослідження є поняття “ірраціональне”.

Предметом дослідження стали значення цього поняття в різних контекстах знання.

Методологічною основою роботи є діалектико-матеріалістичний метод (принципи історизму, доречності, об'єктивності) і відрізнення логіко-гносеологічної сутності досліджуваних текстів.

Оскільки в рамках одного дослідження неможливо охопити усі галузі наукового знання, з точки зору цікавої для нас проблеми розглянуті такі галузі наукового знання, які є зразками природознавчого і гуманітарного знань. З цієї ж причини були розглянуті найбільш, на думку автора, характерні філософські системи з тих, які відносять до ірраціональних, з метою з'ясування сутності, природи ірраціональності, яку або приписують їм, або яка декларується ними.

Наукова новизна здобутих результатів загалом зумовлена вибором теми, яка ще не отримала систематичного викладення в будь-якій літературі, а також змістом мети і завдань дисертації. У роботі здійснено логіко-гносеологічний аналіз поняття “ірраціональне” в рамках наукового і філософського знань. Конкретно наукова новизна полягає в наступному:

- виявлено, що ірраціональне є частиною раціонального. У такому відношенні

ірраціональне не протистоїть раціональному, але є супутнім до нього в рамках більш широкої раціональності, розумності і тому не може існувати ірраціонального пізнання, альтернативного раціональному;

- встановлено, що гносеологічна природа ірраціонального є цілком суб’єктивною, тобто поява ірраціональності можлива тільки в сфері алгоритмічних і логічних побудувань. Це виключає будь-яку можливість онтологізації ірраціонального;

- доведено, що у цілому ірраціональне не є чимось розумово незбагненним, таємничим, містичним;

- визначено у результаті аналізу поняття “ірраціональне” в науковому знанні, що тут воно в принципі означає незавершеність обраної операції в рамках конкретної теорії і служить виявленням межі застосування обраних раціональних форм в операціях відтворювання властивостей об'єкта;

- встановлено, що у філософському знанні ірраціональне виступає як частина

раціонального, в якій разом є присутніми несумісні риси раціонального. Це виявляється в нездатності запропонувати логічну процедуру потрібних з'єднань елементів філософської системи.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в розкритті природи ірраціонального, що дозволило уточнити зміст знання, у якому використовується поняття “ірраціональне”.

Практичне значення дослідження отриманих результатів полягає в можливості їх використання як методології дослідження логіко-гносеологічних особливостей систем знань. Основні положення дисертації можуть послужити основою спеціального курсу з філософії, а також можуть бути використаними в розділах курсів філософії, релігієзнавства та культурології.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладено в 7 публікаціях (5 з яких опубліковані у фахових виданнях).

Результати дослідження пройшли апробацію в доповідях автора на міжнародних науково-теоретичних конференціях: “Проблема волі у теоретичній і практичній філософії” (Харків, 2003) і “Творча спадщина М.М. Страхова і сучасна гуманітарна думка” (Бєлгород, 2003), а також на наукових конференціях і теоретичних семінарах на кафедрі філософії та економічної теорії Української інженерно-педагогічної академії.

Структура дисертації. обумовлена специфікою предмету дослідження, логікою розкриття проблеми, а також зазначеною метою і завданнями дисертаційної роботи. Дисертація складається зі вступу, основної частини - трьох розділів, які включають 11 підрозділів, висновків і списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації становить 163 сторінки, список літератури включає 124 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі висвітлено авторське бачення актуальності теми і сучасного стану її вивчення; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами планами, темами; визначено мету та завдання дослідження, об’єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх практичне і теоретичне значення; розкрито зміст апробації результатів дисертації.

У першому розділі “Ірраціональне в науковому знанні” здійснено аналіз поняття “ірраціональне” в рамках знання, характерними особливостями якого є істинність, систематизованість, доказовість, суттєвість і можливість перевірки.

