ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ДЕМЧИШАК РУСЛАН БОГДАНОВИЧ

УДК 32.01:323.1:329(477.8)”1935-1939”

НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ЛЕГАЛЬНИХ

УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ У 1935-1939 рр.

(історико-політологічний аналіз)

Спеціальність 23.00.01 – теорія та історія політичної науки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Львів – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Поліщук Микола Васильович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

завідувач кафедри політології

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Наумкіна Світлана Михайлівна,

Південноукраїнський державний

педагогічний університет імені К.Д. Ушинського,

завідувач кафедри політичних наук;

кандидат політичних наук, доцент

Вдовичин Ігор Ярославович,

Львівська комерційна академія,

доцент кафедри теорії держави і права

Провідна установа: Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, кафедра політології

Захист відбудеться 23 березня 2006 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.17 Львівського націо-нального університету імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 21 лютого 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук, доцент Шурко О.Б.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Розбудова України як незалежної, демократичної, правової дер-жави з широким спектром політичних партій по-глиблює зацікавленість науковців, політиків, широких кіл громад-ськості історією не лише сучасних, а і тих політичних об’єднань, які діяли в минулому. Зокрема, вітчизняна політична наука намагається відтворити об’єктивну картину партійно-політичного життя Західної України у міжвоєнний період ХХ ст. Адже до 1991 р. радянські науковці, пере-буваючи під пресом пануючої тоді ідеології, зводили багатоманітну партійну палітру до протистояння двох таборів – буржуазно-націо-налістичного і комуністичного. При цьому діяльність політичних орга-нізацій некомуністичного спрямування зображалася лише негативно. Натомість українські діаспорні історики перебільшу-вали роль і вплив націоналістичних партій та організацій. Перед дослідниками нашого часу постає завдання об’єктивного та неупе-редженого висвітлення діяльності політичних об’єднань, що складали легальний партійно-політичний спектр Західної України у міжвоєнний період XX ст., передусім, їх програмних засад, тактики, взаємин між собою, участі у парламентських виборах. Адже ці партії перебрали на себе, фактично, окремі функції, властиві за звичайних умов національній державі.

Особливістю українських політичних партій Західної України між-воєнного періоду ХХ ст. було те, що вони функціонували не у своїй націо-нальній, а у Польській державі. Тому розв’язання національного питання ці партії розглядали як пріоритетне. Період з 1935 р. до 1939 р. став новим етапом партійно-політичного життя та новою сторінкою в історії українсько-польських взаємин міжвоєнної доби. Проблема розв’язання національного питання в діяльності легальних українських політичних партій Західної України в 1935-1939 рр. ще не була пред-метом окремого наукового дослідження. У наукових працях, де висвітлені ті чи інші ас-пекти цієї теми, переважає історичний підхід і майже відсутній політо-логічний аналіз. Спроби реалізації політики “нормалізації” українсько-польських відносин та втілення у життя ідеї консолідації національних сил суспільства, здійснені західно-україн-ськими партіями у той час, цікаві для дослідника-політолога і тим, що дозволяють виявити певні закономірності взаємин як між самими партіями, так і між партіями та владою, допомагають розкрити внут-рішню структуру цих партій.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер-таційна робота є частиною наукової тематики досліджень етно-політичних процесів в Україні, що здійснюються на кафедрі політо-логії Львівсь-кого націо-нального університету імені Івана Франка.

Метою дослідження є аналіз теоретичної та практичної діяльності легаль-них українських політичних партій Західної України щодо розв’я-зання національного питання у контексті суспільно-політичних реалій другої поло-вини 1930-х рр. Її реалізація передбачає розв’язання наступних завдань:

· класифікувати українські політичні партії Західної України між-воєн-ного періоду ХХ ст. з метою виявлення залежності форм та методів боротьби за розв’язання національного питання від типу партії;

· з’ясувати умови функціонування українських політичних партій у політичній системі 2-ї Речі Посполитої та визначити місце націо-нального питання в їх програмних документах;

· охарактеризувати тактику діяльності досліджуваних партій щодо розв’язання національного питання у контексті суспільно-політичних реалій того часу;

· проаналізувати суть і наслідки політики “нормалізації” УНДО, пока-зати ставлення до неї інших українських політичних партій;

· визначити місце ідеї консолідації національних сил суспільства у програмах та діяльності цих партій;

· виявити особливості внутрішньої структури, тактики, форм і методів боротьби досліджуваних партій, а також певні законо-мірності взаємин як між ними самими, так і між партіями і владою, що розкрилися внаслідок діяльності партій, спрямо-ваної на реалізацію політики “нормалізації” українсько-поль-ських відносин та втілення у життя ідеї консолідації націо-нальних сил суспільства.

Об’єктом дослідження є політичні партії Західної України, що у зазначений період очолювали легальну національно-визвольну бороть-бу: Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Україн-ська соціа--лістично-радикальна партія (УСРП), Українська соціал-де-мокра-тична партія (УСДП), Українська народна обнова (УНО), Фронт націо-нальної єдності (ФНЄ), Волинське українське об’єднання (ВУО).

