ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БОНДАРЕНКО-БРІНЬ ВІКТОРІЯ ВІКТОРІВНА

УДК 130.1+141.2

СОЦІАЛЬНИЙ ЧАС: МОДЕЛІ СУБ'ЄКТИВНОГО СПРИЙНЯТТЯ

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Донецьк-2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Донецького національного університету, Міністерство освіти і науки України, місто Донецьк

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор,

Андрєєва Тетяна Олександрівна, Донецький національний університет, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,

Култаєва Марія Дмитрівна, Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, завідувач кафедри філософії;

кандидат філософських наук,

Борисова Зоя Олександрівна, Донецький державний університет економіки і торгівлі ім. Тугана-Барановського, доцент кафедри філософських наук.

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України, м. Київ.

Захист дисертації відбудеться 15 червня 2006 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.11.051.06 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83 , м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України за адресою: 83 , м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

Автореферат розісланий 12 травня 2006 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук,

доцент М.І.Сушинський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема часу – одна з найбільш дискусійних як у вітчизняній, так і в зарубіжній філософській літературі. Така зацікавленість значною мірою пояснюється тим, що, будучи однією з ґрунтовних категорій філософії, час разом із простором, рухом, відношенням, мірою тощо конституює базис будь-якої світоглядної системи і тому цілком може бути включений як універсальний критерій при дослідженні ментальностей.

Осмислення часу має важливе значення як для соціальної філософії, так і для філософії історії. Загострення уваги на універсальних темпоральних стереотипах продиктована, зокрема, змінами у сучасному соціумі, а саме тими трансформаціями, які виявляють поступове наближення різних культур, і, відповідно, поява великої кількості культурних універсалій, широкої палітри національно забарвлених, а також різноманітних марґінальних духовних феноменів.

Крім того, соціально-філософський аналіз відчуттів, переживань і уявлень часу сприяє більш повному і глибокому дослідженню структур свідомості. Він дозволяє наблизитися до розуміння сучасною людиною самої себе і світу у цілому, а також виокремити деякі маловивчені сторони людської свідомості і принципи її функціонування.

Проблема сприйняття і осмислення часу – це ще і проблема ціннісної інтерпретації людиною свого життя, яка тісно пов’язана з аксіологічною і гносеологічною сторонами людського існування, і яка піднімає питання самореалізації і духовного становлення особистості.

У зв’язку із глобальними цивілізаційними змінами останніх десятиліть (техногенними і політичними процесами) гостро постає проблема адаптивності щодо суб’єктивного часу Іншого, що змушує шукати шляхи діалогу двох суб’єктивностей, можливі компроміси у їх стосунках.

В умовах кардинальних змін на Україні з феноменом суб’єктивного сприйняття часу відбуваються істотні зміни, він набуває нових якісних ознак, що актуалізує соціально-філософське вивчення цього феномена.

Стан наукової розробки проблеми.

Філософські дослідження проблеми часу проводилися в різних аспектах. У сучасній науці закріпилося уявлення про дві основні концепції часу – циклічної і лінійної. Їх докладну характеристику і еволюцію сприйняття часу від циклічного до лінійного описали Є.І. Головаха, О.О. Кроник, М.О. Парнюк і І.В. Огородник.

Проблема становлення категорії часу розглянута в монографіях А.Я. Гуревича, А.М. Лоя і В.І. Шинкарука, де досліджені соціально-історичні, онтологічні і гносеологічні аспекти аналізованої категорії і описані етапи її розвитку від античності до сучасності.

Логіко-онтологічні дослідження проблеми часу проводилися вже в епоху античності, коли визначилися дві концепції онтологічного осмислення часу – субстанціальна (Демокріт, Левкіпп і піфагорейська школа) і реляційна (основоположник – Арістотель). У подальшому у межах реляційної концепції розвивалася (Плотін, Августін) значуща для розуміння специфіки соціального часу арістотелевська ідея залежності часу від життя душі.

Протягом історії субстанціальна і реляційна концепції почергово переважали. У Новий час, наприклад, спочатку домінували субстанціальні погляди на час, які відстоювалися прибічниками емпіризму і сенсуалізму (Т. Гоббс, Дж. Локк та ін.). Проте, уже наприкінці ХVII – на початку XVIII ст.ст. закріпилися суб’єктивістські ідеї часу, пов’язані з появою концепцій Дж. Берклі і Д. Юма.

У ХVII столітті виникла полеміка І. Ньютона і Г. Лейбніца щодо онтологічного статусу часу. У концепції першого час розглядався як певний абсолют, який ні від чого не залежить, тоді як за тлумаченням другого він становив порядок явищ і станів тіл, які змінюють один одного, тобто релятивується.

В епоху німецької класичної філософії у вченні І. Канта категорія часу починає сприйматися як “чиста”, “переддосвідна” форма відношення пізнання до предметів, де пізнання безпосередньо відноситься до них у вигляді споглядання.

На початку ХIХ століття у філософії Ф. Гегеля наявність часу було поставлено у залежність від Світового розуму.

У другій половині ХIХ століття з появою діалектичного матеріалізму фіксується повернення до об’єктивістського, субстанціального погляду на час. Загалом же уявлення про аналізований феномен у цей період становили доволі складну і суперечливу картину. Так, представник неокантіанства Г. Гельмгольц то визнавав апріорність часу, то схилявся до “трансцендентальної” реальності часу і простору. А. Ріль, який очолював “реалістичний” напрямок, хоча і зберіг кантівське тлумачення поняття часу і простору, позбавив при цьому дані категорії апріорного характеру.

Основоположник Марбурзької школи неокантіанства Г. Коген називав час, як і простір, “функціями думки” і розглядав їх як логічні категорії. Схожу суб’єктивістську інтерпретацію часу відстоював представник Баденської школи Г. Ріккерт.

