МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

МАНДЗЯК ВІКТОР ПЕТРОВИЧ

УДК 930.1(477.83/.86)”18/19”

Історіографія українського національного руху в Галичині

ХІХ – початку ХХ ст.

Спеціальність 07.00.06. – історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ЛЬВІВ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор

Кондратюк Костянтин Костянтинович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри новітньої історії України

Офіційні опоненти: |

доктор історичних наук, професор

Крупський Іван Васильович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

професор кафедри радіомовлення і телебачення

кандидат історичних наук, доцент

Марущенко Олександр Володимирович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри історіографії та джерелознавства

Провідна установа: |

Інститут історії України НАН України, м. Київ

Захист відбудеться 30 січня 2007 року о 1300 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська,1, ауд. 220.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “29” грудня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої Вченої ради,

доктор історичних наук, професор Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На сучасному етапі становлення української нації та держави історіографія відіграє важливу роль в процесі формування національної свідомості суспільства, переосмисленні місця і ролі України в світовій історії. Особливо актуальною постає проблема утвердження історіографії українського національного руху ХІХ – початку ХХ ст. – рушійного механізму феномену національного відродження, ключовою функцією якого було поширення сучасної національної свідомості серед українського населення.

Важливою частиною даної проблеми стали здобутки історичної науки про розвиток українського руху в Галичині, яка перебувала у складі монархії Габсбургів. Без критичного оцінювання цього явища спроби формулювання сучасних концепцій історії України видаються проблематичними, натомість постання цілісної історіографії про національний рух галицьких українців ХІХ – початку ХХ ст. полегшить і прискорить даний процес.

Важливим завданням сучасної історіографії є подолання одновимірності методологій і стереотипів, які характеризують історіографічні праці минулого, формування ідеологічно неупередженого наукового пізнання української історії.

Таким чином, актуальність теми дослідження обумовлюється об’єктивною необхідністю підбиття підсумків розвитку історіографії українського національного руху в Галичині ХІХ – початку ХХ ст. Це активізує науково-теоретичні зусилля істориків у процесі поглибленого дослідження українського національного відродження, стимулює пошуки конструктивних підходів у вирішенні проблем, що вимагають залучення нових джерел і здійснення аналітичних узагальнень.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до науково-дослідної програми кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім. І.Франка “Західноукраїнські землі у ХІХ – ХХ століттях: політичний і соціально-економічний аспект”.

Метою дослідження є вивчення тенденцій розвитку історіографії українського руху в Галичині ХІХ – початку ХХ ст., узагальнення досягнень, дискусійних і малодосліджених питань. Зясування поставленої мети передбачає вирішити ряд завдань, а саме встановити:

-

-

-

-

-

-

Об’єкт дослідження – українська та зарубіжна історична наукова література, яка присвячена українському рухові в Галичині ХІХ – початку ХХ ст. та розкриває його окремі аспекти.

Предмет дисертаційної роботи – історичні знання і концептуальні засади, наукові зацікавлення та історіографічні напрями дослідження національного руху галицьких українців ХІХ – початку ХХ ст.

Методологія дослідження ґрунтується на принципах об’єктивності, світоглядного плюралізму та фахової відповідальності. При розв’язанні поставлених завдань використовується комплекс спеціальних методів дослідження. Метод історіографічного аналізу і синтезу дає змогу проаналізувати і систематизувати історіографічне надбання, виявити наявність певних концепцій і напрямів в трактуванні українського національного руху в Галичині ХІХ – початку ХХ ст. Метод актуалізації допомагає визначити новизну історичних знань, окреслити коло малодосліджених і невисвітлених питань, виділити перспективні теми для подальших наукових розробок. Порівняльно-історичний метод дозволяє не тільки розгорнути і поглибити панораму наукового бачення істориків певного періоду щодо розуміння процесів українського національного руху в Галичині ХІХ – початку ХХ ст., але й виявити міру тотожності й розбіжності в їх пошуках і підходах у вивченні даного явища, виявити дискусійні питання, розкрити особливості їх ідей та концепцій. Проблемно-хронологічний метод сприяє з’ясуванню взаємозв’язків в історіографічному процесі, що дозволяє вичленити основні етапи розвитку наукової літератури з історії національного руху галицьких українців ХІХ – початку ХХ ст., з’ясувати появу в ній якісно нових концептуальних змін.

Хронологічні межі роботи охоплюють період від кінця ХІХ до початку ХХІ ст., тобто період від часу виходу перших історичних праць до появи останніх наукових досліджень, в яких аналізується український рух в підавстрійській Східній Галичині.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській історіографії було проведено комплексний аналіз опублікованої літератури, з’ясовано концептуальні та методологічні принципи історичних досліджень, проаналізовано внесок українських і зарубіжних вчених у вивчення історії національного руху українців Галичини ХІХ – початку ХХ ст. Це сприяє поглибленню вивчення малодосліджених і дискусійних питань з даної тематики.

