Київський національний університет
імені Тараса Шевченка

ШЕПТИЦЬКА ТЕТЯНА ЛЕОНІДІВНА

УДК: 821.161.2 “1920/1930”

АНТИМАЛОРОСІЙСЬКИЙ ДИСКУРС УКРАЇНСЬКОЇ
ЛІТЕРАТУРИ 1920-х – ПОЧАТКУ 1930-х РОКІВ

(НА МАТЕРІАЛІ “ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВОГО ВІСТНИКА”)

10.01.01. – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Центрі українознавства Київського національного
університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Погребенник Володимир Федорович,

Інститут української філології Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова,
завідувач кафедри української літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Погрібний Анатолій Григорович,

Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії української літератури та журналістики

кандидат філологічних наук

Лисенко Наталя Олексіївна,

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, науковий співробітник відділу української літератури XX століття

Провідна установа: Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя Міністерства освіти і науки України, м. Ніжин

Захист відбудеться “20” січня 2006 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.15 із захисту докторських дисертацій на
здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ,
бульвар Тараса Шевченка, 14

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимов-ича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “17” грудня 2005 р

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук, професор Л.М. Копаниця

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Найхарактернішою рисою літературознавчого дискурсу посттоталітарних суспільств є принципове намагання заповнити лакуни, подолати інформаційний голод, які спричинило цілеспрямоване втручання влади у природний розвиток мистецьких явищ. Цілком логічно, що упродовж останніх десятиліть одним із найважливіших напрямків поступу української гуманітарної науки стало повернення забутих або волюнтаристськи викреслених із мистецького процесу імен, творів, подій.

Щоправда, процес подальшого розвитку українського літературознавства ускладнився потребою переосмислення попереднього історичного досвіду, нового, незаангажованого прочитання вже відомих творів та необхідністю залучення до оперативного дослідницького поля художніх здобутків екзильного письменства, чимало з яких і досі перебувають поза увагою науковців та читачів.

Різноманітні літературні дискурси першої третини ХХ ст. (екзистенційний, модерністичний, авангардистський, міфопоетичний, мілітарний та ін.), які виникли в Україні під впливом європейських віянь і засвідчили потужність, конкурентоспроможність та самобутність українського письменства, не були належно поціновані та осмислені літературною критикою 1920-30-х рр. По-новому, з урахуванням розширених теоретико-методологічних можливостей сучасної науки, починає аналізуватися спадщина представників доби „Розстріляного відродження” на початку 90-х років ХХ ст. Їхні здобутки та нововведення знайшли адекватне відображення у концепціях В. Агеєвої, Т. Гундорової, В. Дончика, О. Ільницького, М. Жулинського, Ю. Коваліва, Г. Клочека, С. Павличко, Ю. Шереха, М. Шкандрія та інших учених.

Проте й досі не артикульованим продовжує залишатися антималоросійський дискурс української літератури 1920-х – початку 1930-х рр. Водночас саме він як певна система метанаративів, що руйнують імперський гегемонізм та легітимізують і утверджують українськість, став однією з основних рис нового письменства, яке зверталося до національної душі, до людських почуттів різноманітного, в тому числі героїчного, характеру, прагнуло виховати активного, сповненого національної гідності українця.

“Літературно-науковий вістник” (1922-1932 рр.) як провідне тогочасне видання національного спрямування відіграв велику роль у процесі усталення в літературі повноцінного українського типу, а також, що найголовніше, зміг об’єднати та виховати ціле покоління митців, яке своєю місією вважало ідейно-художній „демонтаж” малоросійства як суспільного феномена, формування нової структури духу та послідовне протистояння тактиці ментального колоніалізму, яку одразу після загарбання політичної та державної влади почав застосовувати щодо українців більшовицький уряд. Проте саме з цих позицій „ЛНВ” у науці про літературу ще не досліджувався.

Отже, актуальність пропонованої дисертації зумовлена перш за все відсутністю на сьогоднішній день спеціального комплексного дослідження, присвяченого проблемі малоросійства, яке б системно осмислило різножанровий літературний матеріал поч. ХХ ст. Крім того, національне письменство новітньої доби ще й сьогодні здатне відіграти роль одного з найпотужніших засобів збереження та утвердження національної ідентичності, може надати велику допомогу у справі національного самопізнання та самоутвердження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дослідження, вибраний для наукової роботи, безпосередньо пов’язаний із комплексною темою “Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націєтворчих концепцій” (№ 2000Б-010) Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де й виконана дисертація.

Об’єктом дослідження є громадсько-літературний журнал – “Літературно-науковий вістник” (1922-1932рр.) як комплексне, зокрема літературне, джерело, на сторінках якого постійно висвітлювалися важливі проблеми українського націєтворення та державобудівництва, вирішувались тогочасні літературні завдання.

Предмет дослідження – антималоросійська парадигма української літератури та публіцистики 1920-30-х рр.

Мета роботи розкрити внесок українського письменства початку ХХ ст. взагалі і “Літературно-наукового вістника” зокрема у потужну традицію ідейно-художнього антималоросійства.

Реалізації цієї мети підпорядковано вирішення таких основних завдань:

з’ясування специфіки і домінанти мистецького осмислення проблеми малоросійства українською літературою 1920-х – 1930-х рр.;

аналіз „антималоросійського” пласту художньої творчості „вісниківців” у зв’язку з концепціями їх літературних попередників та сучасників з Наддніпрянської України;

розкриття підходів публіцистів та есеїстів „ЛНВ” до природи, причин виникнення і можливостей подолання комплексу української меншовартості, співвіднесення їхніх засад з сучасними науковими, публіцистичними чи історіософськими концепціями;

висвітлення впливу ідей Д. Донцова на розвиток тогочасного письменства і, зокрема, на утвердження національної тотожності української літератури.

