НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА імені В.М. КОРЕЦЬКОГО

ПОЛТАВЕЦЬ Валерія Володимирівна

УДК 343.24

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

ТА ЇХ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ

Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право і кримінологія;

кримінально-виконавче право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Луганському державному університеті
внутрішніх справ МВС України

Науковий керівник

кандидат юридичних наук, професор Кривоченко Людмила Миколаївна, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри кримінального права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Музика Анатолій Ананійович, Київський юридичний інститут МВС України, проректор з наукової роботи

кандидат юридичних наук, професор Андрушко Петро Петрович, Київський національний університет імені Тараса Шевченко, професор кафедри кримінального права і кримінології

Провідна установа

Одеський національний університет імені І.І. Мечнікова, кафедра кримінального права і кримінології, Міністерство освіти і науки України, м. Одеса

Захист відбудеться “20” грудня 2005 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

Автореферат розісланий 17 листопада 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор юридичних наук І.М. Кучеренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Прийняття Верховною Радою України 5 квітня 2001 року нового Кримінального кодексу України поставило перед наукою кримінального права серйозне завдання глибокого наукового дослідження новел, зумовлених новим етапом соціального розвитку України як самостійної правової держави.

Одним з інститутів кримінального права України, що зазнав істотних змін у зв’язку з прийняттям КК 2001 року, є інститут призначення покарання. Питання призначення покарання, і зокрема поняття та сутність загальних засад призначення покарання, завжди вважалися актуальними. У теорії кримінального права проблеми призначення покарання вивчалися такими вченими, як Л.В. Багрій-Шахматов, М.І. Бажанов, Н.А. Беляєв, Є.В. Благов, Г.С. Гаверов, І.М. Гальперін, І.І. Горелік, Т.А. Денисова, В.К. Дуюнов,
А.В. Іщенко, В.І. Зубкова, І.І. Карпець, Г.А. Кригер, Л.Л. Кругліков,
Т.А. Леснієвські-Костарева, В.В. Мальцев, Ю.Б. Мельнікова, О.О. Мясніков, Т.В. Непомняща, Г.П. Новосьолов, П.П. Осипов, В.В. Похмелкін,
Л.А. Прохоров, М.А. Скрябін, М.Н. Становський, М.С. Таганцев, В.І. Ткаченко, В.І. Тютюгін, О.Г. Фролова, Г.І. Чечель, М.Д. Шаргородський та інші.

Однак слід визнати, що, незважаючи на досить детальне розроблення даної проблеми в науковій літературі, такі загальнотеоретичні питання, як визначення поняття загальних засад призначення покарання, системи принципів призначення покарання та їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання, залишаються спірними в науці кримінального права, не знаходять вони єдиного вирішення і в судовій практиці.

Існуючий стан теоретичного дослідження вказаних проблем, а також наявність прогалин у чинному кримінальному законодавстві не сприяють правильному призначенню покарання, є однією з причин помилок у судовій практиці, а отже, не забезпечують досягнення його мети. Це підтверджується матеріалами практики. Так, за статистичними даними Верховного
Суду України, у 2003 році апеляційними судами змінено вироки з пом’якшенням покарання щодо 3100 засуджених, а у зв’язку з необхідністю застосування більш суворого покарання було скасовано вироки щодо
485 засуджених.

Усе це викликає необхідність у більш глибокому та повному науковому дослідженні проблеми загальних засад призначення покарання. Самостійного дослідження потребує співвідношення загальних засад зі спеціальними засадами призначення покарання. Теоретичне і практичне значення має проблема визначення принципів призначення покарання, які зумовлюють зміст основних, загальнообов’язкових положень цього інституту на сучасному етапі розвитку кримінального законодавства та науки кримінального права.

Серйозного теоретичного обґрунтування вимагають окремі питання призначення покарання, які об’єктивно не могли бути досліджені в науці кримінального права, оскільки виникли у зв’язку з прийняттям нового КК України у 2001 році, у якому цим питанням вперше присвячено самостійний розділ XI “Призначення покарання”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі кримінального права Луганського державного університету внутрішніх справ відповідно до цільової комплексної програми
„Актуальні проблеми кримінального і кримінально-процесуального права
й системи попередження злочинності” (номер державної реєстрації 0186.0.070883).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є теоретичне розроблення проблеми загальних засад призначення покарання, виявлення функціонального взаємозв’язку та взаємодії цих засад з принципами призначення покарання, обґрунтування необхідності виділення в законі спеціальних засад призначення покарання та їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання.