Науково-практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що положення і висновки можуть бути використані для з’ясування основних тенденцій розвитку української та зарубіжної історичної науки. Запропонований в дисертаційній роботі аналіз історичних концепцій доцільно застосовувати у викладанні загальних та спеціальних курсів української історіографії, при підготовці навчальних посібників.

Результати дисертації апробовані у чотирьох фахових статтях, виступах на Міжнародних наукових конференціях “Розвиток історичної науки в Україні (до 10-річчя незалежності України)” (Київ, 18 травня 2001 р.), “Українська історіографія на рубежі століть” (Кам’янець-Подільський, 25-26 жовтня 2001 р.), VII Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 17-18 травня 2002 р.), XVI конференції Наукового товариства ім. Т.Шевченка (Львів, 17-19 березня 2005 р.), XVIІ конференції Наукового товариства ім. Т.Шевченка (Львів, 16 березня 2006 р.).

Структура дисертації обумовлена специфікою наукової літератури з історії українського національного руху в Галичині ХІХ – початку ХХ ст., а також метою і завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних історіографічних джерел. Її обсяг становить 203 сторінки основного тексту та 55 сторінок бібліографії (538 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено його мету і завдання, об’єкт і предмет, окреслено джерельну базу, методологічні засади та наслідки апробації результатів дисертації. Розглянуто стан наукової розробки теми.

Історики УРСР Дядиченко В., Лось Ф., Сарбей В. Развитие исторической науки в УССР (1945-1970). – Київ, 1970; Санцевич А. Українська радянська історіографія (1945-1982). – Київ, 1984. головну увагу звертали на критику концепцій народницького і державницького напрямів, які визнавались ненауковими. Гострій критиці піддавались тези, що лягли в основу концепції національного відродження М.Грушевського: “винятковість” українського народу, “відрубність” його історії від російської, “безбуржуазність” українського суспільства, “єдиний потік” в розвитку української культури. Критикувалася також “теорія П’ємонту України”, тобто Галичини, яка стала центром українського соборницького руху.

Діаспорний вчений Б.Крупницький Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920-1950 рр.). – Мюнхен, 1957. дав побіжний аналіз української радянської історіографії в галузі дослідження становища західноукраїнських земель в складі імперії Габсбургів. Історик наголосив на її провідній тезі: підкреслення загальної відсталості Галичини від Наддніпрянщини, щоб, таким чином, заперечити твердження про неї як “П’ємонт України”. Викликає інтерес спроба С.Єкельчика Єкельчик С. Пробудження нації: до концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст. – Мельбурн, 1994. подати різні концептуальні підходи вітчизняних і діаспорних істориків в дослідженні українського руху ХІХ – початку ХХ ст. Вчений вказує на термінологічну відмінність між поняттями національне відродження і національний рух, так як перше поняття часто несе культурне, а друге – соціальне навантаження.

Важливими, у контексті дослідження, є історіографічні праці теоретичного характеру сучасних українських вчених В.Сарбея Сарбей В. Дещо про історіографію і концепцію українського відродження // Сарбей В. Національне відродження України. – Київ, 1999. – С. 17-28., Л.Зашкільняка Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. – Львів, 1999., В.Кравченка Кравченко В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина ХІХ ст.). – Харків, 1996., Я.Дашкевича Дашкевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // М.Грушевський і українська історична наука. Збірник матеріалів конференцій. – Львів, 1999. – С. 65-85., в яких простежено розвиток історичної науки впродовж ХІХ – ХХ ст.

Цінним історіографічним фактом стала монографія К.Кондратюка Кондратюк К. Українська історіографія ХІХ – початку ХХ століть: основні напрями і концепції. – Львів, 2002., в якій аналізується доробок українських істориків романтичного, народницького і державницького напрямів. Як зазначає вчений, такий поділ істориків за напрямами є доволі умовним – він відображає, насамперед еволюцію методологічних принципів національної історіографії ХІХ – початку ХХ ст., що пройшла етап свого ідейно-концептуального та організаційного становлення.

Загальні тенденції розвитку історіографії даної теми представлені у праці І.Колесник Колесник І. Українська історіографія (XVIII – початок ХХ століття). – Київ, 2000., яка з’ясовує зміст українського національного відродження в трактуванні народницького, державницького, неонародницького і модерністського напрямів, відповідно: як процес зближення української інтелігенції із власним народом, що є носієм національного елементу; як ідейний рух, представником якого виступає панівна верства; як процес перетворення етнолінгвічної спільноти у свідому політико-культурну спільноту; як процес самоусвідомлення етносу як нації. З цього переліку випала радянська історіографія, для якої, на думку вченої, дана тема була ідеологічним табу і політично небезпечною проблемою.

