ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
СТРИЖАК АНДРІЙ АНДРІЙОВИЧ
УДК 342.9
ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ ДІЯЛЬНОСТІ СУДІВ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ
Спеціальність: 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Київ – 2005
Дисертацією є рукопис
Робота виконана у Відділі проблем державного управління та адміністративного права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України
Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор
член-кореспондент Академії правових наук України, Заслужений юрист України
Селіванов Анатолій Олександрович,
Постійний представник Верховної Ради України в Конституційному Суді України, член Вищої ради юстиції України
Офіційні опоненти - доктор юридичних наук, професор
Гаращук Володимир Миколайович,
професор кафедри адміністративного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого;
кандидат юридичних наук, академік Академії правових наук України, Заслужений юрист України Селівон Микола Федосович,
Голова Конституційного Суду України.
Провідна установа - Національна академія внутрішніх справ України МВС України
Захист відбудеться 04.03.2005 року о 16 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.867.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053 м.Київ, пров. Несторівський, 4.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053 м.Київ, пров. Несторівський, 4.
Автореферат розісланий 04.02. 2005 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради О.М. Биков
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Становлення і розвиток незалежної судової влади в Україні, поступова реалізація ідеї спеціалізації судів, тенденція до зростання кількісного складу суддів та судового персоналу у зв’язку із збільшенням обсягу справ за зверненнями громадян, створення умов для ефективного і доступного судового захисту конституційних прав і свобод особи, підвищення професійного рівня суддівського корпусу, об’єктивно вимагають створення ефективного і обумовленого правовими та матеріально-фінансовими засобами забезпечення діяльності органів правосуддя.
В сучасних реаліях, коли на стан реалізації правосуддя в Україні, і передусім в судах загальної юрисдикції, й досі несприятливо впливають дефіцитні умови бюджетного фінансування, низького рівня матеріально-технічного і соціально-побутового утримання суддів та працівників апаратів судів, можна спостерігати накопичення негативних проблем під час виконання суддями своїх посадових завдань, їх надмірне перевантаження, що доповнюється недостатньою методичною та нормативно-правовою базою судової діяльності, недосконалістю системи підготовки і підвищення кваліфікації кадрів органів правосуддя. При цьому особливо важливого значення набувають питання пошуку шляхів належного забезпечення умов здійснення правосуддя в судах першої та апеляційної інстанції за допомогою в першу чергу застосування інструментів державного управління наявними матеріальними, кадровими, організаційними ресурсами, удосконалення функціональних зв’язків службовців органів правосуддя.
Автор спирається на результати соціологічних досліджень, проведених серед суддів та персоналу ряду судів України, що підтверджує актуальність теми дослідження, зважаючи на виявлені чинники, які несприятливо впливають на якісне правосуддя за обставин постійного зростання кількості судових справ. Результати опитування суддів свідчать, що поряд з низькою правовою культурою населення і значної кількості службовців, негативний вплив спричиняє існуюча система забезпечення судової діяльності, недостатня нормативна визначеність процедур управління персоналом місцевих та апеляційних органів правосуддя і правового статусу голів цих судів, відсутність системних підходів щодо автоматизації діловодства в судах загальної юрисдикції, механізмів підвищення освітнього рівня працівників судової системи взагалі. Означені негативні тенденції в цілому є характерними для всієї системи місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції в Україні, що вимагає проведення теоретичних досліджень і пошуку шляхів виходу із такого становища.
Насамперед судова практика викликає необхідність теоретичного узагальнення існуючих організаційно-правових відносин у сфері забезпечення діяльності органів правосуддя, розробки концепції ефективного здійснення державного управління в органах правосуддя щодо забезпечення діяльності суддів, виявлення і наукової оцінки прогресивних форм та методів судово-управлінської діяльності, втілення принципу наукової організації праці службових осіб судів, запровадження відповідних правових засобів їх практичної реалізації.
Теоретичні дослідження враховують досвід організації роботи правоохоронних органів (МВС, прокуратури, податкової і митної служб та ін.), які безпосередньо функціонують у сфері державного управління, доцільність застосування відповідних науково-обґрунтованих підходів і щодо здійснення функцій із організаційного забезпечення правосуддя в Україні. В свою чергу це підтверджує необхідність проведення спеціальних монографічних досліджень у даній сфері. Поряд із цим, слід відмітити, що в науці адміністративного права на протязі тривалого періоду не приділялася належна увага суспільним відносинам, що складають предмет правового регулювання цієї галузі права і пов’язані з внутрішньою організацією роботи апарату судової влади. Незважаючи на прийняття нового Закону України “Про судоустрій”, вони поки що не стали об’єктом системного аналізу провідних вчених-юристів. А тому, закономірним є те, що ґрунтовне вивчення питань функціонування управлінських відносин у сфері організації діяльності судів загальної юрисдикції в Україні, має актуальне значення і з точки зору розвитку теорії адміністративного права та державного управління.