У зв’язку з цим було поставлено такі завдання: визначити поняття та сутність загальних засад, їх співвідношення з принципами призначення покарання на основі аналізу норм КК України 2001 року та різних позицій з цих питань у науці; визначити юридичну природу загальних засад призначення покарання та їх значення для реалізації передбаченої кримінальним законом мети покарання; дослідити систему та види загальних засад призначення покарання, передбачених у ст. 65 КК України, обґрунтувати обов’язковість урахування сукупності цих засад у кожному конкретному випадку призначення покарання; обґрунтувати наявність у кримінальному законі, крім загальних засад, спеціальних засад призначення покарання, що забезпечують максимальну індивідуалізацію покарання в разі застосування конкретних інститутів кримінального права (при незакінченому злочині, співучасті, множинності злочинів та ін.); сформулювати пропозиції щодо вдосконалення законодавчого визначення системи та видів загальних засад призначення покарання.

Об’єктом дослідження є загальні засади призначення покарання, їх співвідношення з принципами призначення покарання, а також зі спеціальними засадами призначення покарання.

Предметом дослідження є норми чинного українського та зарубіжного кримінального законодавства, а також чинного раніше, у сфері визначення поняття, мети, видів покарань, загальних і спеціальних засад призначення покарання; матеріали практики призначення судами покарання; викладені в монографічній та іншій спеціальній літературі положення, що стосуються досліджуваної проблематики.

Методи дослідження. Методи обрано з огляду на поставлену мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет. У роботі використовувалася система загальних і спеціальних методів пізнання: логіко-історичний та історико-правовий, що дозволили проаналізувати розвиток поглядів на об’єкт дослідження; діалектичний – для дослідження системи й ознак принципів призначення покарання, видів та ознак загальних і спеціальних засад призначення покарання, їх співвідношення; порівняльно-правовий і догматичний – для опрацювання законодавчих актів і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань призначення покарання, порівняння законодавства, що діяло раніше, і чинного кримінального законодавства, а також порівняння окремих норм чинного законодавства інших держав та України; системний і функціональний методи, за допомогою яких досліджувалася практика судів з питань призначення покарання для з’ясування змісту норм чинного кримінального законодавства та їх удосконалення. Під час роботи над дисертацією було вивчено й узагальнено 345 кримінальних справ, розглянутих судами м. Луганська, Луганської області та Верховним Судом України, у яких через неправильне призначення покарання було змінено або скасовано вироки, статистичні дані, узагальнення судової практики, проведені Управлінням судової практики й аналітичної роботи з питань застосування законодавства Верховного Суду України, а також Державним департаментом України з питань виконання покарань.

Наукова новизна одержаних результатів. Робота є першим в Україні дисертаційним дослідженням проблеми загальних засад призначення покарання, передбачених КК 2001 року.

До найбільш важливих результатів дослідження належать такі:

1. Відповідно до ст. 65 КК 2001 року обґрунтовано визначення загальних засад призначення покарання як передбаченої в кримінальному законі системи загальних правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покарання. У зв’язку з цим сформульовано пропозицію про необхідність доповнення першого рядка ч. 1 ст. 65 КК словами: “з урахуванням сукупності таких обов’язкових правил:” (і далі за текстом).

2. Наведено додаткові арґументи на користь концепції визначення системи принципів призначення покарання. Обґрунтовано, що в основі призначення покарання лежать, крім загальноправових і галузевих, також і спеціальні принципи інституту призначення покарання, які відображають найбільш типові, основні й істотні ідеї, положення, що визначають сутність і зміст інституту призначення покарання, його спрямованість і значення, адекватність правовим принципам у цілому.

3. Обґрунтовано авторську позицію щодо проблеми співвідношення загальних засад призначення покарання та принципів призначення покарання. Визначено, що ці поняття характеризують самостійні кримінально-правові інститути, які мають різну правову природу, виконують різні функції. У зв’язку з цим запропоновано доповнити ч. 2 ст. 65 КК абзацом першим такого змісту: „Суд, призначаючи покарання, повинен керуватися принципами законності, справедливості, гуманізму, індивідуалізації покарання й економії заходів кримінально-правового примусу”.