Стан і перспективи сучасних наукових розробок з історії України ХІХ – початку ХХ ст. розкриваються в публікаціях О.Реєнта Реєнт О. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: стан і перспективи наукової розробки // Реєнт О. Перечитуючи написане. – Київ, 2005. – С. 80-119; Його ж. Ідея соборності України і спроби її реалізації в ХІХ – ХХ ст. // Реєнт О. Перечитуючи написане. – Київ, 2005. – С. 227-239.. Історик аналізує внесок діаспорних і вітчизняних вчених, передусім науковців Інституту історії України НАН України, у формування науково-теоретичних концепцій і вивчення важливих аспектів національного відродження, звертає увагу на дискусійні питання, які існують в українській історіографії національного руху ХІХ – початку ХХ ст. О.Реєнт виокремлює в сучасній вітчизняній історіографії два погляди на сутність українського руху: перший, який адаптовує колишні радянські методологічні підходи до сучасних методів наукового пізнання, та другий, який розробляє нові концепції на основі застосування цікавих ідей та використання нових документальних матеріалів.

Певне зацікавлення викликають статті сучасних українських вчених, в яких висвітлюються історіографічні здобутки окремих проблем українського руху в Галичині ХІХ – початку ХХ ст. Чорновол І. Українці в Галицькому сеймі: історіографічні, методологічні й політичні аспекти дослідження // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, духовність. – 2000. – Вип. 7. – С. 160-165; Аркуша О. Галицький сейм у висвітленні сучасної польської історіографії // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2001. – Вип. 9. – С. 339-369; Мудрий М. Національно-політичні орієнтації в українському суспільстві Галичини австрійського періоду у висвітленні сучасної історіографії // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2002. – Вип. 37. – Ч. 1. – С. 465-500. І.Чорновол вказує на зародження наукового інтересу до теми українського парламентаризму в підавстрійській Галичині, спричиненої пропагандою ідей демократії в Україні. О.Аркуша проаналізувала внесок сучасної польської історіографії в дослідження діяльності Галицького сейму, зокрема у вивчення історико-правових засад і етапів його функціонування, ідеологічно-політичних позицій польських угруповань, причин польсько-українського конфлікту на фоні роботи сейму. Здобуткам сучасної історіографії в дослідженні національно-політичних орієнтацій галицьких українців (австрофільство, полонофільство, русофільство, народовство) присвячені публікації М.Мудрого. Вчений наголошує на ключових моментах для подальшого вивчення цих орієнтацій і робить висновок, що українська історіографія повинна звільнитися від політичної кон’юнктури, відмовитися від пошуків єдиноправильного історичного розвитку української нації.

Таким чином, огляд стану наукової розробки теми показує, що вона перебуває у центрі уваги багатьох дослідників, однак не знайшла свого достатнього і всестороннього опрацювання.

В першому розділі “Український національний рух в Галичині ХІХ – початку ХХ століть в західноукраїнській історіографії першої половини ХХ століття” проаналізовано праці галицьких істориків українофільського та русофільського спрямування. Характерними рисами тогочасної історіографії було панування позитивістського методу досліджень, прімордіалістської концепції утворення нації (звідти використання термінів відродження або пробудження), існування народницького і державницького напрямів, а також значна заідеологізованість історіографічної думки.

Чільним представником народницького напряму був М.Грушевський, що розглядав національне відродження як процес зближення української інтелігенції з власним народом. Розвиток національного руху в Галичині подавався істориком хвилеподібно: діяльність Перемишльського товариства священиків і “Руської трійці” – спад 1840-х рр. – революція 1848 р. і політика Головної руської ради – занепад 1850-х рр. – активізація українофільського руху в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. М.Грушевський відзначав вагомий вплив зовнішніх чинників: слов’янського відродження, польської революційності, наддніпрянського культурного життя. На думку вченого, напередодні Першої світової війни Галичина втратила першість в українському русі на користь Наддніпрянщини, де політико-культурна ситуація стала більш сприятливою.

Серед плеяди істориків Львівської школи – учнів М.Грушевського – слід виокремити І.Крип’якевича, який відійшов від народницьких позицій свого вчителя і розробив державницьку концепцію, в основі якої була не тільки історія народу, але й боротьба народу під проводом провідної верстви за власну національну незалежність. Історик виділив два етапи українського руху в Галичині: культурно-освітній (до 1848 р.) і громадсько-політичний (1848-1914 рр.). І.Крип’якевич вказав на поступове розширення його соціальної бази: спочатку головну роль відігравало духовенство (до середини ХІХ ст.), пізніше – світська інтелігенція, а від 1880 р. – народні маси, передусім селянство. Вчений твердив, що під дією зовнішніх чинників та завдяки внутрішній консолідації національних сил Галичина на початку ХХ ст. вийшла на чільне місце в історії України.

