ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Ворощук Оксана Дмитрівна

УДК 371.59+37.013(447.8)

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА УЧНІВСЬКОГО САМОУПРАВЛІННЯ В ГІМНАЗІЯХ ГАЛИЧИНИ

(початок ХХ ст. – 1939 р.)

Спеціальність 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

Івано-Франківськ _2005

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана

у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України

Наукові керівники:

доктор педагогічних наук, професор,

член-кореспондент АПН України Ступарик Богдан Михайлович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника;

доктор педагогічних наук, професор Завгородня Тетяна Костянтинівна,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри історії педагогіки

Офіційні опоненти:

доктор педагогічних наук, професор Руснак Іван Степанович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри педагогіки й методики початкового навчання

кандидат педагогічних наук, доцент Поліщук Віра Аркадіївна,

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка, докторант кафедри педагогіки

Провідна

установа: Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, Міністерство освіти і науки України, м. Вінниця

Захист відбудеться “4” березня 2005 р. о 13 год на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.01 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57, конференц-зала

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Прикарпатського національ-ного університету імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).

Автореферат розісланий “3” лютого 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Кирста Н. Р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Процеси економічного й культурного інтегру-вання України в світову спільноту зумовлюють потребу виховання творчих та активних громадян, здатних самостійно мислити, здійснювати суспільний вибір, із розвинутим почуттям власної гідності. Відповідно у Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), Концепції національного виховання пріоритетними напрямами освітньої реформи визначено формування соціальної активності та професійної компетентності особистості на основі готовності до участі в процесах державотворення. Завдання загальноосвітнього виховного процесу згідно з проектом Закону України ”Про виховання дітей і молоді” в навчальному закладі полягає в демократизації та гуманізації шкільного життя й сприянні розвитку учнівського самоуправління як самостійного соціального інституту. Його діяльність забезпечує громадянське становлення особистості й вирішення низки нагальних завдань сьогодення – формування соціально активної молоді.

У сучасній педагогічній науці проблеми учнівського самоуправління розгля-нуто в різних аспектах: вивчено механізми виникнення й розвитку самовря-дування як результату управління вихованням дітей у колективі (І. Козлов, В. Ко-ротов, Б. Ліхачов, Г. Цибулько та ін.); узагальнено досвід учнівського самовря-дування, різноманітність форм його організації (С. Білоусов, М. Красовицький, М. Приходько, М. Сметанський).

Проблеми розвитку ідей учнівського самоуправління у вітчизняній педагогічній теорії й практиці досліджували Б. Набока, Л. Тищенко та ін. Зокрема, В. Бобрицька на основі педагогічної спадщини А. Макаренка рекомендує розгля-дати його в низці засобів підвищення ефективності особистісного виховання школяра. Дитяче самоврядування в педагогічній спадщині Я. Корчака вивчали Т. Забута, М. Ямницький та ін.

Значний внесок у розробку теорії й практики учнівського самоуправління належить наддніпрянським і галицьким педагогам П. Біланюку, Ю. Дзеровичу, М. Куцію, С. Русовій, С. Сірополку, О. Тисовському, І. Ющишину.

Важливою джерельною базою започаткованого дослідження стали праці сучасних учених із питань національного виховання молоді (О. Вишневський, В. Івашковський, В. Каюков, О. Лобар), формування особистості в гімназіях та учнівських організаціях (А. Лопухівська, Б. Мельник, В. Оржехівський, І. Пого-ріла та ін.), становлення учнівського самоуправління в школах і молодіжних товариствах Галичини (Г. Білавич, О. Винничук, Н. Сабат, Б. Савчук, Ю. Щерб’як), учнівського самоуправління в контексті практичного досвіду галицьких педагогів кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. М. Галущинського, А. Крушель-ницького та ін. (В. Ковальчук, Н. Чаграк). Суспільно-політичні та соціально-культурні процеси в Галичині першої третини ХХ ст. розкрито в дослідженнях М. Барни, М. Грушев-ського, Д. Донцова, І. Курляк, О. Субтельного, М.Чепіль.

Окремою сторінкою в дослідженнях історії шкільництва Галичини вважаємо спадщину Б. Ступарика, в контексті аналізу становлення та розвитку національного виховання висвітлено зародження учнівського самоуправління.

У контексті започаткованого дослідження важливим був внесок представ-ни-ків української діаспори в мемуарно-історичних збірниках Д. Вериги, П. Мірчука, М. Семчишина та ін.

Однак у наукових дослідженнях розглядаються деякі аспекти проблеми самоврядування в окремих структурних ланках шкільництва Галичини (виділові (вищі) початкові школи, гімназії, професійні школи). Водночас зазначимо, що досі відсутнє окреме дослідження особливості його організації – в освітній системі краю. З огляду на те, що на початку ХХ ст. зафіксовано найстрімкіше поширення в Галичині середнього шкільництва (130 закладів у 1911 р. проти 43 у 1900 р.), акцентуємо увагу на актуальності й соціальній значущості аналізу учнівського самоуправління в гімназіях, що й зумовило вибір теми дисертації – “Теорія і прак-тика учнівського самоуправління в гімназіях Галичини (початок ХХ ст. – 1939 р.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою проблеми кафедри історії педагогіки Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника “Історія освіти і виховання в Галичині” (протокол № 5 від 10 грудня 1998 р.). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника (протокол № 9 від 9 червня 2000 р.) та Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол №1 від 23 січня 2001 р.).