4. З урахуванням загальних засад призначення покарання, передбачених ст. 65 КК, зроблено висновок про невідповідність санкцій деякий статей Особливої частини КК України загальним правилам побудови санкції, а саме: у санкціях ч. 1 ст. 137; ст. 145; ч. 2 ст. ; ч. 2 ст. КК не враховано вимоги ст. 51 КК. У зв’язку з цим запропоновано змінити послідовність видів покарань у цих санкціях відповідно до їх місця в системі покарань, передбаченій у ст. 51 КК України. Також обґрунтовано, що визначення мінімальних меж покарання у вигляді позбавлення волі, передбаченого в
санкціях ст. 159, ч. 3 ст. 160, ст. 178 та ч. 2 ст. 303 КК, є недоцільним,
оскільки вони є тотожними мінімальним межам, які встановлюються в Загальній частині для цього виду покарання. Саме тому пропонується виключити мінімальні межі основного покарання у вигляді позбавлення волі, передбаченого в санкціях указаних статей.

5. Уперше запропоновано змінити редакцію п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, виділивши як самостійні такі види загальних засад призначення покарання:
“1) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину”; “2) враховуючи особу винного”; 3) “враховуючи обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання”. Така редакція ч. 1 ст. 65 КК буде зобов’язувати суд більш детально характеризувати кожен із цих видів загальних засад при призначенні покарання винному.

6. Обґрунтовано висновок, що зміст загального правила врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, у зв’язку з введенням уперше в КК України 2001 року норми про класифікацію злочинів залежно від ступеня їх тяжкості (ст. 12), складається з двох вимог: по-перше, суд у кожному конкретному випадку призначення покарання зобов’язаний відповідно до ст. 12 КК України визначити категорію злочину, до якої законодавець відносить вчинений злочин та її правові наслідки; по-друге, суд повинен у межах певної категорії врахувати індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, який зумовлений його конкретними об’єктивними та суб’єктивними ознаками.

7. Отримали подальший розвиток положення про види та значення пом’якшуючих та обтяжуючих обставин, передбачених у ст.ст. 66, 67 КК, урахування яких визнано самостійною загальною засадою призначення покарання. По-новому сформульовано обов’язкові загальні ознаки цих обставин, серед яких запропоновано визначати такі: 1) ці обставини не впливають на кваліфікацію; 2) вони враховуються судом при призначенні покарання конкретній особі за вчинення нею конкретного злочину; 3) їх урахування є обов’язком, а не правом суду; 4) вони впливають на застосування до особи певних кримінально-правових інститутів: пільгових або, навпаки, більш суворих; 5) законодавцем чітко визначено сутність цих обставин як таких, що за своїм змістом зменшують чи підвищують суспільну небезпечність діяння або особи; 6) законодавча оцінка їх сутності не може бути змінена судом при призначенні покарання конкретній особі: суд не може визнати передбачену законом пом’якшуючу обставину як обтяжуючу і навпаки;
7) перелік пом’якшуючих обставин, відповідно до принципу гуманізму, не є вичерпним: суд у конкретній справі може врахувати як пом’якшуючі й такі, що в ч. 1 ст. 66 КК не перелічені; 8) відповідно до принципу законності перелік обтяжуючих обставин визначається законом як вичерпний: суд не може визнати обтяжуючою таку ознаку, яка в ч. 1 ст. 67 КК не названа; 9) якщо будь-яка з обставин, передбачених у ст.ст. 66, 67 КК, одночасно передбачена в статті Особливої частини як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію (привілейована або кваліфікуюча), суд не може враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує або обтяжує;
10) кожна з цих обставин є непохідною (відмінною) від інших, що ввійшли у визначені в ст.ст. 66 і 67 КК України переліки.

8. На підставі п. 3 ч. 1 ст. 65 КК та ч. 2 ст. 50 КК запропоновано доповнити п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. “Про практику призначення судами кримінального покарання” словами “психологічні особливості винного (характер, темперамент, потреби і мотиви, установки, ціннісні орієнтації, рівень інтелектуального розвитку)” для максимального врахування судом особи винного при призначенні покарання.

9. Визначено певну суперечність між ч. 2 ст. 65 та ч. 2 ст. 50 КК. У зв’язку з цим запропоновано в ч. 2 ст. 65 КК слова „для її виправлення та попередження нових злочинів” замінити словами „для досягнення його мети”.

