КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЯРОШЕНКО Людмила В’ячеславівна

УДК:165,12;394(477)

СОЦІАЛЬНО - ФІЛОСОФСЬКИЙ ВИМІР ФОРМУВАННЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В УКРАЇНІ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та політології

Переяслав-Хмельницького державного педагогічного

університету імені Григорія Сковороди.

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент

БІЛОБРОВКО Тетяна Іванівна,

Переяслав-Хмельницький державний

педагогічний університет імені Григорія Сковороди,

декан факультету післядипломної освіти.

Офіційні опоненти : доктор філософських наук, професор

СКУРАТІВСЬКИЙ Віталій Андрійович,

Національна академія державного управління при

Президентові України, кафедра соціальної

і гуманітарної політики;

кандидат філософських наук, професор

СКРИПКА Петро Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

кафедра філософії гуманітарних наук.

Провідна установа : Національний технічний університет України

“Київський політехнічний інститут”,

кафедра філософії, м. Київ.

Захист відбудеться ”25” “квітня” 2005 р. о 14.00 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д26.001.17 у Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 327.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка за

адресою: 01133, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал №12.

Автореферат розісланий „ 25 ” березня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О.Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена складним процесом становлення української державності, яка детермінується багатьма факторами, серед яких важливе місце посідає національна свідомість, свідомість етносу, народу-націй, рівень її розвитку і особливості механізмів її функціонування. Розробка теоретичних засад і визначення сутності цього соціального феномену на сьогодні є одним з пріоритетних завдань соціальної філософії.

Національно-державна розбудова України передбачає осмислення процесу формування національної свідомості, як одного із головних чинників консолідації суспільства і набуває особливої актуальності. Пріоритетним завданням є консолідація громадян України навколо спільних національних інтересів і культурних цінностей, на збереження національного миру, подолання існуючих суперечностей і міжетнічних конфліктів.

Науково-дослідницький інтерес спрямовано на розуміння сучасних форм усвідомлення людьми їхньої причетності до свого народу і нації, адже справжнє відродження можливе лише через засвоєння духовних багатств власного народу і людства взагалі. Також подальше духовне відродження нації тісно пов’язане з усвідомленням її глибоких історичних коренів, знанням своєї матеріально-культурної і духовної спадщини, яскравим прикладом якої є літописні джерела ХІ – ХVІ століть, які свідчать про національно-культурний розвиток українського народу.

Актуальність звернення до минулого визначається потребами наукового аналізу сучасних складних і суперечливих суспільних процесів, серед яких національне відродження набуло особливого значення. Пробудження до життя національних ідей, виявлення основних шляхів та тенденцій національного відродження вимагають більше уваги приділяти джерелам і рушійним силам національних процесів, умовам і факторам, які впливають на характер, особливості та динаміку їх розвитку.

За роки незалежності відбулися незворотні зрушення у суспільній свідомості, політичній, законодавчій і соціальній організації суспільства, гарантуванні прав і свобод громадян. Як результат, створено міцні підвалини для подальшої трансформації суспільства, перетворенню України в одну з провідних держав світу. Саме тому дослідження історичних форм національної свідомості та її складових компонентів, а також тих її особливостей, що формувалися на ранніх етапах становлення етносу, мають надзвичайно важливе значення для сьогодення та подальшого розвитку України як самостійної, незалежної держави.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження є праці видатних філософів Дж.Локка, Г.Лейбніца, І.Канта, Ф.Шеллінга, Г.Гегеля.

Велике значення для розробки обраної теми має спадщина як зарубіжних філософів, психологів, істориків (М. Вебера, Х.Ортеги-і-Гассета, Е.Гелнера, А.Сміта З.Фрейд, К.Г.Юнг, Г.Лейбон), так і українських учених – О.Борковського, М.Грушевського, М.Драгоманова, С.Дністрянського, В.Липинського, І.Лисяка-Рудницького, І.Мірчука, В.Старосольського, М.Чубинського, І.Франка, В.Янова та ін.

Окремі питання розвитку української національної свідомості та української нації представлені в дослідженнях В.Андрущенка, А.Армстронга, А.Бичко, І.Бичка, М.Вівчарика, Г.Волинки, В.Горського, Я.Грицака, В.Жмира, С.Кримського, В.Крисаченка, В.Кременя, І.Кресіної, М.Михальченка, І.Огородника, В.Панібудьласки, В.Скуратівського, П.Скрипки, Н.Хамітова, Я.Шашкевича, Р.Шпорлюка. Проблемі національного характеру присвячені праці О.Кульчицького, М.Шлемкевича та ін. Національна свідомість як складова суспільної свідомості розглядаються у працях Н.Козлової, В.Межуєва, В.Толстих та ін. Українській національній ідеї – книги і статті М.Грушевського, Д.Донцова, І.Франка, П.Толочка та ін.

Щодо етнічної проблематики, то це, насамперед, біокосмічна теорія етносу Л.Гумільова та етносоціальна концепція Ю.Бромлея, а також праці Л.Дробіжевої, В.Євтуха, О.Картунова, С.Козлова, В.Котигоренка, В.Наулка, І.Онищенка, Ю.Римаренка, Л.Шкляра. Дослідженню такого компоненту національної свідомості як етнічна та національна ідентичність присвячені праці Т.Кузьо, Д.Міллера та ін.

