НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

СЬОМОЧКІНА Олена Миколаївна

УДК [821.161.2-1“19”:821.411.21-193].091

РУБАЇ В ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІЙ СИСТЕМІ

УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

10.01.05 – порівняльне літературознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ–2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української і світової культури та літератур Київського міжнародного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

МУШКУДІАНІ Олександр Несторович,

Київський міжнародний університет, завідувач кафедри української і світової культури та літератур.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор

ЧІЛАЧАВА Рауль Шалвович,

Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, завідувач кафедри української та іноземних мов;

- кандидат філологічних наук ПІДПАЛИЙ Андрій Володимирович,

Київський славістичний університет, доцент кафедри філології.

Провідна установа: Чернівецький національний університет імені Юрія

Федьковича, кафедра слов’янської філології та порівняльного літературознавства, Міністерство освіти і науки України, м. Чернівці.

Захист відбудеться “12” грудня 2005 р. о 10.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “10” листопада 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г. М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Одним із найактуальніших питань сучасного українського віршознавства є проблема дослідження генези окремих жанрів та їх різновидів, зокрема жанрів запозичених, які вже стали фактами нашої поезії. І все ж основна увага дослідників зосереджена переважно на входженні в українську поезію і функціонуванні в ній західних форм. Скажімо, давно став предметом ретельних наукових студій сонет, інші тверді форми, запозичені з англійської, французької, італійської поезії. Не викликає особливих дискусій і понятійно-термінологічний апарат, розроблений західними віршознавцями.

Тим часом в українській поезії досить продуктивно функціонують жанри та жанрові різновиди, що походять із літератур народів Сходу. В цьому плані особливо слід наголосити на рубаях як оригінальній і самодостатній естетичній системі, спеціальних досліджень про жанрову специфіку й структуру якої на теренах українського віршознавства практично немає. Проте й художніми якостями, і кількісно (понад 6 тис.) рубаї посідають помітне місце в нашому версифікаційному репертуарі й тому потребують наукового осмислення, без чого загальна картина жанрово-строфічного розмаїття сучасної української поезії не буде повною. Крім того, в українському віршознавстві остаточно не сформульовані суто теоретичні поняття про рубаї, не з’ясоване питання термінологічної впорядкованості, вибору адекватної ритмічної основи та ін.

Поза належною увагою наших віршознавців лишилися й рубаї Д. Павличка, тоді як його сонетарій не раз ставав предметом глибокого аналізу. Щоправда, трапляються принагідні висловлювання чи й самі тільки згадки про звернення поета до цієї східної строфічної форми в окремих рецензіях. Показово, що певну увагу рубаям Д. Павличка приділив у своїй монографії таджицький вчений А. Амінов Див. “Жанр рубаи и советская лирико-философская поэзия”. – Душанбе: Дониш, 1986. – 135 с. – С. –111.. Він вважає, що рубаяна Д. Павличка чи не найконцентрованіше втілює характерні риси рубаїв. Розв’язання названих вище проблем і зумовлює актуальність дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконується як складова частина комплексної теми “Українська література в кон-тексті світової літератури (Схід)”, над якою працює колектив кафедри української і світової культури та літератур Київського міжнародного університету.

Мета роботи – з’ясувати особливості еволюції рубаїв на ґрунті української поезії від канонічної строфи через строфожанр до жанру й поліжанру та характерні риси рубаяни Д. Павличка й інших вітчизняних поетів як оригінального вияву образного мислення.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань: –

обґрунтувати твердження, що це строфа, яка набула в українських варіантах ознак жанру, отже, утвердилася спочатку як строфожанр, а згодом – як жанр і поліжанр медитативної лірики;

– висвітлити рецепцію в українській культурі поезії народів Сходу загалом і рубаїв О. Хайяма зокрема;

– окреслити чинники, що забезпечили ефективність запровадження цього запозиченого строфожанру у вітчизняну поезію;

– простежити мотиви звернення українських поетів, зокрема Д. Павличка, до рубаїв й уведення їх в український версифікаційний репертуар;

– здійснити комплексний текстологічний аналіз українських рубаїв під кутом зору канону/деканонізації;

– розкрити особливості поетики рубаїв Д. Павличка та інших поетів;

– означити архетекстуальний характер рубаяни Д. Павличка щодо рубаян українських поетів, виділити рівні інтертекстуальних зв’язків між рубаями;

– проаналізувати ідіостилістичні особливості та новації в українських рубаях;

– окреслити місце рубаїв у жанровій ієрархії української поезії другої половини ХХ – початку ХХІ ст.

Об’єктом дослідження є рубаї Д. Павличка, В. Базилевського, Р. Болюха, М. Брайчевського, В. Вихруща, А. Гарматюка, В. Гея, Б. Жорницького, Л. Залати, Б. Залізняка, М. Клименка, Д. Кононенка, А. Крижанівського, Г. Латника, В. Мацюка, о. В.-Б. Мендруня, В. Мирного, М. Мірошниченка, Н. Мовчан-Карпусь, І. Нижника, О. Орача, О. Осташка, М. Павленко, В. Простопчука, П. Сороки, Г. Тарасюк, Ю. Хабатюка, П. Шкраб’юка, Д. Шупти, Р. Чілачави, Б. Януша та ін., а також катрени, заримовані за схемою рубаїв із дотриманням інших вимог канону, в О. Довгого, В. Коломійця, Ю. Петренка, Г. Шепітько.

