КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ

ПАРХІТЬКО Олег Володимирович

УДК (050 + 070): 82 - 92: 94 (477.74) “1917 / 1920” (043.3)

ОДЕСЬКА ПЕРІОДИЧНА ПРЕСА ПЕРІОДУ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Спеціальність 10.01.08 – журналістика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КИЇВ–2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі журналістики філологічного факультету Одеського національного університету імені І.І. Мечникова.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

АЛЕКСАНДРОВ Олександр Васильович,

Одеський національний університет

імені І.І. Мечникова,

професор кафедри журналістики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ЧЕРНЯКОВ Борис Іванович,

Інститут журналістики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка, професор

кафедри теорії масової комунікації

кандидат філологічних наук, доцент

БОГУСЛАВСЬКИЙ Олег Вікторович,

Запорізький гуманітарний університет, доцент

кафедри журналістики, видавничої справи та редагування

Провідна установа: Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

(Міністерство освіти і науки України),

кафедра журналістики

Захист відбудеться “14” березня 2005 року о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка (04119, Київ, вул. Мельникова, 36/1).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “10” лютого 2005 року.

Вчений секретар

доктор філологічних наук Сидоренко Н.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Одеська періодична преса 1917–1920 років – явище складне та багатогранне. З’явившись на межі двох епох, вона поєднала в собі ґрунтовність та поміркованість імперської преси з рисами, привнесеними епохою революційних змагань, – політичним забарвленням та полемічним пафосом.

Політизованість була домінантою тогочасної одеської періодики: більшість часописів або офіційно представляла інтереси певної партії, або займала чітко визначену політичну позицію. І хоча в межах преси 1917–1920 років можна виділити численні політичні течії та напрями, одеську періодику цього часу слід розглядати як складну діалектичну єдність.

Соціально-політичні зрушення цієї доби сприяли відродженню національного руху, що знайшло своє відображення на шпальтах тогочасних видань. Після скасування цензури національна ідея стає рушійною силою в процесі формування багатомовної преси.

Актуальність дослідження полягає в тому, що одеська періодична преса 1917–1920 рр., яка є складовою частиною української журналістики, потребує об’єктивного комплексного дослідження. Адже період 1917–1920 років є одним із поворотних моментів історії України: це був час національно-визвольних змагань українського народу. Аналіз документальних матеріалів цього періоду постійно привертає увагу дослідників, однак одеська періодика 1917–1920 років все ще залишається малодослідженою, оскільки праці історіографів журналістикознавства радянської доби були спрямовані передусім на вивчення тогочасної більшовицької преси.

Журналістикознавчий аналіз одеської періодики 1917–1920 років як багатогранного, різнорідного, але єдиного процесу все ще залишається поза увагою дослідників. Останнім часом з’явилися праці істориків Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, присвячені вивченню цього періоду, але матеріали одеської періодичної преси використовуються в них головним чином як документи епохи з метою визначення основних тенденцій формування суспільно-політичної думки.

Таким чином, актуальність дисертаційної роботи пов’язана з необхідністю багатоаспектного та системного вивчення матеріалів одеської преси доби визвольних змагань з метою висвітлення її проблематики та основних тенденцій її формування у зв’язку з суспільно-політичним контекстом. Дослідження становлення та умов функціонування преси окресленого періоду дозволить якнайповніше проаналізувати особливості української періодики ХХ ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах наукової проблематики, розробкою якої займається кафедра журналістики Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова,– “Діалог в мистецтві слова” (номер державної реєстрації № 0101 U 00142).

Стан дослідження обраної теми. В дослідженні одеської періодичної преси 1917–1920 рр. варто виділити три етапи.

Перш за все, це роботи 1919–1930-х рр. Бібліографічний характер мають праця В. Святловського та бібліографічні довідники “Еврейская периодическая печать в 1917–1918 гг.”, “Список повременных изданий за 1917 год”, “Список повременных изданий за 1918 год”, які покликані не стільки проаналізувати явище, скільки засвідчити факт наявності тих або інших видань. Наприкінці 20-х–на початку 30-х років з’являються перші спроби застосування при аналізі періодики норм комуністичної ідеології, яка знаходилася в процесі розробки. Тому ставлення до преси 1917–1920 років взагалі ще не визначено: в збірнику, укладеному С. Рубінштейном та Г. Штейнвандом, немає відверто негативного ставлення до російськомовних правосоціалістичних видань, а спроба О. Варнеке проаналізувати українськомовну періодику не сприймається як прояв націоналізму.

Впродовж періоду утвердження ідеології компартії (50-ті–80-ті рр.) дослідження відзначалися стандартизованим аналізом періодичних видань. Це виявляється не лише в критеріях оцінки періодики, а й у змісті наукових праць – основним об’єктом дослідження виступає більшовицька преса. Усі інші часописи удостоюються лише згадки та негативної оцінки. Подібний підхід простежується в працях А. Бережного, Х. Астрахана, І. Сазонова; М. Дмитрієнко; І. Копотієнка; В. Рубана; В. Солдатенка; С. Цвілюка та інших. Але незважаючи на ідеологічну обмеженість, ці роботи містять цінний фактологічний матеріал та теоретичні узагальнення.