У першому підрозділі (1.1.) “Ірраціональне в математиці” визначається значення поняття “ірраціональне” у тій галузі, де воно вперше з'явилося. Простежуються умови виникнення досліджуваного поняття. З'ясовано, що з'явилося воно в Стародавній Греції в той час, коли математика почала звільнятися від свого підкорення вузько прикладним завданням, тобто тоді, коли почався процес зародження і становлення її як теоретичної науки. Математична теорія створювалась на логічній основі і такі об'єкти математики як ірраціональні числа з'явилися у цій галузі знання як суто логічні конструкції. Не дивлячись на те, що відкриття ірраціональних чисел спричинило першу кризу в математиці й поняття “ірраціональне число” випадало з існуючої на той момент “сітки” понять, це ніяким чином не пов'язувалося з “ірраціональністю” у значенні чогось містичного, надприродного, неосяжного розумом. Сам факт виникнення цього поняття математики відносили на рахунок недосконалості існуючої системи математичних понять. Тому виходом з кризи і став шлях перегляду вихідних принципів. Давньогрецькі математики почали будувати свою науку не на арифметичній, а на геометричній основі. Ірраціональні величини в новій системі понять почали означати, перш за все, прямолінійні відрізки, які не мають спільної міри.

З розвитком математичного аналізу, коли алгебру почали знов будувати не спираючись на геометрію, поняття “ірраціональне число” було перевизначене. Ірраціональні числа почали характеризувати як числа нової природи. Ірраціональність при формальному підході констатує незавершеність обраної операції у даній системі понять. Це обумовлює неможливість вираження кінцевим числом того або іншого результату ( і таке інше).

З’ясовано відношення до ірраціональності у різних школах обґрунтування математики, тобто проаналізовано стан проблеми визначення поняття “ірраціональне” на сучасному етапу розвитку математики. Розглядається відношення до ірраціонального у конструктивній математиці, яка базується на положеннях інтуїціоністскої школи обґрунтування математики і у класичній математиці, яку обґрунтовує логіцистська школа. Визначено, що в конструктивній математиці, де визнають точно визначений процес побудови й об'єкт, отриманий як результат цього процесу, поняття “ірраціональне” можна віднести лише до конструктивно невизначеного (не здійсненного) або до інтуїтивно невиразного математичного об'єкту. Тому в конструктивній математиці кожне речення про ірраціональне число повинно бути перетвореним у відповідне речення про послідовність раціональних чисел. У класичній математиці, де основним є принцип логічної можливості, абсолютно здійсненими визнаються не тільки конструктивні об'єкти, але й об'єкти неконструктивні, спосіб ефективного побудування яких або невідомий, або його зовсім не існує. У логіцистській школі обґрунтування математики є певні проблеми у визначенні змісту поняття “ірраціональне число” тому, що тут це поняття пов'язане з поняттям незчисленної множини. А поняття “незчисленна множина”, незважаючи на декларування принципу логічної можливості є поняттям самосуперечним. Тому для деяких математиків логіцистської школи обґрунтування математики, наприклад, Р. Дедекінда, ірраціональне число є беззмістовним символом, а для інших – нескінченним, неперіодичним десятковим дробом. В обох випадках ми бачимо абстрагування від процесу утворення ірраціонального числа.

Однак, хоча й існують певні проблеми визначення поняття “ірраціональне”, взагалі, в процесі аналізу було з’ясовано, що незважаючи на відміну від раціональних об'єктів, які мають інтуїтивну виразність властивостей і є завершеними для певних операцій, терміном “ірраціональне” у математиці не позначають чогось, що є містичним, таємничим, що не допускає раціонального використання. Ірраціональне тут є виявом межі обраних раціональних форм в операціях відтворення властивостей об'єкту. Це означає, що ірраціональне в математиці не протистоїть раціональному, а є супутнім до нього в рамках більш широкої раціональності.

У другому підрозділі (1.2) “Ірраціональність в природознавстві” було отримане підтвердження того, що в об'єктивній дійсності немає ірраціональних об'єктів – дослід не дає підстави казати про їх існування. В об’єктивній дійсності усе спільномірне. У природознавчі науки ірраціональність входить разом з математичним апаратом, яким ці науки користуються. Привласнення якомусь природному об'єкту чи явищу характеристики “ірраціональне” може траплятися у випадках осмислення нового в поняттях недостатніх або навіть чужих новому досвіду. Але розвиток і уточнення цього нового дозволяє згодом давати цілком раціональний опис і пояснення об'єкту, який вивчається. Тобто перехід до іншої, більш широкої системи понять у даному випадку звільняє від конкретної ірраціональності.

