ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

ФОСТІЙ Іван Петрович

УДК: 94(477.85) “1939/1945”

ПІВНІЧНА БУКОВИНА І ХОТИНЩИНА

В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

(1939-1945 рр.)

07.00.01– Історія України

Автореферат дисертації на здобуття

наукового ступеня кандидата історичних наук

ЧЕРНІВЦІ – 2005

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана в Чернівецькому Національному університеті імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України на кафедрі історії України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Брицький Петро Павлович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

професор кафедри історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Баженов Лев Васильович,

Кам'янець-Подільський державний університет,

професор кафедри всесвітньої історії

кандидат історичних наук, доцент

Дацків Ігор Богданович,

Тернопільська академія народного

господарства, доцент кафедри українознавства

Провідна установа: Інститут української археографії

та джерелознавства

імені М.С. Грушевського

Національної Академії Наук України

Захист відбудеться 17.06.2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Л. Українки, 23).

Автореферат розісланий 12.05.2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т.Я. Лупул

загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Період Другої світової війни є одним із найбільш складних і трагічних в історичній долі Північної Буковини і колишнього Хотинського повіту, як і всієї України. На цій території твльки в 1940-1944 рр. відбулася трикратна зміна влади. При чому у всіх випадках вона була чужою, окупаційною. Вона менше всього турбувалася про щастя і добробут місцевого населення, хоча кожна з них намагалася виставити себе благодійницею – визволителькою із-під чужинського ярма.

Буковинці і бессарабці впродовж багатовікової історії прагнули встановити істо-ричну справедливість, возз’єднатися зі своїми єдинокровними братами за Дністром і над Дніпром. 3 листопада 1918 р. на вічі в Чернівцях, а 22-30 січня 1919 р. вибухом Хотинського повстання вони заявили про своє бажання стати складовою частиною незалежної української держави. Однак здійснитися цим прагненням у ті роки не судилося. Ця споконвічна мрія збулася 28 червня 1940 р., коли на територію Північної Буковини і Бессарабії вступила Червона армія і тут була встановлена радянська влада.

Ці ек-с-т-ра-ор-ди-на-р-ні по-дії від-бу-ва-ли-ся в час, ко-ли в Єв-ро-пі уже бу-шу-ва-ло во-г-ни-ще Дру-гої сві-то-вої вій-ни, яке 22 че-р-в-ня 1941 р. пе-ре-ки-ну-ло-ся і на те-ри-то-рію Ра-дян-сь-ко-го Со-ю-зу. Вій-на ви-ни-щу-ва-ль-но--руй-ні-в-ним ко-т-ком два ра-зи про-ко-ти-ла-ся Пі-в-ні-ч-ною Бу-ко-ви-ною і Хо-ти-н-щи-ною, як і всі-єю Укра-ї-ною, і за-вда-ла їй ве-ли-че-з-них ма-те-рі-а-ль-них і мо-ра-ль-них зби-т-ків та люд-сь-ких втрат. Пів-ні-ч-на Бу-ко-ви-на і Хо-ти-н-щи-на ста-ли не тіль-ки зо-на-ми, а й ак-ти-в-ни-ми уча-с-ни-ця-ми во-єн-них дій. Са-ме цей пе-рі-од стає пред-ме-том на-у-ко-во-го до-слі-джен-ня ди-се-р-та-н-та, ак-ту-а-ль-ність яко-го обу-мо-в-лю-єть-ся перш за все тим, що на-у-ко-ва лі-те-ра-ту-ра ра-дян-сь-ко-го пе-рі-оду роз-гля-да-ла вста-но-в-лен-ня ра-дян-сь-кої вла-ди в Пів-ні-ч-ній Бу-ко-ви-ні і Хо-ти-н-щи-ні, як су-ціль-ний по-зи-тив. Во-на зо-всім не то-р-ка-ла-ся, або то-р-ка-ла-ся по-бі-ж-но, та-ких ва-ж-ли-вих пи-тань, як по-лі-тич-ні ре-п-ре-сії, ма-со-ві де-по-р-та-ції, за-бо-ро-на та лі-к-ві-да-ція по-лі-тич-них пар-тій, на-ці-о-на-ль-но--ку-ль-ту-р-них та спор-ти-в-них то-ва-риств, ста-но-в-лен-ня ди-к-та-ту-ри од-ні-єї пар-тії, нав’язування комуністичної іде-о-ло-гії, руй-ну-ван-ня це-р-к-ви, ви-ни-щен-ня слу-жи-те-лів культу та укра-ї-н-сь-кої ін-те-лі-ге-н-ції, ру-си-фі-ка-ції су-с-пі-ль-с-т-ва то-що.

Всі згадані заходи, які широкомасштабно проводилися в новоутвореній області, влада пояснювала ворожим капіталістичним оточенням, загостренням класової боротьби, нагальною необхідністю нещадного винищення “ворогів народу”, ізоляції “антирадянських і контрреволюційних елементів”, “іноземних шпигунів”, “зрадни-ків батьківщини”, нейтралізації буржуазних елементів у містах і селах. У відкритій пресі названі заходи згадувалися у загальних фразах, без особливої розшифровки деталей і подробиць. Тому об’єктивний аналіз цих надзвичайно важливих процесів, які до цих пір ґрунтовно не аналізувалися, є надзвичайно актуальним.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою наукової програми кафедри історії України Чернівець-кого національного університету ім. Ю. Федьковича з вивчення комплексної проб-леми: Актуальні питання історії, історіографії та культури України XVII--–ХХ ст. Воно також пов’язане з підготовкою трьохтомного видання “Книга Пам’яті Украї-ни. Чернівецька область”, “Книга Скорботи України. Чернівецька область” та нау-ково-документального видання “Реабілітовані історією”, що видаються на виконання указів Президента України, постанов Верховної Ради та Кабінету Міністрів України.