Історики першої половини ХХ ст. започаткували дослідження проблем соціальної, військової і політичної історії Галичини, пов’язаної з революційними подіями 1848-1849 рр. Кревецький І. Помічні днї. Причини до історії панщини в Галичині в ХІХ ст. // Записки історико-фільологічної секції Наукового товариства імені Шевченка. – 1907. – Т. LXXVІ. – С. 143-155; Його ж. Батальйон руських гірських стрільців. 1849-1850 // Записки історико-фільологічної секції Наукового товариства імені Шевченка. – 1912. – Т. CVII. – С. 52-73; Його ж. Проби організовання руських національних гвардій в Галичині 1848-1849 // Записки історико-фільологічної секції Наукового товариства імені Шевченка. – 1913. – Т. СХІІІ. – С. 77-146; Голубець М. Полум’яний 1848 рік. – Львів, 1929. , вивчення москвофільської Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства. – Львів, 1935; Тишинська Є. Погодін і Зубрицький // Записки історико-фільологічної секції Наукового товариства імені Шевченка. – 1912. – Т. CХ. – С. 101-122. та радикальної течій Студинський К. Іван Франко і товариші в соціалістичнім процесі 1878 р. // Записки історико-фільософської секції Наукового товариства імені Шевченка. – Б. М. В., Б. Р. В. – С. 56-114., висвітлення боротьби за український університет Мудрий В. Боротьба за огнище української культури в Західних землях України // Мудрий В. Змагання за українські університети в Галичині. – Львів-Нью-Йорк: Наукове товариство імені Шевченка, 1999. – С. 19-122., діяльності українських послів Левицький К. Українські політики: Сильвети наших давніх послів і діячів. – Львів, 1936. – Ч. І; 1937. – Ч. ІІ., культурних взаємин між галицькими і наддніпрянськими діячами Дорошенко В. Галичина й Велика Україна. Зв’язки й зносини наддніпрянських українців із наддністрянськими та участь їх у культурнім і громадськім життю Галичини (Короткий історичний огляд) // На вигнанні: Альманах. – 1925. – С. 5-23; Його ж. Взаємини Наддніпрянщини і Наддністрянщини // Альманах “Нового часу” на рік 1938. – Львів, 1937. – С. 37-46..

Характерною ознакою історіографії першої половини ХХ ст. було існування значної кількості історико-літературознавчих досліджень, виконаних групою вчених, об’єднаних навколо НТШ (О.Терлецький, І.Франко, І.Свенцицький, М.Тершаковець, В.Щурат, М.Возняк), які вивчали національне відродження в контексті літературно-культурного розвитку Галичини.

Окрім фахових досліджень, історіографія була представлена рядом науково-популярних праць, виданих в роки Першої світової війни. Їх автори (В.Гнатюк, М.Лозинський) наголошували, що завдяки австрійському конституційному ладові галицьким українцям вдалося перетворитися з етнографічної маси в повноцінну націю, незважаючи на домінування польських політичних сил.

Поряд з історіографією українофільського спрямування існувала також русофільська історіографія, представники якої групувалися навколо Ставропігійського інституту. Відомим істориком цього спрямування був Ф.Свистун. У своїх роботах Свистунъ Ф. Гр. Агеноръ Голуховскій и Галицкая Русь въ 1848-1859 гг. – Львовъ, 1901; Его же. Прикарпатская Русь подъ владђніемъ Австріи (1850-1896). – Б. М. В., 1970. він наголошував на тезі, що галицькі русини належали до складу “общерусского” народу, процес їх національного пробудження був органічно пов’язаний саме з відродженням “общерусскої” свідомості. Національні інтереси галицьких русинів представляло тільки старорусинство, якому протистояли штучно створені австрійцями й поляками народовці, що прагнули прищепити українофільську свідомість.

У другому розділі “Суспільно-політичне життя в Галичині ХІХ – початку ХХ століть в оцінках істориків УРСР” аналізуються публікації, які віддзеркалюють радянську концепцію національного руху галицьких українців, що була єдиною без будь-яких альтернативних проявів. Радянська історіографія користувалася методом історичного матеріалізму і при такій методології національні рухи втрачали першість у формуванні націй.

Існував жорсткий цензурний контроль, особливо в історичній науці, що мала виконувати більшою мірою виховно-пропагандистську, а не науково-пізнавальну функцію, тобто історики вимушено чи з переконань використовували ідеологічні штампи та ярлики стосовно певних явищ, процесів, або персоналій, вивищували роль російського культурного і політичного чинника в розвитку українського руху в Галичині.