У третьому підрозділі (1.3) “Ірраціональність у гуманітарному знанні” значення поняття “ірраціональне” розглянуто у гуманітарному знанні, точніше – в психології. Виявлено, що в психології терміном “ірраціональна” позначають настанову людини якщо вона породжує її неадекватну поведінку у якомусь конкретному випадку. Але, як і в математиці, ця ірраціональність не є чимось принципово неосяжним, бо вчені від ізольованого конкретного факту поведінки намагаються перейти до загальної системи діяльності людини, яка визначається її мотивами. І вже виходячи зі знання дійсних мотивів, вони пояснюють той факт поведінки, який будучи відокремленим, здавався неадекватним. Таким чином,, “ірраціональне” в психології – ярлик, констатація неадекватності поведінки суб'єкта в якійсь конкретній ситуації, визнання нездатності на даному етапі пояснити той чи інший вчинок людини, тому що доки не відомі дійсні мотиви цього вчинку. Загалом “ірраціональність” з’являється як поняття, яке позначає нездатність на даному етапі дослідження зрозуміти об’єктивні причини конкретного прояву суб’єктивного.

Доводиться, що сказане про ірраціональне у психології можна віднести до усіх гуманітарних наук у цілому, тому що їх поєднує вивчення, хоч і різних аспектів, але людської сутності і людського буття.

Окрім цього, в підрозділі розглянуті теорії, які претендують на звання наукових у галузі гуманітарного знання, а конкретно – психоаналіз, герменевтика, постмодернізм. Виявилося, що ці теорії пропонують хибний підхід до тлумачення специфіки гуманітарного знання, яка полягає в тому, що сам суб'єкт є включеним у вивчаємий об'єкт. Конкретно, з'ясовано, що в цих теоріях абсолютизована необхідність урахування наявності суб'єктивного фактору в гуманітарному пізнанні. Але абсолютизація суб'єктивного фактору призводить до знехтування другою складовою гуманітарного пізнання - об'єктивним змістом суб'єктивного. Це призводить до того, що методи, які ці теорії пропонують як методи наукового дослідження (тлумачення, особливе розуміння, деконструкция) неможливо вважати за такі, бо їх застосування приводить до контекстуальности, необ'єктивності. Тобто нівелюється загальнозначущість отримуємого знання. Воно втрачає характерні риси, які притаманні дійсно науковому знанню – істинність і можливість перевірки. Тому, коли вказують, що, наприклад, в аналітичній психології відкрили особливе несвідоме - “ірраціональні сили”, які повністю визначають поведінку людини, тобто знайшли психологічну царину раціонально незбагненного, протистоячого раціональному, яке разом з тим є джерелом, передумовою раціонального, ми не можемо віднести знання про ці сили до наукового. Ми можемо вважати ствердження про існування цієї ірраціональної психічної царини постулативно-спекулятивним.

У другому розділі “Протистояння ірраціонального і раціонального у філософії” з'ясовується можливість визначення змісту поняття “ірраціональне” у філософському знанні, однією з головних рис якого є прагнення до універсальності. Для цього аналізується різноманітність його змістів у різних філософських системах з урахуванням положень, отриманих у результаті розгляду значення цього поняття в математичному знанні. Визнаючи, що логіка є однією з головних знарядь філософа, встановлено, що у філософії можна очікувати прояву ірраціонального в двох аспектах: у змісті філософських теорій (прямі ствердження можливості існування ірраціональних об’єктів або наявність в системі об’єктів невизначених і інтуїтивно не ясних) і у формі даних систем (наявність у них порушень логічного виводу). Другий прояв щільно пов’язаний з першим, тому що логічний вивід є можливим з посилок, які не містяться в самій логіці. Але необхідно зазначити, що порушення логічного виводу у філософській системі є необхідною, але недостатньою ознакою ірраціональності даної системи.

