НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГІЇ

ЄЛЬНИКОВ Михайло Васильович

УДК: 903.5 (477.6) “653”

ПОХОВАЛЬНІ ПАМ’ЯТКИ НИЖНЬОГО ПОДНІПРОВ’Я

ЧАСІВ ЗОЛОТОЇ ОРДИ

(СЕРЕДИНА XIII – ПЕРША ПОЛОВИНА XV СТ.)

Історичні науки – 07.00.04 – археологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

КИЇВ - 2006

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі середньовічної археології Кримського філіалу Інституту археології НАН України

Науковий керівник: кандидат історичних наук,

Миц Віктор Леонідович,

Кримський філіал Інституту археології НАНУ,

директор

Офіційні опоненти: доктор історичних наук,

Айбабін Олександр Ілліч,

Кримське відділення Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАНУ, м. Сімферополь, завідувач

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник,

Супруненко Олександр Борисович,

Центр охорони та досліджень пам’яток археології Управління культури і туризму Полтавської облдержадміністрації,

директор

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, кафедра історіографії та джерелознавства, Міністерство освіти і науки України, м. Дніпропетровськ

Захист відбудеться 01.11.2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.234.01 для захисту докторських дисертацій при Інституті археології Національної Академії Наук України за адресою:

04210, Україна, м. Київ, проспект Героїв Сталінграду, 12.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту археології НАН України (м. Київ, проспект Героїв Сталінграду, 12).

Автореферат розісланий 14.09.2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук Є.І. Архипова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Нижнє Подніпров’я як частина степової смуги сучасної України за часів середньовіччя було зоною безпосереднього контакту осілого населення з чисельними тюркомовними кочівниками. Монгольська навала докорінно вплинула на історичну долю населення Східної Європи. Значною мірою це стосується території Нижнього Подніпров’я, що увійшло до складу Золотої Орди.

Історія співіснування двох етнічних масивів, питання ступеню взаємовпливів в матеріальній і духовній культурі неодноразово привертали увагу дослідників. Завдяки проведеним за останні десятиліття археологічним дослідженням доведено збереження в пониззі Дніпра основного масиву осілої і кочової людності. Поряд з цим, у золотоординський період відбулися нові міграційні хвилі населення, пам’ятки якого лишаються практично не розглянутими. Без урахування останніх неможливо пояснити сутність етнокультурних процесів, певних змін поховального обряду. Традиційно вважається, що еволюція обряду поховання осілих мешканців відбувається під впливом седентарізації серед них половців, вибитих монголами зі звичних умов існування. Проте, антропологічні дані свідчать про незначний відсоток кочівників у етнічному складі осілої людності. Відкриття нових археологічних об’єктів, зокрема ґрунтових могильників Верхня Криниця, Мамай-Сурка і Мамай-Гора, дає змогу переглянути положення про характер цих змін і потребує наукового опрацювання та осмислення. Існуюча диспропорція у вивченні поховальних пам’яток осілої людності і кочівників призводить до необґрунтованих інтерпретацій археологічних об’єктів. Кочівницькій тематиці приділяється менше уваги, при тому, що саме степовики впливали на соціальні, політичні й культурні процеси в золотоординській державі, до складу якої у середині XIII – першій половині XV ст. входив нижньодніпровський регіон.

Незважаючи на те, що поховальні пам’ятки золотоординського періоду Нижнього Подніпров’я привертають увагу вчених більш як століття, в його історії ще багато проблем вимагають уточнення та додаткової розробки. До таких відносяться питання етно-конфесійного складу населення, уточнення хронологічних рамок існування окремих пам’яток, появи нових типів супроводжуючого інвентарю і поховального обряду, які неможливо розглядати у відриві від політичної ситуації на західному крилі Улусу Джучі. Вирішення цих питань і обумовлює актуальність обраної теми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію підготовлено за результатами виконання підрозділу “Культурна спадщина Золотої Орди” планових тем відділу середньовічної археології Кримського філіалу Інституту археології НАН України “Історія та археологія Криму з найдавніших часів до кінця XVIII ст.” (державний реєстраційний № 0101 U 009057) і “Виявлення, дослідження та систематизація пам’яток Кримського півострова. Формування банку даних історико-археологічних пам’яток Автономної Республіки Крим на електронних носіях” (державний реєстраційний № 102 U 003945).

Метою дослідження є комплексне вивчення всього масиву поховальних комплексів середини XIII – першої половини XV ст. Нижнього Подніпров’я, визначення залежності етнокультурних проявів від динаміки розвитку західного регіону Улусу Джучі, характеру і ступеню впливу прийшлих племен на поховальний обряд місцевого населення. Досягнення мети передбачає вирішення наступних завдань:

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є поховальні пам’ятки осілого і кочового населення часів Золотої Орди.

Предметом дослідження виступають історико-культурні та етнополітичні процеси, що відбувалися в результаті контакту місцевої та прийшлої людності у нижньодніпровському регіоні.