Мета і завдання дослідження. На підставі доступних нині архівних документів і матеріалів та опублікованих джерел правдиво показати участь буковинців і бессарабців у Другій світовій війні, втрати, яких вони зазнали в 1940–1945 рр. В контексті окресленої мети автор ставить такі конкретні завдання:–

показати, що зміни державної влади на території Північної Буковини і Хотинщини не призводили до поліпшення економічного і політичного становища корінного населення, до стабілізації української нації, до становлення її державною нацією;–

довести, що як румунська окупаційна влада, так і радянська, не рахувалися з інтересами корінного населення, застосовували жорстокий терор, в якому значне місце займало фізичне винищення людей, арешти і засудження інакомислячих, розстріли і депортації за межі області під час румунської окупації та у віддалені райони СРСР за часів радянської влади;–

показати зародження, розвиток і хід національно-визвольної боротьби україн-ського народу, очолюваного ОУН, його позитивні, негативні і трагічні наслідки;–

спростувати фальсифікації та наклепницькі твердження щодо співробітн-ицтва представників ОУН з румунською окупаційною владою на терені Північної Буковини і Хотинщині;–

показати участь буковинців і бессарабців в іноземних військових формуван-нях, які воювали на боці фашистської Німеччини;–

уточнити жертви румунського окупаційного терору і репресивної політики ЦК ВКП(б) та радянського уряду на згаданих територіях;–

простежити фронтові дороги буковинців та бессарабців, військових частин і з’єднань, у яких вони служили, де гинули, де поховані, подати найбільш точну цифру полеглих на фронтах війни, в трудових і фільтраційних таборах НКВС, у так званій трудовій армії;–

показати репресії проти буковинців і бессарабців у Червоній армії.

Об’єктом дослідження є становище Північної Буковини і Хотинщини в період Другої світової війни.

Предметом дослідження є участь громадян Чернівецької області у Другій світо-вій війні і їх роль у здобутті перемоги над фашизмом та японським мілітаризмом.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є загально-наукові принципи об’єктивності, історизму, системності та комплексності, що ґрунтуються на пріоритеті документів і дають можливість розглядати події в тих конкретних історичних умовах, в яких вони відбувалися, неупереджено оцінити суспільні процеси, події і факти цього періоду. В роботі застосовуються порівняльний, системний та аналітичний методи дослідження та метод кількісного і якісного аналізу.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1 вересня 1939-го – вересень 1945 рр. – період Другої світової війни.

Географічні межі дослідження охоплюють територію нинішньої Чернівецької області.

Наукова новизна одержаних результатів полягає, перш за все, в тому, що:–

до наукового обігу вперше вводяться раніше закриті архіви спецслужб і військових комісаріатів, багато невідомих архівних документів, спогади учасників Великої Вітчизняної війни, колишніх репресованих і політв’язнів, аналіз яких дає можливість об’єктивно висвітлити широке коло питань цієї теми, які були або недостатньо досліджені, інколи фальсифіковані, або не досліджені взагалі;–

по-новому оцінюються негативні соціально-економічні і політичні явища, породжені встановленням у краї радянської влади, націоналізацією фабрик, заводів, транспорту, зв’язку, землі, нав’язуванням комуністичної ідеології, переслідуванням громадян за політичні, релігійні та націоналістичні погляди, за заможний майновий стан, за службу в державних органах Румунії, за невдоволення діями нової влади і спроби протестувати проти беззаконня, яке чинилося в області, за те, що хтось ще за часів румунського окупаційного режиму належав до політичних партій, національних культурно-просвітніх, студентських чи спортивних товариств і тих, хто відстоював ідею Самостійної Соборної Української Держави;–

об’єктивно показується руйнівна, антиукраїнська діяльність ВКП(б) та її репресивних органів;–

на підставі архівних документів висвітлюється справжні людські втрати регіону у Другій світовій війні;–

розкриваються причини, які спонукали громадян краю взятися за зброю і почати національно-визвольну боротьбу;–

простежуються фронтові дороги мобілізованих буковинців і бессарабців у Червоній армії та арміях її противників;–

показується внесок Чернівецької області в перемогу над німецьким нацизмом і японським мілітаризмом.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації спростовують багато упереджених оцінок і необ’єктивних тверджень щодо діяльності румунської окупаційної влади на теренах Північної Буковини і Хотинського повіту, а радянської – на території Чернівецької області.

Висновки і практичний матеріал дисертації використані у тритомному виданні “Книга Пам’яті України. Чернівецька область”, в ряді статей, опублікованих у наукових збірниках і журналах та періодичні преси.

Теоретичне значення дослідження. Зроблені здобувачем висновки можуть бути використані для уточнення сучасної наукової концепції новітньої історії Північної Буковини та Хотинщини, при написанні підручників та підготовці узагальнюючих праць з історії України, при викладанні її у навчальних закладах середньої та вищої школи, в краєзнавчих студіях.