У першому підрозділі (2.1) “Шеллінг – засновник системи філософського ірраціоналізму” визначається, що саме дає підстави характеризувати ту чи іншу філософську систему як ірраціональну. З цією метою були розглянуті основні принципи філософської системи Шеллінга, тому що саме його вважають засновником ірраціонального напрямку у філософії. З’ясовано, що філософ використовував принципи філософії всеєдності, тобто він стверджував рівність між протилежностями в Абсолюті., не усвідомлюючи, що абсолютне “поглинає” усі протиріччя. Помилка Шеллінга спричинена його переконанням у тому, що до “нескінченних сутностей” можна застосовувати ті ж положення логіки що й до скінченних. Тому, коли Шеллінг спробував розв’язати проблему існування світу, тобто проблему виведення дійсних протилежностей з Абсолюту й отримання наявної різноманітності із Єдиного, це привело його до кількох логічних помилок. Аналіз філософії Шеллінга дозволив зробити висновок, що філософ “змушений” був удаватися до ірраціонального елементу у вигляді сліпої, нерозумної волі тому, що не справлявся з логічними труднощами, які виникли в його системі. Розгляд першої з визнаних ірраціональними філософських систем, дозволив констатувати перевизначення поняття “ірраціональне” у філософії порівняно з тим, що воно мало в математиці. У математиці ірраціональною називали неможливість завершення раціонального процесу в рамках обраної системи. У філософії Шеллінга неспроможність запропонувати логічну процедуру з'єднання обумовило введення в систему інтуїтивно неясного вихідного (сліпої, нерозумної волі) яке суттєво суперечить похідному (доцільному впорядкованому світові), що не тільки не вирішило логічних ускладнень, але поглибшало їх.

У другому підрозділі (2.2) “Протистояння волі і розуму (Шопенгауер, Ніцше)” було розглянуто, чи дійсно можливе протистояння волі і розуму, бо як що це є можливим, можна було б стверджувати існування позараціональної самостійної царини ірраціонального.

Аналіз філософії Шопенгауера не виявив визволення ірраціонального елементу з під влади загальної раціоналістичної схематики. Щоб уникнути проблем, з якими зіткнувся Шеллінг, намагаючись пояснити виникнення існуючого світу з Абсолюту, Шопенгауер “розв’язує” проблему виникнення світу виключенням поняття “становлення” зі своєї системи. Світ в філософії Шопенгауера статичний і є об’єктивацією метафізичної Волі. Тому в даному випадку можна говорити не про протистояння Волі та розуму, а про те, що так звана ірраціональність (сам філософ ніде не використовував це поняття) закладена в посилках, прийнятих Шопенгауером, тобто є постулативно-спекулятивною і з'являється у зв’язку з припущенням протилежності заінтересованого (логіко-наукового, підкореного Волі до життя) і незаінтересованого (споглядальної інтуїції філософа) пізнання.

Як виявилося, на відміну від Шопенгауера, для Ніцше світ – це становлення, яке спричинено взаємодією незчисленних воль. Ототожнюючи світ і становлення, тобто привласнюючи світу усі якості, які є характерними для становлення (плинність, невловимість, мінливість), філософ взагалі відмовляє дискурсивному мисленню в пізнавальній здатності. Таким чином, ірраціональність у філософії Ніцше виступає в якості протесту проти розуму, обґрунтованість якого нічим не доводиться.

У третьому підрозділі (2.3) “Релігійний екзистенціалізм” аналізується поняття “ірраціональне” у філософських системах, в яких важливішими проблемами є проблеми відношення особистості до Бога і збагнення буття як якоїсь безпосередньої нерозчленованої цілісності суб’єкту й об'єкту.

Аналіз поставленого завдання здійснюється в підрозділі в таких аспектах:

2.3.1. “Протистояння віри і розуму (К'єркегор)” з'ясовується, що датський філософ зводить одиничне, персону до рангу універсального, абсолютного, тому що згідно з К’єркегором, справжньою мірою усвідомлення Я є Бог. Внаслідок цього, одиничне стає “іншим” по відношенню до раціонального. Сутністю людини є синтез скінченного і нескінченного. Її метою є досягнення цілісності за допомогою реалізації даного синтезу. Оскільки ця мета є парадоксальною, остільки парадоксальним є метод її здійснення, який пропанує К'єркегор. А саме, засіб за допомогою якого можна досягнути цієї мети – віра, яка силою абсурду долає розрив між скінченим і нескінченим.

