ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ШАБАНОВА Юлія Олександрівна

УДК 141.33

ТРАНСПЕРСОНАЛЬНА МЕТАФІЗИКА НІМЕЦЬКОЇ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ МІСТИКИ

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

ДНІПРОПЕТРОВСЬК – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант

Офіційні опоненти

Провідна установа | доктор філософських наук, професор

ТАБАЧКОВСЬКИЙ Віталій Георгійович

Інститут філософії

ім. Г.Сковороди НАН України,

завідувач відділу філософської антропології

доктор філософських наук, професор

ЯРОШОВЕЦЬ Володимир Іванович

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії філософії

доктор філософських наук, професор

БИЧКО Ада Корніївна

Національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, професор кафедри суспільних наук

доктор філософських наук, професор

ВЄРНІКОВ Марат Миколайович

Одеський національний університет ім. І.І. Мечнікова,

завідувач кафедри культурології.

Донецький національний університет МОН України.

Захист відбудеться 30 червня 2006 р. о 10-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук при Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49005, м. Дніпропетровськ, пл.Т.Г. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, к.30.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий 28 травня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор філософських наук, професор В.Б.Окороков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний світ, для якого характерні кон’юнктурно-прагматичні пріоритети як в глобально-соціальних відносинах, так і в індивідуально-особистісних стосунках, все більше відчуває необхідність у формуванні нової світоглядної парадигми з домінуванням не зовнішньо-матеріального, а внутрішньо-духовного. Вся історія цивілізаційного розвитку демонструє з одного боку прагнення людини до духовного, яке утримує цілісність та смисл її існування, з іншого є зразком ідеалів самості та егоцентризму, результатом яких виступають глобальні процеси у вигляді бездуховності. Причина такого ходу історії у втраті сакральних інтенцій до трансцендентного, першосутнісного, Божественного, у знищенні прямого зв'язку з чистою духовністю, що здатна зберегти цілісне єднання всіх форм дольнього світу і розширити до суттєвого, а не зовнішньо привабливого, мінливого мотивацію людського існування. Втрата прямого зв’язку з чистою духовністю, з трансцендентною суттю людської буттєвості уявляється однією з головних причин соціокультурної кризи сучасної цивілізації.

Так нагальною потребою сучасної філософії виступає розробка концептуальних засад духовності, детермінанта якої може змінити внутрішній світ людини, а через її оновлений світогляд і принципові форми існування соціуму, інтенційною основою якого повинно стати не прагнення вижити будь-якою ціною, а вміння жити в гармонії з духовно-абсолютним як в світі коеволюційних процесів людини і природи, так і еволюційних становлень індивідуальної свідомості, що прагне розширення до істинно-сутнісного, первісно-духовного.

З широкого спектру філософського масиву минулого середньовічна філософія з її домінуючою компонентою теологічної системності, в якій абсолютне, духовне, Божественне виступає визначальним модусом світосприйняття, представляється найбільш продуктивним для оновлення істинного смислу людського існування.

У цьому зв'язку ренесанс середньовічного світогляду з характерними для нього Божественною першопричинністю світу і пріоритетним значенням духовної компоненти людського буття може відкрити сучасній раціонально-прагматичній свідомості життєдіючі сенси цивілізаційного розвитку. Основні ідеї середньовічної філософії несуть у собі багато в чому втрачені позитивізмом і прагматизмом смислотворчі концепти духовних перспектив екзистенційно-антропологічної проблематики у вигляді гранично можливої нерозділеності людини та Бога. Представлений у тисячолітньому досвіді середньовічного філософствування синтез раціонального й ірраціонального, віри і розуму, пізнання і споглядання, інтуїції й інтелекту найбільш запитаний методологічним пошуком постмодерністської самосвідомості людства. Проте не антикварна зацікавленість до середньовіччя, не штучне звертання до теоцентричних догм середньовічної схоластики, а ренесанс життєдіючих концептів містичних вчень, укладених у безпосередній передачі індивідуального досвіду Богопізнання, у глибинних відчуваннях сакральності трансцендентного найбільш запитаний для сучасної реанімації істинної духовності.

Середньовічна європейська філософія в порівнянні з іншими віхами рефлексивного контексту минулого (таких, як Античність чи Новий час) на жаль, не мала достатнього вивчення у вітчизняній філософії, особливо в радянські часи. Тим більше, позбавленими наукової уваги виявились напрямки філософської містики, яким притаманна яскраво виражена ідеалістично-теологічна домінанта. У той же час саме містичні вчення, що формуються у середньовіччі на підґрунті вищих досягнень метафізичного (схоластичного) мислення, демонструють евристичне поєднання досягнень умоглядних теоретизувань, абстрактних узагальнень і натхненних одкровень інтуїтивно-ірраціональних відчувань Божественної суті світу. Такий симбіоз філософського світорозуміння містить у собі потенції нових форм метафізичного буття, що актуалізується в зв’язку з сучасним пошуком “нового простору” метафізики, що в більшості випадків посідала визначальне місце у складі філософського знання.

Виключаючи повторення класики, сучасне мислення в пошуках нових форм метафізики віддає перевагу синтезу містико-метафізичного, формуючи новий рівень трансцендування до сутнісно-першопричинного світового універсуму. У зв'язку з постнекласичними пошуками нової метафізики, а так само кризою духовності, викликаною однобоким розвитком раціонально-прагматичної світоглядної парадигми, дослідження містики як різновиду метафізики, а також значення і ролі містичного в метафізичному способі філософування представляється актуальним для розвитку філософії.