Остаточно відмовився від субстанціальної концепції часу А. Ейнштейн. Він запропонував фізичну теорію, у якій простір і час розглядалися у нерозривному зв’язку з рухом матеріальних об’єктів, що взаємодіють.

В історії уявлень про час виділяється ще одна пара, взаємнодоповнювальних позицій, в яких по-різному тлумачиться відношення понять часу і буття – це динамічна і статична концепції. Ці моделі склалися вже в античній філософії, потім інтенсивно обговорювалися філософами Середньовіччя і Нового часу. Після впровадження І. Ньютоном основних понять класичної механіки, зокрема поняття абсолютного часу, динамічна парадигма стала розглядатися як єдино можлива наукова концепція часу.

На початку ХХ століття завдяки роботам англійського філософа Дж.Е. Мак-Таггарта знову виникла зацікавленість до статичної концепції часу. Як результат – у науково-дослідному середовищі накреслили ся дві парадигми: статичне (А. Айєр, Р. Брейтвейн, А. Грюнбаум, Б. Рассел, Д. Смарт та ін.), і динамічне тлумачення часу (Ч. Броад, Д. Пірс, А. Прайор, У. Селларс, Л. Стеббінг та ін.).

У сучасній філософській науці відбувся зсув акцентів з онтології на антропологію. Уявлення про час у ХХ столітті – це синтез елементів міфологічного, аграрного і лінійного тлумачення часу, в якому більше уваги приділяється соціальному часу, зокрема, іманентному часу суб’єкта.

На початку ХХ століття типологію соціального часу запропонував Г. Гурвіч. Р. Мертон висунув теорію “соціально очікуваних тривалостей”. Нові аспекти соціального часу представлені в теоріях історичних циклів М.Я. Данилевського, П. Сорокіна, А. Тойнбі, О. Шпенглера.

У творах російських і німецьких екзистенціалістів М.О. Бердяєва, М. Бубера, М. Гайдеггера, Л.І. Шестова, К. Ясперса, а дещо пізніше у французьких філософів А. Камю і Ж.-П. Сартра з’являється поняття “екзистенціальний час”. Саме екзистенціалісти вперше сконцентрували свою увагу на темпоральній суб’єктивності, аналіз і осмислення якої проводилися ними через кореляцію іманентного часу з часом Іншого (Л. Бінсвангер, М. Бубер, Ж.-П. Сартр, М. Гайдеггер) і трансценденцією (С.Л. Франк, М. Гайдеггер, К. Ясперс). Гносеологічна лінія дослідження часу представлена у цей період працями Е. Гуссерля і А. Бергсона.

У середині століття з проблем соціально-історичного часу були опубліковані праці вітчизняних і російських дослідників В.С. Біблера, А.Я. Гуревича, Г.Є. Зборовського, А.М. Лоя, В.І. Шинкарука, В.П. Яковлева, а також польського дослідника П. Штомпки.

У другій половині ХХ століття у працях французького філософа Е. Левінаса проводилося вивчення суб’єктивного часу через категорію Іншого. Проблема діалогу Я-Інший і взаємовідношення суб’єктивної буттєвої структури з об’єктивним буттям набула подальшого розвитоку також у працях М.М. Бахтіна, Ю.М. Лотмана, П. Рікера.

Вивченню нових ознак соціального часу присвячена монографія М. Кастельса, де аналізується явище суспільної аритмії і процес розмиття життєвого циклу у сучасному “мережевому суспільстві”, а також розглядається феномен “віртуального часу”. Темпоральну проблематику в історії продовжує опрацьовувати Ф.М. Блюхер. Проблема часу констатуюється в контексті синергетики (М. Маркус, У. Матурана, Б. Мізра, Г. Ніколіс, І. Пригожин, І. Стенгерс, Б. Хесс). Теоретико-пізнавальний аспект цього наукового напрямку, що розвивається, опрацьовує І.Є. Москальов.

Осмислення часу наприкінці ХХ сторіччя розгортається навколо останніх здобутків в галузі природничих наук (біології, медицини, фізики, астрофізики). З’являється нова космологічна концепція, яка інтерпретує історію світобудови як історію часу (О.О. Базалук, С. Хокінс та ін.).

Типології часової орієнтації особистості у психологічному аспекті опрацьовують К.А. Абульханова-Славська, В.І. Ковальов, В.Ф. Серенкова та ін.

В останні десятиліття у вітчизняній і російській науці суб’єктивний час – предмет вивчення М.В. Кузьміна, В.Г. Макарова, Т.О. Нестика, В.М. Розіна, М.М. Трубникова, Н.В. Хамітова та ін.

Проте, незважаючи на уявне розмаїття літератури, слід констатувати відсутність спеціальних соціально-філософських праць, присвячених актуальній проблемі суб’єктивного сприйняття соціального часу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з державною бюджетною науковою темою кафедри філософії Донецького національного університету “Цілісна теорія єдиного закономірного історичного процесу” № 0101V005720.

Мета і завдання дослідження. Метою цієї роботи є виявити основні інваріантні моделі суб’єктивного сприйняття соціального часу і причини їх появи в контексті російських і німецьких соціально-філософських ідей кінця XIX – початку XX ст.ст.

