НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ГРИЦЯК Ігор Андрійович

УДК 35:061.1ЄС

РОЗВИТОК ЄВРОПЕЙСЬКОГО УПРАВЛІННЯ

В КОНТЕКСТІ ВПЛИВУ

НА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

25.00.01 – теорія та історія державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

КИЇВ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант – | доктор юридичних наук, професор

ШАПОВАЛ Володимир Миколайович,

Представник Президента України в

Конституційному Суді України.

Офіційні опоненти: | доктор наук з державного управління, доцент

ТОКОВЕНКО Валерія Володимирівна,

Київський міжнародний університет,

завідувач кафедри соціології;

доктор наук з державного управління, доцент

МАЛИНОВСЬКА Олена Анатоліївна,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України, державний експерт.

доктор юридичних наук, професор

МУРАВЙОВ Віктор Іванович,

інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри порівняльного та європейського права;

Провідна установа -– | Інститут законодавства Верховної Ради України, відділ комплексних проблем державотворення,

м. Київ.

Захист відбудеться 9 березня 2006 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 у Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 8 лютого 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.К.Майборода

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Активна внутрішня і зовнішня політика України на початку третього тисячоліття є відповідною реакцією на світові глобалізаційні та євроінтеграційні процеси. Історія розвитку міжнародних відносин свідчить про безперспективність курсу на самоізоляцію, який призводить до техно-ло-гічного відставання, соціально-економічних і політичних втрат. Тому Україна бере активну участь в інтеграційних процесах, зокрема у тих, що відбуваються в Європейському Союзі, який є унікальним міждержавним утворенням із 25 дер--жав, що намагаються створити тісний економічний і політичний конгломерат, якому немає аналогів у світі.

Географічне положення України в центрі Європи та сусідство з Євро-пейським Союзом справляють певний вплив європеїзаційного характеру на різні сфери її суспільного життя, включаючи й сферу державного управління. Вони також відкривають цілком реальну перспективу спочатку асоційованого, а потім і повноцінного членства в Європейському Союзі, що відображено в державних стратегіях європейського вибору України. Ці та інші ключові обставини загострюють сьогодні потребу в посиленні державної політики європейської інтеграції, активізації практичних дій щодо виконання завдань, передбачених Угодою про партнерство й співробітництво між Україною та Європейським Союзом та Планом дій Україна – Європейський Союз.

Активній позиції нашої держави на європейській арені не може стояти на заваді нинішня конституційна криза в Європейському Союзі, яку зумовили, на думку експертів, організаційно-процедурні (тобто формальні) причини, а не змістові. Ратифікація Договору про запровадження Конституції для Європи має на меті юридично оформити Європейський Союз, уточнити його устрій, статус, природу відносин ЄС із державами-членами і державами-кандидатами, їх гро-ма-дянами, розмежувати повноваження в ЄС, сформувати нове законодавство. Договір засвідчує завершення еволюції європейської конструкції до високо-інтегро-ваного союзу держав. Новий Союз розглядається як міжнародне об’єд-нання держав, які, зберігаючи свою незалежність, для досягнення заздалегідь узгоджених цілей передають у колективне розпорядження Союзу частину своїх суверенних прав, зокрема і тих, що стосуються внутрішніх справ, а саме – питань економіки, ресурсів, фінансової політики тощо. Згідно з новітніми науковими підходами таке міжнародне об’єднання держав кваліфікується як сучасна конфедерація держав. Інакше кажучи, цілком можливо вважати, що Європейський Союз більшою мірою є державою, ніж недержавою, і має два рівні: рівень держав-членів (національний рівень) і рівень союзу держав-членів (наднаціональний рівень).

Питання, пов’язані як з управлінням у цілому, так і з державним управ-лінням в Європі зокрема, усе частіше стають предметом наукових досліджень, зумовлених невпинним розвитком процесу європейської інтеграції. Їх актуаль-ність та інтенсивність помітно підвищилися в останні роки насамперед у зв’язку з розширенням ЄС у травні 2004 р. та конституюванням інтеграційних про-цесів. Проте, якщо управлінські явища цих процесів спочатку в Європейських Спільнотах, а потім і в Європейському Союзі відображалися за допо-могою таких термінів, категорій і понять, як “governance”, “european governance” (англ.) – “врядування”, “правління”, “європейське врядування”, “євро-пейське правління”, “government”, “european government” (англ.) – “вла-да”, “орга-ни влади”, “європейська влада”, “європейські органи влади”, “admini” (англ.) – “управління”, “адміністрування”, “адміністрація”, “public admiin the European” (англ.) _“державне управління в Європі”, “governance in the European Union” (англ.) _“правління в Європейському Союзі”, то вже з 29 жовт--ня 2004 р. після підписання в Римі 25 державами-членами ЄС Договору про запровадження Конституції для Європи в науково-практичному обігу з’явилося поняття “європейське управління” (“european administration”), закріплене в ч. 1 ст. Ш-398 цього Договору: “відкрите, ефективне та незалежне європейське управління підтримує інституції, органи, відомства та агенції Союзу під час виконання їх завдань” Treaty establishing a Constitution for Europe. – Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities, 2005. – Р. 178..

