КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ПРОСАЛОВА ВІРА АНДРІЇВНА

УДК 82.02 “1920/1930”(437.1/.2)

ПРАЗЬКА ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА:

ТЕКСТ, КОНТЕКСТ, ІНТЕРТЕКСТ

10.01.06. – Теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та компаративістики

Інституту філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Наєнко Михайло Кузьмович,

професор кафедри теорії літератури та компаративістики

Інституту філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Шляхова Нонна Михайлівна,

завідувач кафедри теорії літератури і компаративістики

Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова;

доктор філологічних наук, професор

Гнатюк Михайло Іванович,

професор кафедри теорії літератури і порівняльного

літературознавства Львівського національного

університету імені Івана Франка;

доктор філологічних наук, професор

Агеєва Віра Павлівна,

професор кафедри філології Національного

університету „Києво-Могилянська академія”

Провідна установа: Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України,

м. Тернопіль

Захист відбудеться “ 16 ” березня 2006 р. о 1000 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття

наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01017, Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці

імені М.О.Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (Київ-17, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано 16 березня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук,

професор Л. М.Копаниця

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Історія об'єктивного дослідження в Україні творчого доробку письменни-ків Празької літературної школи нараховує менше двох десятиліть. До кінця 80-х років XX ст. на творчість чільних представників цієї школи було накладе-не суворе табу. Літературознавчі розвідки про них радянського періоду відзна-чалися вульгарно-соціологічними абераціями, відвертими інсинуаціями щодо художньої вартості їхніх творів.

За останні роки з їх числа в науковий обіг повернуто основні тексти Є.Маланюка, Ю.Дарагана, Юрія Клена, ЛМосендза, О.Ольжича, О.Теліги, ЮЛипи, Г.Мазуренко та ін., накопичено значний емпіричний матеріал, вияв-лено багатогранність творчої діяльності “пражан” - художньої, публіцистич-ної, наукової. Досі досліджувалася переважно поезія Празької літературної школи, а проза залишалася поза увагою, що породило стереотипне уявлення про них як про виключно поетів.

В осмисленні спадщини “пражан” домінував переважно історико-літературний підхід Астаф'єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем: Автореф. дис. д-ра філол. наук: 10.01.01/ Інст. л-ри ім. Т.Г.Шевченка АН України. - К., 1999. -40 с.; Кривчикова О. “Національний міф” та його трансформація в українській еміг-раційній поезії (на прикладі “Празької школи”): Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Інст. л-ри їм. Т.Г.Шевченка АН України. - К, 2002. - 20 с.; Лисенко Н. Становлення і розвиток творчої постаті Євгена Маланюка (у контексті літератури 20-30-х років XX століття): Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01/ Інст. л-ри ім. Т.Г.Шевченка АН України. - К., 1999. - 20 с.; Омельчук О. Національна ідентич-ність літератури у трактуванні Євгена Маланюка: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.06 / Інст. л-ри ім. Т.Г.Шевченка АН України. - К, 2002. - 20 с. та Інші.

, до питань теорії літератури дослідники зверталися лише принагідне. Тому в нашій роботі розглядатимуться теоретичні аспекти, пов'язані з проблемами тексту, контексту, інтертексту. Обраний аспект аналізу не охоплює, проте, всіх теоретичних питань, але дозволяє виявити динаміку формування школи, простежити численні міжособистісні та міжтекстові зв'язки, що служать основою для аналізу створеного ними як цілісного явища.

Множинність інтертекстуальних зв'язків виявляється - більшою чи мен-шою мірою - у кожному з текстів. Інтертекст постає проміжною формою, що не має своєї закріпленості у жодному окремо взятому творі. Це наслідок взаємодії авторських “Я”, які породжують нову змістову єдність. Проміжним характером інтертексту, міжтекстовим існуванням зумовлені віртуальність, а множинністю можливих інтерпретацій - потенційна безмежність як наслідок нових і нових взаємодій.

Тріада текст - контекст - Інтертекст дає можливість з'ясувати:*

взаємозв'язок компонентів;

динамічну взаємодію окремого тексту з іншими, які становлять щодо нього контекст;

послідовність взаємодії тексту з контекстом, що разом утворюють віртуальний міжтекст (інтертекст).

Зв’язок між текстом та інтертекстом не має однолінійного характеру і не може розглядатися у площині запозичень чи впливів. Це взаємозв’язок, що призводить до трансформації змістового потенціалу обох компонентів, наслідок їх перехрещення, взаємодії.

Доробок Празької літературної школи становлять тексти, написані у 20-30-х роках у Празі, Подєбрадах, Варшаві, Львові, тобто в тих осередках, де мешкали українські письменники-емігранти. На основі взаємозв’язків і взаємодії з національним і світовим літературно-художнім процесом вони творили тексти, пройняті інваріантними мотивами, образами, реагували на сказане про них, розвивали чи відкидали його, відгукувалися один про одного, тобто творили своєрідний інтертекст, що об’єднав усі тексти в єдине віртуальне ціле. Позначені спільністю душевних переживань і національними вболіваннями, вступаючи у “діалогічні взаємини”, ці тексти становлять міжтекстове семантичне поле, яке дозволяє через рецепцію окремого твору сприймати всю множинність художніх виявів. Окремий текст у цьому зв’язку є неповторною, індивідуально-авторською формою прояву інтертексту, що може розкриватися безпосередньо чи опосередковано, усвідомлено чи мимовільно, фіксовано чи динамічно.

