КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Михальчук Ніна Іванівна

УДК 81.161.2’06-3

Мала проза Володимира Винниченка:

від метафізичного до естетичного

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Астаф’єв Олександр Григорович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури

та компаративістики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ТКАЧУК Микола Платонович,

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка,
завідувач кафедри української літератури,

декан філологічного факультету

кандидат філологічних наук,

БОЯРЧУК Оксана Миколаївна,

Українсько-Південноафриканський інститут

політичного лідерства та лінгвістики

ім. Н. Мандели Міжрегіональної Академії

управління персоналом,

завідувач кафедри слов’янських мов

Провідна установа: Інститут літератури ім.Т.Г. Шевченка

НАН України, відділ української літератури

ХХ століття

Захист відбудеться "25" березня 2005 р. о 15.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м.Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01017, Київ-17, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "23" лютого 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.М. Копаниця

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Творчість В. Винниченка в контексті історико-культурологічного поступу є феноменом, над яким замислювалися як критики початку ХХ ст., так і дослідники пострадянського періоду. Письмен-ник був і залишається "викликом для кожного літератора" (М. Га-ра-севич), а анотована бібліографія винниченкознавчих праць, укладена В. Стель-машенком, зараз може бути доповнена сотнями нових досліджень. Можна вважати, що на середину 90-х років ХХ ст. в українському винниченкознавстві вже сформу-вались основні домінанти в інтерпретаційній парадигмі творчості письменника. Одним із домінуючих у ній був і залишається історико-функ-ціональний підхід, адже найскладнішою для літературознавців є проблема "місця" творчості В. Винниченка в українській літературі. Визначальним критерієм щодо склад-ності проблеми вписування письменника в ту чи іншу художню систему стала його "окремішність" у контексті української культурної традиції, що її дослідники визначили двома чинниками: своєрідністю худож-нього мислення і експериментаторством у межах художньої практики Хархун В.П. З історії вивчення літературної творчості В.Винниченка // Київська старовина. – 2000. – №1. – С.129.. Відтак місце творчості В. Винниченка шукали поза межами української традиції і, хоча діапазон пошуків був дуже широким, більшість науковців головною, коли не визначальною рисою "винниченківського" (І. Качуров-ський), – його характерів, ситуацій, конфліктів – називали філософічність (О. Драган, І. Качуровський, В. Панченко) Драган О. Моделі вияву філософії Ніцше в українській літературі: наближення та інтерпретація // Українське літературознавство. – 1995. – Вип.61. – С. 92– 107. Качуровський І. Променисті сильвети. Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. – Мюнхен. – 2002. – С.139. Панченко В. Тінь Заратустри: Ніцшеанський слід у творчості Володимира Винниченка // Всесвіт. – 1998. – №4. – С.163 – 170.. Саме вона давала можливість вирішувати питання приналеж-ності творчості письменника до тієї чи іншої художньої системи: від кате-горичного твердження А. Шамрая, що В. Винниченко – "типовий модерніст-філософ", до виваженого і обґрун-тованого висновку Л. Мороз про те, що твори письменника можна називати зразками "літератури-як-філософії", а самого В. Винниченка слід розцінювати як "представника філософсько-інтелектуальної течії в реалізмі" Шамрай А. Українська література: Стислий огляд / Вид. 2. – К. – 1928. – С. 133. Мороз Л. "Сто рівноцінних правд": Парадокси драматургії В.Винниченка. – К. – 1994. – С. 171..

Констатуючи сьогодні існування і "парадигми значущості" Винниченкознавчі зошити. – Вип. 1. – Ніжин. – 2003. – 154 с. – С. 3. творчого доробку В. Винниченка для моделювання літературного процесу ХХ століття, дослідники вказують на її пов’язаність з модерністською європейською культурною традицією: через формування модерного обличчя української драматургії та модернізацію романного мислення. Актуальною з такого погляду залишається проблема прочитуваності малої прози письменника, осмислення тих її модерних якостей, що дозволять остаточно з’ясувати особливості формування модерністського дискурсу творчості В. Винниченка.

Його специфіку дослідники визначають через "гностично-метафізичну підоснову творчості", пошуки метафізичної цілісності та зацікавлення питаннями власне естетичними Гундорова Т. Модернізм як еротика "нового" (В.Винниченко і С.Пшибишевський) // Слово і час. – 2000. – №7. – С. 19., тому дослідження малої прози письменника через функціонування категорій метафізичного та естетичного є продуктивним шляхом.

Наразі актуальними видаються найновіші аналітичні підходи літера-турознавців: Н. Шумило, звертаючись до філософського підґрунтя творчості В. Винниченка, арґументовано доводить її винятковість вже в контексті української моделі модернізму Шумило Н. Під знаком національної самобутності. Українська художня проза і літературна критика кін. ХІХ – поч. ХХ ст. – К., 2003. – С. 332., а Г. Сиваченко, послуговуючись філософським інструментарієм, застосовуючи принцип деконструкції та метафізичний підхід у дослідженні традиції, актуалізований американськими літературознавцями Michael Bell. The metaphysics of Modernism // Modernism / edided by Michael Levenson – Cambridge; V.P., 1999. – 246 p., визначає близькість його світовідчуття до школи "філософії життя" Сиваченко Г. Пророк не своєї Вітчизни. Експатріанський "метароман" В.Винниченка: текст і контекст. – К. – 2003. – 280 с..