10. Уперше на підставі КК України 2001 року визначено поняття, значення та систему спеціальних засад призначення покарання, їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання. Обґрунтовано, що спеціальні засади призначення покарання є передбаченими кримінальним законом конкретними правилами призначення покарання, що зумовлені специфікою вчиненого злочину або особливостями суб’єкта злочину. Доведено, що за юридичною природою ці засади є підсистемою системи загальних засад призначення покарання й спрямовані на забезпечення принципу індивідуалізації покарання. Уперше сформульовано висновок про те, що ці правила (засади) за своїм змістом є спеціальними, а за порядком застосування – додатковими до загальних засад призначення покарання. Саме тому запропоновано доповнити ст. 65 КК частиною п’ятою такого змісту: “Суди у випадках, спеціально передбачених у законі, на підставі загальних засад призначення покарання повинні враховувати спеціальні засади призначення покарання”.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки та пропозиції, викладені в роботі, можуть бути використані: 1) у науково-дослідній роботі – як матеріал для подальшого дослідження інституту загальних і спеціальних засад призначення покарання; 2) у правотворчості – для вдосконалення норм кримінального законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду, пов’язаних із проблемами покарання та його призначення; 3) у правозастосовчій діяльності – при обранні судом міри покарання особі, винній у вчиненні конкретного злочину; 4) у навчальному процесі – на лекціях і практичних заняттях із курсу Загальної частини кримінального права, який викладається студентам вищих навчальних закладів, для підготування підручників і навчальних посібників. Пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства з питань призначення покарання було направлено до Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України, який дав позитивну оцінку пропозиціям, внесеним автором, і повідомив, що вони будуть ураховані при підготуванні проектів змін і доповнень до КК (лист заступника голови Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності № 06-19/14-1427 від 04.10.2005 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення дисертаційного дослідження доповідалися й обговорювалися на кафедрі кримінального права Луганського державного університету внутрішніх справ, на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Злочини у сфері використання комп’ютерної техніки: проблеми кваліфікації, розслідування та попередження” (м. Луганськ, 2004), на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми нормативно-правового забезпечення захисту прав і свобод людини в діяльності ОВС” (м. Івано-Франківськ, 2005).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлені в семи працях, з них одна монографія, чотири статті, які опубліковані в
збірниках наукових праць, що входять до переліку фахових юридичних видань, і дві тези виступів на науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків (до кожного розділу та загальних висновків до всієї роботи), списку використаних джерел (273 найменування), трьох додатків. Загальний обсяг роботи становить 200 сторінок друкованого тексту, обсяг використаних джерел – 25 сторінок, 2 додатки на 3 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається його мета, завдання, наукова новизна, теоретичне й практичне значення результатів дослідження.

Розділ 1 „Принципи призначення покарання”. У цьому розділі розглядається проблема принципів призначення покарання, їх поняття та зміст. Ці питання мають особливу актуальність, оскільки на сьогодні в теорії кримінального права немає єдності в їх розумінні. Не знайшла вирішення ця проблема й у кримінальному законодавстві України, де протягом усього історичного розвитку не виділялася спеціальна норма, яка б передбачала принципи призначення покарання і розкривала їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання. Аналізуючи сутність принципів призначення покарання, дисертант виходить із найбільш визнаного розуміння юридичної природи й ознак правових принципів, а також зі специфіки й значення інституту призначення покарання на сучасному етапі розвитку кримінального права. Доведено, що принципи призначення покарання, як і принципи будь-якого конкретного інституту права, забезпечуючи єдність правового реґулювання певного кола однорідних суспільних відносин, існують не ізольовано від загально-правових і галузевих принципів, а доповнюють їх, є специфічною ланкою в загальній системі правових принципів. Тому, на думку дисертанта, інститут призначення покарання ґрунтується на: 1) загальних і галузевих принципах кримінального права; 2) спеціальних принципах, що лежать в основі сукупності норм, які визначають правила призначення покарання.

Досліджуючи систему принципів призначення покарання, дисертант виділяє критерії, якими визначається ця система. Так, принципи призначення покарання повинні: 1) бути основною, загальнообов’язковою, керівною ідеєю як для законодавця, так і для правозастосовника; 2) відбивати сутність покарання та його мету; 3) складати основу формування кримінально-правових норм щодо призначення покарання; 4) не суперечити загальноправовим і галузевим принципам права.

Дисертант виокремлює таку систему принципів призначення покарання: 1) загальні та галузеві принципи кримінального права, які мають специфічний вияв у призначенні покарання: законність, справедливість, гуманізм та інші; 2) спеціальні принципи інституту призначення покарання: індивідуалізація покарання й економія заходів кримінально-правового примусу.

Розділ 2 „Загальні засади призначення покарання та їх види” складається з шести підрозділів, у яких розкриваються поняття, види та значення загальних засад призначення покарання, а також зміст кожної окремої загальної засади призначення покарання, передбаченої законом.