Джерельна база. Основні положення та висновки роботи базуються на аналізі художніх творів та публіцистичних й есеїстичних матеріалів, що друкувалися на сторінках “Літературно-наукового вістника” (1922-1932). При написанні роботи використано наукові розробки з етнопсихології, філософії. Джерельна база була доповнена матеріалами із архіву “Вістника” у Варшаві, опрацьованого Г. Сварник та надрукованого в українських періодичних виданнях.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять принципи та підходи, поширені в дискурсивному аналізі та в постколоніальній теорії. Спираючись на праці М. Фуко, С. Павличко, О. Забужко, О. Зарецького, під дискурсом у роботі розуміємо сукупність текстів, висловлювань, які мають певну узгодженість між собою та діють як спільна сила. Дискурсивний аналіз, який застосовується у зв’язку з дослідженням будь-якої реальності, сконструйованої процесами комунікації, дає можливість виявити антималоросійську спрямованість того чи іншого твору на різних його рівнях: ідейно-тематичному, образному, композиційному, стилістичному. Засадничою у роботі є теза про витворення „вісниківцями” цілісної парадигми антималоросійства, котру можна ще окреслити як антиколоніальну, оскільки в її основі лежить ідея поборення наслідків імперіалізму та утвердження на своїй землі культури власної нації, власної національної ідентичності. При дослідженні цієї парадигми використовуються прийоми постколоніальної критики, розвинутої у працях С. Андрусів, Г. Сивоконя, Л. Сеника, М. Павлишина, В. Погребенника, М. Шкандрія. Методологія постколоніальних студій дозволяє, виокремивши різноманітні культурні нашарування, виявити та проаналізувати зафіксовані, закодовані у художніх творах колоніальні міфи, метафори, коди та сформовану століттями психіку „поневоленого”. Специфіка відображення в українській літературі процесів націєтворення, складність та поліваріантність самого явища малоросійства зумовили використання праць з української історії, культурології, філософії національної ідеї Я. Грицака, М. Грушевського, З. Когута, М. Рябчука, В. Лісового та ін.

У дисертації використано генетичний, порівняльно-історичний методи, метод системного аналізу, поєднання принципів історизму, об’єктивності та комплексності, елементи герменевтичного підходу.

Наукова новизна роботи. Дисертація є першою спробою комплексного, системного дослідження творів української літератури 1920-30-х крізь призму їхнього антималоросійського спрямування. Доведено, що антималоросійський дискурс українського письменства першої третини ХХ століття і, у першу чергу, „ЛНВ” сформувався під впливом історико-політичних та суспільних чинників. Простежено ідейно-естетичне підґрунтя антималоросійської парадигми творчості „вісниківців”, котра вперше здобула концептуальну та науково виважену інтерпретацію. Виявлено генетичний зв’язок між концепцією національної критики, сформованої Т. Шевченком та П. Кулішем, з традицією ідейно-художнього антималоросійства 1920-х–1930-х рр. Виокремлено та проаналізовано органічні складові антималоросійського дискурсу (антиімперську, європоцентричну, націєцентричну), що дозволяє глибше простежити внутрішні спонуки та протиріччя естетичних, ідеологічних та суспільно-політичних дискусій доби. Аналізуються і вводяться у науковий обіг художні твори авторів “ЛНВ”, що раніше не були об’єктом дослідження.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що в ній висвітлюється роль української літератури 1920-х – поч.30-х рр., а у першу чергу “Літературно-наукового вістника” на чолі з Д. Донцовим у з’ясуванні природи, генези та варіативних модифікатів феномену малоросійства. Художні твори цього періоду, спрямовані на збереження національної ідентичності та на викриття усіх форм мутації української душі, на кілька десятиліть випередили поважні наукові розробки зазначеної проблеми. Положення і висновки роботи сприятимуть подальшим дослідженням концепції національної критики в українській літературі. Отримані напрацювання можуть бути використані при викладанні курсів історії української літератури та журналістики, української літературної критики, письменства української еміграції; у проведенні спецкурсів і спецсемінарів; у написанні студентських курсових і магістерських дипломних робіт.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки роботи дисертантка доповідала на Міжнародній науково-практичній конференції “Україна, українці, українознавство на межі тисячоліть” (Київ, 14-15 жовтня 1999 року), Міжнародній науковій конференції “Українство у світі: традиційність культури та спільнотні взаємини” (Київ, 29-30 травня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції „Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націєтворчих концепцій” (Київ, 20 жовтня 2005 р.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література: духовність, ментальність” (Кривий Ріг, 24-25 жовтня 2003 року), Міжвузівській науковій конференції “Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності” (Київ, 19 грудня, 2002 р.), “Першій науковій шевченківській конференції викладачів та студентів філологічного факультету КНУ імені Тараса Шевченка” (Київ, 10 березня 2000 року).

Дисертаційне дослідження обговорювалося на засіданнях Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основні результати та концептуальне обґрунтування дисертаційної роботи відображено в 11 статтях. З них 4 надруковано у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури, що містить 370 позицій. Обсяг роботи – 209 сторінок, із них – 184 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дослідження, визначається ступінь її наукової розробленості, мета і завдання дослідження, окреслюється зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, формулюється її наукова новизна, теоретичне і практичне значення, подається інформація про апробацію та публікації результатів дослідження.