Починаючи з 90-х років ХХ ст., в українському журналістикознавстві формується новий підхід до вивчення преси: здійснюється переосмислення наукової спадщини попередніх періодів, з’являються комплексні дослідження фундаментального характеру, в яких виробляється нова методологія аналізу періодики. Це, зокрема, праці О. Богуславського, В. Габора, В. Гутковського, В. Здоровеги, В. Качкана, С. Костя, І. Крупського, В. Лизанчука, І. Михайлина, А. Москаленка, О. Мукомели, М. Нечиталюка, В. Різуна, М. Романюка, Н. Сидоренко, Л. Сніцарчук, О. Тимчишин, Б. Чернякова, В. Шкляра.

Одеська ж преса 1917–1920 років розглядається фрагментарно в роботах одеських істориків: Т. Вінцковського, А. Мисечка, М. Раковського, Ю. Сурая, І. Шкляєва. Єдиним комплексним багатоаспектним дослідженням одеської преси на сучасному етапі розвитку історіографії є монографія доктора історичних наук І. Гребцової “Периодическая печать в общественном развитии Южного степного региона Российской империи (вторая треть ХІХ века)”, в якій розглядається формування різних типів періодики в контексті динаміки суспільно-політичних процесів, аналізується вплив цензури на розвиток преси, подається проблемно-тематичний аналіз одеських часописів окресленого періоду. Хоч ця монографія виходить за межі досліджуваного в дисертації хронологічного періоду, вона дає цінний матеріал для усвідомлення історичних перспектив розвитку одеської преси.

Мета й завдання дослідження. Основна мета дисертації – дослідити процес формування одеської періодичної преси 1917–1920 рр. у контексті суспільно-політичних подій, що відбувалися в одеському регіоні та в межах усієї України. Це передбачає розв’язання таких завдань:

виявити особливості етапів дослідження української преси 1917–1920 років, показати стан дослідження одеської регіональної періодики;

розробити періодизацію одеської преси окресленого періоду з урахуванням взаємодії громадсько-політичних тенденцій та внутрішніх тенденцій розвитку преси;

з’ясувати специфіку формування нової періодичної преси після Лютневої революції 1917 року, показати причини появи та зникнення окремих її типів;

проаналізувати функціонування преси в умовах Гетьманщини та Директорії, зосередивши увагу на еволюції основних типів періодики;

дослідити процес становлення українськомовної преси в Одесі, простежити розвиток жанрів новітньої української публіцистики, показати вплив українськомовних видань на розвиток національного руху;

здійснити аналіз проблемно-тематичних та жанрових особливостей одеської преси окресленого періоду.

Об’єктом дослідження стали українсько- та російськомовні часописи, що з’явилися в Одесі безпосередньо в період 1917–1920 рр.

Предметом дослідження є процес формування одеської періодики в контексті суспільно-політичних змін, які сприяли кількісній та якісній динаміці періодичної преси.

Джерельну базу дослідження складають понад 130 одеських газет та журналів 1917–1920 рр., мемуарні твори безпосередніх учасників подій періоду національно-визвольних змагань, збірники документів та матеріалів, твори художньої літератури, архівні та музейні матеріали. Основним джерелом роботи безперечно стали одеські газети та журнали 1917–20 рр. За даними С. Рубінштейна та Г. Штейнванда, в Одесі впродовж 1917–1920 років виходило 525 різних видань. На сьогодні, за списками ОДНБ ім. М. Горького, де представлена найбільша колекція тогочасних одеських видань, збереглося 280 часописів (частина з них перебуває на реставрації). Поодинокі примірники видань, відсутніх в ОДНБ ім. М. Горького, зберігаються в Одеському історико-краєзнавчому музеї та Одеському обласному архіві.

Специфічною частиною джерельної бази стали мемуарні твори, написання яких активно заохочувалося за часів радянської влади. Авторами їх були більшовики – безпосередні учасники бойових дій та роботи у підпіллі. Ці твори, попри всю однобічність створеної у них картини та поодинокі помилки в датуванні подій, викликають інтерес особливою манерою оповіді та фактологічним матеріалом. Твори І. Буніна, В. Катаєва, К. Паустовського, пов’язані з Одесою періоду визвольних змагань, передають атмосферу тогочасної епохи, містять влучні оцінки сучасників, торкаються окремих фактів із життя одеських часописів.

Хронологічні межі роботи охоплюють період національно-визвольних змагань: з 1917 р., коли Лютнева революція збудила сподівання на демократизацію суспільства, на здобуття Україною державної незалежності, до початку 1920 р., коли внаслідок остаточної перемоги більшовизму розпочався новий етап становлення суспільства й функціонування преси. Лютнева революція 1917 р. значною мірою змінила склад періодичної преси. Зменшується вплив монархічних видань, провідною стає роль лівої демократичної преси, активне функціонування якої за царату було неможливе; активізується розвиток преси всіх націй, які входили до складу колишньої Російської імперії. Цей період завершується на початку 1920 р. після встановлення в Одесі більшовицької влади. Розмаїття політичних течій та напрямів відрізняє період 1917–1920 рр. від періоду тоталітаризму, коли на зміну політичній боротьбі та палкій полеміці приходить жорстка політична стандартизація, яка обмежує громадянську активність і журналістів, і читацької аудиторії. Інший підхід до формування політичної свідомості супроводжується зниженням культурного рівня часописів: надовго основною метою стає політичне виховання неосвічених мас.