Для реалізації поставленої мети сформульовані такі завдання:–

визначити загальнокультурні детермінанти темпоральної рефлексії наприкінці XIX – на початку XX ст.ст.; –

простежити особливості їх осмислення у сучасних теоріях;–

виявити і систематизувати соціально-філософські уявлення про час у вченнях мислителів кінця XIX – початку XX ст.ст.;–

експлікувати темпоральні моделі з предметно обмеженого метою дисертації матеріалу;–

встановити причини виникнення виявлених темпоральних моделей;–

дати класифікацію причин появи цих часових паттернів;– 

проаналізувати соціально-філософську специфіку досліджуваних темпоральних моделей;–

виявити унікальні індивідуальні, зокрема національно детерміновані моделі суб’єктивного сприйняття часу;–

простежити основні соціально-філософські тенденції в розвитку суб’єктивних темпоральних уявлень на початку ХХ століття;–

проаналізувати роль суб’єктивних моделей сприйняття соціального часу у процесі інтенсифікації і збагачення суб’єктивного часу людського життя і осмисленні перспектив соціуму, що глобалізується.

Об’єктом даного дослідження є феномен соціального часу – часу життєдіяльності суспільства, – який становить ряд зв’язків, що впорядковують послідовність і ритмічність соціальних подій.

Предметом дослідження виступають моделі суб’єктивного сприйняття часу, представлені в контексті німецьких і російських соціально-філософських ідей кінця ХІХ – початку ХХ століть.

Джерелами аналізу були численні роботи німецьких і російських філософів кінця ХІХ – початку ХХ століття (М. Бубера, М.О. Бердяєва, Е. Гуссерля, Ф. Ніцше, М. Гайдеггера, С.Л. Франка, К. Ясперса), сучасна вітчизняна і зарубіжна філософська література, присвячена темпоральній рефлексії, а також художні твори німецьких письменників Г. Гессе та Т. Манна.

Методи дослідження визначаються необхідністю пошуку моделей суб’єктивного сприйняття соціального часу, виявлення інваріантних, загальнолюдських, а також унікальних і національних темпоральних паттернів. Аналіз проводиться на підставі принципів, законів і категорій діалектики, взаємної додатковості методів історичного і логічного (проводиться історико-філософський аналіз проблеми), структурно-функціонального аналізу (системне дослідження соціального часу, визначення і класифікація причин формування темпоральних моделей), використовуються елементи феноменоло-гічного методу (терміни “ретенція”, “протенція” тощо). Застосовуються методи порівняльного мовознавства (верифікація результатів дослідження на підставі етимологічного і фразеологічного аналізів) і коґнітивної психології (дослідження суб’єктивного часу через певні психологічні стани).

Метод сходження від абстрактного до конкретного застосовується при інтерпретації текстів досліджуваних філософів з урахуванням уже відомих темпоральних уявлень при визначенні моделей суб’єктивного сприйняття соціального часу.

У роботі також використовується метод аналогії і порівняння, що реалізується в аналізі філософських трактатів екзистенціалістів і виявленні інваріантних моделей часу.

Наукова новизна дисертаційного дослідження.–

визначені загальнокультурні детермінанти темпоральної рефлексії кінця XIX – початку XX століть;–

показані особливості їхнього осмислення в сучасних теоріях; –

проведено етимологічний і фразеологічний аналіз німецьких і російських денотатів, що мають пряме або опосередковане відношення до поняття часу;– 

систематизовані уявлення про соціальний час німецьких і російських екзистенціалістів кінця ХІХ – початку ХХ століть; – 

виявлені сталі моделі сприйняття соціального часу на матеріалі німецьких і російських філософських текстів екзистенціалістів початку ХХ ст. (М. Бубера, М.О. Бердяєва, Е. Гуссерля, Ф. Ніцше, М. Гайдеггера, С.Л. Франка, К. Ясперса);– 

експліковані як національно детерміновані, так і загальнолюдські властивості суб’єктивного сприйняття часу в соціально-філософському дискурсі зазначених авторів;–

встановлені причини виникнення експлікованих темпоральних моделей;–

досліджена специфіка даних причин;–

проаналізовані основні соціально-філософські тенденції в розвитку суб’єктивних темпоральних уявлень на початку ХХ століття;– 

охарактеризовані особливості розуміння німецькими і російськими мислителями кінця ХІХ – початку ХХ століть гносеологічного і аксіологічного аспектів проблеми соціального часу;–

розкриті способи інтенсифікації і збагачення часу людського життя.

Теоретичне та практичне значення здобутих результатів.

Результати проведеного дослідження можуть бути використані для розробки національних програм гуманізації та гуманітаризації освіти шляхом удосконалення навчальних планів і програм з філософії, культурології і соціології, в яких належне місце може зайняти проблема суб’єктивного сприйняття соціального часу. Матеріали роботи можуть бути використані також для створення філософських курсів і спецкурсів, при написанні методичних посібників і підручників із соціальної філософії, соціології, культурології, етики тощо.

Основні ідеї дисертації були втілені автором на лекційних і семінарських заняттях, проведених протягом 2002-2005 рр. у Донецькому національному університеті і Донецькому гуманітарному інституті ДонНУ.

Авторський внесок здобувача.

У публікації №3 особисто автором виконаний теоретичний аналіз та сформульовані основні положення.

Апробація результатів дисертації. Результати проведених досліджень пройшли апробацію на засіданнях і семінарах кафедри філософії ДонНУ, на семінарах та конференціях Донецького гуманітарного інституту, а також на таких наукових конференціях, семінарах, симпозіумах: Четверта науково-практична конференція асоціації германістів України “Neue Ansдtze und Wege in der Ausbildung von Deutschlehrern, Germanisten und Fachsprachmittlern in der Ukraine” (Донецьк, 1996), наукові конференції ДонНУ 1999-2004 рр., VI Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 1999), міжнародна науково-теоретична конференція першого філософського МітОст-Форума “Emmanuel Lйvinas: Denker des Zwischen” (Франкфурт/Одер, 2000), міжнародна науково-теоретична конференція другого філософського МітОст-Форума “Verдnderung des Menschenbilds an der Schwelle zum 21. Jahrhundert” (Франкфурт/Одер, 2001), міжнародна науково-практична конференція “Соціально-економічні, політичні та культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть” (Тернопіль, 2003).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження опубліковані в 5 тезах і 7 статтях, з них чотири – в наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація містить вступ, чотири розділи основної частини, висновки та список використаної літератури. Обсяг тексту дисертації становить 198 сторінок, з них 180 – основного тексту. Список використаної літератури містить 194 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі визначається актуальність теми та ступінь її наукової розробки; формулюються об’єкт і предмет, мета і завдання дослідження; визначаються методологічні засади, наукова новизна, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження; наведено дані щодо публікацій, апробації результатів дисертації, охарактеризовано її структуру.

