НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ПУШНЯК ОЛЕКСІЙ ВІТАЛІЙОВИЧ

УДК 34.046

КАТЕГОРІЯ „ЧАС” У ПРАВОВОМУ ВИМІРІ

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеню

кандидата юридичних наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник:

кандидат юридичних наук, доцент

Ткаченко Володимир Данилович,

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедрою теорії держави і права;

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Оборотов Юрій Миколайович, Одеська національна юридична академія України, завідувач кафедрою теорії держави і права;

кандидат юридичних наук, доцент

Бурлай Євген Володимирович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченко, доцент кафедри порівняльного правознавства.

Провідна установа:

Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра теорії та історії держави і права, Міністерство освіти і науки України, м. Львів.

Захист відбудеться „21” червня 2006 р. об 11.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий „19” травня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасна українська правова система переживає значні перетворення. У зв’язку з цим загострюється актуальність дослідження часу як форми руху, розвитку правових явищ. Пізнання часової форми процесів правової системи дає можливість глибше осягнути динаміку триваючих змін, по-новому підійти до розв’язання існуючих проблем правової дійсності. При цьому постає потреба в виділенні особливої властивої правовій системі форми часу, яка органічно пов’язана з процесом існування відповідних юридичних об’єктів, відбиває реалії їх розвитку і функціонування. Усе це зумовлює необхідність розширення наукових уявлень про час у правовій системі, який не може розглядатися як виключно календарний час.

Недостатнє законодавче врегулювання, суперечливість правореалізації в питанні дії в календарному часі самого права породжує актуальність і цього аспекту правового виміру часу. Зазначені проблеми викликаються недосконалістю теорії чинності в часі правових норм, що не дає змоги чітко врегулювати вказані питання в законодавстві, а також є відчутною перешкодою правореалізаційної діяльності. На цей час відсутня належна увага вчених до відповідної проблематики, що ж до існуючих напрацювань у цій сфері, то вони за невеликим винятком є суперечливими та недостатньо глибокими. У зв’язку з цим потребує своєї подальшої розробки теорія чинності в часі правових норм, особливо в питаннях календарних меж та напрямків.

Також свого ретельного дослідження потребує чинність у часі норм міжнародних договорів, які є складовою національного права України. Порівняно з тими нормами, що містяться в актах її внутрішнього права, вказана категорія норм має певну специфіку стосовно розглядуваної нами проблеми. Різноманітних наукових точок зору, законодавчої та практичної невизначеності тут ще більше, що зумовлює необхідність розв’язання цих питань перш за все на загальнотеоретичному рівні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідницьких робіт кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах державної цільової комплексної програми № 0186.0.070866 “Розвиток демократичних процесів у правовій державі”.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є комплексний теоретичний аналіз категорії “час” у правовому вимірі, тобто дослідження проблеми співвідношення часу і правової системи, виявлення форм часу, які стосуються останньої, у тому числі особливої форми часу, що утворюється явищами правової дійсності, розкриття її змісту, природи, а також аналіз окремих питань чинності права в календарному часі, формулювання теоретичних положень та практичних висновків і рекомендацій, спрямованих на удосконалення юридичної діяльності стосовно її часової форми, законодавчого регулювання часових показників суспільних відносин.

Відповідно до поставленої мети в дисертаційному дослідженні передбачається вирішення низки наукових задач, зокрема, таких, як: –

розрізнити форми часу, з якими пов’язана правова дійсність; –

охарактеризувати правовий час – особливу форму часу, властиву правовій дійсності, виділити його властивості, функції, розробити поняттєвий апарат, необхідний для опису та аналізу цієї форми часу; –

з’ясувати значення виокремлених форм часу для правового регулювання; –

охарактеризувати функції права з регулювання часових параметрів діяльності, засоби та способи, які використовуються при цьому;–

розглянути відображення об’єктивних часових характеристик правових явищ у індивідуальній та суспільній правосвідомості, розкрити зміст „часової складової” правової культури; –

дослідити проблему своєчасності у правовій системі; –

уточнити наукові уявлення щодо дії норм права в календарному часі, розкрити її календарні межі та фактичні види, розробивши єдині теоретичні засади дослідження темпоральної дії норм права юридичною наукою, визначити зміст і відмежувати одне від одного поняття негайної, зворотної та перспективної дії правових норм; –

проаналізувати дію в часі норм міжнародних договорів, які є складовою національного законодавства, виявити її особливості.

Об’єктом дослідження є різноманітні аспекти прояву часу в правовій системі.