Сучасні пошуки нових можливостей метафізики в опозиційному протиставленні позитивістського негативізму чи дискусійного варіанта комунікативної природи “нової раціональності” правомірно повертають до концептуально невичерпного вчення середньовічних німецьких містиків XIV століття, що являють собою трансперсональну метафізику, де містичний модус поруч з метафізичною раціональністю сприяє формуванню філософії трансцендентно-емпіричного зразка, що має для сучасної свідомості визначальне значення. Це значення, перш за все, зумовлене необхідністю відновлення цілісності внутрішнього світу людини. Світу, де фрагментарна обмеженість раціонального (класична метафізика) чи ірраціонального (метафізика некласичного зразка, де гіпостазується вольове, почуттєве чи емоційне) долається синкретичним досягненням трансцендентної єдності духовного.

Містичний елемент є невід'ємною частиною цілісного мислення як принцип інтуїтивного осягнення сущого у вигляді імпліцитного нераціональному передчуттю трансцендентного об'єкта умоглядного теоретизування. Містичне, що ідентифікується, як правило, з релігійним світорозумінням, малодосліджене в якості самодостатньої складової метафізичного методу. Альтернативне протиставлення містики і метафізики у контексті холономної парадигми філософування представляється застарілим, що провокує потребу філософського дослідження містичного модусу в контексті метафізичної проблематики. При цьому значення містики саме в її філософському трактуванні недооцінене чи досліджене з акцентом на релігійний концепт. У зв'язку з необхідністю формування холономної методології сучасного філософсько-культурологічного осмислення поліконцептуальної багатомірності світогляду виникає потреба дослідження містики як філософського напрямку західноєвропейського контексту, в якому середньовічна німецька містика виявляється найбільш евристичним варіантом трансперсональної метафізики.

Якщо питання метафізики посідають у сучасних дослідженнях філософів значне місце, і до них звертаються Ю.Владимиров, П. Гайденко, І. Євлампієв, С. Жеребкін, Г. Заїченко, В. Кемеров, C. Картечко, В. Красніков, В. Лях, Т. Мудрагей, В. Окороков, В. Пронякін, М. Прохоров, О. Соболь, О. Явоненко, то проблема трансперсональної метафізики обмежена увагою філософського кола і стосується, своєю більшістю, дореволюційних чи зарубіжних авторів, що розглядають її опосередковано, в контексті загальнофілософських питань. Це такі автори, як С.Гессен, Р.Кінст, Е.Корет, Г.Леманн, Ж.Маритен, П. Менцер, О.Позов. У зв'язку з тим, що в сучасній вітчизняній філософській літературі практично не розглядається ірраціонально-містичний модус метафізики, а також з необхідністю збагачення сучасної свідомості релігійною компонентою аналіз метафізики з позиції експлікації містичного модусу осягнення істини виявляється актуальним.

Безпосередньому дослідженню вчення німецьких містиків на Заході присвячені роботи таких вчених, як К. Альберт, Г.Вер, А.Деніфле, А. Демпф, Х.Ебелінг, Дж. Цапф, С. Кейллі, Ф.Квінт, А.Лассон, В.Леманн, Р.Манштеттен, В. Нігг, К. Ольтманс, В. Прегер, К. Ру, Е. Сойдек, Г. Фішер, О. Шпан, П.Штраух. Звертання ж до цього напрямку у вітчизняному філософському контексті дуже обмежене і стосується певного згадування в ракурсі середньовічного контексту наступними авторами: О.Александрова, Б.Бичко, І.Бичко, Г. Волинка, В. Конзьолка, Н.Хамітов. Слід відзначити, що в Україні відсутні монографічні роботи, чи окремі дослідження, присвячені цьому напрямку європейської філософії. Тоді як саме вчення німецьких богословів викликає значний інтерес як при дослідженні проблеми сучасної філософії у вигляді співвідношення містичного та метафізичного, теоретичні джерела якого редукуються саме в цій точці європейського контексту (XIV століття), так і в історико-філософському баченні значення цього напрямку в становленні класичної раціональності німецького ідеалізму і в розвитку ірраціоналістично-інтуїтивістських, екзистенціально-антропологічних та неотеологічних вчень наступних періодів.

Одним з основних чинників актуальності теми виступає історико-філософське дослідження українсько-німецької діалогічності на основі спорідненості української філософської думки з німецьким містицизмом, що відповідає сучасній затребуваності пошуків концептуальних зв’язків в українсько-європейському соціо-культурному просторі. Це питання обумовлено сучасними євроінтеграційними процесами в Україні, які потребують світоглядно-ідейного підґрунтя. В цьому контексті українсько-німецька філософська діалогічність, що спирається на екзистенційно-софійну релігійність, притаманну філософській традиції національних шкіл Німеччини та України XIV століття, відкриває продуктивні ідеї для виявлення спільних рис світовідношення Західної та Східної Європи. До того ж як для України, так і для сучасного світогляду в цілому трансперсональна метафізика німецьких містиків виступає ідейно-філософським джерелом нової світоглядної парадигмальності, концептуальні основи якої сформовані в межах науково-світоглядного еніологічного напрямку, що заснований та одержав розвиток в Україні в останні десятиліття.

Таким чином, дослідження трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків відповідає актуальним потребам сучасності та зумовлене наступними факторами:

·

·

·

·

·

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації “Трансперсональна метафізика середньовічної німецької містики” пов’язана з темою наукової роботи кафедри філософії Дніпропетровського національного університету “Філософія науки і духовна культура на рубежі тисячоріччя“ (реєстраційний номер № 0199V001308), а також з темою держбюджетного наукового дослідження кафедри філософії Національного гірничого університету “Людина у багатомірності форм культурної життєдіяльності“ (реєстраційний номер № 0104V009285).