Але слід зазначити, що незважаючи на досить великий дослідницький інтерес до даної проблематики, багато аспектів залишаються не достатньо вивченими та проаналізованими. Зокрема, такі, що торкаються безпосередньо теми дисертаційного дослідження. Заслуговує більш ґрунтовного аналізу

проблема впливу літописних та філософсько-літературних джерел на процес формування етнонаціональної свідомості українського народу. Потребують спеціальних досліджень соціально-філософський, теоретико-методологічний, культурно-історичний виміри аналізу цього процесу.

Дослідженню проблеми впливу літописних джерел ХІ – ХVІ століть на національну свідомість сприяє велика джерелознавча робота багатьох українських і російських вчених різних поколінь М.Брайчевського, І.Забєліна, В.Коцура, Д.Лихачова, А.Насонова, М.Оболенського, Б.Рибакова, М.Тихомирова, П.Толочка, О.Шахматова, В.Яніна, та ін.

Літописною джерельною базою даного дисертаційного дослідження є: Літописи та історичні твори (“Повість врем’яних літ”, Київський, Галицько-Волинський та інші за Лаврентіївським та Іпатіївським зводами); Літературні пам’ятки (“Слово о полку Ігоревім”, слово “О законе і благодаті” Митрополита Іларіона, “Повчання” Володимира Мономаха), “полемічна література”, яка охоплює науково-теоретичні трактати, історико-політичні памфлети, відкриті листи, тощо. Зокрема, праці Ю.Дрогобича, П.Русина, Лукаша з Нового Міста, С.Оріховського-Роксолана, М.Смотрицького, І.Вишенського та ін.

Особливо треба відмітити, що ці загальновідомі для дослідників джерела недостатньо вивчені як підґрунтя формування і становлення етнонаціональної свідомості і тому потребують спеціальних досліджень.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилось у межах державної наукової тематики „Київська філософська школа в українському державотворенні та культурі: друга половини ХХ ст.”, № 0100 U 003739, яка розроблялася у Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб розкрити особливості категоріального осмислення та концептуального усвідомлення ідеї етнонаціональної свідомості, дослідити

специфіку формування етнонаціональної свідомості в Україні на підставі аналізу літописної та філософської спадщини XI – XVI ст.

Поставлена мета зумовила необхідність розв’язання таких дослідницьких завдань:

- охарактеризувати особливості теоретико-категоріального дослідження

проблеми етнонаціональної свідомості;

- здійснити аналіз концептуальних підходів до усвідомлення ідеї етнонаціональної свідомості;

- дослідити механізми формування етнонаціональної свідомості та її складові;

- провести соціально-філософський аналіз літописних та філософських джерел XI – XVI ст. як чинника формування етнонаціональної свідомості в Україні.

Об’єктом дослідження є процес формування етнонаціональної свідомості.

Предметом дослідження є формування етнонаціональної свідомості в Україні на основі аналізу літописних і філософських джерел XI – XVI ст.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять історичний, системно – структурний, діалектичний, герменевтичний методи. На основі історичного підходу проаналізовано формування і розвиток етнонаціональної свідомості, зокрема, використовуючи принцип єдності історичного і логічного, досліджується відображення цього процесу в працях культурно – філософського спрямування XI – XVI ст. в Україні. За допомогою системно-структурного методу та принципу цілісності впорядковано і уточнено співвідношення понять етносу і нації, етнічного і національного. Використання системного підходу дозволило також розкрити особливості категоріального осмислення етнонаціональної свідомості. Діалектичний метод дозволив охарактеризувати процес формування етнічної свідомості і самосвідомості з точки зору єдності природного і соціального, суспільного та індивідуального тощо. Герменевтичний метод застосувався при аналізі оригінальних текстів літописної, літературної, філософської спадщини києво-руських та українських мислителів.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації здійснено соціально-філософський аналіз формування етнонаціональної свідомості на основі ідей літописних і філософських джерел XI – XVI століть, розкрито особливості категоріального осмислення та концептуального усвідомлення ідеї етнонаціональної свідомості. Наукова новизна дисертаційної роботи розкривається у таких теоретичних положеннях:

у системному охопленні розкрито теоретичне підґрунтя становлення етнонаціональної свідомості, основними джерелами якого стали елементи цілісного процесу людської життєдіяльності, процесу освоєння світу людиною з взаємопроникненням предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів такого освоєння. На основі такого розгляду проведено понятійно – структурний аналіз процесу формування етнонаціональної свідомості, результатом якого є визначення співвідношення етнічного і національного, етносу і нації;

визначено, що етнонаціональна свідомість за своєю структурою є складним, багаторівневим утворенням і не зводиться повністю до мислення, поняття, знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінююче відношення людини до світу;

проаналізовано механізми формування етнонаціональної свідомості та складові компоненти, які включають в себе усвідомлене відношення нації до її матеріальних та духовних цінностей, примноження творчих здобутків, розуміння необхідності своєї єдності заради здійснення національних інтересів і продуктивних взаємовідносин з іншими національно-етнічними групами;