Предметом дослідження є місце національного питання у про-грамних документах легальних партій, тактика, форми і методи їх діяльності, спря-мовані на розв’язання українського питання у політичних реаліях другої половини 30-х рр. ХХ ст.

Методи дослідження – принцип історизму, з орієнтацією на конкретно-історичний підхід до вивчення політичних процесів і подій, структурно-сис-темний аналіз, порівняльний та аналітичний методи. Вони дозволяють вивчати і аналізувати досліджувані проблеми в їх взаємо-зв’язку, єдності і суперечливих тенденціях розвитку, дають можливість побудувати цілісну наукову концепцію. Так, структурно-системний метод використовується для аналізу партійної системи Західної України, з'ясування місця національного питання у програмних документах укра-їнських політичних партій, дослідження їх практичної діяльності (зокре-ма, тактики, форм та методів боротьби) щодо розв'язання українського питання. Порівняльний метод використовуєть-ся для здійснення поділу цих партій на типи згідно загальноприйнятих критеріїв класифікації, дає можливість більш глибоко та всебічно про-аналізувати партійні програми, чіткіше з'ясувати тактичне спрямування партійної політики, виразно визначити ставлення окремих партій до різноманітних процесів і подій політичної дійсності того часу.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що:–

відтворено цілісну картину діяльності легальних українських політичних партій Західної України в другій половині 30-х рр. ХХ ст., спрямованої на розв’язання національного питання;–

визначено типи політичних партій Західної України згідно загальновизнаних у політології критеріїв класифікації, в результаті чого виявилося, що українські політичні партії Західної України досліджува-ного періоду були організаціями масовими (в діяльності УНДО інколи проявлялися окремі риси кадрової партії), національно-визвольними, централізованими, демократичного типу (за винятком ФНЄ та ОУН). За критерієм місця та ролі у політичній системі міжвоєнної Польщі революційними партіями були КПЗУ і ОУН, консервативними, з певними застереженнями – УНО та ВУО, реформістськими – УНДО, УСРП, УСДП і ФНЄ (з певними застереженнями) тощо; –

з’ясовано, що у пошуку розв’язання національного питання легаль-ними політичними партіями Західної України у другій половині 30-х рр. ХХ ст. було висунуто дві тактичні лінії: 1) політика “нор-малізації” укра-їнсько-польських відносин, прихильники якої виступали за порозуміння з польським урядом і припинення українсько-польського протиборства;
2) ідея консолідації національних сил суспільства, при-хильники якої орієнтувалися лише на власні сили і внутрішню консолідацію;–

доведено, що врегулювати українсько-польські взаємини в того-часній суспільно-політичній ситуації було неможливо, оскільки і УНДО, і польський уряд розглядали “нормалізацію” лише як питання тактики;–

розкрито взаємозв’язок політики нормалізації і консолідації та внутрішньої структури українських політичних партій, зокрема встанов-лено, що ценралізованому УНДО був властивий так званий ідеологічний децент-ралізм;–

виявлено певні особливості партійного розвитку, тенденції і зако-но-мірності міжпартійних взаємин у Західній Україні в другій по-ловині 30-х рр. ХХ ст.: 1) українські партії володіли недостатньо роз-винутим і тривким коаліційним (консолідаційним) потенціалом; 2) вузь-ко--партійні інтереси та особисті амбіції лідерів часто брали гору над загальнонаціо-нальними; 3) найвпливовішими серед легально діючих були ті політичні партії, які сповідували ідеологічну децентралізацію, дотримувалися внут-рішньо-партійної демократії; 4) парламентські партії мали значно більше можливостей для реалізації своєї програми; 5) більш життєздатними були ті партії, які демонстрували тактичну маневреність як у міжпартійних взаєминах, так і у відносинах з владою та інші.

Практичне значення. Концепція та зібраний у дослідженні фактич-ний матеріал можуть бути використаними для підготовки узагальню-ючих праць з історії політичних партій України та Польщі, міжна-ціональних відносин, політології, а також при розробці спецкурсів для студентів вузів. Позитивний та негативний досвід діяльності тогочасних політичних партій спроможний привернути увагу сучасних і майбутніх дослідників, фахових політиків, партійних функціонерів, урядовців та законо-творців.

Апробація результатів дослідження здійснювалася на міжнародній науковій конференції “Трансформація політичної системи України і Польщі в умовах європейської інтеграції” (Львів, листопад 2003 р.), засіданнях кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка, звіт-них наукових конференціях викладачів кафедри політології, на методо-логічному семінарі кафедри політології (червень 2004 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослі-дження викладені в шести наукових публікаціях, з них три – у фахових виданнях, визначених ВАК України.

Структура роботи побудована за проблемно-хронологічним принципом, складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Обсяг основного тексту дисертації становить 170 сторінок. Список використаних джерел вміщує 316 най-менувань.

Основний зміст роботи

У першому розділі “Джерела та історіографія проблеми” про-аналізовано наукові джерела з проблематики дисертації, а також з’ясовано ступінь наукової розробленості теми.

