КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Ткаченко Олена Григорівна

УДК:821.161.2 – 143 “15/16”

РОЗВИТОК ЖАНРУ ЕЛЕГІЇ

В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ XVI – XIX СТОЛІТЬ

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії української літератури Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор

Ткачук Микола Платонович, професор, завідувач кафедри історії української літератури, декан філологічного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Кузьменко Володимир Іванович, проректор з наукової роботи, завідувач кафедри української філології Київського славістичного університету;

доктор філологічних наук, професор

Куценко Леонід Васильович, професор кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка;

доктор філологічних наук, професор

Турган Ольга Дмитрівна, завідувач кафедри культурології та українознавства Запорізького державного медичного університету.

Провідна установа – Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова,

кафедра української літератури,

Міністерство освіти і науки України, м. Одеса.

Захист відбудеться "25" січня 2007 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, бульвар Шевченка,14).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці ім. М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано "14" грудня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. О. Ткаченко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Елегія – один із найдавніших і найпоширеніших ліричних жанрів – представлена в усіх літературах світу. Впродовж багатьох культурно-мистецьких епох елегійна поезія перебуває в епіцентрі ідейно-естетичних пошуків художньої свідомості, що й зумовлює постійний інтерес учених до цього жанру. Свідченням того є численні дослідження, що з’явились у світовому літературознавстві Див., зокрема: Beissner F. Geschichte der deutschen Йlegie // Grundriв der germanischen Rhiologie. – Berlin, 1961; Doktjr Roman. Elegia w tradycji literackiej // Polska elegia oњwieceniowa. – Lublin, 1999; Potez Henri. L’tltgie en France avant le romantisme. – Geneve, 1970; Kuczera-Chachulska Bernadetta. Przemiany form i postaw elegijnych w liryce polskiej XIX wieku. – Wydawnictwo Uniwersytetu Kardynaіa Stefana Wyszyсskiego. – Warszawa, 2002; Фризман Л.Г. Жизнь лирического жанра. Русская элегия от Сумарокова до Некрасова. – М.: Наука, 1973; Доватур А. И. Древнегреческая элегия и Феогнидов сборник // Доватур А. И. Феогнид и его время. – Ленинград: Наука, 1989. – С. 8–35.. Вивчення елегії як ліричного жанру починається майже одночасно з її появою.

У складній парадигмі українського літературного процесу чимало ліричних жанрів мали періоди піднесення та спаду, проте жоден із них упродовж століть не дістав такого поширення й такої жанрової стійкості, як елегія.

Українська елегія – як цілісне оригінальне художньо-естетичне явище – виявилася вагомим стимулюючим чинником розвитку української літератури ХVІ – ХІХ ст. і дала європейській літературі яскраві поетичні зразки. Природно постає питання щодо висвітлення шляхів загального розвитку та еволюції елегійної лірики ХVІ – ХІХ ст., адже конкретні елегійні твори привертали увагу багатьох дослідників різних епох: М. Бондаря, П. Волинського, М. Возняка, М. Гнатюка, М. Довгалевського, П. Житецького, Є. Кирилюка, В. Крекотня, Н. Левчик, Д. Наливайка, В. Перетца, Ф. Прокоповича, Р. Радишевського, Г. Сивоконя, В. Смілянської, А. Ткаченка, М. Ткачука, Л. Ушкалова, І. Франка, Л. Фрізмана, Н. Чамати, Д. Чижевського, В. Шелеста, В. Шубравського та інших, – науковий пошук яких характеризується широтою проблем, що стосуються класифікації жанру, його тематики, поетики, особливостей вірша, зв’язків з народною поезією.

В українському літературознавстві існує близько десяти визначень жанру, на зразок: елегія – це “один із жанрів медитативного, меланхолійного, почасти журливого змісту” Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – С. 225., які, попри відсутність однозначної жанрової атрибуції, називають журливу тональність визначальною ознакою змісту елегії.

Науковці за радянських часів не приділяли належної уваги елегії, оскільки вульгарним соціологічним літературознавством така поезія вважалася неспроможною задовольнити потреби “нової доби”, що призвело до полярних суджень щодо самого факту існування жанру елегії за певних періодів літературного процесу чи у творчості окремих митців. На захист елегії свого часу став М. Рильський: “Не треба наліплювати наличку “занепадництво” там, де тим “занепадництвом” і не пахне” Рильський Максим. Вечірні розмови. – К.: Київське обласне книжково-газетне видавництво, 1962. – С. 111.

. Своєрідність жанру визначається комплексом ідей, загальногуманістичним характером канонічних мотивних інваріантів.

Незважаючи на багату історію та жанрове розмаїття української елегійної поезії, проблема розвитку елегії в українській літературі ХVІ – ХІХ ст. не набула системного висвітлення в літературознавстві.