Радянська концепція була однією з модерністських версій націотворення, згідно з якою нація утворилася в середині ХІХ ст. внаслідок розвитку капіталістичних відносин, а не завдяки поширенню національної свідомості. Національний рух в радянській історіографії поступався на користь соціально-економічного і революційного рухів, та був підмінений терміном суспільно-політичний рух. Його розвиток у Галичині ХІХ – початку ХХ ст. розкривався з точки зору класового антагонізму, коли в суспільстві виділялися два протилежні класи – “експлуататорів” і “трудящих народних мас”, між якими співпраця не могла існувати в принципі і своїх союзників вони шукали в тотожних класах інших націй, насамперед галицьких поляків. Відповідно в радянській історіографії постала апологетика інтернаціональних відносин.

Український рух в Галичині ХІХ – початку ХХ ст. в радянський час не став самостійним об’єктом вивчення істориків, а був складовою частиною планових тем дослідників, які займалися вивченням тодішньої суспільно-політичної думки, громадсько-політичного життя, етносоціальних і міжнаціональних відносин. Об’єктами наукових зацікавлень вчених 1950-1980-х рр. стали теми, пов’язані з діяльністю “Руської трійці” та культурно-освітніх діячів першої половини ХІХ ст. Гербільський Г. Передова суспільна думка в Галичині (30-і – середина 40-х років ХІХ ст.). – Львів, 1959; Його ж. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині ХІХ століття. – Львів, 1964., революційними подіями 1848-1849 рр. у Галичині Косачевская Е. Восточная Галиция накануне и в период революции 1848 г. – Львов, 1965; Стеблій Ф. Революції 1848-1849 рр. у Європі і Україна. – Київ, 1973., розвитком суспільно-політичного руху в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Довгаль І. Вплив російської революції 1905 року на розвиток революційного руху в Галичині. – Київ, 1952; Осечинський В. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. – Львів, 1954; Компанієць І. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку ХХ ст. (1900-1919 роки). – Київ, 1960; Трусевич С. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-70-х роках ХІХ ст. – Київ, 1978; Макарчук С. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. – Львов, 1983., діяльністю Галицького сейму Кульчицкий В. Галицкий сейм в системе колониального аппарата Австро-Венгрии: Автореф. дисс. ... канд. ист. наук. – Москва, 1953; Его же. Политический аппарат колониального управления Восточной Галицией (вторая половина ХІХ – начало ХХ в.): Автореф. дисс. ... доктора ист. наук. – Киев, 1970., зародженням москвофільства Малкин В. Русская литература в Галиции. – Львов, 1957; Макарчук С. Галицьке москвофільство в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. – 1990. – Вип. 16. – С. 101-107. і радикальної течії Кугутяк М. Радикальна партія в Східній Галичині // Український історичний журнал. – 1990. – № 10. – С. 55-63..

Цілісну картину розвитку українського руху в Галичині ХІХ – початку ХХ ст. було розкрито лише в окремих розділах синтетичних “Історій Української РСР”, а також колективної монографії “Торжество історичної справедливості” Торжество історичної справедливості. Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській радянській державі. – Львів, 1968.. Згідно з радянською концепцією, він розвивався поступально: від культурно-освітньої діяльності окремих представників нижчого духовенства та світської інтелігенції до масового політичного руху трудящих мас, головною метою якого стала боротьба проти соціального і національного гніту. Істориками наголошувалося, що всередині українського національного табору відбувалося протистояння між реакційними (вище духовенство, народовці і москвофіли) та прогресивними силами (трудящі маси на чолі з революціонер-демократами).

Третій розділ “Діаспорна та зарубіжна історіографія українського національного руху в підавстрійській Східній Галичині” містить аналіз праць істориків діаспори та зарубіжжя.

Діаспорним дослідженням середини ХХ ст. притаманний був державницький напрям, що ґрунтувався на методологічних засадах позитивізму. Характерними рисами методології державницької історіографії на еміграції стали: панування прімордіалістської концепції націотворення, наголос на провідній ролі культурних і політичних еліт у процесі здобуття незалежності та поширенні національної свідомості, оперування терміном національне відродження щодо періоду від скасування Гетьманщини до початку Першої світової війни, головною метою якого було відновлення втраченої державності.