2.3.2. “Протистояння свободи і розуму (персоналізм М.О. Бердяєва)” виявилось, що основою усієї філософії Бердяєва є хворобливе розколення дійсності, яке призводить до неможливості пізнання трансцендентного світу бо пізнання є іманентним. У запропонованих раніше рішеннях даної проблеми Бердяєв убачає спільний для них суттєвий недолік - ствердження примата пізнання над буттям. Оскільки раціональне пізнання (як скінчене) не в змозі охопити усю повноту буття, для нього, згідно Бердяєву, завжди буде існувати якийсь ірраціональний залишок. З цього можна зробити висновок, що ірраціональне Бердяєв ототожнює з трансцендентним “іншим”. Філософ вирішує проблему повноти пізнання шляхом абсолютизації людини. У цьому випадку, людина “убирає” в себе усе суще, яке перестає бути трансцендентним і пізнати його вже можна пізнаючи себе. Нескінчена “частина” в людині (“увібране” ним буття), як уважає Бердяєв, уже не є ірраціональною, тому що в цьому випадку буття перестає бути трансцендентним по відношенню до людського пізнання, але виступає як безмірна “ділянка” первісної, не раціоналізованої свідомості. Взагалі можна сказати, що філософ постулював синтез скінченого і нескінченого, за допомогою якого долається скінченність раціонального пізнання і досягається повнота знання. Даний синтез визначається Бердяєвим як надраціоналізм, гарантом якого є існування Логосу – божественної основи, яка здіймається над протилежностями. Таким чином, аналізуючи філософію
М.О. Бердяєва ми прийшли до висновку, що за ірраціональне тут вважають нерозумність світу, яку можна подолати. Подолання можливе у випадку визнання необхідності включити “повноту переживання” в пізнавальний процес, що дозволяє, як стверджує Бердяєв, оперувати скінченними поняттями у царині нескінченності Даним визнанням, згідно з Бердяєвим, відновлюється цілісність розуму, переборюється його обмеженість і як результат цього, досягається повнота знання. Було також з’ясовано, що не зовсім правомірно характеризувати свободу як ірраціональну в філософії М.О. Бердяєва, бо вона, будучи творчістю, має зміст і мету.

Взагалі можна відзначити, що для релігійного екзистенціалізму характерно зведення одиничної персони до рангу Абсолюту. Самостійність “ірраціонального” виявляється у тому, що воно тут виступає як “інше”, несумірне за обсягом і не стичне за змістом, по відношенню до раціонального. Відмінність між філософськими системами даного напрямку полягає у тому, що подолання безодні між скінченим та нескінченим пропонують здійснити різними способами (чи то за допомогою віри, чи то за допомогою свободи).

У четвертому підрозділі (2.4) “Атеїстичний екзистенціалізм (А. Камю, Ж.-П. Сартр)” була з’ясована можливість подолання декларуємої ірраціональності відчуженого світу за відсутністю надраціонального, Бога.

Було з’ясовано, що, Камю, стверджуючи неможливість звести світ до принципів раціональності та розумності, не надав доказів цієї неможливості. І хоч людина, яка є відчуженою від реальності, вважає філософ, нічого не може сказати про цю реальність, Камю, як людина проте, дещо стверджує про неї, а саме – її абсурдність, ірраціональність. Тобто в даному випадку, ірраціональне – довільно постульована нерозумність світу; воно не більш ніж іменування емоційного відношення до нього.

Онтологізація людської свідомості, переведення її у площину буття дозволило Сартру відновити зв’язок між світом і людиною, який було втрачено у філософії Камю. Але це ж спричинило втрату внутрішнього змісту, спустошення свідомості. Вона вже не є відображенням сутності природи. Свідомість в філософії Сартра – це ніщо, яке породжує усе існуюче різноманіття світу. Між людиною і світом зв’язок є можливим лише через негативність. Тому неможливою виявляється діяльність суб’єкта по ототожненню знання з об’єктивною дійсністю, тобто пошук істини, бо передумовою такої діяльності є визначеність дії, операціональність. Негативність же виключає можливість операціональності. Єдиним доступним людині знанням виявляється інтуїтивне знання. Дослід і понятійне знання заперечуються в філософії Сартра.

Таким чином, в його випадку ірраціональним є, взагалі, також визнання неможливості звести світ до принципів розуму внаслідок ствердження відсутності конструктивного, діяльного відношення між свідомістю людини і світом, тому що перше виявляється беззмістовним а другий, позбавленим будь-яких якостей.