Досліджуючи європейське управління як багатогранне, багатовимірне, складне й комплексне явище процесу європейської інтеграції, дисертант ви-ходив з того, що воно базується на правовій та інституційній системах ЄС, поєднує елементи структурних та функціональних виявів, поділяється на наднаціональний, національний, регіональний та місцевий рівні, а останніми ро-ками ще й зумовило виникнення такого феномена, як європейський адмі-ністративний простір.

Актуальність дослідження європейського управління має наукову, політичну, економічну та ідеологічну складові:

–

–

–

–

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер-таційне дослідження висвітлює результати наукових досліджень автора, здобуті при виконанні науково-дослідних робіт у Національній академії державного управління при Президентові України в межах комплексних наукових проектів за темами “Порівняльний аналіз підготовки державних службовців з питань європейської інтеграції в країнах Європи” (ДР – 0101U002905; ОК – 0205U006000), 2002 р., “Системи управління і координації політики європейської інтеграції: порівняльний аналіз” (ДР – 0103U006824; ОК – 0305U005129), 2003 р. та в Центрі правових і підприємницьких досліджень за темою “Науково-теоретичне обґрунтування змісту нормативної дисципліни “Дослідження систем управління” освітньо-професійної програми підготовки магістрів за спеціальністю “Державна служба”” (ДР – 0104U010305), 2004 р.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є тео-ре-тико-методологічний аналіз сутності й особливостей європейського управління як орієнтира для вдосконалення вітчизняної системи державного управління.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

–

–

–

–

–

–

–

–

–

Об’єктом дослідження є процес європейської інтеграції.

Предмет дослідження – європейське управління як явище процесу європейської інтеграції в контексті впливу на державне управління в Україні.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що євро-пейське управління продовжує свій розвиток у процесі європейської інтеграції, зокрема в умовах розширення Європейського Союзу, що триває, сприяє європеїзації вітчизняної системи державного управління, яка прискорить євроінтеграційний рух України.

Методи дослідження. Вибір методів дослідження зумовлений постав-леною метою та особливостями об’єкта пізнання. Для реалізації мети й завдань дослідження був використаний комплекс сучасних загальнонаукових методів і підходів, а саме: системний підхід та системний аналіз – для вивчення концеп-туальних підходів до процесу європейської інтеграції, європейського управління та державного управління в Україні; історичний і логічний методи – для аналізу літературних і документальних джерел в історичній ретроспективі, вивчення рівня розробки проблеми розвитку європейського управління у зарубіжній та вітчизняній науковій літературі; порівняльний аналіз – для порівняння різних концептуальних підходів до розвитку процесу європейської інтеграції, європейсь-ко-го управління та державного управління в Україні; структурно-функ-ціональний – для розкриття природи й особливостей функціонування багаторівневої системи європейського управління; контент-аналіз – для вивчення нормативно-правової бази Європейських Спільнот/Європейської Спільноти/Євро-пейського Союзу; діалектичний і комплексний аналіз та метод систематизації – для вивчення основ-них теорій, концепцій, ідей, поглядів, визначення вихідних умов, конкретизації напрямів та методики проведення дослідження; загальні методи аналізу й синтезу – індукція, дедукція, аналогія, композиція, декомпозиція – при розробленні теоре-тичної моделі європейського управління; методи абстракції та моделювання – для логічно-схематичної побудови рівневих моделей європейського управління.

Підготовка дисертації здійснювалася з використанням зарубіжних і вітчизняних наукових джерел, у тому числі Інтернет-ресурсів.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим комплексним системним дослідженням у науковій галузі державного управління в Україні, у якому автором отримано нові науково обґрунтовані результати про сутність і особливості європейського управління, його вплив на державне управління в Україні через застосування європейських підходів.