Особистий внесок здобувача у спільній з І.В.Мусієнко статті, присвяченій репресованому науковцеві і педагогу І.І. Карбулицькому, становить 80%.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорено на засіданні кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Їх було викладено у доповідях здобувача на III Міжнародній історико-краєзнавчій науковій конференції, присвяченій 120-річчю заснування Чернівецького університету (Чернівці, 29 вересня–1 жовтня 1995 р.): “Репресії комуністичного режиму проти буковинців у 1930–1960 рр.”; на IV Міжна-родній історико-краєзнавчій науковій конференції, присвяченій 125-річчю заснуван-ня Чернівецького університету (Чернівці, 5–6 жовтня 2000 р.): “Трагедія понтон-но-мостових батальйонів та інших новосформованих частин 18-ї армії у червні-жовтні 1941 р.”; на науковій конференції “Хотину–1000 років”, що проходила в програмі П’ятого Міжнародного конгресу україністів (Хотин, 30 серпня 2002 р.): “Окупаційний режим королівської Румунії на Північній Буковині і Хотинщині в роки Другої світової війни (1941–1944 рр.)”, в статтях, опублікованих у трьох томах “Книги Пам’яті України. Чернівецька область”, в наукових журналах та збірниках.

Публікації. Результати наукових пошуків викладено в 12 публікаціях автора, 6 із яких – у фахових виданнях.

Структура роботи побудована за проблемно-хронологічним принципом. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел, що містить 435 позицій, і 2 додатків.

Загальний обсяг дисертації – 216 сторінок, обсяг її основного тексту – 180 сторінок.

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми та її актуальність, сформульовано основну мету і завдання, наукову новизну і практичне значення дослідження, хронологічні рамки і територіальні межі.

У першому розділі “Джерела та історіографія проблеми дослідження” проаналізовано стан наукової розробки цієї теми вітчизняними та зарубіжними істориками, подано огляд використаних джерел і матеріалів, спогадів і публікацій у періодичних виданнях.

Джерельну базу дослідження склали документи і матеріали понад 600 фондів чотирьох державних архівів Росії, трьох центральних архівів України, п’яти облас-них і дванадцяти районних військкоматівських архівів та фондосховищ наукових бібліотек, значна кількість матеріалів яких вперше введена в науковий обіг.

В Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації, що знаходиться в м. Подольську Московської обл., опрацьовані книги безповоротних втрат 422 стрілецьких, 129 гвардійських стрілецьких, 35 мотострілецьких і мото-ризованих, 3 гвардійських мотострілецьких і моторизованих та 10 гвардійських повітряно-десантних дивізій, які брали участь в боях. Виписані з них імена полег-лих воїнів занесені до 3-х томів “Книги Пам’яті України. Чернівецька область.”, що вийшли відповідно в 1994, 1995, 1999 рр. Тут же були опрацьовані книги бойових донесень і наказів, які являють собою виняткову документальну цінність.

З Центрального архіву прикордонних військ Федеральної Служби Безпеки Росії були одержані відомості про загиблих у перші дні війни прикордонників, які загинули на буковинських заставах у перш дні війни.

З архіву Федеральної служби Росії та з Воєнного історичного архіву РФ одержали довідки на репресованих у 1930-ті роки буковинців і бессарабців, зокрема на працівника Комінтерну С.Г. Галицького, замордованого в таборах НКВС, та ко-лишнього учасника Хотинського повстання 1919 р., командира 1-го Бессарбського кавалерійського полку в бригаді Г.І. Котовського К.Ю. Шинка-ренка, на деташемен-тників, які повмирали в таборах НКВС СРСР для військово-полонених і репатрійованих.

З архіву Міністерства Внутрішніх справ Карелії взято відомості про громадян області, які в серпні 1944 р. були мобілізовані в трудові табори НКВС, працювали на будівництві Біломорканалу в Карелії, на будівництві Каджаранського рудно-молібденового комбінату у Вірменії та на будівельних об’єктах Узбекистану, де понад 800 із них загинули.

В Центральному державному архіві громадських об’єднань України вивчалися партійні документи, які торкалися підготовки до війни, ходу війни, боротьби з національно-визвольним рухом , донесення та інформації органів НКВС та НКДБ з цих питань.

В архіві Головної комісії з вивчення злочинів проти польського народу Інституту національної пам’яті Польщі дисертант вивчав функціонування німецьких концтаборів, що діяли в Ярославі, Холмі, Освенцімі та інших містах Польщі в 1941–1944 рр., в яких перебували й гинули буковинці та бессарабці.

Значну джерельну групу склали збірники документів та енциклопедичні словники України, Росії, Польщі, Чехословаччини, мемуари радянських, чехословацьких і німецьких полководців, наукові праці українських істориків.

Оскільки буковинці і бессарбці Хотинщини брали участь не тільки у бойових діях на радянсько-німецькому і радянсько-японському фронтах, а й служили в румунській та німецькій арміях, а також в охоронному корпусі Російської Визвольної Армії (РВА), дисертантові довелося торкатися і цих тем, використовуючи матеріали судових засідань військових трибуналів, зізнання підсудних, а також їхні спогади.