Предметом наукового дослідження є часові параметри існування правових явищ, правове регулювання часових проявів суспільних відносин, дія в часі правових норм.

Методи дослідження. В основу методології дослідження покладено комплексний підхід до аналізу часу в правовій системі, пов’язаний з використанням системи загальнонаукових і спеціальнонаукових методів. Загальним методом, що застосований на всіх стадіях опрацювання теми, є метод діалектики. На окремих етапах дослідження автор використовував низку нижченазваних методів. Системний і структурно-функціональний методи дослідження застосовувалися, зокрема, при дослідженні такого явища як правовий час, у структурі якого виділені окремі елементи, при аналізі часових властивостей системних об’єктів, при дослідженні часового аспекту будови правосвідомості та правової культури. Метод історичний використовувався при зверненні до процесу розвитку як сутності часу. Метод догматичний, тлумачення використовувалися для аналізу норм, що здійснюють темпорально-правове регулювання. Методом порівняльно-правового аналізу досліджувались нормативні приписи, за допомогою яких регламентується дія в часі правових норм. Широке застосування в роботі знайшли категорії та способи формальної логіки: поняття, визначення, доказ і спростування, судження, аналіз, синтез, порівняння, узагальнення тощо.

Дисертаційна робота базується на загальних методологічних орієнтирах, які закріплені у Конституції України: орієнтації на загальнолюдські цінності, побудову демократичної, соціальної правової держави, додержання принципів гуманізму, повазі до людської гідності, свободи, справедливості, прав людини і громадянина.

Теоретичним і практичним підгрунтям дисертаційного дослідження є праці та висновки науковців у галузі теорії та історії держави і права, філософії права, соціології і філософії. Дисертація має характер теоретичного дослідження, емпіричну базу якого складає чинне законодавство України та зарубіжних країн.

Наукова новизна дисертації визначається передусім тим, що представлена праця є першим в українській правовій літературі комплексним загальнотеоретичним дослідженням часу в правовому вимірі.

Наукова новизна одержаних результатів проявляється в наступних теоретичних положеннях та висновках дисертації, що виносяться на захист:–

дістали подальшого розвитку уявлення про форми часу, що пов’язані з правовою системою, серед яких виділяються календарний, соціальний, а також особливий правовий час, що не збігається з фізичним (астрономічним, календарним) часом та аналізується уперше;–

уперше розроблено поняттєвий апарат темпорально-правових досліджень, до якого пропонується включити такі поняття: час у правовій системі, актуальний час, елементний час, системний час, час правової системи, час функціонування та час розвитку, реальний, перцептуальний та концептуальний правовий час (об’єктивний та суб’єктивний час);–

дістала подальшого розвитку ідея про те, що в ході правового регулювання нормотворець не обмежується зверненням виключно до календарного часу, поглиблене розуміння функцій темпорально-правового регулювання;–

дістали подальшого розвитку теоретичні положення про суб’єктивний правовий час, у зв’язку з чим уперше виділяється „часова складова” у структурі правосвідомості та правової культури, наводяться показники, які у цьому аспекті характеризують рівень правової культури особи та суспільства;–

розширене бачення проблеми своєчасності, яка розглядається як проблема скоординованості, узгодженості часових параметрів будь-яких явищ правової системи між собою та по відношенню до оточуючого соціального середовища;–

поглиблене та уточнене вирішення окремих проблем чинності норм права у календарному часі, зокрема, додатково обгрунтовується ідея про те, що для вирішення питання, який нормативно-правовий акт є попереднім, а який наступним, слід брати до уваги дату набуття ними чинності, а не дату їх прийняття;–

дістали подальшого розвитку думки про те, що рішення судових органів про визнання нечинними нормативних актів не є самостійною підставою припинення дії правових норм (за винятком певної категорії рішень Конституційного Суду України), а також, що вказівка на преюдиційність у рішенні Конституційного Суду про визнання неконституційними приписів нормативного акта фактично означає визнання їх нечинними з моменту прийняття;

–

уперше відстоюється думка про те, що зроблені щодо календарної та фактичної дії в часі норм права висновки є справедливими не тільки для первинного набуття чинності правовими нормами та остаточної її втрати, але й для призупинення та відновлення чинності норм, а також щодо випадків переборення прогалин у системі права за допомогою аналогії закону та аналогії права;–

уперше проаналізовано дію в часі норм міжнародних договорів як частини національного законодавства, дістала подальшого розвитку ідея про те, що міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, стає частиною національного законодавства з моменту набуття ним міжнародно-правової чинності для України, але не раніше дня його офіційного оприлюднення;–

уперше зроблено висновок про необхідність збереження особливостей дії в часі зазначеної категорії норм у питаннях про вирішення колізій та про фактичну темпоральну дію, констатована відсутність в Україні механізму внутрішньої імплементації норм тимчасово застосовуваних договорів, що унеможливлює їх реалізацію у внутрішньодержавних правовідносинах, а також формулюються відповідні рекомендації щодо законодавчого регулювання цих питань.