Незважаючи на сучасний порівняно низький рівень теоретичного забезпечення реалізації організаційного управління в сфері забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції в Україні, необхідно відзначити, що його поступовому практичному удосконаленню у значній мірі сприяє плідна робота Верховного Суду України, Ради суддів України, Державної судової адміністрації України, знання та погляди провідних організаторів судової діяльності – В.Т. Маляренка, В.С. Стефанюка, П.П. Пилипчука, М.Ф. Селівона, Д.М.Притики, В.Я. Карабаня. Особливо слід відмітити появу першої праці колективу вчених і практиків щодо організації судової влади в Україні за редакцією професора А.О. Селіванова, яка була позитивно сприйнята у сфері судочинства.
Фундаментальне значення у справі раціоналізації державного управління забезпеченням діяльності судів в Україні мають також й думки та пропозиції, сформульовані у роботах таких відомих представників вітчизняної науки державного управління та адміністративного права як: В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, Д.М. Бахраха, Ю.П. Битяка, В.М. Гаращука, І.П. Голосніченка, С.В. Ківалова, Л.В. Коваля, Ю.М. Козлова, Є.Б. Кубка, Б.М. Лазарева, Н.Р. Нижник, В.П. Пєткова, Г.І. Петрова, А.О. Селіванова, Ю.О. Тихомирова, М. М. Тищенка, В.В. Цвєткова, Ю.С. Шемшученка, М.К. Якимчука, Ц.А. Ямпольської та ін.
Викладене пояснює, на наш погляд, актуальність обраної теми кандидатської дисертації, її структуру, зміст, а також вибір наукового, нормативно-правового та емпіричного матеріалу, який використовувався під час написання роботи.
Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до теми науково-дослідних робіт відділу проблем державного управління та адміністративного права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України “Проблеми адміністративно-правового забезпечення реформування державного управління в Україні”, ґрунтується на положеннях Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 року № 907, наказу Державної судової адміністрації України від 07 листопада 2003 року N 576 “Про затвердження Концептуальних положень реформування організації діяльності судів загальної юрисдикції”.
Зміст та основні положення дисертаційного дослідження знайшли теоретичне обґрунтування, виходячи із практичних потреб, які відповідають основним завданням здійснення судової та адміністративної реформ в Україні.
Мета та завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у здійсненні комплексного наукового аналізу функціонування чинної системи державного управління в сфері забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, виробленні пропозицій щодо її оптимізації, удосконалення правового регулювання судово-організаційної роботи за умов побудови в Україні демократичної правової держави, подальшої глобалізації та інформатизації українського суспільства.
Відповідно до поставленої мети автором в дисертації зроблена спроба обґрунтувати та вирішити такі науково та практично значимі завдання:
-
на основі існуючої теоретичної бази та чинного законодавства про судоустрій та судочинство встановити сучасний зміст поняття управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції, його сутність, структуру та особливості, з’ясувати місце і роль цієї діяльності у механізмі загальних і спеціальних засад державного управління в Україні;
-
за допомогою методу історичного аналізу дослідити основні етапи становлення системи організаційно-матеріального забезпечення судів в Україні для виявлення найбільш характерних тенденцій і перспектив її розвитку;
-
встановити природу, специфічні ознаки і закономірності функціонування управлінських відносин у галузі забезпечення діяльності органів правосуддя, теоретично обґрунтувати адміністративно-правовий статус їх учасників, здійснити відповідну наукову класифікацію;
-
узагальнити основні форми (прояви) та принципи здійснення управлінської діяльності щодо влаштування роботи загальних судів в Україні, сформулювати рекомендації щодо пріоритетності і обґрунтованості їх найбільш ефективного застосування;
-
з’ясувати чинну систему суб’єктів державного управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції в Україні, на основі аналізу передового зарубіжного досвіду організації роботи відповідних органів і посадових осіб, внести рекомендації щодо концептуальних підходів її подальшого удосконалення;
-
виявити шляхи та засоби раціоналізації здійснення державного управління забезпеченням діяльності судів, визначити шляхи розвитку законотворчості у даній галузі.
Об’єктом дослідження є система державного управління в сфері забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції в Україні, закономірності її становлення і функціонування, напрямки розвитку та модернізації.
Предметом дослідження виступають теоретичні проблеми організації і правового регулювання управлінських відносин, пов’язаних із забезпеченням функціонування суддівського корпусу судів загальної юрисдикції та персоналом, який його обслуговує, виявлення шляхів та засобів забезпечення ефективної реалізації завдань правосуддя в Україні.