Мета і завдання дослідження. Метою історико-філософського дослідження є теоретичне визначення концептуальної специфіки трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики шляхом встановлення основних закономірностей її розвитку в контексті європейської та вітчизняної філософії.

Для досягнення поставленої мети необхідне вирішення наступних завдань:

- аналіз теоретико-методологічної основи дослідження трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики

- виявлення концептуально-теоретичних джерел формування трансперсональної метафізики німецького середньовіччя

- здійснення змістовного аналізу онто-гносеологічної основи вчення засновника напрямку “німецька містика” Майстра Екхарта, трансперсональна метафізика якого є концептуальною фундацією досліджуваного напрямку

- експлікація специфічних рис філософського вчення “німецька середньовічна містика”, що збагатили поліконцептуальність змісту трансперсональної метафізики цього напрямку

- аналіз трансформаційних змін в антропологічній проблематиці філософського напрямку, який досліджується

- на основі здійснення комплексу вище названих завдань - узагальнення та систематизація характерних рис та ознак філософського напрямку “німецька середньовічна містика”

- виявлення значення філософського напрямку “німецька середньовічна містика” для розвитку європейської та вітчизняної філософії в контексті методології та концептуального простору, що складають зміст метафізичної та антропо-аксіологічної проблематики, а також україно-європейської світоглядно-філософської діалогічності

- експлікація невідрефлексованих підвалин методологічного конструювання “нової метафізики” та еніологічної науково-світоглядної парадигми сучасності на підставі редукції ідейних основ трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є філософський напрямок “німецька середньовічна містика”, який розглядається у широкому контексті: як складова західноєвропейського розвитку метафізики (її класичного та некласичного різновиду) як здобуток філософської містики як трансформаційне моделювання антропологічної проблематики через конструкт містичного як репрезентативність модусу духовного у проекції на сучасні теоретичні та духовні запити людства.

Предметом дослідження виступають специфіка та закономірності різноаспектного прояву трансперсональної метафізики середньовічної німецької містики та її історико-філософські ремінісценції у контексті формування сучасної духовної парадигми світогляду.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є історична спадщина західної, російської та вітчизняної філософської думки щодо історико-філософських досліджень. Суто історико-філософський метод аналізу має метою встановлення місця та значення філософського напрямку, що досліджується в історичному розвитку філософського дискурсу. Ця мета здійснюється за допомогою використання низки методологічних принципів та прийомів історико-філософського аналізу, методологічною основою якого є доробки в галузі історії філософії таких вчених, як А.Бичко, І.Бичко, М.Вєрніков, Г.Заїченко, Г.Гегеля, П.Гнатенко, В.Горський, А.Лой, А.Лосєв, В.Лях, Т.Мудрагей, М.Попович, Б.Рассел, Вл.Татаркевич, В. Табачковський, Д.Чижевський, В.Шинкарук, В.Шубін, Н.Хамітов, В.Ярошовець, К.Ясперс. Конкретизація історико-філософського аналізу в площині специфіки середньовічного історико-філософського контексту фундується на методологічних засадах дослідницької спадщини цього періоду європейської філософії, представленої працями О.Александрової, С.Авєрінцева, М.Бердяєва, Б. Бичко, В.Віндельбанда, Г.Волинки, П.Гайденко, М. Гінділіса, П.Гуревича, О.Добіаш-Рождественської, Е.Жильсона, В. Конзьолки, Ф.Коплстона, Г.Майорова, Н.Мудрагей, С.Неретиної, О.Сирцової, М.Суїні, Й.Хейзинги, О.Чанишева, О. Штекеля та інш.

У широкому спектрі методологія дослідження зорієнтована на визначення метафізики як визначального простору буття філософії, що безпосередньо стосується формування як середньовічної теолого-філософської спадщини, так і схоластичних творів представників напрямку “німецька середньовічна містика”. Теоретичним підґрунтям використання поняття “метафізика” стали загальнотеоретичні роботи В. Асмуса, Ю.Владимирова, П.Гайденко, С.Жеребкіна, Г.Заїченко, В.Кемерова, В.Краснікова, В.Ляха, Н.Мудрагей, В.Окорокова, В.Пронякіна, М.Прохорова, О.Соболь, А.Явоненко. Особливого значення у формуванні теоретичної бази дисертації набуває містичний (трансперсональний) різновид метафізики, що визначає специфічність методологічних підходів до предмета дослідження. Роботи дослідників метафізичної проблематики (переважно християнського напрямку), що спираються на містико-контемплятивний та теологічний модуси цього типу філософування є методологічним підґрунтям парадигмального положення для даного дисертаційного дослідження. У цьому відношенні методологічною основою трансперсональної (містичної) метафізики в даному дослідженні є роботи наступних вітчизняних та зарубіжних авторів, таких як, П.Біциллі, К.Бергер, Дж.Бернхард, С.Булгаков, А.Вертеловський, П.Гуревич, У.Джеймс, І.Євлампієв, В.Зеньковський, П.Менцер, Р.Кінст, С.Гессен, Е.Жильсон, П.Козловський, Е.Корет, Г.Леманн, В.Лоський, Н.Лоський, Ж.Маритен, Г.Марсель, П.Мінін, Дж.Оменн, К.Оуэнс, Р.Піч, А.Позов, К.Прель, Є.Торчінов, О.Фьодоров, П.Флоренський, Р.Штайнер, А.Хаас.