Практичне значення отриманих результатів полягає:–

у науково-дослідницькій сфері – матеріали дослідження можуть стати підґрунтям для подальших розробок концепції правового часу, загальнотеоретичних досліджень його природи та взаємодії з іншими формами часу в праві – соціальним та календарним, аналізу часу в правовому регулюванні, вдосконалення теорії темпоральної чинності правових норм;–

у правотворчій сфері – висновки та пропозиції можуть бути використані при розробці правових приписів, що регулюють часові параметри діяльності суб’єктів права, визначають правила дії в часі правових приписів;–

у навчальному процесі – положення і висновки дисертації можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників з курсу „Філософія права”, „Загальна теорія держави і права”, викладанні відповідних навчальних дисциплін;–

у правовиховній сфері – запропоновані положення можуть бути матеріалом у роботі з підвищення рівня правової культури населення та державних службовців.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні висновки, викладені в дослідженні, розглядалися й обговорювалися на засіданнях кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Положення дисертації доповідалися і були предметом обговорення на науково-практичних-конференціях: XV Харківських політологічних читаннях “Соціально-політичні та соціально-правові проблеми сучасності” (м. Харків, 2004 р.); на Науковій конференції молодих вчених та здобувачів (м. Харків, 2004 р.), наукових семінарах та „круглих столах”. Результати дослідження використовувалися автором під час проведення занять з теорії держави і права в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого.

Публікації. Основні положення дисертації знайшли відображення в 6-ти наукових публікаціях, зокрема, у 4-х статтях, опублікованих у наукових фахових періодичних виданнях з юридичних наук, затверджених Вищою атестаційною комісією України та у 2-х тезах за результатами наукових повідомлень на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації зумовлена метою та предметом дослідження. Робота складається зі вступу, 2-х розділів, які містять 9 підрозділів, висновків і переліку використаних джерел (256 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 201 сторінок, із них основного тексту – 179 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, встановлюється мета та завдання дослідження, його об’єкт і предмет, зазначаються методи, за допомогою яких можна досягти поставленої мети, характеризується теоретична й емпірична бази дослідження, формулюється наукова новизна роботи, з’ясовується практичне застосування основних положень дисертації й одержаних висновків, указуються ступінь апробації результатів дослідження, наявність публікацій за темою дисертації та структура наукової роботи.

Розділ перший „Час у правовій системі” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Методологічні засади дослідження правової системи в часі. Правовий час як один з найважливіших проявів часу в правовій системі” проаналізовані існуючі в науці погляди на час, проведене розмежування форм часу, які пов’язані з існуванням правової системи, виділено та досліджено правовий час як окрему її форму.

Зміна підвалин сучасної науки, пов’язана з переглядом існуючих уявлень про час, його місце у науковій картині світу, внаслідок якої в центрі уваги опиняються такі поняття як процесуальність, змінність, перетворює час, як форму змінності, на ключову проблему. Пріоритетне місце в одвічному спорі з концепцією абсолютного часу займає концепція відносного часу. Виходячи з цього, час розглядається перш за все як залежне від реальних процесів явище, сутнісно пов’язане з рухом, розвитком, становленням, як форма, що виражає не тільки кількісні, але й якісні характеристики процесів.

Рух матерії на соціальному рівні її існування утворює особливу об’єктивну форму часу – соціальний час, під яким розуміється час існування, функціонування і розвитку суспільства як цілісної сукупності соціальних систем. Несамостійність, обумовленість часу відповідною специфікою руху того чи іншого соціального об’єкта дає підстави виокремити й особливу форму соціального часу – час правовий, що не збігається з часом фізичним (астрономічним, календарним), та може бути визначений як система часових параметрів (тривалість, послідовність, ритм, темп) існування, тобто розвитку і функціонування певного юридичного об’єкта.

В юриспруденції час традиційно сприймається саме як час фізичний (а точніше як фізичний час макрорівня існування матерії). Використання такого розуміння часу є безумовно важливим, оскільки дає змогу виміру, порівняння, координації часових параметрів суспільних відносин за допомогою єдиної універсальної міри – астрономічного часу і відповідної загальновизнаної системи його обліку – календарного часу.