Джерельну базу дослідження становлять: 1) архівні документи і ма-теріали (фонди Центрального державного архіву громадських об’єд-нань України м. Києва, Центрального державного історичного архіву України у м. Львові, Державних архівів Львівської, Івано-Франківської та Волинсь-кої областей); 2) опубліковані збірники документів і мате-ріалів; 3) спогади тогочасних українських і польських партійних діячів (І. Макуха, І. Кед-рина, А. Чернецького, Г. Юзефського, Я. Новака, В. Ві-тоса, С. Грабсь-кого); 4) матеріали періодичних видань, зокрема “Свобода”, “Новий час”, “Діло” – друковані органи УНДО; “Громад-ський голос”–УСРП; “Робітничий голос” – УСДП; “Батьківщина”, “Перемога”, “Українські вісті”–ФНЄ; “Нова зоря” – УНО; “Українська нива” – ВУО.

Дослідження історії політичних партій Західної України другої половини 1930-х рр. можна хронологічно поділити на три етапи: 1-ий–1935-1939 рр.; 2-ий–1945-1991 рр.; 3-ій–1991-2005 рр. На першому етапі домінували праці лідерів політичних партій В. Целевича, І, Кедрина, З.Пеленського (УНДО), М. Шлемкевича (ФНЄ) та ін., де, як правило, аргументувались переваги програми та ідеології партій, які ці автори представляли.

На другому етапі увага дослідників була прикута, в основному, до діяльності комуністичних сил краю. Лише побіжно, і то у негативному плані, згадувалися інші політичні партії, які означувалися “буржуазно- націо-налістичними”. Праці С. Макарчука і Ю. Сливки, попри певну заідеологі-зованість, властиву для наукових досліджень того часу, все ж розкривають ідейно-політичні засади діяльності УНДО, характер його відносин з іншими політичними партіями. Певний внесок у наукове висвітлення проблем діяльності легальних політичних партій у 30-х рр. ХХ ст. зробили українські емігрантські дослідники З. Книш та П. Мірчук, польські історики А. Чу-бинський, В. Кулеші, С. Степень, Я. Тома-шевський.

З відновленням незалежності України у 1991 р. відкрилися мож-ливості для об’єктивного дослідження всієї палітри політичного життя Західної України 2-ї половини 30-х рр. ХХ ст. На цьому – третьому етапі – найповніше розкрито діяльність УНДО (праці М. Кугутяка), УСДП (праці І. Райківського), ВУО (праця М. Кучерепи і Р. Давидюка). Парламентську діяльність легальних українських політичних партій Західної України досліджено у наукових працях О. Зайцева. Характер діяльності Контакт-ного Комітету, а також розклад політичних сил Західної України напе-редодні Другої світової війни проана-лізовано у низці змістовних досліджень М. Швагуляка. Проблемі “норма-лізації” присвя-тили увагу Л. Зашкільняк та В. Комар. У сучасній польській істо-ріографії проблема діяльності політичних партій Західної України розгля-нута у контексті аналізу польсько-українських взаємин (роботи Р. То--жець-кого, Ч. Бжози, В. Менджецького, Я. Томашевського). Проте як в українській, так і в зарубіжній науці відсутні комплексні дослі-джен-ня розв’язання укра-їнського питання політичними партіями Західної України 2-ї половини 30-х рр. ХХ ст.

У другому розділі “Політичні партії та особливості їх функ-ціону-вання в Західній Україні у міжвоєнний період ХХ ст.” розгля-нуто теоретико-методологічні засади дослідження партій, здійснено класи-фікацію партійно-політичного спектру Західної України, визначено місце національного питання у програмних документах українських по-лі-тичних партій.

У першому підрозділі “Теоретико-методологічні засади дослі-дження політичних партій” дається загальна характеристика теоретико-мето-доло-гічних підходів до визначення суті поняття “політична партія”. З’ясовується внесок у дослідження даної проблеми класиків світової
(Г. Еллі-нек, А. Лоуелл, М. Острогорський, Р. Міхельс, М. Вебер, М. Дю-вер-же) та української (В. Старосольський, С. Дністрянський, М. Стахів, О. Назарук) партології, праці яких мають важливе концеп-туальне значення для аналізу діяльності українських політичних партій Західної України
20-30-х рр. ХХ ст. Методологічні проблеми партій та партійних систем досліджувалися також у наукових працях сучасних українських авторів В. Литвина, М. Томенка, А. Білоуса, Ю. Шведи, М. Обушного, М. При-муша. Проведений нами аналіз дає змогу дійти висновку, що серед дослідників немає єдиного погляду на визначення поняття “політична партія”. Це пояснюється багатогранністю об’єкту дослідження і різними підходами до розв’язання зазначеної проблеми, різними традиціями націо-нальних політологічних шкіл. Кожен з дослід-ників вважає домінуючою ту чи іншу ознаку партії (організаційну струк-туру, ідеологію, методи та засоби діяльності), виділяє різні критерії їх класифікації (структурний, класовий, залежності від місця у політичній системі, ідеологічний тощо). При цьому всі вони у визначеннях пого-джуються з тим, що партія – це спільність людей, об’єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання, утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп та спільностей.

