КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

БАРЧУК ВАЛЕРІЙ БОРИСОВИЧ

УДК [342.5 + 342.7] (477)

УПОВНОВАЖЕНИЙ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК СУБ’ЄКТ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

12.00.02 – конституційне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Національної академії Служби безпеки України

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент

Шмоткін Олексій Вікторович,

Національна академія Служби безпеки України,

завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Фрицький Олег Федорович,

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ,

професор кафедри конституційного права

кандидат юридичних наук, професор

Лисенков Сергій Леонідович,

Академія адвокатури України,

перший проректор, завідувач кафедри теорії та історії держави та права

Провідна установа: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, відділ

конституційного права та місцевого самоврядування, м. Київ

Захист відбудеться “10” лютого 2006 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.009.01 у Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ (03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1).

Автореферат розісланий “10” січня 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.Б. Горова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Вирішення проблем забезпечення прав і свобод людини у Конституції України 1996 року характеризується наявністю принципово нових для нашої держави підходів. Зокрема, Основним Законом запроваджено інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. У світовій практиці його називають інститутом омбудсмана.

Досвід більшості країн, де існує така посада, свідчить, що інститут омбудсмана здатний дієво впливати на стан забезпечення прав людини в державі. Але це може відбуватися лише за наявності належної організації його функціонування. В Україні діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини перебуває ще на етапі становлення, який характеризується значними труднощами правового та організаційного характеру. Саме їх подолання за допомогою вдосконалення правового статусу омбудсмана, форм і методів його діяльності, організації взаємодії з іншими органами є шляхом створення тих умов, які забезпечать ефективність функціонування нового інституту системи забезпечення прав людини в Україні. Насамперед цим і зумовлена актуальність теми дисертаційного дослідження.

Кардинальні зміни, які відбулись у зв’язку з розпадом Радянського Союзу, вимагали правового реформування усіх найважливіших сфер життя українського суспільства, однією з яких є і національна безпека. Її належне функціонування виступає невід’ємною умовою існування демократичного суспільства. Тому розв’язання проблем забезпечення національної безпеки є постійною потребою такого суспільства на будь-якому історичному етапі. Особливого значення в цьому випадку набувають питання, пов’язані із визначенням, організацією і функціонуванням суб’єктного складу системи національної безпеки, в якому важливе значення повинно надаватись Уповноваженому з прав людини як дієвому суб’єкту забезпечення безпеки особистості в Україні.

Дослідження питань діяльності омбудсмана в межах системи національної безпеки України, взаємодії Уповноваженого з іншими суб’єктами цієї системи, особливо з правоохоронними органами, зокрема зі Службою безпеки України, майже не проводилися в Україні, що підвищує значимість і актуальність отриманих у ході дослідження результатів.

У роботі застосовувалися наукові розробки вітчизняних і зарубіжних вчених, пов’язані з дослідженням правового статусу особи, її правами і свободами, відповідальністю за їх порушення. Серед них праці таких науковців, як В.Д. Бабкін, М.В. Вітрук, К.Г. Волинка, М.М. Гуренко, С.Д. Гусарєв, Ю.О. Денисов, О.С. Йоффе, Р.А. Калюжний, В.А. Карташкін, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, Г.С. Котляревський, Н.Ф. Кузнєцова, В.В. Лазарєв, С.Л. Лисенков, О.А. Лукашева, М.С. Малеін, О.Г. Мурашин, Б.Л. Назаров, В.С. Нерсесянц, Б.С. Нікіфоров, А.Ю. Олійник, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, І.С. Самощенко, О.Ф. Скакун, Є.В. Супрунюк, Ю.М. Тодика, О.Д. Тихомиров, О.Ф. Фрицький, В.М. Шаповал, О.В. Шмоткін, Н.Г. Шукліна та інші. Автор також звертався до праць видатних мислителів минулого – Д. Локка, Ш. Монтеск’є, В. Гумбольдта, М. Драгоманова, Л. Українки та інших.

Досліджуючи питання, безпосередньо пов’язані з теорією національної безпеки, дисертант спирався на наукові доробки ряду вчених, серед яких – П.С. Бєлов, І.Ф. Бінько, В.І. Бовш, В.О. Косевцов, А.В. Опалєв, Б.О. Парахонський, С.І. Пирожков, М.Я. Ратушний, В.М. Селіванов, О.В.Українчук та інші.