Враховуючи те, що дисертація містить у собі представлені як історико-філософські, так і предметно-концептуальні підходи, дослідження проводилося відповідними методами та прийомами щодо цих наукових площин. Для історико-філософського підходу використовувалися методи історичного, логічного, компаративного, системного аналізу, що залучалися для експлікації теоретичних джерел та ремінісценцій вчення німецьких середньовічних містиків, визначення його місця в філософському контексті минулого і значення для світоглядного простору сучасності. Метод системного аналізу дозволив виявити фундаментальні закономірності вчення німецького середньовічного містицизму, визначити ідейні основи його онтології, гносеології й антропології. З огляду на релігійно-містичну спрямованість вчення й опору його представників на догмати священного писання, дисертантом застосовувались методи герменевтики, екзегетики, інтерпретації, парадоксальної логіки й аналогій, які у взаємодії з узагальненнями й абстрагуванням дозволили розширити характер філософського дослідження, наближаючи його до цілісної експлікації змістовної сутності досліджуваного філософського напрямку.

Наукова новизна дисертації. Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше в Україні здійснено аналіз і сформульовано концептуальну специфіку філософського напрямку “німецька середньовічна містика”, виявлено його значення для розвитку європейської й вітчизняної філософії. Науковий внесок даного дослідження полягає в наступному:

- виявлено, що трансперсональна метафізика як антиподне протиставлення класичної метафізики умоглядно-теоретичного зразка являє собою некласичний варіант містичної метафізики, витоки якої експлікуються в ірраціоналістичній лінії філософського контексту Античності та Середньовіччя

- з'ясовано, що визначальну роль у формуванні трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків зіграло вчення християнського неоплатонізму, представленого через візантійсько-православний контекст Діонісія Ареопагіта

- встановлено, що німецька середньовічна містика в контексті європейської континуальності є змістовним центром, який вбирає в себе потенції й перспективи розвитку містико-метафізичної додатковості

- вперше в Україні німецька середньовічна містика XIV сторіччя визначена як самостійний філософський напрямок, що репрезентує трансперсональну метафізику некласичного зразка

- сформульовані специфічні риси трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики у вигляді онто-гносео-антропологічної системності

- встановлено, що філософсько-богословська система Майстра Екхарта містить в собі фундаментальні положення трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики у вигляді трансцендентного суб’єктивізму та еквівокаційності в онтології, принципу раціоналізації містичного досвіду у вигляді акту пізнання в гносеології, самоапофатики як вираження консубстанційності Тео-Антропоса в антропології

- визначено, що антропологічний аспект трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики фундується на духовно-трансцендентній ідентифікації в практичній теософії

- виявлено екзистенційний характер трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків як фактор повороту європейської метафізики від онтологічної до антропологічної домінанти філософування

- встановлено, що фундаментальні положення трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків є ідейно-теоретичним джерелом як німецького ідеалізму, так і ірраціоналістичних напрямків некласичної філософії XIX-XX сторіч

- доведено, що XIV сторіччя є періодом формування загальних рис німецького і українського філософського контексту, на основі містико-ірраціональної домінанти антропологічного аспекту вчень

- доведено, що через звертання до візантійського апофатизму й ісихазму німецька середньовічна містика є ідейно найбільш близькою серед всіх напрямків європейського філософського простору до українського типу філософствування

- виявлено, що трансцендентно-інтровертний модус, що визначає містичний зміст вчення німецьких середньовічних богословів, є продуктивною основою формування нової метафізики духовно-емпіричного зразка та філософського обґрунтування сучасного напрямку міждисциплінарного знання “еніологія”.

Практичне значення одержаних результатів. Евристичність ідей німецької середньовічної містики сприяє духовній мутації та оновленому відродженню альтруїстичних цінностей істинної релігійності людства через інтровертне визначення антропософської самодостатності життєвих орієнтирів формування світоглядної парадигми духовних пріоритетів. Теоретичні узагальнення дослідження можуть бути використані для формування світоглядного підґрунтя українсько-німецької діалогічності в умовах євроінтеграційних процесів в Україні.

Результати дослідження специфіки трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики виявляються ідейним підґрунтям для формування концептуальних основ нової метафізики, розширюючи історико-філософський простір, альтернативним класичному філософуванню, варіантом метафізики.

Першоджерельний масив дослідження сприяє введенню в українське дослідницьке коло невідомих раніше творів німецьких мислителів, що значно розширює уявлення вітчизняних істориків філософії щодо західноєвропейського рефлексивного простору. Концептуальний, методологічний та фактологічний матеріал дисертації може бути використаний при читанні лекцій з історії філософії, теоретичної філософії, філософської антропології, спецкурсів з середньовічної філософії, з питань метафізики, філософських проблем релігієзнавства, теорії вітчизняної та зарубіжної філософії, культурології, етики.

Особистий внесок дисертанта. Дисертація носить самостійний характер, положення і висновки якої належать автору дослідження. Роботи, опубліковані дисертантом за темою дослідження виконані самостійно.

Апробація результатів дисертації Тема дисертаційного дослідження обговорювалась на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії Дніпропетровського національного університету та кафедри філософії Національного гірничого університету.