У першому розділі “Методологічні особливості дослідження феномена соціального часу” визначаються методологічні засади соціально-філософського дослідження суб’єктивного сприйняття соціального часу.

У першому підрозділі “Онтологічні і гносеологічні аспекти темпоральної рефлексії” подається специфіка філософського підходу до проблеми суб’єктивного часу, описується структура індивідуального часу. Обґрунтовується вибір матеріалу для проведення дослідження. У працях філософів-екзистенціалістів, на думку автора, тема людського буття і часу гранично загострена, а проблема самотності і смерті вперше проходить свідому рефлексію. Висловлюється гіпотеза про те, що різні культурні середовища (соціальні простори Росії і Німеччини) повинні забезпечити об’єктивність дослідження моделей сприйняття часу, оскільки представляють найбільш багату палітру як національно-детермінованих, так і загальнолюдських темпоральних стереотипів.

У підрозділі також подається коротка характеристика таких основних загальнокультурних тенденцій першої половини ХХ століття, як процес інтеграції суспільства, інтенсифікація міжособистісних і міжнаціональних відносин, явища концентрування культури (В.С. Біблер) і деяких інших. Описується феномен “вільного часу” (В.С. Біблер, Е. Канетті).

Також розглядається специфіка застосування основних принципів і методів соціально-філософського вивчення часу, а саме, принципів історичного і логічного, методу сходження від абстрактного до конкретного, методу аналогії і порівняння. Конкретизуючи методологію дослідження, автор ґрунтується на описі параметрів суб’єктивного часу і класифікаціях подій “особистої” історії В.П. Яковлева і Ф.М. Блюхера. У підрозділі також дається загальний аналіз метричних, топологічних і структурних властивостей часу, розглядаються ключові поняття дослідження – діяльність, подія, Інший.

В другому підрозділі “Загальнокультурні детермінанти розвитку уявлень про час” визначаються загальнокультурні засади розвитку уявлень про час. Грунтуючись на дослідженнях К. Леві-Стросса, Е. Кассірера, Є.І. Головахи і О.О. Кроніка, дисертант робить висновок про істотний вплив стародавнього міфологічного часу на формування сучасної темпоральної рефлексії. У підрозділі описується специфіка міфологічної темпоральності, до основних властивостей якої відносяться “структурність”, зворотність і незворотність, синхронність і діахронність одночасно (за визначеннями К. Леві-Стросса). У роботі підкреслюється та обставина, що між подіями минулого і майбутнього в просторовому часі міфологічної свідомості переважали структурні, а не причиново-наслідкові зв’язки. Останні, на думку автора, характеризують сучасну темпоральную парадигму.

Іншими джерелами формування часових уявлень кінця XIX – початку ХХ ст. є аграрний циклічний і християнський лінійний часи. Міфологічна часова модель, на думку дисертанта, й надалі має великий вплив на форми темпоральності, що виявляється переважно на рівні повсякденної свідомості та індивідуальних підсвідомих структур.

Розвиток часових уявлень аналізується на підставі ідей А.Я. Гуревича, В.М. Мокієнка і В.М. Топорова. Дисертант підтверджує їхню гіпотезу про просторові уявленя, які передували темпоральним, на підставі аналізу німецьких і російських фразеологічних одиниць із просторовим і часовим компонентами.

У другому розділі “Структурні ознаки соціального часу” суб’єктивний час досліджується в контексті його співвіднесення з часом об’єктивного світу і з формами іманентного часу, а також аналізуються моделі співвідношення модусів минулого, сьогодення і майбутнього у німецьких і російських філософів-екзистенціалістів кінця XIX – початку ХХ ст.

У підрозділі 2.1. “Індивідуально-особистий час у контексті діалогу суб’єктивної та об’єктивної буттєвих структур” виявляються й аналізуються моделі співвідношення індивідуально-особистого часу з об’єктивним і іманентним часами інших індивідів у німецьких і російських мислителів кінця XIX – початку ХХ ст. – М.О. Бердяєва, М. Бубера, Е. Гуссерля, Г. Гессе, Ф. Ніцше, С.Л. Франка, М. Гайдеггера, К. Ясперса.

Схема співвідношення суб’єктивного і об’єктивного часів у даних мислителів автором реконструюється за певними конотаційно навантаженими поняттями, зокрема такими, як “безпосереднє самобуття” (С.Л. Франк); “мікро- і макрокосм” (М.О. Бердяєв); світ “Я” і “Ти” (М. Бубер); “екзистенція і світ”, а також “трансценденція” (К. Ясперс); “іманентне”, воно ж “абсолютне буття” і “реальність” (Е. Гуссерль). Виняток становить філософський дискурс М. Гайдеггера, у якому проблема суб’єктивного часу набуває спеціальної детальної розробки. У підрозділі підкреслюється особлива складність філософської спадщини Ф. Ніцше, в якій людський суб’єктивний час і його кореляція з об’єктивним проступає на тлі складної взаємодії аполонівського і діонісійського начал.