У другому підрозділі “Класифікація та типологія партійно-полі-тичного спектру Західної України” проведено поділ тогочасних укра-їнських політичних партій на типи згідно загальноприйнятих у політичній науці критеріїв класифікації. За правовим статусом легальними полі-тичними партіями краю у 2-й половині 30-х рр. ХХ ст. були УНДО, УСРП, УСДП, ВУО, УНО, ФНЄ. Нелегально діяли ОУН та КПЗУ. За типологією, заснованою на структурному критерії (запро-понованою М. Дюверже), ці партії належали до типу масових. Лише в діяльності УНДО проявлялися окремі ознаки кадрової партії. За критерієм відповідності до місця і ролі в політичній системі ІІ Речі Посполитої, революційними партіями були КПЗУ і ОУН, консерватив-ними – з певними застереженнями УНО та ВУО, а реформістськими – УНДП, УСРП, УСДП і ФНЄ (з певними застереженнями). Просистемними були ВУО та УНО (з певними застереженнями), антисистемними – КПЗУ, УСДП, УСРП, УНДО, ФНЄ, ОУН. За класифікацією партій по шкалі „ліві-центр-праві” до лівих належала КПЗУ, лівого центру – УСДП і УСРП, до центру УНДО, до правого центру – ВУО і УНО, до правих – ФНЄ та ОУН. За ідеологічним критерієм до комуністичних партій належала КПЗУ, соціалістичних – УСДП і УСРП, до ліберальних – УНДО і ВУО, до консервативних – УНО, до націоналістичних – ФНЄ і ОУН. Більшість з цих партій були національно-визвольними, оскільки у своїх програмах піднімали проблему розв’язання національного питання.

Класифікація партійно-політичного спектру Західної України дає змогу систематизувати існуючий масив даних про ці партії, допомагає встановити специфічне місце кожної із них в партійній та політичній системах, розкриває форми і методи їх боротьби за розв’язання національного питання.

У третьому підрозділі “Місце національного питання в програмних документах українських політичних партій Західної України” з’ясо-вується розуміння національного питання українськими політичними партіями, бачення ними шляхів його розв’язання в конкретно-істо-ричних умовах, просте-жується еволюція програмних документів партій у вирішенні національного питання.

Під національним питанням автор даного дослідження розуміє форму етнічного (національного) самоусвідомлення, яка на певному етапі породжує постійне прагнення до національного (політичного) само-визначення і створення незалежної держави. Легальні українські політичні партії розглядали розв’язання національного питання як пріоритетне у своїй діяльності. Його складовими вони визначали: 1) став-лення до політики Польської держави та, відповідно, оцінку становища українців краю; 2) можливість розв’язання його в рамках цієї держави; 3) ставлення до радянської України та процесів, що там відбувалися; 4) реалізація ідеї незалежності і соборності Української держави.

Незмінною програмною засадою найвпливовішої із легальних ук-раїнських політичних партій – УНДО – проголошувалась національна єдність всього українського народу, який “змагає до здобуття Соборної Незалежної Української Держави на всіх українських землях”. Ставлення партії до радянської України і процесів, що там відбувались, спочатку було компромісним, а після краху українізації і голодомору 1932-1933 рр. – різко негативним. Програма УНДО стверджувала, що партія не визнає правомірності польського панування на західно-українських землях. Однак серед кількох політичних угруповань, що існували в УНДО, офіційну позицію партії здебільшого формували прихильники “реальної”, тобто прагматичної політики, які виступали за досягнення українсько-польського порозуміння на грунті вимог національно-територіальної автономії західноукраїнських земель у складі Польщі.

Друга за впливами в краї – УСРП – стояла на позиціях націо-нальної самостійності, засуджувала “нищення всіх проявів українського націо-нального життя в УРСР та Польщі”. Її члени свою партію називали національною і класовою, що єднає працюючих українців міста і села. Союзниця УСРП УСДП також пов’язувала розв’язання національного питання із вирішенням соціальних проблем. Проте, шукаючи союзників серед польських соціалістів, соціал-демократи формували своє ставлення до Польщі виходячи більше з класових, ніж з національних позицій.

Для порівняно лояльної щодо влади УНО політичним орієнтиром у розв’язанні національного питання була ідея автономії Західної України у складі Речі Посполитої. Гасло національної незалежності не під-німалося.

Найвищою метою створеного у 1933 р. ФНЄ проголошувалася побудова самостійної соборної Української держави. Підносячи свій основний постулат – формування єдиного національного проводу і консолідація під його керівництвом усіх сил народу на грунті творчого націоналізму – лідери ФНЄ орієнтувалися на досвід націоналістичних рухів Італії та Німеччини.

Найбільша українська організація на Волині у 30-х рр. ХХ ст. –
ВУО – перебувала під впливом польської адміністрації. У своїй програмі ВУО акцентувало увагу на лояльності до Конституції Речі Посполитої і на прагненні зміцнювати українсько-польську дружбу. Порозуміння і співробітництво з поляками мало б створити можливості, на думку діячів ВУО, для “розбудови культурно-освітніх і господарчих установ україн-ського народу на Волині”.

У третьому розділі “Політика “нормалізації” українсько-поль-ських стосунків та ставлення до неї українських політичних партій” проана-лізо-вано причини, суть і наслідки політики “нормалізації” як так-тики діяльності УНДО щодо розв’язання національного питання, з’ясо-вано ставлення до “нормалізаційної” угоди інших українських політичних партій.