У п’ятому підрозділі (2.5) “Розум та інтуїція (А. Бергсон)” аналіз показав, що особливістю теорії життя, згідно з Бергсоном, є заперечення звичайного для наукових теорій причинно-наслідкового принципу пізнання в науках про природу і людину, тому що принцип детермінізму, який витікає з принципу причинності, суперечить сутності розвитку, якою є свобода і невизначеність. Таким чином, перед Бергсоном постає проблема можливості пізнання життя і дійсності. Цю проблему філософ намагається вирішити, розглядаючи найбільш відомі на той час теорії розвитку Дарвіна та Ламарка. Метою його при цьому є визначити сильні сторони і слабкості вищеозначених теорій. Теорія Бергсона, як він уважав, має справитися с труднощами теорій Дарвіна й Ламарка. В результаті вирішення проблеми Бергсон “відкрив” існування “внутрішнього пориву”, який має метафізичний статус і є причиною еволюції природи. “Внутрішній порив” - поняття темне і невизначене, тому спроба пояснити з його допомогою сутність еволюції не є правомірною.

Після аналізу сутності еволюції Бергсон переходить до розгляду походження інтелекту і з'ясовує, що він не пристосований до пізнання дійсного світу, характерними рисами якого є плинність, мінливість. Інтелект спроможній пізнавати тільки “мертвий” не справжній світ матеріальних об’єктів. Але пізнання дійсного світу все ж можливе за допомогою інтуїції. Це пізнання не є конструктивним: за допомогою особливої інтуїції, не відомо яким чином людина “переноситься” усередину предмету, “зливаючись” з тим, що є в цьому предметі єдиним і невиразним. Тому на відміну від математики, де ірраціональні об’єкти припускали раціональне використання, інтуїтивні “образи” Бергсона, не можна виразити в понятійній формі. Узагальнення усіх положень філософської теорії Бергсона, привело до наступного висновку. У філософській системі Бергсона проголошено протипоставлення раціонального знання “ірраціональному” у формі протиставлення інтелекту та інтуїції. Бергсон не надав доказів недостатності суттєвого пізнання змінного інтелектом (навіть якщо це пізнання “кінематографічне”). До розряду ірраціонального попало усе несуттєве для інтелекту, але піднесене до статусу суттєвої, глибинної дійсності, доступної лише метафоричному вираженню. Ірраціональними виявилися однаково проблематичні об’єкт (змінне поза сталим) і спосіб пізнання (особлива інтуїція). До цього призвело визнання неможливості звести світ, який Бергсон характеризував як “істинний”, “реальний” до світу “мертвого”, не істинного.

У шостому підрозділі (2.6) “Аналіз поняття “ірраціональність” у вітчизняній літературі” розглянуто, як вирішувалася проблема визначення поняття “ірраціональність” у рамках діалектичного матеріалізму. В ході аналізу було виявлено різноманітність тлумачення даного поняття різними авторами, незважаючи на те, що всі вони дотримувалися принципів діалектичного матеріалізму. Це пов’язано з тим, що деякі філософи у процесі дослідження відверто або приховано спиралися безпосередньо на філософію Гегеля, а інші – на її тлумачення, які дав діалектичний матеріалізм.

У першому випадку проблему ірраціонального відносять до царини суб’єктивного (Н.С. Автономова, Н.С. Мудрагей, Є.А. Олексієва та інші) і визначають ірраціональне як інтуїтивно схоплені фантазією, почуттям грані розуму, які не усвідомлюються. При цьому прийнято зводити раціональне до здорового розуму. Небезпека цього зведення полягає в тому, що воно відкриває широкий простір для трактування як ірраціональних інших проявів людського буття. Тоді до купи звалюють усе: інтуїцію, інстинкт, несвідоме, елементи творчості. Людина починає генерувати “ірраціональні ідеї”. Але стверджуючи це жоден автор не спромігся навести приклади таких ідей, чи описати форму їх вираження.

У другому випадку філософи (Т.І. Ойзерман, А.П. Барчугов та інші) в дусі марксистських традицій надавали ірраціональному статус об’єктивного. Неправомірність цього була нами встановлена у розділі “Ірраціональне у науковому знанні”.

Взагалі ж аналіз ірраціонального у вітчизняній літературі показав, що вона розглядається тут тільки як категорія, яка є парною до категорії раціональне. Це й приводило до стверджування рівнозначності обох категорій. Результатом такого відношення було ствердження альтернативності “ірраціональних методів пізнання”. Тобто в даному випадку не враховувалось що ірраціональність як момент, присутній на даному етапі пізнання “знімається” у вищому синтезі. Таке упущення виникало внаслідок знехтування формально-логічними методами пізнання, яким притаманно прагнення до чіткості і визначеності використовуваних понять, завдяки чому ці методи є необхідним доповненням до діалектичного методу при вирішенні будь-яких проблем.