Предметом дослідження є поетика рубаїв і катренів названих авторів; особливості українських рубаїв з погляду канону/деканонізації.

Теоретико-методологічна основа дослідження – філософські вчення Ф. Гегеля про еволюцію духу, М. Бердяєва про проблеми національності й самопізнання, кордоцентричні вчення Г. Сковороди й П. Юркевича, праці вітчизняних та зарубіжних вчених з теорії й історії літератури та компаративістики (І. Франко, А. Кримський, М. Бахтін, Є. Бертельс, І. Брагінський, О. Веселовський, М. Гаспаров, Л. Грицик, В. Жирмунський, І. Качуровський, Ю. Ковалів, Н. Костенко, П. Лозієв, Ю. Лотман, Д. Павличко, Г. Сидоренко, А. Ткаченко, Б. Томашевський, В. Халізєв, А. Амінов та ін.).

Методи дослідження – порівняльно-історичний, описовий та компаративний – на всіх етапах дослідження – від з’ясування стану розробки наукової проблеми до виявлення ступеня й особливостей рецепції східної поезії в українських рубаях і зіставлення конкретних текстів. Для вивчення текстів використано методи герменевтичний, філологічний, системного аналізу, інтерпретації. Для вивчення образно-символічних значень – структурно-семіотичний.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше: виокремлюється й спеціально вивчається історія появи й функціонування рубаїв в українській поезії; досліджуються українські рубаї в контексті загальнолітературного розвитку; визначається місце й роль рубаїв у жанрово-стильовій системі української поезії 2-ї пол. ХХ – поч. ХХІ ст.; досліджений масив українських рубаїв осмислюється в контексті українського віршознавства; простежується динаміка еволюції рубаїв та їх функціонування в українській поезії ХХ ст.

Практичне й теоретичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані при підготовці відповідних розділів з теорії літератури, зокрема віршознавства, а також історії української і світової літератур у ВНЗ, у спецкурсах і спецсемінарах; при укладанні антологій кращих зразків поліжанру.

Особистий внесок здобувача. У дисертації узагальнено студії над низкою досліджуваних проблем, заявлених у її назві, які є важливими для адекватного розуміння історії української літератури ХХт. Уперше обґрунтовано еволюцію рубаїв в українському віршуванні від форми канонізованої строфи до утворення строфожанру, а згодом – жанру і поліжанру. Практично весь матеріал уведено в науковий обіг уперше: зібрано й систематизовано рубаї українських поетів; здійснено комплексний текстологічний аналіз українських рубаїв під кутом зору канону/деканонізації.

Апробація результатів дослідження. Основні наукові положення дисертації виголошені на міжнародних науково-практичних конференціях, матеріали яких опубліковано у збірниках “Подолання суперечностей в умовах європейського шляху розвитку України” (Київ, 2003), “Шляхи євроінтеграції України” (Київ, 2004), “Дискурс у комунікаційних системах” (Київ, 2004), “Україна на шляху до європейської спільноти в умовах Помаранчевої революції” (Київ, 2005).

Публікація результатів дослідження. Результати та концептуальне обґрун-тування дисертації відображено в монографії, чотирьох наукових публікаціях автора у фахових виданнях та в п’яти наукових публікаціях інших видань.

Структура дисертації: робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (281 позиція). Основна частина роботи – 182 сторінки. Повний обсяг – 198 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі визначається актуальність дослідження, його мета, завдання та новизна, обґрунтовується вибір методології, висвітлюється стан розроблення проблеми. Зауважено, що з метою уникнення термінологічної невпорядкованості, і, враховуючи тяжіння української мови до адаптації слів іншомовного походження та вимоги закону милозвучності мови, запропоновано і в даній роботі зокрема, і в нашому віршознавстві загалом вживати таку термінологію: рубаї – на позначення однини і множини, рубаяна (за аналогією до шевченкіана, пушкініана) – на позначення зводу рубаїв, окресленого тематично, хронологічно чи якось інакше, а також усього доробку того чи іншого поета в цьому жанрі, причому обидва терміни відмінюються.

Перший розділ – “Рубаї – канонізована строфа поезії народів Сходу” – присвячений ретроспективному огляду історії виникнення й поширення рубаїв у поезії народів Сходу та аналізу їхнього впливу на світову літературу. На основі порівняльного дослідження художніх текстів Рудакі, Ібн Сіни, Хайяма, Нізамі, Сааді, Гафіза, Джамі та ін., з урахуванням наукових студій А. Кримського, Є. Бертельса, І. Брагінського, З. Ворожейкіної, І. Хаккулова, Р. Хаді-Заде, Л. Сєрикової, А. Козмоян, А. Амінова та ін., здійснено спробу систематизації канонічних особливостей рубаїв. Зазначено, що як самостійна строфа рубаї сформувалися в надрах перської народної творчості, своєрідним варіантом якої є “дубейт” (“ду” – два, “бейт” – двовірш, “два двовірші”). З ХІт. поширилася арабська назва “рубаї”, що означає чотиривірш, буквально – почетверений. У ранньоперську літературу його запровадив Рудакі. Згодом рубаї було канонізовано й закріплено за схемою римування ААхА (у фольклорі він міг римуватися також АААА й ААВВ).