У першому підрозділі “Нормалізаційна” угода, її суть, причини та передумови укладення” розкрито основні концепції політики Польщі стосовно “українського питання”, прослідковано еволюцію ідеї поро-зуміння між УНДО і польським урядом, висвітлено причини, що спону-кали сторони до укладення угоди 1935 р., проаналізовано її зміст.

Як відомо, у міжвоєнний період у польській політичній думці панували дві концепції щодо українського питання: асиміляційна кон-цепція націонал-демократів і доктрина “польського прометеїзму” соратників Ю. Пілсудського. Остання, розглядаючи зовнішню політику
ІІ Речі Посполитої через призму майбутнього конфлікту цивілізованого Заходу з комуністичною Росією – основним ворогом Польщі, галицьким українцям відводила роль “авангарду нового походу на Схід”. Ця кон-цепція залишала певний простір для мож-ливості українсько-польського порозуміння за сприятливої для цього політичної ситуації.

Перша спроба порозуміння між УНДО і режимом “санації” у 1931 р. виявилася невдалою. Тенденція до переходу на лояльніші позиції знайшла своє продовження на IV народному з’їзді УНДО (1932 р.). На той час внаслідок гостроти українсько-польських суперечностей примирення було ще немож-ливим. Проте стало очевидним, що воно могло бути реалі-зованим за такої політичної ситуації, яка б робила його взаємовигідним з тактичних міркувань. І така ситуація виникла у 1935 р.

Серед головних факторів, що вплинули на корекцію політичного курсу УНДО, були зміни у державному устрої Польщі у напрямку лікві-дації демократичного парламентаризму. Другим фактором, що спонукав УНДО до примирення з владою, був тягар відповідальності за створення належних умов для діяльності різноманітних українських громадських організацій, що перебували під патронатом партії. Українсько-польському порозумінню також сприяли процеси, що відбувалися в УСРР у 30-і рр., які остаточно поховали радянофільські настрої серед значної частини західноукраїнської громадськості. Поміж чинників, що привели до політики “нормалізації” українсько-польських відносин, важливе місце займав і “міжнародний фактор”, а саме загострення відносин Польщі з Радянським Союзом та одночасне зближення з його потенційним суперником – Німеччиною.

“Санаційний” режим був зацікавлений у союзі національних мен-шостей з Польською державою. Окрім того, в умовах негативного ставлення значної частини польської громадськості та політикуму до нової конституції і виборчого закону, уряд потребував політичного союзника, особливо такого, який би забезпечив владі підтримку укра-їнського електорату.

Угода про “нормалізацію” українсько-польських відносин 1935 р. була укладена лише на словах і не оформлена документально. В її основі лежав виборчий компроміс, у результаті якого УНДО ціною певних поступок діставало змогу сформувати своє парламентське представ-ництво. Умовою порозуміння з боку УНДО були вимога територіальної автономії Західної України та вирішення низки питань, що стосувалися різних сфер суспільного життя українців краю. Натомість польська сторона вимагала визнання свого панування на західноукраїнських землях і підтримки з боку українських парламентарів під час голосування у сеймі.

У другому підрозділі “Спроба реалізації “нормалізаційної” політики її наслідки та причини невдачі” висвітлено практичні кроки української і польської сторін щодо втілення в життя “нормалізаційних” домов-ленос-тей, з’ясовано позицію інших українських політичних партій щодо угоди, проаналовано чинники, що визначили результати “норма-лізаційної” політики та її наслідки.

Крім УНДО, взяти участь у виборах на основі виборчого ком-промісу погодилася лише УНО. УСРП та УСДП оцінили “нормалі-зацію” як “таємну угоду УНДО з урядовим табором” і намагалися довести, що ця політика відповідає інтересам не українських робітників і селян, а “тільки буржуазно-клерикальних партій”. Сам факт порозу-міння із режимом “санації”, як і можливість участі у виборах, УСРП та УСДП рішуче відкидали як несумісні з їх ідеологічно-програмними принципами. До кампанії критики угоди, як акції відверто угодовської, приєднався і ФНЄ, запевняючи громадськість, що обрані на основі вибор-чого компромісу депутати не будуть “незалежними репрезен-тантами українських інтересів”.

Дотримуючись угоди, у новообраному сеймі українські парла-ментарі голосували за усі важливі законопроекти уряду. Дії польської сторони були неадекватні, поступки з боку влади – дрібні й несуттєві. Із появою ознак кризи “нормалізації” виникає невдоволення офіційним курсом УНДО як серед низових структур партії, так і серед широких кіл української громадськості. З грудня 1936 р. в УНДО опозиційні настрої оформилися організаційно: створюється внутрішньопартійна опозиція, яку очолили Д. Левицький, К. Левицький, І. Кедрин-Рудницький, В. Кузь-мович, О. Луцький. Коли ж у 1937 р. політика польської влади щодо національних меншостей стала ще жорсткішою, V Народний з’їзд УНДО (січень 1938 р.), не відкидаючи “нормалізаційної” політики, зобов’язав керівництво партії вимагати від уряду негайного виконання обіцянки про автономію українських етнічних територій у Польщі. У грудні 1938 р. українські парламентарі винесли на розгляд сейму “Проект консти-туційного закону Галицько-Волинської землі”, що передбачав надання територіальної автономії західноукраїнським зем-лям. Законопроект, од-нак, не був прийнятий до розгляду, що означало, по-суті, кінець “норма-лізаційної” політики. Спроба врегулювати ук-ра-їнсько-польські відносини шляхом порозуміння завершилася провалом.