Разом з тим календарний час є зовнішнім по відношенню до об’єктів дослідження юридичної науки, а тому не дає повної картини часового виміру правової реальності. У цій формі час виступає як абсолютне вмістилище правової системи. Відносне ж розуміння часу передбачає, що він породжений явищами, які належать до цієї системи. Процеси, що тривають у правовій сфері, мають свої темпоральні параметри, так би мовити створюють власний час (визначають властиву тільки їм відповідну послідовність станів певної тривалості з характерними ритмом, темпом). Зіставлення певного процесу з календарним часом не дає уявлення про характер протікання такого процесу. Тому своє органічне відбиття динаміка об’єктів правової системи безпосередньо знаходить у особливому правовому часі, тільки за допомогою якого вона може бути „виміряна” з достатньою глибиною.

Отже, правову систему слід розглядати не тільки у співвідношенні з календарним часом, але й із часом соціальним, а також з особливим правовим часом, який породжений правовими об’єктами. Соціальний час (і тут він виступає в значній мірі як абсолютне явище) здійснює вплив на власне правовий час. Аналогічний стан речей існує у часових проявів усередині правової системи: час елемента вищого рівня спрямовує формування часових властивостей об’єктів, що входять до його складу, та підпорядкованих і взаємопов’язаних із ним елементів. Натомість соціальний і правовий час, як явищ відносних, у розглянутих випадках виступають як „результуюча”, синтез підпорядкованих часів, формуються з останніх і таким чином визначаються ними.

Новий підхід у темпоральних дослідженнях юридичної дійсності потребує створення в юриспруденції відповідного поняттєвого апарату, до якого доцільно включити такі поняття, як актуальний час, елементний час, системний час, час правової системи. Усі ж часові прояви у правовій системі (як часу астрономічного, так і соціального, правового) можна охопити збірним поняттям „час у правовій системі”. Також сюди слід віднести й поняття часу функціонування та часу розвитку (історичного часу), оскільки правовий час включає дві складові, які розмежовуються за характером та масштабом відображуваних змін, одиницями виміру. Винятково важливими і теоретико-правовому аналізі правової системи є поняття реального, перцептуального і концептуального правового часу.

Дослідження правового часу передбачає виокремлення його властивостей. До них відносяться: об’єктивність; обумовленість процесами, які протікають у правовій системі, в основі яких лежить юридична діяльність; упорядкованість; одномірність; односпрямованість і незворотність; конструктивна спрямованість; відносна зворотність; неоднорідність, багатовимірність; системність часових проявів юридичної дійсності; нерівномірність; єдність перервності та безперервності; накопичувальна властивість.

Поняття „правовий час” є узагальненням ряду часових показників реальних процесів, а тому може бути конкретизований за допомогою низки часових понять, серед яких: тривалість, послідовність, ритм, темп, які сутнісно пов’язані з категорією становлення – основою темпоральності.

Найважливішим поняттям, що передає особливість часу як форми буття матерії слід визнати поняття „становлення”. Саме з його врахуванням і стає максимально можливим точне визначення категорії „час”, а також часових понять, які охоплюються останньою. Становлення – одна з основних категорій діалектики, що виражає діалектичну концепцію розвитку. Вона означає появу нового, процес розвитку, субстанційну зміну. Своє найближче вираження становлення отримує в часі як характеристиці послідовності явищ і їх станів. Час як послідовність указує на співвідношення розташування станів у процесі існування явища. Тривалість виступає як продовжуваність існування, вона виражає собою збереження існування. Таке поняття як ритм є виразом повторюваності в розвитку. Повторюваність ця є чергуванням певних явищ, подій, яке пов’язане з закономірним характером розвитку і обумовлює певну періодичність розвитку. Поняття темп виражає в порівнянні ступінь швидкості протікання соціальних і правових процесів.

Правовому часу притаманний ряд власних функцій, до яких можуть бути віднесені: сприяння розвитку соціальної та правової системи; стримування цього розвитку; регламентації часових параметрів суспільних відносин; кореляції (узгодження зазначених параметрів); оціночна; установча.

У підрозділі 1.2. „Час у правовому регулюванні” аналізуються окремі аспекти правового регулювання темпоральних характеристик суспільних відносин.

Автором підтверджується думка про те, що час у правовому регулюванні також не є виключно календарним часом, як це традиційно підкреслюється в літературі. У ході темпорально-правового регулювання також постає потреба у зверненні до понять соціального та правового часу. Залучення згаданих понять нормотворцем має місце не тільки при використанні оціночних понять, але й у інших випадках, зокрема, при юридичному датуванні правової діяльності шляхом вказівки на появу (зникнення) певного факту.