аргументовано, що національну свідомість слід розглядати як вищий щабель порівняно з етнічною, як різновид свідомості соціальної спільноти, але для того, щоб зрозуміти основу національного, необхідно віднайти і охарактеризувати корені у власному ґрунті, дослідити етнонаціональні традиції, їх співвідношення із загально – культурними цінностями, що забезпечує самопізнання, самоосмислення, самоідентифікацію особи і нації в цілому через систему духовного розвитку і вдосконалення;

здійснено комплексно – порівняльний аналіз філософських, історичних та суспільно-політичних поглядів на літописні джерела XI – XVI століть. Показано, що в своєму загальному вигляді вони виходили на проблему національної свідомості та самоідентичності українського етносу;

досліджено особливості формування національної свідомості в сучасних умовах під впливом ідей літописних джерел XI-XVI століть з доведенням, що саме ці джерела відображають неперервність становлення української ідентичності, етносу і національної свідомості;

на підставі аналізу джерел літописної та філософської спадщини XI – XVI ст. обґрунтовано, що процес трансформації національної свідомості в Україні зумовлений не лише особливостями розв’язання сучасних задач демократизації суспільства, але й особливостями культурно-історичної ідентичності країни, яка має складну поліетнічну спадщину, що прояснює ціннісні орієнтації українського суспільства, а також процесами цивілізаційного розвитку України.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення одержаних результатів дослідження полягає в розкритті особливостей теоретико – категоріального осмислення та концептуального усвідомлення ідеї етнонаціональної свідомості, дослідженні історичного процесу формування етнонаціональної свідомості в Україні, здійсненого на основі аналізу літописних та філософських джерел XI – XVI ст.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання теоретичних положень та висновків дисертації як методологічної бази для подальших соціально – філософських та історичних досліджень етнонаціональної та національної свідомості й самосвідомості; розв’язання питання негативних наслідків етнонаціонального відчуження українців, відродження національної гідності та формування національно свідомої особистості. За таких причин результати дослідження можуть бути використані в системі гуманітарної освіти, в розробці навчальних курсів та

спец курсів із філософії, соціальної філософії, філософії та історії України.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни зроблені автором на основі власних результатів, отриманих в процесі дослідження.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї та результати дисертаційної роботи були апробовані на Всеукраїнських Х Сковородинівських читаннях, що відбулися на базі Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту імені Г.С.Сковороди(4-5 жовтня 2001 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури” (13-14 жовтня, м. Переяслав-Хмельницький, 2001р.); Всеукраїнській студентській науковій конференції “Ціннісні виміри буття людини” (13-14 грудня 2001 р., Прикарпатський університет імені Василя Стефаника); Міжнародній науково-практичній конференції “ХХ століття і Г.С.Сковорода” (3-4 жовтня 2002 року на базі Переяслав-Хмельницького ДПУ імені Григорія Сковороди); Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Перспективи і проблеми підготовки викладачів економічних дисциплін” (14 травня 2003 року, м. Переяслав-Хмельницький); Науково-теоретичному семінарі кафедри філософії гуманітарних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2004 році.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені автором у 7 публікаціях, з них статей у наукових фахових виданнях – 3.

Структура та обсяг дисертації обумовлені поставленою метою та завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг роботи складає 188 сторінок, список використаної літератури містить 243 найменування на 17 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується джерельна база та ступінь дослідження проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, формуються елементи наукової новизни положень, які виносяться на захист, окреслюється теоретичне та практичне значення роботи, а також дані щодо апробації та публікації результатів дослідження.

У першому розділі – “Теоретико – методологічні засади аналізу етнонаціональної свідомості” – досліджується понятійно – категоріальний інструментарій, що визначає теоретичні та методологічні підходи до таких феноменів як етнонаціональна та національна свідомість; проаналізовано концептуальні підходи до усвідомлення ідеї етнонаціональної свідомості.

У підрозділі 1.1. “Категоріальна систематика етнонаціональної свідомості” визначається теоретико – категоріальний інструментарій дослідження проблеми. Розкриття сутності національної свідомості, розв’язання проблеми національної ідентичності людини в суверенній, поліетнічній державі спонукає до понятійно-структурного аналізу формування етнонаціональної свідомості в Україні.

На основі значної кількості публікацій щодо етносу, етногенезу простежено, що існує різниця в підходах трактування самого феномену людини: розуміння її як суто соціальної істоти веде до того, що і етноси розглядаються виключно в аспекті соціогенезу. Такий підхід, обґрунтований в працях А. Арутюнова, В. Козлова, С. Колтахчана та ін., аналізується в підрозділі.

У роботі обстоюється думка, що етнос є діалектичною єдністю двох сторін: природно-біологічної та соціальної. У етнічних спільнотах біологічне існує через соціальне і навпаки. Процес етнічних відносин є процесом заміни

природних детермінант на соціальні. І якщо архаїчна стадія розвитку етносів відмічена домінуванням природно-біологічних детермінант над соціальними то на стадії національній, на якій відбувається інтеграція етнічних спільнот в нації, між якими утворюються міжнаціональні зв’язки, соціальні компоненти починають домінувати над природними.