Хронологічні рамки дослідження – 40-і рр. XIII – перша половина XV ст. – час перебування Нижнього Подніпров’я у складі Золотої Орди. Хоча розпад золотоординської держави розпочався в 1359-1380-х рр. в наслідок “великої замятні”, номінально цей процес тривав до 1440-х рр., коли значна частина території нижньодніпровського регіону увійшла до складу Кримського ханства.

Територіально у роботі розглядається узбережжя пониззя Дніпра від району острова Хортиця до Дніпровського лиману, що входить в сучасні кордони Запорізької, Дніпропетровської і Херсонської областей та займає північно-східну окраїну Причорноморської западини.

Методи дослідження. Основою дослідження став комплексний підхід до вивчення археологічних джерел. Використані традиційні методи історико-археологічних досліджень: картографічний, порівняльно-типологічний, кореляційний, метод історичних аналогій.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим узагальнюючим дослідженням всього комплексу поховальних пам’яток Нижнього Подніпров’я середини XIII – першої половини XV ст. На підставі як нових, так вже відомих ґрунтових і курганних могильників подана докладна характеристика поховальної обрядності різних груп населення регіону. За хронологічними рамками виділено три групи ґрунтових некрополів, особливості обряду поховання на яких пояснюються антропологічними даними. Доведено, що локальність поховань у склепах з випаленої цегли пов’язана з занесенням ззовні традицій, притаманних осілому мусульманському населенню міських центрів Поволжя. Простежено перехід окремих груп прийшлих кочівників до безкурганного обряду поховання під впливом переважаючої кількості християн регіону, що не було характерним для інших територій золотоординської держави. З’ясовано, що значний відсоток курганних поховань з північною і південною орієнтацією є свідченням переміщення до Нижнього Подніпров’я нових кочових груп з територій Поволжя і Південного Уралу. Виявлено, що процеси етнокультурних взаємовпливів відбувались переважно в найбільш важливих місцях - перевозах через Дніпро (“торговельних вузлах”), де й концентруються пам’ятки як осілої, так і кочової людності. Проведений аналіз супроводжуючого інвентарю довів зміни акценту торговельних зв’язків у порівнянні з попереднім періодом та входження території пониззя Дніпра до ділянки Великого шовкового шляху. Поряд зі збереженням торговельних зв’язків з Середнім Подніпров’ям і Кримським півостровом “східний” напрямок стає найбільш пріоритетним. Встановлено, що етнічні й демографічні процеси у нижньодніпровському регіоні значною мірою залежали від динаміки політичного розвитку Золотої Орди.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони можуть бути використані при вирішенні багатьох проблем, які стосуються взаємовідносин осілого населення з кочівниками, при уточненні історичної ситуації на суміжних територіях у другій половині XIII – першій половині XV ст. Аналіз історичної топографії регіону з урахуванням його особливостей та розміщенням стародавніх суходільних шляхів дає змогу прогнозувати відкриття нових пам’яток золотоординського періоду в пониззі Дніпра. Загальні висновки та окремі розробки дисертації можуть бути використані при написані узагальнюючих наукових робіт та підручників з археології і середньовічної історії України, при підготовці лекцій, а також при створенні музейних експозицій та виставок. Особливе значення одержані результати мають для підготовки статей енциклопедичного видання “Зводу пам’яток історії і культури України”.

Особистий внесок здобувача. У спільній публікації з С.К. Локарєвим (1997) автором проаналізовані поховальні комплекси з ґрунтового могильника Мамай-Сурка з джучидськими монетами, які були досліджені під керівництвом здобувача. В статті автором визначені хронологічні рамки цих поховань.

Апробація результатів дослідження. Обговорення роботи проходило на засіданнях профільних підрозділів Інституту археології Національної Академії наук України – відділів середньовічної археології Кримського філіалу і археології Києва. Основні положення дисертації були викладені в доповідях на наукових конференціях у Запоріжжі (1997), Харкові (2001), Києві (2001), Судаку (2004).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладено у 14 публікаціях, в тому числі: 1 - авторській монографії, 5 - у фахових виданнях, 8 – у збірниках наукових праць та тезах і матеріалах конференцій.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів (11 підрозділів), висновків (169 сторінок), списку використаних джерел (339 найменувань), переліку умовних скорочень, альбому ілюстрацій (55 ілюстрацій) і таблиць (4 сторінки). Загальний обсяг рукопису – 260 сторінок.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність та новизну обраної теми, сформульовано мету і завдання роботи, вказано джерельну базу й методику роботи, практичне значення та апробацію результатів дисертації.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА

ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Історіографія. У вивченні поховальних пам’яток Нижнього Подніпров’я середини XIII – першої половини XV ст. умовно може бути виділено три хронологічні періоди, які принципово відрізняються між собою цілями, задачами та методикою проведення дослідницьких робіт:

1. Друга половина XIX – 30-і рр. XX ст. В цей час П.С. Савельєвим публікуються випадкові знахідки часів Золотої Орди з пониззя Дніпра (1857). Провадяться археологічні дослідження Д.Я. Самоквасовим (1883), Д.Я. Яворницьким (1903-1905) і В.І. Гошкевичем (1909-1914). Здійснюються спроби визначення особливостей обряду “татарських” поховальних комплексів, їхня етнічна приналежність, хронологічні рамки, розробки типів курганного будівництва. Напередодні XIII Археологічного з’їзду в Катеринославі виданий каталог колекції музею ім. О.М. Поля, де окреме місце відводилось “похованням тюрксько-татарської людності XIII-XIV ст.” (1905). Питання стосовно існування осілої людності в пониззі Дніпра у золотоординський період було лише на стадії теоретичної гіпотези. Однак, дослідження давньоруського поселення на о. Березань у 1927-1931 рр. дали змогу М.Ф. Болтенку констатувати, що “розриву в пульсації життя” на цій пам’ятці у зв’язку з монгольською навалою не спостерігається.