Норми права, здійснюючи темпорально-правове регулювання (предметом якого є саме часові параметри суспільних відносин), виконують ряд функцій. До їх кола слід додати також і такі функції: гарантування існуючої структури соціального та правового часу; стабілізації і уповільнення динаміки суспільних відносин; сприяння їх розвитку. Перераховані функції здійснюються за допомогою низки загальноюридичних способів та засобів. Серед останніх – такі часові поняття, як датування, тривалість, повторюваність, одночасність, послідовність і наступність та ін.

У підрозділі 1.3. „Суб’єктивний правовий час” розкривається питання про суб’єктивну складову часу у правовій системі, яка постає як часовий зріз правосвідомості та правової культури.

Суб’єктивний правовий час може бути визначений як відображення в індивідуальній і суспільній свідомості реальних часових властивостей, параметрів (йдеться як про календарний час юридичної дійсності, так і про соціальний та правовий час) юридичних об’єктів, у тому числі й самого суб’єкта.

Розглядуване явище являє собою по суті „часову складову” правосвідомості. Правосвідомість (індивідуальна та колективна) включає в себе уявлення, погляди, почуття з приводу часових параметрів юридичних явищ, які відіграють суттєву роль щодо правосвідомості як фактора правотворення та правореалізації. Ця „часова складова” зазначеного явища і є позначенням за допомогою традиційної юридичної термінології такого явища як суб’єктивний правовий час.

Характеристика правосвідомості за її часовим зрізом є важливим показником і правової культури в цілому. Остання стосовно кожного зі своїх видів так само містить темпоральний аспект.

Серед показників, які характеризують рівень темпорально-правової культури особи, значне місце займають її ставлення до правового часу, його модусів; часова орієнтація; темпоральна перспектива, глибина та зв’язність останньої; знання темпоральних характеристик різноманітних юридичних явищ та процесів; знання та розуміння норм, за допомогою яких здійснюється темпорально-правове регулювання поведінки, здатність тлумачити їх зміст, уміння визначати часову сферу дії норми права; ставлення до встановлених правом вимог щодо часових параметрів діяльності учасників правовідносин; вміння використовувати перелічені знання у власній діяльності; звичка, готовність дотримуватися названих приписів нормотворця; ступінь активності по відношенню до часу, навички керувати тривалістю та послідовністю своїх дій у часі, структурувати їх, контроль за власним часом, гнучкість розпорядку та планування часу тощо, тобто те, наскільки особа є „суб’єктом часу”.

Так само часовий аспект присутній на кожному зі структурних рівнів правової культури суспільства. Зокрема, її рівень зумовлюється тим, що право містить технічно високоякісні, науково обґрунтовані норми, які ефективно здійснюють темпоральне регулювання і адекватно відображають потреби в регулюванні часових параметрів суспільних відносин. Масова поширеність знань часових параметрів правовідносин, норм темпорально-правового регулювання, переконаність у необхідності їх дотримання є важливою складовою суспільної правосвідомості та показником правової культури, що забезпечується високим рівнем юридичної освіти та науки. Наступним показником є те, наскільки точно і неухильно відбувається реалізація зазначеної категорії норм. Рівень „вихованості”, охайності у її реалізації, як і масовість правомірної поведінки, в якій вона втілюється, є також важливими показниками стану правової культури тієї чи іншої групи населення, цілого суспільства.

У підрозділі 1.4. „Своєчасність у правовій системі” розглядається одна з важливих проблем правової системи – проблема своєчасності.

Зазначена проблема може бути поставлена не тільки як проблема правотворчості та правореалізації, а значно ширше: як проблема взаємної узгодженості, скоординованості часових параметрів будь-яких явищ, що входять до правової системи суспільства, а також узгодження правових явищ із суміжними явищами соціальної системи в цілому. Таку узгодженість можна розглядати у різних масштабах, аспектах – стосовно правового часу розвитку та функціонування.

Одними з найважливіших аспектів проблеми своєчасності залишаються своєчасність правотворчої, правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Серед причин несвоєчасності правотворчості значне місце займають чинники, пов’язані з суб’єктивним часом суб’єктів нормотворчої діяльності. У рівній мірі подібні причини позначаються на часовій узгодженості інших видів юридичної діяльності.

Проявом несвоєчасності в правотворчій сфері разом із відставанням права є також забігання вперед, передчасність. Проте передчасність у праві слід відрізняти від тих випадків, коли правові норми виступають засобом випереджаючого відображення суспільних відносин.