Під час дослідження діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини використовувалися роботи дослідників інституту омбудсмана – Альваро Хіль-Роблеса, В.В. Бойцової, Л.В. Бойцової, С. Гурвіца, К.О. Закоморної, Н.І. Карпачової, О.В. Марцеляка, Ю.М. Тодики, Н.Ю. Хаманьової, Ю.С. Шемшученка, використовувались окремі статті та наукові доповіді й інших вітчизняних і зарубіжних авторів.

Нормативно-правова основа дослідження складається з міжнародних правових документів, що стосуються прав людини, Конституції України, чинного національного і зарубіжного законодавства, що регулює відносини у сфері прав людини, діяльність омбудсманів, правоохоронних органів. У роботі використано матеріали практичної діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Служби безпеки України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося відповідно до Концепції розвитку законодавства України на період 1996–2005 рр. та спрямовано на реалізацію положень Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 рр., затвердженої Указом Президента України від 21 грудня 2000 року № 1376/2000. Тема дисертаційного дослідження обрана відповідно до Основних напрямів наукових досліджень у системі Служби безпеки України, передбачена планом наукової роботи Національної академії Служби безпеки України на 2003–2007 рр. (п. 2.1.), а також планом наукової роботи кафедри теорії та історії держави і права Національної академії СБ України на 2004–2005 рр. (п. 3).

Мета дослідження полягає в розробці пропозицій щодо вдосконалення організації та діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як суб’єкта забезпечення національної безпеки України.

Відповідно до вказаної мети передбачено розв’язати такі завдання:

1. Визначити місце прав людини серед об’єктів національної безпеки України.

2. Дослідити порушення прав людини як загрозу національній безпеці України.

3. Охарактеризувати юридичний механізм забезпечення прав людини як головного об’єкта національної безпеки Україні.

4. Проаналізувати теоретичні та практичні аспекти процесу становлення інституту омбудсмана в Україні та визначити його особливості.

5. Визначити місце Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в юридичному механізмі забезпечення прав людини.

6. Охарактеризувати проблеми теорії та практики правового забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як суб’єкта національної безпеки України, визначити недоліки та запропонувати шляхи їх подолання.

7. Проаналізувати проблеми теорії та практики організації діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як суб’єкта національної безпеки України та висловити пропозиції щодо їх розв’язання.

8. Визначити місце Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини серед суб’єктів системи забезпечення національної безпеки України.

9. Дослідити відносини Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі Службою безпеки України у сфері забезпечення прав людини та сформулювати пропозиції, спрямовані на підвищення ефективності їх взаємодії.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення прав і свобод людини в Україні як головного об’єкта національної безпеки України.

Предметом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з діяльністю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як суб’єкта забезпечення національної безпеки України.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сукупність загальнонаукових та спеціально-юридичних методів наукового пізнання.

Із загальнонаукових використовувалися системний, структурно-функціональний, історичний та інші. Застосування системного методу дало змогу розглянути повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і визначити особливості його правового статусу. За допомогою структурно-функціонального методу було визначено місце й роль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як елемента системи забезпечення національної безпеки України, його співвідношення з іншими елементами. Використання історичного методу дозволило дослідити особливості становлення теорії та практики інституту омбудсмана в Україні.

Із спеціально-юридичних методів автор застосовував: формально-юридичний, порівняльно-правовий та інші. Так, за допомогою формально-юридичного методу досліджено таке явище, як порушення прав людини, вивчено діяльність Уповноваженого на різних етапах забезпечення прав людини. Порівняльно-правовий метод дав змогу виявити позитивний досвід роботи омбудсмана в зарубіжних країнах і на основі цього запропонувати напрями вдосконалення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше на дисертаційному рівні здійснено комплексне дослідження місця й ролі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у системі забезпечення національної безпеки України. Елементи наукової новизни відображаються у наступних положеннях:

1. Визначено, що права людини необхідно вважати головним об’єктом національної безпеки України, оскільки лише на основі безпеки особи можна вживати заходів із забезпечення безпеки більш складних соціальних систем, таких як суспільство і держава, а також створювати умови для забезпечення національної безпеки в цілому.

2. Обґрунтовано, що порушення прав людини є загрозою національній безпеці, тобто не тільки погіршують становище людини в суспільстві, а й негативно впливають на інші компоненти системи національної безпеки, внаслідок чого остання стає більш уразливою і, відповідно, менш надійною.

3. Запропоновано авторське визначення поняття “порушення прав людини”, за яким порушення прав людини – це суспільно небезпечне, протиправне діяння (дія чи бездіяльність), що завдає шкоди людині як найвищій соціально-правовій цінності.