Для робіт діаспорної історіографії останньої чверті ХХ – початку ХХІ ст. Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2-х томах. Т. 1. – Київ: Основи, 1994. – С. 413-444; Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. – 1991. – № 3. – С. 97-107; Субтельний О. Україна: історія. – Київ, 1992; Химка Д. П. Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині (1860-1890). – Київ, 2002. – 328 с.; Himka J.-P. Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century. – Edmonton,-London- New York, 1988; Ejusd. Religion and Nationality in Western Ukraine. The Greek Catholic Church and the Ruthenian Movement in Galicia, 1867-1900. – Montreal-Kingston-Ontario-London-Ithaca, 1999. характерним є панування модерністської концепції націотворення, наголос на економічній та соціальній складових цього процесу, трактування національного відродження як процесу поширення національної свідомості, розгортання національної інтеграції, кінцевою метою якого було створення сучасної української нації.

Діаспорна історіографія розглядала український рух в Галичині як сукупність культурно-політичних конфронтацій (українсько-польської, народовсько-русофільської, консервативно-радикальної) та як процес, що перебував під впливом зовнішніх факторів, які сприяли перетворенню краю на “П’ємонт України”.

З конкретної проблематики діаспорна історіографія краще розкрила аспекти, пов’язані з участю галицького селянства і греко-католицької церкви в процесі національного відродження, формуванням радикальної течії, виникненням кооперативного руху, що став фінансовою опорою українського руху в Галичині напередодні війни. Заслуговують на увагу висновки І.-П.Химки щодо основних причин інтеграції селянства в українську націю та перетворення його на головну опору національного руху: трансформація соціальних конфліктів на селі у соціонаціональні; участь селян у виборчих кампаніях; проведення масових віч, відкриття національних установ і поширення газет; активна діяльність провінційної інтелігенції – посередника між селянами і керівництвом національного руху Himka J.-P. Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century. – Edmonton-London, 1988..

Сучасні діаспорні історики розглядають всі національно-політичні орієнтації елементами національного руху галицьких українців, що аналізується в контексті боротьби між народовською і русофільською течіями. Наприклад, П.-Р.Магочі наголошує на протистоянні українофілів (представників “взаємовиключених свідомостей”) з двома варіантами “ієрархії численних лояльностей” (старорусинами і русофілами) Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. – 1991. – № 3. – С. 97-107., а І.-П.Химка вказує на поділ інтелігенції між двома “конструкціями” – українською і всеросійською, які мали свої версії мови та історії, громадські організації та періодичні видання Himka J.-P. The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Flights in Almost All Directions // Inelectuals and the Articulation of the Nation. – Ann Arbor, Mich., 1999. – P. 109-164..

Діаспорна історична наука характеризується наявністю певних розбіжностей. По-перше, це бачення головної мети національного руху в ідеї проголошення самостійності України або в поширенні національної свідомості. По-друге, це неоднозначне ставлення до духовенства, що проявилося в оцінці його як національної еліти або верстви, яка не мала національних ідеалів, особливо в першій половині ХІХ ст. По-третє, це двояке ставлення до русофільства, трактування його як антиукраїнського руху або консервативної течії національного руху.

Важливим внеском діаспорної історіографії стали наукові розробки з питань періодизації та термінології українського руху, що були пов’язані з потребою “вписати” історію України в загальноєвропейський контекст, показати загальну типовість її розвитку, яка була притаманна для аналогічних рухів народів Східної Європи ХІХ – початку ХХ ст.

Польська історіографія часто розглядала український рух в Галичині в рамках вивчення “польського питання” в Габсбурзькій імперії. Для історіографії початку ХХ ст. характерним було проголошення українського руху витвором ворогів польської державності. Натомість історики міжвоєнної доби наголошували на позитивних сторонах польсько-української співпраці, підкреслювали спільні традиції обох народів Василевський Л. Україна та її проблеми. – Аделаїда, 1988..

Сучасна польська історична наука трактує український рух як самостійне національне явище, дослідники намагаються схвалювати спроби співпраці та критикувати прояви конфронтації між обома націями в підавстрійській Галичині. Більше уваги приділяється вивченню процесів зародження українського руху в Галичині, аналізу ролі русофільства і полонофільства в націотворчих процесах, дослідженню українсько-польських відносин у крайовому сеймі та в контексті урядової політики на зламі ХІХ – ХХ ст. Buszko J. Sejmowa reforma wyborcza w Galicji 1905-1914. – Warszawa, 1956; Kozik J. Ukraiсski ruch narodowy w Galicji w latach 1830-1848. – Krakуw, 1973; Ejusd. Miкdzy reakcj№ a rewoluci№. Studia z dziejуw ukraiсskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848-1849. – Warszawa-Krakуw, 1975; Serczyk W. Historia Ukrainy. – Wrocіaw-Warszawa-Krakуw-Gdaсsk, 1979; Gruchaіa J. Rz№d austriacki i polskie stronnictwa polityczne w Galicji wobec kwestii ukraiсskiej (1890-1914). – Katowice, 1988; Wereszycki H. Historia polityczna Polski 1864-1918. – Wrocіaw-Warszawa-Krakуw-Gdaсsk-Јodџ, 1990; Ziкba A. Gente Rutheni, natione Poloni. Z problematyki ksztaіtowania siк ukraiсskiej њwiadomoњci narodowej w Galicji // Prace Komisji Wschodnioeuropejskej. – Krakуw, 1995. – T. II. – S. 61-77; Partacz Cz. Od Badeniego do Potockiego: Stosunki Polsko-Ukraiсskie w Galicji w latach 1888-1908. – Toruс, 1996; Moklak J. Moskwofilstwo (moskalofilstwo) i rusofilstwo. Uwagi o terminologii. W zwi№zku z artykulem Andrzeja A. Ziкmby // Studia Historyczne. – 2000. – Т. XLIII. – Zesz. 4 (171). – S. 701-712.