У четвертому розділі “Ідея консолідації національних сил сус-пільства в діяльності легальних політичних партій Західної України” досліджено консолідаційні потуги легальних українських політичних партій як тактичну лінію їх політики щодо розв’язання національного питання.

У першому підрозділі “Міжпартійне порозуміння в програмах та діяльності політичних партій Західної України” досліджено місце кон-солідаційної ідеї в програмних документах українських партій, а також спроби її реалізації у 20-х – 1-й половині 30-х років ХХ ст.

Упродовж міжвоєнного періоду серед західноукраїнського полі-тикуму ідея консолідації національних політичних течій була однією із констант у розвитку українського руху. У середині 20-х років консолідаційні процеси проходили в рамках окремих ідейно-політичних течій (створення УНДО у 1925 р., УСРП у 1926 р.). Ці ідеї виявили свою значимість під час виборчих кампаній 1928 і 1930 рр. У другій із них УНДО, УСРП, УСДП зуміли об’єднатися. Досить близькою до реалі-зації консолідаційна ідея була у 1934-1935 роках у руслі кампанії за скликання Всеукраїнського національного конгресу. У його роботі погодилися взяти участь УНДО, УСРП, УСДП, УНО та чотири за-кордонні осередки колиш-ніх наддніпрянських партій. Хоча укладення УНДО “нормалізаційної” угоди перешкодило скликанню конгресу, партіями було розвинуто досвід політичного діалогу та співробітництва.

У другому підрозділі “Спроби консолідації у другій половині 1930-х рр.” досліджено заходи по втіленню у життя консолідаційної ідеї у форматі Контактного Комітету. Саме під такою назвою увійшли у наукову літературу періодичні зустрічі між представниками УСРП, УСДП, УНО, ФНЄ та опозиційної групи УНДО. Важливим кроком у справі консолідації політичних партій Західної України стала так звана пресова угода 1938 р., укладена між друкованими органами учасників Контактного Комітету. Восени 1938 р. у форматі Контактного Комітету відбулися засідання у справі скликання Всеукраїнської національної ради – широкого представницького органу українських політичних партій. Пропонувалися два варіанти реалізації консолідації: розпуск партій і утворення на їх основі єдиного національного об’єднання (органічна консолідація) та згуртування політичних партій довкола національної ідеї, координація і синхронізація їхніх дій (механічна кон-солідація). Після припинення “нормалізаційної” політики до Кон-такт-ного Комітету долучилося УНДО. Однак на перешкоді реалізації цих задумів стала війна.

Отже, ідея консолідації в програмах та діяльності українських полі-тичних партій розглядалася як важлива тактична лінія на шляху розв’язання національного питання. Необхідність згуртування націо-нальних сил краю аргументувалася змінами як у міжнародному стано-вищі, так і внутрішньо-політичному житті Польщі, станом українсько-польських взаємин та невдачею “нормалізаційної” політики УНДО. Поряд з тим, формат міжпартійного порозуміння уявлявся політичними партіями Західної України по-різному: а) УНДО намагалося об’єднати всі національні сили краю навколо своєї програми; б) УСРП та УСДП, тяжіючи до об’єднання лівоцентристських сил, вважали за необхідне домагатися укладення перемир’я між провідними партіями; в) ФНЄ виступав за ідеологічне та організаційне об’єднання всіх українців краю; г) УНО висувало ідею порозуміння навколо територіальної автономії Західної України в рамках Польської держави.

У висновках підведені підсумки проведеного дослідження.

1. Легальний партійно-політичний спектр Західної України у другій половині 1930-х рр. складали УНДО, УСРП, ВУО, УСДП, ФНЄ, УНО. Найбільші впливи в українському суспільстві мали УНДО, УСРП, ВУО. Нелегально у цей період діяли КПЗУ і ОУН.

Класифікація українських політичних партій пролила світло на форми та методи їх діяльності. Українські партії, як організації масові, використовували такі методи боротьби за активізацію національної свідомості українців краю, як просвітницька діяльність шляхом залучення українців до мережі культурно-просвітницьких установ, проведення різноманітних масових акцій, пропаганда українського питання в партійній пресі. Для нелегальних радикальних ОУН і КПЗУ основним засобом боротьби за розв’язання національного питання було здійснення революції, відпо-відно національної чи соціалістичної. Націо-налістичну ідею на озбро-єння брав також ФНЄ, який, проте, діяв у рамках правової системи ІІ Речі Посполитої. УСДП, УСРП, УНДО, ВУО та УНО сповідували поступові, еволюційні методи боротьби. УСДП і УСРП ставили роз-в’язання національного питання поряд із вирішенням соціальних проб-лем. Для УНДО однією із основних форм партійної діяльності була парламентська боротьба. ВУО та УНО більше надіялися на розуміння польською владою становища українців.