Дослідження малої прози В. Винниченка через деконструкцію культурної традиції, що позначена метафізичним світорозумінням, дасть можливість з’ясувати особливості картини світу в ній у контексті ідеології модерністського перелому в літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття, конкретизувати думку дослідників про вплив на творчість письменника "філософії життя" та визначити місце малої прози в контексті українського модернізму.

Мета роботи полягає в дослідженні особливостей структурування мета-фізич-ного та естетичного в малій прозі В. Винниченка. Для її досягнення став-ляться такі завдання:

з’ясувати філософсько-естетичне підґрунтя кризи метафізичного дис-курсу з точки зору ідеології модерністського перелому в літературі к. ХІХ – п. ХХ ст.;

простежити кризу християнізованої моделі культури у творчості В. Вин-ниченка та роль у цьому Просвітницької ідеології;

дослідити функціонування у малій прозі В. Винниченка моделей "циніч-ного розуму": психологічно-вітальний цинізм, естетичний цинізм; модель, пов’язану з психологією сексуальності;

через естетизовані практики буття героя В. Винниченка простежити транс-фор-мацію основних естетичних категорій: краси, прекрасного, огидного, змісту, форми – та обґрунтування письменником теорії "живого мистецтва";

через базові категорії "філософії життя": "задоволення", "тіло", "сила", "приємне", "естетичне" – простежити перекодування В. Винниченком традицій-ної культури.

Об’єктом дослідження є функціонування категорій метафізичного та естетичного в малій прозі В. Винниченка.

Предметом дослідження є художня проза В. Винниченка, переважно малі епічні жанри: оповідання "Момент", "Раб краси", "Контрасти", "Олаф Стефензон", "Заручини", "Роботи!", "Малорос-європеєць", "Голод", "На пристані" та інші, частково-повісті "Голота", "Краса і сила", "Біля машини" та "Щоденник" письменника. Як базові для моделювання картини світу в малій прозі В. Винниченка, досліджуються категорії: краса, сила, потворне, естетичне, гра, цинізм, задоволення, приємне.

За теоретично-методологічну основу дисертація має принципи де-конструкції (Ф. Ніцше, Ж. Дерріда), психоаналізу (праці З. Фройда, Г. Маркузе, К.-Г. Юнга, Е. Фромма) та герменевтики (Г.-Г. Гадамер). При оцінці літе-ра-турних явищ в роботі залучаються історико-теоретичні моделі розвитку української літератури (праці Т. Гундорової, Н. Шумило), а також історико-літературні дослідження Лесі Українки, І. Франка, С. Єфремова та ін.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше зроблено спробу:

дослідити теоретичний спектр проблем метафізики як ключового поняття в традиції західноєвропейської культури;

простежити розвиток метафізичних ідей у західноєвропейській культурі та їх кризу в к. ХІХ ст. і актуалізацію "філософії життя";

конкретизувати думку дослідників про вплив на творчість В. Винни-ченка “філософії життя”;

розглянути картину світу в малій прозі В. Винниченка в контексті деконструкції європейської культури як такої, що відзначається метафізичним світорозумінням. З урахуванням результатів попередніх досліджень це дасть можливість визначити місце творчості письменника в контексті українського модернізму.

Теоретичне значення дослідження визначається його системністю, що дало можливість створити цілісну модель ранньої прози В. Винниченка і має значення для подальшого вивчення його творчості в контексті національної моделі модернізму.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання при читанні нормативних курсів з історії української літератури та спецкурсів. Результати роботи можуть прислужитися дослідженню теоретич-них проблем українського модернізму поч. ХХ ст. і бути основою посібника для студентів-філологів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Досліджен-ня здійснювалося згідно з науковими планами: –

Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка: комплексна наукова тема "Актуальні проблеми філології" (02 БФ ). Керівник – доктор філологічних наук, професор Семенюк Г.Ф. –

кафедри української літератури Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя та створеної при ній "Винниченкознавчої лабораторії": наукова тема "Комплексне вивчення творчості В. Винниченка (методологічні проблеми, поетика, питання генології)". Керівник – доктор філологічних наук, професор Ковальчук О.Г.

Тема дисертації за-тверд-жена Вченою радою Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя.

Апробація результатів дослідження здійснювалась під час його обго-во-рень на кафедрі Ніжинського державного педагогічного університету імені Ми-коли Го-голя. Основні результати дослідження апробовано на Всеук-раїн-ських та Між-народній науково-теоретичних конференціях молодих учених (Інститут літе-ра-тури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 2000, 2002, 2003), на науковій конферен-ції "В. Винниченко: прозаїк, драматург, громадський діяч" (Київ, 2000), на Все-українській науковій конференції "Володимир Винниченко й українська соціал-демократія" (Кіровоград, 2002), на науковому семінарі "Модель ідеосвіту повісті "Краса і сила" і збагачення її у подальшій творчості В. Винниченка" (Ніжин, 2002).

Публікації. Основні положення й висновки дисертації висвітлено в чотирьох статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (191 найменування). Повний обсяг дисертації – 176 сторінок комп’ютерного набору. Основний текст – 160 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" охарактеризовано стан вивчення досліджуваної проблеми, обґрунтовано її актуальність, сформульовано мету, з’ясовано теоретико-методологічні засади дослідження, розкрито його наукову новизну.