У третьому розділі “Ірраціональне як надраціональне в теології” з'ясовується, чи дійсно проблематика релігії знаходиться за межами проблематики розуму. Виявилось, що в теології існують дві тенденції – містична й схоластична. Основна різниця між ними полягає в специфіці “пізнання” божественної сутності. Розгляд особливостей кожного з напрямків дозволив зрозуміти, які проблеми й чому з'являються в рамках запропонованих ними шляхів цього “пізнання”. Цей розгляд є важливим тому, що саме ці проблеми дозволяють характеризувати теологію як щось ірраціональне.

У першому підрозділі (3.1) “Схоластична теологія (Бог метафізики)” показано, що філософи цього напрямку головною метою вважали об'єднання віри та розуму для того щоб за допомогою розуму обґрунтувати правдивість догматів віри. Крім цього, у традиції схоластів є визнання наступного відношення світу і Бога: між Богом та світом немає ані абсолютної відмінності, ані абсолютної тотожності. Є середнє між такими варіантами відносин – подібність (аналогія). Отже, Бога слід пізнавати через віддалену подібність, яка притаманна світу по відношенню до Бога. З цього виходить, що сутність Бога не знаходиться за межами раціонального пізнання й раціональної мови. Схоласти пізнають божественну сутність шляхом зазначення атрибутів як Його суттєвих властивостей. Припущенням іманентності Вищого буття нашому скінченому світові тут “знімається” прірва між скінченим і нескінченим. Але в цьому випадку стають неминучими парадокси тому що скінчене і нескінчене мають різну природу. У людини є поняття “нескінченного”, але це обмежене поняття. Тому ірраціональність в даному випадку виступає як неспроможність запропонувати процедуру поєднання абсолютного буття і скінченого світу, який це буття породжує. І розірваний логічний ряд доводиться з’єднувати з його останньою ланкою – трансцендентним божественним буттям – за допомогою нелогічного елементу – віри.

У другому підрозділі (3.2) “Містична теологія (Бог одкровення)” виявилось, що для прихильників містичного напрямку в теології характерно підкреслювання абсолютно непізнанної сутності Бога. З цього виходила свідома відмова від пізнання сутності Бога шляхом зазначення атрибутів як Його суттєвих властивостей. У містиків на перший план виходить ідея трансцендентності Бога, яка складає сутність апофатичного (заперечливого) богослов'я. Між скінченим світом і Богом лежить, як вважають вони, абсолютно нездоланна для світу відстань. Божественна сутність є надраціональною і надчуттєвою. Логіка, як правильно вважають містики, придатна лише для оперування скінченними поняттями. Тому “метод” пізнання Бога повинен бути свідомо парадоксальним. Заперечуючи розумне пізнання божественної сутності, богослови стверджують можливість її пізнавання іншим способом пізнання, який перевершує раціональний. З їх точки зору, “живе” знання абсолютного можливе тільки за допомогою “безпосереднього спостерігання”, яке нескінченно перевищує усяке визначення через поняття. На основі цього в містичній теології констатовано перевизначення ірраціонального, як принципово непідвладного процедурі визначення в надраціональне. З’ясовано, що хоч містику й визначають як емпіричне пізнання божественного, проте це емпіричне пізнання не має нічого спільного з пізнанням, яке виводять із почуттєвого досвіду. Не зважаючи на це, у містичному богослов'ї стверджують об’єктивний характер божественного існування. Одкровення є об’єктивним змістом віри. Звідси зроблено висновок, що містична теологія претендує на знання царини ірраціонального, яку містики позначують як надраціональну. Однак, хоч ірраціональне в богослов'ї й отримало онтологічний статус як надраціональність, ніде не пред'явлено ніякого аналогу, відповідного до неї в об’єктивній реальності. Тому, оскільки існування “пізнаваного” об’єкту містики не пред'явимо ніякими засобами (ані прямо, ані посередньо), ірраціональне знання, яке богослови визначають як надраціональне, є в даному випадку хибним.

У цьому ж підрозділі були розглянуті примкнені до богослов'я вчення руських релігійних філософів. З'ясувалося, що окрім ірраціонального як надраціонального, яке властиво містичним теоріям, їхні теорії декларують також “неприховане” ірраціональне, у виді незбагненного елементу реальності, який надає їй цілісність і повноту. Ствердження існування цього елементу також є хибним.