Аналіз художньої творчості письменників Празької літературної школи передбачає врахування того, як прототекст (тобто першоджерело) позначився на вихідному і як цей новий текст актуалізує попередника чи попередників. Обраний аспект текст – контекст – інтертекст дає можливість простежувати складні взаємозв’язки між окремими творами, зіставляти їх із найближчим літературним контекстом як сукупністю текстів самих “пражан”. Безпосередні чи опосередковані зв’язки між представниками школи і діалогічні контакти між текстами служать передумовою для дослідження цілісності цього художнього феномена.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлюється необхідністю теоретичного осмислення й обґрунтування цілісності Празької літературної школи як тексту, тобто як іманентного способу фіксації креативної діяльності художньої свідомості; визначення літературного контексту школи, що був для письменників орієнтиром; узагальнення художньої практики авторів як наслідку міжособистісної комунікації та інтертекстуальної взаємодії; виявлення онтологічної зв’язаності тексту з іншими і формування на цій основі інтертексту; потребою вироблення концептуальних засад до аналізу літературного феномена школи, введення в науковий обіг нових літературних фактів, повнішого охоплення імен і творів (маємо на увазі ще не видані в Україні твори Л.Мосендза, О.Лятуринської, Н.Лівицької-Холодної, М.Чирського, К.Вагилевича та інших письменників).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у межах науково-дослідної теми “Актуальні проблеми філології” (№02БФ044 – 01).

Мета роботи полягає в з’ясуванні:

цілісності творчого доробку письменників Празької літературної школи як тексту;

конотацій, що виникають при входженні тексту в контекст школи;

творчої еволюції автора як діалогу з собою і літературним контекстом;

ступеня інтегрованості письменників у інонаціональний контекст;

багатого змістового потенціалу міжтекстових зв’язків у творах “пражан”;

авторецепції і взаєморецепції представників школи;

сфери використання таких літературознавчих понять, як інтертекст, інтертекстуальність, автоінтертекстуальність, прототекст тощо.

Мета роботи зумовлює підхід до художньої творчості “пражан” як до нової єдності зі своєю системою накопичення і трансляції національної енергії. Для досягнення поставленої мети важливе значення має виявлення:

взаємозв’язку культур, у колі яких виникла Празька літературна школа;

діалогу текстів як наслідку міжособистісної комунікації письменників;

взаємодії “свого” і “чужого” у художній практиці авторів;

впливу ідей Празького лінгвістичного гуртка на теорію інтертекстуальності.

Об’єкт дисертаційного дослідження – це триєдність текст – контекст – інтертекст, що відбиває постійну взаємодію окремого тексту зі сукупністю інших, які становлять щодо нього літературний контекст. Предмет дослідження – багатогранна художня творчість представників Празької літературної школи, а також генетично близької до неї літературно-мистецької групи “Танк” (1929).

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві художня творчість письменників Празької літературної школи розглянута як цілісний гетерогенний текст, який містить елементи різних дискурсів: суспільно-політичного, історичного, ідеологічного, літературного та інших. У роботі виявлено найбільш показові форми інтертекстуальної взаємодії, простежено її багаторазовий характер. Взаєморецепція “пражан” висвітлена як основа формування школи, у межах аналізованого явища розкрито процеси інтеграції та дезінтеграції, запропоновано критерії диференціації школи і групи, обґрунтовано доцільність корекції усталеної щодо них дефініції. Дослідження триєдності текст – контекст – інтертекст відкриває перспективи для системного осмислення цього літературного феномена як цілісного явища в історії української літератури ХХ століття.

Теоретико-методологічні засади дослідження. Дисертант використовує досвід структурно-семіотичного аналізу (Я.Мукаржовський, Р.Якобсон, Р.Барт, Ю.Крістева, Ж.Женетт, Ю.Лотман та ін.), ідеї інтертекстуальності (М.Ріффатерр, Ш.Гривель, Дж.Конте, М.Гловінський, Б.Гаспаров, О.Жолковський, І.Ільїн, Н.Фатєєва, Н.Кузьміна, Ж.Фомічова, П.Тороп, І.Смирнов, М.Ямпольський, Г.Денисова), рецептивної та феноменологічної естетики. Враховуються погляди самих представників школи як учасників літературного процесу, критиків і теоретиків (Ю.Липа, Є.Маланюк, Юрій Клен, О.Ольжич, Л.Мосендз, О.Теліга, М.Мухин), положення вітчизняних літературознавців (І.Дзюба, М.Жулинський, О.Астаф’єв, М.Ільницький, Ю.Ковалів, Л.Куценко, В.Моренець, Т.Салига, Н.Лисенко, І.Набитович, О.Нахлік, В.Сарапин та ін.), вчених із Чехії та Словаччини (М.Неврлий, А.Моравкова, М.Мольнар, М.Мушинка, Ю.Бача, З.Геник-Березовська), з “далекого зарубіжжя” (І.Фізер, Ю.Шерех, Ю.Бойко-Блохин, Р.Олійник-Рахманний, Ю.Лавріненко, Г.Костюк, І.Кошелівець, А.Стебельська, В.Шелест).

Методи дослідження. Для обґрунтування цілісності творчого доробку письменників Празької літературної школи застосовуються порівняльно-історичний, функціональний, частково міфопоетичний методи дослідження; для визначення основних закономірностей становлення школи – порівняльно-типологічний метод. У роботі реалізуються конструктивні ідеї теорії інтертекстуальності, що не зводиться до постструктуралістського тлумачення (як гри знаків). Звернення до елементів семіотики дозволяє розглядати окрему деталь у творах “пражан” як повноцінний значущий елемент, що у взаємодії з іншими утворює динамічну художню систему.