Основні положення дисертації пройшли апробацію на міжнародній науково-практичній конференції “Онтологія можливих світів у контексті класичної й некласичної раціональності” (Санкт-Петербург, 2001) на міжнародній науково-практичній конференції “Творчість свободи як свобода творчості” (Київ, 2001) на II міжнародному конгресі “Еніологія XXI століття” (Одеса, 2001) на міжнародній науковій конференції “Філософські проблеми гуманізації освіти” (Одеса, 2002) на XII міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Кацивелі, 2002) на міжнародній науково-практичній конференції “Філософія та історія філософії” (Київ, 2003) на ІV міжнародному конгресі “Еніологія XXI століття” (Одеса, 2003) на міжнародній науково-теоретичній конференції “Раціональність і вимисел” (Санкт-Петербург, 2003) на XIII міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії й суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2003) на всеукраїнській науково-практичній конференції “Блаватська та сучасність” (Дніпропетровськ, 2004) на міжнародній науково-теоретичній конференції “Наука й релігія в глобальних перспективах” (Харків, 2005) науково-практичній конференції “Традиції й новації гуманітарної освіти” (Дніпропетровськ, 2004) на науково-практичній конференції “Революція й суспільство” (Дніпропетровськ, 2005) на міжнародній науково-теоретичній конференції “Філософія І.Канта і сучасність” (Дніпропетровськ, 2004) на IV Міжнародному конгресі “Культура XXI століття” (Ялта, 2005) на міжнародній науково-теоретичній конференції “Толерантність у контексті міжрелігійних відносин” (Запоріжжя, 2005) на регіональних філософських читаннях, присвячених Міжнародному дню філософії “Доля філософії в постнекласичний період” (Дніпропетровськ, 2005) на науковій міжнародній конференції „Російський срібний вік: рецепція німецької класичної філософії” (Дрогобич, 2006).

Матеріали дисертації отримали практичне використання в курсі філософії та етики під час підготовки студентів та аспірантів Національного гірничого університету.

Зміст дисертації знайшов відображення в індивідуальній монографії (16, 8 друк. арк.), 29 статтях та тезах в наукових журналах та збірках наукових праць, 24 з яких є статтями в фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України (загальний обсяг – 16, 9 друк. арк.).

Структура та обсяг дисертації зумовлені метою та завданнями дослідження, логікою викладу проблеми, методологічними принципами та методами, які використані для розробки теми. Дисертаційна робота складається зі вступу, п’яти розділів (20 підрозділів), висновків та списку використаних джерел, який налічує 392 позиції. Загальний обсяг дисертації – 403 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, розкрито його теоретично-методологічні засади, сформульовано одержані концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною, встановлено теоретичне і практичне значення дослідження, подано форми апробації матеріалу.

Перший розділ “Сучасний концептуально-методологічний простір дослідження німецької середньовічної містики” присвячений аналізу методологічних основ роботи та визначенню ступеня дослідження теми дисертації в історико-філософській літературі. Так в підрозділі 1.1 “Методологічні основи історико-філософського осмислення трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики” підґрунтям методологічної концептуальності стала проблема взаємодії метафізичного й містичного модусів філософії. Предмет метафізичних вчень, обумовлений самою методологією даного виду філософування, представлений у вигляді трансцендентної першосутності, об'єктивно альтернативної за своїми презумпціями натурфілософії. Дисертант доводить, що осмислення трансцендентного як вихідного за межі всякого досвіду не може бути обмежене раціонально-логічними підходами. Тоді як у філософській методології спостерігається абсолютизація раціонального, що обмежує універсально-цілісну свідомість суб'єкта філософії. У зв'язку з сучасною необхідністю філософсько-культурологічного осмислення поліконцептуальної багатомірності світогляду виникає потреба дослідження містики як філософського напрямку західноєвропейського контексту.

Автор доводить, що метафізика, у якій суб'єкт-об'єктна єдність є одночасно вихідною точкою конструювання онтологічної реальності та основним принципом гносеологічного методу має статус містичної, у значенні фундаментального вчення про вищі принципи буття як понадрозумової, понадемпиричної суб'єктивної реальності, у вигляді трансцендентно-інтровертного синтезу. Такий тип метафізики має на увазі не спекулятивно конструюючу трансцендентність, а адекватний досвід переживання трансцендентної реальності як сутнісної глибини людини.

Методологічною основою дослідження є визначення філософської містики у роботах вітчизняних і зарубіжних авторів, перекладених на російську мову, таких як Н. Бердяєв, П. Біциллі, С. Булгаков, А. Вертеловський, П. Гайденко, С. Гессен, П.Гуревич, У. Джеймс, Э.Жильсон, В. Конзьолка, А.Лосєв, В.Лоський, Н.Лоський, Ж.Маритен, Г.Майоров, П. Мінін, М. Мурашкін, С.Нєрєтіна, Дж.Оменн, К.Прель, В.Соколов, Д.Судзукі, М.Суїні, П.Флоренський, А.Фьодоров, Р.Штайнер. та інші, а також зарубіжних авторів, що займаються проблемами середньовічної містики, таких як Д.Бернхард, К.Бергер, А.Хаас, В.Хауг, М.Хайдеггер., К.Ру, В.Прегер, В.Ріттер і ін.

Спираючись на роботи вищезгаданих мислителів, методологічним підгрунтям трактування містики в даному дослідженні є розуміння містики як вчення про універсальну сутність трансцендентної реальності й осягнення її шляхом внутрішнього розширення свідомості до єднання індивідуального Я з абсолютним Духом. З огляду на релігійну природу містичної метафізики, автор звертається до поняття теософії, що ідейно виражає змістовну компоненту трансперсональної метафізики. Загальним у теософії й містиці, на думку автора, є предмет пізнання – Бог, Абсолют, Трансцендентне, а також інтуїтивно-споглядальне осягнення Його. Так само як в містиці, основною метою теософії є подолання суб'єктивності у трансперсональній метафізичній реальності. В європейському філософсько-світоглядному контексті теософія, з одного боку, приймає закриті форми знань, з метою збереження чистоти сакральних істин, з іншого боку, поширюється в філософській традиції у вигляді ірраціонально-інтуїтивного модусу філософствування. Метафізична орієнтація стає загальним місцем філософії й теософії, при цьому об'єкт дослідження, джерело знань, методологія й принципи пізнання цих сфер осягнення сутнісного формують дві лінії розвитку рефлексуючого мислення. Таким чином, дисертант формулює поняття теософії як синтез містичного осяяння й раціонального теоретизування абстрагованої картини трансцендентного.