Важливу роль у рубаях відіграє рима: вона сприяє розкриттю художньої ідеї, надає строфі завершеності, чим обумовлені її обов’язкова милозвучність і точність. Посиленню мнемотехнічного ефекту, досягненню особливого музичного настрою, а також цілісності й довершеності форми сприяє і редиф (з араб. букв. “людина, яка сидить на коні позаду вершника”), у функції якого виступає повнозначне слово, що містить особливе смислове навантаження, стаючи додатковим засобом виразності.

Слід наголосити, що рубаї східної традиції – це канонічна строфа медитативної лірики, яка складається з чотирьох віршорядків (місра) або двох бейтів, римується за схемою ААхА чи АААА з редифом і внутрішніми римами або без них у метричному розмірі хазадж (поділяється на “ахрам” і “ахраб”, має близько 40 різновидів, по суті – силабічний, 11–13 складів у рядку), вирізняється чіткою структурою (зазвичай 1-й бейт містить виклад думки й зацікавлення нею читача, 3-й рядок підкріплює або несподівано скеровує образний рух в інше річище, а 4-й – виконує роль філософського підсумку, в якому повністю розкривається зміст і закріплюється художня ідея), вимагає строгої логічної думки, афористичності, узагальненості й філософічності, лаконічності мови, відточеності форми й глибини змісту. Без дотримання цих вимог строфу з сучасного погляду не можна вважати строфожанром чи, тим більше, жанром.

Увагу зосереджено також на спробах деяких дослідників (А. Амінов, І. Хаккулов та ін.) ототожнити композицію всіх перських катренів із логічною формулою класичної німецької філософії теза–антитеза–синтез (як це свого часу зробив Й.-Р. Бехер із сонетом). Але, виходячи з того, що строфа виникла на тисячу років раніше, ніж були сформульовані закони діалектики, й будувалася не лише за інтонаційною схемою 2+1+1, а й 2+2 та 1+1+1+1, часто за принципами антиномічності та діалогічності, а також враховуючи переконливе спростування схожого тлумачення щодо сонета, здійсненого А. Ткаченком Див.: Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. – 2-е вид., випр. і доповн. – К.: ВНЦ “Київ. ун-т”, 2003. – 448 с. – С. –399., вважаємо використання цієї формули для характеристики рубаїв науково недоцільним. З урахуванням того, що канонічні особливості форми рубаїв, вироблені у творчості класиків перської літератури, залишалися незмінними, а змінювалися лише їхня тематика і проблематика, ідейна спрямованість, зображально-виражальні засоби, дослідники східних рубаїв виділяють рубаї-драми, рубаї-описи, рубаї-скарги, рубаї-ганьблення, рубаї-панегірики та ін., які з’явились у Х–ХІІ ст. Абсолютно ж нову якість рубаї отримали у творчості Хайяма, унікальність якого в тому, що його рубаї стали проривом в інший вимір мислення, якісним стрибком – відбувся перехід від строфожанру до афористичного жанру філософської лірики, започаткованого творчістю Ібн Сіни. Твори Хайяма вирізняються вільнодумством, осердям його рубаяни стала людина. Особливого смислового навантаження набув образ вина, перетворившись на своєрідну форму протесту: Коран забороняв вино, але його підтримувала давня перська релігія – зороастризм, послідовником якої, ймовірно, був Хайям, звідси – символічне значення образу. В умовах релігійної заборони він був надзвичайно містким.

У класичний період розвитку перської літератури (ІХ–ХV ст.) жанр рубаїв зажив надзвичайної популярності, оскільки на нього менш за все поширювалися “жорсткі, часом догматичні, кодифікації класичної поезії” (Р. Хаді-Заде). Післякласичний період (ХVІ–ХVІІІ ст.) – час побутування в перськомовній поезії т. зв. “індійського стилю”, бажанням відійти від якого було продиктоване звернення перських поетів (зокрема, представників т-ва “Базгашт” – “Повернення”) наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. до рубаїв і прагнення повер-нути їм щирість та жвавість народної поезії. Подальша еволюція рубаїв у змісто-вому плані відбувалась у ХХ ст. Абулькасим Лахуті, зокрема, створив жанровий різновид політичних рубаїв. Поступово в тексти було введено соціальні мотиви. Велику увагу приділено й пізнанню психології та світогляду людини-сучасника.

Отже, протягом усього часу існування рубаїв при сталості формального канону, змінювалося ідейно-змістове його наповнення. Від суто любовних у фольклорній традиції рубаї пройшли шлях до викінченої, лаконічної, переважно філософсько-узагальненої мініатюри. Це, власне, забезпечило поширення жанру в персько-таджицькій поезії та його входження у світову літературу, що й було простежено. Зокрема, європейська й американська рецепція рубаїв починається з появи переспівів німецького поета Ф. Рюккерта “Сліди троянд” (1829), згодом – англомовного перекладу творів Хайяма, здійсненого Е. Фітцджеральдом (1859), і французького перекладу Ж. Б. Ніколя (1867).

Рубаї – одна з найулюбленіших форм багатьох національних літератур Сходу. До них зверталися, зокрема, узбецькі поети А. Навої, Р. Бободжан, турецькі – З. Бабур, А. Галеті, Я. Кемаль, Н. Хікмет (хоча в староузбецькій і турецькій літературах паралельно побутував туюг, дуже схожий на рубаї, але відмінний від нього віршовим розміром та каноном використання омонімічних рим); азербайджанські – Хагані, Махсеті-хатун, Нізамі, Насімі; вірменські – О. Туманян, А. Ісаакян, О. Шираз; аварські – Р. Гамзатов та ін. У казахській поезії також існує різновид рубаїв – ельон (одинадцятискладовик із медіаною після 6-го складу).