Серед багатьох трактувань поняття “нація” у роботі виділяються та аналізуються наступні, найзагальніші підходи: розуміння нації як особливого виду етносу, як сукупності людей, що формувалися і відтворювалися на основі спільної території, мови, деяких особливостей культури, психічного складу, усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших, схожих утворень, а також спільності економічного життя, яка відрізняє націю від народності

(В.Винниченко, Ю.Бромлей та ін.); розуміння нації як сукупності громадян, що проживають на території певної держави, коли нація може складатися з представників кількох етносів, бути полікультурною та полімовною зокрема, в Україні (К.Дойч, В.Ключевський, Ф.Геккман, Е.Геллнер, Е.Сміт, В.Євтух, В.Молчанов, С.Суглобін). Що стосується державності, однієї з найголовніших складових нації, помічаємо, що та чи інша держава творилася в рамках певного географічного простору, заселеного, як правило, представниками одного етносу, або якогось етносу, що кількісно переважав в багатоетнічному середовищі. І вона діставала назву за етнонімом цього етносу (Україна), тобто в основу державотворчого процесу покладено етнічне начало.

Продовжуючи осмислення процесу націотворення, у роботі зазначається, що нація стає справжньою нацією лише, тоді, коли формується активне відношення людини до нації, тобто національна самосвідомість.

Межа між етносом і нацією – це межа між тим, що не залежить від людини, не є його особистою заслугою і тим, що потребує від нього певного особистого зусилля і свідомого вибору. Нація є форма об’єднання в умовах “громадянського суспільства”. Нація не заперечує етнос, а переводить його існування на новий щабель, звільняючи індивіда від його “природної” прив’язки до нього.

У дисертації розвивається думка українського етнополітолога Л.Шкляра, що народ в якості етносу поєднує в собі всі характеристики, що визначають його як окрему спільність, котра володіє системою сталих ознак, які сформувалися історично. Відповідно до цього етносами є народи, що перебувають як на племінній стадії розвитку, так само як і на стадії національного, тобто коли етнос стає народом – нацією. Отже етнос – це родове поняття для будь-якої стадії цивілізованого розвитку того чи іншого народу.

У підрозділі розглядається концепція Ю.Бромлея, яка розкриває ряд принципових положень, найбільш повну в радянській історіографії розробку поняття етнічної самосвідомості як невід’ємного компоненту етносу, концепцію ієрархії етнічних спільностей, що включає поняття етносоціального організму тощо.

У роботі ґрунтовно охарактеризовано, що етнічне є і первісною формою, і рівнем (компонентом) сучасної національної реальності. Етнічна свідомість конкретної спільноти визначається особливостями структури і типів чуттєвих і логічних форм пізнання, оцінки, сприйняття, специфічним колоритом почуттів і емоцій, стійких етнічних рис, звичок і традицій. За змістом вона - відображення, відносно цілісне і правдоподібне, буттєвих реалій життєдіяльності етносу, у сутності своїй - адекватна типу культурної діяльності його, духовна сфера. Перехід культури у своєму розвитку від дорефлексивності, локальності, обмеженості і самодостатності до одиничності загальнолюдського – національної культури призводить до трансформування етнічної свідомості, переведення її в елемент національної, рефлексивної свідомості.

Ми приєднуємося до думки, що об’єктивний критерій прогресу етногенезу слід шукати не в стані самих етносів, а в тих зв’язках, що виникають, з одного боку, між індивідом і спільнотою, а з іншого боку-між спільнотами в ході історичного розвитку, і які описуються категоріями “свобода”, “необхідність”. З достатньою ефективністю за об’єктивний критерій прогресу етногенезу приймаємо зростання ступеня свободи. Міра розвитку свободи знаходиться в прямо пропорційній залежності від міри домінування соціальних характеристик етнічного над природно-біологічним. Відповідно до цього припущення історична еволюція атомарної етнічної самосвідомості здійснюється від стану “Я – індивід” через стан “Я – особистість” до стану “Я – індивідуальність”.

Такий загальноконцептуальний підхід допомагає розгортанню логічно

впорядкованих уявлень про зміст етнонаціональної свідомості й самосвідомості. Виходячи з логіки викладу даного підходу, кожний соціальний індивід має певну сукупність уявлень про те, що являє той чи інший етнос, до якого сам цей індивід належить, якими є інші етноси, як вони співвідносяться один з одним, яку етнічну ієрархію утворюють, що входить в поняття “національна особливість особистості” тощо, тобто йдеться про етнічну (національну) свідомість соціального індивіда.

У роботі аналізуються типології етнічної (національної) орієнтації особистості, виділяються підходи: А.Дашдамірова, Г.Гусейнова, Д.Драгунського, М.Мамардашвілі та ін. Специфічну структуру етнічних типів особистості зустрічаємо в “біосферному” підході Л. Гумільова. Вона будується на базі принципу “пасіонарності”.

