ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Балягузова Ольга Юріївна

УДК [94+281.96] (477) “1920/1930”

розкол в українському православ'ї

у 1921-1930 рр.

(на матеріалах Півдня України)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя - 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Тригуб Петро Микитович,

завідувач кафедри міжнародних відносин

та історії Миколаївського державного

гуманітарного університету ім. Петра Могили

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Нікольський Володимир Миколайович,

професор кафедри історії України

Донецького національного університету,

кандидат історичних наук, доцент

Ігнатуша Олександр Миколайович,

доцент кафедри історії України

Запорізького національного університету

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

(кафедра історії для гуманітарних факультетів)

Захист відбудеться “31”березня 2006 р. о ______ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.01 у Запорізькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 5, ауд. 326.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2.

Автореферат розіслано “28” лютого 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.Г. Ткаченко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. На сучасному етапі розбудови незалежної і суверенної Української держави виключно важливим є переосмислення багатьох проблем нашої історії, які ще недавно піддавались фальсифікації або ж взагалі замовчувались. Однією з них є розкол у православній церкві 20-х років ХХ ст. в Україні. Особливого значення набуває в даному плані вивчення міжконфесійних відносин у середовищі українського православ'я.

Глибокий і вдумливий аналіз становища церкви за радянських часів дозволить відшукати шляхи виходу із складної релігійної ситуації, що склалася в Україні у 1990-х роках і триває до сьогодні. Можна говорити про повернення історії до невирішених у минулому проблем, адже інтенсивне накопичення негативних явищ в українському православ’ї відбувалося протягом декількох століть, коли церква, як і Україна в цілому, була позбавлена самоуправління і стала жертвою російської світської влади. Глибока рефлексія цих процесів у суспільній свідомості вперше відбулася на початку ХХ ст. і вилилася у реформаторські рухи. Систематичне вивчення причин і внутрішніх рушійних сил цього процесу допоможе глибше усвідомити причини і витоки сучасного розколу, виявити можливі шляхи його подолання. Також урахування власного історичного досвіду у взаємовідносинах держави і РПЦ допоможе уникнути численних помилок при виробленні та реалізації законів, законодавчих актів і нормативних документів, що стосуються діяльності релігійних організацій.

Особливо це стосується південного регіону, який має й сьогодні свої особливості у етнічному, культурному та духовному розвитку. В українській історіографії практично відсутні роботи, які б розкривали події у православній церкві 1921-1930 років на Півдні України, передумови виникнення різних течій, їх реалізацію і розповсюдження в даному регіоні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою частиною комплексної проблеми “Актуальні питання історії Нижнього Подніпров'я та Побужжя”, якою займається кафедра історії України Миколаївського державного університету імені В.О.Сухомлинського (зареєстровано в УкрІНТЕІ – РК U003788 від 03.08.2000 р.). Особистим внеском дисертантки у розробку теми є дослідження особливостей виникнення та розвитку розколу православної церкви на Півдні України.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дослідження є аналіз та узагальнення всіх відомостей про історію розколу православної церкви Півдня України, визначення головних віх його розвитку, з’ясування ролі у цьому процесі радянської держави, більшовицької партії та її керівних органів. Це дозволить об’єктивно розглянути механізм, особливості та наслідки цього складного процесу.

Досягнення поставленої мети вимагає вирішення таких завдань:

Ш визначити рівень наукової розробки теми;

Ш встановити джерельну базу проблематики;

Ш розкрити методологію даного дослідження;

Ш з’ясувати стан православної церкви напередодні розколу в Україні в цілому та на Півдні зокрема;

Ш проаналізувати причини церковного розколу в країні та розкрити його прояви у південному регіоні;

Ш висвітлити історичний шлях головних гілок українського православ’я на Півдні України протягом 1921-1930 рр.;

Ш визначити причини та наслідки міжконфесійної ворожнечі на матеріалах регіону.

Ш з’ясувати роль органів РКП(б), КП(б)У, НКВС та ДПУ-ОДПУ у створенні та сприянні розколу українського православ’я.

Об’єктом дослідження виступає релігійне життя та діяльність православної церкви в Україні визначеного періоду.

Предметом дисертаційного дослідження є розкол у середовищі українського православ'я як складова частина релігійного життя України 20-х років ХХ ст.

Географічні та хронологічні рамки роботи. Дане дослідження торкається території Півдня України, до складу якої в досліджуваний період входили 2 губернії: Миколаївська (влилася до Одеської у 1922 р.) та Одеська у складі 6 округ ( Херсонської, Миколаївської, Єлисаветградської, Одеської, Первомайської та Балтської).

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1921-1930 рр., оскільки у ці роки відбувся процес розколу РПЦ і на теренах радянської України утворився ряд течій: Українська Автокефальна Православна Церква (жовтень 1921 р.), “Обновленський” рух (1922 рік), Братське об'єднання парафій Української Православної Автокефальної Церкви (1925 р.), Діяльно-Христова церква /ДХЦ/ (1924 р.) та ряд інших.

Окрім того, саме з цим періодом у історіографії пов’язано більше всього “білих плям”, замовчувань, тенденційності, всіляких перекручень, породжених потребами в обґрунтуванні курсу на “рішучу” боротьбу з релігією, що був визначений партією більшовиків.