Мета дослідження – виокремити шляхи реалізації учнівського самоуправ-ління в галицьких гімназіях задля використання його досвіду в сучасних закладах освіти України.

Мета дослідження зумовила такі завдання: –

з’ясувати передумови розвитку учнівського самоуправління в шкільництві Галичини (початок ХХ ст. – 1939 р.);–

проаналізувати внесок галицьких педагогів та громадських діячів у теорію й практику організації учнівського самоуправління в навчальних закладах означеного періоду;–

здійснити ретроспективний аналіз організації учнівського самоуправління в гімназіях Галичини на рівні шкільного й класного колективів та об’єднань за інтересами;–

обґрунтувати можливості творчого використання учнівського самоуправ-ління в сучасних закладах освіти України.

Об’єкт дослідження – виховний процес у гімназіях Галичини (початок ХХ ст. – 1939 р.).

Предмет дослідження – учнівське самоуправління як засіб виховання галицьких гімназистів та їх підготовки до життя в суспільстві досліджуваного періоду.

Методологічною основою дослідження стали філософські положення про закони й категорії наукового пізнання, відображення дійсності в людській свідомості, про єдність теорії й практики. Науковий пошук обґрунтування процесів і явищ здійснено на основі принципів історизму, наукової об’єктивності, детермінізму, системності положень щодо розвитку педагогічної думки й освіти в Україні (А. Вихрущ, О. Вишневський, Т. Завгородня, В. Кравець, Б. Ступарик, М. Чепіль); з проблем учнівського самоврядування, виховання та розвитку особис-тості (В. Бобрицька, Л. Гордін, А. Макаренко, М. Приходько, М. Сметанський, О. Сухомлинська, В. Сухомлинський, Ю. Руденко, Г. Цибулько); з історії органі-зації самоуправління в навчальних закладах України досліджуваного періоду (П. Біланюк, М. Галущинський, С. Русова, С. Сірополко, О. Тисовський, І. Ющишин).

Використано концептуальні положення про розвиток активності, самостійності, самодіяльності учнів, побудову навчально-виховного процесу сучасних навчальних закладів на принципах демократизму та гуманізму, що містяться в Законі України “Про освіту”, Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), Концепції національного виховання, Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” (1997), проекті Закону України “Про виховання дітей та молоді” (2004).

Основні джерела дослідження: фонди 178, 179 і 206 Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (далі – ЦДІА у м. Львові); фонди 275, 279, 288, 280, 291, 292, 293, 300, 302, 519, 537, 542, 572, 573 Державного архіву Івано-Франківської області; монографії; історико-педагогічна література та періодичні педагогічні видання; твори галиць-ких педагогів; гімназійні звіти; публіцистичні, наукові праці громадсько-педаго-гіч-них діячів краю досліджуваного періоду, а також праці сучасних педагогів, що знаходяться у фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вер-над-ського (м. Київ), відділах Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (м. Львів); матеріали музею освіти Прикарпатського національного універ-ситету ім. Василя Стефаника та бібліотек Прикарпатського й Львівського національних університетів.

У процесі розв’язання поставлених завдань використовувалися такі методи: пошуково-бібліографічний – вивчення архівних, бібліотечних каталогів, фондів, описів, бібліографічних видань; історико-педагогічний – дослідження еволюції виховної мети в галицькому шкільництві, а також організації учнівського самоуправління; предметно-цільовий – аналіз історичної, педагогічної літератури й преси в Галичині першої третини ХХ ст.; класифікації та систематизації з метою виявлення джерельної бази й об’єктивних даних про діяльність гімназійних організацій у Галичині.

Хронологічні межі дослідження. За вихідний рубіж узято початок ХХ ст. – час, коли активізувалась розробка галицькими педагогами концептуальних основ національної освіти, а в основу виховного процесу, як і за кордоном, було покладено учнівське самоуправління. Верхня межа – 1939 рік – збігається з початком Другої світової війни, що призвела до кардинальних суспільно-політичних змін не тільки в Галичині, а й у всій Європі.

Наукова новизна та теоретична значущість роботи полягає в тому, що вперше цілісно досліджено історико-педагогічний процес становлення й розвитку учнівського самоуправління в гімназіях Галичини (початок ХХ ст. – 1939 р.); обґрунтовано теоретичні напрацювання галицьких педагогів і громадських діячів (Д. Великанович, Ю. Дзерович, М. Галущинський, В. Левицький, М. Макух, О. Ти-совський, І. Ющишин, М. Яцків та ін.) із питань організації учнівського само-уп-рав-ління на основі практичних надбань зарубіжних фахівців (Е. Кей, Г. Кер-шен-штайнер, М. Монтессорі, А. Ферр’єр); здійснено ретроспективний аналіз орга-ніза-ції учнівського самоуправління в гімназіях Галичини на рівні шкільного й клас-ного колективів, об’єднань учнів за інтересами та розкрито його структуру. У науко--вий обіг введено маловідомі праці галицьких педагогів з досліджуваної проблеми (П. Біланюк, Д. Малинівський, І. Туркевич) й архівні матеріали (ЦДІА у м. Львові. – Ф.178. – Оп.3. – Спр. 390, спр. 613; Ф. 179. – Оп.3. – Спр.390, спр.701 та ін.).