Розглянуто протилежні підходи до розуміння етнічності особистості, які пов’язані різним розумінням самого процесу етногенезу (соціогенез і біосферний підхід). Бачення людини, що інтегрує в собі елементи природного і суспільного відповідає типологія етнічної (національної) орієнтації особистості, запропонована Л. Шкляром, яка розглядається ним як типологія етнічної ідентичності. Дещо ідеологізований варіант, розглядає особистість як носія певних поглядів, етнополітичних орієнтацій. Різниця концептуальних підходів до розуміння нації, етногенезу диктує різницю і в методологічному інструментарії при тлумаченні національної свідомості. На сьогодні актуальним є такий підхід, у якому наголошується, що націю творить спільність ціннісних орієнтацій, інституцій і політичних переконань.

Проблема етнонаціонального пов’язана з проблемою загальнолюдського в аксіологічному вимірі про що свідчить позиція В.Степина, А.Гусейнова, що загальнолюдський підхід, визначає у наш час динаміку взаємозв’язку індивідуального, національного і загальнолюдського.

Національна свідомість в якості основного змісту пропонує систему ідей, уявлень, образів, знань не тільки про свою спільноту, а й про інших, з позиції свого етносу. В окремі історичні періоди розвитку визначальним суб'єктом національного можуть бути певні соціальні групи, шари, класи, спілки, партії, які відіграють через своє культурне і соціальне становище, роль національної еліти – національну спільноту, яка формує фактор свідомості є актуалізована предметність. І саме тому в усі часи, - вона є національною, а не етнічною свідомістю. Національну свідомість слід розглядати як вищий щабель порівняно з етнічною.

Національна свідомість аналізується як сукупність національних, політичних, моральних, естетичних, філософських, релігійних, правових, економічних поглядів, які характеризують зміст, рівень і особливості духовного розвитку нації та народу.

У підрозділі розглядаються та характеризуються функції національної свідомості: світоглядна, консолідуюча, інтегративна, символічна. Також розглянуто історичну, естетичну, виховну, оцінюючу, регулятивну функції національної свідомості.

У підрозділі 1.2. “Концептуальне усвідомлення ідеї етнонаціональної свідомості”, розглядається в межах різних підходів в історії соціально-філософської думки. Аналізуючи становлення ідеї етнонаціональної свідомості, відзначається, що проблема своєрідності духовного обличчя народів та націй гостро стояла протягом всієї історії філософської думки і мала найрізноманітніші способи вирішення. Дослідники намагалися не лише вирізнити найбільш типові риси етнонаціональної свідомості того чи іншого народу, а й дати суттєвий філософський аналіз, окреслити грані можливих методологічних підходів, окреслюючи механізми формування

етнонаціональної свідомості через біологічне, психічне, соціальне, культурне та географічне начало. Античні вчені пояснювали особливості етнічного розвитку, менталітету, відмінності між етносами впливом космічної енергії, різними ступенями культурного розвитку. Відмінності між етносами пояснювалися і особливостями географічного середовища, клімату, ландшафту (Гіппократ). Платон у праці “Держава” виходив із відповідності між космосом, державою і окремою людською душею. Звичаї та звички людей, які вирішальною мірою впливають на формування інтелектуальних і моральних якостей, їхню свідомість, зумовлені, за Аристотелем, не лише соціальними, а й географічними і біологічними чинниками, і є важливими складовими національної свідомості. Ж. Боден у праці “Шість книг про республіку” стверджував, що і закон, і політику, (які впливають на формування національної свідомості) слід досліджувати не лише в історичному аспекті, а й з огляду на людське матеріальне середовище: клімат, топографію, раси. Ш. Монтеск’є у праці “Про дух законів” доводив, що клімат, ґрунти безпосередньо впливають на національну ментальність, темперамент, моральні якості, нахили, звичаї, звички, що стали складовою національного характеру. Ж.-Ж. Руссо підкреслював необхідність враховувати заняття і “нрави” народу серед чинників національних, підносить патріотизм як найвищу чесноту людини.

У філософській системі Г.С.Сковороди важливе місце посідає “серце” бо воно дорівнює глибокій сутності людини. Необхідною умовою реалізації вищих потенцій як особи, так і суспільства в цілому, за Г.Сковородою, є воля. Наявність або відсутність її – головний показник життя індивіда чи суспільства. Воля – це головна мета, до якої мають прагнути всі у своєму житті. Такий погляд Г.Сковороди переплітається з давньоруською писемністю, зокрема літописами, і підкреслює важливість емоційно-вольових спрямувань у структурі етнонаціональної свідомості.

У праці “Ідеї до філософії історії людства” Й.Гердер простежив виникнення людського роду, свідомості, мови, культури як послідовну еволюцію “органічних сил творення”. У вченні Гегеля поєднані розум і традиція в єдиний вузол – розширення культури, національного духу, свідомості. Розум мав прислуговувати звичаю, традиції та авторитету з відповідним наголосом на цінностях сталості, національної єдності й неперервності розвитку.