Перший розділ „Історичні витоки та генеза малоросійства в осмисленні української літератури” містить розгляд історії та теорії проблеми.

Термін “малоросійство” є відносно новим для українського гуманітарного дискурсу. Як наукове поняття „малоросійство” стало вживатися тільки на поч. ХХ ст. (хоч існувало поняття “українофільство”, трохи м’якше за характером і не зовсім тотожне). Проте глибокі розвідки комплексу національної меншовартості з’явилися лише у наш час, коли нагальна потреба витворити повноцінну сучасну європейську державу стимулювала пошуки фундаментальних основ буття української людини у світі, дослідження українського менталітету, національної самосвідомості та психології. Проблема малоросійства стала об’єктом особливої уваги у працях С. Андрусів, Ю. Барабаша, О. Грабович, С. Грабовського, З. Когута, Л. Нагорної, М. Рябчука, А. Погрібного та інших.

Історично зумовленим є той факт, що перші симптоми хронічної недуги національної свідомості судилося відчути і, відповідно, оприявнити українським письменникам, позаяк через несприятливі суспільно-політичні обставини наша національна вітальність упродовж кількох століть виявлялася переважно в царині літератури. Комплекс малоросійства як наслідок колоніального політичного становища України, результат стійкого й потужного тиску на українську духовність з боку імперських структур, найпотужніше виявив себе у першій половині ХІХ ст. після остаточного знищення російським царатом української державності Титаренко Ю.Л., Філонов В.П., Коваленко О.І., Моісеєв О.М., Філонов А.В. Націоналізм як суспільний феномен: Енциклопедичний словник / Ю.І. Римаренко (ред.). – Донецьк: Донбас, 1997. – С. 99.. Швидкий занепад інтелектуального життя спричинив до майже повної русифікації українського нобілітету, який (переважно з кар’єрних міркувань) покладав великі надії на цілковиту та остаточну інкорпорацію українських земель до складу метрополії. Закономірно, що вже наприкінці XVIII ст. з’являються сатиричні твори, в яких висміюється намагання частини козацької старшини й заможного селянства отримати дворянські грамоти, адже зречення української родової ідентичності є першим кроком до відмови від національної тожсамості (“Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні”, “Сатира на слобожан”, “Плач дворянина”).

Національно-визвольне спрямування „Історії Русів” та державотворчі тенденції давньої української літератури („Роксоланія” С. Кленовича, поема „Про Острозьку війну під П’яткою” С. Пекаліда, „Дніпрові камени” І. Домбровського, козацькі літописи) стали підґрунтям концепції національної критики, спрямованої проти малоросійської ментальності. Її основоположником в українському письменстві є Тарас Шевченко, який сформулював провідні засади антималоросійства. Антималоросійська парадигма так чи інакше проходить крізь усю поетичну спадщину митця, через увесь “Кобзар” звучить мотив гніву, осуду, картання малороса як рабського типу українця, котрого не цікавить рідна нація, мова предків, культура. Найприкметнішими ознаками малороса, за Т. Шевченком, є сервілізм, зрадництво, історичне безпам’ятство та нехтування традицій (“Сон”, “Великий льох”, ”Чигирин”, “І мертвим, і живим…”, “Розрита могила”, “Во Іудеї во дні они...”, “Бували войни й військовії свари…”).

Шевченкове розуміння феномену малоросійства екстраполюється майже на всю наступну літературну традицію, суттєво збагачуючись новими нюансами, хоч саме поняття “Малоросія” і похідні від нього залишаються в Україні на рівні фразеології.

Малоросійство з часу своєї кристалізації розвивалося як психологічно двоїсте явище, бо було своєрідним компромісом між регіональним патріотизмом та вимогою імперської лояльності. На думку М. Рябчука, “поява перших “націоналістів” (кирило-мефодіївців) та перші імперські репресії проти них поклали край періоду амбівалентного існування малоросійства. Поєднувати дві лояльності, імперську та регіональну, ставало дедалі складніше: логіка подій виштовхувала малоросів або в бік українства (з усіма неминучими імперським “батогами”), або в протилежний бік іще більшого, підкресленого вірнопідданства (з усіма належними в цьому разі імперськими пряниками)”. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. К.: Критика, 2000. С. 128.

Кирило-Мефодіївські братчики (і зокрема М. Костомаров, П. Куліш), наснажені філософськими ідеями Ф. Шеллінга, Й. Гердера, В. Гумбольдта, Я. Коллара, згуртувалися навколо “великого задуму – видвигнути рідну мову й націю з духовного занепаду”, сприяти усвідомленню загалом своєї українськості. На досягнення цієї мети працювала не тільки їхня подвижницька діяльність, а й обраний ними романтичний тип художньої творчості. “В боротьбі пригнобленої національності за право національного розвитку, проти денаціоналізаторських тенденцій панівної нації ідеалізація старовини, національна романтика є тим історичним аргументом, що має довести право цієї нації на самостійне існування в нових історичних обставинах”. Харківська школа романтиків. Том другий. – Харків, 1930. – С. 23-24. Отже, і мотиви козацької слави, і поетизація національних героїв, і культивування духу боротьби та національної гордості, і тема історичної пам’яті та волелюбства є не тільки даниною романтичній традиції. Усі вони стали зовнішніми проявами підсвідомих бажань тогочасного покоління врятувати Україну від процесів асиміляції (“Максим Перебийніс”, “Щира правда”, “Дід-пасішник”, “Сава Чалий”, “Переяславська ніч” М. Костомарова, „Хуторні недогарки”, „Псалтирна псальма”, „До рідного народу” П. Куліша). Рухливість та варіативність малоросійства накладає відбиток і на висвітлення цієї проблеми в художній літературі. Осмислення цього явища відбувається через мотиви добровільного рабства, летаргійного сну українства, національного ренегатства, викриття псевдопатріотизму, етнічної маргіналізації української людини тощо