Пропоноване дослідження продиктоване необхідністю ґрунтовного і комплексного вивчення еволюції української елегії як цілісного художньо-естетичного явища з погляду функціонування, історичної поетики в його складній діалектиці, визначення місця та значення елегійної лірики у вітчизняній поезії ХVІ – ХІХ ст. як репрезентативного етапу становлення й утвердження дискурсивної практики цього жанру. Актуальність теми дисертації відповідає сучасним потребам науки про літературу щодо вивчення естетичної природи, національної своєрідності й генези жанру елегії як художньої реалії літературного процесу зазначеного періоду.

Зв’язок роботи з науковими програмами й темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідних програм, які розробляються кафедрою історії української літератури Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Тему дисертації затверджено науково-координаційною радою НАН України “Класична спадщина і новітня художня література” при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № від 16 квітня 1995 року).

Мета і завдання дослідження – здійснити системний аналіз елегії в українському літературному процесі XVI – ст., дослідити шляхи й етапи її розвитку, з’ясувати тематико-структурні особливості, генеретику елегійних форм і їх художній дискурс, простежити трансформацію та модифікацію жанру у творчості українських поетів.

Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань: експлікувати історико-теоретичні засади елегії як жанру; узагальнити основні аспекти теорії жанру елегії в Україні; окреслити жанрову природу античної елегії та простежити її відзвуки у давній українській поезії; розглянути еволюцію генологічної рецепції жанру елегії в українському письменстві XVI – ст.; запропонувати історико-функціональну парадигму еволюції жанру елегії в українській літературі зазначеного періоду; виділити жанрові різновиди елегії як характерні означники літературного процесу XVI – ст., характерні чинники метанаративу, художнього світу та естетичної свідомості елегійних поетів; висвітлити історію виникнення і розвитку елегійної поезії в давній українській літературі; співвіднести генологічну свідомість українських елегіків з європейською ренесансною та бароковою традицією; простежити особливості розвитку елегії в дискурсивній практиці поетів XVI – XIX ст.; окреслити основні константи поетики елегійного жанру; визначити типологію української елегії та найбільш характерні особливості її жанрових різновидів; висвітлити національну специфіку та перспективні обрії розвитку української елегії.

Об’єкт дослідження – повний корпус елегій в українському письменстві, літературний процес в Україні XVI – XIX ст., історія розвитку української поезії, жанровий горизонт і репертуар якої формуються елегією.

Предмет дослідження – елегія як форма вираження художньо-естетичної свідомості, її історична динаміка, тематично-структурні особливості, типологічні риси. Матеріалом послужила поетична творчість давньоукраїнських поетів, осібно Г. Сковороди, поетів ХІХ ст. – Л. Боровиковського, М. Шашкевича, А. Метлинського, М. Петренка, В. Забіли, Т. Шевченка, О. Кониського, Л. Глібова, С. Руданського, Ю. Федьковича, С. Воробкевича, Я. Щоголева, М. Старицького, Олени Пчілки, В. Самійленка, П. Грабовського, І. Франка, Лесі Українки.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою є системно-цілісний підхід до вивчення шляхів розвитку української елегії в XVI – ст. на історико-теоретичному та рецептивному рівнях, що зумовлено метою та характером дослідження. Системний аналіз як окремих творів, так і складних історико-літературних і естетичних явищ, а також компаративний, зокрема порівняльно-типологічний метод з пріоритетною увагою до тематологічного, імагологічного й жанрологічного аспектів аналізу елегії. При введенні в науковий обіг маловідомих текстів і найяскравіших зразків елегійної поезії використовувався описовий метод; аналіз змісту творів ґрунтується на соціально-генетичному методі; жанрова специфіка елегій визначається на основі порівняльно-типологічного методу; історико-функціональний аналіз використовувався при дослідженні елегії як історико-літературного явища.

Методологічною основою дослідження стало широке коло теоретичних та історико-літературознавчих праць вітчизняних та зарубіжних вчених: М. Бахтіна, Ф. Байсснера, Т. Бовсунівської, М. Бондаря, К. Бродзінського, О. Веселовського, П. Волинського, М. Возняка, О. Галича, М. Гнатюка, О. Гнатюк, М. Довгалевського, О. Доватура, Р. Доктора, С. Єфремова, П. Житецького, М. Жулинського, О. Камінчук, Є. Кирилюка, В. Крекотня, Б. Кучери-Хахульської, Н. Левчик, В. Маслюка, Т. Мейзерської, О. Мишанича, В. Мовчанюка, Д. Наливайка, В. Перетца, Г. Потеца, Ф. Прокоповича, Р. Радишевського, Г. Сивоконя, В. Смілянської, Е. Соловей, А. Ткаченка, М. Ткачука, Р. Уеллека, Л. Ушкалова, І. Франка, Л. Фрізмана, М. Храпченка, Н. Чамати, Д. Чижевського, Вал. Шевчука, В. Шелеста, В. Шубравського та інших.