Методи дослідження. У процесі проведення дослідження використовувалися наступні методи наукового пізнання:
-
діалектичний – застосування якого дало можливість, по-перше, проаналізувати наявні погляди щодо поняття, особливостей і характеру державного управління забезпеченням загальних судів у їх єдності та протиріччі, по-друге, побудувати концепцію організації діяльності щодо забезпечення реалізації правосуддя по конкретних цивільних, кримінальних та адміністративних справах, з’ясувати організаційні позасудові функції керівників та інших посадових осіб місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції, по-третє, виявити внутрішньо та зовнішньо системні взаємозв’язки і залежності у діючому механізмі організації судової діяльності, по-четверте, встановити відмінні і загальні ознаки правових категорій “організаційне керівництво” та “організаційне забезпечення” в судах;
-
історико-правовий – звернення до питань еволюції актів регулювання судової системи дозволило дослідити основні закономірності становлення вітчизняної системи державного управління в сфері забезпечення судів, визначити тенденції і шляхи її оновлення, модернізації;
-
системно-структурний – уможливив визначення місця організаційного управління в сфері забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції у системі державного управління та адміністративного права України, встановлення видів й проведення класифікації судово-управлінських відносин, кола їх суб’єктів, виявлення прогалин і недоліків у відповідній нормативно-правовій базі;
-
соціологічний – дозволив встановити найбільш важливі та першочергові напрями реформування діяльності з організаційно-матеріального забезпечення місцевих та апеляційних судів в Україні, коло управлінських заходів, запровадження яких сприяє зміцненню довіри до судової влади та зростанню її авторитету в суспільстві;
-
порівняльно-правовий - надав змогу дослідити прогресивний досвід організації судової діяльності у різних країнах та правових системах, зробити узагальнення щодо доцільності і можливості його використання в Україні;
-
логіко-семантичний – сприяв поглибленню та розвитку категорійного апарату наук державного управління та адміністративного права у сфері налагодження функціонування апарату судів загальної юрисдикції, обґрунтуванню критеріїв для застосування положень теорії наукової організації праці у практичній судово-організаційній діяльності.
Теоретичної основою дослідження є фундаментальні знання наук управління, загальної теорії держави і права, конституційного, адміністративного та інформаційного права, філософії, соціології, сформульовані у працях як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців, енциклопедична юридична література.
Емпіричну основу роботи склали дані і статистична інформація щодо організаційного керівництва й забезпечення роботи місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції в Україні, положення Конституції та законів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства юстиції України і Державної судової адміністрації України, рішень Конституційного Суду України та Ради суддів України у даній сфері, локальні правові акти внутрішньоорганізаційного управління апеляційного суду Закарпатської та інших областей України.
Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що дисертація є першим у вітчизняній юридичній науці монографічним дослідженням теоретичних проблем реалізації державного управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції в Україні. Новизна міститься у запропонованих автором висновках і положеннях, до числа яких можна віднести наступні:
-
визначено поняття державного управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції як організаційної, розпорядчої, контрольно-технічної, матеріально-фінансової та документально-архівної діяльності керівників (голів та їх заступників) відповідних судів, а також керуючих секретаріатами (апаратами) цих органів судової влади та спеціально створених державних органів виконавчої влади (їх посадових осіб), які відповідно до чинного законодавства України про судоустрій, здійснюють діяльність з організації та забезпечення належної реалізації судочинства в даних судах. Державне управління в судах виключає можливість будь-якого владного впливу на діяльність суддів щодо вирішення конкретних судових справ;
-
обґрунтовано правову природу управління в судах загальної юрисдикції як виду державного управління із специфічними ознаками і правовою природою, існування якого обумовлено потребами внутрішньої організації та забезпечення своєчасного розгляду суддями численних судових справ, які знаходяться на вирішені у цих органах судової влади;
-
зроблено висновок про те, що реалізація судової влади в Україні не обмежується лише здійсненням судочинства, діяльністю із встановлення істини у кожній конкретній судовій справі, захистом прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а й передбачає створення для цього відповідних організаційних передумов. Функціонування системи судів загальної юрисдикції вказує на діяльність не тільки відповідного корпусу суддів, а й працівників апарату цих судів, закладів, які забезпечують підготовку і перепідготовку кадрів для судової системи, відповідних судово-експертних та науково-дослідних організацій;
-
установлена допустимість організаційного керівництва в суді загальної юрисдикції у наш час виключно його керівником (головою суду або його заступниками). Ця діяльність передбачає організацію праці суддів та службовців секретаріату суду з метою налагодження своєчасного, повного і всебічного розгляду кожної направленої їм судової справи, без втручання у процес застосування ними норм матеріального і процесуального права, забезпечення належного ведення архіву та статистики в суді, прийому громадян тощо;
-
надані пропозиції про доцільність запровадження електронного діловодства у всіх судах загальної юрисдикції, забезпечення вільного доступу громадян до інформації про рух окремої судової справи за допомогою інформаційних мереж даних, спрямування частини сплаченого за розгляд справи державного мита на покращення умов роботи суддів та працівників апаратів цих судів, посилення вимог до охорони приміщень судів, учасників судових проваджень;
-