Увійшли рубаї і в слов’янські літератури, зокрема чеську – К. Я. Ербен, російську – К. Бальмонт, В. Брюсов, А. Адаліс, Л. Озеров, Г. Регістан, білоруську – М. Богданович; а також в українську. Саме цій проблемі присвячено другий розділ дисертації – “Рецепція рубаїв українським культурним середовищем”. Тут досліджено передумови поширення перських катренів у вітчизняній літературі, простежено еволюцію їх перекладів, проаналізовано тематику, проблематику й поетику рубаяни Д. Павличка як прикладу найбільш досконалого побутування рубаїв в українській літературі, визначено питому частку її у творчості поета й роль у строфожанровому збагаченні вітчизняного письменства.

У підрозділі 2.1 – “Переклади рубаїв українською мовою й передумови появи оригінальних творів” – розглянуто наукову та перекладацьку діяльність А. Кримського, І. Франка, П. Лозієва, В. Мисика, І. Качуровського та ін., що сприяла появі рубаїв у нашій літературі; проаналізовано інші чинники, які підтримали їхнє поширення. Так, А. Кримський першим переклав окремі рубаї Ібн Сіни (Авіценни), Хайяма, Гафіза, Махсеті-хатун та ін. Проте він перекладав рубаї не 4-, а 8-рядником, оскільки вважав, що так буде відповідніше з “європейського погляду”, римував їх за схемою ААВВ, яка, хоч і була властива найдавнішим перським рубаям, у літературі канонізувалася як ААхА, перенаситив текст елементами, здебільшого лексичними, фольклорної поетики та ін. Тобто не дотримувався формальних ознак рубаїв. На цій особливості перекладацької діяльності А. Кримського досить тактовно наголошували М. Зеров, В. Мисик, М. Ільницький, О. Никанорова.

Не враховував художніх та графічних особливостей першотворів і П. Лозієв, хоч, як і А. Кримський, перекладав із оригіналів: один віршорядок записував дво-ма сегментами й римував знову-таки ААВВ, тож ці рубаї більше нагадують собою ритмізовану прозу. Тут, очевидно, певну роль відіграв його власний поетичний хист.

У 30-х роках ХХ ст. до рубаїв, зокрема О. Туманяна, звернувся П. Тичина. Він зберіг римування оригіналу – ААхА, проте замість ізометричного використав гетерометричний катрен у співвідношенні 3:1. Перекладацька діяльність у цьому аспекті тривала й надалі. Так, до рубаїв Хайяма зверталися І. Качуровський (зб. “Пісня про білий парус”) та І. Калинець (зб. “Мереживо лун”). Рубаї О. Туманяна й Лахуті блискуче перевтілені Д. Павличком.

Водночас варто погодитися з думкою М. Ільницького про те, що специфіку строфожанру і його класичні зразки українському читачеві відкрив своїми перекладами саме В. Мисик. Вони більш лаконічні й краще передають образи оригіналу, відтворюють редифи. Крім Хайямових, В. Мисик переклав рубаї Рудакі, Ібн Сіни, Сааді, Гафіза, Джамі й деякі фольклорні рубаї. Найповніший переклад рубаїв Хайяма українською мовою (1270) належить Г. Латнику (2003 р.).

Одним із найважливіших завдань для перекладачів був правильний вибір ритмічної основи – метру, відтворення якого вдається не завжди, а також відповідність перекладеного тексту і за кількістю складів, і за інформаційною місткістю розміру оригіналу. Невдача підстерігала з боку відмінностей між версифікаційними системами двох літератур: квантативної (по суті силабічної) персько-таджицької і квалітативної (силабо-тонічної) української.

Якщо не брати до уваги найбільш ранніх перекладів А. Кримського та П. Лозієва, які по суті є переспівами, то побачимо, що вже в перекладах рубаїв Хайяма, вміщених О. Назаруком у романі “Роксоляна” (1918–1926), поряд із 3–4-стоповим анапестом вжито 6-стоповий ямб із хореїчними відхиленнями; а в перекладах Д. Павличка, В. Мисика, І. Качуровського, І. Калинця й Г. Латника використано вже тільки 4–6-стоповий ямб із різними ритмічними варіаціями. Слід зазначити, що й переважна більшість власне українських рубаїв написана ямбом. Обрання цього метра ритмічною основою і перекладів, і оригінальних творів випливає, мабуть, із самої його природи, оскільки за співвідношенням наголошених і ненаголошених складів ямб стоїть найближче до загальномовної норми, що уможливлює використання в ньому найрізноманітніших ритмічних форм, поєднання рядків із різною кількістю стоп, розмаїтості рядкових закінчень.