Зазначимо, що тип “малороса”, який знає українські пісні, відчуває певний сентимент до національної кухні, але не хоче визнавати себе українцем, формувався не лише під російськими впливами. Подібний комплекс існував у ментальності деяких українців Галичини під впливом Польщі (тип русина за походженням, але поляка за національністю) та Закарпаття під впливом Угорщини (мадярони). Колоритно виписані в українській прозі образи типових українців – “малополяків”, які під впливом шляхетського виховання зрікаються своєї національної належності (“Люборацькі” А. Свидницького, „Рутенці” І. Франка, „Забобон” Леся Мартовича тощо).

Глибоке ідейно-естетичне осмислення проблеми малоросійства літературою 1920-30-тих років було зумовлене, перш за все, соціально-політичними чинниками. Небачений розвиток письменства, поява різноманітних мистецьких угруповань, поширення україномовної освіти, відродження та розквіт науки стали лише зовнішніми проявами набагато глибших та серйозніших зрушень у свідомості нації. Події національно-визвольних змагань змусили українців не тільки замислитися над власною історією, традиціями, а й стимулювали осмислення тих національних комплексів, що нівелюють творчі потуги народу та загрожують його окремішньому існуванню. У роботі звертаємо увагу на основні проблеми антималоросійського дискурсу 1920-х – 30-х рр.: проблема від’ємних рис національного характеру („Вальдшнепи” М. Хвильового, „Чотири шаблі” Ю. Яновського, „Змова в Києві” Є Плужника), страху перед рідною мовою як вияву малоросійської ментальності („Мина Мазало” П. Куліша, „Пройшов я свій край, іди місто від міста...”В. Пачовського), повернення блудного сина-малороса в лоно матері –України (“На той бік” В. Винниченка, „Нащадки прадідів”
Б. Антоненка-Давидовича). Потреба урбанізації української нації, заявлена у творах В. Підмогильного, В. Сосюри, М. Івченка, у подальшому літературному процесі набуває антималоросійських конотацій. У новелах Григора Тютюнника („Вуточка”, „Син приїхав”, „Оддавали Катрю”) простежується, як соціальна маргіналізація української людини, зумовлена входженням у простір міста, часто перетворюється на етнічну. Етномаргінал стає носієм, реципієнтом і транслятором креолізованого типу культури, розріджуючи нашу етнокультурну та національну самототожність, адже розірваність людської психіки між селом і містом з часом може спровокувати трансформацію особистісних свідомісно-світоглядних настанов, що змусить індивіда знехтувати питомою українськістю на користь панівної російськості.

У другому розділі „Бачення малоросійського комплексу в публіцистиці 1920-х – початку 1930-х років” розкриваються погляди публіцистів та есеїстів „Літературно-наукового вістника” на природу комплексу національної меншовартості, аналізуються основні складові антималоросійського дискурсу „вісниківців”. Експресивність, динамізм, яскрава образність, афористичність, гумор, спільність мотивів, властиві публіцистичним виступам, есеям, мемуаристиці „вісниківців” дозволяють розглянути їхні статті як своєрідний метатекст, що підлягає інтерпретації. Предметом вивчення підрозділу 2.1. „Публіцистика Дмитра Донцова як ідейний виклик і спроба подолання українського провансальства” є публіцистична спадщина Д. Донцова, головного редактора та провідного автора „ЛНВ”. Підкреслюється новаторство Д. Донцова в осмисленні явища малоросійства. На відміну від попередників (І. Франка,
М. Грушевського, М. Міхновського) він запропонував цілісну концепцію, в якій поєдналося дослідження причин і аналіз наслідків цього суспільного феномена.

Українське „провансальство” („малоросійство”) стало однією з найболючіших для Д. Донцова тем, і тільки в його подоланні публіцист вбачав запоруку повноцінного розвитку української нації.

Основною причиною занепаду нації, деформації її політико-психологічних настанов Д. Донцов слушно вважав занепад еліти, яка капітулювала перед чужою силою. Він ставив досить високі вимоги перед прошарком національних провідників, адже від їх чеснот залежить майбутнє народу та повноцінний розвиток України. У статтях „Bellua sine capite”, „Atrophia cerebri”, „Драгоманов і ми”, „До старих богів” Д. Донцов розкриває причинно-наслідкові зв’язки між процесами „малоросіянізації” української спільноти та нездатністю її провідної верстви протистояти асимілятивним та загарбницьким процесам.