Щоб найповніше висвітлити дискурсивну практику функціонування елегії в українському літературному процесі, в дисертації застосовані синхронний, діахронний і герменевтичний підходи до аналізу жанру.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві на широкому фактичному матеріалі системно досліджено процес виникнення та розвитку елегії в українській поезії XVI – ст.; здійснено історико-теоретичну реконструкцію жанру елегії в контексті античної та західноєвропейської генологічної свідомості на перетині західної і східної жанрологічних орієнтацій; простежено тяглу лінію естетичної реалізації елегійних сюжетних мотивів, образів, філософських концептів у жанровій структурі української елегії та її функціональність в українській ліриці досліджуваного періоду; систематизовано й визначено ідейно-тематичні, структурні та національні особливості елегійної поезії; зреалізовано комплексний підхід до розгляду розвитку жанру елегії в українському письменстві XVI – ст.; на основі аналізу визначальних аспектів поетики елегії з сучасних методологічних засад запропоновано її дефініцію і типологію; узагальнено розвиток української теоретичної думки щодо жанру елегії; уперше обґрунтовано історико-літературну концепцію еволюції елегійного жанру як форми художньо-естетичної свідомості.

Практичне значення одержаних результатів. Результати роботи можуть бути використані істориками української літератури при дослідженні літературного процесу XVI – XIX ст., викладачами філологічних факультетів – при вивченні історико-літературних дисциплін та творчості письменників, учителями – у шкільній практиці.

Особистий внесок здобувача. У дослідженні представлені ідеї, концепції та результати особистих розробок автора. Дисертація, автореферат, 2 монографії та 26 публікацій, в яких оприлюднено основні положення роботи, виконані здобувачем самостійно.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідалися на конференціях: “Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів СумДУ” (Суми, 1996; 1997; 1998; 2000); “І. П. Котляревський – перший класик нової української літератури” (Полтава, 1997); “Сковородинівські читання. До 275-річчя від дня народження Г. С. Сковороди” (Харків, 1997); “Наукова конференція з нагоди 184-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка” (Київ, 1998); “ХХХІІ Наукова шевченківська конференція” (Луганськ, 1998); “Олександр Олесь: проблеми вивчення творчої спадщини і сучасність” (Суми, 1998); “Наукова конференція з нагоди 185-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка” (Київ, 1999); “І Наукова шевченківська конференція викладачів та студентів філологічного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка” (Київ, 2000); “Іван Франко: письменник, дослідник літератури, культури” (Київ, 2001); “Павло Грабовський: проблеми творчості” (Суми, 2002); “Міжнародна наукова конференція “Спадщина Тараса Шевченка як націєтворчий чинник”, Київський національний університет ім. Т. Шевченка (Київ, 2003); “Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів гуманітарного факультету СумДУ” (Суми, 2001; 2004; 2005); “Володимир Гнатюк і проблеми розвитку сучасної української культури” (Тернопіль, 2006).

Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри історії української літератури Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження відображено у 2 монографіях, 24 основних публікаціях у наукових фахових виданнях та 2 додаткових.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація є рукописом. Структура складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (435 позицій). Обсяг основного тексту – 368 сторінок. Загальний обсяг роботи – 403 сторінки.

оСНОВНИЙ Зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено мету й завдання роботи, з’ясовано наукову новизну, основні теоретико-методологічні засади та практичне значення дисертації.

У розділі 1 – “Елегія як теоретична проблема: генетико-історичний погляд” – здійснено рецепцію літературознавчих праць. У цьому контексті узагальнено теорію та історію жанру, осмислено жанрову модель античної елегії, яка покладена в основу модифікації елегійного жанру в подальші епохи, визначено жанрову структуру елегії, її основні різновиди.

Підрозділ 1.1 – “Елегія в літературно-критичному дискурсі” – висвітлює стан вивчення проблеми, що складає джерельну базу дисертації. Простежуються історія вивчення жанру елегії від давнини до сьогодення, її рецепція.

Перші згадки про елегію у вітчизняному літературознавстві з’являються у слов’янських граматиках Л. Зизанія та М. Смотрицького. Наголошується, що одну із перших наукових теорій жанру елегії в Україні представляють латиномовні поетики Ф. Прокоповича та М. Довгалевського. У дисертації концепція елегії в давньоукраїнських поетиках осмислюється в контексті античної елегії та класицистичної теорії Н. Буало. Літературознавчі дослідження Г. Сивоконя, В. Маслюка, І. Іваньо, В. Крекотня, Д. Наливайка дали підстави зробити висновок: теорія елегії займає важливе місце в давньоукраїнських поетиках XVII – XVIII ст. і засвідчує тяглість жанрової норми, відтак започатковує один із напрямів наукового пошуку в дослідженні елегії – теоретичний.

Про елегію як жанр, що не поступається ліричній поемі, писав П. Куліш, що засвідчує постійний інтерес до елегійного жанру, хоча й залишається на рівні констатації жанру, як пізніше спостерігаємо у М. Рильського.