До ролі географічного середовища у формуванні первісних форм

цивілізації, етнічних та національних особливостей звертались мислителі XІX століття – К. Ріттер, І.Т. Бокль, В. Кузен, Ж.Є. Ренан, І. Тен, Л. Мечніков та інші. Вирішальний вплив природи поряд з племінним змішуванням на характер великоросів відзначав російський історик В. Ключевський. Ідеї про енергетичну детермінанту душевного життя людини та не свідомих шарів свідомості на індивідуальному і груповому рівні були висловлені й обґрунтовані З.Фрейдом і К.Юнгом.

В.І. Вернадський розглядав людську культуру як природно історичний вияв життя на планеті, саме людство є частиною живої речовини, геохімічна робота якої становить нерозривну єдність рослинного, тваринного і людського (культурного) царств. Геологічні еволюційні процеси відповідають біологічній єдності та рівності людей та їхніх пращурів. Тому людство як жива речовина невіддільне від матеріально-енергетичних процесів геологічної оболонки землі.

Ідеї про визначальний вплив на людину та етнічну форму людського буття космосу, і зокрема його енергії, біосфери, ландшафту стали основою досліджень відомого теоретика етносу, етногенезу та етнічної історії Л. Гумільова. Він тлумачив етнос як біокосмічний феномен, який в етногенезі проходить низку стадій відповідно до стану своєї пасіонарності. Остання є біохімічною енергією живої речовини біосфери і визначає здатність етнічних колективів виконувати роботу, кваліфіковану істориками як активність (міграційну, природо-перетворюючу, воєнну, економічну тощо).

У працях сучасних українських філософів і культурологів таких, як С.Кримський („Культурні архетипи, або Знання до пізнання”, „Генезис форм і законів мислення” тощо), Н.Хамітов(„Національна міфологія”) С.Грабовський („Національна мрія”), феномени духовного життя і української національної свідомості, що є виявом колективного несвідомого розглядаються в традиції психологічної антропології. Існує тенденція пояснювати особливості національного характеру і певні ідеологічні конструкції через аналіз психологічних механізмів, у тому числі через аналіз психіки і психології творчості національних геніїв.

Другий розділ – „Соціально – філософський аналіз літописних та філософських джерел XI –XVI століть як чинника формування етнонаціональної свідомості” присвячений аналізу літописних джерел, їх ролі в історичному розвитку свідомості соціальної спільноти, становленні ідей етнонаціонального та етнокультурного характеру; дослідженню механізму формування етнонаціональної свідомості в епоху Руси–України; особливостям процесу національного відродження в сучасних умовах.

Підрозділ 2.1. “Літописна спадщина як відображення історичного розвитку свідомості соціальної спільноти за часів Київської Русі”.

Потреби відродження, визначають особливості сучасного етапу духовного національного життя українського народу. Цей процес характеризує зміни сучасного стану нації, конструктивно спрямовані у

майбутнє, але оскільки йдеться про відродження, то очевидним є зв’язок цього процесу з українською минувшиною. Адже саме там у минулому,

зберігається те, що ми прагнемо відродити у своїй пам’яті задля самоутвердження себе як державницької нації. Нація є творчим сприйняттям власної історії, а фундаментом свідомості нації є “історична пам’ять” (В.Горський).

Яскравим прикладом духовної спадщини українського народу є літописні джерела ХІ – ХVІ століть, які свідчать про його національно-культурний розвиток. Основу давньоруського літописання становить "Повість врем’яних літ" укладена Нестором у Печерському монастирі близько 1110 р. Пам'яткою південно-руського літописання, в якій знайшли відображення події ХІ-ХІІ століть на території сучасної України, є загальне давньоруське літописне зведення південної редакції, що здобуло назву Іпатіївського літопису. Розвиток літописних джерел умовно поділяється на два етапи: І етап - XII-XIII ст. - літописні зводи висловлюють інтереси до подробиць сімейного життя, до біографії окремих діячів. Використовуються сімейні хроніки. Літописи ХІІ-ХШ ст. носили діловий документальний характер; II етап - ХІV-ХV ст. - літописи складаються як політичні документи. Викладаються на матеріалах князівських архівів, використовуються перекладні джерела. Літописні пам'ятки ХІV-ХVІ ст. далеко відійшли від старовинних руських літописів XI-ХШ століть. Вони є не лише джерелами й пам'ятками, а й яскравим свідченням національно-культурного розвитку українського народу.

Зародження та пишний розквіт літописання в Київській Русі викликані, в першу чергу, високим рівнем етнонаціональної свідомості, намаганням українською людиною встановити своє місце в історичному процесі, довести свою самобутність і право на незалежне існування. З іншого боку, зміцнення феодального ладу, феодальної експлуатації вимагало свого ідеологічного узагальнення та виправдання. Ці два основні компоненти в значній мірі визначають публіцистичну спрямованість давньоруської літератури ХІ-ХІІІ ст. Основним виразником свідомості соціальної спільноти взагалі та зокрема етнонаціональної свідомості є активна зацікавленість літописців (Нестора, Никона Великого, Сильвестра) історичним минулим країни, свого краю, церкви, монастиря, історичної особи. Описуючи про світське й релігійне життя своїх краян-співвітчизників, літописці намагаються зображувати його, як спільну історично виражену в матеріально - побутовому і політично - культурному проявах. 3 цієї закономірності випливають засади формування і відображення самосвідомості народу у літописанні. Літописці, як особистості й патріоти, культурні, політичні діячі, прагнуть виразити особливості станової, а через неї і етнічної свідомості в підборі й висвітленні матеріалу творів, його глибинній й художній майстерності.