4. Дістало подальшого розвитку дослідження елементів юридичного механізму забезпечення прав людини. Зокрема, визначено: крім реалізації, охорони та захисту, необхідними елементами юридичного механізму забезпечення прав людини є правове закріплення прав людини та відновлення її порушених прав.

5. Визначено зміст діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на кожній зі стадій забезпечення прав людини (закріплення, реалізації, охорони, захисту, відновлення) і важливість цієї діяльності для забезпечення національної безпеки України.

6. Запропоновано основні принципи діяльності омбудсмана в Україні, характеристика яких дає змогу визначити місце та роль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як окремого суб’єкта забезпечення національної безпеки України. Такими принципами, зокрема, є: а) незалежність; б) доступність; в) індивідуалізація форм і методів діяльності; г) результативність; д) одноособовість.

7. Запропоновано систему принципів, які повинні стати основою взаємовідносин Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі Службою безпеки України й іншими правоохоронними органами в процесі забезпечення національної безпеки. Такими принципами є: спрямованість взаємодії саме на забезпечення прав і свобод людини; законність; надання пріоритету договірним засобам над адміністративними методами реагування під час розв’язання конфліктів; застосування найбільш оптимального методу; цілеспрямованість взаємодії; своєчасність взаємодії; взаємодопомога у вирішенні конкретних питань; ієрархічність компетенції; гласність; співпраця в правотворчості; постійне вдосконалення форм взаємодії.

8. Сформульовано пропозиції стосовно вдосконалення національного законодавства з забезпечення прав людини, діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та з забезпечення національної безпеки України. Зокрема, запропоновано: прийняття закону, який регулював би суспільні відносини у сфері забезпечення безпеки особистості; внесення змін до Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, щодо статусу омбудсмана, форм, методів та гарантій його діяльності, процедур здійснення ним своїх повноважень; внесення змін до Закону України “Про основи національної безпеки України”, які стосуються прав людини як об’єкта національної безпеки, а також принципів забезпечення національної безпеки.

9. Визначено напрями подальших досліджень інституту омбудсмана, якими, зокрема, є: проблеми захисту Уповноваженим прав людини, не закріплених Конституцією України; дослідження інституту представників Уповноваженого; взаємодія Уповноваженого з прав людини з правоохоронними органами; взаємодія омбудсмана з громадськими національними й міжнародними правозахисними організаціями.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки, які містить дисертаційне дослідження, можуть бути використані: у науково-дослідницьких цілях – для подальших розробок теорії прав людини, правового статусу Уповноваженого з прав людини, теорії національної безпеки; у правотворчій роботі – як теоретична основа для розробки відповідних нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері прав людини, національної безпеки України, діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і правоохоронних органів; у практичній роботі зазначених вище суб’єктів – для вдосконалення шляхів розв’язання практичних питань, пов’язаних із забезпеченням національної безпеки України і безпосередньо – з безпекою особистості; у навчальному процесі – для підготовки відповідних розділів навчальних посібників, підручників, курсів лекцій і спецкурсів з теорії держави та права, теорії національної безпеки, конституційного права України; у виховній роботі – для вдосконалення системи правового виховання населення, підвищення рівня правової культури та правосвідомості громадян України.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національної академії СБ України та кафедри конституційного права Національної академії внутрішніх справ України. Положення дисертаційного дослідження були апробовані на таких міжнародних науково-практичних конференціях: ”Парламентаризм в Україні: теорія та практика” (Київ, 2001); “Проблемы обеспечения национальной безопасности в современных условиях” (Мінськ, 2001); “Тактика, методика, етика захисту та представництва” (Київ, 2003); “Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті євроінтеграційних процесів” (Київ, 2004). Тези всіх виступів опубліковано.

Результати дослідження були використані при підготовці науково-дослідної роботи “Проведення порівняльного аналізу законодавчих актів країн-членів НАТО та України у сфері національної безпеки ” (державний реєстраційний номер 0104U008661), що підтверджується відповідним актом впровадження.

Публікації. Основні положення дослідження відображено у чотирьох публікаціях у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Відповідно до мети, завдань і предмета дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які об’єднують десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (171 найменування). Загальний обсяг дисертації – 187 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет, а також методологічні основи дисертації. Розкрито наукову новизну теоретичних здобутків автора та їх практичне значення, зазначено дані щодо апробації результатів дослідження та публікацій результатів дисертації.

Перший розділ – “Права людини як головний об’єкт національної безпеки України”, який складається з трьох підрозділів, присвячено дослідженню прав людини як головного об’єкта національної безпеки України; аналізові порушень прав людини як загрози національній безпеці України; загальній характеристиці юридичного механізму забезпечення прав людини в Україні.