Важливим внеском у національне літературознавство вважаємо дослідження давньої української елегії І. Франка, П. Житецького, В. Перетца та М. Возняка, які нагромадили значний фактичний матеріал і здійснили теоретичні узагальнення жанрових різновидів елегії. Визначення специфіки жанру елегії в студіях цих дослідників починається на таксономічному рівні, зокрема Франко ввів у науковий обіг елегію “П`снь о св`т`” і близько двадцяти соціальних елегій, досліджував духовні й популяризував історичні елегії. Класифікацію елегії й теоретичне обґрунтування таких її жанрових різновидів, як любовна та історична елегії, здійснив Перетц. Його ідеї знайшли розвиток у дослідженнях Возняка, який розширив цю класифікацію, визначивши духовну й світську елегії як жанрові різновиди, а також увів у науковий обіг ряд елегій, прокоментувавши їх. Вчений фактично окреслив тематичне коло давньоукраїнської елегії, окрім латиномовної. На цей жанровий різновид одним із перших звернув увагу Д. Наливайко. Літературознавча діяльність П. Житецького мала важливе значення для виокремлення елегії-думки.

Широким спектром заторкуваних проблем наукового пошуку в жанрі елегії характеризуються теоретичні та літературно-критичні дослідження сучасних літературознавців – В. Крекотня, Д. Наливайка, Н. Левчик, М. Бондаря, В. Мовчанюка, В. Смілянської, М. Ткачука, Н. Чамати, інших.  

В. Крекотень продовжив класифікаційну шкалу елегії у поезії XVII –XVIII століть, виокремивши скорботну та панегіричну елегії, у сфері метафізичної лірики – молитовні та покаянні вірші, у сфері світської лірики – елегію з наріканнями на недолю. З середини 80-х років ХХ ст. пріоритетним для багатьох літературознавчих студій над елегійною поезією стає комплексне вивчення жанру. Зокрема, М. Бондар досліджує елегію в системі жанрів поезії пошевченківської епохи, визначає місце й значення, суспільно-естетичну функцію елегії цієї доби, її різновиди; здійснює ґрунтовні висновки щодо поетики жанру в компаративному плані. Ґрунтовністю позначені праці Н. Левчик та М. Ткачука, в яких розглядається специфіка жанру елегії у творчості окремих письменників. Н. Левчик аналізує жанрові та образно-стильові особливості елегій М. Старицького. У контексті розвитку європейської романтичної поезії М. Ткачук характеризує основні жанрові різновиди та модифікації М. Шашкевича: елегію-медитацію, елегію-послання, елегію-думку, пейзажну елегію, що поглиблює наукове уявлення про розвиток жанру в ХІХ ст.

Дослідження елегійної поезії нерідко супроводжувалося безпідставним запереченням самого факту її функціонування у творчості окремих письменників чи за певних періодів літературного процесу, як-от: “...на засланні Шевченко елегій не творив” (В. Шубравський), “Розвиток елегії в українській поезії ХІХ ст. мав перерву – від І. Котляревського до Т. Шевченка <…> Не виступав автором елегій і Т. Шевченко” (М. Бондар). У цьому контексті важливе значення має монографія В. Смілянської та Н. Чамати, де ґрунтовно описані жанрові різновиди елегійної поезії Шевченка (елегія-думка, елегія на смерть, політична елегія, філософська елегія, елегія-медитація, елегія-рефлексія, описово-медитативна елегія та синтез елегії і послання). Окрім класифікаційної характеристики жанру, в дослідженні йдеться про важливі жанроформуючі компоненти: структурну форму, проблематику, образний світ, суб’єктну організацію твору, емоційну тональність, художню палітру, особливості віршування елегій Шевченка.

У дисертації зазначено, що формат наукового пошуку літературознавців характеризується широким діапазоном: від констатації жанру, його поетики, поглядів на теорію в компаративному плані, визначення жанрових домінант, мотивних інваріантів, класифікації тематичних різновидів, комплексного вивчення в системі жанрів до виявлення специфіки жанру елегії у творчості окремих поетів, що засвідчує еволюцію рецепції та оцінок жанру в українському літературознавстві й дозволяє представити жанр елегії як художню систему зі стійкою організацією формальних та змістовних елементів.

У підрозділі 1.2 – “Теоретичні засади жанрового визначення елегії” – окреслено параметри жанру елегії та визначено найголовніші її жанротвірні структури, простежено тяглу лінію жанрових домінант від епохи античності до кінця ХІХ ст. як концептуального етапу формування, утвердження й модифікацій в українській поезії жанру елегії. Виходячи із традиційного розуміння жанру як органічної єдності форми і змісту, у реферованій дисертації зміст елегії розглядається як духовно-емоційний означник, а художня форма – як система семантико-структурних засобів його вираження. Характер зв’язку змістовних і формальних жанротвірних компонентів елегії складався історично і став тим найважливішим чинником, що виокремив її серед інших жанрів, визначив мистецьку природу. Над елегійним жанром, з одного боку, тяжіла усталена матриця, а з іншого – намагання художнього змісту вийти за межі традиційних ознак, що призводить до появи модифікацій, хоча елегія продовжує перебувати в силовому полі жанрових канонів. Відтак у дисертації окреслюється система жанротвірних одиниць і жанрових домінант, які набувають певного семантичного та структурного підпорядкування й за якими описується процес розвитку та функціонування елегійного жанру. Це дало вагомі підстави для вивчення жанру як літературно-історичної категорії та сприяло системному розгляду жанру елегії як явища історії літератури. Обраний хронологічний та генологічний контексти розширили можливості вивчення “життя жанру” в повному обсязі.