Перший розділ – “Ідеосвіт В. Винниченка в контексті метафізичного пошуку” – розглядає пошук письменником нової культурної моделі в умовах руйнування традиційної культури в кінці ХІХ – на початку ХХ століття. "Мета-фізик-натураліст" (Т. Гундорова) В. Винниченко прагне визначити кінцевий світогляд, що уможливив би пояснення всіх сфер буття як єдиного цілого. Шлях до цього – заперечення традиційної метафізичної моделі культури та актуалізація категорії задоволення, яка забезпечує модерністськи відчутну єдність світу. У розділі з’ясовується ідеологія модерністського перелому в культурі к. ХІХ – п. ХХ ст. через аналіз двох теорій: діалектики модерну, запропонованої Ю. Габермасом, що ототожнює модернізм із Просвітництвом та ідеологією логоцентризму, та концепції французьких постструктуралістів, що пов’язують його із зняттям репресій щодо індивідуальної свідомості, які закорінені в раціоналістській просвітницькій методології. Вони становлять своєрідну есте-тико-філософську рамку, яка дає можливість зрозуміти моделі культурного розвитку в літературі поч. ХХ ст. Критика культури – це основний субстан-тивний принцип модернізму (Т. Гундорова), що актуалізує органічно властивий його свідомості нігілістичний імпульс.

Першим ідею про важливість критичної деконструкції традиції культури, назвавши свій підхід генеалогічним, висловив Ф. Ніцше. Для нього це означало “розрихлення” традиції зсередини засобами критичної рефлексії: схема куль-турно-історичного процесу мусить пройти через своєрідний фільтр рефлексив-ної критики. У Ніцше вона спрямована проти ефекту влади раціональної моделі дискурсу, адже доля європейської культури великою мірою пов’язана з раціоналізацією світобудови. Основне поняття у її традиції – поняття “метафі-зики”, і її основні змістові моменти вкладаються в сюжет від Платона до Гайдеґґера. Метафізика – це знання про те, що знаходиться за чуттєво даним. Шлях до неї – розум, підпорядкований буттю ідей, що, на відміну від чуттєвого світу, незмінні, тому істинні. У Ніцше надчуттєвий світ позначається словом “Бог”. Тепер він втратив свою силу і не дарує життя – таке значення мають слова “Бог мертвий”. Мислення Ніцше стоїть під знаком нігілізму, коли він визначає історичне звершення Заходу як метафізичне. Історичний рух – це нігілізм, тобто знецінення раніше існуючих цінностей. М. Гайдеґґеру імпонує те, що Ніцше запропонував питання цінності як більш значуще порівняно з питанням знання, але Ніцше не поклав кінець метафізиці. Нігілізм Ніцше неповний – це водночас контррух проти знецінення. Місце надчуттєвого ідеальне, за нову вищу цінність Ніцше взяв ідеал надлишкового життя і актуа-лізував проблему вчення про життя, яке, виникаючи з переживань, втілювалося б у справді живу життєву форму і могло б служити людині.

“Філософія життя” (а найяскравішими її представниками Г. Ріккерт, окрім Ніцше, називає Г. Зіммеля, В. Дільтея, М. Мерло-Понті, М. Гайдеґґера) по-новому визначає життєрозуміння: воно повинно бути вибудуване за допомогою самого поняття життя. Прагнення до життєвого на поч. ХХ ст. властиве етиці, естетиці, логіці. Відштовхуючись від поглядів Ф. Ніцше та заперечуючи аксіологічний підхід до сущого, М. Гайдеґґер конкретизує поняття метафізики: авторитет Бога (культ віри) заступають у Новий час створення культури і поширення цивілі-зації. Метафізика – це сутнісний розпад надчуттєвого: світу ідей, Бога, мораль-ного закону, авторитету розуму, культури, цивілізації, що втрачають властиву їм силу творення і перетворюються на ніщо. Мета М. Гайдеґґера – онтологічно мислячи, розчистити структуру екзистенції. Шлях – усвідомлення власної кінечності: усвідомлюючи смерть, людина бунтує проти культури та цивілізації і прагне осягнути оголену істину, що прихована за культурними та цивілізаційними цінностями, ідеалістичними та моральними табу. Таку ж ідею – внести страх смерті у культуру – висловив і З. Фройд. Таким чином, процес осягнення істини роздвоюється: одні мислителі займаються створенням вели-ких теорій, інші чинять опір владі дискурсу, і він спрямований проти ідеалістичних абстракцій з метою говорити те, що складає життя.

Ф. Ніцше називає себе циніком: в його цинізмі виявляє себе вимога гово-рити правду, бунт проти культури, в якій ідеалізм зробив неправду формою життя. Називаючи кінізм і цинізм “константами історії” (П. Слотердайк), дослід-ники визначають цинізм у трьох потрактуваннях:

як просвітницьку фальшиву свідомість, адже спроба європейського Просвітництва встановити раціональний і гуманний порядок постраждала від раціональної обмеженості;

як владу домінуючої культури у відповідь на кінічну провокацію: культура не розуміє те істинне, що в ній є, а якщо й розуміє, то все одно про-довжує політику репресій і пригнічення. У цьому підході поняття цинізму набу-ває історичного виміру: виявляється суперечність, яка вперше знайшла вираження в античній критиці цивілізації, виступивши під ім’ям кінізму, – прагненням людини зберегти себе повною життя і розумною у протистоянні суспільству;

поняття цинізму дозволяє перейти до феноменології полемічних форм свідомості. Це полеміка з приводу того, як треба розуміти істину: як непри-криту чи “завуальовану” культурою. Культура постійно фальшивить, тому виникає бажання знайти “неприкриту” істину, і немає значення, що скаже про це мораль. У такому розумінні цинізм – це вільне поводження зі знанням. У роботі з точки зору “філософії життя” аналізуються концепції ще двох “великих циніків” (П. Слотердайк) – З. Фройда та К. Маркса.