Практичне значення результатів роботи полягає у можливості їх використання при написанні підручників і посібників із теорії та історії літератури, порівняльного літературознавства, читанні цих курсів у вищих навчальних закладах, а також спецкурсів і спецсемінарів, для збагачення категоріально-термінологічного апарату літературознавчих досліджень, при створенні нової концепції історії національної літератури.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні результати дисертаційного дослідження викладені у монографії “Текст у світі текстів Празької літературної школи” (Донецьк, 2005. – 16,8 др. арк.), рекомендованому Міністерством освіти і науки України (лист № 2/891 від 5.06. 2000 р.) навчальному посібнику для студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти “Поезія “Празької школи” (Донецьк, 2000. – 5 др. арк.), що мають позитивні відгуки, а також у 29 статтях у наукових збірниках. Різні аспекти дисертаційного дослідження висвітлювалися на міжнародних наукових конференціях: “Євген Маланюк: література, історіософія, культурологія” (Кіровоград, 1997), “Dziedzictwo przesіoњci zwi№zkуw jкzykowych, literackich i kulturowych polsko-baіto-wschodniosіowiaсskich” (Бєлосток, Польща, 2000), “Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології. До 200-річчя Харківського університету і філологічного факультету” (Харків, 2004), Міжнародному симпозіумі “Изучавање словенских jезика, књижевности и култура у инословенскоj средини” (Бєлград, Сербія, 1998), а також на всеукраїнських наукових конференціях “Гендерна влада: літературні та культурні стратегії” (Бердянськ, 2003), “Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму” (Дрогобич, 2003), “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2005), філологічному семінарі кафедри теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2003, 2004), звітних наукових конференціях філологічного факультету Донецького національного університету. Положення роботи також апробувалися у лекційних курсах з історії української літератури, під час читання спецкурсів, у підготовці навчальних програм із факультативів та спецкурсів (для загальноосвітніх шкіл та вищих нав-чальних закладів).

Структура роботи. Дисертація обсягом 403 сторінки (з них 359 сторінок основного тексту) складається зі вступу, п’ятьох розділів (кожен містить кілька підрозділів), висновків, що підсумовують результати дослідження, і списку використаної літератури, що нараховує більше 600 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність і наукову новизну, визначено мету, завдання і теоретико-методологічну основу роботи, конкретизовано термінологічний апарат дослідження, теоретичну і практичну значущість його результатів, наведено дані про апробацію роботи.

У першому розділі – “Позатекстова реальність і рецепція текстів” – з’ясовуються ті чинники (суспільно-політичні, ідеологічні, етнічні), які визначали рецепцію текстів Празької літературної школи.

У першому підрозділі першого розділу (“Взаєморецепція і літературно-критична перцепція”) здійснено диференціацію рівнів рецепції художнього тексту, виявлено етапи перцепції цього художнього феномена: до здобуття Україною незалежності і після її проголошення. Перший етап відзначається упередженістю і численними інсинуаціями, другий – інтенсивними спробами популяризації і дослідження, що надавало йому компенсаційного характеру. Взаєморецепція як основа формування школи простежена на концептуально-образному й естетичному рівнях, що взаємодоповнювали один одного. Вона не зводилася, однак, виключно до компліментарності, а сприяла творчому становленню авторів.

У другому підрозділі – “Вісниківський” канон і західноукраїнський текст 20-30-х років ХХ століття” – виявлено вплив Д.Донцова на “вісниківців” і формування націоналістичного канону, що позначився, у свою чергу, на творах західноукраїнських письменників 20-30-х років. Формування цього канону розглянуто як вияв опозиції до соцреалістичного, насаджуваного в Україні. Між зіставлюваними канонами з’ясована подібність, зумовлена тим, що саме вони визначали ідеологічну спрямованість текстів: соцреалістичний пропагував комуністичну ідеологію, “вісниківський” – націоналістичну. Риси “вісниківського” канону простежено на проблемно-тематичному й образному рівнях у творах західноукраїнських літераторів: І.Ірлявського, І.Колоса, А.Гарасевича, К.Вагилевича, чия творча діяльність тривала у комунікативному полі “пражан”.

У третьому підрозділі “Текст у літературному і міжлітературному дискурсі” проблема тексту розглядається у внутрішньолітературному і міжлітературному аспектах, які зумовлені, з одного боку, – обірваними зв’язками з вітчизняними письменниками, а з іншого – налагодженням контактів із польськими, чеськими, словацькими літераторами, що мали, проте, міжособистісний (Є.Маланюк і, скажімо, Ю.Тувім, Я.Івашкевич, Й.Махар, Ф.Галас), а не міжлітературний характер. Феномен Празької літературної школи для пересічного інонаціонального реципієнта не мав власного коріння, а, отже, і не міг бути сприйнятий адекватно. Його рецепція мала локальний характер. Паритетність міжлітературних контактів в умовах “неприсутності” у світі тієї країни, яку репрезентували українські письменники, лишалася недосяжною.

Дисертант розмежовує: празьке літературне середовище (зокрема українське, представлене іменами О.Олеся, С.Черкасенка, Н.Королеви, У.Самчука, В.Хмелюка, С.Масляка та ін.), Празьку літературну школу, що розглядається в діахронічному зрізі, і, нарешті, празький період у творчості окремих представників цієї школи (Є.Маланюк, О.Лятуринська, Н.Лівицька-Холодна, О.Стефанович, Г.Мазуренко, К.Вагилевич), які продовжили творчу діяльність у повоєнний час.