Генеза елегії сягає античності. Досвід античної літератури засвідчує появу однієї з основних жанрових домінант. У давньогрецьких поетів VII – VI ст. до н.е. (Калліна, Тіртея, Солона, Ксенофана, Мімнерма та ін.) елегії – це твори з чіткою строфічною будовою (елегійний дистих), зміст яких охоплював фактично всі сфери життя. У римській літературі тематичні межі дещо звужуються. Античні елегії, з одного боку, стверджували життєрадісність, з іншого – розчарування. У І ст. до н.е. дістає поширення любовна елегія Катулла, Галла, Тібулла. На початку нашої ери спостерігається розширення суб’єктної сфери жанру. В Овідія, який був послідовником названих поетів, уже діють “Я” та “інший”, ліричний наратор та нарататор, з’являється елегія як твір, жанрова цілісність якого формується журливою емоційною тональністю. Ця ознака стала визначальною для елегії упродовж багатовікової історії жанру в європейській літературі, зокрема українській.

На погляд автора дисертації, “елегія (елегійна поезія)” – це ліричний твір медитативного характеру, журливої тональності, поетична сюжетна основа якого – емоційна реакція суб’єкта на певні події, ситуацію, психічні імпульси (почуте, згадане, пережите) чи конкретний душевний стан ліричного “Я”, яке охоплене меланхолією, смутком, навіть стражданням. Важливу роль у визначенні жанрової домінанти елегії відіграє модальна суб’єктивна емоційна тональність. Відносячи ліричний твір до жанру елегії, враховуємо також авторське жанрове визначення, тип світовідчуття, мотивні інваріанти, образну систему та природу елегійного наративу.

У дисертації окреслюються концепція розвитку жанру елегії, її місце та значення в українському літературному процесі ХVІ – ХІХ ст. в контексті проблеми розуміння жанру “як історично формованої у групі творів сукупності й взаємозв’язку відносно стійких принципів організації всіх змістовних і формальних жанроформуючих компонентів в єдине естетичне ціле” Копистянська Н. Х. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства: Монографія. – Львів: ПАІС, 2005. – С. 34. й розглядаються в таких аспектах: елегія як теоретична проблема, елегія як історико-літературне явище, жанрові різновиди елегії та їх модифікації у творчості найяскравіших її репрезентантів.

Цей підхід дозволив у діахронному розрізі виділити такі періоди розвитку елегії: античний, ренесансний, бароковий, романтичний, реалістичний, модерний. Синхронну картину жанрового стану елегії увиразнюють як найбільш рельєфно окреслені – лямент, думка, медитація, рефлексія. Латиномовна елегія виокремлюється в мовному та генологічному аспектах.

Розмаїття мотивних інваріантів уможливило версифікацію таких її жанрових різновидів, як духовна, жалобна, історико-патріотична, соціальна, любовна, філософська, громадянська, елегія на смерть, невільницька, політична елегія, що об’єднані загальною рисою: сюжетно-композиційною організацією, жалібною тональністю, суб’єктивною модальністю, що засвідчує неоднорідність жанрових модифікацій. Змістовою сутністю елегії є реакція душі ліричного “Я”, конкретизована у специфічних зображувальних засобах, структурній організації. Художньо-естетична цілісність елегії формується на основі змістової журливої домінанти, а структура – монологічним та діалогічним мовленням, які інтенсифікують лірико-елегійний сюжет.

В елегії як літературному жанрі спостерігаються єдність усталеної та змінної архаїки й оновлення відповідно до формування елегії складної діалектики традицій і новаторства. Традиція охоплює набуті елегійним жанром художні здобутки й перебуває в інтертекстуальних зв’язках із усталеними еволюційними елементами. Процес трансформації та модифікації жанру елегії у творчості поетів XVI – ст. розглядається як явище, що базується на засадах спадкоємності, поступальності й розвитку традицій, які найтісніше пов’язані з оновленням. Новаторами ставали ті елегіки, які зафіксували і змоделювали нові порухи душі, конфлікти, типи героїв, застосувавши відповідно нові ліричні наративні структури, засоби художньої виразності. Найвидатнішими новаторами жанру елегії ХІХ ст. були Л. Боровиковський, М. Шашкевич, Т. Шевченко, М. Старицький, І. Франко, Леся Українка.