У першому підрозділі “Характеристика прав людини як головного об’єкта національної безпеки України” розглянуто питання, пов’язані із значенням прав людини в забезпеченні національної безпеки України. Звернено увагу на те, що в Законі України “Про основи національної безпеки України” людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи визначено одним з об’єктів національної безпеки України.

У підрозділі зазначається, що національна безпека розуміється як єдність трьох основних її складових – безпеки особи, безпеки суспільства, безпеки держави. У зв’язку з цим розглянуто категорію “безпека людини” і запропоновано відповідне авторське розуміння цього поняття: безпека людини – це стан забезпечення (закріплення, реалізації, охорони, захисту та відновлення) життєво важливих інтересів людини, за яким відбувається її існування і розвиток в умовах впливу внутрішньодержавних і зовнішньодержавних загроз.

Сучасна теорія національної безпеки відводить центральне місце безпеці людини в загальній структурі національної безпеки демократичної держави. Пріоритет безпеки особи розглянуто через співвідношення елементів у системі взаємовідносин “людина – суспільство – держава”, у зв’язку з чим досліджено вплив порушень прав людини на цілісність такої системи. На підставі цього зроблено висновок, що порушення прав людини не тільки погіршують становище самої людини в суспільстві, а й негативно впливають на функціонування всієї системи національної безпеки, внаслідок чого остання стає більш уразливою і, відповідно, менш надійною, що у свою чергу не може не позначитися і на інших компонентах цієї системи. Зазначено, що права людини необхідно вважати головним об’єктом національної безпеки України, оскільки лише на основі безпеки особи можна вживати заходів із забезпечення безпеки більш складних соціальних систем – таких як суспільство і держава, а також створювати умови для забезпечення національної безпеки загалом.

У цьому підрозділі звернуто увагу на складну ситуацію, в якій опинилася людина в Україні, що обумовлено соціально-економічною кризою, юридичною незахищеністю людини перед державою, невисокою якістю законодавства, низьким рівнем правової культури посадових осіб та самих громадян. Для поліпшення забезпечення прав людини, конкретизації і розвитку відповідних положень Конституції України та Закону України “Про основи національної безпеки України” запропоновано прийняти закон “Про організаційно-правові заходи забезпечення безпеки людини в Україні”, в якому були б врегульовані суспільні відносини у сфері забезпечення безпеки особистості. У дисертації наведено приблизну структуру зазначеного нормативно-правового акта.

У другому підрозділі “Порушення прав людини як загроза національній безпеці України” досліджено різні аспекти такого явища, як порушення прав людини. Для цього використано надбання теорії правопорушення.

Правопорушення розглянуто з юридичного та соціологічного погляду, але детальної уваги приділено саме соціологічному аспекту. На підставі цього проаналізовано поняття “суспільна небезпека”, в результаті чого запропоновано застосовувати категорію “суспільна небезпека” під час характеристики всіх порушень прав людини, оскільки такі порушення несуть небезпеку насамперед для окремої особи, а через можливість їх масового відтворення – і для суспільства загалом.

Досліджено сутність суспільних відносин, які виникають в сфері прав людини, а також “механізм” їх порушення. Зазначено, що порушення прав людини можуть мати місце на різних стадіях забезпечення прав людини (закріплення, реалізації, охорони, захисту, відновлення). Розглянуто співвідношення понять “безпека людини” і “порушення прав людини”.

На підставі розгляду зазначених вище питань визначено ознаки, притаманні порушенням прав людини, та запропоновано відповідне авторське поняття: порушення прав людини – суспільно небезпечне, протиправне діяння, що завдає шкоди людині як найвищій соціально-правовій цінності.

У підрозділі зроблено спробу з’ясувати порушення яких саме прав людини несе найбільшу загрозу для національної безпеки, у результаті чого автор дійшов висновку, що порушення прав людини будь-якої з груп (громадянських, політичних, соціальних, економічних, культурних) здатні, хоча і різною мірою, створювати загрозу національній безпеці України у різних сферах життя суспільства.

У третьому підрозділі “Юридичний механізм забезпечення прав людини в Україні” охарактеризовано елементи механізму забезпечення прав людини. Зазначено, що в теорії виділяють в основному три елементи механізму забезпечення прав людини: 1) реалізація прав людини; 2) охорона прав людини; 3) захист прав людини. З огляду на це зроблено такий висновок: необхідними елементами юридичного механізму забезпечення прав людини є їх правове закріплення, яке виступає передумовою реалізації, охорони та захисту прав людини, а також відновлення порушених прав людини.