Виходячи із поданого вище методологічного визначення містико-метафізичної бінарності як природи філософування, диференціації філософської містики від інших, нефілософських форм містики, а так само виявлення природи теософського світосприймання як послідовної лінії історико-філософського контексту, для якої властиво містико-метафізичний синтез, дисертант виявляє специфіку метафізики в її трансперсональному варіанті, що виступає ключовим у даному дослідженні.

Поняття трансперсональна метафізика методологічно спирається на містичний компонент метафізики, тобто на її визначальний фактор - прагнення досягнути єднання з Абсолютним, який є предметом метафізичного мислення. Таким чином, визначальним у даному дослідженні є трасперсональна природа метафізики у вигляді подолання суб'єкт-об'єктних протиставлень. Трансперсональна метафізика репрезентує себе не тільки через гносеологічний модус включення суб'єкта в об'єкт, але й через онтологічний модус, як двовекторне обґрунтування трасперсональної єдності у вигляді апофатичного подолання будь-якого обмеження цілісності. Антропологічний модус метафізичного розуміння, спираючись на онто-гносеологічну специфіку трансперсонального подолання, утримує інтроверно-трансцендентну цілісність в обґрунтуванні духовної сутності людини.

Хоча термін трансперсональний одержав поширення, більшою мірою, стосовно поняття досвід, а не як теоретична система, філософська система, у якій містика й метафізика присутні, як взаємодоповнюючі компоненти, він трактується дисертантом як трансперсональна метафізика, тобто умоглядна або раціоналізована картина містичного досвіду або трансперсонального подолання суб'єкт-об'єктного протиставлення. А саме, трансцендування за межі індивідуалістичної об'єктивації як досягнення цілісного єднання із трансцендентною праосновою, у якій відсутні будь-які розрізнення. Так трансперсональна метафізика як предмет даного дослідження щодо специфіки представленого вчення визначається дисертантом як форма містико-метафізичної дуальності цілісного осмислення трансцендентної єдності світу та людини.

У підрозділі 1.2 “Аналіз досліджень німецької середньовічної містики в історико-філософській літературі” обґрунтовується необхідність звертання в контексті представленої проблеми до німецької середньовічної містики, яка є найбільш виразним зразком трансперсональної метафізики, що відіграє вирішальну роль у розвитку філософської думки, як у раціонально-ідеалістичних (німецька ідеалістична філософія), так і в ірраціоналістичних напрямках європейської філософської думки. Аналіз специфічних рис містико-метафізичної системи філософського напрямку “німецька середньовічна містика”, знаходить повноцінне концептуальне здійснення лише в контексті дослідження середньовічної парадигми світосприймання й особливостей філософського світогляду медієвістського періоду розвитку європейської культури.

У цьому зв'язку аналізуються видання, присвячені історії середньовічної філософії, що складають методологічну основу даної роботи. Це монографія В.В.Соколова, А.М.Чанишева, Г.Г.Майорова, О.О.Добіаш-Рождественської, А.К.Бичко, П.П.Гайденко, які демонструють об'єктивний аналіз розвитку філософської думки середньовіччя з акцентованою увагою на схоластичній проблематиці або питаннях становлення медієвістськой рефлексії на ранніх етапах її формування. Особливий інтерес викликає група філософських видань дореволюційного періоду, у яких медієвістське рефлексивне поле представлене широко й різнопланово. Це роботи релігійних філософів Н. Бердяєва, П.Біциллі, С. Булгакова, А. Вертеловського, В. Віндельбанда, А. Гарнака, В. Зеньковського, Л.Карсавіна, В.Лоського, А.Позова, А.Штекеля, Г.Ейкена. До значних сучасних робіт варто віднести монографії С.Неретіної, О.Сирцової, О.Александрової, Г.Волинки, Б.Бичка. Аналізу вчень окремих представників містичних напрямків присвячено кілька статей і монографій російських мислителів, таких як Н. Гучинська, П. Мінін, М. Реутін, Е. Торчинов, О.Федоров.

Спеціальна література, присвячена дослідженню вчень німецьких містиків, значною мірою представлена зарубіжними мислителями, такими як А.Лассон, Й.Бах, В.Прегер, Г.Деніфе, П.Штраух, Ф. Пфайфер, А. Даніельс, В.Труссен, О.Каррер, Е.Піш, А.Демпф, М.Грабманн, К.Вайс, Г.Гофф, проблемне поле досліджень яких фокусується на теологічній сфері вчення. Слід зазначити знакові роботи, присвячені творчості Майстра Екхарта, основоположника напрямку “німецька містика”. Це роботи К.Альберта, Г.Фішера, К.Флаша, М.Біндшедлер, А.Хааса, Г.Ебелінга, Г.Віра, Й.Цапфа, К.Ру, В.Крампфа, Ц.Кейллі, Й.Коха. У даних роботах творчість Майстра Екхарта та його послідовників розглядається вже не в межах полеміки щодо приналежності їх до табору схоластів або містиків, а в контексті дослідження цілісної філософської системи цього напрямку та її антропо-аксіологічної складової.

У західноєвропейській дослідницькій літературі напрямок німецька середньовічна містика розглядається як у контексті містичної проблематики, так і в історико-філософському ракурсі середньовічного періоду. До першої групи досліджень можна віднести роботи В. Хауга, Г.Мейліса, В.Ріттера, К.Ру. Більш детальному аналізу піддається вчення німецьких містиків у контексті середньовічної історії філософії. До таких робіт, насамперед, належать фундаментальні історико-філософські праці В. Прегера, В.Нігга, А.Теандера, Й.Бернхарда, Ф.Ветера, Дж.Коха. Найцікавіші в даному контексті, на наш погляд, є роботи K.Більмейера, C.Грьобера, C.Шмідта, Г.Вреда, Д Хеландера, Г. Долезіса, Дж. Кюкхоффа. Представлені монографії мають скоріше описовий, бібліографічний або релігійно-просвітницький характер, що позбавляє європейський філософський контекст суто аналітичного підходу до творчості Майстра Екхарта та його послідовників.