Практичне значення дослідження. За результатами дисертаційного дослідження розроблено спецкурс “Проблеми історії, теорії і методики організації учнівського самоуправління в загальноосвітніх школах”. Його впроваджено в практику навчального процесу Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (довідка № 01-08-576 від 05.10.2004 р.) та педагогічного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича (довідка від 08.09.2004 р.); прочитано цикл лекцій на семінарах класних керівників шкіл Коломийського району Івано-Франківської області (довідка №594/1-5/02 від 23.09.2004 р.), на методологічному семінарі кураторів груп Коломийського педагогічного коледжу (довідка № 143 від 13.09.2004 р.), на курсах підвищення кваліфікації класних керівників та заступників директорів шкіл із виховної роботи Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (довідка № 01/487 від 28.09.2004 р.). Дисертаційні матеріали та висновки можуть бути використані для створення підручників, науково-методичних та навчальних посібників, при підготовці лекційних курсів з історії педагогіки, методики виховної роботи, проведенні науково-методологічних семінарів. Вони є підґрунтям для подальших історико-педагогічних досліджень.

Вірогідність результатів і основних висновків дослідження забезпечується методологічною й теоретичною обґрунтованістю його вихідних положень; застосуванням комплексу взаємозумовлених методів, адекватних об’єкту, предмету, меті та завданням дослідження; використанням широкої джерельної бази, зокрема архівних документів і матеріалів; впровадженням результатів дослідження у практику роботи вищих педагогічних закладів освіти І – ІV рівнів акредитації.

Апробація роботи. Результати дисертаційного дослідження доповідались на всеукраїнських науково-практичних конференціях “Актуальні проблеми української етнопедагогіки” (Івано-Франківськ, 2001), “Морально-естетичне виховання школярів у системі громадянської освіти і виховання” (Івано-Франківськ, 2001), “Історико-педагогічні та соціальні проблеми професійної підготовки кадрів для системи неперервної освіти і соціальних служб” (Чернівці, 2001), “Єдність національного і загальнолюдського у формуванні морально-духовних цінностей” (Івано-Франківськ, 2002); на Всеукраїнському науково-практичному семінарі “Історія педагогіки у структурі професійної підготовки вчителя” (Київ, 2001); на регіональних науково-практичних конференціях “Софія Русова – визначна українська громадська діячка і педагог (145-річчю від дня народження присвячується)” (Івано-Франківськ, 2001), “Сучасна родина в системі самовід-творення української нації” (Івано-Франківськ, 2001); на педагогічних читаннях на пошану члена-кореспондента АПН України, професора Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника Богдана Ступарика “Українська педагогіка на межі тисячоліть” (Івано-Франківськ, 2003); на звітних наукових конференціях, засіданнях кафедри історії педагогіки Прикарпатського національного універ-ситету ім. Василя Стефаника (2001–2004 рр.).

Публікації. Основний зміст дослідження оприлюднено в 10 одноосібних публікаціях автора, з яких 6 – у фахових науково-педагогічних виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел із 423 найменувань (із них 50 – іноземними мовами і 33 архівні справи) і додатків. Обсяг дисертації 244 сторінки, з них 164 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, розкрито його наукову новизну, теоретичне й практичне значення, відображено апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – “Організація учнівського самоуправління в навчальних закладах як історико-педагогічна проблема” – охарактеризовано витоки учнівського самоуправління, з’ясовано ступінь дослідженості проблеми у науковій літературі ХХ ст., виявлено передумови розвитку теорії й практики самоуправління в гімназіях Галичини (початок ХХ ст. – 1939 р.).

У розділі проаналізовано різні підходи до сутності понять “учнівське самоуправління” та “учнівське самоврядування” у працях Н. Волкової, С. Гонча-ренка, В. Коротова, М. Красовицького, Б. Набоки, М. Приходька, Г. Цибулька. Однак встановлено, що при окремих розбіжностях вони розглядали учнівське самоврядування як активну участь школярів в управлінні життям і діяльністю свого колективу під керівництвом педагогів.

Аналіз науково-педагогічної літератури дозволив окреслити шляхи становлення й розвитку учнівського самоврядування в історичному контексті: від ідеї дитячого самоуправління у “Школі радості” Вітторіно де Фельтре до навчальних закладів США, “нових шкіл” у Європі. У досліджуваний період воно зароджувалося в Росії та в Наддніпрянській Україні.

У 1920–30 рр. основну увагу в роботі учнівського самоуправління педагоги Наддніпрянської України спрямовували на допомогу школам у розв’язанні навчально-виховних завдань, організацію гуртків та залучення до них учнів, налагодження взаємодопомоги під час навчання, відвідування дитячих технічних станцій, проведення екскурсій, організацій громадської роботи поза школою. Виховні можливості учнівського самоуправління найефективніше реалізовано у виховній системі українського педагога А. Макаренка.