Важливий внесок у висвітлення окремих питань цієї теми зробили українські історики та громадські діячі, що жили і творили в діаспорі. Це, в першу чергу,

Т. Бриндзан, А. Жуковський, Д. Квітковський. Їхні праці дають можливість з’ясувати, яку позицію щодо участі буковинців у Другій світовій війні займала у той час українська еміграційна еліта.

Болючою темою Другої світової війни став фашистський геноцид проти єврейського населення. Ця тема знайшла широке відображення в дисертації. Тут використані джерела Державного архіву Чернівецької області румунського періоду, спогади в’язнів концтаборів і гетто, вісники “Люди залишаються людьми”, у виданні яких взяли участь члени Чернівецького товариства єврейської культури ім. Е. Штейнбарга, Асоціація в’язнів фашистських таборів-гетто та Державного архіву Чернівецької області.

Із українських дослідників окремих подієвих аспектів Другої світової вій-
ни в Північні Буковині і Хотинщині торкалися І.І.Слинько1 1 Слинько І.І. Хотинське підпілля і партизани в боротьбі проти німецько-фашистських і румунських загарбників //Героїчна Хотинщина. Матеріали наукової сесії, присвяченої 50-річчю Хотинського повстання. – Львів, 1972. – С. 96-105.

2 Чернущенко О.А. Боротьба хотинських комсомольців-підпільників проти німецько-фашистських загарбників. – Станіслав, 1961.- 32 с.

3 Стафійчук І.П. Партійне і комсомольське підпілля під час німецько-румунської окупації Радянської Буковини //Минуле і сучасне Північної Буковини. – К.: Наукова думка, 1972. – Вип. 1. – С. 92–104.

4 Північна Буковина, її минуле і сучасне /Курило В.‚ Ліщенко М.‚ Романець О., Тимощук Б., Сирота Н. – Ужгород: Карпати, 1969. – 248 с., О.А.Чернущен-
ко2, І.П.Стафійчук3, В.М.Курило, М.О.Ліщенко, О.С.Романець4, П.С.Світко та В.І.Михайловський11 Світко П.С., Михайловський В.І. ... І перемогли смерть… //Ужгород: Карпати, 1974.

2 Дуда А., Старик В. Буковинський курінь в боях за українську державність. 1918 – 1941 – 1944. – Чернівці: Український народний дім, 1995. – 272 с.

3 Білецький Б.Ф., Браславський З.Б., Васюк Л.І. Чернівецька обласна партійна організація у період Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр.) //Нариси історії Чернівецької обласної партійної організації. – Ужгород: Карпати, 1980. – С. 45–72.

4 Комарницький С. І. Радянська Буковина в роки Великої Вітчизняної війни. 1941 – 1945. – К.: Наукова думка, 1979. – 136 с.

5 Фостій І.П. Участь буковинців і бессарабців у Другій світовій війні //Книга Пам'яті України. Чернівецька область. – Чернівці: Пошуково-видавчину агентство “Книга Пам'яті України”, 1999. – Т. 3. – с. 19–197., А.Дуда та В.Старик2, Б.Ф. Білецький, З.Б.Браславський, Л.І.Васюк3, значно повніше за обсягом і ґрунтовністю розглянуто значний комплекс питань у роботах С.І. Комарницького4 та І.П.Фостія5.

Аналіз цих робіт засвідчує, що оцінка багатьох тогочасних подій, їхніх рушійних сил, а також окремих особистостей зазнала значних еволюційних змін. Зокрема, змінилися погляди на діяльність ОУН–УПА, відбулася переоцінка так званих соціалістичних перетворень в новоутвореній Чернівецькій області, діяльності ВКП(б) та її збройної опори – НКВС–НКДБ, належну оцінку дано репресивній політиці радянської влади.

Загальний аналіз історіографії проблеми дозволяє поділити її на два періоди: радянський і пострадянський. Перший охоплює 1970–1980 рр., другий – 1990–2003 рр. Для першого характерне надмірне славослів’я перемог радянського народу, підпільників і партизанів, керівної ролі КПРС і регіональних партійних організацій, вождів партії, особливо Й.В. Сталіна, полководців та командирів різних рангів. Будь-яка критика дій Політбюро ЦК ВКП(б), Державного комітету оборони, Міністер-ства оборони СРСР, воєначальників різних рангів не допускалась. Будь-яка критика прорахунків командування розцінювалась як замах на авторитет Червоної армії та її командирів. Той, хто осмілювався її висловлювати, піддавався жорстоким репресіям.

Дослідження другого періоду позбавлені цих недоліків. Політична кон’юнктура, до якої змушували науковців за радянських часів, на сьогодні, на думку дисертанта, зникла. Наукова об’єктивність стає кардинальною вимогою і кардинальним прави-лом дослідника, що дозволяє йому уникнути тих помилок, які допускалися попередни-ками і які завдавали великої шкоди авторитету і науковій об’єктивності їхніх праць.

У другому розділі – “Північна Буковина і Хотинщина напередодні Другої світової і німецько-радянської воєн” дисертант визначає, яке місце питиння Північної Буковини і Хотинщини, захоплених королівською Румунією в листопаді 1918 р., займало у загальній міжнародній кризі 1939–1941 рр., підкреслює, що українське населення цих земель, по різному сприймало встановлення радянської влади в Північній Буковині і Хотинщині, залежно від того, хто що втрачав і хто що одержував в результаті тих організаційно-господарських заходів, які вона проводила. Партійні і владні органи, щоб схилити на свій бік бідне і середняцьке селянство, міських робітників та службовців, вели широку письмову й усну пропаганду та агітацію, яка проникала в усі закутки, намагаючись охопити своїм впливом кожну свідомо мислячу людину.