Дисертантом виділяються три основні моделі співвідношення “внутрішнього” часу із “зовнішнім”: 1) часткова або повна відокремленість суб’єктивного часу і об’єктивного або інших суб’єктивних часів; 2) екстеріоризація суб’єктивного часу; 3) “діалог” суб’єктивного і об’єктивного часів як через суб’єктивний час іншої істоти, так і без нього.

Першу модель демонструють у своїх працях пізній Ф. Ніцше і М. Гайдеггер. У ніцшеанських працях “Eссе Homo” і “Антихрист” наявні виразні інтенції відмежуватися від світу і від людей, що виникли як наслідок неординарності особистості їх творця, який гостро відчував власну винятковість, невизнаність і самотність. За допомогою лінгвістичного аналізу роботи М. Гайдеггера “Буття і час” автор доводить наявність “тотального” суб’єкта в онтології мислителя. Підкреслюється, що гайдеггерівська людина у своїй сутності монологічна і перебуває у “стосунках” винятково зі своїм власним буттям.

Друга модель – екстеріоризація суб’єктивного часу – набула свого відображення у філософських творах раннього Ф. Ніцше, С.Л. Франка і пізніше – Е. Левінаса. У “Народженні трагедії з духу музики” і “Так говорив Заратустра” Ф. Ніцше прослідковується виразне прагнення до злиття суб’єктивно-особистого часу зі світовим, що знаходить вираз в обожнюванні екстатичного діонісійського начала. На підтвердження цієї тези в дисертації подається ідея Д.В. Майбороди про екстровертивність особистості у Ф. Ніцше, чий концепт “я” фактично втрачає самоідентичність, розкладаючись на ряд масок. У результаті має місце два процеси: з одного боку, трансплантація свого (ніцшеанського) “я” в інші особи; з іншого боку, бачення себе через призму уявлення “Іншого”.

У підрозділі аналізується душевний стан екстазу у трактаті С.Л. Франка “Незбагненне”. На думку філософа, таке цілком позитивне сильне почуття, затягнувшись, може загрожувати втратою самототожності, тобто призвести до незворотнього розчинення суб’єктивного начала у світовому бутті. Робиться висновок про те, що основною суб’єктивною причиною екстеріоризації індивідуально-особистого часу-буття є усвідомлене (вольове) або мимовільне послаблення такої функції свідомості, як самоідентифікація.

Третю, найбільш гармонійну модель – діалог суб’єктивного часу з об’єктивним та іншими формами суб’єктивного часу – становлять філософські системи М.О. Бердяєва, М. Бубера, С.Л. Франка і К. Ясперса. При аналізі їх творів виділяються дещо специфічні різновиди цієї моделі. Зокрема, у роботах М. Бубера і М.О. Бердяєва йдеться про перетин суб’єктивного і об’єктивного часів, прямий чи опосередкований суб’єктивним часом іншої людини. У дослідженні підкреслюється, що, хоча буберівське “відношення” (Beziehung) відбивається між двома суб’єктивними буттєвими структурами (“Я” і “Ти”), зв’язок з “Ти” стає своєрідним провідником, за допомогою якого відбувається залучення суб’єктивного буття до світового трансцендентного буття. Відзначається, що в М.О. Бердяєва час індивідуального буття людини перебуває у прямому, безпосередньому контакті зі світовим часом. Ясперсівський і франківський специфічний тип діалогу визначається дисертантом як єдність роздільності і взаємопроникнення суб’єктивного і об’єктивного часів. Така взаємодія проводиться у К. Ясперса через модуси людського буття, а саме свободу, віру і розум. Останні є водночас і модусами трансценденції. Вони, не думку мислителя, є тими вратами, що ведуть до подолання суб’єктивних людських меж і пов’язують індивіда зі сферою вічного.

Третій різновид моделі діалогу “внутрішнього” і “зовнішнього” світів подає Е. Гуссерль, у якого, на думку автора дисертації, контакт іманентного часу з реальним проводиться опосередковано через смислове поле інтенціального буття – всієї тієї сукупності смислів і намірів, яка породжує об’єктивно наявну (вона ж “абсолютна”) людську свідомість.

Далі у дослідженні аналізується специфічна східна модель співвіднесення суб’єктивного і об’єктивного часів, яку пропонує німецький мислитель Г. Гессе. Її суть відбита в діалектиці відношень суб’єктивного світового начала – Атмана і першопричинної об’єктивної реальності – Брахмана. Відповідно до східного світогляду, вони тотожні.

У підрозділі 2.2. “Співвідношення темпоральних модусів у соціальному часі” досліджуються моделі співвідношення модусів минулого, сьогодення і майбутнього в контексті предметно обмеженого метою дисертації матеріалу. У результаті аналізу дисертантом визначаються такі часові паттерни: 1) визначальна роль майбутнього у філософії М. Гайдеггера; 2) домінанта сьогодення у М. Бубера; 3) гармонічне сполучення трьох часових перспектив у К. Ясперса; 4) вічне сьогодення, що містить в собі минуле і майбутнє (Г. Гессе).

У підрозділі доводиться той факт, що у філософському дискурсі М. Гайдеггера центральною часовою перспективою в дійсності виступає не сьогодення (Dasein мислиться виключно як “тут-буття”), а майбутнє, оскільки “тут-буття” розкриває і реалізує себе саме в перспективі “буття-до-смерті”.

На відміну від М. Гайдеггера М. Бубер проголошує сьогодення першим найважливішим модусом людського буття. Бути “тут” і “тепер” для нього означає вести справжнє існування. Важливість сьогодення осмислюється філософом в етичному ракурсі: людина повинна бути “тут” і “тепер”, щоб вести безперервний діалог зі світовим буттям (з Іншим), вигляд і виявлення якого постійно змінюються. Таким чином, одна із причин переваги сьогодення у М. Бубера має аксіологічний характер. Сьогодення виступає центральною часовою перспективою і у М.О. Бердяєва, в якого мить є виходом із тимчасового у вічне.