Важлива роль у поетичній організації елегії належить інтонації, яка має смислове значення й органічно пов’язана із семантико-синтаксичним ладом твору, його ритмічною будовою. В елегії інтонація об’єктивно закладена в тексті. Динаміка інтерпретації її ролі при цьому широка: від наспівної, сентиментально-рефлексійної до гнівно-розпачливої. Інтонація має суттєве значення для сприйняття та розуміння елегійної поезії, дає можливість почути голос ліричного “Я”, відчути й “побачити” його душу. У складному процесі художньої комунікації (поет – читач) їй належить вирішальне значення. Елегія має своєрідну інтонаційну організацію, зреалізовуючись у ритміко-синтаксичній структурі тексту, де виявляється закладена автором емоційно-смислова основа твору.

Найважливішими умовами функціонування жанру елегії є стійка літературна пам’ять та безперервна історична еволюція. Об’єктивно існуюча “пам’ять жанру” (М. Бахтін) в елегії втілюється виразно, про що свідчить її діахронний розгляд. Це положення ілюструється на зіставленні двох віддалених у часі, зовнішньо не схожих елегій: “Стефана Яворського, митрополита Рязанського та Муромського, слізне з книгами прощання” (1721) та Лесі Українки “До мого фортеп’яно” (1890). Між ними існує зв’язок, природа якого розкривається передусім у самому способі художньої побудови, у прийомах моделювання та відбиття дійсності, які закодовані в елегійному сюжеті загалом, у характері поетичного мислення, бо належать твори до одного жанру. Хоча стиль поезій різний, їх об’єднує важлива жанрова домінанта – суб’єктивна журлива модальність, а обидва вірші є цілісними неповторними художніми витворами, що й демонструє “пам’ять жанру” та його продуктивність і здатність до оновлення. Таким чином, простежуються певна динаміка й полівекторність у розвитку моделі жанру елегії.

Розглядаючи генеретику, ліричний наративний дискурс, жанрову природу й семантику елегії, стає очевидним, що проблеми, які складають змістову її частину, залишаються, як правило, не завжди вирішені автором, тому в реципієнта загострюється інтерес до їх розв’язання. Елегія спонукає замислюватися й самостійно, поза текстом, відшукувати свої шляхи відповіді на гострі суперечності буття. Саме таке розуміння проблем складає ідейно-естетичну концепцію жанру елегії. Елегійний ліричний сюжет визначається проблематикою, тобто низкою гострих життєвих протиріч, які стоять перед автором і які певним чином він намагається вирішити. Отже, елегія розрахована на відповідну рецепцію. Внаслідок цього в структурі жанру наявний значний арсенал художніх засобів, що складають базову основу жанрової організації твору.

Відтак елегія як самодостатній літературний жанр має триєдину природу, яка виявляється в тематиці, що є “матеріалом”, проблематиці, яка моделює й упорядковує цей матеріал у цілісну художньо-естетичну конструкцію, та в образно-естетичній авторській системі. Елегія належить до тих жанрів, у яких значна роль в організації твору належить інтуїції як складнику творчого мислення, що, у свою чергу, виражається в натхненні та одкровенні. Базуючись на безпосередньо чуттєвому спогляданні, інтуїція у кращих зразках елегійної поезії поєднала загальне й особистісне, зумовлене оригінальністю психології поетичного мислення митця.

У розділі підкреслено, що дослідження специфіки жанрової моделі ґрунтується також на двох характерних ознаках елегії. Перша – пов'язана з драматизмом: страждання людини, яка об’єктивно заслуговує на щастя, сприймається й переживається як трагічна подія. Друга жанрова домінанта елегійного твору випливає з аналізу трагічного як категорії морально-етичної, філософської, що передбачає не тільки біль від утрати, а й активний супротив людського розуму стражданню та безвиході. Жорстока несправедливість не тільки пригнічує, занурює в песимізм, а й мобілізує кращі духовні риси та моральні сили людини. Драматизм і трагізм складають амбівалентну сутність елегії, яка уже на тлі модерністської перспективи найпомітніша в елегіях Лесі Українки.

Поміж традиційних зображально-виражальних засобів слід вказати на музикальність української елегії, а серед формозмістових характеристик відзначити монолог-рефлексію. З погляду римування та версифікації жанр елегії є надзвичайно гетерогенним, адже використовувалися силабічна, тонічна і силабо-тонічна системи віршування.

За таким принципом у реферованій дисертації визначали об’єкт і предмет дослідження.

У розділі 2 – “Парадигма жанрових модифікацій давньоукраїнської елегії” – простежуються шляхи розвитку елегійної поезії в українській літературі кінця XVІ – ст. у таких параметрах, як латиномовна, духовна, жалобна, історико-патріотична, соціальна, любовна елегія. Кожна із названих модифікацій у дисертації представлена у концептуальному форматі й складає певний підрозділ, окремо – елегійна поезія Г. Сковороди.

Трансформація елегії, її жанрові різновиди та модифікації в роботі розглядаються в історико-хронологічному та художньо-тематичному ракурсах. Поява нових жанрових різновидів та інваріантних структурних елементів трактується як свідчення еволюційного розвитку жанру, що передбачає не тільки поступальний розвиток, оновлення, а й внутрішні зміни, повернення до минулого. Розмаїттям мотивів українська елегія нагадує давньогрецьку. Дисертант, аналізуючи особливості того чи іншого жанрового різновиду, розкриває джерела елегійної поезії, окреслює шляхи розвитку, спадкоємність елегійної лірики, діалектику традицій і новаторства.