Нижня межа (1921 р.) пояснюється виникненням та юридичним оформленням першої течії у православ’ї, що відокремилась, - УАПЦ; верхня межа (1930 р.) – масовим закриттям церков усіх напрямків, що примусило їх забути міжконфесійні проблеми і звернутися до питання самовиживання; юридичним знищенням УАПЦ (Собор в січні 1930 р.) та порівняно масовим відходом від православної віри віруючих.

Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що вона є новим спеціальним комплексним дослідженням історії та розколу українського православ’я на Півдні України у новітній історіографії, причому особлива увага зосереджена на внутрішніх закономірностях розколу. Розкрито місце у даному процесі радянських органів влади та більшовицької партії, впроваджено до наукового обігу значний масив першоджерел і систематизовано історіографію досліджуваної проблематики.

Нами обґрунтовано ряд важливих положень:

- на початку свого становлення у 1920-1921 рр. українські парафії (майбутні прихильники УАПЦ) мали певну популярність. При цьому було висунуто нову тезу про те, що й у південному регіоні було досить віруючих та священнослужителів, що бажали українізувати церкву, але не відриваючи її від офіційної РПЦ, на відміну від твердження про максимальну русифікацію даного регіону, що було, начебто, основною причиною малої кількості парафій УАПЦ;

- на популярність та поширення парафій УАПЦ мали вплив такі фактори: поверхова підготовленість духовенства, наявність у регіоні єпископа РПЦ, дії радянських владних структур тощо;

- підтверджено тезу попередніх дослідників щодо провідної ролі у процесі розколу православної церкви органів державної влади, насамперед ВУНК-ДПУ-ОДПУ, яким рішення та плани дій диктувалися з ЦК КП(б)У.

У дисертації створено загальну картину розвитку “обновленського руху” в регіоні протягом 1922-1930 рр.

Практичне та наукове значення роботи полягає в тому, що її основні положення, висновки, а також введені до обігу документи і матеріали можуть бути використані у подальшій розробці тематики дослідження, написанні узагальнюючих праць, навчальних посібників, під час читання вузівських курсів історії України, краєзнавства, релігієзнавства, української та зарубіжної культури.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення в авторських публікаціях та повідомленнях на ряді всеукраїнських та регіональних конференцій: IV Миколаївській обласній краєзнавчій конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження” (Миколаїв, грудень 2002 року); V Всеукраїнській науково-практичній конференції “Наукові дослідження в контексті історичних проблем” (Миколаїв-Одеса, 17 травня 2003 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України” (Миколаїв, 17-18 жовтня 2003 р.); Науково-методичній конференції “Могилянські читання - 2003” (Миколаїв, 20-26 жовтня 2003 р.); “Могилянські читання - 2004” (Миколаїв, 23-26 листопада 2004 р.); “Могилянські читання - 2005” (Миколаїв, 31 жовтня – 6 листопада 2005).

Дисертація обговорена на засіданнях кафедри історії України Миколаївського державного університету імені В.О.Сухомлинського та кафедри міжнародних відносин та історії Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які поділяються на 9 підрозділів, висновків, списку посилань до кожного розділу, списку джерел та літератури (326 назв), додатку у вигляді таблиці. Загальний обсяг дисертації становить 171 сторінку машинописного тексту.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну дослідження, визначено його територіальні та хронологічні рамки, об’єкт, предмет, мету, дослідницькі завдання, теоретичне та практичне значення роботи.

Перший розділ – “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” - присвячений аналізу наявної літератури і джерел по темі дисертації, а також висвітлює використані методи та принципи дослідження.

Перші роботи з’явилися у 1920-х роках, розкриваючи процеси, що відбувалися у релігійному житті країни того часу. Вони, як правило, написані сучасниками і навіть учасниками тих подій: агітаторами та партійними керівниками – І. Степановим, І. Сухоплюєвим та іншими Красиков П.А. На церковном фронте (1918-1923). – М.: Юрид. изд-во Наркомюста, 1923. – 312 с.; Сухоплюев И.К. Новый этап в церковном движении // Знамя коммунизма (Харьков). – 1922. - №9-10. – С.71-77; Воробьёв А. Церковный раскол на Украине // Антирелігійні питання. - 1924. - №1 - С.27-45; Окунев Я. “Смена вех” в Церкви. – Х.: Пролетарий, 1923 та інші. ; обновленськими ідеологами та діячами – Б.В. Тітліновим, Титлинов Б.В. Новая Церковь. – Петроград-М., 1923; Його ж. Смысл обновленческого движения в истории. – Самара, 1926. О. Введенським Введенский А.И. Церковь и государство (очерк взаимоотношений церкви и государства в России (1918-1922 гг.). – М., 1923; Його ж. Церковь и революция. – Петроград, 1922; Його ж. Церковь патриарха Тихона. – М., 1923.; діячами УАПЦ –В. Липківським, В. Чехівським Чехівський В. За Церкву, Христову громаду, проти царства тьми. – К., 1922; Липківський В. Православна Христова церква українського народу // Церква й Життя. – 1927. - №1.

.

Роботи більшовицьких ідеологів були направлені на критику “тихонівського контрреволюційного крила РПЦ”, “обновленського руху”, “петлюрівської автокефалії” тощо винятково із “класових позицій”. Завдання авторів зводилися до доведення “антинародної сутності” будь-якої релігії та будь-якого церковного руху в православній церкві.