Проблеми учнівського самоуправління зберегли свою актуальність і в повоєнний період. Тогочасні українські педагоги віддавали провідну роль у шкільному житті комсомольським й піонерським організаціям. Це почасти призвело до звуження його функцій, інколи до її підміни діяльністю дитячих організацій. Політична “відлига” початку 1960-х рр. підштовхнула теоретичні розробки різних аспектів проблем учнівського самоуправління та роботи з його активного впровадження в шкільну практику. Однак масова школа продовжувала працювати за усталеними схемами, за вказівками відповідних органів. Крім прихильників учнівського самоврядування, були й опоненти, які заперечували його необхідність у системі чинників становлення особистості школяра. Останні надавали перевагу комсомольському та піонерському самоуправлінню. Відтак на учнівському самоуправлінні позначився час. Його забюрократизували й заформалізували.

З утворенням і становленням української суверенної держави почалася докорінна зміна застарілої системи виховання й пошук її альтернативи. У школу повернулися дитячі громадські організації (“Пласт”, “Сокіл” та ін.), почали створюватися учнівські “республіки”, “департаменти”, товариства тощо.

На початку ХХІ ст. питання учнівського самоуправління у школах залишається актуальним. Виконати завдання сучасної школи, виховати активну людину з новим мисленням, здатну до творчості, ініціативи, з яскраво вираженою активною громадянською позицією, з почуттям обов’язку й відповідальності перед суспільством неможливо без залучення учнів до управління шкільними справами. Отож особливого значення набуває узагальнення й використання досвіду організації учнівського самоуправління в навчальних закладах Галичини першої третини ХХ ст.

У другій половини ХІХ ст., коли Галичина входила до складу Австрійської імперії, суспільно-політичний рух дав поштовх культурно-освітньому й політичному життю населення краю: зросла хвиля національно-визвольних змагань польського й українського населення; було створено культурно-освітні, молодіжні та господарські товариства й організації, які дбали про розвиток шкільництва. Освітяни вбачали своє завдання в ознайомленні школярів з ідеєю кооперації й створення в кожній школі кооперативних спілок; залучення учнів; виховання кооперативного “почуття, ідеї і дисципліни, відповідальності”. Передусім основним пріоритетом вважалося формування в молодіжному середовищі свідомих, щирих прихильників кооперативної ідеї, які в майбутньому стануть активними членами кооперативів; здобуття ними практичних навичок, виховання відповідальності, товариської єдності й солідарності.

Важливою передумовою розвитку самоуправління у шкільництві Галичини розглядаємо міністерську реформу (1908), внаслідок чого у краї відбулися зміни не лише у викладанні окремих предметів, а й в діяльності “наукових учнівських гуртків”; дозволі учням формувати “ґміни шкільні”. Їм належало право певного контролю “за дисципліною й моральністю” у школах.

Наукові пошуки галицьких педагогів у царині самоуправління відбувалися в контексті здобутків західноєвропейських та американських учених. Свідченням цього вважаємо публікації на сторінках галицьких часописів, присвячені орга-нізації учнівського самоуправління у шкільництві Північної Америки, Німеччини, Франції, Скандинавії (Й. Крез-Мірський, В. Панейко, І. Ющишин та ін.).

На формування виховної мети в галицькому шкільництві досліджуваного періоду значно вплинули ідеї “реформаторської педагогіки” (Е. Кей, Г. Кершен-штайнер, М. Монтессорі, А. Ферр’єр). Запропонована вченими система виховання й навчання з опертям на самостійність учнів у навчально-виховній діяльності, їх участь у роботі гуртків і самоуправлінні позитивно сприймалась галицькими педагогами.

Особливого значення для організації колективної, громадської співпраці учнів набули ідеї державно-громадянського виховання, які були можливі лише в школі та громадських організаціях. Тому педагоги сприяли створенню й діяльності при школах учнівських об’єднань, товариств тощо.

Шкільництво в Польщі, й одночасно в Галичині, розвивалось у контексті змін європейського державного будівництва. Саме так пояснюємо визнання національних цінностей як першочергових у суспільному житті, реалізація яких була можливою на ідеї державотворення. Школі належала роль “державно-виховницького післанства” та виховання громадян-патріотів. Гасла “державного виховання” трактувалися по-різному польською владою (державницька ідея в галузі освіти характеризувалась як виховання громадян, відданих Польщі) й українцями Галичини (першочергово обстоювали українську національну ідею, боротьбу за власну незалежну й соборну державу). Закласти її підвалини можна було тільки в рідній національній школі, що формує самостійних, свідомих, відповідальних за свій учнівський колектив і доручену справу людей. Тому галицькі педагоги вважали за необхідне формувати свідомих українських “громадян-державо-творців”. Саме молодь, вихована в навчальних закладах із розвинутим самоуправ-лінням, здатна взяти на себе відповідальність за власні вчинки і вчинки своїх товаришів, стати творцями власної долі та співтворцями долі свого народу й усього суспільства.

У другому розділі – “Теорія учнівського самоуправління у шкільництві Галичини (початок ХХ ст. – 1939 р.)” – показано погляди галицьких педагогів на його роль і місце в галицькому шкільництві, розглянуто структуру органів учнівського самоврядування в гімназіях краю.

У першій третині ХХ ст. воно розглядалося галицькими педагогами як важливий чинник виховання учнів. Вони вважали, що школу треба перетворити на шкільну громаду, в якій учні “самоуправою і публичною опінією громадян й громадянок устроювали би свої справи …”. У науковому доробку педагогів краю простежуємо думку, що почуття громадянськості в учнів формується тільки в громаді. Тут кожен бере безпосередню участь у налагодженні порядку, а також розуміє, що спільні інтереси треба ставити вище особистих. Проте, враховуючи досвід побудови американських шкіл на засадах самоуправи, вони намагалися їх не копіювати.