У них, по-перше, нищівній критиці піддавався капіталістичний лад, котрий існував, “жирів і багатів за рахунок поту і крові робітників та селян”, при якому скільки б робітники не працювали, наслідками їхньої праці завжди користувалися експлуататори – бояри і капіталісти, а робітники та селяни і їхні діти залишалися голодними, темними, обірваними та безправними.

По-друге, нещадно критикувався жорстокий національний гніт, минуле безправ’я і темрява українського народу, примусова румунізація громадян, заборона українського слова, української пісні, школи, книжки, навіть національного одягу.

По-третє, всіма доступними барвами малювалася жорстокість жандармерії і сигу-ранци, як катівень трудового народу, основної опори окупаційної румунської влади.

Оскільки всі ці звинувачення мали під собою реальний ґрунт, вони знаходили пози-тивний відгук у серцях “визволених із боярської неволі” буковинців та бессарабців.

Активно проповідувався принцип соціалізму: “Від кожного за його здібно-стями, кожному за його працею!”, рівноправність націй і рас, жінок і чоловіків в усіх галузях господарського, державного, культурного і громадсько-політичного життя, пропагувалось право громадян на працю, відпочинок, освіту, матеріальне забезпечення в старості. Людям щоденно твердили, що вони починають будувати своє нове, вільне, щасливе життя. Ці твердження підкріплювались деякими прак-тичними заходами, які мали демонструвати, що нова влада слів на вітер не кидає.

Переселяючи робітничі сім’ї з підвалів у впорядковані квартири, роздаючи сільській бідноті поміщицькі землі, призначаючи сільських бідарів головами і секретарями сільрад, членами виконкомів, організовуючи українські педагогічні, фельдшерсько-акушерські школи, музучилища, учительський інститут, реорганізо-вуючи румунський університет, перевівши 406 шкіл на українську мову викладан-ня, відкривши будівельний і кооперативний технікуми, влада набувала авторитету. Водночас вона вела велику роботу по ліквідації малописьменності і неписьмен-ності, відкривала дитсадки і дитбудинки, сільські клуби і будинки культури, бібліо-теки і хати-читальні, кінотеатри, музеї. Почали діяти український драмтеатр і облас-на філармонія. Це був великий позитив, який міг прихилити до радянської влади багатьох. Позитивно було сприйнято безплатне навчання і медична допомога.

Дисертант показує, що водночас з проведенням цих заходів, проповідуванням широких прав і свобод громадян СРСР, у багатьох документах звучали грізні заклики “вести рішучу боротьбу з усіма ворожими елементами та їх прибічниками і викривати їх ворожі дії!”11 Резолюція наради голів та секретарів волосних виконкомів, сільських і міських рад про розподіл поміщицьких та церковних земель між безземельними та малоземельними селянами Чернівецького повіту. 11 липня 1940 р. //Радянська Буковина. 1940–1945 рр. Документи і матеріали. – К.: Наукова думка, 1967. – С. 18–20.. За ним йшли жорстокі репресивні заходи – арешти, суди, заслання, спецпоселення, які наводили жах на кожну людину, бо ніхто не був гарантований, що його завтра не заарештують і не вивезуть в Сибір, на Колиму чи Чукотку. Перелякане населення новоутвореної області металося у пошуках виходу із ситуації, в яку потрапило не зі своєї волі, і часто опинялося у в’язницях і концтаборах, які за своїми умовами і жорстокістю значно перевершували румунські.

Арештам піддавались власники значних матеріальних цінностей, службовці колишніх румунських державних установ, керівники і члени політичних партій, члени студентських, національних культурно-освітніх і спортивних товариств. Особлива нагінка велася на Організацію Українських Націоналістів, на тих, хто до неї належав або мав з нею якісь стосунки.

Тим часом націоналізація фабрик, заводів, банків, страхових компаній призвела до того, що в населення пропав інтерес до ефективного і раціонального господарю-вання. Виробництво промислової продукції на підприємствах різко впало. Магазини спорожніли. Товари подорожчали. Все це викликало величезне невдоволення у місце-вого населення. Уже в липні 1940 р. ціни на продукти харчування та інші товари широкого вжитку виросли в середньому на 250-300 процентів. У зв’язку з тим, що промтоварні і взуттєві магазини з перших днів приходу Червоної армії за вказівкою партійних органів були закриті, ціни на ці товари зросли в десятки разів11 ДАЧО, Чернівецький повітовий комітет КП(б)У, ф. П–615, оп. 1, спр. 17, арк. 15.

2 Доверительный протокол //Вопросы истории. – 1993. – № 1. – С. 8.

3 ДАЧО, ф. 1, оп.1, арк. 47.

4 Там само, спр. 51, арк. 13..

Вчасно і цивілізовано не було вирішено питання про місце проживання громадян, які переходили з-під юрисдикції однієї держави до іншої.