У дисертації вперше:

–

–

–

–

–

–

–

–

–

Удосконалено:

–

–

–

Дістали подальшого розвитку:

–

–

–

–

Практичне значення одержаних результатів насамперед полягає в тому, що основні теоретичні положення й висновки дисертаційної роботи втілено в управлінські рішення, нормативні акти, а саме в процесі:

–

–

Крім того, результати роботи використовувалися:

–

–

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане здобувачем самостійно, у ньому не використовувались ідеї або розробки, що належать співавторам, разом з якими були підготовлені окремі наукові публікації. Дисертація містить ідеї, положення, висновки та наукові результати, отримані безпосередньо автором, який є учасником їх упровадження.

Апробація результатів дослідження. Результати наукового дослідження оприлюднені автором на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах. Серед най-більш важливих з наукового погляду слід назвати такі конференції за між-на-родною участю: “Формування демократичного та ефективного державного управління в Україні” (Київ, 2002); “Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз” (Київ, 2002); “Проблеми адаптації зако-нодавства України до вимог Європейського Союзу” (Київ, 2002); “Адмі-ністративна реформа в Україні: шлях до європейської інтеграції” (Київ, 2002); “Економічні аспекти розширення НАТО” (Київ, 2002); “Адміністративна юстиція: проблеми та перспективи запровадження в Україні” (Київ, 2002); “Ефек-тивність дер-жавного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції” (Київ, 2003); “Права людини в Україні: стан справ, проблеми, перспективи” (Київ, 2003); “Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія, мето-до-логія та практика” (Львів, 2003); “Парламентсько-пре-зидентська форма правління: Україна та німецький досвід” (Київ, 2003); “Адміністративне право в контексті європейського вибору України” (Київ, 2004); “Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (Київ, 2004); “Розвиток суспільства” (Київ, 2004); “Нормативно-правове забезпечення процесів євроатлантичної інтеграції України” (Київ, 2004); “Міжнародне економічне співробітництво України (правові проблеми)” (Київ, 2004); “Регіональний та місцевий розвиток в Україні: виклики та можливості” (Київ, 2005); “Демократичний розвиток: ви-щі державні службовці та політико-адміністративні стосунки” (Київ, 2005); “Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державо-творення” (Київ, 2005); “Реформування територіальної організації влади: національний та міжнародний досвід” (Київ, 2005).

Матеріали дослідження апробовані автором також на таких кому-ні-кативних заходах в Україні, як: міжнародний науково-методологічний семінар “Європейські цінності в українському політичному процесі” (Київ, 2002); громадські слухання “Права людини в Україні у дзеркалі громадської думки” (Київ, 2003); ІХ Всеукраїнські муніципальні слухання “Житлово-комунальна реформа – першочергове завдання місцевого та регіонального розвитку” (Київ, 2003); круглі столи: “Правові засади демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави” (Київ, 2003); “Адаптація Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” до європейських стандартів” (Київ, 2004); “Проблеми адаптації українського законодавства до законодавства Європейського Союзу та напрями їх вирішення” (Київ, 2004); “Конституційна реформа в Україні: реалії та перспективи” (Київ, 2005); розширене засідання науково-методичної ради при Головдержслужбі України (Київ, 2004); міжнародний науково-практичний семінар “Європейські студії в школах України” (Київ, 2004); семінар “Нові тенденції та вплив європейської інтеграції на державну службу в Україні” (Київ, 2005); навчально-практичні семінари “Адаптація зако-нодавства України до законодавства Європейського Союзу” (Івано-Франківськ, 2005); “Євро-пейський вибір України. Стан, проблеми, перспективи” (Лу-ганськ, 2005).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено в пуб-лі-каціях загальним обсягом понад 50 обліково-видавничих аркушів, зокрема: у трьох монографіях, 2 з яких – колективні; у 24 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях; у п’яти навчальних посібниках, 3 з яких – колективні.

Серед публікацій, які додатково відображають результати дослідження, 17 надруковано в інших наукових та навчально-методичних виданнях, 14 – у тезах доповідей і в матеріалах конференцій.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Повний обсяг дисертації становить 412 сторінок, обсяг основного тексту – 367 сторінок, список використаних джерел складається з 386 найменувань. Дисертація містить 9 додатків, які розміщені на дев’яти сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, подано стислу характеристику сутності та стану розробки наукової проблеми, що вирішується; указано на зв’язок роботи з науковими напрямами досліджень Національної академії державного управління при Президентові України; визначено мету, зав-дання, об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження, охарактеризовано вико-ристані методи дослідження, ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача; наведено дані щодо апробації результатів дослідження, кількість публікацій за темою та розкрито структуру роботи.