Незважаючи на те, що в Європі, особливо в Німеччині, низка вчених, таких як І.Бах, А.Лассон, В. Прегер, К. Ру, Й.Цапф, Х. Ебелінг, К. Ольтманс, В. Леманн, С. Кейллі, А. Демпф, А. Деніфле, Г. Фішер, Р. Манштеттен Ф., Квінт, Е. Сойдек, О. Шпан, П. Штраух, К. Альберт, Г. Вер, В. Нігг, Дж.Кох зверталися до осмислення основних ідей представленого вчення з позиції філософської містики, цей феномен історико-філософського контексту не знайшов достатнього осмислення в українській філософії. Можна назвати нечисленні видання радянського й пострадянського періоду, а саме монографії П.Гайденко, А.Гусейнова, А.Лосєва, Й.Хейзинги, Е.Фромма, Р.Штайнера, Р.Пічя у яких окремі статті присвячені Майстрові Екхарту. На відміну від вчення родоначальника німецької містики Майстра Екхарта, творчість Генріха Сузо стала відома вітчизняному читачеві завдяки вперше опублікованій у російському журналі “Питання філософії” його роботи “Книжиця істин”. Що ж стосується Іоганна Таулера, то творчість одного з учнів і послідовників Майстра Екхарта незаслужено обійдена увагою сучасних дослідників медієвістської філософії й обмежена єдиним перекладом його робіт українською мовою, опубліковану в “Філософській думці”. Творчість нідерландського однодумця й сучасника німецьких містиків Іоанна (Яна) Рюйсбрука відома російськомовним дослідникам лише з виданої в 1910 році його роботі “Одіяння духовного шлюбу”. Українських же перекладів робіт Рюйсбрука не існує й дотепер. Так вивчення стану питання досліджуваного напрямку показало однобічність підходів у вигляді релігійно-богословської або соціально-культурологічної проблематики в зарубіжній літературі й практичну відсутність фундаментальних робіт цього напрямку вітчизняних істориків філософії, що й зумовило тему дисертаційного дослідження, з огляду на необхідність оновленого ренесансу середньовічної філософської парадигмальності через призму сучасних пошуків нового простору метафізики.

Другий розділ “Ідейно-теоретичні джерела формування німецької середньовічної містики” присвячений експлікації містичної компоненти європейського філософського контексту античного й середньовічного періодів, що є концептуальним підґрунтям німецької середньовічної містики. У підрозділі 2.1 “Експлікація концептуально-ідейного підґрунтя німецької середньовічної містики в контексті філософського масиву античності” аналізується вчення Геракліта (Логос) і стоїків (Пневма) про вогняне начало як активний принцип, що творить, чому протиставляється пасивність матерії. Ця ідея знаходить розвиток у провідному понятті німецьких містиків - “жаринка” у вигляді вогненно-субстанційної основи людської душі, через обпалення якої й можливе злиття з Богом або Богонародження, аналогічне поверненню до вогняної першопричини у стоїків.

Автор виявляє близькість вчення Платона до філософської системи німецьких богословів, що зосередилася у фундаментальному понятті онтології античного мислителя – істинного буття. Найбільш значущими для розвитку вчення німецьких містиків виявилося платонівське трактування ідеї Блага як вищого в ієрархії ідей, як надсутнісне поняття, що перегукується з образом Божественності у німецьких середньовічних містиків як невизначеної нероздільної основи, як стан чистого дотринитарного буття. Дисертант доводить ідею втілення аристотелівської психології у вченні німецьких середньовічних містиків. Так само, як і Аристотель у питанні про співвідношення душі й тіла, Екхарт стверджує, що душа - це “елементарна форма тіла”. Але якщо у Аристотеля душею володіють всі істоти: рослини, тварини, люди і їхні душі відрізняються відповідно до свого ієрархічного положення можливостями росту, відчуття й міркування, то в Екхарта душею володіє тільки людина, при цьому душа Божественна. І.Екхарт, і особливо І. Таулер розділяють сили душі на зовнішні й внутрішні, на основі чого базуються онтологічні підстави вчення німецьких містиків про внутрішню й зовнішню людину. Зовнішні сили людини представлені Екхартом відповідно до уявлень Аристотеля.

Синтезувавши основні ідеї вчення Платона й Аристотеля, неоплатонізм став ідейно-концептуальною основою як середньовічної патристики, так метафізики німецької містики пізнього середньовіччя. Екхарт і його послідовники, використовуючи вплив неоплатоників, втілили ідейні концепти теософської метафізики у вигляді містико-рефлексивного синтезу. “Єдине” неоплатоніків самопізнає себе в “сутнісному небутті”, у здійсненні “мислимого” через можливість думки про себе. Так “сутнісне небуття” Платона в неоплатонізмі стає умовою іпостасного розгортання. Трансцендентно-іманентна дуальність Єдиного є метафізичною підставою містичного акту як адекватної Божественної досконалості форми усвідомлення сутнісного. Традиційна неоплатонівська тріада “Єдине-Розум-Душа” є теоретичним джерелом тринітарної єдності у вченні Екхарта. Єдине як трансцендентно-іманентна праоснова, скоріше ближче до розуміння Божественності, а не Бога-Отця - першої іпостасі християнської Трійці, як це прийнято тлумачити у відповідності з рефлексивною метафізикою схоластики.