Лише порядок переселення німців був у загальному обумовлений “Довірчим протоколом”, підписаним у Москві Молотовим і Ріббентропом 28 вересня 1939 р.2 Була також укладена угода між урядами СРСР і Німеччини про евакуацію осіб німецької національності з території Бессарабії і Північної Буковини на територію Німеччини3. Нею визначалося, чим репатріанти могли виїжджати і що вивозити.

Значно гірша ситуація склалася з румунами, молдаванами, євреями і українця-ми, які не встигли виїхати з Північної Буковини і Бессарабії до приходу Червоної армії, тепер, не одержуючи вчасно дозволу на виїзд, вдавалися до нелегального переходу кордону і гинули від куль прикордонників, або потрапляли до в'язниць.

Дисертант досліджує як використовувалась розподілена поміщицька і монастирська земля, колгоспні і радгоспні поля, і приходить до висновку, що вона використовувалась малопродуктивно, а колективізація замість того, щоб гуртувати, об’єднувати селян, кидала між них полум’я розбрату і ворожнечі, яке дало себе знати відразу ж після відступу Червоної армії в липні 1941 р. самочинними розправами населення над організаторами колгоспів і рядовими колгоспниками.

Готуючись до війни і забезпечуючи вільний простір для маневру військ, Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) 30 жовтня 1940 р. довели до республік, а Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У 6 листопада 1940 р. – до областей план внутріобласного сільськогосподарського переселення, за яким треба було переселити 2217 господарств., а за постановю від 17 грудня 1940 р. треба відселити ще 2427 господарств з 800-метрової прикордонної зони4.

Ставлення населення до цих заходів було вкрай негативне. Громадяни обурювалися діями влади. Одні виражали протести криками, інші брали зброю в руки і йшли в боївки ОУН, очікуючи на початок війни.

Вони-то заявили про себе відразу ж після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз терористичними акціями в Чернівцях, Банилові, Мілієво, Виженці, Вижниці, Заставні, Кисилеві, Борівцях, Дорошівцях, Васловіцях та інших населених пунктах. В одних місцях вони убивали працівників НКВС та райвійськкоматів, в інших залізничних та поштових службовців, червоноармійців та голів сільрад.

Відразу ж після відступу Червоної армії за Дністер в селах була проголошена влада Самостійної Соборної Української Держави. В Чернівцях владу до своїх рук перебрала Українська Національна Рада, до якої входили Іларій Карбулицький, Юрій Дідів, Роман Шавло, Василь Шерей та Петро Войновський. У Вижниці теж був створений Тимчасовий Український Комітет під керівництвом Мирослава Мичківського, який намагався поширити свій вплив на всі села району.

Однак українська влада проіснувала лише тиждень. 11 липня румунські жандарми і військові підрозділи познімали із сільських рад українські національні прапори, двірників замінили своїми примарями. До збройного конфлікту не дійшло. 7 липня 1941 р. в готелі “Чорний орел” у присутності представника німе-цького командування відбулися переговори членів Національної Ради з представникам румунської окупаційної влади, де було складено угоду про те, що українці припиняють підготовку збройних акцій проти румунської адміністрації; їм дозволяється вивести учасників підпілля за межі краю під виглядом робочої колони; всі, хто залишав Буковину, позбавлялися румунського громадянства11 ДА СБУ ЧО, спр. 745.

2 Там само..

Так Румунія одним махом застраховувала себе від збройного українського опору; без використання репресій позбувалася активнодіючого революційного елементу; без будь-яких зусиль забороняла цьому елементу повертатися в рідні краї.

2–3 серпня з Чернівців і Вижниці вийшли дві групи націоналістів, які рушили в Галичину, щоб присвятити себе розбудові Української держави. В Городенці вони сформувалися в так званий Буковинський курінь, який 14 серпня рушив на Схід2.

Відхід двох націоналістичних груп на Україну значно зменшив лави ОУН Буковини, але румунській окупаційній владі остаточно позбутися цього “зубного болю” не вдалося. В районах ще залишалося близько 1100 активних борців за ССУД, які не збиралися сидіти склавши руки. І вони діяли. Одні зверталися із заявами до німецького уряду і вимагали прилучення Буковини до України, інші вели підпільну агітаційну та пропагандистську роботу за ССУД, збирали зброю, готуючись до збройної боротьби.

У третьому розділі – “Хід воєнних дій на території Чернівецької області і Півдні України 22 червня - 10 жовтня 1941 р.” простежуються найбільш визначні бої Червоної армії з німецькими військами на ділянці спочатку Південно-Західного, а з 25 червня – Південного фронту і участь у ньому воїнів Чернівецької області.

Аналізуючи загарбницькі плани Гітлера, зокрема план “Барбаросса”, дисертант всупереч усталеним думкам, що Радянський Союз не був готовий до війни, стверджує, що насправді він досить активно готувався до неї, але прорахувався з намірами Гітлера. До західного кордону підтягувалися дивізії, корпуси й армії. Чернівецька область була буквально захаращена військовими з’єднаннями. На її території знаходився 17-й стрілецький корпус у складі трьох дивізій і 16-й механізований корпус, до якого входили 2 танкові і одна механізована дивізія. На 22 червня в ньому нараховувалося 492 танки11 Безсмертя. Книга Пам’яті України. – К.: Пошуково-видавниче агентство “Книга Пам’яті України”, 2000. – С. 51.

2 Там само. – С. 49..