Методологічна основа дослідження визначена системою принципів (історизм, наукова об’єктивність, комплексність та достовірність) і методів, теоретичних узагальнень історико-журналістського знання. Типологічне дослідження преси зумовлює використання двох основних методів – історико-типологічного та теоретико-типологічного. Виходячи з принципів типологічного аналізу, для класифікації одеської періодики 1917–1920 років автором дисертації обрано чотирикомпонентну ієрархію: рід – вид – тип – окремі видання. Родовим елементом виступає одеська періодична преса 1917–1920 років; видовими – масова та галузева преса; типами – суспільно-політична, дитяча, студентська, сатирично-гумористична, клерикальна; військова, профспілкова, промислово-фінансова, кооперативна, відомча.

Крім того, в роботі використовуються бібліографічно-описовий, конкретно-історичний, проблемно-тематичний, жанрово-видовий та порівняльно-історичний методи.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше здійснюється комплексне дослідження одеської періодики 1917–1920 рр. з виділенням двох етапів формування преси. У роботі показано, що при виділенні етапів розвитку періодики слід враховувати взаємодію громадсько-політичних (зовнішніх) тенденцій з внутрішніми закономірностями розвитку преси. Значну увагу приділено аналізу процесу становлення українськомовної преси, виділено основні особливості її формування, визначено її вплив на розвиток українського національного руху. Докладно розглядаються загальні аспекти становлення, розвитку й умов функціонування періодики, визначається вплив громадсько-політичних та суспільно-економічних процесів на характер та склад періодики.

У роботі вперше здійснено типологічний розподіл одеської періодики 1917–1920 рр. При аналізі видань кожного періоду простежується еволюція основних типів періодики, здійснюється проблемно-тематичний та жанровий аналіз преси. У дисертації показано принципову відмінність преси періоду національно-визвольних змагань від преси часів царату та радянської влади.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що опрацьований фактологічний матеріал, основні теоретичні положення й висновки можуть бути використані при написанні праць з історії української журналістики, для підготовки відповідних спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів, для розширення тематики досліджень науковців (журналістів, істориків, філологів), об’єктом зацікавлення яких є українська періодика минулого.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження викладено в доповідях, виголошених на Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 2002 р., 2003 р.), на Міжнародному семінарі, присвяченому проблемам національних меншин (Одеса, 2003 р.) та на 57-й і 58-й наукових конференціях професорсько-викладацького складу наукових працівників Одеського національного університету імені І. І. Мечникова (Одеса, 2002 р., 2003 р.).

Публікації. Основні положення дисертації представлені в п’яти публікаціях, чотири з них надруковані у фахових наукових виданнях.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 196 сторінок, з них основного тексту – 167 сторінок. Список використаних джерел містить 223 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі до дисертації обґрунтовано вибір теми, її актуальність та особливості, визначено наукову новизну роботи, мету та обумовлені нею завдання, з’ясовано рівень наукової розробки теми, подано характеристику джерельної бази, викладено погляд автора на можливість практичного застосування положень дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Історіографічні та джерелознавчі проблеми дослідження української преси 1917–1920 років” відтворено процес вивчення української періодичної преси окресленого періоду, розроблено відповідну періодизацію, яка включає три етапи:

1) виявлення й опис української періодики (кінець 10-х–30-ті рр. ХХ ст.);

2) дослідження періодичної преси в радянській історіографії (50-ті–80-ті рр. ХХ ст.);

3) розгортання фундаментальних досліджень преси та активізація процесу вивчення регіональної періодики (90-ті рр. ХХ ст.–поч. ХХІ ст.).

Воєнні (40-ві) роки не були плідними для розвитку історіографії, тому вони не фігурують у наведеній періодизації.

На першому етапі розвитку історіографії відбувається інвентаризація матеріалів преси. Оскільки наукові праці створювалися практично одночасно із появою самих часописів, дослідження цього періоду обмежуються фіксацією джерел. Не в останню чергу відсутності глибинного аналізу періодики “сприяла” нестабільність перехідної доби. Роботи В. Святловського, Л. Ільїнського, праця “Еврейская периодическая печать в 1917–1918 гг.” становлять собою спроби бібліографічного аналізу періодики або містять стислий опис видань. Однією з найкращих спроб у галузі фіксації та угрупування періодичних видань окресленого етапу є праця С. Рубінштейна та Г. Штейнванда “Одеська періодична преса років революції та громадянської війни (1917–1921)”.

Другий період дослідження преси не був однорідним за своєю суттю. Роботи цього періоду об’єднує стандартність критеріїв оцінки суспільно-політичних явищ та те, що їхнім об’єктом була більшовицька преса, інші ж часописи удостоювалися лише згадки та негативної оцінки. Ця регламентація була найжорсткішою в першій половині другого періоду, оскільки в тогочасних дослідженнях розглядаються лише більшовицькі видання. У другій половині цього періоду дослідники починають аналізувати, хоч і з негативною оцінкою, небільшовицькі часописи. Поглиблюється й підхід до аналізу преси: в наукових роботах виділяються види періодики, розглядається тематична та жанрова палітра видань. Характерним для другого періоду є й інтерес до центральної преси. Лише в поодиноких роботах представлені матеріали, присвячені вивченню періодики інших регіонів України.