На противагу партійним агітаторам роботи церковних авторів носять більш полемічний та яскраво виражений апологетичний характер. До того ж праці “обновленських” авторів знаходяться на межі спогадів та історичних досліджень і цікаві фактологічною стороною, але наукової розробки досліджувані проблеми в них не отримали.

У післявоєнний період позиції радянської історичної науки по відношенню до УАПЦ не змінилися. Основна увага в них приділялася розвитку автокефалістського руху в еміграції і його зв’язках із німецькими фашистами й американськими імперіалістами Iльницкий I. Автокефалiзм без мантії // Жовтень. - 1972. - №5. – С.122-125; Авузяк Б., Бичатін В. Українська автокефалія на службі буржуазних націоналістів // Питання атеїзму. - Вип.11. – К., 1975. – С.133-138; Дмитрук К.Е. Тени прошлого в Бавнд Бруке // Наука и религия. - 1975. - №6. - С.32-35..

На відміну від УАПЦ, значно більший інтерес почала викликати історія “обновленського” руху. Насамперед треба відзначити значні теоретичні роботи філософів-атеїстів: П.К. Курочкіна, М.П. Краснікова Курочкин П.К. Социальная позиция русского православия. - М.: Знание, 1969; Його ж. Эволюция современного русского православия. - М.: Мысль, 1971; Красников Н.П. Русское православие, государство и культура (исторический аспект). – М.: “Знание”, 1989; Його ж. Социально-этические воззрения русского православия в ХХ веке. – К.: “Выща школа”, 1988 та інші., М.С. Гордієнка та інших Гордиенко Н.С. Эволюция русского православия (20-80-е гг. XX ст.). - М.: Знание, 1984; Його ж. Современное русское православие. - Л.: Лениздат, 1987.. До числа заслуг авторів цього напрямку варто було б віднести ту увагу, що приділялася ними обновленському руху у зв’язку з дослідженням питання про модернізацію російського православ’я. О.О. Шишкін Шишкин А.А. Сущность и критическая оценка “обновленческого” раскола русской православной церкви. - Казань: Изд. Казан. ун-та, 1970. розглядає історію обновленського розколу як пристосування православ’я до нових умов, породжених Жовтневою революцією, повторюючи цим оцінки дослідників попередніх років.

У зв’язку з набуттям Україною незалежності і церковним розколом значно зросло зацікавлення питанням історії церковних рухів, як обновленського, так і автокефального. Щодо УАПЦ, то, крім статей, що розкривають її історію, долю її ієрархів Турченко Ф., Ігнатуша О. Українська Автокефальна // Вітчизна. - 1989. - №12. - С.166-175; Пилявець А.Б., Рибачук М.Ф. Автокефалія Православної Церкви в Україні // Piдна школа. - 1992. - №5-10; Пащенко В.О., Рибачук М.Ф. Першоієрарх нової української церкви митрополит В. Липкiвський // Український історичний журнал. - 1993. - №2-3 та ін., з’явилися монографії А. Зінченка, В. Ульяновського й Б. Андрусишина Зiнченко А.Л. Благовістя національного духу. Українська церква на Поділлі в першій третині ХХ століття. - К., 1993; Ульяновський В. Церква в українській державі. 1917-1920 рр. (Доба Української Центральної Ради). - К., 1997; Його ж. Церква в Українській державі. 1917-1920 рр. (Доба Гетьманату Павла Скоропадського). - К., 1997; Андрусишин Б. Церква в українській державі. 1917-1920 рр. (Доба Директорії УНР). - К., 1997.. Значне місце у розкритті історії УАПЦ на сучасному етапі історичної науки займають кандидатська дисертація О.М. Ігнатуші та ряд його статей і розділів монографій Ігнатуша О.М. Українська автокефальна православна церква (1917-1930 рр.). – Автореф. дис.… к.і.н./07.00.02. – Історія України. – Запоріжжя, 1993; Його ж. До історії Української православної церкви (1921-1930) // Питання історії СРСР. Республік. міжвідомчий наук. збірник. – Харків, "Основа", 1991. – Вип.36. – С.47-54..

Одним із перших звернувся до історії православ'я в Україні 20-30-х років В.О. Пащенко. З-під його пера вийшов ряд робіт, присвячених взаємовідносинам держави та церкви в Україні, обновленству та розколу УАПЦ Пащенко В.О. Держава і православ’я в Україні: 20-30-ті роки ХХ ст. – К., 1993; Пащенко В.О. Дітище ДПУ: до витоків обновленського руху в Україні // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1994. – №1. – С.51-58..

В.І. Силантьєв проаналізував взаємовідносинам більшовицької влади та РПЦ Силантьев В.И. Большевики и Православная церковь на Украине в 20-е годы. – Х.: ХГПУ, 1998. , С. Жилюк Жилюк С.І. Без апологетики. Витоки оновлення православної церкви в Україні. – Житомир: Полісся, 2000; Його ж. Обновленська церква в Україні (1922-1928). - Рівне: РДГУ, 2002. та Г.Білан Билан А.И. Украинская обновленческая церковь в 1922-1923 гг.: основание и проблемы организационного становления // Грані (Дніпропетровськ). – 2003. - №5 (31). – С.67-72; Білан Г.І. Обновленська церква в Україні: 1924-1927 рр. // Грані (Дніпропетровськ). – 2003. - № ). – С.60-65. присвятили свої дослідженню історії обновленського руху в Україні 20-30-х років ХХ століття.