Крім цих двох з’єднань у Чернівцях і районних центрах області були розміщені 194-й авіаційно-винищувальний полк, 119-й окремий мотоциклетний полк, формувались 25-й шляхово-експлуатаційний полк, 3 понтонно-мостові батальйони та ряд інших військових частин.

Подібна ситуація була і в інших областях України. Штабелями боєприпасів, нафтобазами, складами провіанту були заповнені двори і лісові галявини в багатьох місцях Чернівецької області.

Аналіз архівних матеріалів показує, що посилання на значні переваги німецької армії та її сателітів над Червоною армією в людській силі і озброєнні немає підстав. У зоні Київського особливого військового округу співвідношення у живій силі було 1,6:1. Радянські війська мали 58 дивізій, німецькі 36,5. Особовий склад відповідно 867,7 тис. і 730 тис. – 1,2:1, гармати і міномети – 13634 і 9700 – 1,4:1, танки середні (Т 31 і важкі КВ) – 761 – 210 – 3,5:1; танки легкі (Т–26, БТ–7) 3440 і 540 – 5:1; літаки 2256 і 800 – 2,5:12. Отже, як бачимо, значна перевага в живій силі і озброєній була на боці Червоної армії. Дехто із науковців і воєначальників стверджує, що це озброєння значно поступалося якістю перед німецьким . Було краще, було й гірше. Німецька армія на початку війни зовсім не мала важких танків, та й пізніше, протягом всього воєнного періоду німецькі танки не могли зрівнятися з радянськими.

Дисертант показує, що Чернівецька область однією із перших була піддана жорстокому бомбардуванню і артилерійському обстрілу, хоча на кордоні сильного натиску німецько-румунських військ не було. Тут тривали бої місцевого значення, бо командування 11-ої німецької і 3-ї румунської армії очікувало моменту. коли німецькі війська зможуть приступити до операції “Мюнхен” (прорив оборони на р. Прут) і “Нахштос” (перехід до переслідування). Вони планували не випустити 17-й стрілецький та 16-механізований корпуси з межиріччя Прута й Дністра, у взаємодії із 17-ою німецькою армією замкнути їх там і знищити чи взяти в полон. Тому вони до 2 липня лише сковували тут радянські війська. Окремі населені пункти по кілька разів переходили із рук в руки.

Несподіваний напад, хід бойових дій на кордоні, щоденні бомбардування і артилерійсько-минометні обстріли призводили до паніки і хаосу. Саме в такий нестійкий і непевний час доводилося проводити мобілізацію чоловіків 1905–1922 рр.н. і направляти на пункти збору. Окремі частини формувалися безпосередньо на території області. Але багато мобілізованих було направлено в Проскурів, Житомир, Кам’янець-Подільський, Станіслав, Жмеринку та інші міста.

Швидке просування німецьких військ на Київ, Проскурів, Вінницю змусило Ставку видати 30 червня наказ військам Південно-Західного і Південного фронтів до 9 липня відійти на рубіж укріпрайонів старого кордону. В ніч на 1 липня в Про-скурівський укріпрайон почали відходити війська 12-ї армії, а 3 липня Військова рада Південного фронту прийняла рішення про відведення 17-го стрілецького корпусу та інших частин правого флангу 18-ї армії на рубіж річок Збруч–Дністер. Командуючий армією генерал А.К. Смирнов наказав командуючому 17-м ск генерал-майору І.В. Галані-ну організувати оборону на рубежі Смотрич–Гуков–Хотин–Липкани, підпорядкував-ши йому 189-у сд і Кам’янець-Подільський (10-й) укріпрайон. 164-а сд, яка знаходи-лась на лівому фланзі 17-го ск, 4 липня почала і 7 завершила відступ за Дністер.

Відступ 17-го стрілецького корпусу супроводжувався багатьма випадками дезертирства, як з бойових частин, так і з господарських та допоміжних. Бойові ж людські втрати Червоної армії на території Чернівецької області були невеликими – 196 воїнів, із яких 89 відомі і 107 невідомі. Кількість полеглих буковинців була незначною.

Затримка на нових оборонних рубежах була недовгою. Уже 8-12 липня 17-й ск за рішенням командуючого Південним фронтом генерала І.В. Тюленєва, погодженого зі Ставкою, був відведений з ріки Збруч на рубіж Снітков – Яришев, тобто на одну лінію з 12-ю армією. Особливий склад 10 УР увійшов до складу корпусу. Зброя була демонтована11 Восемнадцатая в сражениях за Родину. Боевой путь 18-й армии. – М.: Военное издательство минобороны СССР, 1982. – С. 25.

2 Манштейн Эрих. Утерянные победы. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 640 с..

Відступаючи на схід, з’єднання 18-ї армії вели жорстокі бої з противником в основному на водних рубежах. На Дністрі в районі Хотина і Мельниці-Подільської, Нової Ушиці, Тростянця, Копайгорода, Мурафи, старого Могилів-Подільського укріпрайону та Вінниці, Гайсина, Ладижина, Колодистого і Берестя.

Значно трагічніша ситуація склалася на р. Південний Буг у районі Первомайська, Сарвані, Вільшанки 30 липня – 8 серпня. Танкові дивізії фельдмаршала Клейста на цей час захопили Шполу і через Новоархангельськ рвалися до Первомайська, де 2 серп-ня з’єдналися з 17-ю польовою армією вермахту. 74 тисячі солдатів та офіцерів 6-ї 12-ї армій, опинилися в полоні, а разом із воїнами 18-ї армії 103 тисячі солдатів та офіцерів опинилися в концтаборах Умані, Білої Церкви, Вінниці, Бердичева, Ковеля, Львова, Рави Руської, Любліна, Холма, Замостя та інших міст Польщі й Німеччини.