Звернуто увагу на те, що в юридичному механізмі забезпечення прав людини вирішальну роль відіграють певні матеріальні та процесуальні правові норми та інституційні утворення (організації). Наголошено на необхідності розгляду діяльності інституційних утворень для подальшого з’ясування ролі й місця серед них у системі забезпечення безпеки особи і національної безпеки в цілому Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. З огляду на це увагу зосереджено лише на тих функціональних повноваженнях, які стосуються забезпечення прав людини. Визначено, що діяльність із забезпечення прав людини для кожного із суб’єктів забезпечення національної безпеки, які розглядалися, здійснюється шляхом реалізації усіх інших їх функцій, тоді як для Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини ця діяльність є єдиною і винятковою, що дає йому змогу максимально зосередити увагу на вказаному напрямі. Підкреслено, що омбудсмана необхідно розглядати як одного з головних суб’єктів забезпечення безпеки особистості в нашій державі, а також ставити у зв’язку з цим питання про розгляд Уповноваженого з прав людини як одного суб’єктів національної безпеки України.

Другий розділ – “Правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як суб’єкта забезпечення національної безпеки України” присвячено дослідженню становлення інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; характеристиці правових основ та форм і методів його діяльності; визначенню місця омбудсмана серед суб’єктів забезпечення національної безпеки України.

У першому підрозділі “Становлення інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” насамперед розглянуто поняття “омбудсмана”, наведено різні визначення такого терміна, існуючі в літературі, та запропоновано авторське визначення: омбудсман – вища посадова особа, що призначається, як правило, парламентом, уповноважена Конституцією чи окремим законом здійснювати контроль за дотриманням прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, іноді – органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.

Розглядаючи історичні передумови становлення інституту Уповноваженого з прав людини в Україні, не можна залишити поза увагою міжнародний досвід. Нині у світі існує дві основні моделі інституту омбудсмана – скандинавська (її іноді називають шведська) та англійська (великобританська). У роботі порівняно ці моделі з інститутом омбудсмана в Україні і визначено: українська модель Уповноваженого більше схожа до скандинавської, хоча наявні й риси й англійської.

Проаналізовано зміни в сфері забезпечення прав людини в Україні в період від проголошення незалежності до запровадження інституту омбудсмана. Як і в Європі, коли виникла ця інституція, запровадження інституту омбудсмана в нашій країні зумовлено переосмисленням ролі людини як соціальної цінності, проголошенням демократичних принципів існування суспільства, закріпленням широкого переліку прав і свобод людини, визнанням пріоритету прав людини у житті держави тощо.

Дослідження наукових розробок функціонування інституту Уповноваженого з прав людини в Україні у період після прийняття Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” дало змогу визначити, що інститут омбудсмана не привертає сьогодні в нашій державі належної уваги з боку вчених. Переважно сучасні дослідження спрямовано загалом на розвиток лише одного боку діяльності омбудсмана – його повноважень. З огляду на це, визначено питання, які повинні стати напрямами подальших наукових досліджень діяльності Уповноваженого з прав людини. Серед таких питань – захист прав людини, не закріплених Конституцією України, дослідження інституту представників Уповноваженого, взаємодія з правоохоронними органами та громадськими правозахисними організаціями тощо.

У другому підрозділі “Правові основи діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” розглянуто стан правового забезпечення діяльності Уповноваженого з прав людини, визначено недоліки та висловлено пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства.

Проаналізовано такі нормативно-правові акти, як Конституція України, закони України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, “Про основи національної безпеки України”, ”Про звернення громадян”, “Про державну службу”, Кримінальний кодекс України. Зазначено, що правове регулювання діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини складають і відповідні рішення Конституційного Суду України, а також внутрішні акти Уповноваженого.

Обґрунтовано необхідність визначити Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини одним з суб’єктів національної безпеки України в Законі України “Про основи національної безпеки України”.

Внесено пропозиції стосовно вдосконалення законів України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, щодо статусу омбудсмана, форм, методів, гарантій його діяльності та процедур здійснення ним своїх повноважень і “Про основи національної безпеки України”, щодо захисту прав людини як об’єкта національної безпеки, а також стосовно вдосконалення принципів національної безпеки.

У третьому підрозділі “Організація діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” розглянуто питання організації здійснення Уповноваженим контролю за додержанням прав людини.