У висновках визначається наукова значимість дослідження проблеми визначення поняття “ірраціональне”. Також зроблені наступні висновки:

1. Виявлена можливість універсалізації значення поняття “ірраціональне”. Як з'ясувалося воно завжди пов’язано з процесом алгоритмічних та логічних побудувань. Наприклад, у математиці –це констатація незавершеності обраної операції в процесі конструювання об’єкту, у філософії – це нездатність запропонувати процедуру потрібного з'єднання вихідного з похідним, яка зумовлена спробами поєднання у філософських системах несумісних рис раціонального. Намагання здійснити дане поєднання виникає із прагнення філософів до універсальності. Несумісність елементів філософської системи виявляється в процесі надання їй, - адже філософія є збагнення буття в системі понять, - раціонального виду (правдоподібності, доказовості, несуперечності). Філософи ж вважають, що вони знайшли позараціональну царину ірраціонального.

2. Автор дійшов висновку, що ірраціональне пов'язано з алгоритмічним або логічним процесом. Це демонструє його несамостійність тобто воно завжди є частиною раціонального. Тому неправомірними є ствердження про існування позараціональної царини ірраціонального.

3. Доведена можливість появи ірраціонального тільки в сфері алгоритмічних і логічних побудувань що виключає будь-яку онтологізацію даного поняття. Слід враховувати, що онтологізація не є лише пошуком об’єктів в рамках можливостей суб’єкту. Онтологізація – не справа самої дійсності. Це діяльність суб’єкту по ототожненню знання з об’єктивною дійсністю. Передумовами такої діяльності є усвідомлення і конструктивність. Ірраціональне позбавлене операційної завершеності і тому не може бути передумовою визначеності дії.

4. Виявлено, що інколи поняттю “ірраціональне” онтологічного статусу надають ствердження нерозумності світу, тобто проголошення неможливості звести світ до принципів розумності. Тому визнання цілком суб’єктивної логіко-гносеологічної природи ірраціонального приводить до оптимістичного визнання пізнаваності світу.

5. Автор з'ясував той факт, що ірраціональне не означає чогось розумово неосяжного, таємничого, містичного. Це дозволяє відкинути, пропоновані в якості альтернативних до наукових такі методи пізнання як особливий інтуїтивний підхід, деконструкция, особливе зрозуміння за допомогою відчування й таке інше, які, якраз нібито й призначені для пізнання там, де розум не справляється. Коли насправді констатування ірраціональності дає змогу вирішити проблему, яка пов’язана з нею в даній сітці понять, переходом до іншої, що взагалі веде до розширення рамок раціональності, до росту знання.

6. Доведено, що ствердження теологів про існування ірраціонального як надраціонального є хибним бо його існування не засвідчується ніякими засобами.

Список праць, опублікованих за темою дисертації:

1. Дышкант Т.Н. О неправомерности отождествления математической и философской иррациональности. // Проблеми інженерно-педагогічної освіти. – 2001.- № 2 – с. 37-39.

2. Дышкант Т.Н. Об одной из причин возникновения элементов иррациональности в философии. // Вісник Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна. Сер. “Теорія культури і філософії науки”. № 579-1/2003 – Х.., 2003. с. 71-74.

3. Дышкант Т.Н. О возможности онтологизации иррационального. // Вісник Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна. Сер. “Теорія культури і філософії науки”. -№ 587 – Харків – Дрогобич, 2003. – с. 19-21.

4. Дышкант Т.Н. Свобода – иррациональное начало (анализ понятия “свобода” в метафизических системах). // Проблема свободи у теоретичній та практичній філософії. Матеріали Х Харківських міжнародних сковородиновських читань 26 – 27.09 2003 року. – с. 31-33.

5. Дышкант Т.Н. О некоторых иррациональных тенденциях в современном гуманитарном знании. // Творческое наследие Н.Н. Страхова и современная социально-гуманитарная мысль. Материалы всероссийской научной конференции. – Белгород, 2003. – с. 164-166.

6. Дышкант Т. Н. Анализ понятия “иррациональность” в философии // Вісник Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна. Сер. “Теорія культури і філософії науки”. -№ 615/2004 – Х.,