Крім перекладів, функціонуванню запозиченої строфи мають сприяти внутрішні чинники літератури-реципієнта. Їх насамперед слід було б шукати у фольклорі, як приклад, можна навести лемківські співанки, заримовані за схемою рубаїв ААхА: “Иванку, Иванку, // Взява вода вавку, // Як ми ся зайдеме // На тоту полянку?”. Крім специфічного римування, кожен із лемківських катренів містить закінчену думку. Цю ж схему римування знаходимо в коломийках, що й нині виконуються під час весільного обряду на Львівщині: “Ой на ставі на ставочку // Качата в рядочку. // Радують сі тато й мама, // Що дочка в віночку”; у народній пісні “Ой під вишнею...” та ін. Такий тип римування траплявся не тільки у фольклорі, а й у книжній поезії. Так, в українській поезії середини ХVІІ ст. звертають на себе увагу псальми Д. Туптала, зокрема 8-а, звернена до Богородиці, 7 катренів якої заримовані за схемою ААхА: “Тебе, Дhво, молю, // Воплем крhпким зову, // Душу, сердце, в воздыханій – // Преклоняя главу”. Схожу схему знаходимо й у поезіях Т. Шевченка, зокрема “І багата я…”, “Полюбилася я…”, в І. Франка в циклі “Веснянки” (у 1-й поезії – 3 катрени з 7; у 14 – усі 5). Франкові належать і перші вдалі спроби використання редифа у 14-му вірші з циклу “Веснянки” та у “Максим Цюнник”. За цією схемою заримовано вірш Б.-І. Антонича “Копання картопель” і фольклорні імітації Я. Славутича.

Стверджувати, що наведені факти безпосередньо підготували ґрунт для сприйняття й використання рубаїв у нашій поезії, було б не зовсім правильно, але вони засвідчують цілком природну готовність до органічної рецепції східної строфи, яка в українській літературі саме водночас із запозиченням та перекладом набувала й ознак жанру. Так, якщо звернемося до перекладу рубаїв Гафіза, виконаного В. Мисиком: “Довіку щастя з горем не подружить, // Ніякий хміль за сльози не відслужить. // Все щастя світу за сім тисяч років // Семи печальних днів не надолужить”, – то побачимо, що перекладач адекватно передав такі строфічні (формальні) ознаки, як кількість рядків, клаузули (2-складові), рими (хореїчні, багаті, неповні, дієслівні) та спосіб римування (ААхА), типову композицію (1+1+2), метр (5-стоповий ямб), і змістові – антиномічність образів, медитативність, сконденсованість, афористичність, узагальненість думки та ін. Тож на рівні перекладу відбулося становлення строфожанру з тяжінням до максимальної відповідності східному канонові. На рівні оригінальної творчості, навпаки, відбувалися (-ються) різнонаправлені процеси – від намагання дотримуватися літературного канону перських рубаїв до повної їх деканонізації, від розуміння рубаїв суто як строфи (напр., наративні цикли Д. Кононенка, присвячені Криму, в яких від рубаїв сама тільки схема римування) до вироблення нових приписів і створення жанру та жанрових різновидів.

Перші зразки власне українських рубаїв з’явилися у творчості М. Ореста (1951) та Д. Павличка (1957). Та якщо рубаї М. Ореста (всього 14), як і інша його поезія й переклади, тривалий час залишалися невідомими в Україні, то рубаяна Д. Павличка стала для багатьох наших поетів своєрідним архетекстом, із яким їхні рубаї перебувають в інтертекстуальних відносинах. Саме тому підрозділ 2.2. – “Рубаї в жанрово-стильовій системі поетичної творчості Д. Павличка та їх вплив на творчість українських поетів” – присвячений аналізові й інтерпретації рубаїв поета, а також цілком закономірному явищу їх рецепції.

У передмові до видання рубаїв 2003 року Д. Павличко зазначає: “У студентські роки… виникла в мене думка присвоїти (курсив мій – О. С.) українській поезії афористичну, підпорядковану певному законові римування, чотирирядкову форму рубаїв. Приглядаючись до неї, я побачив, що вона являє собою щось ніби стиснутий сонет (курсив мій – О. С.). Її драматургія нагадує суперечливість змісту сонетної форми. Я думав так: якщо українська поезія досконало оволоділа сонетом і зробила його навіть жанром філософської лірики, то чому б їй не висловлюватись іще лаконічніше” Павличко Д. Рубаї. – К.: Основи, 2003. – С. ..

Справді, досвід опанування сонетом як пошук механізмів оновлення при одночасному збереженні сталості основних рис складної строфи, що набула ознак жанру, відіграв важливу роль в освоєнні іншої канонізованої строфи – рубаїв, оскільки аналіз рубаяни Д. Павличка засвідчує, що він модифікував рубаї, як і сонет. Для тематичної класифікації його рубаїв можна скористатися загальноприйнятим на Сході поділом на філософські, морально-етичні, громадсько-політичні, дидактичні та любовні з подальшою деталізацією. Водночас стрижнем рубаяни Д. Павличка, як і цілої його творчості, є Людина, що зумовлює глибокий антропоцентризм його поезії, який став основою розширення тематичного діапазону строфожанру. Особливу увагу привертають рубаї, об’єднані співвідношенням людина/техніка, оскільки вони не лише розкривають особливості екологічного мислення Д. Павличка, а й виокремлюється в новий жанровий різновид – екорубаї.

Важливу роль у плідному опрацюванні форми рубаїв відіграли й такі риси ідіостилю Д. Павличка, як аналітичність, лаконічність, риторичність і тяжіння до філософічності. Це стало передумовою того, що “рубаї виявилися природною… літературною формою…” Ільницький М. М. Дмитро Павличко: Нарис творчості. – К.: Дніпро, 1985. – С. . для нього, і, додамо, згодом – природною формою як для жанрової, так і для строфічної будови української лірики. Аналіз текстів Павличкових рубаїв дає підстави стверджувати, що поет, з одного боку, дотримується приписів східної поетики, а з другого – витворює власний, більш гнучкий канон, домінантами якого на строфічному рівні є римування, а на змістовому – філософічність. Слушність цих висновків найпростіше проілюструвати прикладом:

Цей світ, немов митець (Далі, Марчук, Шагал), –? –? –? –? –? –?