2. 50-70-і рр. XX ст. Цей етап характеризується значними за обсягом польовими дослідженнями в пониззі Дніпра у зв’язку з початком масштабного меліоративного будівництва. Особливо плідними з них були розкопки в зоні спорудження Каховської ГЕС, які проводились Бериславською, Горностаївською та Слов’янською Дніпровською експедиціями Інституту археології АН УРСР, а також Скіфською степовою експедицією Інституту історії матеріальної культури АН СРСР. Відкрито цілу низку поселень і ґрунтових могильників осілого населення, узагальнення яких вперше зроблені А.Т. Сміленко (Сміленко, 1975). Зауважуючи, що більшість пам’яток припинила своє існування на початку XIII ст. під час “татарської” навали, дослідниця припускала можливість існування окремих пунктів і в пізніші часи. Однак, в пониззі Дніпра такі об’єкти не визначено. Питання про етнічний склад населення цих пам’яток залишалося дискусійним (Смиленко, 1980). С.О. Плетньовою ґрунтовий могильник Кам’янка був віднесений відповідно до п’ятої групи курганних комплексів. Ця пам’ятка пов’язувалась з кочівниками, що прийняли християнство й перейшли до безкурганного обряду поховання (Плетнева, 1958). Г.О. Федоров-Давидов за розробленою класифікацією і періодизацією кочівницьких старожитностей відзначав в Нижньому Подніпров’ї 25 поховальних комплексів другої половини XIII-XIV ст. (Федоров-Давыдов, 1966). До появи в регіоні прийшлої групи кочових племен дослідник відносив Новогригорівський могильник, а виникнення ґрунтового некрополя Кам’янка пов’язував з осіданням кочівників за часів Золотої Орди.

3. Період, що розпочався з 1980-х рр., відзначається суттєвими змінами в осмисленні малодосліджених сторін золотоординської тематики у вітчизняній історіографії. На ґрунті накопиченої попередніми дослідженнями джерельної бази формується новий підхід до розуміння періоду Золотої Орди як феномену співіснування осілої і кочової людності. Цей етап започатковано роботами Запорізької експедиції Інституту археології АН УРСР на чолі з В.В. Отрощенком, яка відкрила багате половецьке поховання “Чингульського хана” третьої чверті XIII ст. (Отрощенко, 1981). Подібні до “чингульського” комплекси досліджено в Херсонській (Кубышев, 1988) і Запорізькій (Плешивенко, 1988) областях, виявлені окремі поховання і курганні могильники кочівників часів Золотої Орди на Дніпропетровщині (Безверхий, 1991). На археологічному комплексі Мамай-Гора Запорізьким національним університетом відкрито курганний і ґрунтовий некрополі кочівників (Ельников, 2005), з 1989 р. досліджується ґрунтовий могильник Мамай-Сурка.

Значний внесок у розв’язання багатьох питань хронології пам’яток осілого населення IX-XIV ст. пониззя Дніпра зробив А.О. Козловський (Козловський, 1992). Завдяки його роботам відзначена безперервність їхнього існування на протязі цього часу. Дослідник виділив три групи пам’яток осілої людності регіону у другій половині XIII – першій XV ст. (Козловський, 2002). Однак нові пам’ятки, що виникли за часів Золотої Орди, фактично залишились невизначеними. Особливості поховального обряду й культурних зв’язків кочівників степового регіону цього періоду знайшли відображення в монографічних роботах П.П. Толочка (Толочко, 1999) і М.Г. Крамаровського (Крамаровский, 2001), статтях В.М. Шалобудова (Шалобудов, 1990) і П.П. Лісничого (Лесничий, 2002). Комплексне дослідження поховальних пам’яток осілої і кочової людності в Нижньому Подніпров’ї часів Золотої Орди жодним дослідником не проводилось.

1.2. Джерельну базу дослідження складають дві не рівномірні групи джерел – писемних та археологічних. Перша нечисленна та недостатньо інформативна. Археологічні джерела представлені найбільш повноцінно і є основними для вивчення поховальних пам’яток другої половини XIII – середини XV ст. Нижнього Подніпров’я. Для дослідження поховальних комплексів золотоординського періоду залучено 8 ґрунтових могильників, які налічують понад 1400 поховань, поодинокі курганні комплекси та 8 курганних могильників (понад 70 поховань). Численний нумізматичний матеріал дав змогу більш об’єктивно розглянути розвиток товарно-грошових відносин в означеному регіоні.

РОЗДІЛ 2. РЕГІОНАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ

УМОВИ XIII-XV СТ.