Рух від Ф. Ніцше до М. Гайдеґґера допомагає зрозуміти кінічні і цинічні тенденції творчості В. Винниченка. Письменник досить вільно інтерпретує гайдеґґерівську вимогу “справжності”. Місце традиційної християнської етики і моралі заступає етика свідомого життя: вона єдина утверджується у нігілізмі письменника саме через те, що зовсім не є етикою. Той, хто мислить “по той бік добра і зла” (Ф. Ніцше), виявляє одну-єдину суперечність для життя: між свідо-мою і несвідомою діяльністю. “При світлі свідомості” (С. Єфремов) – ось єдина вимога для героя В. Винниченка. Цю суперечність можна вирішити без ідеалістичних потуг, виходячи з власного існування: твердження М. Гайдеґґера “де було Man, повинна стати справжність” поєднується зі знаменитою вимогою З. Фройда “де було Воно, повинно стати Я”, що є для героя В. Винниченка найбільш життєздатною.

Окрім того, криза християнської метафізики зумовлена “Кантівським парадоксом”, закладеним у “Критиці чистого розуму”, що має два принципи: абсолютна феноменалістичність усього зовнішнього досвіду і абсолютна фено-меналістичність досвіду внутрішнього. Тому, наприклад, для В. Ерна крик Ф. Ніцше “Бог мертвий” є явним анахронізмом: Бог гільйотинований у лабіринті трансцендентальної Аналітики. З одного боку, єдиним джерелом знань для героя В. Винниченка стає чуттєвий, емпіричний досвід, а емпіризм для нього – втілення кінічного імпульсу, з іншого – людський розум набуває законодавчого характеру: все ставиться під контроль феноменалістичного першопринципу. У малій прозі письменника зникає усвідомлення трансцендентності розуму, наслідком чого є “когнітивний цинізм” (П. Слотердайк) – форма перетворення абсолютного знання у відносне. Вона є відповіддю “волі до життя” на репресії, що їх завдавали теорії та ідеології. Виникає потреба у новій герменевтиці – у мистецтві розуміння нових – життєвих – смислів, а також неморальне вчення про те, як бути розумним: розум має бути в живій реальності, а не в “чистому” розумі, ще менше – у моралі. Знищення Просвітництвом віри у християнський міф про дійсність, підкорення всіх авторитетів розуму відіграло для героя В. Винниченка фатальну роль: знищення трансцендентного зумовило знищення моралі, бо вона пов’язувала людину зі світом трансцендентного. Так вияв-ля-ється зв’язок Просвітництва з цинізмом: воно сприяє емпірично-реалістичному пізнанню, яке, прогресуючи, обов’язково виходить за межі моралі. Мислення героя В. Винниченка звільнене від метафізичних передсудів і користується моральною свободою, щоб набути реального знання. Це і є вільне, тобто аморальне поводження зі знанням.

З виникненням концепції М. Гайдеґґера зазнають краху спроби насад-жу-вати смисли “зверху” і з’являється можливість прислухатися до тих життєвих енергій, які підпорядковані принципу задоволення. Герой оповідання “Момент” дозволяє собі кінічну форму поводження з культурними та цивілізаційними теоріями: зняття і подолання їх “перед обличчям смерті” ціною інтелектуальної регресії, адже вони нанесли рану тілесній насолоді. Культурні смисли в оповіданні замінюються смислами торжества життя, звідси метафізичне потрак-тування еротизму, що його Т. Гундорова називає декадентсько-метафізичним.

Долю кінізму Великих теорій, які ХІХ ст. залишило у спадок ХХ-ому, успадкувала Франкфуртська критична теорія. Концепції Г. Маркузе, Т. Адорно тісно пов’язані з вихідними положеннями “філософії життя” і виносять вердикт спадщині мислителів епохи Просвітництва. Соціологізуючи фройдизм, Г. Маркузе створює “оригінальну утопію” (А. Юдін), завданням якої є ство-рення “нової чуттєвості”. Людину треба негайно повернути до життєвої стихії шля-хом утвердження культури, що зорієнтована на естетичні цінності, адже естетичний вимір завжди підпорядкований принципу задоволення. Мистецтво створює “лібідозну раціональність” (Г. Маркузе) – так метафізується життя, що визначається принципом задоволення. Саме заслугою мистецтва у творчості В. Винниченка є те, що прагнення до чуттєвого втілення не зникло остаточно. Мистецтво викликає до життя неокінічні тенденції. Метафізична чуттєвість Винниченкового героя-естета “Контрасти” є доказом того, що життя вимагає реалізації своїх чуттєвих прав. Він (герой) намагається уявити життя як плеяду почуттів. Письменник поетизує жадобу чуттєвих вражень від світу, різноманітність яких переважає за своєю цінністю добро і розум. Це прагнення підлягає теоретичній рефлексії, яка проголошує рівноцінність всіх і всяких настроїв у людині, тобто стверджує канон етичної нейтральності. “Нове” мистецтво руйнує метафізичне сутнісне співвідношення мистецтва та істини і перетворюється на “великий стимулюючий засіб життя” (Ф. Ніцше), бо межа між ним і життям стирається (“Олаф Стефензон”).