У підрозділі 2.1 „Поняття загальних засад призначення покарання” розглядається історія зародження та розвитку теоретичної думки щодо
формування перших правил призначення покарання. На підставі проведеного дослідження встановлено, що ще в давні часи такі філософи, як Платон, Аристотель, Цицерон, здійснювали спроби визначення правил призначення покарання. Істотну роль не тільки у формуванні правил призначення покарання, але й у самому становленні інституту призначення покарання відіграв Ч. Беккаріа, ідеї якого щодо покарання та правил його призначення були визначальними для подальших кримінально-правових теорій. Аналізуються питання індивідуалізації покарання в дослідженнях Геґеля, Канта, Бентама, а також у працях відомих російських учених: М.С. Таганцева,
Н.Д. Сергієвського, І.Я. Фойницького, В.Д. Спасовича та інших.

Дисертант проаналізувала й історію розвитку інституту загальних засад призначення покарання в кримінальному законодавстві України. Цей аналіз дав змогу показати закономірності, спрямованість розвитку загальних засад призначення покарання від окремих, розрізнених правил у перших нормативних актах до їх стрункої системи, передбаченої в ст. 65 КК України
2001 року. Незважаючи на це, проблема покарання, його призначення не втрачає своєї гостроти й сьогодні, оскільки залишаються невирішеними, спірними багато питань, зокрема про сутність загальних засад призначення покарання, їх співвідношення з принципами призначення покарання. Відсутнє також єдине розуміння юридичної природи загальних засад призначення покарання. У зв’язку з цим автор перш за все аналізує існуючі в науці точки зору на поняття загальних засад.

Ґрунтуючись на розумінні юридичної природи загальних засад призначення покарання, а також виходячи з семантичного значення таких категорій, як „критерії”, „положення”, „вимоги”, „правила”, „розпорядження”, дисертант робить висновок про те, що законодавець у ст. 65 КК України визначає саме загальнообов’язкові правила, якими повинен керуватися суд, обираючи конкретний вид і міру покарання. Це підтверджується такими формулюваннями: суд призначає покарання “у межах, установлених…”, “відповідно до...”, “враховуючи…” та інше.

На підставі цього загальні засади призначення покарання визначаються як передбачена в кримінальному законі система загальних правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покарання.

Ураховуючи юридичну природу загальних засад призначення покарання, їх види, а також аналізуючи помилки, яких припускаються суди у своїй практиці, дисертант приходить до висновку про те, що необхідно змінити формулювання загальних засад призначення покарання, а саме передбачити в ст. 65 КК правило, відповідно до якого суд повинен призначати покарання з урахуванням сукупності обов’язкових правил.

Підрозділ 2.2 „Призначення покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин” присвячено аналізу меж призначення покарання. У зв’язку з цим звертається увага на дискусійність у науці кримінального права питання про те, що є межами призначення покарання. Водночас наголошується, що однозначне, правильне вирішення цього питання має велике практичне значення. Досліджуючи межі призначення покарання, дисертант розглядає різні позиції з цього питання, які сформульовані в теорії кримінального права, а також аналізує п. 1 ст. 65 та інші статті КК України 2001 року. Викладене дало змогу зробити висновок про те, що певна окремо взята санкція статті Особливої частини КК не може дати вичерпного уявлення про межі покарання, яке може бути призначене судом, оскільки:
1) у багатьох санкціях не вказується мінімум покарання; 2) не враховується можливість призначення додаткових покарань, не передбачених у санкціях; 3) у санкції не передбачається можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання; 4) у санкції не передбачаються обмеження щодо застосування окремих видів покарання: довічного позбавлення волі, арешту, виправних робіт тощо.

У зв’язку з цим дисертант приходить до висновку, що межами призначення покарання є законодавчо встановлені санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, і статтями Загальної частини КК мінімальна (нижня) і максимальна (верхня) межі певного виду або видів покарання.

При розгляді меж призначення покарання дисертантом проаналізовано санкції в чинному кримінальному законодавстві та їх ефективність для індивідуалізації покарання. Оцінка санкцій статей Особливої частини КК в єдиному комплексі дозволила виявити низку прогалин, диспропорцій і деструктивних положень у їх змісті. У зв’язку з цим у роботі наводяться пропозиції щодо їх удосконалення.

У підрозділі 2.3 „Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК України” визначається орієнтовний перелік необхідних для врахування при призначенні покарання положень, що містяться в статтях Загальної частини КК. На підставі проведеного аналізу норм Загальної частини КК 2001 року та вивчення практики дисертант приходить до висновку про те, що, призначаючи покарання, суд зобов’язаний ураховувати три групи положень, передбачених у Загальній частині КК України.