2. Розв’язання національного питання займало важливе місце у програмах всіх легальних українських політичних партій Західної України. УНДО, УСРП, УСДП і ФНЄ намагалися вирішити його шляхом проголошення і розбудови Української соборної незалежної держави.

Програми і діяльність українських політичних партій краю у розв’язанні національного питання різнились між собою: а) ставленням до політики Поль-ської держави та, відповідно, оцінкою становища українців краю; б) позицією щодо Радянської України та процесів, що там відбувалися; в) зовнішньо-політичними орієнтаціями; г) тактикою і методами розв’язання українського питання в межах міжвоєнної Польщі.

3. Найадекватнішими у пошуку розв’язання українського питання легальними політичними партіями краю були дві тактичні лінії: порозуміння з польським урядом у захисті економічних та культурно-освітніх надбань західних українців та консолідація політичних партій. Ці лінії були взаємодоповнюючі і працювали на досягнення стратегічної мети.

4. Ідею порозуміння з польським урядом на території Західної Волині з початку 30-х рр. ХХ ст. сповідувало ВУО. У 1935 р. і УНДО уклало виборчу угоду з польським урядом і розпочало “нормалізаційну” політику, найважливішим політичним постулатом якої була вимога територіальної автономії Західної України. Однак, жодна з істотних вимог, висунутих українською стороною, задоволена не була. У 1938 р. УНДО припинило “нормалізаційну” політику.

5. В умовах конкретної історичної ситуації врегулювати українсько-польські взаємини шляхом порозуміння виявилося неможливим. Крах “норма-лізаційної” політики був немину-чим. Адже “нормалізація” стала можливою лише завдяки виборчому компро-місу, який дозволив УНДО сформувати своє парламентське пред-ставництво, а уряду – отримати політичного союзника. Попри тактичний союз, стратегічна лінія політики як УНДО, так і “сана-ційного” режиму зали-шалася незмінною, а стра-тегічні цілі у сторін були різними. Ідеї української самостійності та польської великодержавності виявилися несумісними. “Нормалізація” стала не принциповою стратегічною домов-леністю, а лише тактичним компромісом, час дії якого виявився недовго-тривалим.

6. Друга тактична лінія – консолідація політичних сил західно-українського суспільства мала сприяти виробленню спільної платформи для національних сил в умовах назрівання війни.

Незважаючи на декларацію консолідації всіма політичними партіями Західної України у своїх програмах, реалізувати її також не вдалося. На перешкоді цьому ставали вузькопартійні інтереси та особисті амбіції лідерів, які не могла подолати навіть загроза асиміляції українців як окремої нації.

7. Провал політики “нормалізації” та невдача консолідаційних потуг викликали серед української громадськості розчарування у легальних методах боротьби за вирішення національного питання. Натомість, щораз більше українців схилялися до підтримки ідеології і тактики ОУН, популярність якої значно зросла напередодні Другої світової війни. Легальні українські політичні партії Західної України виявилися непро-можними адекватно відреагувати на виклик часу. Це, однак, не означає, що спроби цих партій щодо розв’язання націо-нального питання були марними. Пропаганда ідей самостійності та соборності спричинила зростання рівня національної свідомості населення. Діяльність легальних українських партій сприяла розбудові різних сфер суспільного життя українців краю, привертала увагу до українського питання міжнародної громадськості.

8. Політика “нормалізації” більш чітко та виразно виявила внутрішню структуру УНДО та інших українських політичних партій, розкрила особливості тактики їх діяльності. Так, УНДО черговий раз довело, що для нього основною формою партійної діяльності є парла-ментська боротьба. Виразно виявилося, що УНДО у своїй діяльності керується політичною доцільністю та прагматизмом, а, отже, є схильним до тактичного компромісу. Під час “нормалізації” УНДО намагалося проявляти себе як партія надкласова, загальнонаціональна, що відобра-жає інтереси українства в цілому. Внутрішньо-партійні відносини в УНДО будувалися на демократичних принципах, опозиційна частина та офіційне крило партії не лише мирно співіснували, а й продемонст-рували здатність до досягнення компромісу. Попри це, керівна верхівка УНДО була дещо відірваною від низових структур і далеко не завжди зважала на позицію рядових членів партії. Виявилося, що хоча УНДО було централізованою партією, йому була властива так звана ідеологічна децент-ралізація, що допускала існування окремих фракцій і платформ всередині партії. Це дозволило УНДО одночасно поєднати дві тактичні лінії: курс на порозуміння з польським урядом і консолі-дацію національних сил.

9. Окрім УНДО та УНО, а також ВУО із його виразно проуря-довою політикою, інші українські партії дотримувалися опозиційної тактики. ФНЄ, негативно ставлячись до парламентаризму і багато-партійності та виступаючи за об’єднання всіх українців, займав не лише антиурядову, а й антипольську позицію. УСРП та УСДП виявили себе як партії класові, для яких соціальні цінності не менш важливі, ніж національні. “Санаційний” режим для них був ворогом не лише національним, але й соціальним та ідеологічним. Ці партії намагалися продемонструвати, що для них вірність ідеологічним принципам більш важлива, ніж короткочасна політична вигода. Можливо, що порівняно маловпливові УСРП і УСДП насправді сподівалися здобути для себе політичні дивіденди на критиці не дуже популярної серед народу “нормалізаційної” політики.