Аналіз Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” дав змогу стверджувати, що діяльність омбудсмана має місце на кожній зі стадій забезпечення прав людини (закріплення, реалізації, охорони, захисту, відновлення). Виходячи з цього, обґрунтовано важливість роботи Уповноваженого для забезпечення національної безпеки України на кожній з цих стадій.

Зокрема, на стадії закріплення прав людини важливість дій омбудсмана зумовлено, по-перше, тим, що міжнародні стандарти з прав людини, частину з яких відображено й у Конституції України, визнано світовою спільнотою взірцем, до якого повинна прагнути країна для забезпечення належного рівня безпеки особистості; по-друге, існуванням можливості застосування міжнародними контрольними органами санкцій проти України, до яких може призвести зволікання з виконанням відповідного обов’язку України стосовно імплементації міжнародних норм у національне законодавство. На стадії реалізації прав людини зумовлено тим, що, виступаючи одним з важливих засобів поширення та використання необхідної інформації про права людини, Уповноважений безпосередньо бере участь у реалізації основних напрямів державної політики в галузі національної безпеки в інформаційній сфері. На стадії охорони прав людини гостра потреба у цій діяльності виникає на етапі формування загрози порушень прав людини, реалізація якої в кінцевому рахунку може призвести до виникнення загрози національній безпеці. За такої ситуації його діяльність стає одним з основних засобів попередження настання негативних наслідків. На стадії захисту та відновлення прав людини вагомість діяльності зумовлена тим, що Уповноважений, як незалежний орган, здатен адекватно реаліям, гласно висвітлювати інформацію про стан забезпечення одного з головних об’єктів національної безпеки України – безпеки людини, вносити подання про припинення порушень прав людини і таким чином сприяє припиненню порушень і відновленню прав людини.

Дослідження практичної діяльності Уповноваженого дало можливість виявити недоліки в застосуванні ним різних повноважень, виявити ті з них, які він використовує найменше, та висловити пропозиції щодо їх удосконалення. Зокрема, це стосувалося можливості оприлюднювати факти порушень прав людини та брати участь у підготовці доповідей України у міжнародні комітети з прав людини, взаємодії із засобами масової інформації.

У четвертому підрозділі “Місце Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини серед суб’єктів забезпечення національної безпеки України” виявлено й охарактеризовано принципи його діяльності, які дають змогу визначити місце й роль омбудсмана як окремого суб’єкта забезпечення безпеки особистості. Такими принципами є: а) незалежність; б) доступність; б) індивідуалізація форм і методів діяльності; в) результативність; г) одноособовість.

Зважаючи на надані Уповноваженому повноваження, український омбудсман є єдиним органом в нашій державі, що має можливість здійснювати всебічний аналіз стану забезпечення прав і свобод людини в Україні, результати якого повинні стати однією з основ розробки державної політики у сфері забезпечення безпеки особистості в Україні.

Для більш детального розуміння місця Уповноваженого з прав людини серед інших суб’єктів забезпечення національної безпеки України в дисертації інститут омбудсмана порівнюється з іншими правоохоронними органами та органами правосуддя.

Третій розділ – “Взаємовідносини Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі Службою безпеки України в процесі забезпечення прав людини” присвячено дослідженню проблеми прав і свобод людини в діяльності Служби безпеки України; питанням, пов’язаним з контролем Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за дотриманням вказаним відомством прав людини; організації взаємодії Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі Службою безпеки України в процесі забезпечення прав людини.

У першому підрозділі “Права і свободи людини у діяльності Служби безпеки України” розглянуто питання стосовно місця прав людини у діяльності Служби безпеки України.

Згідно зі ст.1 Закону України “Про Службу безпеки України”, вона є державним правоохоронним органом спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. У зв’язку з цим у роботі звернуто увагу на зміст поняття “державна безпека” та зазначено, що одним з аспектів державної безпеки є захист прав громадян.

Служба безпеки України як суб’єкт забезпечення безпеки людини в Україні проводить свою діяльність у безпосередній і опосередкованій формах: по-перше, безпосередньо забезпечує охорону та захист прав людини від правопорушень; по-друге, створює умови для реалізації людиною власних прав (захищаючи, наприклад, державний суверенітет, конституційний лад, територіальну цілісність і т. д.) і виступає таким чином необхідним елементом юридичного механізму реалізації прав людини.

У цьому підрозділі як принципи діяльності Служби безпеки України розглянуто: дотримання прав людини, законність, справедливість.