Таким чином, моделюючи картину світу в малій прозі В. Винниченка через проекцію метафізики, можемо виділити такі базові моменти: парадигматика метафізованого світу розгортається від метафізики тілесності через метафізику духовного, яка уформовується гедоністичними та цинічними інтенціями, до естетизованого проекту буття, що дає шанс для подолання репресивної культури та цивілізації. Відтак у роботі аналізуються моделі “цинічного розу-му”, пов’язані з психологією сексуальності (З. Фройд, Г. Маркузе), психоло-гічно-вітальним цинізмом (Ф. Ніцше, К. Маркс, З. Фройд), естетичним ци-ніз-мом (Г. Маркузе, З. Фройд), що реалізуються в малій прозі В. Винниченка.

Другий розділ – "Цинічний розум як чинник трансформації буттєвої сфери в малій прозі В. Винниченка" – складається з двох підрозділів, де твор-чість письменника розглядається у контексті кризи гуманістичної установки в європейській культурі к. ХІХ – п. ХХ ст., що визначається кризою мета-фізичного світорозуміння, і моделюються шляхи виходу.

У підрозділі 2.1 "Криза християнської концепції культури: Винничен-ківська проекція" простежується десакралізація картини світу і руйнування духовно-етичного мислення в малій прозі В. Винниченка. Це письменник, у світовідчуванні якого не знаходить місця традиційна християнська етика, вона руйнується проголошеною імморальною філософією Ф. Ніцше ідеєю "смерті Бога". Деміфологізація метафізичної християнської свідомості Винниченкового героя починається з кризи віри, і його нігілізм треба розуміти подібно до нігілізму Ф. Ніцше: як ситуацію абсолютного "відпадання від віри". Самореф-лексія розпаду прагне додумати зневіру до абсолютного, а думка героя В. Винниченка хоче розписувати "смерть Бога" і чуттєво розмальовувати її через заперечення основних символів віри як бездоказової сутності та основних християнських заповідей. Криза віри – це кінець християнської традиції, адже вона виступала як її історія, потрактована тепер як історія грандіозної і вод-ночас ілюзорної спроби шукати достовірність там, де її не може бути в силу самої природи речей (П. Слотердайк). Тому художній світ малої прози В. Вин-ниченка звільнений від традиціоналістської орбіти, а герой повністю залежний від живої дійсності. Десакралізований в етико-моральному відношенні, він починає жити в реальному часопросторі і наповнювати "міжчасся" смислом – зі своєї свідомості. Проте її стан – це стан, що виникає і після наївної хрис-тиянської ідеології, і після її Просвітництва. Сама критика ідеології, започат-кована Просвітництвом, яке підкорило всі авторитети розуму і знищило передсуд (Г.-Г. Гадамер), виявляється більш наївною за ту свідомість, яку вона хотіла викрити. Просвітництво – це "добропорядна" раціональність, а свідо-мість героя письменника – цинічна, здійснила поворот до "плюралістичного" реалізму. Вже від героя першого оповідання "Краса і сила", представника соціального дна, у традиційне мислення йдуть сигнали, що свідчать про ради-кально-іронічне ставлення до етики і моралі. У суспільстві створюється своє-рідна конвенція, яка передбачає, що спільні моральні закони існують тільки для "дурнів", її і засвоює герой В. Винниченка. У повісті "Біля машини" суспільство заявило претензію на те, щоб зробити картину світу цілісною, заснованою на твердому реалізмі. Суспільство – це сили, потенційно здатні до протиборства: це конфлікт цинізму "хазяйського" і цинізму суспільних низів. У малій прозі письменника сила – самодостатня категорія, "по той бік добра і зла" (Ф. Ніцше), руйнує метафізичний дуалізм. Тому можливе тепер її протиставлення з красою, добром, істиною та іншими етичними та естетичними категоріями. З’являється новий варіант "пропащої сили": це сила без мети (істини), тому марно себе переводить ("Голота"). Для героя В. Винниченка релігія стає інструментом, у ній починає домінувати інструменталістська логіка: свідомість не вірить сама, але дозволяє вірити іншим, використовуючи традиційну етику собі на користь. Вперше обґрунтована Просвітництвом теорія обману стає тепер біполярною, з’являється "амбівалентність шахрайства": глупота втрачає свою наївність, у ній не треба вважати більше "первинного стану непросвічених голів" (П. Сло-тердайк), герой В. Винниченка – метацинік, дозволяє вважати себе дурнем і використовує глупоту для обману. Бог і його атрибути допустимі тепер як символи, головні "персонажі" традиції використовуються для створення нової логіки і нової системи смислів.