Педагоги вбачали значення учнівського самоуправління у виховному процесі в тому, що участь у ньому розвивала у дітей ініціативу й прагнення до самостійного будівництва шкільного життя, формувала організаторські навички, закріплювала й розвивала творчий підхід до виконання доручень, формувала громадську свідомість, почуття обов’язку, заохочувала дотримуватися правил, вироблених учнівськими громадами. Молодь була готовою організовувати різні форми учнівського самоуправління за власною ініціативою. Педагогам належала роль консультантів. Галицькі освітяни, усвідомлюючи важливе значення учнівського самоуправління, пропонували розвивати в школах різноманітні організації: шкільні каси ощадності, кооперативи, різного роду гуртки й комісії. Разом із тим вони виступали за варіативність громадських утворень.

Однак самоуправління розглядалося ними не просто як один із виховних чинників, а як важливий засіб підготовки будівників самостійної й незалежної української держави, формування почуття громадянськості. Для українських гро-мад-ських діячів і педагогів (М. Базник, П. Біланюк, М. Галущинський, М. Куцій, І. Ющишин, М. Яцків та ін.) воно виходило за межі суто педагогічної проблематики. Вони обстоювали думку, що участь школярів у різних формах учнівського самоуправління мала б створювати умови для реалізації української національної ідеї. Галицькі вчителі на учнівське самоуправління покладали “місію виховання громадянина”, здатного взяти участь у розбудові власної держави – України; утвердження в дитячій свідомості почуття національної гідності, дисциплінованості, почуття господаря; стимулювання учнів до позитивних учинків.

Особливістю галицької системи виховання визначаємо двоєдину мету самоуправління: поєднання колективізму й індивідуалізму, “одиниці” й громади, усуспільнення й індивідуалізованості. Важливим було переконання, що необхідно виховати не абстрактну особистість, а громадянина, патріота, що свідомо присвятив би своє життя національно-визвольній боротьбі за свободу й незалежність Батьківщини. В її основі – положення, що учень у школі є не тільки об’єктом, а й суб’єктом навчально-виховного процесу. Основне завдання вчителя полягає в допомозі учневі усвідомити себе особистістю, розкрити його можли-вості, сприяти становленню самосвідомості, самореалізації та самоствердженню.

Педагоги-практики насамперед обстоювали завдання: визначати чисель-ність, функції й структуру органів учнівського самоуправління на загальношкіль-ному рівні; встановлювати відповідний зв’язок між ними; виявляти шляхи їх розвитку та вдосконалення. Водночас вони зазначали, що структура учнівського самоуправління не може бути стандартизованою, єдиною схемою незалежно від рівня розвитку учнівської громади. Йшлося про вироблення основних принципів побудови самоуправління на різних етапах розвитку колективу.

Головним органом управління учнівськими громадами Галичини досліджу-ваного періоду на загальношкільному рівні були загальні збори, які проводились на початку навчального року, потім – відповідно до потреб. На них розглядалися питання організації життя учнівського колективу, затверджувались плани роботи на перспективу, заслуховувались звіти, відбувались вибори виконавчих органів, шкільної ради. Завданнями керівництва учнівського самоуправління визначено самостійне планування роботи гуртків та організацій, управління гімназійними справами, об’єднання зусиль окремих класних колективів і організацій для налагодження спільного товариського життя у школі, її перетворення на шкільну громаду. Учнівська молодь успішно керувала шкільною касою ощадності й кооперативом, різними гуртками (науковими, спортивними, з організації дозвілля та ін.), редакційним комітетом, брала активну участь у проведенні загально-шкільних свят, а також координувала діяльність виборних тимчасових комісій для вирішення конкретних справ. Зазначені гуртки й організації мали своє керівництво, що складалося з трьох членів, вибраних здебільшого на один навчальний рік.

Для контролю за розвитком і діяльністю всіх гуртків та організацій шкільного самоврядування, а також їх керівництва з ініціативи учнів створю-валися контрольні (ревізійні) комісії (“Начальна шкільна контроля”) та суди.

На органи учнівського самоуправління в колективі покладались управлінські функції. Ними передбачалась активна участь школярів у різноманітних формах діяльності: залучення однолітків до обговорення поточних справ і ухвала рішень; складання статутів, планів роботи; розподіл доручень, контроль за їх виконанням, а також аналіз одержаних результатів.

Завдяки участі в учнівському самоуправлінні молодь привчалась до організованого громадського життя, формувала у своїх лавах активних членів суспільства. Керівники самоуправління мали за обов’язок сумлінне виконання шкільних правил, а також контроль за їх дотриманням іншими учнями. Тому члени органів учнівського самоуправління пам’ятали, що керівник – це не відзнака, а громадський обов’язок і виконувати його потрібно якнайкраще.

У третьому розділі – “Практика учнівського самоуправління у гімназіях Галичини (початок ХХ ст. – 1939 р.)” – проаналізовано органі-зацію учнівського самоуправління на загальношкільному й класному рівнях, а також у молодіжній організації “Пласт”, яка діяла практично в усіх гімназіях краю.