Висвітлено проблему обмежень прав людини в діяльності Служби безпеки України. Головним кроком на шляху до вирішення основного питання проблеми забезпечення дотримання прав і свобод людини під час їх обмеження питання про встановлення меж таких обмежень, повинна стати розробка системи принципів, покликаних запобігти порушенням прав людини з боку виконавців обмежень. Вихідними в розробці цих принципів повинні стати, внаслідок їх властивостей, загальні принципи права – законності, справедливості, дотримання прав людини, рівності, свободи, взаємної відповідальності держави й особи, гуманізму, демократизму.

У другому підрозділі “Контроль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за дотриманням Службою безпеки України прав людини” передусім підкреслено, що проблема дотримання прав людини працівниками правоохоронних органів є нині актуальною не тільки для України, а й для країн з розвинутою демократією.

Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” дозволяє Уповноваженому перевіряти стан дотримання встановлених прав і свобод людини та громадянина всіма державними органами, у тому числі й тими, котрі здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Для контролю за дотриманням прав людини Службою безпеки України омбудсман використовує такі форми й методи діяльності, як і для контролю за іншими державними органами, хоч існують і певні особливості. Зокрема, під час контролю Уповноваженого з прав людини за дотриманням прав людини Службою безпеки України основний метод роботи омбудсмана – розгляд звернень громадян є дещо другорядним, поступаючись місцем методові відкриття і здійснення Уповноваженим провадження у справі про порушення прав людини за власною ініціативою.

Однією з важливих характеристик методів діяльності Уповноваженого з прав людини, які він застосовує під час перевірок діяльності на предмет дотримання працівниками Служби безпеки України прав людини, є те, що вони (методи) дають змогу виявляти й досліджувати так звані латентні порушення прав людини, вживати відповідних заходів щодо поновлення порушених прав, а також позитивно впливати на формування правової культури та підвищувати почуття відповідальності співробітників Служби безпеки України за вчинення подібних правопорушень у майбутньому.

Проаналізовано контроль за дотриманням прав людини, що здійснюється Уповноваженим, і сформульовано пропозиції щодо поліпшення цієї діяльності. Зокрема, зроблено висновок, що український омбудсман не приділяє належної уваги діяльності щодо дотримання прав людини органами Служби безпеки України. За такої ситуації відповідний контроль з боку Уповноваженого буде залишатися низькоефективним, що у свою чергу негативно вплине на становлення і зміцнення авторитету інституту омбудсмана в Україні.

У третьому підрозділі “Взаємодія Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі Службою безпеки України в процесі забезпечення прав людини” висвітлено різні аспекти співпраці омбудсмана із Службою безпеки України, насамперед обґрунтовано необхідність такої взаємодії та визначено її мету.

Проаналізовано якість роботи зі зверненнями у системі Служби безпеки України, висвітлено недоліки й висунуто аргументи про те, що вдосконаленню цієї діяльності може сприяти Уповноважений з прав людини. Певну увагу приділено питанням обміну інформацією, можливості обох органів вдаватися до допомоги експертів і взаємних консультацій тощо.

Наголошено, що основою процесу взаємодії між Уповноваженим з прав людини і Службою безпеки України повинні стати принципи, які мають враховувати як особливості діяльності омбудсмана так і Служби безпеки України, а також основні принципи забезпечення національної безпеки України, серед яких автор називає законність, взаємодопомога у вирішенні конкретних питань, своєчасність взаємодії, гласність та інші.

На основі аналізу форм співпраці між Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини і Службою безпеки України та зазначених принципів визначено, що основними напрямами спільної діяльності цих органів повинні стати: 1) обмін інформацією; 2) використання спільних можливостей для забезпечення прав людини.

ВИСНОВКИ

Основні результати проведеного дослідження дали змогу дійти наступних висновків:

1. Запропоновано авторське визначення поняття “безпека людини”, а саме: безпека людини це стан забезпечення (закріплення, реалізації, охорони, захисту та відновлення) життєво важливих інтересів людини, за яким відбувається її існування і розвиток в умовах впливу внутрішньодержавних і зовнішньодержавних загроз. Доведено, що порушення прав людини не тільки погіршують становище самої людини в суспільстві, а й негативно впливають на функціонування інших компонентів системи національної безпеки, внаслідок чого остання стає більш уразливою і, відповідно, менш надійною. Права людини необхідно вважати головним об’єктом національної безпеки України, оскільки лише на основі безпеки особи можна планувати і вживати заходів із забезпечення безпеки більш складних соціальних систем, таких як суспільство і держава, та створювати умови для забезпечення національної безпеки загалом.