У підрозділі 2.1 – “Латиномовна елегія в ренесансній та бароковій традиції української літератури” – досліджується жанрова своєрідність елегійної латиномовної поезії XVI – XVIII ст. Ці елегії були першим кроком в українській літературі до модифікації жанру в аспекті наповнення елегійного тексту ренесансними та бароковими елементами. В елегії Юрія Дрогобича, що є вступом до книги “Прогностична оцінка 1483 року”, елегійних творах Павла Русина “Елегія для Яна з Вислиці, шанувальника Муз і учня, достойного похвали”, “Елегійний пентаметр до Діви Марії, щоб прогнала люту чуму”, “Елегіаконі” Георгія Тичинського-Рутенця, елегійній поемі “Роксоланія” Севастяна Кленовича стають визначальними такі жанротвірні маркери: віршовий розмір – елегійний дистих; сюжетно-композиційну основу твору визначає віршований монолог-послання; жанрова дефініція заявлена в назві; розмаїття тематики втілюється в межах ренесансно-барокової філософії; панегіризм, наслідування античності.

Тяжінням до уніфікації та стабілізації формальних структурних елементів жанру відзначаються латиномовні елегії, створені передусім авторами поетик, що, зокрема, чітко простежується в “Елегії, в якій блаженний Олексій розповідає про своє добровільне вигнання” Ф. Прокоповича. Елегійна творчість цього поета позначена певним новаторством: він створив перші зразки авторської любовної елегії: “Дистих для того, хто просить любові”, “Жарт на Венеру, що шукає свого сина Купідона”. Його традиції розвиває І. Ярошевицький, елегія якого “Купідон, або Крилатий Амур” є зразком “вченої” любовної поезії.

Показовою для аналізованого періоду є барокова елегія “Стефана Яворського, митрополита Рязанського та Муромського, слізне з книгами прощання”, жанровими домінантами якої є журлива емоційна тональність, елегійна ритмомелодика та семантико-символічний образ книги.

Здійснена ретроспектива дала можливість дійти висновку: латиномовна елегія розвивалася на українському ґрунті, синтезуючи античні традиції й гуманістичні ідеї епохи Відродження та бароко. Від жанрових ознак античної елегії були запозичені віршовий розмір, діалогізм і звертання як структурні елементи жанру та журлива емоційна тональність.

У підрозділі 2.2 – “Духовна елегія” – названий різновид жанру характеризується як один із напрямів розвитку давньоукраїнської елегії, який виник в Україні наприкінці XVI – на початку XVII ст. на основі історії та літератури християнської релігії і особливого розвитку набув у XVIII ст. У ліричному вірші релігійно-філософського змісту, що функціонує як найуживаніший різновид елегії, фіксується посилення динаміки “мислі і почуття”, порушуються екзистенціальні питання, з’являються елементи рефлексії. Це виражається, зокрема, у граничній концентрації молитовно-покаянних елементів, змодельованих у річищі поетики бароко, із застосуванням складної метафоричності, алегоризму, з прагненням вразити реципієнта барвистим стилем, риторичними фігурами, підкресленістю журливої розповіді, пронизаної почуттями смутку, гріховності й каяття. Водночас втрачається традиційна жанрова домінанта на рівні версифікаційному: духовні елегії написані одинадцяти-, дванадцяти-, тринадцятискладником.

Порушуючи традиційні для духовної елегії філософсько-релігійні (I. Величковський “На хребт` твоєм, Христе, гр`шници д`лаша…”, Дм. Ростовський (Сава Туптало) “Взирай с прил`жаніем”, “О душе каждая в`рна, ко Богу не лицемірна...” та ін.), морально-дидактичні (К. Транквіліон-Ставровецький “Л`карство… роскошником того св`та правдивоє (П`снъ вдячная при банъкетах панських”), молитовно-покаянні мотиви (Дм. Ростовський “О горе мн`, гр`шніку сущу”, анонімні “Царю небесный, наш ут`шителю...”, “Въ плачи твоє житіє пребуди”), митці розширювали межі жанру, що засвідчує пошуки нової форми і змісту, збагачення поетики, стилю, мови давньої української елегії та підтверджує динаміку розвитку жанру. Трансформується структура жанру: актуалізуючи екзистенціальні виміри елегії XVII – XVIII ст., українські поети в художнє потрактування традиційних релігійно-філософських тем привносили індивідуально-авторське начало, підсилювали драматичний пафос текстів, сприяли новому ставленню до людини як особистості з її внутрішнім індивідуальним світом.

Духовна елегійна поезія, порушуючи проблеми сенсу буття, осягнення правдивого й щасливого життя на землі, його недовговічності, смерті, марноти, етичні питання, пов’язані з таким життям, формує новий жанровий різновид української поезії – філософську елегію.