У дусі класичних канонів радянської історіографії витримано дослідження В. Будникова, М. Дмитрієнко, В. Рубана, В. Солдатенка, Й. Цьоха та інших. Ці роботи характеризуються надмірною увагою до більшовицьких видань, стандартизованими періодизаціями більшовицької преси та зневажливим ставленням до небільшовицької партійної періодики.

У післявоєнні десятиліття з’являється низка бібліографічних довідників та покажчиків, що містять літературу, присвячену подіям часів визвольної війни; побачила світ і значна кількість бібліографічних та статистичних довідників по пресі радянського періоду. Відбувається й активізація такого специфічного публіцистичного жанру, як статті-спогади безпосередніх учасників подій 1917–1920 рр.

Третій етап дослідження періодичної преси починається в 90-ті роки із проголошенням незалежності України. З’являються фундаментальні монографічні дослідження про становлення і розвиток української преси, присвячені як певному типу видань, так і пресі окремих українських етнічних земель. У цьому контексті заслуговують на увагу праці провідних журналістикознавців О. Богуславського, В. Габора, В. Гутковського, В. Здоровеги, В. Качкана, С. Костя, І. Крупського, В. Лизанчука, І. Михайлина, А. Москаленка, О. Мукомели, М. Нечиталюка, В. Різуна, М. Романюка, Н. Сидоренко, О. Тимчишин, Б. Чернякова, В. Шкляра, що подають аналіз періодики минулого й сьогодення, її стану й найважливіших завдань, проблематики й особливостей функціонування в контексті суспільно-політичного життя України.

Серед досліджень регіонального характеру особливо слід виділити праці вчених Львівської школи журналістикознавства. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника стала провідним науковим центром України в галузі дослідження періодики. Серед перспективних планів наукового центру важливе місце займає ідея опису української періодики у світовому масштабі. Значний внесок у дослідження західноукраїнської періодики зробили О. Дроздовська, С. Кость, М. Романюк, Л. Сніцарчук, та ін.

Аналіз періодичної преси Одеси 1917–1920 рр. представлений на даному етапі лише поодинокими згадками в працях одеських істориків (Т. Вінцковського, А. Мисечка, І. Шкляєва та ін.) та краєзнавців (Г. Зленка, С. Лущика, О. Яворської та ін.).

Найбільш продуктивними для дослідження періодичної преси слід вважати перший та третій періоди. Завдяки початковій інвентаризації матеріалів періодики дослідники мають уявлення про загальну картину становлення преси 1917–1920 рр., незважаючи на те, що джерела цієї доби частково втрачені для науки. Третій етап розвитку історіографії сприяє створенню нових теоретико-методологічних засад дослідження преси та розробці сучасних методів її аналізу.

У другому розділі “Початок формування нової періодичної преси революційної доби” висвітлено специфіку формування періодичної преси після Лютневої революції, показано процес становлення українськомовної преси в Одесі, здійснено типологічний розподіл періодики 1917 р., досліджено змістову наповненість часописів, визначено пріоритетні теми.

Специфіка формування одеської періодичної преси окресленого періоду зумовлювалася кількома факторами: різноспрямованістю етнічних інтересів (у місті було представлено понад 50 національностей); нестабільністю суспільно-політичного життя; скрутними матеріальними умовами функціонування видань за відсутності державної підтримки.

Російськомовні видання складали майже 85 % від загальної кількості тогочасної одеської преси. Ця ситуація була зумовлена наслідками мовної політики Російської імперії: привілейоване положення російського етносу виробило деформоване ставлення до національної самоідентифікації у представників недержавних націй. У подібній ситуації саме російськомовні видання найповніше відбивали всі аспекти суспільного життя та репрезентували всі види преси – від розважальної до політичної. Для представників інших етносів регіону найважливішою проблемою залишалася боротьба за свої національні інтереси, що сприяло формуванню специфічної структури цих видань.

Поява в Одесі перших українськомовних часописів припадає на початок ХХ ст. Перші кроки української преси в Одесі були пов’язані з діяльністю товариства “Просвіта”, яке стає осередком боротьби за національну ідею. Відродження українського національного руху та преси починається після Лютневої революції: впродовж 1917–1920 рр. з’являється 17 українськомовних видань. Першим з них став журнал “Українське слово”. Він виник у березні 1917 р. за ініціативою відомого діяча українського національного руху С. Шелухіна. Редактором видання став В. Чеховський, а співзасновником – І. Липа. На шпальтах видання з’являлися матеріали провідних діячів української культури: В. Мурського, М. Гордієвського, М. Сріблянського, І. Стешенка, С. Янчуренка, І. Гаврилюка, І. Іващенка. Усі матеріали часопису були перейняті ідеями національного самовизначення України. Журналісти видання розуміли, що в боротьбі за становлення української національної ідеї першочерговими є проблеми формування національної самосвідомості, української культури та школи. Це викликало бурхливу полеміку з боку представників великодержавної російськомовної преси.