Формування етнонаціональної свідомості виражається у зображенні історичних подій ХІ-ХVI ст., тому її складовою є проблема історичної пам'яті нації, котра стала засадничою у формуванні характеру українця. У світському й церковному минулому автори відтворюють ті факти, які переконливо доводять співпрацю обох влад (світської і церковної), що приносило взаємну користь. Аналогічно мають розвиватися справи й сьогодні, вирішувати долю держави з патріотичних а не особистих потреб, оскільки теперішні державці є нащадками попередніх слов'ян, носіями їх родових традицій, тому не повинні їх занедбувати.

Літописи розвивають загальноукраїнський патріотизм на прикладах діяльності володарів та ієрархів України (Б.Греков). Однією із центральних ідей літописання XI - XIII ст. була ідея захисту рідної землі, нерозривно пов'язана з ідеєю патріотизму. Вона викликана історичними умовами, в яких знаходилась давньоруська держава того часу. Свідомість літописців сприяє розгляду проблеми волі (Я.Запаско). Літописці розрізняють волю, як силу духу особи, стану, нації досягненні особистої та державної свободи, і волі, як свободи соціальної, в здобуванні цих благ. Воля в таких значеннях є індивідуально-колективним вираженням, тому кінцевий результат залежить від єдності особистостей в громаді, стані, нації. У світському житті літописці акцентують увагу на силі волі українців у визволенні нації, в розбудові та обороні держави, у відстоюванні соціальних прав. Переконаність у неповторній національній самобутності українців сприяє належній увазі до рідної книжної та усної мови, як мови національної освіти й літератури. Для авторів літописів рідна мова є синонімом України, котра є назвою країни. Літописи призначені "для пам'яті", для науки сучасникам і нащадкам, тому вони виконують важливу просвітницьку та естетичну функцію.

У підрозділі 2.2. – “Філософсько-літературні джерела формування етнонаціональної свідомості в епоху Руси-України” – в цей період національна українська (руська) свідомість та національна ідея мали своє глибоке вираження в суспільно-духовному житті Руси-України. Вони проявлялися у ствердженні ідеї необхідності єдності давньоруського народу, в почутті любові до рідної землі, прославленні її величі і могутності, у боротьбі за право вільно і на свій лад організувати суспільно-економічне, культурно-духовне, релігійне життя. Особливості формування національної ідеї з урахуванням цього періоду представлені в працях І.Франка, М.Грушевського.

В епоху розвитку Київської держави закладалися підвалини філософського мислення, відбувалося засвоєння і творча переробка відповідно до “руської” дійсності елементів візантійської, а через неї - еллінської та східної філософської культури. Саме на цій основі формуються елементи духовної культури Руси, зростає уявлення про людину, гармонію її з навколишнім світом, культ інтелекту, слова, пам’яті, громадянства, патріотизму, ідея творчого життя. Своєрідне розуміння філософії як єдності знання про світ і вчення про те, як людині потрібно жити в цьому світі. Це передбачає не просто пізнання світу, а й розуміння, осмислення історії як арену діяльності людини, з чим пов’язується посилена увага до питань суспільно-політичного життя, відповідно до чого ставляться і розв’язуються філософсько-значущі проблеми.

Характерними особливостями філософської думки Русі, як зазначає І.Огородник, стали: однорідність, соборність філософського знання, відсутність філософських шкіл і напрямів, значних відмінностей у поглядах мислителів, де філософська полеміка має частковий характер. Вона пропонувала мир між народами і при загальній спрямованості на любов і відданість Вітчизні не страждала ні космополітизмом, ні націоналізмом, обстоюючи ідею спільності людства, рівності народів, духовного вдосконалення людства, віру в його майбутнє.

Прогресивну роль у становленні і розвитку національної свідомості відіграла Острозька друкарня та Острозька академія (К.Острозький, М.Смотрицький та ін.). Джерелом української національної свідомості, національної ідеї є братські школи, які рішуче виступали проти національного і релігійного обмежування українців. Важливе значення для пробудження національної свідомості українського народу має історія філософської думки під назвою "полемічна література". Праці І.Вишенського, М.Смотрицького та ін., пронизані наскрізь соціальною спрямованістю, народністю та реалізмом, а, отже і національною ідеєю, як ідеєю визволення народу від соціально-національного, духовно-релігійного поневолення. Обстоювали права і свободи українського народу, у розвитку й утвердженні його духовності та національної свідомості, у захисті його національної самобутності, у збереженні його, як етносу, нації. Гуманісти Ю.Дрогобич, П.Русин, С.Оріховський боролися за національну ідентичність українського народу, як етносу, нації.

В працях Ю. Дрогобича відображені думки про світ, про людину, історію людства. Але найбільше його цікавила і хвилювала доля свого народу, доля людини.