Вивчення історії шкільництва першої третини ХХ ст. уможливлює висновок, що розроблені теоретичні основи учнівського самоуправління, широко впроваджувалися в тогочасні шкільні колективи. Галицькі педагоги вважали, що з усіх учнівських гуртків і організацій треба вибрати ті, які за даних обставин найбільш доцільні й можуть існувати без примусу. З ініціативи учнів та під керівництвом педагогів вибудовувалась своя, власна структура організацій, яка відповідала запитам і потребам молоді.

У гімназіях діяли учнівські ощадні каси й кооперативи. Вони мали на меті популяризацію серед учнів гімназії ідей ощадності. Для цього збирали дрібні заощадження членів, клали їх у банк, нагороджували найактивніших членів організацій, влаштовували щороку (31 жовтня) “ощадностеве” свято й призвичаювали дітей до ощадності на всіх ділянках їхнього життя.

Поширюючи ідею кооперації, учні гімназій організовували просвітницьку діяльність, влаштовували свята, прогулянки, розповсюджували популярну літературу, вишколювали своїх членів у діловодстві та веденні крамнички, що забезпечувала учнів шкільним приладдям. Крамницею керували учні старших класів (обирали “предсідника”, “скарбника”, “купчика” і “діловодчиків”). Вони були постачальниками товару, домовлялися з фірмами, які його доставляли. Все це робили під опікою вчителя. Він перевіряв фінансовий стан кооперативу, книги обліку, давав вказівки “справникам”, підтримував контакт із контрольною комісією.

Аналіз гімназійних звітів досліджуваного періоду дає підстави стверджувати, що на початку ХХ ст. учнівська молодь гуртувалася в самодіяльних організаціях – шкільних читальнях. Вони будували діяльність на засадах самоуправління, створенні різного роду гуртків і організацій.

Важливою ланкою учнівського самоуправління були наукові гуртки (історичний, краєзнавчий, літературний, філософський, географічний, радіо- та фотогуртки, хорові, танцювальні, фольклорні та ін.). На заняттях гуртків панувала атмосфера творчого пошуку, пріоритету інтелекту, розвитку мистецьких здібностей. Учні виявляли активність, організованість, ініціативність, принци-повість, дисциплінованість. Окрім поглиблення знань, привчалися самостійно вести засідання, висловлювати свої думки й слухати інших.

З ініціативи дітей створювались гуртки з організації дозвілля (шкільний театр, драматичні гуртки, співочі дружини). Їх мета – пробудження в молоді любові до мистецтва, сцени, співу й музики. Спільно з учасниками секції наукового гуртка учні брали участь у масових заходах, набували соціального досвіду, виробляли в себе організаторські навички. Учні ініціювали спільну діяльність членів різних гуртків. Самостійно обирали форму заходу, розробляли сценарії, забезпечували його підготовку тощо.

За пропозицією учнівської молоді самоуправні шкільні громади органі-зовували протиалкогольні та протитютюнові гуртки. Участь у ньому розширювала знання гімназистів про шкоду для організму вживання нарко-тиків, розвивала громадську свідомість, почуття громадянського обов’язку, заохочувала до дотримування правил учнівського колективу, здорового духу, що панував у закладі, унеможливлювала вживання під час проведення загально-шкільних заходів алкоголю та паління.

При самоуправних шкільних громадах гімназій розвивали роботу спортивні й “забавово-прогулькові” гуртки. В них створювалися різноманітні спортивні секції, влаштовувались товариські ігри й забави, організовувались екскурсії. Участь у них сприяла фізичному розвиткові дітей, призвичаювала їх до праці, пробуджувала “суспільні інстинкти” й вартості: дисципліну, солідарність, відповідальність, почуття обов’язку.

Шкільні учнівські громади з ініціативи учнів та під опікою “отця-провід-ника” і вчителя створювали релігійні гуртки – “Марійські дружини”. Члени дружини займалися благодійництвом, поширенням ідей християнської любові.

Аналіз гімназійних звітів досліджуваного періоду дає підстави стверджувати, що важливу роль в організації учнівського самоуправління в шкільництві Галичини відігравала учнівська преса, яка була ефективним засобом виховання й навчання учнів. Серед тогочасних різновидів шкільних часописів науковці виділяють два, які виходили з ініціативи учнів: стінні часописи (видавали спільно діти й учителі), дитячі часописи (редагували діти однієї школи). Учнівський шкільний часопис, редагований учнями з консультуванням учителя, був найкращим методичним засобом пробудження ініціативи, творчості, індивідуальних духовних сил молоді.

У кожній гімназії діяли секції порядку, самообслуговування. Вони дбали про чистоту в школі та класі, в коридорах і на подвір’ї, стежили за поведінкою учнів, їх пунктуальністю й дисциплінованістю.

У галицьких гімназіях працювали учнівські суди під безпосередньою опікою педагогів. Діти частково вирішували “дисциплінарні справи”, залагоджували суперечки серед молоді в шкільному житті, в організаціях і поза ними, розглядали порушення учнями порядку. Педагоги вважали, що молодь адекватніше реагує “на опінію загалу, як на осуд вчителя”. У такий спосіб гімназисти виробляли вміння ухвалювати рішення, розвивали почуття відповідальності за власні вчинки та долю товаришів.