2.1. Історичні події у Нижньому Подніпров’ї. В історичному розвитку регіону виділено п’ять хронологічних періодів, перший з яких охоплює 20-50-і рр. XIII ст. Битва на Калці не внесла суттєвих змін в життя місцевого населення, спостерігається лише відкочування частини половців до південноруських кордонів. Внаслідок Батиєвої навали пониззя Дніпра у 1239 р. опинилось під контролем монголів, а із виникненням Золотої Орди на початку 1243 р. увійшло до її складу. Незначна монгольська міграція призвела до того, що нові господарі були вимушені використовувати місцеве населення для будівництва власної улусної системи. У другій половині XIII ст., за Батия, який надав ряд пільг половцям, відбувається часткове повернення їх у степ. Осіле населення, що скоротилось чисельно, продовжувало мешкати на цій території. Його збереженню значною мірою сприяла потреба в знавцях та обслуговуванні перевозів через Дніпро.

Другий період, що охоплює 1260-1290-і рр., пов’язаний з діями в регіоні темника Ногая. Під час війни між Джучидами і Хулагуїдами (1262-1266) і походів до Криму (1278, 1298/9) ним до Нижнього Подніпров’я була переселена з історичної Аланії і Криму частина північнокавказьких аланів. З цими подіями можна пов’язати виникнення ґрунтових могильників Каїри і Мамай-Сурка. В цей час алани дуже часто згадуються в складі орди Ногая, залишаючись “вірними сподвижниками” під час його боротьби за владу.

Третій період – перша половина XIV ст., пов’язаний з розквітом золотоординської держави за ханів Узбека і Джанібека. Під час правління Узбек-хана, коли починається широкомасштабне будівництво міст, в пониззі Дніпра з’являється два поселення з характерними для міських центрів Золотої Орди рисами – “Великі Кучугури” і поселення на південній окраїні о. Хортиця. За Джанібека (1342/3-1357) спостерігається поступовий занепад держави, чому сприяла, окрім невдалої війни з генуезцями (1344, 1346), епідемія чуми 1346-1353 рр. Писемні джерела і археологічний матеріал засвідчують стихійне переміщення в західному напрямку значної маси населення із Нижнього Поволжя. Частина цієї людності осідає в пониззі Дніпра, свідченням чого є збільшення числа пам’яток із характерними “поволзькими” рисами в домобудуванні і поховальному обряді.

Четвертий період співпадає з часом “великої замятні” і появою в регіоні Мамаєвої орди – 1361/2-1380-і рр. Політична криза в Золотій Орді призводить до відкочування прихильників старшої гілки Джучидської династії разом з темником Мамаєм в західному напрямку. Дані топоніміки, концентрація монетних скарбів, основний відсоток яких складають монети двору “Орду”, пайза часів хана Абдуллаха, дозволяють локалізувати в Нижньому Подніпров’ї адміністративно-політичний центр Мамаєвої орди, ханська ставка якої знаходилась в урочищі “Великі Кучугури”. Біля ставки Мамая та його креатури виникають поселення з цегляними і кам’яними будівлями, ґрунтовий некрополь з цегляними склепами – Верхня Криниця.

П’ятий період – 1380-1440-і рр., охоплює етап тимчасової відбудови єдності Улусу Джучі за хана Тохтамиша і остаточного занепаду Золотої Орди. Городище Великі Кучугури втрачає значення адміністративно-політичного центру, перестає карбуватися монета. Боротьба на Кавказі із середньоазіатським правителем Тимуром наприкінці XIV ст. призводить до поразки Тохтамиша і анархії в Улусі Джучі. Про переміщення окремих груп населення – купців, у район нижнього Дніпра, свідчить “Катеринославський скарб” монет, основний відсоток яких було накопичено на Кавказі. В результаті військової акції Тимура у західному напрямку осілі центри на Лівобережжі Дніпра знищуються. 1395 р. фактично був останнім роком існування Улусу Джучі. В межах держави, після відходу військ Тимура, з’явилося декілька ханів, що поділили Улус Джучі. Агонія Золотої Орди продовжувалася до середини XV ст. і закінчилась розподілом на декілька державних утворень. Найдовше існувало Кримське ханство (1441/2-1783), а значна частина Нижнього Подніпров’я була його складовою частиною.

2.2. Історична топографія поховальних пам’яток. Винятково вигідне географічне розташування досліджуваного регіону на перехресті головної водної артерії – Дніпра та важливих сухопутних шляхів зумовили значну щільність пам’яток в цій місцевості. Відомі на сьогодні ґрунтові могильники зосереджувалися по берегах Дніпра і його притоках, поблизу поселень. Їхня концентрація спостерігається на “торговельних вузлах”, якими були місця перевозів (відомі за писемними джерелами Протолчий брід, “Битий шлях”, Микитинська, Носаківська і Тягинська переправи тощо). Курганні могильники і окремі кургани кочівників також знаходились на важливих магістралях, що йшли суходолом у широтному і меридіональному напрямках. Курганні групи тягнулись вздовж річок і перпендикулярно ним, додержуючись головних шляхів і переправ, а також маршрутів перекочувань. На цих комунікаціях відомі знахідки декількох монетних скарбів. Огляд історичної топографії поховальних пам’яток свідчить про переорієнтацію торгівлі населення Нижнього Подніпров’я безпосередньо з Золотою Ордою, а також включення регіону до ділянки Великого шовкового шляху.