У першому розділі – “Аналіз сучасного стану розвитку європейської інтегра-ції” – висвітлено концептуальні підходи до вивчення процесу євро-пейської інтеграції як основи європейського управління; досліджено розвиток теоретичних та методологічних засад європейської інтеграції в сучасній науковій думці; розкриті державні стратегії європейського вибору України; обґрунто-вано вибір напряму, концепцію та загальну методику дослідження.

Аналіз концептуальних і теоретичних підходів до вивчення процесу європейської інтеграції, природи та функціонування Європейського Союзу, а саме: функціонального, трансакціонального, неофункціонального, між-уря-до-вого, взаємозалежності, внутрішніх політичних процесів, ліберального міжурядового, багаторівневого правління, порівняльної політики, історичного інституціоналізму та нового інституціоналізму, з одного боку, засвідчує багатовимірність, багатогранність, комплексність, складність та динамічну еволю-ційність методологічної основи дослідження європейських реалій, а з другого – наявність фундаментальних теоретико-прикладних засад євроінтегра-ційного процесу як основи європейського управління. Виявлені підходи поділяють на категорії, виходячи з того, що за їх допомогою намагаються аналізувати й пояснювати. Установлено, що найпоширенішою є класифікація, за якою розрізняються: велика теорія, що намагається пояснювати процес інтеграції в цілому; мезотеорія (або середній ряд), яка робить спробу пояснювати аспекти функціонування ЄС (більшість теорій середнього ряду зосереджується, зокрема, на процесах політики); концептуалізація, що намагається охопити сутність ЄС у концептуальних термінах.

Визначено цілу когорту відомих західних теоретиків європейської інтеграції, до якої належать Д.Мітрані, К.Дойч, Е.Хаас, Л.Ліндберг, С.Шайн-гольд, Ф.Шміттер, С.Хоффманн, Ж.Ґаррет, Р.Кеохайн, Ж.Най, В.Уоллес, Г.Уол-лес, К.Вебб, С.Булмер, У.Сендолц, Д.Зайсман, Е.Моравчік, Г.Маркс, А.Збро-джіа, Д.Річардсон, Д.Вайлер, Е.Штейн, Д.Марч, Д.Олзен, К.Селен, С.Штейнмо, К.Армстронг, П.Піерсон, Дж.Трангольм-Міккельсен, А.Барлей, У.Maттлі, А.Міл-вард, Дж.Грієко, Д.Вінкотт, А.Форстер, А.Світ, С.Джордж, Дж.Maтларі, О.Валей, Б.Розамонд, М.О’Нейл, В.Шнайдер, Р.Родос, С.Гайкс, науковий доробок яких становить потужну теоретико-методологічну базу сучасних процесів у сфері європейської інтеграції.

Виявлено тенденцію до наукового пошуку в рамках великої теорії євро-пейської інтеграції, у якому лідирували американські вчені і який розпочався в 1950-х рр. після заснування Європейських Спільнот. Із середини 1980-х рр. ХХ ст. цей пошук був настільки інтенсивним, що спричинив дискусії про нові якості інтеграції та особливості її розвитку у складніших форматах, суть яких зво-дилася до двох домінуючих у теорії європейської інтеграції концепцій ранніх років: неофункціоналізму й міжурядовості. Неофункціоналістська концепція інте-грації, в основу якої покладено функціоналізм, зосереджує увагу на ру-шійних мотивах і чинниках функціонального й просторового поширення євро-пейської інтеграції. Згідно з теорією міжурядовості, що походить із реа-лістичної традиції в межах теорії міжнародних відносин, національні держави та їх уряди вважаються ключовими “акторами” в міжнародних справах.

Установлено, що у цей самий період широко використовувалися досягнення в межах теорії взаємозалежності, яка, хоч і не цілком зосереджена на європейській інтеграції, однак намагається пояснити причини й перебіг інтегра-ційного процесу. Теорія взаємозалежності розглядає як одну з основних складових європейської інтеграції не стільки її внутрішні елементи, скільки зовнішні фактори.

З’ясовано особливості теорії “середнього діапазону”, яка, виражаючи специфічні аспекти процесу європейської інтеграції, зазвичай зосереджується на тому, як функціонує ЄС, і передбачає два найважливіших підходи стосовно політики ЄС: новий iнституціоналізм і мережі політики. Новий інсти-ту-ціоналізм, стверджуючи, що у визначенні й досягненні кінцевих результатів ключову роль відіграють інституції ЄС, передбачає три аналітичних підходи: історичний інституціоналізм, раціональний вибір інституціоналізму й соціо-ло-гічний інституціоналізм. Підхід “мережі політики” використовується для відображення й аналізу процесів і результатів політики ЄС.