Розділ другий „Дія в часі правових норм” складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Поняття дії в часі правових норм” формулюються вихідні положення дослідження дії в календарному часі норм права.

Зокрема, дається визначення поняття „дія (чинність) норми права (нормативного припису)”, яке розуміється як забезпечувана державою формальна можливість використання або формальна необхідність виконання (дотримання) юридичної норми, обмежена календарними та фактичними часовими рамками.

Розвивається ідея виокремлення двох аспектів дії в часі правових норм. Перший із них передбачає вирішення питання: протягом якого календарного періоду діє норма права; другий же вказує, на які юридичні факти, правові відносини з точки зору їх розташування у часі по відношенню до моменту набрання чинності нормою остання поширює свою дію. Ці два аспекти є різноплановими, а тому дія календарна (формальна) і фактична не завжди збігаються між собою в часі, зокрема, своїми межами.

У підрозділі 2.2. „Календарна дія в часі правових норм. Початок календарної дії в часі правових норм” аналізується відповідний аспект темпоральної дії правових норм, зокрема, розглядаються різні правила визначення початку такої дії.

Календарна дія норми права окреслена конкретними датами – з одного боку датою набрання (відновлення) чинності, з іншого боку – датою втрати (зупинення) чинності актом, в якому вона закріплюється.

Початковою точкою темпоральної календарної дії нормативно-правового акта є момент набрання ним чинності. Установлені законодавством правила визначення цього моменту спираються на загальні засади, закріплені у ст. 57 Конституції України. Існує об’єктивна потреба в поширенні на юридичних осіб принципів, встановлених вказаною статтею тільки стосовно людини і громадянина.

Норми права, втілені у нормативно-правових актах, можуть набирати чинність з дня прийняття чи офіційного оприлюднення такого акта; з моменту спливу встановленого строку з дня оприлюднення акта; з терміну чи дати настання умов, визначених у нормативному акті; а також з дня реєстрації акта у органах міністерства юстиції чи моменту спливу встановленого строку з дня реєстрації акта; з моменту отримання виконавцями при відомчій розсилці.

Слід визнати такими, що не забезпечують реальність презумпції знання закону, правила, відповідно до яких нормативно-правові акти набувають чинності з дня їх опублікування, з дати отримання нормативно-правового акта при доведенні його до відома виконавців шляхом відомчої розсилки, а також з моменту їх прийняття чи реєстрації.

У підрозділі 2.3. „Припинення календарної дії в часі правових норм” досліджуються підстави припинення темпоральної чинності норм права, аналізуються існуючі наукові та практичні проблеми з цього питання.

Нормативно-правові акти та їх приписи втрачають чинність (припиняють дію) внаслідок декількох різних юридичних фактів. По-перше, до них відноситься: а) завершення строку, на який був прийнятий нормативний акт; б) настання встановленого терміну, з яким закон пов’язує припинення дії акта; в) настання конкретного юридичного факту, вказаного в самому нормативному акті або ж у іншому акті. По-друге, таким юридичним фактом є пряме скасування нормативного акта чи окремих його приписів іншим нормативним актом такої ж чи вищої юридичної сили. По-третє, правовий акт в цілому чи в певній частині припиняє чинність внаслідок фактичної його заміни приписами новоприйнятого нормативного акта такої ж чи вищої юридичної сили або приписами міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. При розв’язанні темпоральних колізій для вирішення питання про те, який нормативно-правовий акт є попереднім, а який наступним, слід брати до уваги дату набуття ними чинності, а не дату їх прийняття. До підстав припинення чинності нормативно-правового акта не належить зникнення предмету його регулювання.

Визнання нормативно-правового акта нечинним за рішенням судового органу не відноситься до такої підстави припинення чинності як пряме скасування. Також воно в цілому не є окремою підставою припинення дії нормативних актів. Нечинність таких актів зумовлена фактичною непрямою заміною або скасуванням приписів одного нормативно-правового акта приписами іншого більш пізнього акта або акта, який володіє вищою юридичною силою. Також початкова нечинність такого акта може випливати, по-перше, з первісної його невідповідності акту вищої юридичної сили, по-друге, з того, що він не володіє всіма необхідними ознаками нормативно-правового акта внаслідок або прийняття не уповноваженим на це суб’єктом або порушення порядку його прийняття. В останніх двох ситуаціях нормативно-правовий акт взагалі не починає існувати як такий. Роль суду при цьому зводиться лише до констатації вищезазначених фактів. Про визнання нечинним нормативно-правового акта за рішенням судових органів як про окрему підставу втрати ним чинності можна говорити лише в світлі ст. 152 Конституції та ст. 74 Закону „Про Конституційний Суд України” – щодо непреюдиційних рішень Конституційного Суду про визнання неконституційними певних нормативно-правових актів.