У другому розділі – “Форми і типи інтертекстуальності” – наголошено, що йдеться не про створення універсальної класифікації міжтекстової взаємодії, а про виявлення у творчості письменників Празької літературної школи її найпоказовіших форм і типів. Розділ складається з п’яти підрозділів, що підпорядковуються розмежуванню інтратекстуальних/ інтертекстуальних зв’язків, послідовному виявленню художніх елементів, які взаємодіють.

У першому підрозділі “Міжтекстова взаємодія у формуванні контексту” простежується формування найближчого літературного контексту, тобто феномена Празької літературної школи, яка виникла внаслідок притягання текстів її чільних представників. Підкреслюється, що у взаємодію вступають не лише тексти, а й їх елементи. Безперервність цього процесу породжує розмаїття форм: запозичення, наслідування, переспіви, стилізації, пародії та багато інших. Типологія інтертекстуальних зв’язків розглядається у площині взаємозалежностей автора і читача, простежується з урахуванням розроблених класифікацій і багаторазовості взаємодії, що призводить до нівеляції окремих відмінностей.

Інтертекстуальні зв’язки, що мають багатий спектр відтінків і залежать від ступеня їх виявлення, встановлюються між поетичними збірками міжвоєнного періоду. Ті з них, що вибороли першість, впливали на інші і таким чином формувався відповідний літературний контекст, який не лишався, проте, раз і назавжди сформованим: навіть ті тексти, які вже посідали ключові позиції, згодом поступалися іншим. Спроби полеміки з тогочасним станом художнього канону спостерігалися у Н.Лівицької-Холодної, проте її намагання вирватися з його полону завершилося примиренням із ним: її друга збірка “Сім літер” (1937) уже відбивала особливості тогочасного літературного контексту. Якщо поетичний дебют Н.Лівицької-Холодної виводив із рівноваги, то інших – органічно вписувався у літературний контекст Празької літературної школи: заглибленням у минуле, віднайденням там мілітаристських основ буття тощо.

Назва твору була нерідко своєрідною візитною карткою тексту, визначала його майбутню літературну долю: виразна – привертала увагу читачів; прохідна – сприяла розчиненню у літературному контексті. Тому, скажімо, друга збірка О.Стефановича – на відміну від першої “Поезії” – дістала оригінальну назву “Stefanos І”, що орієнтувала на появу собі подібних (“Stefanos ІІ” і т.д.) і підтверджувала прагнення поета утвердити своє ім’я у свідомості читачів, тобто його свідому участь у боротьбі текстів. Назви поетичних збірок відображали риси авторської індивідуальності, виконували функції камертона (“Гусла” О.Лятуринської), відсилання до тексту-попередника (“Вогонь і попіл” Н.Лівицької-Холодної до “Стилета і стилоса” Є.Маланюка), самопрезентації (“Stefanos І” О.Стефановича), маркера індивідуальної манери автора (“Земля й залізо”, “Перстень і посох” Є.Маланюка) тощо. Вони відзначалися антропоцентричністю, суб’єктивно-оцінювальними конотаціями, важливими для сприйняття творів.

Другий підрозділ “Інтратекстуальні зв’язки у тексті” присвячений такій структурній єдності, як цикл. З одного боку, цикл зберігає характерні для лірики дискретність, перервність емоційних станів суб’єкта переживання, з іншого – розширює зображально-виражальні можливості, дає можливість багатоґранніше, глибше розкрити задум, зміну акцентів у сприйнятті життєвих явищ. Водночас це якісно відмінне від розрізнених віршів ціле, що свідчить про додаткову роботу над групуванням і розташуванням текстів у структурі. Цикл дозволяє творчо осмислювати ті теми і мотиви, які звучали в окремих віршах, тобто є унікальною формою повернення до емоційно пережитого.

Цілісність циклу, що виникає внаслідок зближення окремих віршів, що тяжіють один до одного, вторинна за походженням. Досі розрізнені, відмінні за тональністю і жанровими ознаками, вірші, згруповані у ціле, розкривають багатшу, ніж окремий твір, гаму почуттів, передають послідовність переживань ліричного суб’єкта, його бачення світу. Цикл виявляє зміну точок зору (points of vew), що сприяють створенню смислової перспективи. Як організований автором контекст, він дозволяє переосмислювати раніше заявлені точки зору або вводити нові. Те, на чому акцентувалося в окремому вірші, може у наступних набувати нових семантичних відтінків.

Циклу притаманна система взаємних змістових перегуків, варіювання ключових образів. Різні точки зору не відміняють одна одну, а співвідносяться між собою. Завдяки їх зміні досягається перетин і кореляція різних поглядів на явище. Інваріантна модель передтекстової ситуації, тобто тієї ситуації, яка передує тексту, трансформується в циклі у ряд ситуацій-варіантів, що збільшують розрив між зображуваною реальністю і її художнім втіленням. Згадане й уявлюване взаємонакладаються і породжують нові варіації. Повторення окремих сегментів тексту служить виявленню подібного в неповторному, появі нових змістових можливостей завдяки несподіваним зіткненням. При виникненні нової єдності спостерігається перерозподіл, перекомпонування вихідних компонентів тексту, виявлених частково знову. Повтори на інтратекстуальному рівні конкретизують, увиразнюють, доповнюють висловлене, скріплюють фрагменти твору. Вони не вимагають обов’язкового нагнітання слів, якщо мова йде про повтори ідеї.