Відступаючи з боями на схід, частини 9-ї та 18-ї армії 7–10 жовтня північніше м. Осипенко (нині Бердянськ) знову потрапили в оточення. За свідченням фельдмаршала Е. Манштейна німці тут захопили 65 тисяч полонених, 125 танків і понад 500 гармат2. Це були останні бої і останнє оточення, в яке потрапляли разом з іншими воїнами буковинці і бессарабці. Ті ж, кому вдалося вирватися з оточення, були зняті з фронту і направлені в так звану трудармію, де вони й перебували, хто вижив у тих жахливих умовах, до весни 1946-го, а хто й 1947 р.

У четвертому розділі дисертації – “Окупація Чернівецької області румун-ськими військами в 1941 – 1944 рр. та її наслідки” дисертант показав, що загарбавши українські й молдавські території, румунська окупаційна влада поставила перед собою кілька важливих з її погляду завдань:

1. Розширити територіальні володіння держави і перетворити її у “Велику Румунію”. Взяти максимум матеріальних багатств із зайнятих територій і дати змогу збагатитись за цей рахунок усім державним і військовим чиновникам.

2. Провести політичну та етнічну чистку окупованих територій шляхом фізичного винищення прорадянського елементу та нерумунського, в першу чергу, єврейського населення за будь-які провини, а то й без провин, ув’язнення його в табори і гетто, депортації на колишні території СРСР та в Німеччину, де його морили голодом, а потім спалювати в печах крематоріїв.

3. Примусово румунізувати економіку і населення захоплених територій, заборонивши йому здобуття освіти на рідній мові, видання національних газет і журналів, розвиток національної культури та мистецтва.

4. Максимально дешево, а то й зовсім безплатно, якнайповніше використати людські резерви окупованих територій для розвитку промисловості, транспорту і сільського господарства, для зміцнення обороноздатності Румунії.

5. Використати чоловіків мобілізаційного віку для поповнення фронтових втрат своєї і німецької армій та колабораціоністських з’єднань, сформованих гітлерівсь-ким командуванням у час війни.

6. Не допустити будь-якого збройного опору нерумунського населення шляхом його фізичного винищення, залякування, асиміляції і депортації за межі Румунії.

Простежуючи здійснення окупантами цієї грабіжницької політики, дисертант показує, яких збитків вони завдали народному господарству окремих районів, м. Чернівці і області вцілому.

Оскільки більшість робіт, що писалися в радянські часи страждала однобокістю, певною ідеологічною упередженістю, нерідко несла в собі елементи безпідставних політичних звинувачень і незаслуженого звеличення окремих осіб, дисертант, опираючись на нові документальні свідчення і статистичні підрахунки, показує справжнє обличчя фашистського окупанта, який проявляв злочинну жорстокість, вдавався до геноциду і етноциду зокрема єврейського населення, безмежного пограбування промислових та сільськогосподарських підприємств і населення, знищення культурних набутків українського нарду та інших етнічних груп, експлуатації і фізичного винищення громадян окупованого регіону.

Дисертант показує окупаційну тактику румунської вояччини, яка своїми розпорядженнями і діями позбавляла населення краю будь-яких політичних прав і свобод, вдавалася до фізичного винищення державних службовців радянського періоду, комуністів та комсомольців, депутатів місцевих рад, учителів та завідуючих клубами.

Глибокий кривавий слід в Північній Буковині і Хотинщині залишили політичні та етнічні чистки окупантів. Арешти і розстріли чинилися протягом усього окупаційного періоду

Дисертант належну увагу приділив примусовій румунізації захоплених територій і населення окупаційною владою.

Вперше торкнувся теми служби буковинців і бессарбців у румунській, німецькій арміях та в Російському охоронному корпусі. І хоча через відсутність доступу ло архівних матеріалів цих армій йому не вдалося вийти на повні статистичні дані, він розглянув ці три мобілізаційні потоки, які вцілому сягають 32 тисяч осіб. Одні і з них брали участь в боях проти Червоної армії, інші проти югославських, українських та білоруських партизанів, розуміючи це як боротьбу з більшовизмом.

Простежуючи долю цих людей, дисертант прийшов до висновку, що тривале перебування під владою різних держав у значній мірі нейтралізувало їхні патріотичні почуття, які обмежувалися рідним селом, своїм домом та господарством, і не надихали поза цим на героїчні подвиги.

Аналізуючи другий період румунської окупації Північної Буковини і Хотинщини, дисертант доводить, що хоча він був і коротким, але за своїми наслідками виявився неймовірно жорстоким і руйнівним. Головні економічні, політичні, культурно-національні та воєнні завдання, які румунська влада ставила перед собою, вступаючи у війну проти Радянського Союзу на боці Німеччини, виконати не вдалося. Румунія потерпіла повну воєнну поразку і змушена була перейти на бік антигітлерівської коаліції. Всі завоювання Антонеску були ліквідовані.

Другий період румунської окупації Північної Буковини і Хотинщини, як і перший, був юридично протиправним, а тому злочинним,