РОЗДІЛ 3. ҐРУНТОВІ МОГИЛЬНИКИ:

ХРОНОЛОГІЯ І ПЕРІОДИЗАЦІЯ

3.1. Загальна характеристика некрополів. Хронологічні рамки існування ґрунтових могильників по сьогодні залишаються остаточно не визначеними. Для їхнього уточнення залучені нові матеріали з добре датованих пам’яток на суміжних територіях. Це дозволило на підставі часу функціонування некрополів поділити їх на три хронологічні групи. До першої відносяться ті, що виникнувши за часів Київської Русі, продовжували існувати у золотоординський період – Благовіщенка, Кам’янка (XII-XIV ст.). Матеріальна культура цих некрополів близька до пам’яток Середнього Подніпров’я XII-XIII ст., поява нових типів речей була лише прикметою часу. Другу групу складають могильники, що з’явились в другій половині XIII ст. – Каїри, Мамай-Сурка. Серед супроводжуючого інвентарю, окрім речей середньодніпровського походження, значний відсоток посідають вироби з міських центрів Нижнього Поволжя, Подоння, Кримського півострову, Північно-Західного Причорномор’я. До останньої групи увійшли ті некрополі, що виникли в XIV ст. – Мамай-Гора і Верхня Криниця. Матеріальна культура першої пам’ятки подібна до курганних комплексів кочівників Поволжя і Південного Уралу, на другій – інвентар відсутній. Керамічні вироби на ґрунтових могильниках відсутні, поодинокі, як виняток, зустрічаються на Мамай-Сурці. Інформація стосовно некрополів біля с. Республіканець і на Великому Потьомкинському острові Херсонської області дуже обмежена, тому ці пам’ятки не можливо віднести до якоїсь хронологічної групи.

3.2. Аналіз елементів поховального обряду. Планування і поховальний обряд могильників першої хронологічної групи, що налічує 124 комплекси, аналогічні слов’янським некрополям Середнього Подніпров’я XII-XIII ст. та є характерними ознаками християнських кладовищ. Поховання здійснені в простих ґрунтових ямах прямокутної або овальної форми. Залишки домовин простежені на Благовіщенському некрополі (22%), викладки із каменю – на могильнику Кам’янка (4,8%). Перекривання одного поховання іншим зустрінуте лише на останній пам’ятці (6%). Небіжчики лежали випростано на спині, головою на захід, у некрополі Кам’янка у трьох випадках – головою на північний схід. Положення рук нестійке: від зігнутих у ліктях, кистями біля підборіддя, до витягнутих вздовж тулуба. Від 46 до 78% поховань безінвентарні, що є однією з характерних рис християнського обряду. Інвентар доволі бідний, представлений особистими прикрасами та деталями одягу. Лише на Кам’янському могильнику зафіксовані предмети побуту і озброєння. Наявність речей на пам’ятках слід розглядати як збереження язичницьких традицій з однієї, так і вплив кочового середовища з іншої сторони. Викладки із каменю також не були притаманні населенню нижньодніпровського регіону у попередній період.

Некрополі, що з’явилися в другій половині XIII ст., налічують 1249 поховань. Вони мають схоже до першої групи планування та розміщення рядів по лінії північ-південь. Аналогічне рядове планування мали також ґрунтові могильники у Середньому Подонні і Нижній Волзі, залишені відповідно аланами і слов’янами. Могильні ями здебільшого прямокутної, овальної або трапецієвидної форми. На могильнику Мамай-Сурка в конструкції могил відмічені заплечики і незначні підбої біля голови та ніг небіжчика. Залишки дерев’яних конструкцій зафіксовано у 9% Мамайсуркінського і 5,6% Каїрського некрополів. Кам’яні заклади відзначено у 76% поховань Каїр, на Мамай-Сурці – лише один випадок. Поховання під кам’яними закладами характерні для пам’яток домонгольського і золотоординського періодів Кримського півострову і Північного Кавказу. Переважала західна орієнтація із відхиленнями до півдня (рідше – до півночі). Небіжчики лежали витягнуто на спині, положення рук нестійке, як і в першій хронологічній групі. Обряд знешкодження небіжчика на Каїрському могильнику відзначено у 17 випадках, на некрополі Мамай-Сурка - у 7, серед яких у трьох похованих на ногах лежали жорна. Остання риса поховального обряду притаманна населенню Північного Кавказу. Лише 11% поховань могильника Каїри були інвентарними, на іншому некрополі ця цифра набагато більше – 67%. Крім того, якщо на першій пам’ятці речові знахідки представлено особистими прикрасами, то на другій зустрінуті, окрім останніх, ще й предмети господарсько-побутового призначення і речі християнського культу.