Третій підрозділ “Метатекстуальний характер структури “тексту в тексті” присвячений взаємодії інтратекстуальних і інтертекстуальних зв’язків. Структура “тексту в тексті” – наслідок синтезу, “специфічна риторична побудова, при якій різниця в закодованості різних частин тексту стає виявленим фактором авторської побудови і читацького сприйняття тексту”. Лотман Ю. Текст в тексте // Труды по знаковым системам. Учёные записки Тартуского университета. ХІV. – Тарту, 1981. – С.13. Ідеться, отже, про взаємодію структур у межах твору, що служить основою генерування нових значень. Виявлення “тексту в тексті” потребує насамперед упізнання введеної частини і співвіднесення її з прототекстом, що дозволяє простежити, як ця частина інтерпретує попередній твір. Текст, частково представлений в іншому, описує і характеризує вихідний, тобто сприймається щодо нього як метатекст.

Ступінь виявлення прототекстів у поезії “пражан” загалом значний, але неоднорідний: від інтертекстуальних полілогів – до текстів, у яких джерело прочитується лише на рівні ремінісценцій. Безсумнівним є накопичення у ліричних творах усіх можливих виявів міжтекстової взаємодії: цитат, алюзій, ремінісценцій. Причому літературні ремінісценції у віршах поліфункціональні і, очевидно, породжені підсвідомою дією творчої пам’яті. Іноді їх важко відрізнити від алюзій, адже вони, як, скажімо, “піднестись до осінніх зір” (Л.Мосендз), можуть натякати на зв’язок із прототекстом: збіркою М.Рильського “Під осінніми зорями”. Багатство інтертекстуальних зв’язків переконує у виразному діалогізмі художнього мислення поетів, плідному засвоєнні ними культурних надбань людства, свідомій чи підсвідомій рефлексії чужих текстів.

Розмежування структур (“текст у тексті” і “текст про текст”) має відносний характер, адже саме введення іншого тексту чи його фрагмента – залежно від позиції, обсягу, наявності чи відсутності атрибуції – постає оцінювальним. Продуктивність означених Ю.Лотманом структур у творчості Празької літературної школи не завжди очевидна, тому не всі з можливих текстів вдалося залучити для аналізу.

Іншому структурному різновиду, що виникає внаслідок інтерпретації творів, присвячений четвертий підрозділ “Структура “тексту про текст” як вияв мистецтва про мистецтво”. Структури типу “текст про текст” простежуються у творчості Юрія Клена, котрий відгукувався на твори попередників (“Конкістадори”, “Володимир”, “Софія”, “Прованс”), по-своєму дописував їх (“Шляхами Одіссея”), інтерпретував відомих літературних героїв (Одіссей, Еней, Фауст). У вірші “Конкістадори”, скажімо, мотив освоєння нових просторів набував дальшого розвитку в порівнянні з прототекстом Ж.Ередіа: увага акумулювалася на спадкоємності, на тих, хто піде “за вами вслід, конкістадори”. Зберігаючи в основному характерні риси джерела, поет зосереджувався на самовираженні, при цьому він ідентифікував себе з новітніми конкістадорами. Дописування прототексту спостерігалося в поезії “Шляхами Одіссея”, що завдяки взаємодії з твором Гомера збагачувала свій смисловий потенціал: він поглиблювався водночас і завдяки відгуку на сонет М.Зерова “Kapnos tes patridos”. Таким чином, безперервністю взаємодії (і з Гомером, і з М.Зеровим, і з письменниками Празької літературної школи) досягалася багатоплановість цієї поезії-відповіді.

Юрій Клен найактивніше вступав у художній контакт зі своїми сучасниками: у полілозі про Захід/ Схід акцентував, зокрема, на тому, що українці ніколи не були завойовниками. Поезія “Ми” виявилася б незрозумілою поза зв’язками з творами інших авторів: завдяки їм вона збагачувалася додатковими значеннями, елементами полеміки. Юрій Клен відповів і О.Блоку, і В.Соловйову, і всім апологетам російської імперії водночас. У його відповіді простежувалися нові нюанси: протиставлення державних націй недержавним, утвердження поневоленої нації як суб’єкта історії.

Юрій Клен як творець нового тексту синтезував елементи інших, уводив авто- і метатекстуальні фрагменти, протиставляючи тотальній руйнації, девальвації цінностей світ культури. Елемент новизни, відчутний в інтерпретації ним літературних героїв (Еней, Фауст, Мефістофель), дає змогу виявити напругу притягання/ відштовхування між різними авторськими версіями. Еней у поемі “Попіл імперій” постає в інший час, ніж у І.Котляревського, і в тих місцях, де довелося бути самому письменнику. “Мандри” по фашистських концтаборах зробили героя ніби безпосереднім сучасником Юрія Клена. У поемі співіснують персонажі різних текстів, підтверджуючи або спростовуючи свою репутацію.

Структури “тексту в тексті” і “тексту про текст” засвідчили свою продуктивність у творчості О.Ольжича, Л.Мосендза, Юрія Клена, Є.Маланюка. Поезія цих авторів живилася мотивами й образами світової та національної культури. Це образи з міфології: біблійної (Мати Божа, Ісус Христос, Давид, Антихрист, Ваал), античної (Андромаха, Гектор, Зевс, Каліпсо, Навзікая), зі християнської агіографії (святий Юрій, свята Катерина); це образи також фольклорних і літературних персонажів (Дон Кіхот, Санчо Панса, Еней, Беатріче), багатьох письменників (Горацій, Данте, Гете, Дефо), історичних осіб (Цезар, Данило Галицький), художників (Гойя, Гоген, Моне), поетично забарвлених топонімів (Содом і Гоморра, Ханаан) тощо.