Питаннями історії РПЦ на Півдні України досить плідно займається миколаївський дослідник О.П. Тригуб. Його праці торкаються взаємовідносин духовенства та державних органів, становлення та розвитку обновленства на Миколаївщині, життя та діяльності єпископів обновленської церкви, аналізу сучасної історіографії “обновленського” руху тощо. Тригуб О.П. “Українське обновленство” у другій половині 20-х років ХХ ст. (сторінки історії БОПУПАЦ) // Історична наука: проблеми розвитку. Матеріали конференції. Новітня історія України. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2002. - С.60-64; Його ж. Херсонський єпископ Прокопій та обновленський рух Півдня України (20-30-і рр. ХХ ст.) // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск IX. - Херсон, 2002. - С.91-96 та інші.

Пожвавилося вивчення історії розколу РПЦ і в Росії. Серед праць останнього десятиліття виокремлюється комплексне видання “Обновленческий” раскол”. “Обновленческий” раскол (материалы для церковно-исторической и канонической характеристики). – М.: Общество любителей церковной истории; Изд-во Крутицкого подворья, 2002. Роботи В. Алєксєєва Алексеев В.А. “Штурм небес” отменяется? Критические очерки по истории борьбы с религией в СССР. - М.: Изд.центр “Россия молодая”, 1992; Алексеев В.А. Иллюзии и догмы. - М.: Политиздат, 1991. і А. Одінцова Одинцов М.И. Государство и церковь: История взаимоотношений (1917-1938 гг.). - М.: Знание, 1991; Його ж. Государство и церковь в России. ХХ век. - М.: Луч, 1994., присвячені взаємовідносинам церкви та держави в Радянській Росії, їх законодавчій основі тощо. У даному ракурсі, на основі нововідкритих джерел автори аналізують виникнення та поширення обновленського руху.

Джерельна база дисертації складається з опублікованих (збірники документів, періодична преса, мемуари) та архівних матеріалів.

Увесь комплекс джерел доцільно поділити на такі основні групи:

1.

2.

3.

Найчисленнішою є перша група, яку умовно можна поділити на опублікований та неопублікований комплекси, що зберігаються в центральних (Центральний держархів вищих органів влади та управління України і Центральний держархів громадських об’єднань України) й обласних (Миколаєва, Одеси, Херсона, Кіровограда) архівах України.

Значна частина документів щодо історії церкви знаходиться у фондах губернських та повітових ліквідаційних комісій (ДАОО, ф.Р-99 “Одеський губернський виконком, 1920-1925 рр.”; ДАМО, ф.Р-152 “Миколаївський губернський виконком, 1920-1922 рр.” тощо), окружних виконавчих комітетів (ДАОО, ф.Р-969 “Одеський окрвиконком, 1923-1930 рр.”; ДАХО, ф.Р-2 “Херсонський окрвиконком, 1923-1930 рр.”; ДАМО, ф.Р-161 “Миколаївський окрвиконком, 1923-1930 рр.”) та їх адміністративних відділів (ДАОО, ф.Р-1915 “Одеський губадмінвідділ, 1921-1925 рр.”; ф.Р-3865 “Одеський окрадмінвідділ, 1923-1930 рр.”; ДАХО, ф.Р-445 “Херсонський окрадмінвідділ, 1924-1930 рр.”; ДАМО, ф.Р-118 “Миколаївський окрадмінвідділ, 1923-1930 рр.”; ф.Р-2266 “Первомайський окрадмінвідділ, 1923-1930 рр.”), що зберігаються в обласних архівах. Доповнюють цей пласт звітові документи фонду Народного Комісаріату Внутрішніх справ ЦДАВО України (ф.5).

Увесь документальний корпус вищезгаданих фондів можна поділити на такі підгрупи:

1. Діловодна документація: листування різних ланок держвлади, вказівки та таємні інструкції центру, листування з органами ДПУ, звіти органів управління та адмінорганів тощо.

2. Статистика. У 20-х роках держава всіляко заохочувала збирання статистичних даних, що не оминуло і релігійне життя. Додатком до усіх звітів була статистична відомість про облік релігійних течій. Як правило, такі відомості носили характер щоквартальних, піврічних та річних. Отже, статистика державних органів влади є досить вагомим інструментом у вивченні процесів, що відбувалися в житті православної церкви Півдня України 20-х років.

3. Документи церковного походження: У зв’язку з тим, що церковні фонди у південних архівах не збереглися, то єдиним місцем, де можна зустріти документи релігійних установ, стали справи адміністративних органів. Здебільшого це листування, протоколи зібрань, з’їздів та нарад духовенства і мирян усіх православних течій, діловодна документація церковного апарату.

Для вивчення історії УАПЦ та її відносин з іншими православними конфесіями неабияке значення має фонд Української Автокефальної Православної Церкви, що зберігається у ЦДАВО України (ф.3984).