Модель гармонічного сполучення трьох часових перспектив подає К. Ясперс. На думку дисертанта, темпоральный модус майбутнього є лейтмотивом його філософії і конкретизується у питанні про те, “куди рухається людство”. Проте, проблема майбутнього розв’язується в нього через сьогодення, яке дає людям шанс усвідомити свої дії, взяти на себе відповідальність за них, змінитися самим і перетворити дійсність на краще. Минуле також не залишається без уваги мислителя. У дисертації підкреслюється, що цей німецький філософ один із перших розвиває історичну концепцію індивідуального людського існування, в якій людське буття і час не мисляться окремо від історичного контексту, а значить, від його особистого і колективного минулого.

Модель часу як вічного сьогодення відбита у німецького письменника-філософа Г. Гессе в повісті “Сіддхартха”, де з урахуванням східних езотеричних знань проводиться думка про ілюзорність часу.

Разом з тим, виразне домінування одного із темпоральних модусів відзначається далеко не в усіх розглянутих в дисертації концепціях. Приклад цього – вчення Ф. Ніцше. Автор критично аналізує різноманітні оцінки дослідників щодо ніцшеанських ідей і робить спробу визначити домінувальну позицію одного із темпоральних модусів у філософському дискурсі цього німецького мислителя. Відомо, що А. Аствацатуров вважає – у Ф. Ніцше часова домінанта лежить у минулому, і це зумовлено особистісною симпатією мислителя до Античності. На думку інших, наприклад, І.І. Євлампієва, такою центральною часовою перспективою у філософа виступає сьогодення. Дослідник мотивує свою позицію, з одного боку, антихристиянізмом Ф. Ніцше, який заперечував життя після смерті, а разом з ним і трансцендентне майбутнє. З іншого ж боку, він зазначає увагу німецького мислителя до “земного” сьогодення. Дисертант розкриває складну структуру ніцшеанського “земного” сьогодення. Останнє вміщує і “земне” майбутнє, коли повинно відбутися перетворення людини, і власне сьогодення, де вона навчається долати себе, і минуле, яке слід прийняти, “відкидаючи відразу і ненависть”.

У цьому ж підрозділі розглядається концепція четирьохмірного часу М. Гайдеггера, у вченні якого час Dasein протікає не від минулого до майбутнього, як у класичній філософії, а струменіє одночасно з усіх трьох часових перспектив – минулого, сьогодення і майбутнього. Кожний із трьох модусів “простягає себе” (М. Гайдеггер) двом іншим і в той же час “відводить себе” від них, створюючи четвертий вимір – “промір” (Lichtung).

У третьому розділі “Топологічні ознаки соціального часу” виявляються моделі суб’єктивного сприйняття послідовності, зворотності/незворотності часу, характеристики інтенсивності проживання часу, моделі синкретичності простору і часу в контексті соціально-філософських ідей М.О. Бердяєва, М. Бубера, Г. Гессе, Е. Гуссерля, Т. Манна, Ф. Ніцше, М. Гайдеггера, С.Л. Франка, К. Ясперса.

У підрозділі 3.1. “Моделі часової послідовності в соціальному часі” йдеться про особливості вибудови хронологічної послідовності об’єктивних подій в суб’єктивному часі індивіда. На підставі феноменологічного дослідження свідомості Е. Гуссерля і теорії “ментальних тотальностей” В.І. Моісеєва автором дисертації робиться висновок про пряму залежність хронологічної послідовності подій в іманентному часі суб’єкта від смислотвірної діяльності його свідомості. На підставі досліджень Є.І. Головахи і О.О. Кроніка можна говорити, що чинниками, які впливають на вибудову суб’єктивної часової послідовності подій, є критерії різномасштабності і значущості останніх.

У результаті соціально-філософського аналізу праць філософів-екзистенціалістів у цьому підрозділі виділяються такі моделі часової послідовності: 1) класична модель послідовного перебігу часу з минулого через сьогодення в майбутнє, що виявляється в есхатологічному баченні історії у М.О. Бердяєва; 2) довільна вибудова подій сьогодення, минулого і майбутнього (Е. Гуссерль, Т. Манн); 3) одночасна співнаявність подій із трьох часових модусів (М. Бубер, Г. Гессе, М. Гайдеггер, К. Ясперс).

Автором робиться висновок про наявність рудиментів міфологічного сприйняття часу у М. Бубера, М. Гайдеггера, К. Ясперса. Проте, структурній співнаявності трьох темпоральних перспектив міфологічного часу автор протиставляє модель актуальної взаємодії минулого, сьогодення і майбутнього у М. Бубера, М. Гайдеггера, К. Ясперса, яка проводиться на підставі причиново-наслідкових і смислових зв’язків.

У підрозділі 3.2. “Зворотність/незворотність соціального часу” аналізуються моделі спрямованості часового перебігу. Відзначається, що однією з найдавніших моделей темпоральної спрямованості виступає уявлення про колоподібний перебіг часу а, отже, темпоральну зворотність, типову для стародавніх аграрних цивілізацій. Такий світогляд сформувався на підставі сприйняття людиною циклічних процесів у природі і соціумі. У дисертації відзначається, що модель колоподібного часу частково характеризує темпоральну рефлексію Ф. Ніцше. Вона реалізується в його ідеї про “вічне повернення”.

Друга класична модель відбиває векторну (або лінійну) спрямованість часу і вказує на його незворотній характер. На думку автора, вона притаманна філософському світогляду М.О. Бердяєва і К. Ясперса. Об’єктивними детермінантами її появи виступають причиново-наслідкові зв’язки у світі, біологічна еволюція, а також християнський есхатологічний світогляд. Суб’єктивною психологічною причиною є сприйняття незворотніх змін у світі.