Моральний світ малої прози письменника двоплановий, це світ, у якому панує два рівні правил. Антихристиянський пафос у творчості В. Винниченка переживають насамперед представники суспільного низу. Письменник показує амбівалентність такого героя: бідний і знедолений, він не завжди моральний, проте зберігає мрію про сакральне ("Краса і сила", "Голота"). Така подвійність поширюється і на світське знання: одна картина світу для "слинявих хлопчиків" ("Заручини"), інша – для світських циніків. Такий "розподіл праці" між різними типами душ, що пізніше зумовить появу у творчості письменника екзистен-ційно "розколотого" героя, а також екзистенційну неоднозначність моралі сві-домість хоче подолати за допомогою відвертого зізнання, що переросте пізніше у принцип "чесності з собою". У свою чергу, це широко відкриває моральну свідомість цинізму, адже таке "подвійне світло" – жорстока дійсність і моральна мрія – дають тільки "цинічні присмерки" (П. Слотердайк).

Коли колективний розпад моралі відбувся, виникає потреба в обґрунту-ванні аморалізму суб’єктивного. Християнська свідомість, яка розуміла себе як таку, що обдарована через посередництво одкровення абсолютною істиною, змушена визнати можливість іншого, нехристиянського "Я". Саме тепер, коли зруйнована метафізична догма про єдність особистості в її "Я", з’являється поле дії для психоаналізу. Суспільство в малій прозі письменника виступає голов-ною силою девіталізації: за допомогою фізичного та символічного насилля подавляє життєві енергії соціальних низів. Життя і смерть у такому суспільстві перетворюються на константи природи, проявляються як "аспект природних пульсацій" (Г. Ріккерт). Смерть – це закінчення життєвих сил, що визначає біологічно обґрунтований ідеал, "природну" цінність, що полягає у збільшенні життєвого здоров’я. З’являється герой, який має один "обов’язок" – вижити, що є для нього новим категоричним імперативом. Придушена вітальність – джерело такого біологізму ("Голота"). Страх за біологічне виживання перетворює життя на "боротьбу за існування" ("Голота"), це світ, у якому панує дикий інстинкт самозбереження ("Малорос-європеєць"). При цьому ігнорується поріг, що відділяє природну смерть від насильницької. Біологічні уявлення переносяться на "людські організми", які борються за виживання. Відтак простежується "сти-рання меж" між зоологією і соціологією, вихід на "політичну біологію" (Е. Юн-гер). Девіталізоване життя виношує мстиві плани компенсації недоданого йому: герой В. Винниченка переживає "повернення витісненого". Його плебійська рефлексія (Килина, "Голота") зумовлена кінічними тенденціями, спротивом самого життя метафізичному ідеалізму теорії, що у реальному житті не може бути втілена. Так у традиційну культуру вривається неприкрите, низьке "Воно", "Анти-Я", у якому тепер живе самосвідомість персонажа. Поява в малій прозі В. Винниченка героя, схильного до рефлексії, пояснюється тим, що неприйняття метафізики спрямоване в нього проти "метафізики-в-мені", яка в нових умовах життя недієздатна, а те, що рефлексивною стає плебійська і зла свідомість, може розцінюватись як "симптом культурної патології" (П. Слотердайк). "Маньєризм злоби" не дає смислу, і герой В. Винниченка (Трохим, "Голота") починає шукати новий категоричний імператив. Так виникає проблема мета-фізичної бездомності.

"Євангеліє від праці" замінюється в малій прозі В. Винниченка на "Єван-геліє від продажу". Якщо життя – базар, то особливо цинічно проявляє себе цинізм грошей там, де втягує в обмінний бізнес цінності вищого порядку: любов, красу, бажання. Товаром при розпродажу цінностей стає краса ("Голота", "Заручини"). На перший план виходить її подвійність: у мета-фізич-ному розумінні вона втрачає свою трансцендентну ідею і залишається тільки її онтологія – досконале, але психофізичне в своїй основі, кінечне буття.

Якщо дати дефініцію істини для життя в ситуації "смерті Бога" покликана цинічна структура свідомості і розуму, то цілком логічною є поява в малій прозі В. Винниченка героя-ідеолога (дід Юхим, "Голота"), який обґрунтовує "новий оченаш": "розумне" влаштування світу передбачає зняття суспіль-них колізій не в соціальній, а в морально-етичній сфері. Дійсність виховує персонажа письменника прагматиком і стратегом, його мислення – в дусі цинізму засобів, передбачає прагматичне поводження з усім, що є засобом для досягнення мети. Прагматизм стає гносеологією його "філософії життя", моральність визна-чається тепер згодою із внутрішніми спонуками особистості, тобто "чесність із собою" стає моральністю. Теорія істини і блага стає релятивістською. Свідомість тепер можна вивчати і викорис-товувати ("Краса і сила", "Заручини"). Таке знання є владою, адже йдеться про розуміння як буття, або про буття розуміння. Мала проза В. Винниченка актуа-лізує потребу в "герменевтиці людського буття" (М. Гайдеґґер): розуміння тепер є способом орієнтації у світі. Такий цинізм має дві формальні схожості з кінізмом: мотив самозбереження у кризовий час і "брудний реалізм", що, незва-жаючи на мораль, оголошує себе прибічником того, що є. Герой письменника, хоча й перебуває "по той бік добра і зла", служить більш високій інстанції, адже істина для життя має більше значення, ніж мораль. Переживаючи демора-лізацію, герой наближається до істини, його свідомість має тільки один вибір: приймати реальність чи не приймати. Таку епоху, що не мислить трансцен-дентної моралі і, в результаті, не має можливості зробити розрізнення засобів і цілей, П. Слотердайк називає модерном.