„Антинаціоналізм” традиційно був характерною рисою малоросійства, виявом його лояльності щодо Центру” Рябчук М. Від Малоросії до України.... – С. ., адже націоналістична ідеологія становила для нього небезпечну та потужну конкуренцію. Покоління, що програло національно-визвольні змагання, навпаки, бачило в націоналізмі новий світогляд, який сприятиме майбутньому оновленню української нації. Статті Д. Донцова „Проблема поколінь”, „1927”, „Патріотизм і націоналізм”, „Росія чи Європа”, „До старого спору” накреслюють основні шляхи подолання (переборення) комплексу національної меншовартості, серед яких особливе місце посідають поширення ідей націоналізму, а також боротьба за усунення будь-яких впливів російської культури на український національний організм, прилучення української нації до здобутків європейської цивілізації, дотримання абсолютної „чистоти” національної мови та культури, виховання справжньої, національно свідомої еліти.

Антималоросійство Д. Донцова, безперечно, має й психотерапевтичну функцію. Характерна для його творчості апологетика експансіонізму та мілітарності („Сансара”, „Микола Макіявель”, „Дві революції”, „Шатость малоросійская”) – це намагання прищепити нації здорові вітаїстичні психоустановки.

Антималоросійська налаштованість Д.Донцова проявилася також в його літературознавчих статтях та есеях. Вважаючи художнє слово одним із найхарактерніших проявів духу нації та її психології, він саме на красне письменство поклав виконання етноохоронної, етноконсолідуючої та націогенеруючої функцій („Криза української літератури”, „Поет твердої душі”, „Пам’яті великого вигнанця”, „В мартівську річницю” та ін.)

У підрозділі 2.1. „Творчі набутки „вісниківців”: опозиція малоросійській ментальності” розглядається доробок публіцистів та есеїстів журналу, у писаннях якого сформувалася ідейна опозиція тим процесам національної асиміляції та деградації, що культивувалися на українських теренах радянськими ідеологами. „ЛНВ” був чи не єдиним загальноукраїнським часописом, що мав виразне націоцентричне спрямування, тому боротьба проти малоросійської ментальності стала одним із програмових завдань журналу.

Ментальність малороса як національно деформованого типу сформувалася під впливом імперських стереотипів, які поневолений етнос засвоює від колонізаторів. Відповідно, основною та органічною складовою антималоросійського дискурсу „вісниківців”, стала антиімперська (антиросійська) позиція (статті Характерника (Р. Бжеського), В. Завадського, М. Мухіна,
М. Кочегара. О. Бабія та ін.).

Одним із засобів витворення малоросійської ментальності є щеплення на масовому рівні та постійне відтворення міфологем про “історичну єдність українського та російського народів”, “недолугість української культури”, „Київську Русь як спільну колиску...” тощо. Полеміка з фальсифікаторами української історії, що велася на сторінках журналу, різноманітні культурологічні та історико-літературні розвідки, які доводили національну самобутність українського народу, його стародавню культуру та національну й політичну окремішність, так само ставали своєрідною складовою „вісниківської” стратегії опору. „Вісниківці” одними із перших утверджують в літературознавстві погляд на Т. Шевченка як конструктора української нації. Культ Т. Шевченка, його „нещадно-відважне випікання історичних язв... і справжній мажор закованої, але внутрішньо вільної, психологічно здорової української особистості” Маланюк Є. Українська література в світлі сучасності // ЛНВ. – 1932. – №7. – С. 637., становлять ідейне підґрунтя антималоросійської парадигми часопису (статті С. Смаль-Стоцького, П. Богацького, К. Чеховича, Л. Білецького та ін.).

Позаяк імперія постійно намагалася позбавити українців власних героїв чи культурних здобутків, часто оголошувала росіянами українських письменників, мислителів, художників або перекручено тлумачила погляди визначних діячів українського мистецтва, то публіцисти та критики „ЛНВ” своїм основним завданням вбачали подавати правдиві, повноцінні образи гідних представників нашої еліти. Так, окрім досліджень з фольклористики, етнографії, етнопсихології чи мовознавства, друкувалися на сторінках журналу літературні портрети, спогади чи критичні матеріали про Ю. Нарбута, О. Кобилянську, С. Смаль-Стоцького, Б. Грінченка тощо. Поверненню у питомий український простір та доведенню українськості М. Гоголя, І. Рєпіна, попри усталену традицію сприйняття цих постатей, присвячені есе Н. Королевої „Наш ненаш (Пам’яті Іллі Репина)” та літературна розвідка О. Яременка „Чи Гоголь був нашим?”

Публіцистика „ЛНВ” позначена також емоційними роздумами над національним характером українців. Ставлячи за мету формування життєздатної, витривалої нації, автори журналу спрямовують свої інвективи проти тих рис національної вдачі, які перешкоджають утвердженню українства як повноцінного суб’єкта світової політики та історії. Брак волі й героїчного оптимізму, отаманщина і гуляйпільство, пасивність і покора, терпимість до чужих і недоброзичливість до своїх – усього цього нація має позбутися задля порятунку від вимирання (есе Є. Онацького, Я. Окуневського, В. Вільшанецької, М. Іванейка, В. Білецького, О. Бабія, М. Ковальського).

Одним із засобів боротьби з малоросійством, на думку авторів „ЛНВ”, могло бути прилучення до європейських цінностей (розвідки В. Андрієвського, О. Мицюка, Г. Чикаленко, Л. Луціва тощо). Орієнтація „вісниківців” на „психологічну” Європу, підтримана частиною письменників підрадянської України (М. Хвильовим, М. Зеровим, В. Підмогильним), ставила за мету вироблення в літературі, суспільстві, ідеології певних цивілізаційних засад, що унеможливлювали б подальше відтворення комплексу національної меншовартості.