з огляду на відсутність централізованих програм підвищення кваліфікації голів і суддів місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції, їх керівникам рекомендовано укладати спеціальні договори про спільну діяльність для взаємного консультування та обміну досвідом правозастосування, організації проведення відповідних семінарів, курсів із запрошенням на них провідних учених-юристів та суддів вищих органів правосуддя України;
-
зроблено висновок про те, що удосконалення правового регулювання діяльності із державного управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції в Україні, статусу її владних суб’єктів потребує, зокрема, опрацювання і прийняття законів України “Про адміністративні посади в органах судової влади”, “Про державну судову адміністрацію”, “Про фінансування судів” тощо.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що винесені на захист основні положення наукової роботи можуть бути використані:
-
у науково-дослідницькій діяльності – для подальшого розвитку положень наук державного управління та адміністративного права, як фундамент для здійснення спеціалізованих досліджень окремих аспектів реалізації управління в органах судової влади України, комплексного з’ясування питань правового статусу, форм і методів роботи державної судової адміністрації;
-
у сфері правотворчості - для прийняття нормативно-правових актів у сфері організаційного керівництва та забезпечення роботи місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції в Україні, удосконалення і деталізації чинного законодавства про судоустрій;
-
у навчальному процесі – з метою підготовки і підвищення кваліфікації суддів та працівників апаратів місцевих та апеляційних судів в Академії суддів України, на спеціальному факультеті Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого та у відповідному Інституті Одеської національної юридичної академії;
-
у безпосередній організаційній діяльності керівників судів загальної юрисдикції та посадових осіб державної судової адміністрації як методичної основи для здійснення їх посадових завдань.
Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана і обговорена у відділі проблем державного управління та адміністративного права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Окремі положення дисертації доповідалися автором на науково-практичних конференціях та семінарах: “Права і свободи людини та сучасний суспільний прогрес” (м. Ужгород, 1999 р.), “Проблеми розвитку системи перегляду судових рішень в Україні” (м. Київ, 2003 р.), “Проблеми удосконалення управління в місцевих та апеляційних судах загальної юрисдикції” (м. Київ, 2004 р.) та ін.
Окремі положення дисертації щодо раціоналізації державного управління забезпеченням діяльності судів застосовувалися автором в практичній діяльності на посаді голови апеляційного суду Закарпатської області.
Публікації. За темою дисертації здобувачем опублікована монографія (обсяг 6, 3 умов. друк. арк.) та чотири статті у наукових виданнях, які затверджені як фахові рішеннями ВАК України.
Структура дисертації. Відповідно до мети, завдань і предмету дослідження дисертація складається із вступу, двох розділів, які включають сім підрозділів, висновків та списку використаних джерел (200 найменувань). Повний обсяг дисертації складає 170 сторінок (без урахування списку використаних джерел).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт та предмет, методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів, особистий внесок здобувача для їх одержання, апробація результатів дисертації та публікації, структура й обсяг роботи.
Перший розділ “Теоретичні основи організації державного управління в сфері забезпечення діяльності органів правосуддя” присвячений аналізу проблем поняття, сутності, основних принципів і організаційно-правових форм державного управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції, визначається правова природа управлінських відносин у судовій сфері.
В першому підрозділі “Поняття і сутність державного управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції” розглядаються питання сутності і особливостей діяльності з державного управління у сфері забезпечення функціонування органів правосуддя в Україні, з’ясовується її місце в механізмі держави, обґрунтовується відповідне поняття.
Проаналізувавши численні наукові видання у галузі теорії державного управління, здобувач відмічає, що належна організація діяльності будь-якого структурного елементу державного апарату є одним із визначальних факторів його ефективної і продуктивної діяльності. З огляду на це акцентується увага на тому, що дослідження проблем державного управління забезпеченням судочинства в нашій державі потребує, в першу чергу, з’ясування його змісту, принципів і форм функціонування, системи та компетенції відповідних уповноважених державою органів і посадових осіб, оскільки це безпосередньо зв’язано з підвищенням ефективності роботи судових органів України в напрямку гарантування конституційних прав і законних інтересів особи. Підкреслюється низький рівень досліджень означених проблем в сучасній теорії державного управління та адміністративного права.
Автор встановив, що запропоновані за часів СРСР (переважно в 60-70 роках минулого століття) методологічні підходи щодо вирішення завдань реалізації державного управління у сфері забезпечення діяльності органів правосуддя відображали існуючу тоді ситуацію обмеженої самостійності судових органів, передбачали можливість організаційного керівництва суддями та нагляду за їх діяльністю з боку партійних, виконавчо-розпорядчих органів і впливу прокуратури через нагляд за їх діяльністю. Атмосфера тотального впливу партійного апарату на суд відповідним чином позначилася на змісті монографії Н.В.Блінової “Судебное управление в СССР”, що опублікована у 1962 році, роботі В.П. Божьєва, Т.Н. Добровольської та І.Д. Перлова під назвою “Организационное руководство судами в СССР (судебное управление)”(1966 рік), С.М. Ходиревського “Суд и судебное управление” (1976 рік), учбового посібника Г.М. Агєєвої “Организационное руководство судами” (1978 рік). Але здобувач не піддає названі роботи категорично негативним оцінкам, адже вони достатньо повно відображали ситуацію щодо організації діяльності судів, що існувала в ті часи.