У підрозділі аналізується модель спіралеподібного перебігу часу, яка передбачає неповну зворотність часу з елементами трансформації. У роботі підкреслюється, що із розглянутих автором праць мислителів модель спіралі повною мірою характеризує лише філософський дискурс Ф. Ніцше, в якому вона набуває унікальних ознак. Дисертант висуває гіпотезу “танцівної” (від танець) спіралі, яка траєкторією свого руху нагадує лабіринт. Цей висновок посилюється покликаннями на дослідження В.О. Подороги про танцівний стиль Ф. Ніцше і такі “фігури руху” мислителя, як “мандрівник” (Wanderer) і “воїтель” (Krieger), а також міркуваннями Д.В. Майбороди про багатоманітність самопрезентацій і мовних “перевтілень” у філософських текстах Ф. Ніцше. Проживання у кожній із масок – це певний виток особисто-позаособового ніцшеанського часу. За гіпотезою дисертанта, модель часової спіралі цього німецького філософа відбиває не стільки перебіг часу великого буття, природи, скільки виступає символом розвитку людського духу.

Специфічна східна модель зворотності/незворотності часу виявляється автором у філолофсько-художній повісті Г. Гессе “Сіддхартха”. У дисертації цій моделі дається визначення “вічного сьогодення”. У роботі відзначається, що таке бачення часу простежується і в гайдеггерівському “сьогоденні як наявності”. Робиться висновок про те, що в цих випадках йдеться вже не про час, а про своєрідну вічність, лише не застиглу, а динамічну, яка грає формами, переливається явищами, але при цьому завжди наявна у єдності своєї багатоманітності. Така властивість часу, як зворотність/незворотність, тут є нерелевантною.

У підрозділі 3.3. “Унікальне в моделях спаціалізації часу і темпоралізації простору” розглядаються моделі спаціалізації часу і темпоралізації простору, виявлені в результаті фразеологічного аналізу німецької і російської мов. При цьому робиться висновок про виникнення таких паттернів на підставі архаїчного міфологічного сприйняття дійсності, основним принципом якого є цілісність, синкретичність. Використовуються результати досліджень В.М. Топорова і А.Я. Гуревича щодо вторинності формування часових відчуттів у сприйнятті світу, їх похідності від первинних (просторових). Зазначається, що в основі суб’єктивного феномена темпоралізації простору також можуть бути об’єктивні чинники (монотонний рух чи однотипні ландшафти). Проводиться соціально-філософський аналіз даного часового паттерна на прикладі твору Т. Манна “Чарівна гора”.

На підставі соціально-філософського аналізу робіт Ф. Гегеля і М. Бубера виявляється специфічна національна модель загальнокультурного феномена спаціалізації часу в німецькій культурі – представлення історичного часу в просторовому образі дому. Така модель, за дослідженням дисертанта, бере початок у сформованому набагато раніше асоціативному ланцюжку “світ” – “дім” як матеріальний конструкт, що має стіни, вікна тощо, і це було встановлено завдяки аналізу німецьких і російських фразеологічних одиниць з компонентами “світ” (Welt), “дорога” (Weg), “простір” (Raum) та ін. Висловлюється припущення, що таке сприйняття простору як приміщення, дому в німецькій картині світу цілком могло сформуватися під впливом соціально-історичного, географічного і політичного чинників (зокрема територіальної роздробленості Німеччини у XVIII столітті). Ця гіпотеза посилюється соціокультурними дослідженнями Г. Альтгауза і П. Мога. На думку дисертанта, історичний час у німців вперше починає набувати образу, що нагадує віртуальний дім, наприкінці XVIII століття в гегелівській філософії історії, де всесвітня історія, скеровувана Світовим розумом, виконує для людини ті ж функції, що і матеріальний дім – вона додає впевненості, захищає, надає свободу. Підкреслюється, що М. Бубер, критикуючи образ “темпорального” дому Ф. Гегеля, тим не менше, сам вплітає архетип дому в свої міркування про історичний час, виділяючи в еволюції людського духу епохи облаштованості (Behaustheit) і безпритульності (Hauslosigkeit). На підставі цих фактів робиться висновок про глибоке закорінення архетипу дому в німецькій ментальності, і, як наслідок, велику потребу німців у захищеному, надійному просторі.

У роботі пропонується етимологічний і фразеологічний аналіз загальнокультурної універсалії “дорога” (Weg), на прикладі якої виявляється онтологічний зв’язок часу з простором і рухом. У відмінних культурно-мовних середовищах це поняття вміщує специфічні смислові нюанси, що безпосередньо стосуються досліджуваної проблеми часу. У дисертації підкреслюється, що рух дорогою у німецькому “космосі” обов’язково зумовлений якоюсь метою: пересування у німців пов’язане з активною діяльністю, інтенсивною розумовою чи фізичною роботою, а дорога асоціюється, перш за все, з діловим часом. Цей факт свідчить про таку ментальну ознаку німецького народу, як працьовитість.

Рух дорогою в російській культурі більше нагадує подорож, просто прогулянку, часом безпредметний рух або навіть скитання, волоцюзтво. Дорога в російському “космосі” (Г.Д. Гачев) дуже часто пов’язана з легкою дрімотою або сном. Свої спостереження автор цього дослідження ілюструє прикладами з російської художньої класики. У роботі показана опозиція німецького трудового і російського споглядального часів, що виводить на дві абсолютно протилежні позиції у пізнанні дійсності – діяльну, раціональну і споглядальну інтуїтивну.

У підрозділі 3.4. “Моделі інтенсивності соціального часу” аналізуються такі моделі часової інтенсивності: 1) “глибокий” час М. Бубера і С.Л. Франка; 2) “глибокий” і “широкий” час К. Ясперса, М.О. Бердяєва; 3) “глибокий”, але “звужений” час М. Гайдеггера.