Вказівка ж на преюдиційність у зазначеній категорії рішень фактично означає, що обов’язковість реалізації приписів відповідних актів (не тільки майбутньої, але й минулої) не забезпечена можливістю державного примусу. Отже, такі приписи не володіють однією з істотних властивостей нормативно-правових приписів і в результаті визнаються такими, що не містять норм права від самого початку свого створення. Це означає визнання їх нечинними з моменту прийняття.

Натомість є необхідним законодавче закріплення правила про те, що нормативний акт, його окремі приписи, визнані судовим органом (Конституційним Судом України, судом чи господарським судом) неконституційними чи незаконними, втрачають чинність з дня набрання ними чинності або з дня набрання чинності тим актом вищої або рівної юридичної сили, з яким вони вступають у розбіжність.

У підрозділі 2.4. „Фактична дія в часі правових норм” розкривається наступний аспект темпоральної дії правових норм, робиться спроба розмежування окремих її видів.

Фактична дія новоприйнятої норми відрізняється в залежності від того, одномоментні чи тривалі явища піддані правовому регулюванню. Відповідно вона може мати або два види: зворотну і перспективну (пряму) – стосовно одномоментних явищ, або три: зворотну (ретроактивну), негайну (пряму, звичайну) і перспективну (майбутню) – стосовно триваючих відносин. При цьому в останньому випадку старий акт відповідно припиняє чинність достроково, негайно і переживає себе.

Отже, лише щодо дії правових норм на триваючі відносини можна говорити про такий вид темпоральної фактичної дії як негайна дія. Негайна дія є звичайним, „нормальним” видом чинності нормативно-правових актів у часі. Вона має місце в усіх випадках, коли нормотворцем не встановлено порядку фактичної дії нормативного акта (також вона може бути прямо закріплена й конкретизована в нормах того чи іншого акта). У той же час зворотна та перспективна дія є винятками, що встановлюються виключно за загальною або спеціальною вказівкою правотворця.

Під негайною дією розуміється поширення дії норм, що містяться у новому нормативно-правовому акті на ті правові наслідки, які хоча й випливають з юридичних фактів, що виникли під час дії старого нормативного акта, проте настають уже після моменту набрання чинності новим. Іншими словами, норми нового акта з моменту набуття ними чинності діють на права й обов’язки учасників правовідносин, які виникли до цього моменту, змінюючи при цьому на майбутнє їх зміст, порядок реалізації тощо, або взагалі припиняючи їх.

Негайна дія правових норм чітко відмежовується від зворотної дії. Загальним визначенням останньої є поширення дії норми права на юридичні факти і їх правові наслідки, які настали до моменту набрання нею чинності (на вже реалізовані або припинені, тобто неіснуючі в указаний момент права й обов’язки учасників правовідносин).

Важливою гарантією стабільності правової системи є принцип неретроактивності. Конституція України установила певне коло винятків із нього. Слід сказати, що акти, які конкретизують норми інших актів, не входять до цього кола, а тому не можуть автоматично отримувати зворотну дію. Натомість зазначений перелік має бути розширений за рахунок норм, які встановлюють більш сприятливий режим для суб’єктів права. Принаймні нормотворцю має бути надана можливість за його розсудом вводити такі норми зі зворотною силою.

Перспективною дією правових норм є їх поширення на будь-які юридичні факти, права і обов’язки учасників правовідносин, цілі правовідносини, які виникають після моменту набуття ними чинності. Перспективна дія норм має різні підвиди, які визначаються віддаленістю від указаного моменту тих явищ, на які розповсюджена їх дія: повна й обмежена (останній підвид може мати різні ступені). Указаний вид дії нововведених правових норм має місце у поєднанні з переживаючою дією скасованих правових норм. Проте він можливий і сам по собі – коли відповідні відносини стають предметом правового регулювання вперше.

Ультраактивна (переживаюча) дія норм скасованого нормативного акта – це їх дія після втрати формальної чинності таким актом. Відповідно до виду відносин, на які поширюються його приписи, така дія має два різновиди.

Сказане щодо фактичної (та календарної) дії в часі норм права є справедливим не тільки для первинного набуття чинності правовими нормами та остаточної її втрати, але й для призупинення та відновлення чинності норм. При подоланні прогалин у системі права за допомогою аналогії закону та аналогії права обов’язково повинні враховуватися правила фактичної (а так само і календарної) темпоральної дії правових норм.