Могильники третьої хронологічної групи (25 поховань) мають суттєві відмінності і локальні особливості. Поховання могильника Верхня Криниця, в складених із обпаленої цегли склепах, характерні для мусульманських некрополів міст Золотої Орди (Бельджамен, Маджари, Новий Сарай). Західна орієнтація (справжня кибла), звернення обличчя до півдня, в сторону Мекки, відсутність знахідок є характерними рисами мусульманського обряду поховання. Все це дозволяє бачити в населенні, яке залишило могильник Верхня Криниця, переселенців з міських центрів Поволжя, що сповідували іслам. Поховальні конструкції могильника Мамай-Гора представлені простими ґрунтовими ямами та ямами з підбоєм на захід і схід. Дерев’яні конструкції відзначено у шести могилах. Поховані лежали головою на північ, в одному випадку – на південь. Залишки жертовної їжі (ноги вівці), зустрінуті біля голови небіжчика у чотирьох могилах. Така риса, як особливий набір кісток тварини, характерна для монголів Забайкаля й кімако-кипчаків Південного Уралу. Всі поховання інвентарні, за винятком одного дитячого. Інвентар представлено особистими прикрасами, господарсько-побутовими речами, предметами озброєння та спорядження коня. Слід відзначити також знахідки залишків головних уборів типу “бокка” у двох жіночих похованнях.

Отже, для більшості поховань ґрунтових некрополів була характерна західна орієнтація, що існувала з попередніх часів. Разом з тим з’являються нові риси поховального обряду та інвентарю, не типового для більш раннього часу. Частину їх слід вважати занесеними ззовні різними етнічними групами в результаті переселення з Північного Кавказу, Криму та Поволжя. На матеріалах некрополя Мамай-Гора вперше відзначено перехід прийшлих кочівників до безкурганного обряду (при збереженні основних рис кочівницьких поховань) під впливом кількісно переважаючого в пониззі Дніпра осілого населення, що сповідало християнство.

РОЗДІЛ 4. ПІДКУРГАННІ ПОХОВАННЯ

4.1. Курганні некрополі і окремі поховання. В більшості випадків поховальні комплекси кочівників утворюють курганні некрополі (80% всіх поховань), до 5-6 насипів в окремій групі. Збільшення числа могильників серед кочівників спостерігається саме в золотоординський період. 20% всіх кочівницьких поховань є основними, решта впущена в кургани попередніх часів. Кількісно переважають лівобережні поховання у порівнянні з правобережними, що є відображенням складних етнополітичних процесів, що відбувались на західному крилі Улусу Джучі. Поховання містять типовий для кочівників інвентар, що має широкий хронологічний діапазон в межах другої половини XIII – першої половини XV ст. Формування єдиної кочівницької культури – характерна тенденція золотоординського періоду, тому речовий матеріал не є покажчиком приналежності до якоїсь вузької локальної або етнічної групи пам’яток. Тому неможливо виділити елементи матеріальної культури, які безпосередньо ототожнюються з монголами.

4.2. Особливості обряду курганних поховань. За зовнішніми ознаками пізньокочівницькі кургани (20 із 38) поділяються на три групи, першу з яких складають прості земляні насипи (46,7%). Такий тип, що характерний для X-XIV ст., відомий як на лівому (Григорівка), так і на правому березі пониззя Дніпра (Грушівка). До другої відносяться земляні насипи, що мали на рівні давнього горизонту викладки з цегли-сирцю, очерета зі слідами вогню та кругової огорожі з каміння (33,3%). Локалізуються вони лише на Новогригорівському могильнику (лівий берег Дніпра). Такі насипи фіксуються в золотоординський період в Поволжі, що дає підстави вважати цей тип курганного будівництва занесеним ззовні прийшлою групою кочових племен зі сходу. Найменш чисельну групу (20%) складають кургани, насипані у два прийоми, із викладкою каміння у вигляді кільця на поверхні первинного насипу. Всі спорудження такої конструкції поодинокі, характерні для половців, і локалізуються лише на Правобережжі (Кам’янка, Шолохово, Мар’янське). Більшість курганів мала висоту 0,46-1,1 м, при діаметрі 10-28 м. Як виключення, зустрічаються окремі насипи висотою до 4 м і діаметром 70 м (Новогригорівка).

У порівнянні з половецьким періодом кількість типів поховальних комплексів зростає з двох до восьми. Переважаючим був тип А-I (головою на захід в простій ґрунтовій ямі) – 61,4%, який притаманний для домонгольського періоду. У золотоординський час чисельність поховань цього типу серед кочівників ще більш зростає. Вплив ординців позначився на появі нових рис, таких як північна і південна орієнтація небіжчиків, що складає майже 32%. На правому березі пониззя Дніпра серед курганних комплексів, що датуються другою половиною XIII-XIV ст., більш виразно зберігаються традиційні ознаки поховального обряду. Лівобережні комплекси в деяких випадках утворюють локальні варіанти із характерними лише для них ознаками (Новогригорівка, Григорівка), що дозволяє бачити в кожному з них окрему групу кочових племен – кімако-кипчаків або половців. Однак, в жодному випадку не можливо виділити поховальні пам’ятки, залишені власне монголами, що підтверджує висновок про швидке розчинення останніх серед інших степовиків.