2. Сформульовано авторське визначення поняття “ порушення прав людини ”, за яким порушення прав людини це суспільно небезпечне, протиправне діяння (дія чи бездіяльність), яке завдає шкоди людині як найвищій соціально-правовій цінності. Доведено, що за певних умов порушення прав людини будь-якої з груп (громадянських, політичних, соціальних, економічних, культурних) здатні створювати більшу чи меншу загрозу національній безпеці України у різноманітних сферах життя суспільства.

3. Запропоновано авторське визначення терміна омбудсман, а саме: омбудсман – вища посадова особа, що призначається, як правило, парламентом, уповноважена Конституцією чи окремим законом для контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, іноді органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.

4. Визначено основне призначення інституту омбудсмана як дієвого фактора національної безпеки України, яке полягає в тому, що він розв’язує конфлікти державних й індивідуальних інтересів (аспект ефективного забезпечення національної безпеки). Обґрунтовано необхідність розгляду Уповноваженого з прав людини як одного з суб’єктів національної безпеки України.

5. Доведено, що діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини має місце на кожній зі стадій забезпечення прав людини, і визначено з огляду на це вагомість його діяльності для забезпечення національної безпеки України.

6. Визначено основні принципи, характеристика яких дає змогу визначити місце і роль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як окремого суб’єкта забезпечення безпеки особистості. Це, зокрема, такі: а) незалежність; б) доступність; б) індивідуалізація форм і методів діяльності; в) результативність; г) одноособовість.

7. Висловлено пропозиції щодо внесення змін до Законів України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, стосовно статусу омбудсмана, форм, методів, гарантій його діяльності та процедур здійснення ним своїх повноважень і “Про основи національної безпеки України”, щодо захисту прав людини як об’єкта національної безпеки, а також стосовно вдосконалення принципів національної безпеки. Обґрунтовано необхідність прийняти закон “Про організаційно-правові заходи забезпечення безпеки людини в Україні” та запропоновано його структуру. Сформульовано пропозиції щодо: вдосконалення практичної діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, стосовно умов доступу до омбудсмана, розгляду ним скарг, оприлюднення фактів порушень прав людини, взаємодії із засобами масової інформації, правоохоронними органами; удосконалення діяльності Служби безпеки України щодо розгляду звернень громадян.

8. Визначено, що Служба безпеки України як суб’єкт забезпечення безпеки людини в Україні проводить свою діяльність у безпосередній і опосередкованій формах: по-перше, Служба безпеки безпосередньо забезпечує охорону і захист прав людини від правопорушень; по-друге, вона створює умови для реалізації людиною власних прав (захищаючи, наприклад, державний суверенітет, конституційний лад, територіальну цілісність і т. д.) і виступає таким чином необхідним елементом юридичного механізму реалізації прав людини.

9. Виявлено особливості діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо контролю за дотриманням прав людини Службою безпеки України. Визначено принципи та основні напрями взаємодії між омбудсманом і Службою безпеки України. Такими принципами, зокрема, є: спрямованість взаємодії на забезпечення прав та свобод людини; законність; надання пріоритету договірним засобам над адміністративними методами реагування під час розв’язання конфліктів; застосування найбільш ефективного методу; цілеспрямованість співпраці; своєчасність; взаємодопомога у вирішенні конкретних питань; ієрархічність компетенції; гласність; співпраця у правотворчості; постійне вдосконалення форм співробітництва. Напрямами взаємодії є: 1) обмін інформацією; 2) використання спільних можливостей для забезпечення прав людини.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА

1. Барчук В.Б. Права людини як головний об’єкт національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 4. – С. –84.

2. Барчук В.Б. Порушення прав людини як загроза національній безпеці України // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 6. – С. 64–66.

3. Барчук В.Б. Взаємодія Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі Службою безпеки України в процесі забезпечення прав людини // Збірник наукових праць Національної академії Служби безпеки України. – К., 2003. – № 7. – С. 55–60.

4. Барчук В.Б. Вдосконалення форм і методів діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 5. – С. 102–111.

5. Барчук В.Б. Вдосконалення правового статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України. Київ, 26 червня 2001 р. / Верховна Рада України; Інститут законодавства / С.Б. Гавриш (ред.). – К., 2001. – С. 384–388.

6. Барчук В.Б. Безопасность личности в системе национальной безопасности // Проблемы обеспечения национальной безопасности в современных условиях: Материалы международной научно-практической конференции. Минск, 28–29 июня 2001 г. – Мн.: ИНБ Республики Беларусь, 2001. – Т.1. – С. 236–238.

7. Барчук В.Б. Методи захисту прав людини Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини // Доповіді учасників міжнародної науково-практичної конференції: “Тактика,