Розкол у православ’ї та становище церкви і духовенства були обов’язковою частиною політико-економічних оглядів, що складалися органами ДПУ для партійних органів, та щомісячних особистих листів від секретарів губкомів та окружкомів до ЦК КП(б)У та ЦК РКП(б) про становище на місцях, що базувалися на політзведеннях від ДПУ. Даний вид документів дає змогу простежити, як політика по розколу та підтримці лояльних угруповань реалізувалася на місцях. У них знаходимо також дані про становище різних конфесій на терені окремих округ і губерній, характеристику окремих діячів церкви, статистику релігійних громад і служителів культу (ДАОО, ф.П-3 “Одеський губком КП(б)У, 1920-1925 рр.”; ф.П-7 “Одеський окружний комітет КП(б)У, 1923-1930 рр.”; ДАМО, ф.П-26 “Миколаївський губком КП(б)У, 1920-1922 рр.”; П-1 “Миколаївський окружний комітет КП(б)У, 1923-1930 рр.”; ДАХО, ф.П-723 “Херсонський окружний комітет КП(б)У, 1920, 1924-1929 рр.”). Частина звітів парткомітетів південного регіону зберігається у фонді “ЦК КП(б)У”ЦДАГО України, ф.1).

Опубліковану групу документів складають декрети, інструкції, обіжники, розпорядження ВУЦВК, РНК УСРР, наркоматів юстиції, внутрішніх справ тощо. Містяться вони в Збірниках узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України за 1919-1923 рр.; республіканській газеті “Вісті”; “Віснику радянської юстиції” (Х., 1922-1930); “Бюлетені Народного Комісаріату Юстиції та Найвищого Суду УСРР”, (X., 1922-1934); “Бюлетені Народного Комісаріату Внутрішніх Справ УСРР” (X., 1922-1924); спеціа-лізованих збірниках щодо церковно-державних взаємин.

Другу значну групу джерельної бази визначеної теми складає періодична преса. Її умовно можна поділити на дві підгрупи: а) радянська преса – центральна і місцева; б) церковна періодика.

Найчисельнішу групу становить офіційна радянська періодика, і, зокрема, антирелігійні газети та журнали: “Безвірник” (Харків, 1926-1930); “Антирелигиозник” (Москва, 1926-1930). Як центральна (“Коммунист” (Харків, 1921-1930)), так і місцева преса (“Известия” (Одеса), “Красный Николаев” (Миколаїв), “Херсонский коммунар” (Херсон)) активно висвітлювали події церковного життя протягом 1922-1923 років.

Першочергове значення має церковна періодика. Майже кожна із православних течій мала свій друкований орган: РПЦ-обновленці - “Голос Православной Украины” (Харків, 1925), “Украинский Православный Благовестник” (Харків, 1925-1928); УАПЦ - “Церква й Життя” (1927-1928); ДХЦ - “Церковне Життя” (1926). Даний вид джерела розкриває не лише події життя та діяльності відповідної течії православ’я, а й дає уявлення про ідеологічне підґрунтя їх існування, спроби примирення конфесій чи їх критику тощо.

Третьою групою є джерела особового походження: спогади (мемуари), листи, автобіографії та ін.. Найбільш відомими мемуарними творами цього часу є робота митрополита УАПЦ Василя Липківського “Відродження церкви в Україні. 1917-1930, ряд робіт колишнього обновленця Анатолія Левітіна-Краснова, представника тихонівського напрямку протоієрея Михайла Польського. Дані роботи не лише дають змогу з’ясувати атмосферу того часу, пізнати події по гарячих слідах, а й подають деякі відомості, що не відбилися у документах.

Теоретико-методологічною базою даного дисертаційного дослідження стали принципи (історизму, об’єктивності, системності та комплексності, розвитку і плюралізму) та методи (порівняльно-історичний, статистичний, описовий, логічно-аналітичний, проблемно-хронологічний та метод кількісного аналізу) наукового пізнання. Вони змикаються між собою, випливають один із одного; тільки поєднання цих принципів та методів дає змогу відтворити об’єктивну картину подій.

У другому розділі – “Поява та діяльність УАПЦ на Півдні України (1921-1930 рр.)” розкрито стан православної церкви в Україні напередодні революційних років 1917-1920 рр. та історичний шлях УАПЦ у регіоні. Вказується, що після Лютневої революції релігійне життя України активізується, поширюється рух за його демократизацію та національне оновлення. Рух за реформування православної церкви в Україні йшов у двох напрямках: по-перше, по шляху національного реформування церкви і, по-друге, оновлення та реформації всередині РПЦ. Але духовенство Херсонської єпархії не виявило зацікавлення до національного моменту в церковному житті. Серед більшості його представників панували антиавтокефальні та антиукраїнські настрої. Під час національних змагань 1917-1920 рр. воно продовжувало вважати себе монолітною “єдиноросійською” організацією, що значно гальмувало демократизацію РПЦ навіть у роки бурхливих перетворень.

Встановлення у 1920 р. радянської влади в Україні на перших порах сприяло розвитку церков, опозиційно налаштованих до РПЦ. Відновлює свою роботу і Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР), за сприяння влади відкриваються нові парафії. ВПЦР шукала шляхи співпраці з єпископами РПЦ, проте не зустріла з їхнього боку порозуміння, за винятком тимчасово керуючого Полтавською єпархією архієпископа Парфенія (Левицького).