П’ятий підрозділ “Інтертекстуальність як наслідок творчої співпраці” присвячений одній із форм міжтекстової взаємодії, яка виявилася у збірці “Дияболічні параболи”, що виникла переважно завдяки співавторству Юрія Клена і Леоніда Мосендза. Поети, щоб приховати свою співпрацю над віршованими пародіями, шаржами, вдалися до прийому літературної містифікації, ввівши посередника, простакуватого Порфирія Горотака, що характеризувався як мешканець Горотаківки і відомий мандрівник. Біографічна довідка, якою супроводжувався фіктивний автор, мала надати збірці більшої достовірності. У текст збірки, отже, вводилася інтерпретанта, тобто така частина, яка описувала її як ціле. Проте ця інтерпретанта мала швидше фіктивний, ігровий, ніж прояснювальний, характер, бо підпорядковувалася все тій же містифікації. У цьому випадку маємо справу з подвійною, навіть потрійною містифікацією: автор – співавтор – митець, чий стиль імітується. Тому авторство багатьох поданих у збірці текстів, за винятком творів-присвят, встановити важко, тим більше, що і Юрію Клену, і Леоніду Мосендзу властиві звертання до літературних джерел, ремінісцентність художнього мислення.

Інтертекстуальність “Дияболічних парабол” виявляється у взаємодії з прототекстами, які пародіюються чи імітуються, з текстами-сусідами і у співпраці поетів, хоч планувалося залучення і художника М.Левицького. Вірші “Дияболічних парабол” нагадують вишивання, при якому візерунок накладається на канву попередніх зразків, які все одно проступають крізь неї. Численні відгомони інших художніх текстів виявляються способом вживання у світ культури, емоційного реагування на її явища й утворюють широке інтертекстуальне поле, в яке потрапляють тексти і сучасників, і багатьох попередників. За ступенем інтертекстуальної насиченості “Дияболічні параболи”, без сумніву, претендують на одне з чільних місць у доробку Празької літературної школи.

У поезії “пражан” інтратекстуальна й інтертекстуальна взаємодії перехрещувалися. Запозичення виявлялися не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному, версифікаційному рівнях. У межах тексту перегуки, повтори увиразнювали думку, сугестіювали енергію дії. Інтертекстуальність засвідчувала діалогічні зв’язки з прецедентними текстами (Біблія, “Божественна комедія” А.Данте, “Фауст” Й.Гете), з творами сучасників (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра) і самих “пражан” (Є.Маланюк, Л.Мосендз, Н.Лівицька-Холодна, О.Ольжич). Отже, у взаємозв’язках, які не зводилися, проте, до копіювання, визначалися творчі індивідуальності письменників Празької літературної школи. Поетичний діалог єднав Л.Мосендза й О.Ольжича, О.Телігу, в останні роки життя – Юрія Клена; Н.Лівицьку-Холодну – і Є.Маланюка, О.Телігу та інших літераторів.

У третьому розділі – “Своє/ чуже слово в тексті і парадокс новизни” – виявляється багаторівневий характер міжтекстових зв’язків, підкреслюється інтенсивне засвоєння “чужого” слова Є.Маланюком, Л.Мосендзом, Юрієм Кленом та іншими поетами з метою підпорядкування власним авторським інтенціям, з’ясовується, що завдяки синтезу свого / чужого досягається несподіваний художній ефект.

У першому підрозділі “Дихотомія своє/ чуже в художньому світі автора” підкреслюється, що взаємодія “свого” з “чужим” була однією з центральних філологічних тем у 20-х роках ХХ століття і досі не втратила свого значення у зв’язку з безперервністю процесу. Ця взаємодія динамічна, обопільна і багатоманітна: “своє” не розчиняється у “чужому”, а підпорядковує його собі. Водночас “своє” відчужується від творця, котрий не спроможний контролювати сприйняття власного твору. У художній свідомості розмежування свого/ чужого здійснюється як естетичний акт, з урахуванням того, що слова були вже чиїмись, побували в інших контекстах, а тепер знову стали “своїми”, набуваючи неповторних відтінків. “Чуже” в новому тексті зберігає голос свого автора і набуває нового, зумовленого контекстом, тому потребує інтерферентного підходу, врахування вихідного і вхідного текстів. Синтез “свого” і “чужого”, атрибутивність/ неатрибутивність уведених елементів характеризують авторську стратегію письменника, котрий може приховувати чи, навпаки, демонструвати “чуже” як ознаку своєї ерудованості. У текстах письменників Празької літературної школи “чуже” здебільшого має сильну позицію (присвята, епіграф тощо), щоб реципієнт не пропустив його, і при цьому не нейтралізує “своє”, а підпорядковується йому.

Другий підрозділ “Синтез “чужого” на основі “свого” як шлях самоідентифікації” будується на виявленні “чужого” слова, що служить вираженню “свого”. Інтертекстуальний підхід дозволяє розглядати різножанрову спадщину письменника як змістову єдність, простежувати у її межах взаємодію текстів, перегук і поглиблення окремих мотивів, збагачення їх новими нюансами.