Окрім мети вижити, герой В. Винниченка має й іншу – "нажитися, насоло-дитися". Його "інструментальний розум" (Хоркхаймер) підпорядкований кате-горії задоволення: це раціоналізація гедоністичної ненаситності. Цинізм засо-бів, як і вся аморальна рефлексія, у малій прозі письменника знімається кінізмом цілей. Суспільство, щоб зняти цинізм засобів, використовує моралізм цілей. Нігілістичній тенденції воно протиставляє абсолютну цінність – щасливе майбутнє ("Роботи!", "Момент"). Критика в малій прозі письменника поши-рюється і на соціалістичну ідеологію: нові соціальні ідеї вимагають втрати самоцінності людини, тобто функцію девіталізації виконують практично всі ідеології.

У підрозділі 2.2 "Метафізика тілесності в структурі буття ("Мо-мент")" простежується спроба В. Винниченка перекодувати культуру через категорію "тіло". Керуючись принципом деконструкції і перебуваючи в пошу-ках шляхів висвітлення марґінесів традиційних систем мислення, письменник обирає страх смерті як засіб для деконструювання традиційних соціальних та моральних кодів поведінки. У роботі через сюжет від Паскаля до Фройда аналізується діалектика смерті.

Поведінка головного героя оповідання обумовлюється інстинктом життя – первісними потягами, що проявляються як на психічному, так і на соматичному рівні. Ерос в оповіданні – це дещо архаїчне, психічна природа людини виявляє його у формі сміху, "веселості" (Й. Гейзінґа) та гри. Імпульс гри знімає репресії і визначає свободу в грі на біологічній основі: вона виростає із звільнення інстинктів. Сексуальний потяг зумовлює в оповіданні гру в природу, герой починає грати її лад, відтак гра сягає архаїчного рівня. Через позив до неї діє естетична функція, внутрішньо пов’язана з чуттєвістю, естетизацією віталь-ності. Естетичне сприйняття супроводжується задоволенням. Таким чином, традиційне метафізичне вчення про людину підлягає у творі феноменологічній трансформації: головним предметом зображення стає чисте "Я" в усіх відношеннях до психофізіологічного світу та "іманентна свідомість" (Е. Гус-серль). Екзистенційний характер існування у В. Винниченка визначається страхом смерті, що стає універсальним негативним еквівалентом життя. У цьому контексті людське тіло набуває значення буттєво сущого: йдеться про вітальний спротив тіла смерті, бо жити – означає бути серед природних тіл шляхом сексуальності. Страх смерті звільняє суб’єктивність героя: "хочу", а вольова і тілесна діяльність – ототожнюється, адже "світ як воля" (А. Шопен-гауер) стає світом сексуального бажання (З. Фройд). Ідеться про тіло сексуально емансиповане, що постає під знаком Еросу, а стать в оповіданні розглядається як принцип Еросу, тому персонажі твору – він і вона в екстремальній ситуації. Уявлення про сексуальність входить в к. ХІХ – на поч. ХХ ст. до модерних установок на переробку самої людської природи. Належить змінити психіку людини, і стать, статеве – як базовий інстинкт – відіграє в цьому головну роль. Визначаючи проблему статі і страху смерті як ключову, дослідники вказували, що мистецтво п. ХХ ст. "знає виключно ці два моменти: екстаз двох тіл і розлуку тіла з душею" (Л. Троцький). У творі маємо співприсутність Еросу та страху смерті: любовна пригода поєднується з її інтригою, а "анархізм" плоті, що перед обличчям смерті заперечує мораль, – це, власне, Винниченків варіант реабілітації життя.

Проте людське не зводиться до суто тілесного. Інтенція емпіризму починає орієнтувати розум героя на чуттєвість: принцип задоволення починає стверд-жуватися як розумна основа звільненої суб’єктивності. В. Винниченко вважає, що розум для того, "щоб усі інстинкти всіх людей були задоволені"11 Винниченко В. Щоденник // Всесвіт. – 1990. – № 11. – С. 171.. Це від-мова від культури та цивілізації і їх цінностей (тому можемо говорити про символічне відношення смерті і статі) і спроба створити "лібідозну раціональ-ність" (Г. Маркузе). Бунт проти культури та цивілізації підлягає в оповіданні теоретичній рефлексії. Принцип задоволення актуалізує поняття щастя, що, за З. Фройдом, не є культурною цінністю. На думку головного героя, воно мало б бути вільним задоволенням інстинктивних потреб, що непоєднуване з точки зору цивілізації з цивілізованим суспільством. Це мотивує появу ще одного персонажа твору – природи, бо механізм культури та цивілізації – це шлях відходу від неї. Природа у творі є своєрідним каталізатором бажання, дає мо-дель поведінки, відвертість живої наочної природи протиставляється абстракт-ній мертвій культурі. В. Винниченко піддається спокусі натуралізмом. Природа у творі фіксує натуральний порядок буття, а смисл людського життя зводиться до послуху законам природи. Через свою витісненість тіло одержує наванта-ження трансгресивних можливостей: страх смерті тіла зумовлює переоцінку всіх цінностей. Те, що герой переживає "щастя крові, мозку, нервів, кісток", свідчить про звернення письменника до феномену тілесності в обширі архаїчної культури. Людському тілу вона надає особливого онтологічного статусу – архаїчна культура не цурається реальності тілесного низу, що постає як вітальна реальність, форма життя, забезпечує архаїчну цілісність людського й природного. Наявність певної глибинної кодової структури, що зводиться до постійної співприсутності Еросу та смерті і визначає особливу концепцію тіла, дослідники пов’язують саме зі світом архаїчної культури, на яку й орієнтується В. Винниченко.