Завдяки таланту співробітників видання журнал “Українське слово” відрізнявся чіткою композиційною структурою та широкою жанровою парадигмою. Провідне місце в часописі займали стаття, звіт та репортаж.

Газета “Салдатська думка” відстоювала ідею автономії України у складі Російської республіки, оскільки вона виходила як українськомовний додаток до газети “Солдатская мысль”. “Салдатська думка” була незначною за обсягом (дві полоси), усі місцеві матеріали належали редактору часопису – прапорщику М. Григоровичу. Третій випуск видання виявився останнім.

У вересні 1917 р. почала виходити газета “Рідний курінь”, яка стала продовженням “Салдатської думки”. На змісті та оформленні газети в позитивному плані відбивається те, що вона фактично стає органом Одеської української військової ради. Газета мала чітку архітектоніку, багату жанрову палітру та штат талановитих журналістів. Видання припиняє свою роботу із завершенням діяльності Центральної Ради. Впродовж першого періоду радянської влади (15 січня–13 березня 1918 р.) в Одесі не виходило жодного українськомовного часопису, оскільки більшовики успадкували імперський підхід до національних питань.

Після Лютневої революції великодержавна російськомовна преса теж відрізняється значною динамікою: лише в березні 1917 р. в Одесі з’являється 19 нових періодичних видань. На першому етапі формування масова преса була представлена такими типами, як суспільно-політична, студентська, сатирично-гумористична та клерикальна, а серед галузевої преси можна виділити такі типи, як профспілкова та військова. Суспільно-політична преса ділилася на партійну та позапартійну. Для всіх тогочасних видань була характерною значна політизованість, а деякі з них були офіційними органами політичних партій.

Значним впливом на робітничу аудиторію впродовж усієї доби національно-визвольних змагань відрізнялася одеська меншовицька газета “Южный рабочий”. Це щоденне чотириполосне видання проіснувало з середини березня 1917 р. до 1920 р. – часу припинення діяльності меншовицької партії. Газету характеризувала поміркованість політичної позиції. У жанровій палітрі видання провідне місце займали звіти, оскільки газета приділяла значну увагу матеріалам різноманітних з’їздів та засідань. Органами партії есерів впродовж 1917 року були послідовно три газети – “Крестьянин и рабочий”, “Земля и воля”, “Революционное дело”. Типовим виданням цього напряму була газета “Крестьянин и рабочий”. Поступово в газеті з’являються матеріали пробільшовицького напряму. Видання припинило свою діяльність в середині липня 1917 р. внаслідок політичних суперечок в партії есерів та в самій газеті. Більшовицька партія досить довго не мала впливу на громадське життя Одеси. Її вплив збільшується лише влітку, коли більшовики офіційно виходять зі складу РСДРП. На початку липня 1917 р. побачила світ перша більшовицька газета Одеси – “Голос пролетария”. Її організаторами стали більшовики А. Воронський та П. Заславський.

Серед позапартійних видань представлені часописи як лівого, так і правого напрямів. Відмінність між тогочасними масовими позапартійними виданнями визначалася не лише політичною концепцією – вони відрізнялися також професійним рівнем журналістських матеріалів. Негативним прикладом видання соціал-демократичного напряму є “Новая газета” та її продовження – “Одесская новая газета”. Ці часописи не виховували читацьку аудиторію, а потурали її найнижчим інстинктам: знущалися з царської сім’ї, сприймали національне питання з позицій великодержавного шовінізму. Виразниками психології натовпу стали журналісти видання Ол. Амфітеатров та В. Димир. Зразком іншого рівня осмислення дійсності став журнал демократичного напряму “Республика” (редактор-видавець С. Константиновський). У політичному плані журнал займався пошуком компромісних рішень, що, безсумнівно, відбивало позицію тогочасної інтелігенції. Часопис відрізняє жанрове розмаїття: хроніки, політичні огляди, аналітичні статті, художньо-публіцистичні матеріали, оповідання, п’єси.

У цей період продовжує функціонувати й позапартійна преса правого напряму. Крім газет, які залишилися від часів царату (“Одесские новости”, “Маленькие одесские новости”, “Одесская почта”), з’являються нові – “Свободная Россия”, “Власть народа”, “Южная Русь”, “Свободное слово”. Щоденна чотириполосна газета “Свободная Россия” позитивно поставилася до революційних подій. Помітне місце на шпальтах видання займали статті теософського змісту Є. Єгорова та військова тематика – статті та кореспонденції про дії союзників, уривки з солдатських листів та щоденників. Газета проіснувала лише один тиждень. Дещо тривалішим був термін існування газети “Власть народа” – органу прогресивних професорів Новоросійського університету. Це було лівобуржуазне видання з сильним нахилом у бік соціал-демократичних ідей. Завдяки активній участі професури Новоросійського університету газета стала досить серйозним виданням, в якому значне місце займали аналітичні статті соціально-економічної та політичної тематики, однак сороковий номер газети став останнім.

Не залишається поза тенденцією загальної політизації преси й тогочасна клерикальна періодика. Після Лютневої революції вона зазнає певної трансформації. У червні 1917 р. Рада спілки вільних проповідників православної віри здійснює спробу створити суто релігійне видання – з’являється журнал “Голос православных”. Імовірно, надзвичайна короткочасність цього видання (вийшов лише один номер) була пов’язана зі зміною пріоритетів у свідомості тогочасного суспільства: на перший план виступала політична боротьба. Це зумовлює появу в липні 1917 р. газети “Южная Русь” – органу незалежної політичної та церковно-суспільної російської думки. Видання скінчило своє існування напередодні Жовтневого перевороту.