10. Спроби реалізації політики “нормалізації” українсько-поль-ських відносин та втілення у життя ідеї консолідації національних сил суспільства цікаві також тим, що дали певний досвід міжпартійних взаємин, відносин між політичними партіями і владою. Тому, відки-нувши часовий фактор та конкретні суспільно-політичні обставини, можна виявити певні закономірності та аналогії в діяльності українських політичних партій: 1) намагання утворити багатопартійну ідеолого-плюралістичну систему (у партійному спектрі були представлені усі напрями суспільно-політичної думки); 2) формування в основному за ідеологічним принципом; 3) перевага національно-демократичної ідео-ло-гії в українському суспільстві, коли національна і демократична (ліберальна) ідея рівнозначні; 4) пропорційна виборча система сприяє зростанню ваги політичних партій у суспільному житті ; 5) пропорційна виборча система ставить провладні та опозиційні партії в рівні умови, створює кращі можливості для їх парламентської діяльності; 6) недос-татньо розвинутий і тривкий коаліційний (консолідаційний) потенціал у визначальні моменти історії; 7) вузькопартійні інтереси та особисті амбіції лідерів часто беруть гору над загальнонаціональними інтере-сами; 8) най-масовішими і найвпливовішими серед легально діючих ста-ють партії та рухи, які сповідують ідеологічну децентралізацію, дотри-муються внут-рішньо-партійної демократії; 9) партійне керівництво дале-ко не завжди зважає на позицію рядових членів партії, прислухається до громадської думки; 10) парламентські партії мають значно більше можливостей для реалізації своєї програми; 11) більш життєздатними є ті політичні партії, які демонструють так-тичну ма-невреність як у міжпартійних взаєминах, так і у відносинах з владою; 12) у міжпартійних відносинах панує толерантність, готовність до діалогу; 13) важливими суспільними функ-ціями українських полі-тичних партій є: розробка ідеологій та політичних доктрин, формування громадської думки, продукування нової політичної еліти, політична соціалізація, соціальна інтеграція. До специфічних функцій легаль-них українських політичних партій Західної України слід віднести: представ-ництво інтересів українців у польському парламенті та на міжнародному рівні, регулювання господар-сько-економічної і культурно-освітньої діяльності ук-раїнців краю.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

1. Демчишак Р.Б. Ідея консолідації національних сил суспільства в діяльності легальних політичних партій Західної України у 1934-1939 рр. // Вісник Львівського університету. – Серія “Філософські науки”. – 1999. – Вип. 1. – С. 225-231.

2. Демчишак Р.Б. Політика “нормалізації” українсько-польських відносин та ставлення до неї легальних українських політичних партій Західної України (1935-1939 рр.) // Вісник Львівського університету. – Серія “Міжнародні відносини”. – Львів, 2004. – Вип. 13. – С. 59-65.

3. Демчишак Р.Б. Проблема сутності політичних партій в працях українських дослідників 1920-1930-х рр. // Українська національна ідея: реалії і перспективи розвитку. Зб. наук. праць. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2004. – № 15. – С.90-94.

4. Демчишак Р.Б. До питання політичної консолідації національ-ного руху Західної України у 1934-1939 рр. // Молода нація. – 1997. – Вип. 4. – С. 200-212.

5. Демчишак Р.Б. І. Кедрин-Рудницький: історичний портрет // Молода нація. – 1998. – Вип. 8. – С. 121-135.

6. Демчишак Р.Б. Причини і передумови нормалізації українсько-поль-ських відносин 1935-1939 рр. // Політичний процес в Україні: стан та перспективи розвитку. Зб. наук. праць. – Львів, 1998. – С. 179-185.

АНОТАЦІЯ

Демчишак Р.Б. Національне питання в діяльності легальних ук-раїнських політичних партій Західної України у 1935-1939 рр. (історико-політологічний аналіз). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.01 – теорія та історія політичної науки. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2006.

З’ясовано, що розв’язання національного питання займало важливе місце у програмах всіх легальних українських політичних партій Західної України. Встановлено, що у пошуку його розв’язання легальними українськими політичними партіями було висунуто дві тактичні лінії: політика “нормалізації” українсько-польських відносин та ідея між-партійного об’єднання і консолідації національних сил сус-пільства. Виявлено певні особливості організаційної структури ук-раїнських політичних партій, тенденції і закономірності міжпартійних взаємин у Західній Україні другої половини 1930-х рр.

Ключові слова: політичні партії, національне питання, Західна Україна, форми і методи діяльності, тактика діяльності, програмні документи, організаційна структура, парламентська діяльність, політика “нормалізації”, консолідація.

АННОТАЦИЯ

Демчишак Р.Б. Национальный вопрос в деятельности легальных украинских политических партий Западной Украины в 1935-1939 гг. (историко-политологический анализ). – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.01 – теория и история политической науки. – Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2006.

В диссертации исследуется теоретическая и практическая деятельность легальных украинских политических партий Западной Украины по разрешению национального вопроса в контексте