У творчості П. Русина на передній план виступає реальне життя, людська особистість. Людина, на його думку, повинна мати право на повноцінне життя, на свободу совісті слова, віри. Найвищими якостями людини, повинні бути не багатство, посади, титули, а її розум, доблесть, мужність, чесноти. Проблема держави, державного правління вирішувались П.Русином крізь призму піклування про людину і поваги до неї, бо саме людина є творцем історії.

В галузі філософських інтересів С.Оріховський передовсім цікавився проблемами етики і політики, виступаючи з позицій ренесансного гуманізму

та Реформації. Гуманістичний підхід виявляє і в питаннях історії, пов’язуючи історичний процес з діяльністю людини, він наголошує на важливості у цьому процесі науки, освіти, знань, підкреслює необхідність творчого вдосконалення, розвитку розумових здібностей особи. Без науки, освіти навіть талановита від природи людина не здатна зробити щось видатне, геніальне. Особливе місце у своїх працях відводить С. Оріховський-Роксолан возвеличенню одного з принципів громадянського гуманізму – патріотизму, любові до Батьківщини. Це, на його думку вища доброчесність.

Можемо констатувати, що саме літописні джерела були підгрунтям для формування ідей гуманізму та відродження. І вже у XIV - XVI ст., незважаючи на несприятливі для українців національно-культурні, економічні й політичні обставини, національна самосвідомість, національна ідея все ж знайшла своє вираження у формах усвідомлення відмінності власної території, мови, релігії, права, національної приналежності тощо.

Основним джерелом, на ґрунті якого формувалася українська філософська думка, є не тільки народна культура, що в усній народній творчості зберігає попередні світоглядні уявлення, а й літописні джерела. Українські мислителі, сприймаючи вплив світової філософської культури, ставали безпосередніми учасниками її творення, вносячи в неї свій доробок. Така тенденція помітна на загальному фоні соціально-економічних та духовно-культурних процесів, з якими пов’язана епоха Відродження. Ідеї Гуманізму і Відродження є досить актуальними і нині. Відомо, що поняття Відродження означає розвиток духовної культури і є пріоритетним завданням сучасності.

У підрозділі 2.3. „Особливості процесу формування національно свідомої особистості в системі сучасної освіти” – зроблено спробу відтворити неперервний ланцюг у формуванні національної свідомості. Підвищений інтерес до минулого завжди спостерігається на крутих зламах історії, що цілком закономірно.

Національний аспект змісту українського виховання репрезентується, як правило, поняттями національного виховання, що веде до становлення громадянсько-патріотичної свідомості і сьогодні втілює в собі мету і процес національно-етнічного відродження українського народу. Феномен національного складний і багатовимірний, тому потрібен системний і комплексний підхід у формуванні національної свідомості. Основу роль у формуванні національної свідомості відіграє родинне (сімейне) виховання. Патріотичні почуття потрібно пробуджувати ще в дошкільному віці – любов до рідного краю (С.Русова). Найбагатший матеріал для формування любові до Батьківщини дає вивчення її героїчного минулого на основі літописних джерел та філософсько – літературних праць.

У навчальних програмах загальноосвітніх шкіл, щодо завдань формування національної свідомості, важливу роль відіграють уроки історії України та української літератури. Література (як і літописні джерела) є відтворенням людей та їхнього життя і водночас могутньою енергією духу, спроможною виховувати нові покоління. Вона найповніше виражає буття та свідомість, долі й характери (ментальність) людей та нації, пізнання та самопізнання, творення світу і самотворення особистості.

Особлива сила словесного мистецтва в його філософічності, інтелектуалізмі та магії впливу на почуття, свідомість, переконання, етику, ідеал та волю людини. Поєднання літератури й історії комплексно формує національну свідомість учнів, адже під час вивчення художньої словесності не можна обійтися без знання конкретних історичних фактів і застосування принципу історичності в нагромадженні знань.

Основне завдання вивчення історії України – підготувати дітей до розуміння поняття історія і навіщо вона потрібна людям, дати елементарні знання про історичні події, що відбувалися на початку існування нашого народу, і відображені в літописах, й до нинішніх днів на території України; виховувати учнів патріотами, які б любили і цінували свою державу.

Згідно з навчальними програмами діяльність вищих навчальних закладів базується на „Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті.” У цьому контексті актуальною є проблема формування національної свідомості студентів. Пріоритетними є розуміння самого себе, свого народу-нації. Кожен студент повинен розуміти національну ідею вміти її охарактеризувати, знати державні атрибути та символіку, намагатися зрозуміти роль своєї нації у світовій співдружності. Освітній процес є складним і тривалим, а вища освіта є запорукою успіху і завжди потрібна людству в будь-яких проявах. Загальновідомо, що науковий процес не стоїть осторонь політичних, економічних, глобальних питань, саме тому національно свідомі студенти швидше формують свої погляди, світогляд, щодо державних проблем. Отже пріоритетом є формування національної свідомості. Цінності народу, які сформувалися під впливом національного менталітету, визначають форму політичного правління, а таким чином і