Поліджерельність поеми Л.Мосендза “Волинський рік” створює ефект численних “текстів у тексті” і розрахована на ерудованого реципієнта, котрий відчує “сліди” відомого і відкриє для себе багатство інтертекстуальних зв’язків, що накреслюють перспективу нового міжтекстового синтезу. Цитатність, ремінісцентність характерні для підсумкового твору, яким і була поема. Своєрідність засвоєння Л.Мосендзом “чужого” слова полягає в тому, що завдяки йому конкретизується своє. Автор то синтезує “чуже” з “чужим” (слова, скажімо, В.Самійленка і народної пісні), то відштовхується від “чужого” – заради нового художнього ефекту. Якщо в поезії “Волинський рік” інтертекстуальність мала здебільшого ремінісцентний характер, тобто виявлялася як відгомін художніх мотивів Ю.Дарагана, О.Стефановича, М.Рильського, то в однойменній поемі інтертекстуальні зв’язки набули різнобарвнішого вияву. Залучення значної кількості прототекстів, що знаходилися у глибинах пам’яті, було зумовлене прагматичними потребами тексту та умовами його написання: ізольованістю автора, що призводила до герметизації внутрішнього життя і пошуків у культурних надбаннях людства духовних основ. Ідіостиль письменника формувався за рахунок синтезу чужих стилів як продуктивних і активізації власних стилетворчих чинників. Відсутність безпосередніх контактів, які б давали йому матеріал для твору, частково прояснювала інтенсивність засвоєння ним “чужого” слова. Прагматична скерованість поеми “Волинський рік”, наприклад, передбачала певну реакцію реципієнта, яка могла б виявитися у вигляді імпульсу, вчинку, пориву тощо, але, звичайно, при умові сприйняття цього інформативно насиченого твору, що не увійшов ще у читацьку свідомість.

У третьому підрозділі “Архетипні образи і їх індивідуально-авторські варіації” простежується індивідуально-авторське тлумачення притаманних “пражанам” образів. Їх творча діяльність активізувала в пам’яті праобрази, які при всіх можливих трансформаціях утримують і оприявлюють цілісність культурного розвитку. Культурологічні матриці й архетипи, що виринають з глибин пам’яті, спрямовують рух творчої уяви в уже прокладене річище. Творчий процес, за К.Юнгом, відбувається як одухотворення архетипів, які були основою структурування підсвідомого, когнітивними структурами, що зберігають пам’ять людства, роду, нації. Сучасні літературознавці під цим поняттям мають на увазі не сам образ чи мотив, а його модель, бо архетип “володіє властивістю універсальності, поєднуючи минуле і теперішнє, всезагальне і
часткове, здійснене і потенційно можливе”.1 Якушева Г. Архетип // Литературная энциклопедия терминов и понятий/ Под ред. А.Н.Николюкина. – М.: НПК “Интелвак”, 2003. – Стб. 60.

Архетип реалізується через творчу діяльність індивідуальної свідомості, яка завдяки особистим життєвим асоціаціям надає йому індивідуально-авторського тлумачення. Успадковане від предків трансформується, збагачується індивідуальним досвідом і виявляється у художній канві твору. У свідомості суб’єкта виникає не сам архетип, а підданий свідомій переробці “архетипний образ”, що зберігає відбиток креативного акту.

У творчості “пражан”, котрі послідовно обстоювали свою присутність у культурному просторі, архетипний характер образів забезпечував зв’язок із традицією, з національним духовним світом, внутрішню єдність розрізнених ланок літературного процесу, що відзначався розпорошеністю сил української діаспори. Щодо архетипу, то доцільніше говорити не так про його захисну, як про єднальну функцію, що виявляється у певній однотипності текстів національної культури.

Одним із визначальних у художньому світі Празької літературної школи був архетип Великої Матері (Magna Mater), який Ю.Липа вважав “божеством прапрадідів сучасних українців”. Цей архетип відзначався розмаїтістю виявів: мати-земля, мати-годувальниця, мати-природа, Божа Мати, рідна ненька. Тематично суголосні поезії і поеми, варіюючи цей образ, повторювали одні одних, вступали в інтертекстуальні зв’язки й утворювали віртуальний інтертекст, що формувався у пам’яті реципієнта. Архетипний образ землі синтезував національно-патріотичні й особистісні аспекти, тому відзначався широким спектром конотативних нашарувань. Недосконалість бездержавної України викликала в Є.Маланюка опозиційне ставлення до неї, болюче усвідомлення, що вона – не мати, а бранка, не здатна захистити своїх дітей. Архетипний образ набув, по суті, антиномічних виявів, що викликали неоднозначну реакцію сучасників, навіть найближчих колег.

Взаємодія колективного підсвідомого й індивідуального досвіду породжувала цікаві інваріанти, що, з одного боку, виявляють певну сталість, а з іншого – відбивають особливості авторської індивідуальності. На архетипному рівні у творчості О.Лятуринської й О.Стефановича спостерігалася проекція концептуального героя, що поставав у іпостасях Юрія Змієборця й архангела Михаїла. Їх сакральність зумовлювалася функцією спасіння, а інтерпретація набувала фольклорно-казкових рис. Юрій (Георгій, Єгорій) Змієборець поєднав функції захисника і сонячного божества, що відмикає землю золотими ключами, караючу і водночас світлу, сонячну, життєствердну функцію Перуна. Образ Юрія став уособленням етнічного архетипу козака-героя та покровителя землеробства. У поезії О.Стефановича й О.Лятуринської вироблення нової системи кодифікованих значень актуалізувало язичницькі традиції і набувало національно-культурного аранжування, у Ю.Липи – біблійно-містичного.