В польській історіографії надалі залишаються дискусійні моменти. Зокрема, це проявляється в трактуванні українського руху в Галичині як інтриги російської чи австрійської політики, або самостійного фактору в процесі національного відродження; наголошення на зовнішніх чинниках його розвитку або підкреслення його внутрішніх трансформацій; використанні термінів “русофільство” або “москвофільство” на означення консервативної течії в українському русі; в різних підходах щодо розуміння урядового австрійського фактору в польсько-українських стосунках.

Український рух в підавстрійській Галичині привертав увагу російських істориків. Традиції історичної науки імперської доби продовжила російська історіографія на еміграції Ульянов Н. Украинский сепаратизм. – Москва, 2004.. У ній переважало шовіністичне ставлення до українофільського руху, що зображався проявом сепаратизму, штучно створеного ворогами “єдиної Росії”. Справжнім національним рухом проголошувалося русофільство – течія російського національного відродження в Галичині.

В сучасній російській історіографії оформилося два погляди на сутність українського руху в Галичині: перший Пашаева Н. Очерки истории русского движения в Галичине ХІХ – ХХ вв. – Москва, 2001. трактує його в контексті розвитку русофільства – “русского движения” в краю, а другий Миллер А. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). – СПб., 2000. наголошує на альтернативності двох національних орієнтацій – української та російської, які були “імпортовані” з території Російської імперії в 1830-1840-х рр.

Чеські, німецькі та австрійські історики проаналізували окремі проблеми українського руху в Галичині: чесько-українські зв’язки під час “весни народів” Hostiиka V. Spoluprбce Иechu a haliиskэch Ukrajincuv letech 1848-1849. – Praha, 1965., розвиток русофільства Wendland А. V. Die Russophilen in Galizien. Ukrainische Konservative zwischen Цsterreich und RuЯland 1848-1915. – Wien, 2001., діяльність представництв галицьких партій в імперському парламенті Binder H. Galizien in Wien: Parteien, Wahlen, Fraktionen und Abgeordnete in Ьbergang zur Massepolitik. – Wien, 2005.. Цінними для дослідження національних рухів недержавних народів стали висновки М.Гроха Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe. A Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups among the Smaller Nations. – Cambridge, 1985., що виділив три його фази: академічну, культурницьку і політичну. А.Каппелер Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 1992. – Вип. 1. – С. 104-119. на основі цієї типології порівняв український рух в Галичині та Наддніпрянщині. Він вказав, що Галичина, єдина з усіх регіонів України, вступила до політичної фази і така несинхронність змусила українців обох частин вести об’єднавчу політику.

У четвертому розділі “Український національний рух в Галичині ХІХ – початку ХХ століть в інтерпретації сучасних українських істориків” наголошено, що в умовах незалежності історична наука поступово позбавилася провінціалізму, притаманного їй у радянську добу. Розширилася джерельна база сучасних досліджень, стали доступними праці зарубіжних науковців і вчених діаспори, налагодилася міжнародна наукова співпраця. Дослідження з історії українського руху в Галичині стали складовими частинами планових тем наукових установ, що стосуються культурно-політичних і соціально-економічних аспектів розвитку західноукраїнських земель впродовж ХІХ – ХХ ст. Серед наукових установ потрібно виділити Львівський національний університет ім. І.Франка, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, Прикарпатський університет ім. В.Стефаника, Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Вони видають ряд періодичних видань, в яких публікуються нові розвідки з питань національного руху галицьких українців австрійського періоду.