Зміни в поховальній обрядності свідчать не лише про складні етнічні процеси у кочовому середовищі, а й про формування нової етнічної спільності зі старих племінних союзів, що простежується на Великознам’янському, Мамайгорському і Балківському могильниках, де в межах однієї пам’ятки спостерігаються як курганні, так і безкурганні поховання. На уніфікацію поховального обряду мало вплив не тільки впровадження ісламу, але й формування єдиної улусної системи, де поряд з родовою єдністю різних груп кочівників значну роль відігравала їхня належність до єдиного соціально-економічного осередку суспільства. Незначний відсоток курганних некрополів з одним типом поховального обряду на них вказує на етнічну неоднорідність населення, яке їх залишило.

РОЗДІЛ 5. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

(ЗА ДАНИМИ ПОХОВАЛЬНИХ ПАМ’ЯТОК)

5.1. Етнічний склад населення регіону за антропологічними даними. Багатьма дослідниками відзначені етнічні і культурні зв’язки між осілим та кочовим населенням степового регіону України за доби середньовіччя, однак ступінь участі останніх в етногенезі осілої людності лишається нез’ясованою. Палеоантропологічні дані вказують на локальні відмінності осілих мешканців на різних ділянках нижньодніпровського регіону. Ці дані представлені, головним чином, матеріалами Благовіщенського, Кам’янського, Каїрського та Мамайсуркінського ґрунтових могильників. За даними антропологів - Т.С. Кондукторової, Г.П. Зіневич, С.І. Круц і Л.В. Литвинової, незважаючи на деяку близькість, в кожному з цих могильників домінують різні антропологічні типи, які сформувалися, в цілому, зі слов’ян – нащадків полян і сіверян Середнього Подніпров’я, нащадків населення салтово-маяцької культури – алан і болгар, а також кочівників-половців. Відзначається подібність до аланських серій Північного Кавказу (Каїри, Мамай-Сурка).

Формування морфологічного типу середньовічного осілого населення нижнього Дніпра, за антропологічними даними, відбулось на основі слов’янського, іранського і тюркського населення. Слов’янський компонент переважав на Благовіщенському могильнику (чоловіки); аланський – на могильниках Каїри (чоловіки і жінки) і Мамай-Сурка (чоловіки); болгарський – простежується в серіях з Кам’янки (чоловіки і жінки), Каїр (жінки), Благовіщенки (жінки) і Мамай-Сурки (чоловіки і жінки). Деякий вплив справили кочівники, монголоїдна домішка більше відбилася на жіночій частині (Кам’янка, Благовіщенка, Мамай-Сурка).

Морфологічні відмінності між жінками і чоловіками свідчать, що міграції за часів Золотої Орди відбувались переважно за рахунок останніх. Серед жінок простежується схожість з населенням салтово-маяцької культури (болгари), а також сарматами Нижнього Подніпров’я. Все це вказує на те, що в період пізнього середньовіччя різкої зміни населення на півдні України не відбувалось. Міграційні хвилі як осілої, так і кочової людності, відмічаються з територій Кримського півострова, Північного Кавказу і Поволжя.

5.2. Культурно-торговельні зв’язки. Розгалужена мережа водних та суходільних комунікацій сприяла включенню населення Нижнього Подніпров’я в торговельні стосунки з іншими територіями ще за часів Київської Русі. Поряд з північним і південним напрямками торговельно-економічних зв’язків (Середнє Подніпров’я, Кримський півострів), що були притаманні для середини XIII – початку XIV ст. (речі християнського культу, прикраси “солхатської” ювелірної школи), з 1330-х рр. поширюється імпорт із поволзьких центрів Золотої Орди (вироби з кашину, орнаментовані дзеркала, наперстки, гольники).

Пожвавлення торговельного руху в цей період у широтному напрямку та входження регіону до ділянки Великого шовкового шляху справили значний вплив на населення пониззя Дніпра, втягнувши його в товарно-грошові відносини ординської держави, свідченням чого є знахідки монет в похованнях ґрунтових могильників і монетних скарбів. Поряд з посиленням економічних контактів (через Азак) з центральними регіонами Золотої Орди, деякі вироби потрапили в пониззя Дніпра разом із прийшлою людністю під час епідемії чуми і входження означеної території до складу Мамаєвої орди (золоті прикраси, деякі типи кераміки).

Осіле населення, пам’ятки якого знаходились на важливих шляхах, відігравало значну роль у зовнішній й внутрішній торгівлі Золотої Орди. Це добре простежується за матеріалами поховань ґрунтових некрополів, особливо тих, які були розташовані поряд з головними переправами через Дніпро. Окрім прямої торгівлі продуктами і виробами власного виробництва, осіла людність вела й посередницьку торгівлю з кочівниками. Останні були більш зацікавлені в цих стосунках, отримуючи від торгівлі та мита від купців значні прибутки.

5.3. Етно-конфесійний склад населення пониззя Дніпра. Етнополітична ситуація у Нижньому Подніпров’ї часів Золотої Орди сприяла впливам і співіснуванню різних конфесій, основними з яких були християнство, язичництво та іслам. Осіле населення належало до християнської віри православного напрямку. Вірогідно, християнами була й частина половців, але в більшості вони залишались язичниками, а основою їхніх вірувань був шаманізм.