Третій розділ – "Естетизовані проекти буття: актуалізація гедоніс-тичного" – складається з трьох підрозділів, у яких естетичний вимір існування героя В. Винниченка розглядається на трьох рівнях: інстинктивному, рефлективному, ідеологічному. З метою повернення до вітальності письменник утверджує культуру, що переорієнтовується на естетичні цінності. Теоретичний імпульс рефлексивного героя цілком логічно переходить у естетичний.

У підрозділі 3.1 "Музичний проект буття: інстинкт проти принципу реальності ("Раб краси")" з’ясовується філософська історія терміну "естетич-ний" та витоки феномену естетизму. Первісно "естетичний" означав "пов’яза-ний з почуттями", а мета естетичного полягала в досконалості чуттєвого пізнан-ня, що визначалась як краса (О. Баумгартен). Феномен естетизму, що зводиться до визнання краси вищим благом і вищою істиною, а насолоди красою – вищим життєвим принципом, був вперше обґрунтований романтиками. У спільній для романтизму тенденції до заглиблення у внутрішній світ людини треба шукати і витоки концепції музикального як безпосереднього вираження чуттєвості. Шіллер, а пізніше Гегель протис-тав-ляли "внутрішнє" як "музикальне" "зовніш-ньому" як "пластичному". Завдання "музикального" – називати відомий стан духу, не маючи для цього необхідності в предметі. Новаліс, Ваккенродер, Тік, пізніше Шопенгауер, Вагнер і Ніцше розглядають музику космологічно, через призму "філософії природи" і "філософії життя", бо це їх душа, що звучить, яку можна виразити тільки в музикальній формі. Центральною у філософсько-істо-ричній концепції О. Шпенг-лера стала ідея, згідно з якою західноєвропейська культура знайшла своє найбільш чисте вираження саме в музиці: у своїй тузі за нескінченним західна душа народжує музику як новий спосіб самовираження. Спільним для обох тенденцій є твердження, що предметом музики є душа, – відтак естетичний вимір постає як її здатність, – і що тільки "в царстві роман-тики" (М. Бахтін) музика вдома. Г. Маркузе, вказуючи, що у свій час ідеалізм мусив змиритися з тим, що психоаналіз "зазіхнув" на душу художника, – романтичний порив до трансцендентного обертається бажанням задоволення, яке визна-чається душевно, – наголосив на внутрішньому зв’язку терміну "краса" з інстинктивним задоволенням.

Герой оповідання "Раб краси" – це герой з романтично-естетичним став-ленням до світу і перебуває в пошуках естетичної цінності існування. Його загострена чуттєвість постає як безпосереднє природне начало і є предметом музики. Якщо "філософія життя" мислить саму категорію життя як безлику реальність, яку неможливо осягнути раціональними засобами (Ф. Ніцше), то музика в оповіданні якраз і є вираженням цієї стихійно-безособової сили: через сферу емоцій дозволяє героєві відчувати безпосередню пульсацію життя. Водночас вона тотожна з метафізикою несвідомого душевного життя, у ній втіленого. Душа розглядається в оповіданні як мікроуніверсум, співзвучний душі природи. Естетичне розчинення героя у природі, забування при естетичній насолоді нею власного "Я" покривається поняттям "вчуттєвлення". Започат-кована в концепції краси Гердера, який всупереч естетичному формалізмові Канта підкреслював, що всяка краса виразна, бо форму ми називаємо прекрас-ною, оскільки вона є вираженням внутрішнього життя, що його ми в неї "вчуттєвлюєм" за аналогією до нашої душевної організації, ідея "вчуттєвлення" була відновлена школою романтичної поезії, особливо Новалісом: людина настільки глибоко може пройматися насолодою природою, що відчуває єдиність з нею. Ф.-Т. Фішер підкреслював, що головна цінна складова "вчуттєвлення" проявляється тільки завдяки тому, що ми вкладаємо в природу й речі нашу моральну сутність – пантеїстичне прагнення до возз'єднання з природою. Найчастіше це відбувається в царині звуків. В оповіданні – це пантеїстичне розчинення душі героя в одухотвореному "Все": природа постає як всеобіймаю-ча сутність, а враження від неї стає естетичним символом, втіленим у музиці. Герой відчуває її гіпнотичну силу, естетизм зумовлює спрагу насолоди: через сублімовану естетичну форму (З. Фройд) – звуки – виявляє дію несублімований зміст – зв’язок мистецтва, музики з принципом насолоди, задоволення, що народжується з душевного виміру. Таким чином, В. Винниченко підкреслює зв’язок між чуттєвістю, мистецтвом, красою, задоволенням, що реалізується в понятті естетичного. Проте естетичний вимір не може зробити принцип реальності загальнозначущим: світ естетичного за своєю суттю не реалістич-ний. Проблему свободи письменник