Нормальний чоловік, що не впадає в шал, –? –? –? –?

Але він творить нас шаленими // й спокійно –? –? –? –? –?

Спостерігає наш кривавий карнавал. –? –? –?

Ритмічна основа – 6-стоповий ямб з константою у 6-й стопі, різними ритмічними формами й гіперкаталектичним закінченням 3-го рядка. 1, 2 і 4-й рядки містять по 12 складів, 3-й – 13, що є максимально наближеним до кількості складів перських рубаїв. Римування класичне. У 1, 2 і 4-му рядках клавзули – 1-складові, рими – ямбічні, у 3-му рядку – клаувзула 2-складова. Римовий ряд суголосний зі звукописом: алітерація сонорних (н, л, в – чисті тони, які асоціюються з невтримністю, безперешкодністю, вітром), дрижачого р (гуркіт, вібрація, обертання, прискорення), шиплячого ш (шум, шипіння) у поєднанні з асонансом на а (найбільша широта, відкритість, всеохопність) створюють виразну, напрочуд зриму, заледве не фізично відчутну картину життя як дійства, не витончено-театрального з чітко регламентованими законами та обмеженим часопростором, а саме карнавального, із законами неписаними, грубуватим гумором і магнетичною, невідворотною силою поглинання, захоплення у свою орбіту всіх і всього. Ця невідворотність посилюється чіткою антиномічністю між творцем=світом і творіннями=людьми (нормальність і шаленість, спокій і рух, рух обертальний аж до повної знемоги і втрати смислу) і виразно простежується на всіх структурних рівнях. Інтонація при цьому канонічна: 1-й і 2-й рядки вимовляються з однаковою спадною інтонацією – це своєрідна зав’язка; 3-й – із висхідною, оскільки виражає передчуття розв’язання проблеми, поставленої у перших 2-х рядках – кульмінація та інтонаційна пауза після “шаленими”; 4-й – має ствердно-спадну інтонацію, що надає завершеності всьому рубаї, відповідь знайдено – розв’язка. Чітко витримано й принцип зчеплення рядків: їх неможливо поміняти місцями, не порушивши ходу думки й логіки її викладу. Разом з тим спостерігаємо й відносну самостійність бейтів у рубаєві, адже тут висловлено два твердження, які можуть існувати й відокремлено, надто ж перше (1-й бейт) – цілком завершене. Дотримано й вимог афористичності та паралельності образів. Структура – струнка й викінчена. Щодо особливостей ідіостилю рубаяни Д. Павличка, то йому, як і всій творчості поета, властиві насамперед аналітичність і високий ступінь узагальнення, звідки, очевидно, і певна ощадність у вживанні тропів. Так, його метафори нечисленні, але дуже яскраві, оригінальні і місткі: “планет і зір вогнисті веретена” (141, ІІ) Нумерацію рубаїв подаємо за виданням: Д. Павличко. Рубаї. – К.: Основи, 2003; арабськими цифрами позначаємо порядковий номер рубаїв, римськими – номер розділу. , “землі, випрані в універсалах” (177, ІІ), “з хвоста комети зроблений смичок” (35, ІІ). Як бачимо, все це – переважно семіметафори, посилені епітетами.

Найпоширеніші поетичні засоби в Д. Павличка – порівняння, персоніфікація, градація, влучні епітети, іноді – метонімія. Досить властиве і використання анжамбману, простих двоскладних й односкладних речень, часом – прямої мови й діалогу. Поет повною мірою послуговується всіма властивостями повторів не лише в римах, а й в анафорах (від 1-фонемних до виражених словосполученнями) та редифах: “Своє життя ти спланував на триста літ, // Добра всілякого надбав на триста літ”. Йому імпонує смисломоделююча властивість останнього, проте він майже не практикує його у своїй творчості, відтворюючи в перекладах, зокрема з поезії О. Туманяна. Характерною рисою рубаїв Д. Павличка є чітка антиномічність, виражена прямими парами антонімів (ненависть/любов, добро/лихо, минуле/майбутнє, день/ніч і под.) чи контекстуальними антонімами: “Не буде президента з арлекіна, // Хоч може бути президент з поліна” (67, ІІІ). Водночас часто в одному рубаї міститься й кілька пар антонімів, що перетворює антиномічність на стрижневий принцип побудови всього катрена. Напр.: “Вода втікає вниз. Вогонь втікає вгору. // І входить кожен дух до не свого простору. // Переселятися не може тільки Час, // Бо він є замкнутий зсередини й знадвору” (42, ІІІ). Ритмічна основа майже всіх Павличкових рубаїв – 4–6-стоповий ямб, хоча маємо приклади 8- і навіть 9-стопового. Рими зазвичай охоплюють 2–3 звуки, іноді – 4; майже всі прості однослівні, зрідка – складені; багато оригінальних, несподіваних. При цьому зустрічаємо лише одне відхилення від канону в римуванні – вживання формули АхАА в рубаї “Життя – це шлях, що переходить в шлях”. Справжньої довершеності створюваним картинам надають алітерація й асонанс. Звукопис забезпечує музичність рубаїв, зближуючи їх зі східними, які спочатку виконувалися як народні пісні, а також особливу тональність (більш важливу, втім, для перекладів), що стає засобом відтворення орієнтального духу й колориту. Прикладом майстерності відтворення цих якостей оригіналу є переклади рубаїв Лахуті й Туманяна, айренів Кучака. І для рубаїв, і для всієї творчості Д. Павличка властива афористичність, чого, власне, і вимагає жанр, напр.: “Ненависть і любов – не рівні крила” (20, І); “В просторах неба сяє знамено, В чохлі воно вже тільки полотно” (145, ІІ) та ін.