В конфесійному аспекті прийшле населення належало до християн, язичників і мусульман. Поліконфесійністю та відповідно до цього віротерпимістю відзначались монголи, частина яких, окрім язичництва, сповідала й християнство. Впровадження ісламу як державної релігії в 1312/3 р. не призвело до релігійних переслідувань. Північнокавказькі алани додержувались грецько-візантійського християнства, але мали дуже поверхове уявлення про цю релігію. Тому збільшення кількості інвентарних поховань осілої людності регіону в золотоординський період, окрім впливу кочівників, слід пов’язувати з міграцією північнокавказьких аланів. Монголи, переселяючи останніх, намагались селити їх поряд з представниками місцевого населення, котрі в етно-конфесійному відношенні були близькі до переселенців. Поширення ісламу серед осілого населення відзначається на могильнику Верхня Криниця. На це вказують мечеті та характер будівель на окремих поселеннях. Аналіз кочівницьких поховань засвідчує співіснування різноманітних поховальних традицій, як язичницьких, так і мусульманських, що було обумовлено релігійною й етнічною строкатістю кочового населення Золотої Орди.

ВИСНОВКИ

У роботі наведено теоретичне узагальнення поховальних пам’яток Нижнього Подніпров’я часів Золотої Орди. Запропоновано новий погляд на характер і ступінь впливу прийшлих племен на поховальний обряд місцевого населення, визначено залежність етнокультурних проявів від динаміки розвитку західного крила Улусу Джучі.

Ґрунтові могильники нижньодніпровського регіону поділені на три хронологічні групи, кожна з яких мала свої відмінності. Планування, поховальний обряд і матеріальна культура пам’яток, що виникли за часів Київської Русі, близькі до слов’янських могильників XII-XIII ст. Середнього Подніпров’я, що свідчить про збереження у пониззі Дніпра основного масиву осілої людності.

Поряд з ними, у золотоординський період з’являються ґрунтові некрополі, що мали змішані й “східні” риси. Поява нових рис поховального обряду – викладки з каміння, підбої в конструкції могильних ям, випадки знешкодження небіжчика – пов’язані з міграціями у другій половині XIII ст. північнокавказьких аланів з територій Кримського півострову й історичної Аланії. Серед інвентарю значний відсоток складають матеріали з Криму, Поволжя, Подоння і Кавказу. Відмінності обряду поховання на окремих могильниках були обумовлені наявністю серед населення різних етнічних груп, що складалися зі слов’янського, іранського і тюркського компонентів. Пам’ятки зі “східними” рисами в матеріальній культурі й поховальному обряді вказують на міграцію в XIV ст. частини осілого мусульманського населення, а також окремих груп кочівників з Поволжя і Південного Уралу. Останні перейшли до безкурганного обряду під впливом переважаючого осілого населення, що сповідало християнство.

Вплив ординців позначився у поховальному обряді кочівників появою таких рис, як південна й північна орієнтації. На Правобережжі більш виразно зберігаються типи половецького поховального обряду, лівобережні пам’ятки в деяких випадках утворюють локальні варіанти із характерними лише для них ознаками, що дозволяє бачити в кожному з них окрему групу кочових племен. Це вказує на збереження основного масиву половецького населення, а відносна чистота типів поховального обряду – на міграцію кочівників зі сходу, які ще не вступили в контакт з місцевими мешканцями. Поряд з локальними відмінностями спостерігається й уніфікація поховального обряду, яка відбувається в умовах улусної системи під впливом ісламу, на ряді пам’яток відзначається поступове зникнення курганного обряду.

В золотоординській державі, коли степовий регіон став однією з ділянок Великого шовкового шляху, набувають значення магістралі, що йшли суходолом в широтному напрямку. Поряд з північним і південним напрямками торговельно-економічних зв’язків, з другої чверті XIV ст. поширюється імпорт з поволзьких центрів – орнаментованих дзеркал, прикрас, побутових речей, посуду. Деякі вироби (браслети “булгарського типу”, золоті прикраси) могли потрапити в регіон разом з частиною населення, яке переселилося сюди під час епідемії чуми та в період входження до складу Мамаєвої Орди. Найбільша концентрація поховальних пам’яток спостерігається біля перевозів через Дніпро, що були “торговельними вузлами”. На розвиток промислів вказують знахідки в похованнях рибальських гачків, ножиць, гольників, наперстків. Зацікавлені в отриманні продуктів землеробства і ремісничих виробів, кочівники брали безпосередню участь у внутрішній торгівлі. Спостереження, отримані при дослідженні інвентарю поховань, підтверджуються речами з поселень, скарбів та випадкових знахідок.

Знаходження Нижнього Подніпров’я у складі Золотої Орди обумовило дуже складну етнокультурну ситуацію. Значний взаємовплив відзначається між північнокавказькими аланами й осілими місцевими мешканцями, відносини останніх з кочівниками мали здебільшого риси культурно-торговельного обміну й не носили асиміляційного характеру, головною причиною чого була приналежність до різних релігійних конфесій і господарсько-побутового укладу.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

1.

Статті у наукових фахових виданнях:

2.

3.

4.

5.

6.

Статті у