Залучена до аналізу мемуаристика „ЛНВ”, крім документальної площини, пов’язаної з певними суспільно-важливими подіями, мала й особистісний вимір. На життєвих прикладах демонструвалася нагальна потреба піднесення національної самосвідомості, важливість виховання молодого покоління у пошані до традицій національного поступу, утвердження ідеалів соборності та незалежності.

У третьому розділі – „Ідейно-естетичне функціонування образу „мікромалороса” в українській новітній літературі” – аналізується специфіка та домінанти антималоросійського дискурсу літературно-художньої частини журналу. У підрозділі 3.1. „Художній дискурс антималоросійства у доробку Євгена Маланюка” розглядаються підходи та новаторство Є. Маланюка в осмисленні проблеми малоросійства. У поета зазначена тема розвинулася концептуально й наскрізно, адже безпосередньо чи опосередковано представлена в поезії та есеїстиці. Художній дискурс антималоросійства у творчості
Є. Маланюка інспірований суспільно-політичними чинниками. Програш національно-визвольних змагань, безпосереднім учасником яких він був, вимушена еміграція поета стимулювали роздуми над причинами бездержавності українського народу, нездатністю утвердитися на власній землі.

Першопричину колоніального становища України поет вбачав у самій національній вдачі українців. М’якість, лагідність, „жіночність” українців, на думку Є. Маланюка, є еллінсько-візантійськими рисами, вочевидь руйнівними, бо не врівноважуються римськими (чоловічими). Український національний характер, котрий є предметом поетових інвектив, заважає формуванню в національному організмові консолідуючих, солідаристських тенденцій та філософії опору. Провідними образами, через які Є. Маланюк намагається передати суть малоросійської ментальності та свою огиду до неї, є образи відьми-сотниківни, „матері яничар”, „рабині кожному, хто схоче дике тіло, що кохає гніт” (образ знижується до рівня повії), Чорної Еллади, Антимарії.

Вагомим аргументом, гострим закидом малоросові – „каліці і рабу”, „протоплазмі без ядра” – були в Є. Маланюка „варязька сталь і візантійська мідь” („Варяги”, „Сага”, „Варязька весна”, „Варязька балада”). Заглиблюючись в українську історію, спостерігаючи за „звироднінням” національного почуття у сучасників, поет все більше стає прихильником т. зв. „норманської теорії”, вважаючи, що мужні, мілітарні варяги, які знають, що таке дисципліна, право, ієрархія, є засновниками Києворуської держави. Саме войовничий варязький дух, за його переконанням, має розбудити мирних „гречкосіїв” від летаргійного існування. На жаль, поет задля своєї концепції проігнорував принцип історичної об’єктивності, адже, варяги прийшли на сформовану місцеву традицію державотворення.

Розуміючи фатальні наслідки зникнення історичної пам’яті, розбуяння комплексу меншовартості, фальшування української історії та цілеспрямованого нищення чи перекручування національних ідентитетів (мови, звичаїв, традицій, літератури), поет вважав, що комплекс „хронічного рабства” можна подолати, і це зробити під силу власній суверенній державі. Звідси в його творчості з’являється культ Риму та державотворчих чинників.

Тема малоросійства у поезії Є. Маланюка реалізується також через мотив „степового прокляття України” („Псалми степу”, „Не стомилась лежати шляхом”, „Проклін, проклін степів чорнявим долам” та ін.). Отже, концепція національної меншовартості розширюється за рахунок включення географічного чинника. Степовий простір, за Маланюком, розпорошує сили народу, накликає наїзників і призводить до поневолення. І саме ця смуга виробила той тип людини, якій властиві „гуляйпільство”, свавілля і водночас неспроможність захистити себе, нездатність протистояти чужинецьким впливам. У поезіях цього тематичного мотиву Україна це жінка, „вагітна бурями повстань”, „покарана степом”, її прекрасне й гріховне тіло лежить „на узбоччу дороги з Європи в Азію, Головою на Захід і лоном на Схід” („За добою доба, за ерою ера”, ”Не стомилась лежати шляхом”). Ставши жертвою ґвалту, вона втратила душу й сором та „йде віками” покриткою, народжуючи „монгольських байстрят”, різних „шельменят”, які тільки й здатні на „сліз пісні й бандури біль”, а ще на ”розслабленість ледачу серця, розуму і рук” та „безсилу насолоду плачу безсоромно-плебейських мук” („Відвіку покарано степом”).

Типологія малоросійства розширюється у творчості Є. Маланюка постаттю нового героя доби - „здрібнілого мікромалороса” („Друге посланіє”). Ця строєна літота є суто Маланюковим образом, що не має аналогій у нашій поезії.

Викриття явища малоросійства у публіцистиці та есеїстиці Є. Маланюка („Буряне поліття”, „Гоголь – Ґоґоль”, „До проблеми культурного процесу, „Малоросійство”) збагатило парадигму антималоросійства розумінням комплексу меншовартості не тільки як українського, а й загальноімперського явища, вимогою розбудови культури та витворення власної держави як необхідної умови його подолання.

У підрозділі 3.2. „Різножанровий набуток „вісниківців” у світлі проблеми „скаліченого менталітету” аналізується проблема „роздвоєності української душі” на прикладах художніх текстів „ЛНВ”.

Паралізуючі політичні обставини українства у міжвоєнний період наповнили літературну частину „ЛНВ” творами, спрямованими на викриття української пасивності, загумінковості, психології „моя хата скраю” (А. Крижанівський „Сотня”, Д. Лукіянович „Невмируща пісня”, В. Бірчак „Притчі”, Л. М. „Ізгой”, С. Левченко „Наддніпрянщині”).