Установлено, що питання європейської інтеграції та реалії функціо-нування Європейського Союзу, національних систем державного управління постійно перебувають у центрі уваги передусім таких зарубіжних учених, як М.Азнар, Д.Ален, Г.Атаманчук, Д.Байєрс, Ж.Берко, Ж.Бландіньєр, Ф.де Брюке, A.Вебер, В.Весселс, Дж.Вигнон, К.Вінсенці, В.Волес, Г.Волес, Т.Вюртенбергер, Г.Гайбах, Д.Галліган, A.Гатьє, М.Гердеген, K.Гоетц, С.Гофман, С.Гоці, Г.Граббе, Ф.Гюнтер, К.Деммке, Д.Дінан, Г.Дірікс, Ч.Зіллер, Л.Ентін, К.Ердман, С.Кашкін, В.Кернз, С.Корец, Л.Крам, К.Ласок, Ж.Марку, П.Моргос, E.Мортен, C.Ніццо, Н.Нугент, Ж.-Л.Поже, П.Понзано, Г.Райт, А.Сендон, Г.Сідентопф, Д.Сімон, А.Татам, Б.Топорнін, Д.Файхурст, Ж.Ле Шательє, Ф.Шарпф та ін.

Різноманітні питання теорії і практики європейської інтеграції в контексті певних проявів її впливу на державне управління в Україні та актуальні проблеми національної системи державного управління досліджують вітчизняні вчені: В.Авер’янов, О.Андрійко, Ю.Бажал, Я.Базилюк, М.Білоусов, М.Борсук, З.Варналій, О.Власюк, Л.Гайдуков, А.Гальчинський, В.Геєць, В.Гор-булін, Р.Давидов, І.Бураковський, В.Денісов, С.Веселовський, С.Годун, Я.Жаліло, В.Кампо, М.Квят-ковський, І.Коліушко, О.Копиленко, В.Копійка, В.Кравченко, В.Крисаченко, В.Куйбіда, О.Кушніренко, О.Лит-виненко, Е.Лі-банова, О.Малиновська, В.Манжола, П.Мартиненко, М.Ми-кіє-вич, Т.Мотренко, В.Мунтіян, В.Муравйов, В.Опришко, А.Омельченко, О.Пав-люк, Ю.Пахомов, І.Піляєв, Р.Петров, С.Пирожков, М.Пітцик, В.Посе-ль-ський, М.Пухтинський, М.Селівон, А.Селіванов, В.Сороко, М.Степико, А.Ткаченко, А.Ткачук, В.Токовенко, А.Фас-то-вець, Є.Фишко, А.Філіпенко, О.Чалий, В.Шамрай, В.Шаповал, Ю.Шемшученко, Т.Шин-каренко, Л.Шкляр, Г.Яворська та ін.

Акцентовано увагу на дослідженнях учених Національної академії державного управління при Президентові України, які вивчають актуальні проб-леми реформування державного управління в Україні в контексті євро-пейської інтеграції. Це такі вчені, як В.Бакуменко, В.Бодров, В.Борденюк, В.Ва-ку-ленко, В.Воротін, С.Дубенко, Ю.Кальниш, О.Кілієвич, В.Князєв, І.Козюра, С.Кравченко, І.Кравчук, О.Лебединська, В.Луговий, В.Майборода, С.Май-борода, І.Надольний, Г.Немиря, Н.Нижник, О.Оболенський, С.Озірська, О.Оржель, О.Палій, А.Пойченко, В.Понеділко, Н.Протасова, О.Пухкал, Я.Ра-диш, В.Ребкало, В.Рижих, І.Розпутенко, В.Романов, О.Романюк, С.Серьогін, Г.Сит-ник, В.Ску-ратівський, І.Солоненко, Ю.Сурмін, В.Трощинський, А.Че-мерис, Ю.Шаров, В.Юрчишин та ін.

У контексті дослідження вищеназваних проблем особливе значення надається вивченню державних стратегій європейського вибору України. Виявлено, що головним зовнішньополітичним пріоритетом України в середньостроковому вимірі є отримання статусу асоційованого члена ЄС, а стратегічною метою України – набуття повноправного членства в ЄС. Стратегії європейського вибору України класифіковано на такі, що розроблені й ухвалені в період до початку 2005 р. і після нього, а також на такі, що за своїм змістом поділяються на загальні та конкретні.