У підрозділі 2.5. „Дія в часі норм міжнародних договорів – складової частини системи національного законодавства України”, який складається з двох пунктів, аналізуються особливості темпоральної дії вказаної категорії норм права.

Міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, стає частиною національного законодавства з моменту набуття ним міжнародно-правової чинності для України (який визначається міжнародним правом), але не раніше дня його офіційного оприлюднення. Це пояснюється тим, що передумовою внутрішньоправової обов’язковості договору є його міжнародно-правова обов’язковість для держави. Необхідність опублікування випливає з положень Конституції і поточного законодавства, що, по-перше, називають відповідну групу міжнародних договорів частиною національного законодавства, по-друге, встановлюють опублікування обов’язковою умовою набуття чинності найважливішими актами національного законодавства.

Одна з особливостей дії в часі норм міжнародного договору – можливість їх тимчасового застосовування сторонами до набуття цим договором чинності. Слід зазначити, що внаслідок законодавчої неврегульованості в Україні відсутній механізм внутрішньої імплементації норм тимчасово застосовуваних договорів, що унеможливлює їх правомірну реалізацію у внутрішніх правовідносинах. Усе це вимагає нормативного визначення правил тимчасового застосування міжнародних договорів, установлення обов’язковості їх офіційного опублікування, як передумови застосування, визначення максимального строку такого застосування, а також видів міжнародних договорів України, які можуть застосовуватися тимчасово, у тому числі й у внутрішніх відносинах нашої держави.

У міжнародному праві на відміну від права внутрішнього існують дещо інші правила розв’язання колізій між нормами договорів. При застосуванні принципу „lex posterior derogat priori” у міжнародному праві виходять з дати підписання міжнародного договору, а не дати набуття ним чинності. Особливістю чинності норм міжнародного договору є також те, що їм може бути надана зворотна дія. По відношенню до норм договорів, що є частиною національного законодавства, зазначена специфіка їх чинності має залишатися, оскільки її незбереження може суттєво вплинути на імплементацію таких договорів, а держава не може посилатися на внутрішній акт, як на підставу невиконання своїх міжнародних зобов’язань.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснене теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання, що полягає у визначенні природи і понять часу в правовій системі, правового часу, подальшій розробці цілісної теорії чинності права у календарному часі. Вирішення цього наукового завдання є однією з необхідних умов пізнання динаміки правової системи, підвищення ефективності юридичної діяльності, правової системи в цілому, а також вдосконалення правового регулювання темпоральних параметрів суспільних відносин і питань чинності в часі самого права.

Головними науковими і практичними результатами роботи є такі висновки:

1. Значно розширені уявлення про час у правовій системі, який уже не можна розглядати як винятково фізичне явище. Несамостійність, обумовленість часу відповідною специфікою руху того чи іншого об’єкта, у тому числі соціального, дає підстави виділяти окремі форми часу, пов’язані з певними соціальними системами, окремими їх елементами. Правову систему слід розглядати не тільки у співвідношенні з астрономічним (календарним) часом, але й із часом соціальним, а також породжуваним правовою системою особливим правовим часом, який є системою темпоральних проявів існування, тобто розвитку і функціонування певного юридичного об’єкта.

2. Правовий час характеризується як такий, що володіє низкою властивостей. До них відносяться: об’єктивність; обумовленість процесами, які протікають у правовій системі; упорядкованість; одномірність; односпрямованість і незворотність; конструктивна спрямованість; відносна зворотність; неоднорідність, багатовимірність; системність часових проявів юридичної дійсності; нерівномірність; єдність перервності та безперервності; накопичувальна властивість. Правовому часу також притаманний ряд власних функцій, до яких можуть бути віднесені: сприяння розвитку соціальної та правової системи; стримування цього розвитку; регламентації часових параметрів суспільних відносин; кореляції (узгодження зазначених параметрів); оціночна; установча.

3. Поняття соціального та правового часу неодмінно використовуються у темпорально-правовому регулюванні суспільних відносин. До переліку функцій, які виконують норми права при регулюванні часових параметрів поведінки, слід додати такі: гарантування існуючої структури соціального та правового часу; стабілізації і уповільнення динаміки суспільних відносин; сприяння їх розвитку.

4. Поряд із об’єктивним часом у правовій системі існує і суб’єктивний правовий час, який є відображенням у свідомості проявів реального календарного, соціального і правового часу. У зв’язку з цим у структурі правосвідомості слід виділити так звану „часову