Підкреслюється, що органи правосуддя повинні мати особливий статус і здійснювати свої функції самостійно. Разом із тим, у сферу організації судової діяльності залучені й інші органи державної влади. Саме завдяки спільній діяльності законодавчих та виконавчих суб’єктів державної влади досягаються завдання налагодження функціонування судочинства в Україні, створюються умови для охорони суспільного і державного порядку, судового захисту прав та свобод громадян. Автор відмічає, що повноваження Верховної Ради України та Президента України щодо судової влади мають, головним чином, установчий характер. Відповідно до статті 128 Конституції України глава держави здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років, а парламент – обирає усіх інших судів, окрім суддів Конституційного Суду України, безстроково. Крім того, на Президента України покладено функцію утворення (заснування, реорганізації, ліквідації) у порядку визначеному законом судових органів, визначення кількісного складу суддів в судах, призначення і звільнення з посад голів та заступників голів судів (ст. 20 Закону України “Про судоустрій України”).
З врахуванням “вузьких” (адміністративно-правових) підходів щодо поняття державного управління, досліджено сутність державного управління забезпеченням діяльності органів правосуддя як владно-розпорядчої роботи уповноважених державою органів і посадових осіб щодо організаційного, матеріального, фінансового, технічного, інформаційного та іншого задоволення потреб судів, спрямування діяльності апаратів судових органів, що має здійснюватися на основі та на виконання Конституції та законів України при дотриманні принципу незалежності суддів і невтручанні у їх діяльність із здійснення судочинства.
Системний розгляд положень чинного законодавства про судоустрій дозволив установити те, що в змісті поняття “державне управління забезпеченням діяльності судів” слід розмежовувати діяльність з організаційного керівництва в судах і матеріально-технічного забезпечення судів. Організаційне керівництво здійснюється, на сьогоднішній день, керівниками відповідних судів і передбачає організацію праці суддів та службовців секретаріатів судів з метою налагодження своєчасного, повного і всебічного розгляду кожної дорученої їм судової справи, без втручання у процес застосування ними норм матеріального і процесуального права, забезпечення належного ведення архіву та статистики в судах, прийому громадян тощо. Організаційно-матеріальне забезпечення судочинства полягає у створенні фінансових, матеріальних, технічних, кадрових, інформаційних та методичних умов для функціонування судів. Воно фактично означає провадження дій щодо задоволення поточних потреб діяльності судів, надання їм достатніх матеріальних засобів для ефективної роботи. У наш час організаційно-матеріальне забезпечення місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції здійснює Державна судова адміністрація України та її територіальні управління, а Верховного Суду України, Вищого господарського суду України – секретаріати (апарати) цих судових інстанцій.
Другий підрозділ “Адміністративно-правова природа управлінських відносин в судах” передбачає дослідження питань юридичної природи, правових підстав для виникнення і функціонування відносин, пов’язаних з організацією і забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції в Україні, властивостей такого роду зв’язків.
Здобувач обґрунтовує думку про те, що здійснюючи державне управління забезпеченням діяльності органів правосуддя, уповноважені державою органи і посадові особи виконують поставлені перед ними завдання, виступаючи при цьому суб’єктами державно-управлінських відносин. Управлінські взаємозв’язки розглядаються як своєрідна специфічна форма реалізації цілей держави в реальній сфері організації функціонування системи судів загальної юрисдикції в Україні, їх фінансового, матеріального і методичного забезпечення, що провадиться на законодавчій основі і має конкретний прояв функцій управління в судовій сфері.
Управлінські відносини в судах, на погляд автора, за своєю сутністю виступають свідомими, вольовими, стійкими, організаційно-владними зв’язками, що складаються між керівництвом органів судової влади та працівниками судів, а також іншими уповноваженими державою суб’єктами (Державною судовою адміністрацією України) в процесі здійснення діяльності з організації та забезпечення функціонування правосуддя в Україні.
Звертаючись до сучасної адміністративно-правової літератури, здобувач встановлює, що переважна більшість вчених-адміністративістів безумовно відносить державно-управлінські відносини, що виникають у зв’язку із організацією діяльності апарату органів судової влади, до сфери правового регулювання цієї галузі права. Утім будь-які ґрунтовні дослідження даного виду зв’язків в науці відсутні. На думку автора, з моменту правового врегулювання управлінські відносини, пов’язані із забезпеченням роботи органів судової влади, набувають офіційного правового характеру і при наступному правозастосуванні функціонують вже як адміністративно-правові зв’язки. Щодо адміністративно-правового характеру управлінських відносин, які стосуються забезпечення правосуддя, вказує й правовий статус відповідних органів держави, спеціально створених для безпосередньої реалізації цих функцій, - державної судової адміністрації як окремої підсистеми органів виконавчої влади.