Революційне піднесення стало поштовхом до появи студентських та учнівських часописів – “Студенческие отклики”, “Бюллетень Центрального комитета новороссийского студенчества”, “Наше слово”, “Сын народа”. До характерних рис молодіжної преси революційної доби належать такі, як захоплення революційною ейфорією, палка ненависть до ворогів революції, велика кількість авторів, патетичні назви матеріалів, екзотичні псевдоніми, різка контрастність та якісна неоднорідність матеріалів. Молодіжна преса фактично припиняє своє існування на початку 1918 р. у зв’язку з розчаруванням студентства в ідеалах революції.

У межах галузевої преси першого періоду значну групу складають профспілкові видання, активному розвитку яких сприяли партії меншовиків та есерів. Одним із перших видань цього типу став щотижневий журнал “Объединение” – орган одеської спілки службовців державних та громадських установ, який побачив світ у квітні 1917 р. Істотним проривом у розвитку профспілкової періодики стає середина 1917 р. Саме тоді з’являється низка друкованих органів профспілок, що започаткували типологічні ознаки цього виду преси: “Маяк”, “Вестник всероссийского союза мельников-крупчатников и строителей”, “Вестник профессионального союза служащих пароходных и транспортных предприятий” та ін. Профспілкові журнали мали стандартну архітектоніку: на початку номера знаходилися статті суспільно-політичного змісту; за ними йшли статті вузькопрофесійної тематики або містилися звіти про засідання профспілок, державні документи та промови державних діячів; завершували номер кореспонденції та замітки. Частина профспілкових видань продовжувала своє існування за часів українських урядів.

У травні 1917 р. промисловики південної частини колишньої Російської імперії започаткували своє видання “Проюг”, яке було першою спробою відродження часописів промислово-фінансового типу. Відповідальним редактором впродовж усього періоду існування часопису залишався Г. Матео. Номер починався, як правило, з аналітичної статті редактора, що іноді займала 1-1,5 полоси. Переважну частину матеріалів складали кореспонденції та замітки економічного характеру. Журналістів часопису відрізняв аналітизм у подачі матеріалів, толерантність до опонентів, небажання вступати в політичні дискусії.

Для післялютневого періоду характерною була поява ще одного типу галузевої преси – починають виходити військові часописи. Крім двох українськомовних видань, “Салдатської думки” та “Рідного куреня”, у середині березня 1917 р. з’являються два російськомовні видання. Газета “Солдатская мысль” була органом Комісії ради делегатів 49-го піхотного полку. Крім фронтової тематики, на шпальтах газети була представлена хроніка політичних подій. Наприкінці свого існування видання кардинально змінило свою політичну платформу – з меншовицької на більшовицьку, що відбивало процес більшовизації військових загонів. У грудні 1917 р., коли в Одесі назріває збройний конфлікт між українськими загонами та більшовиками, Центральна Рада припиняє діяльність 49-го полку, що зумовило й зникнення газети. Проблематика журналу “Вестник комитета румынского фронта всероссийского союза городов” обмежувалася розглядом адміністративно-господарської діяльності у фронтовій зоні. Тому припинення діяльності цього часопису в другій половині листопада 1917 р. можна пов’язати лише з приходом до влади більшовиків та початком безладдя в російській армії.

Багатий на події 1917 рік виявився щедрим на появу нових періодичних видань, але процес народження нової преси тільки починався. Нестабільність політичної ситуації в місті затримувала розвиток одеської періодики. Для становлення преси була необхідною політична влада, яка б забезпечувала стабільність суспільного життя, боротьба ж за неї тільки починалась.

У третьому розділі “Становлення типології та функціонування нової преси в умовах Гетьманщини та Директорії” показано, як специфічні зміни в суспільно-політичному житті вплинули на характер періодики 1918–1920 рр., зосереджено увагу на еволюції основних видів періодики, типологічне розмежування якої дає уявлення про хронологічну динаміку регіональної преси.

Одеська преса окресленого періоду завдяки постійним змінам влади розвивалася нерівномірно, а переважна більшість видань була недовговічною. Короткочасність існування часописів позначалася на їхньому якісному рівні: видання не встигали сформувати навколо себе оптимальний за своїм творчим потенціалом колектив журналістів, виробити чітку редакційну політику, збагатити жанрову палітру.

Незважаючи на складні політичні умови, кількість суспільно-політичних видань постійно зростає. Соціалістична преса поповнюється новими партійними органами. Продовжує своє функціонування меншовицька газета “Южный рабочий”, хоч її існування проходить у гострій боротьбі з цензурою: видання неодноразово припиняє свою роботу. На політичній арені міста ненадовго з’являється бундівський “Рабочий понедельник”, що незабаром змінює назву на “Рабочий еженедельник”. Розкол у лавах есерів призводить і до появи нових друкованих органів. Праві есери, політична платформа яких фактично залишилася незмінною, почали видавати газету “Красное знамя”. Ліві ж есери, погляди яких значно наблизилися до більшовицьких, спочатку увійшли до редакції напівлегальної газети “Голос революции”, а пізніше почали видавати газету “Борьба”, якій з метою конспірації не було надано офіційного партійного статусу. Втім, непопулярність лівосоціалістичної преси за часів Гетьманату все одно призводить до закриття газети.