Малоросійство як суспільне явище, що зросло на „плодючому ґрунті деяких особливостей етнопсихологічного складу, національного характеру” Барабаш Ю. Малоросійство і західнорусизм: сіамські близнюки // Сучасність. – 1997. – № 3. – С. 111., осмислюється „вісниківцями” через показ його індивідуальних проявів. Національна мімікрія й пристосуванство (П. Вальчук „Комуніст”), брак громадської відповідальності за майбутнє української справи (В. Бірчак „Притчі”), відсутність солідаризму та звичка жити тільки задля своєї стабільності, спокою, а не потреб і поривів української нації (В. Заріцький „Смерть Марусі”, „Не всьо лі равно”), зрада власного народу за грошову поживу (М. Матіїв-Мельник „Ефіяльт”, Дажбожич „Їм”), покора й угодовство (А. Карашевич „Різдвяне”,
Ю. Липа „Чернь”) - усі ці риси та їх носії, ставши об'єктом пильної уваги поетів та письменників, складають основу своєрідного, психологічно умотивованого, збірного образу малороса, котрий добровільно надів ярмо та (що найстрашніше!) підготував його у спадок наступним поколінням.

Тяжкі наслідки "скаліченого менталітету" обсервуються „вісниківцями” скрізь. Одним із них став вражаючий феномен „тутешності”, своєрідної „національної непритомності” українців. Здорове чуття своєї закоріненості, кревного зв’язку з цією землею, з тутешнім краєм, на українських теренах трансформується на вольову атрофію, безплідне існування, хворобливу неповноцінність національного духу (О. Стефанович „Волинські сонети”). У свою чергу криза або недорозвинутість національної самоідентифікації зумовлює виключеність українців із світового історичного процесу та перетворює їх на донорів для інших народів (Л. Мосендз „На "Могилі миру"”).

Для антималоросійського дискурсу „вісниківців”, безумовно, характерне почуття колективної образи на іноземців-поневолювачів, гостра ненависть до чужинців, які скалічили національний організм. Відповідно, Росія сприймається як ворожий, дисгармонійний, інфернальний простір, пекло, побудоване на людських кістках, крові та брехні. Вульгарний шар лексики, некоректні порівняння, метонімічні образи працюють на створення принижувального ефекту та передають високий ступінь зневаги до колонізаторів (Дажбожич „Скрипковий концерт”, Ю. Липа „Червоне”, В. Бобрів „Москалям”).

Антидотом на „хворобу української бездержавності”, переборенням дезінтегрованності української душі у художньому доробку „вісниківців” стає позитивне характеротворення та оживлення української історії. Сильні, мужні, підкреслено чоловічі, героїчні образи лицаря, воїна, Титанів, М. Проклятого, Гонти, С. Петлюри та ін., мають потужний націєтворчий потенціал, бо здатні перетворити етнографічну масу – на націю, „малоросів” – на українців, зарядивши їх енергією боротьби, спротиву, активізму ( Н. Королева „Гонта”, А. Карашевич „Титани”, Н. Лукіянович „Воєнний лицар”, А. Вартовий „Не бідні ми!” та ін.). Автори часопису внесли свіжі мотиви у тематику, пов'язану з княжою та гетьманською добою, подіями української революції, шукаючи саме там тих ознак українськості, яких потрібно плекати сучасникам (П. Коструба „Тмутаракань”, Г. Мазуренко „1918”, Б. Гомзин „Sic transit” та ін.)

У Висновках підсумовуються результати дисертаційної роботи.

Малоросійство як внутрішній чинник українського буття стало однією з провідних проблемних ліній українського літературного процесу. Художньо-мистецькі пошуки письменства ХІХ – ХХ століття, вужче 1920-х-1930-х років, насичені емоційно-загостреними, інвективно-викривальними роздумами над причинами та наслідками деформації національної самосвідомості.

З’ясовано, що осмислення українською літературою історичних витоків, специфіки та генези малоросійства пов’язане з етапами становлення національної ідентичності. Сприйняття та інтерпретація українськими письменниками цього явища, безумовно, мали апперцепційний характер, тобто були „запрограмовані” індивідуальним чи спільнотним життєвим досвідом, особливостями геополітичної ситуації, тяглістю/відсутністю згуртувальних процесів всередині українства, рівнем розвитку тих галузей наукового пізнання, що вирішують проблеми національної самоідентифікації та державобудівництва.

Аналіз домінантної проблематики українського літературного процесу, пов’язаної з малоросійським аберативним ідентифікуванням, засвідчив певну еволюцію у відображенні комплексу національної меншовартості. Проста констатація стану духовного й національного поневолення (поч. ХІХ ст.) змінюється на гнівне оскарження національної зради, пристосуванства, летаргії (кін. ХІХ-поч. ХХ) та втілюється у цілісну концепцію ідейно-художнього антималоросійства (ХХ ст.).

Антималоросійський дискурс української літератури 1920-х – поч. 1930-х рр. формувався, у першу чергу, тими митцями, які об’єдналися навколо „Літературно-наукового вістника”. Програш національно-визвольної боротьби, політична деструкція і фрагментація українського простору, роздвоєність українського менталітету зумовили появу у творах „вісниківців” наскрізної антиколоніальної парадигми, спрямованої на подолання малоросійської ментальності. Особливостями цієї парадигми стали дух національного максималізму та експансії, волюнтаризм, історичний активізм, націєцентризм, маскулінізація письменства, екстремістських характер багатьох творів тощо.