Перша група – положення, що стосуються проблеми злочину, передбачені в розділах I?VII Загальної частини КК. Друга група ? положення, що стосуються загальних питань покарання, передбачені в розділі X „Покарання та його види” Загальної частини КК. Третя група ? положення, що стосуються безпосередньо питань призначення покарання, а саме передбачені в розділах XI „Призначення покарання” та XV „Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх” Загальної частини КК.

Підрозділ 2.4 “Призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості конкретного вчиненого злочину”. Аналіз правила врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину дав дисертанту можливість зробити висновок, що ця загальна засада виявляється в тому, що, по-перше, суд у кожному конкретному випадку призначення покарання зобов’язаний, відповідно до ст. 12 КК України, визначити категорію злочину, до якої законодавець відносить вчинений злочин та її правові наслідки; по-друге, суд повинен у межах певної категорії врахувати індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, який зумовлений його конкретними об’єктивними та суб’єктивними ознаками: індивідуальними особливостями безпосереднього об’єкта злочину, характером діяння, тяжкістю (характером і розміром заподіяної шкоди) наслідками, формою та видом вини (за можливості вчинення діяння як у формі умислу, так і необережності), способом вчинення злочину тощо.

Аналізуючи ступінь тяжкості як кримінально-правову категорію, дисертант доходить висновку про нетотожність понять „типовий ступінь тяжкості злочину” і „ступінь тяжкості вчиненого злочину”. Вивчення змісту
ст. 12 КК України, де закріплюється класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості, дозволяє зробити певні висновки: а) зміст типового ступеня тяжкості злочину становить оцінка сукупності найбільш істотних, закономірних і типових об’єктивних і суб’єктивних ознак певного виду діяння і діяча; б) законодавча оцінка сукупності цих ознак, по-перше, дає можливість законодавцеві класифікувати злочини на певні категорії; по-друге, зумовлює можливість визначення меж санкції конкретної статті, що передбачає злочин певної категорії; по-третє, надає можливість установити для кожної категорії злочинів залежно від ступеня тяжкості співвідносні з нею правові наслідки. На думку автора, “ступінь тяжкості вчиненого злочину” (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), більш широке поняття, ніж “типова ступінь тяжкості злочину”, оскільки включає не тільки конкретне значення визначених у диспозиції найбільш загальних і типових ознак складу злочину, а й містить індивідуальні ознаки вчиненого, які знаходяться поза ознаками складу злочину.

Підрозділ 2.5 „Призначення покарання з урахуванням особи винного”. Розглядаючи правило врахування особи винного, дисертант приходить до висновку про те, що, незважаючи на численні дослідження проблеми особи винного в кримінальному праві, ця проблема досі залишається недостатньо глибоко та всебічно вивченою.

Доведено, що суд, призначаючи покарання, зобов’язаний ураховувати всю сукупність як позитивних, так і неґативних властивостей особи винного, його фізичний і психічний стан, а також соціальний і правовий статус, які були до, під час і після вчинення злочину і мають велике значення для індивідуалізації покарання.

Аналіз судової практики дав змогу зробити висновки про те, що оцінка особи судом характеризується надмірно вузьким розумінням системи вимог щодо врахування особи винного при призначенні покарання. Суди, обираючи міру покарання, здебільшого не беруть до уваги умови життя, праці, матеріальний стан, стан здоров’я винного, взаємини з оточуючими людьми, мотивація злочинної поведінки, роль винного у вчиненні злочину й інші обставини. Недостатня оцінка психологічних особливостей, що притаманні конкретній особі, неґативно позначається на процесі індивідуалізації покарання. У зв’язку з цим у дисертації сформульовано відповідні рекомендації для судової практики.

У підрозділі 2.6 „Призначення покарання з урахуванням обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання” досліджуються юридична природа, поняття та зміст загальної засади призначення покарання щодо врахування обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання.