Більшовицькі партійні видання – “Голос пролетария”, а пізніше “Одесский коммунист” – переважну частину періоду функціонують у підпіллі. Під більшовицьким контролем виходить газета “Известия Одесского совета рабочих депутатов и представителей армии и флота”. Впродовж другого більшовицького періоду в Одесі з’являється часопис “Советская власть”, який проіснував до приходу в місто добровольчої армії.

У позапартійній пресі особливе місце займала українськомовна періодика, для розвитку якої надзвичайно сприятливим став період австро-німецької окупації та Директорії. У період визвольної боротьби українськомовні видання зберігають високий творчий потенціал. Українська громада Одеси завжди усвідомлювала, що боротьба за державність є, в першу чергу, боротьбою за національну ідею. Серед масової українськомовної преси другого періоду важливе місце займали видання, які сприяли пробудженню національної самосвідомості українства – журнал “Наше село” та газети “Запорожець” і “Нові шляхи”. Типовим виданням цього напряму був журнал “Наше село” (редактор Ю. Грищенко), який побачив світ у травні 1918 р. після приходу до влади П. Скоропадського і проіснував шість місяців. Часопис користувався значною популярністю, що пояснюється різноманітністю тематичної та жанрової палітр, продуманістю композиції та вдалим оформленням. Однією з найважливіших тем журналу було розв’язання земельного питання, однак він не обмежувався суто господарськими проблемами. Інформаційний обсяг видання був досить різноманітним, про що свідчать назви його постійних рубрик: “Про фронт”, “За тиждень”, “Література, наука”, “Новини”. Товариство “Селянська самоосвіта”, яке видавало газету, багато зробило для виховання читацької аудиторії: часопис містив статті з історії України; матеріали, спрямовані на розвиток національної освіти; зразки української поезії. З метою популяризації українського слова журнал друкував маленькі книжечки-додатки з творами видатних майстрів пера – Т. Шевченка, І. Франка, Л. Глібова, С. Руданського. Автором однієї з них був І. Луценко. Його ж перу належали історичні розвідки на шпальтах видання. Починаючи з жовтня 1918 р., у часописі переважають матеріали, присвячені розгляду селянського життя, що пов’язано з ускладненням політичної ситуації. На початку грудня 1918 р. діяльність журналу завершується у зв’язку з французькою інтервенцією.

У російськомовній позапартійній пресі починають з’являтися газети більшовицької орієнтації. Таким був часопис “Вечерние новости”, який почав виходити у квітні 1918 року. Основний політичний пафос газети полягав у безмежному великодержавному шовінізмі, який виявлявся в повному запереченні української мови та культури. Навіть художні матеріали газети мали суто соціальне звучання. Представником преси монархістського напряму була в цей час масова газета “Родная страна”, яка почала виходити ще в 1917 р. Основним кредо газети було пристосування до влади, що дозволило їй проіснувати з 1917 р. до початку 1919 р. Культурний рівень більшості журналістів “Родной страны” був незрівнянно вищий за більшовицькі часописи та значно переважав меншовицькі, але інтелектуальний потенціал газети не був повністю реалізований, оскільки багато сил забирала політична полеміка. Типовою масовою газетою монархістської орієнтації була також ”Южная Русь”.

Особливе місце серед тогочасної масової преси належало газеті “Южное слово”, яка виходила наприкінці 1919–на поч. 1920 рр. Одеська преса монархічного напряму сконцентрувала навколо себе надзвичайно сильний інтелектуальний потенціал – у її створенні брали участь відомі діячі культури, які рятувалися в Одесі від більшовицької навали. Першим редактором газети був відомий мовознавець та літературознавець академік Д. Овсянико-Куликовський. У заголовному ж комплексі зазначалося, що часопис створювався за безпосередньою участю академіків І. Буніна та Н. Кондакова. Кількість матеріалів політичного характеру була незначною. Провідне місце в газеті займали художні твори І. Буніна, К. Треньова, Т. Теффі та ін. У газеті були представлені також матеріали художньо-публіцистичних жанрів.

Сатирично-гумористичні часописи 1918–1920 рр. правосоціалістичного напряму, продовжуючи концептуальну спрямованість кращих зразків одеської сатиричної преси дореволюційної доби, таврували з позицій загальнолюдської моралі вічні вади людства в усіх їхніх проявах. В Одесі продовжувала свою діяльність частина співпрацівників славнозвісного сатиричного журналу “Крокодил”, який виходив впродовж 1911–1912 рр.: Б. Фліт, Ф. Сегаль, Б. Антоновський, Л. Митницький, В. Нікулін, О. Файнзільберг.