Архетип Двійника у поетів Празької літературної школи поставав у різних модифікаціях, відбиваючи потаємну частину авторських уподобань чи фобій. За змістовими параметрами він близький до архетипу Тіні, що не набув, проте, виразного в них вияву. Архетипні образи відзначалися дуалізмом, тією позитивно-негативною полярністю, що потребувала інтерферентного підходу. Виокремлені архетипи Великої Матері, Спасителя, Cамості, Двійника у творах Празької літературної школи не претендують ні на вичерпність, ні на всеохопність, ні на жорстку систематику. Це лише результат початкового осмислення великого корпусу творів у зазначеному аспекті, що підтверджує свою продуктивність завдяки індивідуально-авторським варіаціям. Архетипні образи в О.Стефановича, О.Лятуринської, Н.Лівицької-Холодної зберігали національну самобутність, у Л.Мосендза, Є.Маланюка – відзначалися більшою універсальністю, амбівалентністю.

У четвертому підрозділі “Ритуальні праформи як вияви міфічного мислення”, що є продовженням попереднього, простежується зв’язок між ритуалом і архетипом, виявляються притаманні “пражанам” спільні й відмінні риси. М.Еліаде на основі аналізу історії релігії і культури народів світу прийшов до висновку про “свідоме повторення певних парадигматичних дій”, які відновлюють прадії й імітують космогонічний акт Творення у ритуалах, що набувають символічного змісту. Архетипи реалізуються у ритуальних діях, які імітують перехід від хаосу до космосу, від світу профанного до сакрального. Ритуали виконують відновлювальну функцію, забезпечують рівновагу в світі завдяки імітації реконструкції космічної системи.

Відтворення архетипу в ритуалі здійснюється шляхом імпровізації, підпорядкованій певному канону. Ритуал у художній інтерпретації відірваних від рідної землі українських поетів відбивав їх межовий стан, актуалізуючи свої очевидні і латентні значення. Тому національна символіка, атрибути духовного життя нації органічно вписувалися у художню канву їх творів. Володимирів тризуб як символ могутності держави, триєдності всього сущого набував у О.Лятуринської особливого змісту: Володимир Великий зміцнив державу, охрестивши Русь, проте не зміг остаточно витіснити язичницькі вірування і заклав тим самим основи двовір’я. Обрядовість, ритуальність мала в О.Лятуринської компенсаційний характер, даючи змогу прилучитися до життя нації. Проте поступово вона ставала симптомом герметизації її внутрішнього світу і набувала зловіщих ознак: суму, самоти, завершення життєвого кола.

Інший підхід до ритуальних праформ спостерігався у Г.Мазуренко, котра експлікувала легенду про заснування Києва (“Меч Перуна”). Ритуальність набула тут алюзійного характеру, адже скутий меч – це меч Бога Правди, який мав би служити внукам давньоруського Орія, проте цей меч лежить без вжитку в лузі. Порівняльний аналіз творів “пражан” в аспекті відтворення ритуальних форм і пов’язаних із ними історіософських символів дозволяє виявити спільні риси в осмисленні трагічних аномалій української історії. Зображення поетами ритуалізованих дій стало способом відтворення архетипів як вироблених людством зразків поведінки.

Актуалізація ритуальних праформ у творчості “пражан” зумовлена болючим усвідомленням статусу вигнанців, що змушував шукати опертя у чомусь стабільному, незмінному – всупереч чужим етнокультурним обставинам. Ритуальність у цих умовах відновлювала розірвані зв’язки зі світом, заповнювала духовний вакуум, що виник із втратою рідного ґрунту. Водночас вона призводила до віддалення від реального життя, яке здавалося профанним у порівнянні з ритуальними канонами, до замикання у гравітаційному полі ритуальних праформ.

Четвертий розділ – “Профетичні інтенції і резонансний простір” – є, по суті, продовженням аналізу ідейних повторів, ремінісценцій у “пражан”, виявлених лише у творах візійного типу. У цьому розділі з’ясовується каузальність пророчої іпостасі письменника. Особлива увага приділяється тому, як інтертекстуальний зв’язок виявляється каталізатором виникнення художнього твору, породжує ланцюгову реакцію уподібнень до біблійних пророків, створює, за висловом В.Топорова, “резонансний” простір. Розділ складається з трьох підрозділів, що будуються за принципом: від зіставлення і виявлення інтертекстуальних перегуків – до аналізу найпоказовіших явищ.

Перший підрозділ “Національна специфіка візійного тексту” підпорядкований виявленню спільного у творах, що варіюють подібні мотиви, образи, ідеї і, таким чином, створюють ефект їх сприйняття як єдиного цілого. Йдеться про еквівалентність висловлювань, про повтори думок, які породжують собі подібні, але не призводять до текстуальних збігів.

Суголосність висловлювань відчутна у профетичних інтенціях, що свідчать про сподівання на суспільно-політичні зміни. Є.Маланюк одягав мантію пророка, щоб не лише застерегти, а й привернути увагу до невідкладних проблем, сугестіювати енергію націєтворення. Він то уподібнювався до Єзекіїля, котрий чинив суд над розпусними Єрусалимом та Самарією, то до Єремії, котрий оплакував руїни вічного міста. Цей інспірований поетом мотив актуалізувався О.Ольжичем, Ю.Липою, Л.Мосендзом, Юрієм Кленом та іншими авторами. Показово, що навіть ті “пражани”, котрі ніби не приміряли мантію пророка, все-таки не утримувалися від профетичних інтонацій, хоча б шляхом передоручення своїх функцій комусь із персонажів. О.Лятуринська, наприклад, віддавала свій голос Єрониму (поема “Єроним”), адже слово ченця здавалося авторитетнішим, ніж зацькованого бідами емігранта. Виявлення резонансу концептуальних ідей Є.Маланюка у творах “пражан” переконує у правомірності застосування щодо них парадигми учитель – учні, яка є невід’ємною