Запропонована класифікація адміністративно-правових відносин, які встановлюються під час здійснення забезпечення діяльності органів правосуддя, за такими критеріями: - співвідношення прав і обов’язків їх учасників; - направленість (об’єкт регулювання); - суб’єкт управління; - юридичний характер; - конкретний зміст; - тривалість дії у часі та ін.
Третій підрозділ “Принципи організації та здійснення державного управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції”. Принципи державного управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції розглядаються здобувачем як вихідні ідеї, настанови щодо уможливлення належної діяльності персоналу конкретного органу правосуддя, що обумовлюються завданнями ефективного здійснення судочинства в окремій адміністративно-територіальній одиниці України. Відзначено, що вони концентрують у собі загальні та спеціальні риси діяльності з управління соціальними системами, виступають окремою підсистемою принципів державного управління. Враховуючи специфіку діяльності у сфері організації функціонування правосуддя, запропоновано їх розмежовувати на принципи безпосередньо забезпечення функціонування суддів, а також працівників апаратів цих судів, а також зумовлюючі зміст такої діяльності принципи побудови системи судів загальної юрисдикції. При цьому вказується, що принципи побудови системи судів мають первинний (установчий) характер, визначають напрямки діяльності з організації забезпечення судової системи, кадрового, професійного задоволення потреб судів.
У цьому підрозділі дана характеристика таких правових принципів побудови системи судів загальної юрисдикції як: - єдності системи даних судів; - законності відповідної організаційної діяльності; - демократизму; - професійного добору кадрів; - територіальної побудови; - спеціалізації судової діяльності. До організаційних принципів забезпечення функціонування органів правосуддя здобувач відносить: - диференціації та фіксації повноважень уповноважених суб’єктів забезпечення судової діяльності; - відповідального керівництва; - поєднання єдиноначалля та колегіальності в діяльності із забезпечення судів; - взаємодії (координації) відповідних суб’єктів управління; - контролю; - оптимальності (раціональності) управління забезпеченням діяльності судів; - інформаційної достатності процесу управління тощо.
Четвертий підрозділ “Організаційно-правові форми здійснення управління в сфері забезпечення діяльності органів правосуддя”. Відмічається, що діяльність з реалізації державного управління забезпеченням діяльності органів правосуддя практично проявляється у певних зумовлених правом (враховуючи обставини побудови правової держави в України) конкретних діях компетентних органів і посадових осіб, які пов’язані з досягненням цілей та завдань організаційного й матеріального забезпечення функціонування судочинства в державі, формах управлінської діяльності. Під формами державного управління у сфері забезпечення функціонування органів правосуддя автор розуміє певні однорідні управлінські дії, в яких знаходить вираз діяльність компетентних органів держави і посадових осіб щодо уможливлення здійснення судочинства в державі.
Аналіз практики державного управління забезпеченням діяльності загальних судів дозволив автору стверджувати, що відповідні компетентні посадові і службові особи можуть виконувати тут свої управлінські завдання в таких формах: 1) організаційні заходи (організаційна робота); 2) матеріально-технічні дії; 3) прийняття загальнообов’язкових правил поведінки; 4) видання індивідуальних актів управління; 5) вчинення юридично-значимих дій. Здобувач вважає, що під час здійснення державного управління в сфері забезпечення діяльності органів правосуддя провідне місце належить саме організаційним формам, адже саме завдяки їм практично налагоджуються функціональні зв’язки між елементами судової системи, динамічно і оперативно підтримується необхідний режим її життєздатності, визначаються шляхи і засоби забезпечення потреб. Організаційні дії лише у загальному плані передбачаються правом, а тому виступають як способи достатньо вільного пошуку оптимального варіанту вирішення певної управлінської проблеми у галузі організації та забезпечення функціонування судів. Але це не означає відсутність правових форм у сфері, що розглядається. Вони також мають тут місце, але не так широко представлені як організаційні та матеріально-технічні заходи. Очевидно, що регламентація форм управлінської діяльності у сфері забезпечення правосуддя визначає засади відповідної організаційної роботи, надає їй упорядкованого вигляду.
Зазначено, що центральне місце у системі нормативного регулювання державно-управлінських відносин у сфері забезпечення процесу судочинства займають накази голови Державної судової адміністрації України, керівників територіальних управлінь цього центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом. Їх акти багаторазової дії в цілому можуть стосуватися питань формування системи кадрового добору місцевих та апеляційних судів, забезпечення кваліфікованого рівня корпусу суддів, працівників апаратів судів, організації проходження навчальної практики в судах, нормативів фінансового задоволення потреб судів, налагодження планово-фінансової роботи і бухгалтерського обліку в судах та установах судової системи, медичного та санаторно-курортного забезпечення суддів й працівників апаратів судів, надання їм житла, діяльності служби судових розпорядників, інформаційного і технічного оснащення судів та ін.