Установлено, що європейська інтеграція є закономірним соціальним процесом, який відбувається завдяки різним впливам, зокрема й управлінським, стосовно різних сфер суспільного життя в державах-членах ЄС, у державах-кандидатах і в державах-претендентах на вступ до ЄС. Показано, що ви-никнення в процесі євроінтеграції різних проблем зумовлює потребу в їх успіш-ному розв’язанні, яке здійснює європейське управління через свою орга-нізаційну основу – інституційну систему. Доведено, що в цих управлінських відносинах інституції ЄС є суб’єктом управління стосовно держав-членів ЄС, держав-кандидатів і держав-претендентів на вступ до ЄС, які відіграють роль об’єкта управління. Суб’єкт та об’єкт європейського управління виявлені з допомогою підходу, який сприяв концептуальному розумінню того, що процес європейської інтеграції передбачає відповідні відносини між Європейським Союзом як міждержавним утворенням, з одного боку, та державами-членами, державами-кандидатами й державами-претендентами – з другого.

Здійснено теоретико-методологічний аналіз сутності й особливостей європейського управління як явища процесу європейської інтеграції шляхом з’ясування суспільно-політичної природи ЄС у контексті його державного устрою та форми правління.

Дослідження державного устрою Євросоюзу дають підстави ствер-джувати, що він більшою мірою є державою, ніж недержавою, і має два рівні: рівень держав-членів (національний рівень) і рівень союзу держав-членів (над-національний рівень). З огляду на це європейське управління має певні ознаки державного управління й складається з національного та наднаціонального рівнів.

Дослідження суспільно-політичної природи європейського управління крізь призму форми правління показало, що в Європейському Союзі функціонує форма правління, у якій поділ влади не лише відбувається за оригінальною схемою, а й постійно розвивається. Цей поділ забезпечує, з одного боку, повну незалежність законодавчих, виконавчих і судових органів ЄС, а з другого – припускає суміщення цими органами законодавчої, вико-навчої та судової функцій. Виявлено, що в процесі розвитку інcтитуційна система ЄС як організаційна основа європейського управління набула певних особливостей, зокрема суміщення функцій, поліцентричності структури, розподіленої лояльності та поділу влад.

З урахуванням сутності й особливостей європейського управління запропоновано таке його визначення: європейське управління – це правила, процедури й дії суб’єктів управління, тобто інституцій, органів, відомств та агенцій Союзу під час виконання їх завдань, що стосуються способів, за допомогою яких вони реалізують власні повноваження відповідно до природи, цілей, функцій, структури і принципів Європейського Союзу на основі відкритості, ефективності й незалежності.

У другому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження євро-пейського управління” – здійснено класифікацію й аналіз цілей Європей-сь-кого Союзу; досліджено його компетенційний механізм як одну з умов розвитку європейського управління та розкрито концептуально-нормативну обумов-леність розвитку європейського управління.

Застосовано підхід, за яким у європейському управлінні виявлено своєрідне “дерево цілей”, закріплених у засновницьких договорах спочатку Європейських Спільнот, а потім і Європейського Союзу. Це дало змогу встановити цільову спричиненість європейського управління. Показано, що у поєднанні із повноваженнями, компетенціями й функціями цілі виступають потужними мотиваторами євроінтеграційних дій.

Виявлено зв’язок між цілями і функціями в європейському управлінні. Завдяки цьому запропонована нова логічна схема для європейського управління з урахуванням поширеної в теорії й практиці державного управління формули, згідно з якою цілі й функції взаємо-обумовлені: цілі мають давати відповідь на запитання “що робити?”, а функції – “як робити?”. Дисертант увів у дану формулу як елемент запитання “де роби-ти?”, тобто на якому рівні – наднаціональному, національному, регіональному чи місцевому. Такий підхід базується на широко застосовуваній в європей-ському управлінні концепції багаторівневого управління та на повноваженнях і компетенціях, якими наділений кожний із зазначених рівнів: ексклюзивних (виняткових), які поширюються на ті сфери діяльності, де правові акти можуть ухвалюватись лише Спільнотою/Союзом; конкурентних, які є найтиповішим різновидом у межах ЄС; паралельних, що поширюються на такі сфери діяльності, де правові акти можуть прийматись і ЄС, і державами-членами (антимонопольне право, політика в галузі наукових досліджень і технологій, регіональна політика).