У 1920 році почали з'являтися перші автокефальні громади і на Півдні України: в Одесі засновується парафія при Успенській церкві, на Першотравенщині - громада с. Скалевого Новоархангельської волості, в Херсоні - Свято-Духівська церква, які користувалася певною популярністю. Проте українські парафії наштовхнулися на опір зрусифікованого духовенства, бракувало церковної літератури українською мовою.

На розвиток автокефалії на Півдні України позитивно впливала прихильність до українізації церкви з боку тимчасового керівника Херсонсько-Одеської єпархії єпископа Алексія (Баженова), за що його було звільнено з посади патріархом Тихоном.

З організаційним оформленням УАПЦ на Всеукраїнському Соборі 1921 р. на Півдні України була створена єдина адміністративно-територіальна одиниця української автокефалії під назвою “Степ”, яку очолили єпископи Миколаївський і Херсонський Пилип Бучило та Одеський і Балтський Антон Гриневич.

Після Першого Собору УАПЦ, незважаючи на тиск з боку духовенства РПЦ, активізувався процес створення нових парафій, що особливо спостерігалося в Одесі та Миколаєві. На Херсонщині, а тим більше на Єлисаветтградщині, він проходив повільно, що пояснюється, на нашу думку, значною консервативністю духовенства і наявністю в Херсоні та Єлисаветграді єпископських кафедр РПЦ. Але, незважаючи на перешкоди, на початку 1923 р. у південному регіоні було створено 18 парафій УАПЦ, із них у Миколаївській окрузі – 6, Первомайській – 4, Одеській – 3, Херсонській – 2, Єлисаветградській – 1, Балтській – 2.

Із другої половини 1923 р. українські парафії зазнають кризи: єпархію залишає Пилип Бучило, Антон Гриневич активної позиції не займає, навіть не відвідує Одеси. Пошуки нового єпископа тривалий час не увінчалися успіхом. Важким було і фінансове становище парафій.

Постійно відбувалася боротьба з РПЦ, пік якої випав на 1925 рік, і не останню роль грала державна влада, що підбурювала общини, викликала сварки та міжконфесійні сутички, зокрема в Одесі та Миколаєві навколо Преображенського та Адміралтейського соборів.

У результаті таких несприятливих обставин кількість парафій, прихильних до УАПЦ поступово зменшується. Якщо у 1927 р. у 5 округах, що раніше складали Одеську губернію та АМСРР, налічувалося 26 парафій, то у 1928-1929 рр. їх кількість зменшилась до 17-20, а у січні 1930 р. залишилось всього 14. У 1927-1928 рр. у житті УАПЦ на Півдні України відбулося значне пожвавлення внаслідок ліквідації розколу і приєднання ДХЦ до УАПЦ та більш сприятливого ставленням влади до релігійних організацій.

Після січневого Собору 1930 р., що оголосив про ліквідацію УАПЦ, її парафії у регіоні закриваються. Зникнення українських парафій було пов'язане також із масовим закриттям церков у кінці 1929-1930 рр. та арештами священнослужителів.

На початку 1921р., стурбований ростом популярності ідеї автокефалії, політичний відділ Всеукраїнської надзвичайної комісії за розпорядженням ЦК КП(б)У від 28 травня 1921 р. розпочав “глибоку розробку автокефального руху у всеукраїнському масштабі” у напрямку розколу УАПЦ. Для цього було вирішено організувати опозиційну групу, скориставшись статутом братства “Церква Жива”, що було створене ще у 1919 р. ДПУ. Як у центрі, так і на периферії, політичний відділ починає примушувати автокефальні громади перереєстровувати свої статути на прибічників братства “Церква жива”, щоб отримати контроль над парафіями УАПЦ.

Це викликало сутички між парафіянами, зокрема на Миколаївщині. Навесні-влітку 1923 р. в окружному центрі точилася боротьба навколо Миколаївського Кафедрального собору, де серед прихожан утворилося два табори – “бучиловців” (прихильників єп. Пилипа Бучила, який твердо стояв на позиціях УАПЦ) та “гуричівців” (прихильники прот. Миколи Гурича, що відстоював позиції братства “Церква Жива”).

Внутрішня боротьба перекинулася на всю Миколаївську округу і призвела до поступового відходу парафіяни від УАПЦ. Від релігійної діяльності відійшов навіть єпископ Бучило, а у серпні-листопаді 1924 р. усі прихильники братства “Церква Жива” та учасники розколу познімали з себе сан і повернулися до світського життя. За подібним сценарієм розгорталися справи і в Одесі. Тут розкладницьку роль виконував протоієрей Кирило Підчашинський, але справа не набула такого розголосу, як на Миколаївщині.

У 1924-1925 рр. братство “Церква Жива” реорганізувалося в окрему конфесію під назвою “Діяльно-Христова Церква”. На Півдні утворюється дві церковні ради ДХЦ: у Першотравенській та Зінов’ївській округах, де на платформу ДХЦ перейшли відповідно шість і дві парафії. Усі вони знаходилися під цілковитим контролем ДПУ. У 1925 р. висвячено єпископа Новомиргородського і Зінов'ївського Теофана Хомжу і єпископа Миколаївського та Херсонського Василя Пшеничного. Загалом у 1926 – на початку 1927 р. на Півдні було 10 парафій, що належали ДХЦ. У 1926 р. потреба держвлади в ДХЦ відпадає і в грудні 1926 - січні 1927 рр. вона зливається з УАПЦ.