У гімназіях досліджуваного періоду діяли також гуртки “товариських взаємин молоді”, “плекання форм товариського життя”, “почуття солідарності”, “взаємної допомоги”, гуманітарні спілки. Їх метою було пробудження альтруїстичних почуттів молоді, любові до ближнього, заохочення до допомоги потерпілим “у час особистого чи всенародного нещастя”. Члени гуртка відвідували хворих товаришів, продумували різні форми допомоги найбіднішим учням, брали участь у зборі коштів на гуманітарні цілі, намагалися підтримати кожного, хто цього потребував.

Як бачимо, в першій третині ХХ ст. гуртки й організації учнівського самоуправління набули певного досвіду. Їх важливість зумовлено реальними потребами шкільного життя. Організація учнівського самоуправління в галицьких гімназіях впливала на загальне виховання дітей, об’єднувала їх на економічному ґрунті, прищеплювала почуття товариської єдності, громадянської відповідаль-ності, виховувала самоповагу, самостійність, дисциплінованість, чесність, готувала до майбутнього. Тодішні умови життя вимагали в учнів самопожертви на користь колективу, уможливлювали усвідомлення великого значення громади. Їх розвиток відбувався за умови усвідомлення молоддю мети, завдань, способів практичного застосування принципів самоуправління в реальному житті.

Деколи воно існувало тільки в окремих класах. Його вищим органом були загальні класні збори. Їх засідання відбувалися на початку кожного місяця. Класну раду (старшину) зазвичай обирали на одне півріччя задля залучення якомога більшої кількості учнів до участі в їх керівництві. Учнів привчали до товариських форм життя, ведення бесід на теми про порядок у класі й вимоги до власної поведінки, допомагали матеріально незабезпеченим, відстаючим у навчанні. Відтак виробляли “товариськість, відчуття гуртової спільноти та спочуття до людського горя”. Кожен клас володів власними фондами. Вони складалися з учнівських внесків у розмірі 10–20 гр. щомісячно (бідних звільняли, незаможним знижували розмір внесків) і спеціальних збірок (на екскурсії, вистави, оглядання музеїв).

Пластові гуртки в гімназіях творили курені, полки. У них брали участь ті учні, які виконували всі вимоги до членів товариства: добре вчитися, бути працьовитими, не байдужими до громадських справ. Було розроблено “Правильник шкільного пластового відділу”. Згідно з його положеннями кожен відділ обирав собі назву, свого патрона, чітко визначав мету й шляхи діяльності.

Пластуни брали активну участь у гімназійному самоуправлінні. З їх ініціативи проводились зібрання, прогулянки, вони впорядковували могили полеглих у визвольних змаганнях, допомагали товаришам у навчанні, організовували збори коштів на добродійні цілі, влаштовували концерти, стежили за порядком, чергували у шкільних приміщеннях.

Беручи участь у пластових заходах, учні привчалися заробляти й раціонально витрачати гроші, вести касу. Вони ставали дисциплінованішими, серйознішими, уважнішими до своїх обов’язків. Старші вчили молодших різних пластових умінь (виконання гімнастичних вправ, “впоряд”, “ведення книг” (діловодство), підтримання порядку тощо). Молодші, за умови успішного опанування, поповнювали лави борців за кращу долю Вітчизни.

Справжній пластун не міг вирости поза безпосереднім зв’язком з природою, без фізичної та духовної наснаги, дружнього середовища, в якому формувався характер. Значні можливості для поширення самоуправління у навчальних закладах Галичини створювали пластові табори. Управління табору складалося з проводу (старшини), ланки інструкторів.

Отож у пластовому самоуправлінні учнівська молодь привчалася до відповідальності, самостійності, співпраці з іншими, навчалася веденню ділової й фінансової документації тощо. Пластуни брали активну участь у спортивних змаганнях; з власної ініціативи організовували вечори, де зачитували реферати, співали пісні; випускали газети; опановували різними ремеслами.

Доведено, що у “пластовій державі” молодь вчилася долати життєві труднощі, усвідомлювати свою роль і місце в суспільстві, підпорядковувати власні інтереси загальній справі, готувалась до самопожертви та боротьби за державність українського народу. Самоврядування у “Пласті” було важливим чинником товариського єднання молоді, становлення її національної самосвідомості.

Узагальнення результатів історико-педагогічного наукового пошуку, аналіз широкої джерельної бази дають підстави для таких висновків:

1. Розвиток теорії й практики учнівського самоуправління в навчальних закладах Галичини першої третини ХХ ст. зумовлений суспільно-політичною та соціально-економічною ситуацією в краї: зростанням національної свідомості українців, загостренням польсько-українських стосунків, перенесенням акценту з національного виховання учнів на громадянське, структурною гармонізацією системи освіти й піднесенням її рівня; уніфікацією середньої школи та її чисельним зростанням; розбудовою системи приватної освіти (в основному її середньої ланки).

Розвиток теорії учнівського самоуправління в Польщі відбувався під впливом тогочасної світової психолого-педагогічної науки. Її засадничим положенням був діяльнісний підхід до учня, спрямований на гармонійне становлення особистості, на розкриття творчих сил дитини, її визначення як повноцінного суб’єкта навчально-виховної діяльності, на створення сприятливих умов для самореалізації в соціальному просторі.