Голови судів (місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих, Верховного) видають нормативні акти з питань організації роботи відповідних органів правосуддя (ст. ст. 24, 28, 41, 50 Закону України “Про судоустрій України”). Формою їх управлінських рішень нормативного змісту є накази, які слід розглядати як прояви адміністративної діяльності керівників цих органів, що звернені до підлеглих підрозділів та їх працівників (головним чином до службовців апарату чи секретаріату суду) і містять у собі обов’язкові для виконання приписи щодо їх поведінки у тих чи інших ситуаціях, пов’язаних з організацією процесу здійснення судочинства у відповідному суді. Головами судів можуть затверджуватися Положення про апарат (секретаріат) суду чи його структурні підрозділи (служби), Правила проходження державної служби в апараті суду, внутрішнього трудового розпорядку суду, посадові інструкції працівників тощо. Подібні акти керівників органів правосуддя визнаються здобувачем локальними джерелами адміністративного права.
Організаційну діяльність у сфері державного управління забезпеченням діяльності судів здобувач визначає як сукупність управлінських дій, спрямованих на утворення та уможливлення нормального функціонування судів, що позбавлені детальної правової регламентації та здійснюються уповноваженими суб’єктами за їх власним розсудом та навичками з метою досягнення високоефективного рівня якості відправлення правосуддя в державі.
За предметною (функціональною) спрямованістю відокремлюються наступні організаційні дії у сфері забезпечення діяльності органів правосуддя: а) що мають на меті професійно-кадрове забезпечення функціонування судів; б) з розподілу навантаження між суддями, обов’язків працівників апарату суду, службовців державної судової адміністрації; в) пов’язані з проведенням колективних обговорень і колегіальним вирішенням певних управлінських проблем; г) з розподілу і використання фінансово-матеріальних ресурсів; в) із встановлення порядку забезпечення і користування організаційно-технічними засобами та канцелярським приладдям; д) направлені на узгодження і підпорядкування діяльності підрозділів і служб секретаріату суду; е) пов’язані з інформаційним, нормативно-правовим і науковим забезпеченням процесу відправлення правосуддя; ж) з вирішення соціально-побутових і санаторно-курортних проблем суддів та службовців апарату суду; з) пов’язані із залученням до відправлення правосуддя народних (присяжних) засідателів тощо.
Розділ другий “Основні проблеми державного управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції” містить розгляд питань адміністративно-правового статусу державних органів забезпечення судової діяльності, встановлюються шляхи та засоби раціоналізації організації судочинства, визначаються напрямки удосконалення правового регулювання у сфері державного управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції.
Перший підрозділ “Адміністративно-правовий статус державних органів забезпечення судової діяльності” присвячений аналізу питань правового положення, прав і обов’язків спеціально уповноважених державою органів, які покликані займатися забезпеченням діяльності місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції в Україні.
Відмічається існування в сучасній юридичній науці і практиці жвавих дискусій навколо того, які органи і яким чином мають здійснювати діяльність із забезпечення функціонування системи судів загальної юрисдикції в Україні. Робиться висновок про наявність з цього приводу в цілому трьох протилежних підходів. Перший передбачає поновлення повноважень стосовно організаційного забезпечення діяльності судів за Міністерством юстиції України; другий – містить думки про доцільність, з огляду на важливість досягнення самостійності судів, функціонування спеціальних органів держави щодо забезпечення судової діяльності в межах судової гілки влади; третій – обґрунтовує переваги нинішньої ситуації, коли дані функції реалізує спеціалізована підсистема органів виконавчої влади.
Проаналізувавши всі негативні та позитивні моменти вказаних підходів щодо забезпечення діяльності органів правосуддя загальної юрисдикції, автор висловлює точку зору про доцільність запровадження в майбутньому такого механізму в даній сфері, коли забезпечення роботи судів, що розглядаються, буде здійснювати спеціальний орган державної влади, підпорядкований Верховному Суду України (подібна практика сьогодні існує в Росії, Казахстані). Це відповідатиме інтересам організаційної довершеності, системності судової гілки влади, сприятиме досягненню її дійсної незалежності від інших державних, передусім виконавчих, інституцій. Але зазначається, що запровадження подібної моделі організаційного забезпечення судової діяльності є поки що передчасним. Більш виправданим за теперішніх обставин із доходами Державного бюджету України здобувач вважає такий організаційний підхід щодо здійснення діяльності із забезпечення судочинства, за яким ці функції реалізовуватиме спеціальний орган виконавчої влади, керівник якого буде членом Кабінету Міністрів України.