Для УАПЦ розкол на Півдні мав руйнівне значення. Частина священиків, яких і так бракувало, у середині 20-х років зняла із себе сан. Це призвело до майже повного закриття цих парафій, що фактично існували лише на папері.

У третьому розділі – “Розкол у РПЦ та його прояв на Півдні України (1922-1930 рр.)” висвітлено особливості виникнення та розвитку обновленської церкви в регіоні, з’ясовано місце та роль радянських органів влади у цьому процесі.

У травні 1922 р., скориставшись домашнім арештом патріарха Тихона, група прогресивного духовенства на чолі з О. Введенським фактично здійснили “церковний переворот”, що поклав початок “обновленській” церкві, яка втілилася у групу “Жива Церква”. Остання отримувала усіляку допомогу від партійних органів, ДПУ та НКВС. В Україні робота з метою її створення розпочалася у червні 1922 р. у Харкові.

У південних губерніях поява обновленства відноситься до другої половини 1922 р.: відбувалося організаційне оформлення обновленської церкви, створювалися керівні органи, висувалися активісти руху. На кошти Одеського губкому видано два номери журналу “Церковное обновление”, який редагувався співробітником ДПУ.

В Одесі у кінці серпня започатковано ініціативну групу “Живої Церкви”, а у першій половині жовтня 1922 р. в Миколаєві обрано “Миколаївський губернський комітет прогресивного білого духовенства”.

Не отримавши підтримки нової церкви від Одесько-Херсонського єпископату, 16 вересня 1922 р. Вище Церковне Управління звільнило архієпископа Одеського Феодосія (Феодосієва), єпископа Тираспольського Алексія (Баженова) та єпископа Херсонсько-Миколаївського Прокопія (Титова). Проти них порушено кримінальні справи. Під час слідства з обновленцями згодилися співробітничати єпископ Алексій, який очолив Одеську єпархію, та єпископ Балтський Герасим (Строганов). Детально розглянуті судові процеси над єпископатом дають можливість прийти до висновку, що вони грали роль ліквідатора церковної опозиції щодо обновленців.

Не дивлячись на всі намагання ДПУ та ініціативної групи на чолі із Чудновцевим та Покровським, групи “Живої Церкви” в Одесі до грудня 1922 р. так і не було створено. Тому ДПУ вирішило форсувати “церковну революцію” в Херсоно-Одеській єпархії. Так у середині грудня в Одесі було організовано обновленську групу.

У Херсоні, на відміну від Миколаєва та Одеси, “Жива Церква” практично не знайшла прихильників, хоча питання про належність духовенства до ВЦУ піднімалося місцевим духовенством. Ні Духовного правління, ні Єпархіального управління у 1922 р. так створити і не вдалося.

На Єлисаветградщині спроби розколоти духовенство розпочалися в середині серпня 1922 р. Для проведення лінії “Живої Церкви” тут була організована група прогресивного духовенства, але обновленські ідеї не знайшли підтримки. Лише в кінці 1922 р. в Єлисаветградському повіті була створена група, що де-юре отримала вищу духовну владу у вікаріатстві і, як повідомляло ДПУ, “деякі окремі індивідууми якої були притягнуті до секретної роботи”.

У результаті проробленої роботи юридично на початку 1923 р. всі парафії РПЦ опинилися під управлінням Вищого церковного управління, але фактично “наскоком” обновленство та організацію груп “Живої Церкви” прищепити не вдалося. Більшість духовенства зайняла вичікувальну позицію.

За неточними даними, в січні 1923 р. в Одеській губернії у групі “Ж.Ц.” нараховувалося 342 особи, з них – 167 представників духовенства. Протягом 1923 р. як в центрі, так і на місцях відбувалася активна розбудова адміністративно-територіального устрою обновленської церкви. У першій половині 1923 р. було створено єпархії в Миколаєві та Первомайську.

Починаючи з 1923 р., розгортається активна міжконфесійна боротьба між “обновленцями” і “тихонівцями”. Протиобновленська кампанія розгортається на теренах усіх округ Одеської губернії. Особливої гостроти вона набуває в Одесі, де створилася так звана група “22-х” священиків, які у серпні 1923 р. подали заяву про свій вихід з групи “Жива Церква” і розпочали активну агітацію проти обновленства, зосередивши свою увагу, насамперед, на сільській місцевості. Очолив цю групу протоієрей Одеської портової церкви Іона Атаманський.

Проти багатьох тихонівців було заведено кримінальні справи. Їх ув’язнювали за обвинуваченнями у контрреволюції та виступах проти радянської влади. Але зупинити внутрішньоцерковну боротьбу так і не вдалося. У багатьох церквах відбувалися сутички між прихильниками різних течій, часто доходили до бійок, нападів на священників.

У 1923-1924 рр. обновленство втрачає свої колишні міцні позиції і починає відмовлятися від прийнятих раніше радикальних реформ. Основна частина обновленців до осені 1923 р. відійшла від проголошеного реформаторства, щоб утримати під контролем помірну частину духовенства.