Аналізуючи юридичну природу пом’якшуючих та обтяжуючих обставин, передбачених у ст.ст. 66, 67 КК 2001 року, дисертант приходить до висновку про те, що обов’язковими ознаками цих обставин є такі: 1) ці обставини не впливають на кваліфікацію; 2) вони враховуються судом при призначенні покарання конкретній особі за вчинення нею конкретного злочину; 3) їх врахування є обов’язком, а не правом суду; 4) вони впливають на застосування до особи певних кримінально-правових інститутів: пільгових або, навпаки, більш суворих; 5) законодавцем чітко визначено сутність цих обставин як таких, що за своїм змістом зменшують чи підвищують суспільну небезпечність діяння або особи; 6) законодавча оцінка їх сутності не може бути змінена судом при призначенні покарання конкретній особі: суд не може визнати передбачену законом пом’якшуючу обставину як обтяжуючу і навпаки; 7) перелік пом’якшуючих обставин, відповідно до принципу гуманізму, не є вичерпним: суд у конкретній справі може врахувати як пом’якшуючі й такі, що в ч. 1 ст. 66 КК не перелічені; 8) відповідно до принципу законності перелік обтяжуючих обставин визначається законом як вичерпний: суд не може визнати обтяжуючою таку ознаку, яка в ч. 1
ст. 67 КК не названа; 9) якщо будь-яка з обставин, передбачених у ст.ст. 66, 67 КК, одночасно передбачена в статті Особливої частини як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію (привілейована або кваліфікуюча),
суд не може враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує або обтяжує; 10) кожна з цих обставин є непохідною (відмінною) від інших, що ввійшли у визначені в ст.ст. 66 і 67 КК України переліки.

У роботі розглядається дискусійне в теорії кримінального права питання, яке має велике практичне значення, про призначення покарання за наявності в одній справі одночасно сукупності пом’якшуючих і обтяжуючих обставин. Аналіз КК 2001 року підтверджує, що в законі відсутні обмеження у визначенні судом покарання, близького до мінімуму санкції, або навіть у застосуванні ст. 69 КК за наявності в кримінальній справі разом із пом’якшуючими й обтяжуючих обставин.

Ґрунтуючись на розумінні юридичної природи та значенні кожного з розглянутих положень, передбачених в п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, автор приходить до висновку про необхідність виділення кожного з трьох правил у самостійні види загальних засад. У зв’язку з цим пропонується визначення кожного з них в окремому пункті ч. 1 ст. 65 КК України, виділивши пункти 3, 4 і 5:
“3) врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину”; “4) врахування особи винного”; “5) врахування обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання”.

Розділ 3 „Співвідношення загальних засад призначення покарання із спеціальними засадами призначення покарання” присвячено дослідженню співвідношення загальних і спеціальних засад призначення покарання. У зв’язку з цим розглядаються поняття, юридична природа, види та значення спеціальних засад призначення покарання.

Аналіз норм КК України 2001 року, що стосуються призначення покарання, дозволив зробити висновок про те, що, крім загальних засад призначення покарання, у них фактично передбачено й спеціальні правила призначення покарання, зумовлені специфікою конкретних інститутів кримінального права. До спеціальних правил призначення покарання, зокрема, пропонується віднести: правила призначення покарання особі, яку визнано судом обмежено осудною (ч. 2 ст. 20 КК України); правила призначення покарання особі, яка вчинила злочин під час виконання спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. 3 ст. 43 КК); правила призначення покарання за незакінчений злочин і за злочин, вчинений у співучасті (ст. 68 КК України); правила призначення покарання за сукупністю злочинів і вироків (ст.ст. 70, 71 КК України); правила призначення покарання неповнолітнім (ст. 103 КК України).

На підставі аналізу цих статей зроблено висновок, що ознаками, які характеризують і відображають специфіку спеціальних правил, є такі: 1) вони являють собою передбачені в КК України правила призначення покарання; 2) їх зміст зумовлений особливостями певних кримінально-правових інститутів, що виражають специфіку вчиненого злочину або особливості суб’єкта злочину; 3) вони застосовуються на підставі загальних засад призначення покарання.

У дисертації сформульовано авторське поняття спеціальних засад призначення покарання, під якими розуміються передбачені в кримінальному законі правила призначення покарання, обов’язкові для індивідуалізації покарання винному з урахуванням специфіки вчиненого злочину або особливостей суб’єкта злочину.

На підставі аналізу сутності та юридичної природи спеціальних засад призначення покарання в роботі визначається, що їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання виявляється в тому, що: 1) спеціальні правила (засади) застосовуються тільки на підставі загальних засад призначення покарання; 2) застосування спеціальних правил призначення покарання є обов’язковим за наявності певних конкретних, передбачених у кримінальному законі обставин, які відображають специфіку кримінально-правових інститутів (інститути незакінченого злочину, співучасті, множинності злочинів, призначення покарання неповнолітнім тощо).

Аналіз КК 2001 року показав, що законодавець не врахував специфіки всіх інститутів кримінального права при визначенні спеціальних правил призначення покарання. Зокрема, у КК України 2001 року не конкретизовано спеціальних правил призначення покарання особі, яку визнано судом обмежено осудною (ч. 2 ст. 20 КК).