Порівняльний аналіз антималоросійського пласту художньої творчості „вісниківців” з образним наповненням, культурологічними стратегіями, ідеями та інтенціями, властивими творам письменників Радянської України, засвідчив загальноукраїнський характер антималоросійського дискурсу. Водночас „вісниківці” виступили новаторами як у сфері тематичній, так і образно-стильовій. У своїх творах вони чи не вперше окреслюють малоросійство як явище національної капітуляції, активізують теми й мотиви бунту, непокори, критичного патріотизму, відповідальності митця як оформлювача української нації, вводять у літературний обіг проблематику „жіночності” українства як причини малоросійства, „варяжства”, небезпеки національної неструктурованості, потреби пробудження від малоросійської пасивності тощо. Неоромантизм „вісниківців” обґрунтовує індивідуалізм, динамізм, аристократизм, готичність національного характеру як своєрідного ліку на національну пасивність. Основні мотиви та образи антималоросійської парадигми „вісниківців” історично та генетично пов’язані з концепцією національної критики та самокритики.

Виділивши та проаналізувавши структуротворчі компоненти антималоросійського дискурсу публіцистики, есеїстики та літературної критики часопису, а саме: антиімперський, націєцентричний, європоцентричний, національно-визвольний, з’ясовано, що „вісниківці” випередили у багатьох моментах поважні наукові дослідження комплексу малоросійства, зокрема вказали на згубний вплив на національний організм ідей космополітизму, на небезпеку русифікації як засобу „малоросіянізації” української спільноти, дослідили тактику та стратегію ментального колоніалізму тощо.

Ідеї Д. Донцова суттєво вплинули на розвиток антималоросійської парадигми як „вісниківців”, так і частини письменників Радянської України. Цілісне бачення ним малоросійського комплексу зумовило актуалізацію в українській літературі та публіцистиці 1920-30-х рр. проблем відповідальності національної еліти за стан суспільної самосвідомості, „втягування” в українській простір малороса, подолання малоросійської ментальності за допомогою культивування націоналістичної ідеології.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Шептицька Т. Тема малоросійства у творчості Євгена Маланюка // Українська мова та література. 2000. № 39. С. 1-2; № 40. С. 13.

Шептицька Т. Проблема “роздвоєності української душі” у поетичних творах “Літературно-наукового вісника” (1922-1932) // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб. Наукових праць. – К.: „Твім інтер”, 2002. – Вип. 15.
С. 190-197.

Шептицька Т. Українська нація у творчому осмисленні Василя Пачовського // Література. Фольклор. Проблеми поетики. – К.: „Твім інтер”, 2003. – Вип. 16. С. 706-713.

Шептицька Т. Проблема малоросійства в українській публіцистиці 1920- 1930 років // Пам’ять століть. 2002. № 1. – С. 85-90.

Шептицька Т. Малоросійство як суспільно-психологічний феномен (історія і сучасність) // Українознавство – 2001. Календар-щорічник / Упорядн. Валентина Піскун, Анатолій Ціпко, Олена Щербатюк. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2000. – С. 114-116.

Шептицька Т. Публіцистика Дмитра Донцова як ідейний виклик українському провансальству // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Українознавство. – К., 2001. Вип. 5. – С. 15-19.

Шептицька Т. Антималоросійське спрямування поезії Тараса Шевченка // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Українознавство. – К., 2002. Вип. 6. – С. 58-61.

Шептицька Т. “Від полуднево-російського племені до свідомої нації!” (До 120-річчя від дня народження Дмитра Донцова) // Українознавство – 2003. Календар-щорічник / Упорядн. Валентина Піскун, Анатолій Ціпко, Олена Щербатюк. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2002. – С. 208 - 210.

Шептицька Т. Визвольні змагання (1917-1921 рр.) та діяльність Центральної Ради у спогадах на сторінках “Літературно-наукового вісника” (1922-1932 рр.) // Українська Центральна Рада: поступ державотворення та державобудівництва . – К.: Українська Видавнича Спілка, 2002. – С. 324-330.

Шептицька Т. Ідейно-естетичне осмислення проблеми малоросійства в українській поезії ХІХ–ХХ ст. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Українознавство. – К., 2003. Вип. 7. – С. 33-37.

Шептицька Т. Проблема малоросійства у творчости Бориса Антоненка-Давидовича // Визвольний шлях. – 2004. – № 8 (Річник 57). – С. 56-61.

АНОТАЦІЯ

Шептицька Т. Л. Антималоросійський дискурс української літератури 1920-х – початку 1930-х років (на матеріалі „Літературно-наукового вістника”). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 – українська література. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005.

Дисертація є першим систематизованим та концептуальним дослідженням антималоросійського дискурсу української літератури 1920-х – початку 1930-х років. На матеріалі „Літературно-наукового вістника” запропоновано інтерпретацію однієї із провідних проблем тогочасного українського письменства та публіцистики – проблеми малоросійства. Доведено, що антималоросійський дискурс творчості „вісниківців” сформувався під впливом суспільно-політичних чинників. Основні мотиви та образи антималоросійської парадигми „вісниківців” історично та генетично пов’язані з концепцією національної критики та самокритики.

Ключові слова: малоросійство, антималоросійський дискурс, комплекс національної меншовартості, націєтворення, українськість, українство, національна ідентичність, вісниківці.

АННОТАЦИЯ

Шептицкая