У цьому підрозділі опрацьовуються особливості правового статусу щойно утвореної спеціалізованої ланки органів виконавчої влади - державної судової адміністрації. Досліджується компетенція Державної судової адміністрації України як центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом. Встановлено, що організаційними особливостями її статусу, які дозволяють відносити до окремого виду центральних органів виконавчої влади, є специфічний, відмінний від міністерств та державних комітетів, порядок призначення голови Державної судової адміністрації України та його заступників, за якого рішення про це приймається Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України, погодженим з Радою суддів України. Особливий, тобто такий, що потребує схвалення відповідними органами суддівського самоврядування, порядок передбачено і щодо призначення на посаду керівників територіальних управлінь державної судової адміністрації.
Виділено і розкрито зміст наступних основних функцій державної судової адміністрації щодо забезпечення діяльності місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції: 1. фінансові; 2. матеріально-технічні; 3. організаційні; 4. кадрові; 5. соціальні; 5. методико-інформаційні.
Підрозділ другий “Шляхи та засоби раціоналізації організації судової діяльності”. Відмічається, що суд, як і будь-яка організація (самостійна юридична особа), не може існувати без властивостей керівництва, адміністрування, вертикальних посадових взаємовідносин, формулювання прав і обов’язків співробітників, визначення форм і методів їх професійної діяльності. Голова місцевого або апеляційного суду в цьому контексті, на думку здобувача, виступає як уповноважена посадова особа, від якої залежить організація функціонування процесу розгляду кримінальних, цивільних, адміністративних та інших категорій справ у межах відповідної території держави, сприяння втіленню у життя потенціалу і можливостей судової влади на регіональному рівні. З врахуванням цього, пропонується застосовувати до його особи наступних опрацьованих теорією і практикою управління вимог щодо кандидатур на посади керівників організацій (умовна назва - менеджерів), зокрема, передусім таких як: - здоров’я і фізична бадьорість; - розум і інтелектуальні здібності; - наполегливість, енергійність, мужність у прийнятті рішень, відповідальність; - освіченість; - управлінські здібності (передбачення, вміння готувати план дій, організаційні якості, майстерність спілкування з людьми, здатність об’єднувати і скеровувати зусилля багатьох людей, вміння їх контролювати); - загальна обізнаність у всіх суттєвих чинниках відповідної сфери управління; - компетентність.
Здобувач вважає, що система судів загальної юрисдикції, як і будь-яка складна соціальна система, у наш час зазнає надзвичайно великого впливу з боку сучасних інформаційних технологій. За допомогою останніх пропонується супроводжувати весь потік справ, що розглядаються судах, оперативно і без додаткових витрат готувати звіти та дані судової статистики. Запровадження таких підходів сприятиме, на думку автора, полегшенню управління у сфері забезпечення судової діяльності, має розглядатися як найважливіша складова перспектив його удосконалення.
До діяльності із забезпечення судочинства пропонується залучати кваліфікованих IT-спеціалістів. Наголошується те, що мають бути створені спеціальні програми навчання сучасним інформаційним технологіям суддів та адміністративно-технічних працівників судів. У цьому аспекті чимале методологічно-спрямовуюче значення, на думку здобувача, може відіграти підготовка і затвердження Радою суддів України, як вищим органом суддівського самоврядування, який покликаний піклуватися питаннями організаційного забезпечення судів, спеціальних інструкцій (посібників) щодо здійснення управління (менеджменту) у судах загальної юрисдикції з врахуванням новітніх технологій автоматизації судочинства.
Підрозділ третій “Проблеми удосконалення правового регулювання державного управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції”. Аналізуючи діючу систему правового регулювання діяльності із забезпечення роботи судів з точки зору її повноти та внутрішньої узгодженості, здобувач з’ясовує, що у ній існує чимало прогалин і недоліків, які заважають ефективному здійсненню функцій з організації функціонування органів правосуддя в Україні. Відмічається, що з одного боку, недостатньо визначеним і чітким у відповідному законодавстві є сьогодні правовий статус суб’єктів управлінської діяльності в судах загальної юрисдикції. По–друге, фактично поза межами законодавчого регулювання залишаються питання фінансового, матеріально-технічного забезпечення судів. По-третє, майже відсутнє будь-яке визначення процедур і правил здійснення організаційної роботи у сфері забезпечення функціонування судочинства. Крім того, актуальною є й проблема систематизації і упорядкування відповідного законодавства, піднесення його на новий більш якісний рівень.
Одним із важливих напрямків удосконалення правового регулювання діяльності щодо організаційного керівництва в судах, в найближчому майбутньому, на думку здобувача, має стати уточнення і деталізація прав й обов’язків керівників органів правосуддя у Законі України “Про судоустрій України”. Так, щодо повноважень голів місцевих судів пропонується доповнити ст. 24 цього Закону такими фактично здійснюваними, у тому числі й організаційними функціями, які одночасно будуть становити й відповідний нормативно визначений їх обов’язок, від якого неможливо ухилятися, як-то: - безпосередній розгляд судових справ у якості