Аналіз першоджерел засвідчив про змінюваність виховної мети галицького шкільництва досліджуваного періоду: в другій половині ХІХ ст. її визначали як формування національного характеру, волі, а на початку ХХ ст. ототожнювали зі становленням громадянина-патріота, який усвідомлює свою приналежність до нації й здатний спричинитися до побудови власної держави. Така трансформація зумовлювалась еволюцією української національної ідеї, неподільної зі самостійністю України; повним здобуттям національних та політичних прав. Виховній меті міжвоєнного періоду притаманне перенесення акценту з національного виховання учнів на громадянське з посиленням виховних функцій школи, подальшим розвитком учнівського самоуправління задля розвитку активності, самодіяльності, відповідальності, вміння підпорядковувати власні інтереси громадським.

2. У науковому доробку галицьких педагогів (П. Біланюк, М. Галущинський, Ю. Дзерович, І. Ющишин та ін.) першої третини ХХ ст. чільне місце посідали проблеми учнівського самоуправління. Вчені вбачали його роль у вихованні організаторських навичок, закріпленні та розвитку в дітей “суспільних інстинктів”, що стимулювало ініціативу й прагнення до самостійного будівництва шкільного життя, а також у налагодженні товариських відносин між учителями й учнями. Таким чином учнівське самоуправління розглядалось як засіб сприяння формуванню свідомого й відповідального громадянина, патріота України.

На підставі вивчення праць галицьких педагогів можемо стверджувати, що в досліджуваний період учнівське самоуправління ґрунтувалось на принципах національної ідеї; наявності суспільної мети; демократичності; максимального розвитку самодіяльності вихованців; змінюваності активу учнівського са-моврядування; систематичної звітності виконавців; співпраці його виборних органів та педагогів із тимчасовими об’єднаннями для вирішення конкретних завдань.

Узагальнюючи досвід організації учнівського самоуправління, галицькі педагоги зробили висновок, що залучення до самоврядної діяльності готувало молодь до життєвого самовизначення, допомагало у вирішенні дилеми “я чи суспільство”, привчало до життя в колективі, підпорядковування своїх інтересів суспільним. Участь в учнівському самоуправлінні уможливлювала творче самовираження в різних сферах, спонукала до самовиховання, вироблення позитивних рис характеру, сприяла розвиткові почуття колективізму, відповідальності, дисциплінованості, порядності, ставала основою підготовки до майбутнього громадянського життя.

3. За досліджуваного періоду учнівське самоуправління функціонувало практично в усіх галицьких гімназіях у формі різних гуртків (наукові, спортивні, протиалкогольні, з організації дозвілля) і організацій (шкільна каса ощадності, кооператив, шкільна читальня, “Марійська дружина”). Їх вибір зумовлювали потреби молоді. Ініціатива створення тієї чи іншої організації задля прояву активності, самодіяльності, поглиблення знань із навчальних предметів, кооперації, розвитку індивідуальних здібностей походила від учнів за порадою учителів. Органи учнівського самоуправління влаштовували загальношкільні свята, займалися благодійною роботою, допомагали малозабезпеченим гімназистам матеріально.

Структура органів учнівського самоуправління в галицьких гімназіях не була стандартною. Вона змінювалась, удосконалювалась відповідно до потреб певного навчального закладу. Головним керівним органом учнівських громад Галичини були загальні збори. Їх роботу очолював “виділ громади” (управа). До нього направляли своїх представників класні громади, учнівські організації й гуртки. Завдання учнівського самоуправління полягало у самостійному плануванні роботи, управлінні гімназійними справами, об’єднанні зусиль окремих класних колективів та організацій для розв’язання спільних проблем, налагодженні товариських стосунків між дітьми, перетворенні навчального закладу на шкільну громаду з усталеними нормами життя (Статут самоврядної шкільної громади). До періодично змінюваного керівництва залучали практично всіх учнів. Відтак кожен із них був керівником в одній справі й підлеглим – в іншій.

Встановлено, що організація учнівського самоуправління в галицьких гімназіях починалася з класів, гуртків, товариств. На класному рівні її особливість зумовлювалась віковими й організаційними можливостями колективів. Учні молодших класів, наслідуючи старших, сумлінно виконували найпростіші доручення. Старшокласники бралися за складніші завдання, привчалися до зваженого ухвалення рішень, вчилися проводити засідання, організовувати різні заходи та аналізувати зроблене. Педагоги виконували роль опікунів, досвідчених порадників.

Самоуправління в учнівській організації “Пласт” здійснювалося на основі “Правильника шкільного пластового відділу”. Молодь вчилася долати життєві труднощі, усвідомлювати свою роль і місце в суспільстві, підпорядковувати власні інтереси загальній справі. Самоуправління в “Пласті” – один із важливих чинників товариського єднання молоді, становлення національної самосвідомості.

4. В умовах незалежної України в навчально-виховному процесі загально-освітніх закладів доцільно творчо використовувати теоретичні здобутки й прак-тичний доробок науковців і вчителів галицьких гімназій першої третини ХХ ст. у царині організації учнівського самоуправління, зокрема: піднесення ролі само-врядування в навчально-виховному процесі шкіл різних типів; різноманітність форм учнівського самоуправління в залежності від умов загальноосвітнього закладу й потреб самих вихованців; запровадження різних структур органів учнівського самоуправління (шкільна республіка з її адміністративним і виконавчим апаратом, учнівський парламент