Дисертантом установлено своєрідний “діючий тандем” між цілями ЄС, з одного боку, та повноваженнями й компетенціями ЄС – з другого, в якому для до-сягнення цілей використовуються повноваження й компетенції із засто-су-ванням принципу субсидіарності й пропорційності. Показано, що завдяки цьому на практиці досягається досить ефективна співвіднесеність засобів із цілями.

Застосовано теоретико-правовий підхід, завдяки якому дослідження концептуально-нормативної обумовленості розвитку європейського управління здійснено за трьома напрямами: вивчення нормативно-правових засад розвитку європейського управління; класифікація джерел права Європейського Союзу та виявлення їх впливу на ефективність європейського управління; типологія принципів європейського управління як відображення дії acquis communautaire (тобто політико-правового доробку ЄС). Такий підхід зумовлений передусім досить складною природою права ЄС, яке в широкому розумінні включає всі правові норми, що діють у Євросоюзі (відоме як acquis communautaire), а у вузькому – правові норми первинного й похідного (або вторинного) законодавства.

Показано, що нормативно-правові засади розвитку європейського управ-ління, по суті, ґрунтуються на положеннях первинного неофункціоналізму, який передбачав спочатку “правову пов’язаність” між собою держав-членів Європейських Спільнот, а потім – і між самими Європейськими Спільнотами. Нормативно-правові засади мають відмінність, яка випливає із правової сутності Європейської Спільноти: вищезгадана сукупність правових норм ЄС (acquis communautaire) як структурована система послідовно й цілеспрямовано знаходила відображення й закріплювалася в засновницьких договорах стосовно інституційної системи як основи врядування, правління, управління. Саме спільна розробка й ухвалення відповідними інституціями через автономні правові механізми правових джерел, а потім і їх практичне впровадження в життя цими самими інституціями згідно із встановленими процедурами є сутнісною основою концептуально-нормативної обумовленості розвитку європейського управління.

Виявлено характерні особливості нормативно-правових засад розвитку євро--пейського управління, відображені, по-перше, у природі права Європейського Союзу, зокрема у верховенстві щодо національних правових систем держав-чле-нів, та в прямій дії всіх положень, що застосовуються до цих держав-членів та їх громадян; по-друге, не лише в праві ЄС як новій правовій системі, що харак-теризується своєю автономністю та внутрішнім узгодженням власних правових джерел, а й у специфічній природі співвідносності (характері зв’язків) між правовими нормами ЄС та національними правовими системами держав-членів.

Здійснено класифікацію джерел права ЄС з урахуванням того, що вона може проводитися за різними критеріями, в основу яких покладено різно-ма-нітні підходи, численні доктрини, теорії, концепції. З’ясовано, що залежно від того, яким класифікаційним критеріям віддається перевага, розрізняються системи джерел Паризького й Римських договорів, протиставляються джерела писані й неписані, внутрішні й зовнішні, первинні та похідні, норми, перед-ба-чені законодавчими документами та запроваджені практикою, йдеться про право ЄС у вузькому чи широкому розумінні, про правові джерела Євро-пей-ської Спіль-ноти чи правові джерела Європейського Союзу. Запропоновано для біль--шої чіткості й швидшого сприйняття дотримуватися спрощеної кла-си-фікації, згідно з якою джерела права ЄС поділено на основні, похідні та неписані.

На підставі аналізу й вищезазначеної класифікації зроблено висновок, що розвиток європейського управління відбувається в умовах постійного впливу на нього цілої низки стандартів, закріплених в acquis communautaire, роль яких відіграють неписані джерела права Євросоюзу, і насамперед адміністративного права, якими є відповідні принципи, визначені в державах-членах за їх спільною згодою в процесі інтеграції. Установлено, що відповідна типологія принципів базується на основних правах людини й міжнародного права, оскільки ці категорії прав належать до сукупності прав людини та громадянських свобод, що гаран-туються національними конституційними законодавствами й міжнародними інструментами захисту прав людини, серед яких ключову роль відіграє Євро-пейська конвенція із прав людини і які є одним з основних складників acquis communautaire. Виявлено, що типологія принципів права ЄС як відображення дії acquis communautaire на європейське управління об’єднує три групи: принцип захисту основних прав людини й принципи міжнародного права; прин-ципи, що випливають із концепції правової Спільноти; структурні прин-ципи, що відображають економічну й політичну структури Спільноти.