Йде процес формування концепції національного відродження, де пануючими виступають два погляди, представлені у наукових працях В.Сарбея та Я.Грицака Сарбей В. Національне відродження України. – Київ, 1999; Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.: Навчальний посібник. – Київ, 2000.. Обидва історики є прихильниками модерністської теорії націотворення, згідно з якою сучасна українська нація зароджується наприкінці XVIII ст. на основі домодерного українського народу і формується впродовж ХІХ – початку ХХ ст. Вчені вважають, що український рух пройшов три етапи свого розвитку: кінець XVIII ст. – середина 40-х рр. ХІХ ст., середина 1840-х – 1880-ті рр., 1890-ті рр. – 1914/1917 р. Вони відрізнялися між собою соціальним складом учасників, супроводжувалися поступовим поширенням національної свідомості на нижчі верстви суспільства, еволюцією державницьких ідей від автономізму до самостійності. Відмінності у поглядах істориків полягають у різних баченнях першопричин націотворення (соціально-економічні чи культурно-політичні), оцінюваннях діяльності галицьких народовців і москвофілів, відзначенні популярності радикальної чи націонал-демократичної партій серед галицьких українців. Слід відзначити суперечність у розумінні закінчення періоду національного відродження: якщо Я.Грицак вважає, що він закінчився початком Першої світової війни, коли нація сформувалася лише в Галичині, то В.Сарбей вказував на 1917 р., коли розпочалася національно-демократична революція.

У сучасній українській історіографії поглиблюються дослідження окремих аспектів українського руху в Галичині. Вивчається діяльність членів “Руської трійці” Шашкевичіана: Маркіян Шашкевич і українське національне відродження. – Львів, 1993; Шашкевичіана. – Львів-Броди-Вінніпег, 1996. – Вип. 1-2; Шашкевичіана. – Львів-Вінніпег, 2000. – Вип. 3-4., сутність основних течій національного руху Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХІХ – на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 1999. – Вип. 34. – С. 231-268; Мудрий М. Австрорусинство в Галичині: спроба окреслення проблеми // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2000. – Вип. 35-36. – С. 571-604; Його ж. Юліан Лаврівський (1821-1873): портрет галицького полонофіла // Lwуw: miasto-spoіeczeсstwo-kultura. – Krakуw, 2005. – T. V. – S. 37-65; Середа О. Формування національної ідентичності: ранні народовці у підавстрійській Східній Галичині (1860-1873): Автореф. дис. ... доктора філософії зі спеціальності історія, подготований для переатестації на наук. ступінь канд. іст. наук. – Львів, 2006; Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХІХ столітті). – Львів, 2003., функціонування громадських організацій національного спрямування Андрухів І. Українські молодіжні товариства і духовне відродження краю (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Івано-Франківськ, 1992; Пашук В. Товариство “Просвіта” крізь призму “Слова”. – Львів, 1999; Савчук Б. Просвітницька та соціально-економічна діяльність українських громадських товариств у Галичині (остання третина ХІХ ст. – кінець 30-х років ХХ ст.) – Івано-Франківськ, 1999; Трофим’як Б. Гімнастично-спортивні організації в національно-визвольному русі Галичини (друга половина ХІХ ст. – перша половина ХХ ст.). – Тернопіль, 2001., соціальний аспект національного руху через висвітлення ролі духовенства, студенства, світської інтелігенції та селянства в цьому процесі Турій О. Греко-католицька церква в суспільно-політичному житті Галичини, 1848-1867 рр.: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 1994; Качмар В. За український університет у Львові. Ідея національної вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – Львів, 1999; Ковалюк Р. Український студентський рух на західних землях ХІХ – ХХ ст. – Львів, 2001; Мисак Н. Українська інтелігенція Галичини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.: соціально-професійний аспект: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 2005.. Істориками переосмислюється роль основних течій в процесі формування національної ідентичності галицьких українців: австрорусинство показується течією, що виражала ідеалізоване ставлення до Відня; полонофільство – течією, що намагалася реалізувати ідею польсько-української національної єдності; русофільство – виявом династично-підданського світогляду з орієнтацією на “панруський” національний простір; народовство – творцем нової українофільської політичної культури і національної ідеї.

Сучасна історична наука підняла вивчення нових проблем. Насамперед, це стосується досліджень діяльності Перемишльського товариства священиків, яка започаткувала процес національного відродження в Галичині Стеблій Ф. Предтеча “Руської Трійці”: Перемишльський культурно-освітній осередок першої половини ХІХ ст. – Львів, 2003., аналіз правового та економічного становища, внутрішньої структури, ідеологічної платформи й організаційної діяльності Ставропігійського інституту Орлевич І. Ставропігійський інститут у Львові (кінець XVIII – 60-і рр. ХІХ ст.). – Львів, 2000; Киричук О. Львівський Ставропігійський інститут у громадському житті Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Львів, 2001., висвітлення польсько-українських стосунків на початку ХХ ст. Михальський Ю. Польські політичні партії та українське питання в Галичині на початку ХХ ст. (1902-1914). – Львів, 2002., вивчення процесів зародження українського парламентаризму Аркуша О. Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. – Львів, 1996; Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894 рр.