У 1918 р. з’явилися сатирично-гумористичні часописи “Буржуй”, “Чудак”, “Маленький сатирикон”, “Шпилька”. Продовжував своє існування журнал “Бомба” (редактор Б. Фліт), який з’явився ще в 1917 р. Наслідування традицій забезпечувало високий рівень тогочасних сатиричних видань. У часописах переважали матеріали художньо-публіцистичних жанрів – фейлетони, анекдоти. Значне місце займали також твори художніх жанрів – ліричні, гумористичні та філософські оповідання, епіграми, байки, балади, вірші. Широко використовувався прийом пародії: бурлескного звучання набували форми високих жанрів, нерідко був пародійним навіть заголовний комплекс видання (у журналі “Буржуй” – “Буржуї всіх країн, рятуйтеся!”).

Більшовицькі сатиричні часописи, які з’являються в 1919 р., започатковують політичну сатиру, висміюючи в брутальній формі своїх політичних опонентів. Яскравим прикладом подібного сатиричного видання був журнал “Красный смех”. У більшовицьких часописах перевага надається плакатності над текстом, що стає характерним для політичної сатири взагалі. Більшовицьку сатиричну пресу 1919 р. за її загальним культурним та інтелектуальним рівнем можна вважати початком майбутньої радянської сатиричної преси. Ці видання свідчать про загальний процес спрощення, представлений в одеській пресі 1917–1920 рр., що поступово призвело до появи феномена радянської преси відповідного рівня.

Дитяча преса є тим різновидом видань, який з’являється одним із останніх при формуванні нової преси й лише за умов, що в житті й у пресі простежується тенденція до стабілізації, оскільки дитячі видання потребують високого рівня поліграфії й матеріальної підтримки держави. У 1918 р. спостерігаються перші післяреволюційні спроби відродження дитячої преси – газета “Колокольчики” та журнал “Детская жизнь”. Кожне видання мало свою власну концепцію: газета “Колокольчики” займалася вихованням художнього смаку (друкувалися численні художні та фольклорні твори) та громадянських почуттів (збір грошей для бідних дітей); у журналі “Детская жизнь” творцями матеріалів були самі діти, що було одночасно грою в дорослу журналістику й виховним процесом. Дитяча преса намагалася відстояти своє право на існування в дуже складний соціальний період, коли суспільно-політична нестабільність повністю виключала можливість сторонньої матеріальної допомоги цьому збитковому різновиду преси. Втім, поодинокі спроби створення дитячих друкованих органів дозволяють виділити дитячу пресу як окремий вид часописів цього періоду.

Серед типів галузевої преси, що були започатковані після Лютневої революції і потім продовжили своє функціонування в 1918 р., значною кількістю видань була представлена профспілкова преса. Перший прихід в Одесу більшовиків відзначив початок кризової ситуації для меншовицько-есерівського профспілкового руху. Ця проблема стає основною для тогочасних профспілкових часописів меншовицького напряму – “Одесский печатник” та “Вестник профессионального союза служащих пароходных и транспортных предприятий”. Незважаючи на складне становище, протягом 1918 р. продовжують з’являтися нові профспілкові часописи: “Знамя труда” (квітень 1918 р.), “Южный вестник аптечного труда” (червень 1918 р.), “Одесский союз врачей” (серпень 1918 р.). Більшість меншовицько-есерівських профспілкових видань припинила своє існування наприкінці 1918 р., деякі зникають ще раніше. Рівень більшовицьких профспілкових видань, що побачили світ у 1919–1920 рр. (“Вестник Центропрофа”, “Бюллетень профессионального движения г. Одессы”), був досить низький: у матеріалах бракувало змістовності, переважала відверта декларативність.

Структура профспілкових часописів 1918–1920 рр. у порівнянні з виданнями 1917 р. лишилася незмінною. Привертає увагу відсутність аналітичних статей, серед інформаційних жанрів переважає звіт. Загальна тенденція до спрощення мовних засобів була пов’язана з орієнтацією на певну цільову аудиторію – робітничий клас. Саме тому в часописах цього типу майже відсутня спеціальна термінологія, складні мовленнєві конструкції.

Нерівномірно за часів визвольної війни розвивалася військова преса. Після появи в 1917 р. низки видань наступає тривала перерва. Відродження типу військової періодики у 1919 р. було пов’язано з діяльністю більшовиків. Стандартизованість більшовицьких часописів виявлялася навіть у їхніх назвах – “Красноармейская правда”, “Голос красноармейца”, “Красноармейская звезда”. Не дуже різноманітною була й тематика цих видань, що зумовлювалося культурним рівнем видавців та цільової аудиторії. Видавцями військових газет були фронтові загони або військові установи, тому й переважна більшість матеріалів була пов’язана з фронтом. Типовими рубриками подібних видань були: “От победы к победе”, “Положение на фронтах”, “Западный фронт поднимается”. Військова преса активно розвивалася в періоди, коли посилювалася роль армії. Більшовики, розуміючи роль військової преси, активно сприяли її розвитку. Всі часописи цього типу зникають із приходом до Одеси добровольчої армії.

Поява типу кооперативної преси була пов’язана із полегшенням економічної ситуації в місті на початку 1919 р. У березні–на поч. квітня 1919 р. з’являються журнали “Известия Одесского кредитного союза кооперативов”, “Известия импортно-распределительной комиссии земских и городских самоуправлений и кооперативных организаций”, “Известия Центросоюза”. Протягом перебування в Одесі більшовиків (квітень–серпень 1919 р.) не