Багатьом українським поетам-рубаїстам вдалося досягти значних успіхів, але індивідуальні особливості поетичного стилю Д. Павличка виявилися напрочуд співзвучними канонічним вимогам рубаїв, що й стало одним із чинників, які забезпечили оригінальність змісту в запозиченій формі. Переважно завдяки його творчим пошукам цей строфожанр еволюціонував в українській поезії до жанру.

Рубаї Д. Павличка перекладені багатьма мовами. Та найпоказовішим свід-ченням майстерності Д. Павличка в опануванні цього строфожанру на сучасному етапі на українському ґрунті є те, що рубаї його, перекладені таджицькою, сприй-маються “таджицькими читачами як оригінальні твори, закорінені в національний ґрунт і, водночас, збагачені досягненнями літератури іншого народу” Аминов А. Жанр рубаи и советская лирико-философская поэзия. – Душанбе: Дониш, 1986. – С. ..

Крім того, як зазначалося вище, Павличкові рубаї перетворилися на своєрідний архетекст, із яким рубаї інших українських поетів перебувають в інтертекстуальних відносинах. Для їх означення можна скористатися класифікацією типів текстових сходжень Б. Томашевського, оскільки вона, на думку дисертанта, більш підходить до поезії, ніж, напр., класифікація М. Головінського. Отже, виділяються три рівні міжтекстових зв’язків: 1) свідоме цитування, натяк, посилання на творчість письменника, які певним чином висвітлюють та інтерпретують раніше створені тексти, наприклад, такий рубаї В. Простопчука: “В Хайяма взяв я форму рубаї…” // А у Павличка – мужність взять її…”, який, за твердженням самого поета, є не пародією, а поясненням його звернення до цього строфожанру; 2) несвідоме відтворення літературного шаблону чи типового розроблення того певного світового мотиву, напр., мотивів “смерті” покинутої дороги чи стежки, що “оживають” лише під колесами машин або ногами людей, – у трактуванні Д. Павличка, І. Нижника та Р. Болюха; батьківського порогу й рідної землі як першопочатку (Р. Болюх), та планети Земля як колиски людства, до якої воно вертатиметься попри невтоленне бажання пізнати Всесвіт (Ю. Хабатюк, Р. Болюх) та ін.; 3) випадковий збіг, прикладом якого в Д. Павличка є рубаї: “Коли я буду явором рости, // Дивитись в далечінь із висоти, – // Коханій восени пошлю листочки, // Як посилаю їй тепер листи” (порівняймо з рубаї М. Клименка: “Хотів би кленом на землі рости, // Стрічати бурі, з грозами густи // Й щоосені розгублювати листя, // Немов коханій посилать листи”), схожі розроблення мотиву вдячності “робочій деревині” – яблуні, до якої за її безмежну мовчазну доброту ставляться з особливою шаною й відповідно тлумачать цей образ Д. Павличко, М. Клименко і І. Нижник. Сходження в трактуванні тих чи інших образів знаходимо й у Д. Павличка і П. Шкраб’юка. Йдеться, проте, не про епігонство, а про спільне розуміння нашого нерозривного зв’язку з природою – аж до розроблення аналогічного мотиву перетворення людини на дерево, властиве і Д. Павличку і М. Клименку, та відображення відповідних етнопсихологічних особливостей уродженців Карпатського краю у рубаях Д. Павличка, І. Нижника, П. Шкраб’юка та ін.

Третій розділ – “Рубаї у творчості українських поетів другої половини ХХ – початку ХХІ ст.” – містить аналіз текстів означеного періоду, згрупованих у блоки за принципом превалювання філософічності, дидактичності й сатири і окремо розглянуто експериментальні тексти.

У першому блоці виразним космоцентризмом, що істотно відрізняється від антропоцентризму Д. Павличка чи прагматичного раціоцентризму В. Вихруща, виділяється рубаяна Ю. Хабатюка, якого пошук нових форм привів до опанування не тільки рубаями, а й хокку – традиційним японським тривіршем. Традиційні канонізовані строфи східної поезії приваблюють і Н. Мовчан-Карпусь. Крім рубаїв, вона звертається до танка, хокку, кита тощо. Її рубаяну вирізняють глибоке закорінення у вітчизняну поезію й особливий колорит, притаманний народній творчості, який проявляється в питомо українських образах і тематиці, зокрема в розкритті теми любові до рідної землі, материнства, долі жінки. Ці теми важливі й у рубаях М. Павленко, прикметних тонкою психологічністю і філософічністю, що, можливо, пов’язане із захопленням письменниці рубаями Хайяма, який, проте, крім як у передмові до збірки, в самих текстах не згадується.