Принципи належного управління й безперервності державних та інших послуг, які входять до групи принципів, що випливають із концепції правової Спільноти (друга група), трактуються дисертантом не лише як прояви загальної вимоги дотримуватися права ЄС, але і як вплив acquis communautaire на європейське управління. До них відносять відкритість, участь, відповідальність, ефективність та узгодженість. Кожний із них важливий для встановлення демократичнішого й ефективнішого європейського управління та його подаль-шого розвитку. У сукупності вони є основою демократії й верховенства права в державах-членах, державах-кандидатах і державах-претендентах і засто-со-вуються на всіх рівнях управління – глобальному, європейському, національ-ному, регіональному й місцевому.

У третьому розділі – “Формування інституційної системи Європейсько-го Союзу як організаційної основи європейського управління” – досліджено со-ціально-історичні джерела виникнення й становлення інституційної системи Європейського Союзу; здійснено порівняльний аналіз згаданої системи в заснов-ницьких договорах; проаналізовано передумови виникнення європей-сько-го адміністративного простору та його особливості й роль у європейському управ-лінні; запропонована нова парадигма інституційної системи Європей-ського Союзу в Договорі про запровадження Конституції для Європи.

Дисертантом відображено еволюцію інституційної системи спочатку Європейських Спільнот (1951 р., 1957 р.), пізніше – Європейської Спільноти (1992 р.) і Європейського Союзу (1992 р.), яка набувала сучасної форми й змісту як організаційна основа європейського управління досить тривалий час. Аналіз її становлення й розвитку показав етапність, органічність і цілісність зв’язку із процесом європейської інтеграції, що дало змогу виділити тенденції інституціоналізації управління в ЄС. З’ясовано, що її юридичною базою стали засновницькі договори, які, крім того, багато в чому ще й визначили майбутнє інституційної системи. Здійснено класифікацію інституцій ЄС на основні і допоміжні з урахуванням виконання ними основних та допоміжних функцій.

Установлено, що формування інституційної системи ЄС розпочалося в межах Європейської Спільноти вугілля й сталі (ЄСВС), створеної в 1951 р. в результаті укладення Паризького договору. Початкова модель інституційної системи ЄС, закладена в договорі, включала п’ять інституцій: Вищий керівний орган (виконавча влада); Консультативний комітет (для Вищого керівного органу); Спеціальна Рада міністрів; Асамблея; Суд. Заснування в 1957 р. Рим-ським договором Європейської економічної спільноти (ЄЕС) і Євратому супро-воджувалося формуванням їх інституцій за моделлю ЄСВС, що цілком логічно привело до об’єднання в 1965 р. окремих і відповідальних за досягнення аналогічних завдань інституцій цих трьох спільнот з метою уникнення їх надмірної кількості, дублювання і паралелізму в процесі функціонування.

Виявлено легітимацію інституціоналізації управління в ЄС, зокрема внесеними Маастрихтським договором (1992 р.) змінами й доповненнями до Договору про Європейську Спільноту. Положення цього договору, а пізніше – Амстердамського (1997 р.) й Ніццького (2001 р.) договорів класифіковано у такі, що становлять “інституційні зміни” та “зміни політики”. Установлено, що перші не спричинили кардинальних нововведень, зате другі суттєво змінили призначення інституційної системи, а головне – функції її інституцій. Зокрема, були визначені нові процедури ухвалення спільних рішень, які передбачали більш відкритий спосіб, що забезпечував кращу їх сприйнятність і зрозумілість громадянами; відносини між Парламентом, Комісією, Радою Міністрів і Судом із часу їх заснування (1951 р.) суттєво змінилися в напрямі розширення інтересів та одночасного зменшення їх ізольованості й обмеження управ-лін-ської самостійності. З’ясовано, що дедалі активніше стало залучатися до управ-лінської діяльності через вироблення політики й ухвалення рішень все більше коло учасників, не пов’язаних із чотирма головними інституціями (засідання Євро-пейської Ради (ЄР), більш відомі як “саміти”, активна діяльність числен-них “груп інтересів і тисків” національних і міжнаціональних представників).

Показано, що в результаті інституціоналізації управління в ЄС було закріплено положеннями Маастрихтського й Амстердамського договорів певну модель вироблення політики та ухвалення рішень спочатку в рамках ЄСпт, а потім і ЄС, за якою Комісія пропонувала, Парламент радив, Рада вирішувала, а після прийняття закону Суд його тлумачив.

Виявлено тенденцію до подальшого вдосконалення інституційної системи ЄС після сприйнятої в 1995