Дисертант обґрунтовує необхідність конкретизувати правила призначення покарання обмежено осудним особам, винним у вчиненні злочину, у зв’язку з чим запропоновано доповнити КК України статтею „Призначення покарання обмежено осудним особам, винним у вчиненні злочину”, яку слід подати в розділі XI „Призначення покарання”.

У висновках у скороченій формі підбиваються підсумки дослідження та визначається його значення. Головними теоретичними та прикладними результатами роботи є такі висновки:

1. Інститут призначення покарання ґрунтується на принципах призначення покарання, які відбивають основні, загальнообов’язкові положення цього інституту на сучасному етапі розвитку кримінального законодавства та науки кримінального права.

2. Систему принципів призначення покарання складають: 1) загальні та галузеві принципи, що мають специфічний прояв у призначенні покарання: законність, справедливість, гуманізм та інші; 2) спеціальні принципи інституту призначення покарання: індивідуалізація покарання й економія заходів кримінально-правового примусу.

3. Загальні засади призначення покарання ? це передбачена в кримінальному законі система загальних правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покарання.

4. У процесі дослідження виявлено деякі недоліки й суперечності в санкціях окремих статей Особливої частини, що передбачають відповідальність за вчинення злочину, для усунення яких запропоновано низку змін до Кримінального кодексу України. Отже, з метою вдосконалення чинного кримінального законодавства, підвищення ефективності призначення покарання пропонується:

4.1. Узгодити назву такого виду покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, у всіх статтях як Загальної, так і Особливої частини КК з назвою, яка передбачена в статтях 51, 55 КК, оскільки саме в цих статтях визначаються поняття, зміст і особливості призначення цього виду покарання.

4.2. Виходячи зі змісту ст. 51 КК, змінити в санкціях ч. 1 ст. 137; ст. ; ч. 2 ст. 171; ч. 2 ст. 351 КК послідовність видів покарань залежно від їх суворості.

4.3. Виключити з тексту ч. 1 ст. 374 КК слова „або виправними роботами на строк до двох років”.

4.4. Змінити зміст санкцій ст. 159, ч. 3 ст. 160, ст. 178 та ч. 2 ст. 303 КК, передбачивши тільки верхні межі покарання у вигляді позбавлення волі, з метою одноманітного використання правил конструювання санкцій у КК України.

4.5. Переглянути санкції статей, передбачених у ч. 1 ст. 139, ч. 1 ст. 203 КК, у частині визначення видів основного й додаткового покарання.

4.6. Викласти чч. 1, 2 ст. 100 КК в такій редакції: „1. Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 14 років...” (далі ? за текстом ч. 1 ст. 100 КК). 2. Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 14 років...” (далі ? за текстом ч. 2 ст. 100 КК)”.

5. У зв’язку з введенням уперше в КК України 2001 року норми про класифікацію злочинів залежно від ступеня їх тяжкості (ст. 12) обґрунтовується висновок, що зміст загального правила врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, складається з двох вимог: по-перше, суд у кожному конкретному випадку призначення покарання зобов’язаний, відповідно до ст. 12 КК України, визначити категорію злочину, до якої законодавець відносить вчинений злочин та її правові наслідки; по-друге, суд повинен у межах певної категорії врахувати індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, який зумовлений його конкретними об’єктивними та суб’єктивними ознаками.

6. Обов’язковими ознаками обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання, запропоновано визначити такі: 1) ці обставини не впливають на кваліфікацію; 2) вони враховуються судом при призначенні покарання конкретній особі за вчинення нею конкретного злочину; 3) їх урахування є обов’язком, а не правом суду; 4) вони впливають на застосування до особи певних кримінально-правових інститутів: пільгових або, навпаки, більш суворих; 5) законодавцем чітко визначено сутність цих обставин як таких, що за своїм змістом зменшують чи підвищують суспільну небезпечність діяння або особи; 6) законодавча оцінка їх сутності не може бути змінена судом при призначенні покарання конкретній особі: суд не може визнати передбачену законом пом’якшуючу обставину як обтяжуючу і навпаки; 7) перелік пом’якшуючих обставин, відповідно до принципу гуманізму, не є вичерпним: суд у конкретній справі може врахувати як пом’якшуючі й такі, що в ч. 1 ст. 66 КК не перелічені; 8) відповідно до принципу законності перелік обтяжуючих обставин визначається законом як вичерпний: суд не може визнати обтяжуючою таку ознаку, яка в ч. 1 ст. 67 КК не названа; 9) якщо будь-яка з обставин, передбачених у ст.ст. 66, 67 КК, одночасно передбачена в статті Особливої частини