Натомість рубаяна Л. Залати послідовно розгортається під знаком Хайяма, вирізняючись афористичністю і філософічністю. З’являється в його рубаях і образ спіралі, співвіднесений із часом і життєвою дорогою людини, що ріднить поета з Д. Павличком і М. Павленко. Образи часу й дороги часто постають у рубаяні Д. Шупти, сповненій виразним орієнтальним колоритом. У ній, окрім оригі-нальних творів, містяться переспіви рубаїв перських поетів. Цікаво також, що Д. Шупта вживає чимало діалектизмів зі своєї бамтьківщини – Полтавщини: оболок (вікно, лазур неба), осить (сушарня для зернових), турнаші (крижини) та ін.

Цікавим явищем є рубаї Б. Залізняка, в яких превалюють мотиви гри, руйнування ідеалів, розвінчування гранднаративів доби Аналітики Істини, маскування, перелицювання та ін. Для стилю властиві численні алюзії, ремінісценції, іронія, сарказм тощо. Новий цикл “Політрубаї”, змістовою основою яких стали перипетії останніх виборів, вирізняється особливою гостротою, ідіостиль характеризується інтертекстуальністю (причому різноступеневі співвідношення встановлюються між різними текстами культури (кіно, фотографія), релігії і власне літератури) з нарочитою прозорістю алюзій і в’їдливістю, сарказмом аж до гіркоти, множинністю підтекстів.

У другому блоці виділяються рубаї В. Вихруща, визначальна риса поетики яких – дидактичність, виражена безпосередньо через пряму настанову або через ілюстрацію. Автор виписує своєрідний кодекс честі й гідності людини, звід морально-етичних норм, глибоко закорінений в етнонаціональне їх розуміння. Дидактизм властивий і рубаяні Б. Жорницького, основними темами якої є теми природи, любові, доля розтерзаної країни й знедоленого народу, знецінення самої суті людини та ін. Яскраво виражене дидактичне начало, закорінене у ґрунт християнської моралі, властиве рубаям Б. Януша. Ними можна було би пропагувати християнство, так само, як колись на Сході суфії у формі рубаїв популяризували своє вчення. Цікаві у цьому плані й рубаї Р. Чілачави, написані українською мовою, на яких, безперечно, позначився досвід створення класичних грузинських катренів-моноримів – маджама, особливо ж катренів Ш. Руставелі та Теймураза Першого. На відміну від попередніх, рубаяна П. Шкраб’юка збудована на принципі самонастанови, своєрідної автодидактичності. Непрямо виражена, передана через авторські роздуми, дидактичність властива рубаяні Г. Латника.

Третій блок складають рубаї В. Базилевського, А. Гарматюка, А. Крижанівського, П. Сороки; до нього ж винесено сатиричні рубаї з усіх рубаян.

Четвертий блок представлений творами В. Простопчука й М. Мірошниченка. Основний корпус першої рубаяни В. Простопчука – любовні й гедоністичні рубаї, які переважно містять філософський підтекст і характеризуються яскравою метафорикою, а ліричний герой дещо нагадує Хайямового. З-поміж улюблених прийомів автора – обігрування омонімів, вживання анафор, прямої мови, діалогів тощо. У другій – превалює філософський розмисел над основними проблемами буття. Загалом В. Простопчук тяжіє до експериментування на лексичному, стилістичному, метричному й ритміко-інтонаційному рівнях. А рубаяна М. Мірошниченка нагадує своєрідний ліричний епос. У ній вдало поєдналися формальні особливості рубаїв і туюгів, які, до речі, також є в поета. Його рубаї – яскравий приклад деканонізації їх. Так, кількість складів у рядку коливається від 1-го до 18-ти. Переважають асонансні нарощені оригінальні рими, більшість із яких – монорими. Часто зустрічається внутрішнє римування і явище змінності наголошених фонем у римованих словах, які стають основною умовою смислорозрізнення (трусонем – трясонем – трісоне). Цей спосіб римування (заміщена рима) вживав ще П. Тичина в “Сонячних кларнетах”. Поет майстерно використовує редифи і рефрени, віртуозний звукопис. Окремі рубаї дуже схожі на українські замовляння.

Загалом слід зауважити, що частина рубаїв наших поетів написана з явною настановою на дотримання канону східних рубаїв, тоді як інша частина спрямована на руйнування означених приписів. Комплексному текстологічному аналізу українських рубаїв під кутом зору канону/деканонізації присвячено підрозділ 3.1. – “Ступінь канонічності українських рубаїв та елементи новаторства”. Однією з канонічних вимог є спосіб римування – ААхА, якого всі українські поети здебільшого дотримуються. Втім, є випадки вживання монорими – АААА. Експериментують у цьому плані, як уже згадувалося, Д. Павличко (14, ІІ) та М. Мірошниченко, використовуючи схему АхАА.

Крім цілком закономірної вимоги дотримання дзвінкості й точності рими, цікаво простежити, як рубаї розподіляються за вживанням оригінальних і традиційних (банальних) рим. Найбільше оригінальних рим, окрім як у рубаях Д. Павличка, знаходимо в текстах Ю. Хабатюка і В. Простопчука. Зазвичай спостерігаємо чергування ямбічних і хореїчних рим. Єдину дактилічну риму знаходимо у В. Простопчука: про?стору – по?стрілу – о?бстрілу. Досить часто бачимо складені, нарощені і повні рими. Спроби вживання редифа знаходимо в рубаях, Б. Януша, В. Мирного, Г. Тарасюк, Г. Шепітько, О. Орача. Саме спроби, оскільки названим поетам не вдалося досягнути точності римування перед редифом, напр.: “Образить друг ізгарячу