Підрозділ 2.2 “Значення апофатизму християнського неоплатонізму для формування діалектичного концепту німецької середньовічної містики” присвячений дослідженню неоплатонічній православно-християнській традиції. Так особливий вплив, за ствердженням автора, на розвиток містичного вчення німецьких богословів XIV століття мав апофатизм Діонісія-Ареопагіта, що йде глибше в абсолютизацію заперечення, ніж апофатизм античних неоплатоніків. Майстер Екхарт, переймаючи принцип апофатичного богослов'я в Ареопагіта трактує Божественність як “вічну таємницю”. Практично весь містичний принцип осягнення цієї таємниці сполучений із запереченням усього того, що таємниці не належить, що існує явно, відкриваючись у почуттєвому або умоглядному досвіді. У Дионісія апофатизм приходить до крайніх форм, що не допускають абсолютизації ні Єдиного, ні Єдності, доходячи до повного й остаточного “Ні”. Аспект абстрактно-узагальнених якостей Бога, що випливає з ареопагітної традиції, одержав у вченні німецьких богословів розвиток у вигляді любовної містики. Апофатизм Майстра Екхарта, відштовхуючись від абсолютної доктрини заперечення Діонісія Ареопагіта й Максима Сповідника, знайде вираження в концепції апофатичного осягнення сутності себе як відмови від власного Я, тобто розчинення в абсолютному Ніщо, у невіданні Божественності в “жаринці душі” (Екхарт), в “незбагненній безодні Премудрості” (Сузо), представленої в богословському вченні “Про бідність духом”. Автор приходить до висновку, що християнський апофатизм через вчення Діонісія Ареопагіта й Максима Сповідника вплинув на формування поняття Божественності в метафізиці німецьких богословів як трансцендентної праоснови, що сприяло розвитку трансцендентно-іманентної діалектики.

У підрозділі 2.3 “Містичні вчення західно-європейського середньовіччя як гносео-психологічна основа антропософського модусу трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики” досліджується вплив містичних напрямків середньовіччя на формування антропологічних концептів творчості богословів. Містицизм XII сторіччя вважається дисертантом одним зі значних вчень, що сформували ідейну основу системи трансперсональної метафізики середньовічних німецьких богословів. З одного боку, церковно-ортодоксальна містика як католицьке віровчення була близька німецьким домініканцям, з іншого боку, - її ексклюзивний ухил до суб'єктивно-індивідуального досвіду й особистого переживання богоодкровенних істин знайшли відображення в спробі богословів вивести схоластику із кризового тупика крайнього раціоналізму.

Дисертант обґрунтовує те, що Майстер Екхарт, апофатично доводячи трансцендентність Божественності, оформляє принцип триєдиного становлення, відзначений Бернаром Клервозьким як основний модус онтології у вигляді тринітарної діалектики. Німецькі містики, розвиваючи вчення про богопізнання Клервозького, використовують його принцип руху від множинної емпірики до умоглядних абстракцій, апофатично оформляючи шлях заперечення всіх позитивних знань.

У роботі розглядається вплив жіночої містики на формування вчення німецьких богословів який виявився у реалізації модусу прагнення до абсолютного (Божественного) об'єкта своєї любові, що стало концептуальним обґрунтуванням містичної інтенції в трансперсональній метафізиці богословів. Любовна тематика, що виразилася в жіночій містиці через трансгресивні форми виходу за межі наявного досвіду, стала основою містичного подолання суб'єкт-об'єктних протиставлень у вченні німецьких середньовічних містиків. Через концепт жіночої містики, який стверджує необхідність повного знаходження Божественності в душі людини Майстер Екхарт і його послідовники приходять до ствердження тотожності Божественної субстанції й сутності природи людини через єдність іскри або Вищого Вогню Божественної Безодні, що стане ключовим концептом онто-гносеологічної системи містичної метафізики німецьких богословів.

Узагальненням розділу стала думка щодо переосмислення німецькими містиками теологічної проблематики філософських вчень мислителів минулого, на підставі чого німецькими богословами було створено філософську систему трансперсональної метафізики, у якій містико-метафізична дуальність є результатом продуктивного сполучення двох векторів європейського філософського контексту, а саме теоретико-системної онтології античності та містико-екстатичної інтуїтивно-ірраціональної гносеології ексклюзивної християнської містики середньовіччя.

Третій розділ дисертаційного дослідження “Трансперсональна метафізика Майстра Екхарта” являє собою системний аналіз метафізичної специфіки вчення основоположника і яскравого виразника основних концептів досліджуваного напрямку. У підрозділі 3.1 “Парадокс як концептуальний конструкт трансперсональної метафізики Майстра Екхарта” парадокс розглядається автором як методологічний конструкт онтології Майстра, у вигляді того, що сфера застосування парадоксу перебуває за межами предметної галузі теоретичної системності. Так усе, що належить світу трансцендентного, є фактами, які не можна пізнати за допомогою емпіричного або раціонального досвіду. Вони піддаються опису у формі парадоксу, що позбавлений прагматичної мети в процесі осягнення, тому що в духовному житті всяка цілеспрямованість зникає через трансперсональне подолання самісної фіксації суб'єктивності. Так парадокс у філософській спадщині Майстра Екхарта є філософсько-містичною категорією, що дозволяє через значне напруження антиномічних бінарностей реконструювати основні уявлення онто-антропологічного простору філософії антично-схоластичного зразка, що дозволяє сформувати продуктивні концепти трансперсональної метафізики. Згідно висновків підрозділу парадокс у філософській спадщині німецьких богословів, виконує наступні функції: виступає як онто-категорія діалектичного розвитку трансцендентного та іманентного, дозволяє