На думку автора, визначальним чинником, “поглиблювальним” суб’єктивний час, виступає сама людська свідомість, її готовність до сприйняття інформації, інтенціальна і вольова спрямованість на об’єкт, що її цікавить. Досягнення людиною стану повного неспання свідомості отримує у філософів-екзистенціалістів особливу назву – “справжнє існування” (М.О. Бердяєв, М. Бубер, С.Л. Франк, М. Гайдеггер, К. Ясперс). Дисертант вважає, що цей спосіб буття реалізується у М. Бубера в сакральному діалозі з “Ти” (Іншим), у М.О. Бердяєва – у творчості і любові до всього сущого, у М. Гайдеггера – у духовній активності в “просвіті”. Ясперсівське “дійсне існування” реалізується через модуси свободи, віри і розуму.

У роботі зазначається, що “розширення” чи “звуження” суб’єктивного часу залежить від ступеня залученості індивіда у соціальний та історичний контекст. Як приклад “розширеного” індивідуально-особового часу подається темпоральна модель К. Ясперса, який ввів людську екзистенцію в історичний контекст. Дисертантом підкреслюється також асоціальність і позаісторичність гайдеггерівського суб’єкта.

У підрозділі 3.5. “Паралелізм соціально-історичного і індивідуально-особового часів” йдеться про ставлення індивіда до свого минулого. Автор робить проекцію класифікації родів історії Ф. Ніцше на “особисту” історію суб’єкта і виділяє, таким чином, “критичне” “монументальне” й “антикварне” (за термінологією Ф. Ніцше) бачення минулого.

Відзначається, що жоден із названих способів ретроспекції не дає цілісного, неспотвореного сприйняття особистого минулого. Так, при критичному погляді на минулі події відбувається часткове чи повне нівелювання індивідуального минулого. При монументальному баченні “особистої історії” у свідомості індивіда проступають лише найяскравіші переживання, героїчні події і вчинки, а нічим не визначні, “сірі” події, навпаки, переходять у латентну форму. Як результат – окремі моменти чи навіть цілі періоди минулого втрачають свій взаємозв’язок, часовий потік набуває ознак відносної дискретності, а причиново-наслідкові зв’язки в ньому – певної нелогічності. При домінуванні ж антикварного способу ретроспекції відбувається “розгортання” минулого в сьогоденні з подальшим витісненням останнього. У роботі підкреслюється, що тільки врівноважене сполучення всіх трьох типів ретроспекції може забезпечити достовірне, цілісне сприйняття індивідуального минулого.

Тут же розглядається феномен паралелізму соціально-історичного й індивідуально-особового часів. Ґрунтуючись на дослідженнях М.О. Парнюка, А.М. Лоя і В.І. Шинкарука, дисертант відзначає такі загальні закономірності побудови структури соціально-історичного і суб’єктивного часу, як неоднакова подійна наповненість, аритмічність соціальних й індивідуально-особистих процесів, перевага певних часових перспектив у різні періоди історії і на різних етапах життя суб’єкта і деякі інші.

У четвертому розділі “Метричні властивості соціального часу” виявляються й аналізуються моделі суб’єктивного сприйняття швидкості часу і тривалості часових інтервалів. Відзначається тісний взаємозв’язок метричних властивостей часу з топологічними.

У підрозділі 4.1. “Темп соціального часу і феномен “дійсного існування” виділяються дві можливі темпоральні моделі, одна з яких відбиває уповільнення часу, а інша, протилежна їй, – його прискорення. Робиться висновок про суттєве уповільнення іманентного часу у стані повної наявності свідомості у цей момент. На підтвердження цієї тези наводяться висловлення М. Бубера, М. Гайдеггера і М.О. Бердяєва про “дійсне існування” – екзистування “тут” і “тепер”. Другорядними чинниками, що впливають на швидкість суб’єктивного часу, називаються інтенсивність і розмаїтість діяльності, а також психологічні стани нудьги, поспіху, очікування та ін. Особливості перебігу часу у цих психологічних станах аналізуються автором на прикладі художнього твору Т. Манна “Чарівна гора”. Тут же розглядаються такі екзогенні чинники, що змінюють швидкість іманентного часу, як природно-кліматичні умови, життєвий устрій.

У підрозділі 4.2. “Феномен „кількісної” і „якісної” тривалості в соціально-філософських поглядах А. Бергсона, М. Бубера і Е. Гуссерля” все розмаїття варіантів сприйняття продовжуваності часових інтервалів умовно зводиться до двох типів: суб’єктивного “розтягування” часових відтинків і суб’єктивного їх “скорочення”.

На думку автора дисертації, головним критерієм, за яким індивід оцінює швидкість часу і тривалість подій і процесів, є об’єктивно-суб’єктивний чинник змістовності часу. Під нього підпадає основна маса таких причин, що впливають на метрику суб’єктивного часу, як події і враження в житті суб’єкта чи їх відсутність, бездіяльність, дозвільне проведення часу, монотонна чи різноманітна діяльність і деякі інші.

Особливим, порівняно незалежним від зовнішніх умов суб’єктивним чинником, що впливає на сприйняття швидкості часу і тривалості часових інтервалів, виступає активність свідомості. У роботі проводиться думка про те, що підвищення ступеня активності свідомості може викликатися самим індивідом усвідомлювально-вольовим зусиллям за наявності мотивацій у вигляді певної ціннісної настанови. Як приклад такої настанови автор наводить орієнтацію на “дійсне існування” у екзистенціалістів, що розглядається ними як повна реалізація творчих і духовних можливостей людини.

У дисертації відзначається неоднозначність і