У середині 1924 р. запроваджується ряд заходів для відновлення позицій обновленства в Україні: дозволено видавати журнал “Голос Православной Украины”, а на початку 1925 р. відбулося відкриття Вищої богословської школи на території Києво-Печерської Лаври.

Протягом першої половини 1924 року в Одеській губернії пройшли обновленські з’їзди, що носили переважно організаційний характер, особливо на Єлисаветградщині та Херсонщині, де обновленських рух до того часу не оформився офіційно і не набув сталого характеру. Але, як правило, серйозних наслідків ці зібрання не мали. Станом на 15 жовтня 1924 р. в Одеській губернії було зареєстровано 494 громади обновленців і 310 – тихонівців.

1925-1926 роки були роками найвищого піднесення обновленського руху і боротьби із патріаршою церквою за парафії, але відчутних результатів обновленці, незважаючи на всебічну допомогу ДПУ, не досягли. Наступник патріарха Тихона митрополит Петро, а згодом і митрополит Сергій робили все від них залежне, щоб представити обновленців в очах віруючих як відступників, розкольників, авантюристів.

Зацікавленість обновленським рухом у кінці 20-х - на початку 30-х років почали втрачати не тільки віруючі маси, а й влада. Тож не дивно, що наприкінці 20-х років обновленців, як і ортодоксальне духовенство, почали все частіше зараховувати до табору контрреволюціонерів, чимало з них репресували, а їх парафії закривали.

Основні результати дисертаційного дослідження

У результаті зробленого дослідження ми прийшли до таких висновків:

- не дивлячись на помітне пожвавлення роботи сучасних істориків на ниві церковної історії та дослідників історії релігії, наукова розробка поставленої проблеми далека від її вирішення. Тому необхідність об’єктивного вивчення проблеми на основі нових джерел не викликає сумніву. Аналіз джерельної бази дисертації свідчить про її достатність для належного розкриття теми;

- на початку свого становлення у 1920-1921 рр. українські парафії (у майбутньому УАПЦ) мали певну популярність. Але труднощі, про які говорилося вище, всіляко перешкоджали українізації церкви. Ми твердимо, що й у південному регіоні було досить віруючих та священнослужителів, які бажали українізувати церкву, але не відриваючи її від офіційної РПЦ, на відміну від твердження про максимальну зрусифікацію даного регіону, що було, начебто, основною причиною малої кількості парафій УАПЦ;

- Всеукраїнський Собор 1921 р. призвів до того, що духовенство РПЦ активізувало свою боротьбу проти парафій УАПЦ. Їх оголошували єретиками, богохульниками, відступниками, хоча до Собору 1921 р. такої агітації не спостерігалося, тому що, крім мови та деякої організації богослужіння, віруючі особливої різниці не спостерігали. Отже, з одного боку, Собор 1921 р. організаційно зміцнив парафії УАПЦ, з іншого, – протиставив парафії УАПЦ офіційній РПЦ, що дало підґрунтя для вищезгаданих звинувачень;

- неабияке значення для слабкої популярності УАПЦ на Півдні України мав той факт, що поспішно висвячувалися як єпископи, так і рядове духовенство з числа непідготовлених, що негативно впливало на її діяльність, відштовхувало від неї чималу кількість віруючих. Все це сприяло розколу і фактичному зникненню автокефалії у цьому регіоні;

- на Півдні розкол УАПЦ привів до зменшення її парафій у кінці 1920-х років та розпалювання міжконфесійних чвар, які відштовхували від церкви віруючих;

- у південних губерніях поява обновленства відноситься до другої половини серпня 1922 р., тобто майже через 4 місяці після московських подій. Документи, вперше введені у дисертації до наукового обігу, дають підстави стверджувати, що поява обновленства тут була б неможливою без всебічної підтримки органів радянської влади, більшовицької партії і, особливо, ДПУ;

- ініціатори обновленського руху важливу роль приділяли підтримці його з боку єпископату РПЦ. У зв’язку з цим у регіоні проведено ряд судових процесів, що ставили за мету завербувати непокірного єпископа, або ж вислати його за межі губернії чи України. Судові процеси були проведені у містах перебування єпископів - Одесі, Єлисаветграді, Балті та Херсоні;

- для роботи з духовенством створено досить розгалужену систему як керівних, так і технічних органів влади. Архівні джерела підтверджують, що в період 1922-1925 років їх діяльність була зосереджена саме на розколі РПЦ, підтримці обновленського руху, поглиблені міжконфесійної ворожнечі в середовищі Російської Православної церкви. Все це відкидає твердження радянських дослідників про невтручання радянської влади у внутрішні справи РПЦ і підтверджує тезу новітньої історіографії про певну штучність “обновленського” руху;

- після 1927 року, коли радянську владу визнало консервативне крило РПЦ, підтримка обновленців припиняється і їх почали все частіше зараховувати, як і ортодоксальне духовенство, до табору контрреволюціонерів, чимало з них не уникли репресій 1930-х років, їх парафії на Півдні України закривали так, як і парафії інших конфесій;

- результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для врахування досвіду державно-церковних взаємин та міжконфесійних відносин в умовах розколу православ’я для удосконалення правової бази сучасної України, в узагальнюючих працях з історії України та релігієзнавства, при читанні загальних та спеціальних курсів із вітчизняної історії у вищих навчальних закладах.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Статті у фахових виданнях

1.