Жанровий потенціал давньоукраїнської елегії увиразнюється у підрозділі .3 – “Мотивна типологія жалобної елегії”. У реферованій дисертації ляменти розглядаються як вияв своєрідного жанрового синкретизму, власне елегії та панегірика, й визначаються як жанровий різновид – панегірична елегія. Основою художнього дискурсу творів, які уславляли та оплакували померлих громадсько-церковних, військових, політичних, культурно-освітніх діячів України (“Лямент дому княжат Острозских над зешлым с того св`та ясне освенцоным княжатем Алексанъдром Конъстантиновичом княжатем Острозским, воєводою Волыньским” невідомого автора, “Лямент у св`та убогих на жалосноє преставленіє святобливого Леонтіа Карповича...” Мелетія Смотрицького та ін.), були почуття жалоби, туги, смутку, що пронизують релігійно-філософські, соціальні та напучувальні мотиви, є концептуальними й спрямовані на емоційну рецепцію читача. У роботі зазначається: ляменти – важлива віха у становленні української елегії, оскільки вони сприяли розвиткові різних форм авторської поетичної свідомості. Барокова тенденція, що знайшла своє втілення в українській поезії, яскраво відбилася саме у ляментах, яким притаманні поєднання “високого” й “низького”, римовані, пишні та розлогі заголовки, риторичні й метафоричні оздоблення, витонченість художніх прийомів, дотепність вислову, душевне піднесення та глибока скорбота ліричного суб’єкта.

Своєрідність жалобної елегії набуває виразності у типологічному зіставленні ляментів з відповідними творами XVI – першої пол. XVII ст. французької, польської, англійської, німецької літератур. Виявлено типологічні збіги у творенні образу світу, концепції героя, а також домінантні ознаки поетики та художню своєрідність національних елегій, динаміку розвитку жанру, що засвідчує, з одного боку, розвиток української елегії у загальноєвропейському руслі, а з іншого – формування самобутніх рис та ознак. У подальші часи ляменти суттєво вплинули на формування жанру елегії на смерть.

Підрозділ 2.4 – “Громадянський пафос історико-патріотичної елегії” – підтверджує зв’язок жанру з відображенням суспільно-політичної ситуації в країні, що втратила незалежність. Серед найдавніших – “Елегія з приводу татарських набігів на Україну” (1648). Побудований на реальних подіях твір багатий на конкретні деталі та узагальнені образи-символи. В елегіях “Україненько, матухно моя...” крізь традиційні топоси плачу й жалоби виринає заклик до боротьби, а в “О Боже мой милостывій...” засуджуються міжусобиці, братовбивство, розбрат і звучить заклик до єдності. Підкреслено, що, окрім почуттів жалю та скорботи, в історико-патріотичній елегії звучать інтонації, близькі до оди. Водночас вона зберігає притаманні їй елегійні індекси плачу, сентиментальних жалів, що зумовлює стилістичне розмаїття цього жанрового різновиду: один і той самий мотив міг розгортатися в кількох стилях (високому, сентиментальному, побутовому).

Давня історико-патріотична елегія набула виразної національної своєрідності, що виявляється в її зв’язках з народною творчістю (історичними піснями й думами) на рівні змісту, структурної форми, образної системи, мови, віршової форми та ідейного спрямування. Загалом порівняльний аналіз історико-патріотичної української елегійної поезії з аналогічними зразками європейської елегії засвідчує спільність поетичних традицій та жанрово-стильових форматів.

Художній дискурс історико-патріотичної елегійної поезії ґрунтувався на реальних подіях і фактах, але кожен автор моделював свою версію художнього світу, задавав рецептивну стратегію читачам, формував їхні горизонти сподівань. Творці елегії, розширюючи можливості жанру, своєрідно втілювали образ бездержавного народу, який потерпав від чужоземних напасників.

Підрозділ 2.5 – “Екзистенціальний вимір буття людини в соціальній елегії” – присвячений соціальній елегії, основні мотиви якої (сирітства, долі-недолі, чужини, скарги на життя) почерпнуті із фольклору. Це явище у дисертації осмислюється як результат загальнолітературних процесів, наближення поезії до життя. Розвиток соціальної елегії в давньоукраїнській ліриці тісно пов’язаний з переосмисленням середньовічного погляду на людину, відкриттям можливостей її духовно розкутого світу. Тематичний діапазон таких елегій складають проблеми людських стосунків, складність взаємин особи і соціуму, роздуми про боротьбу гуманності й антилюдяності, добра і зла у світі, розміркову-вання над сенсом життя і смерті. У соціальних елегіях виразно розгортаються традиційні мотиви важкого життя на чужині (“Піснь світова” (“Біда ж мені на чужині, бідній сиротинці...”), туги за рідними, самотності (Ф. Кастевич “Піснь о світі марном”), сирітства (В. Пашковський “Піснь о бідном сироті”), безвиході (І. Бачинський “Піснь світова” (“І мні тоскно...”). Характерним зразком соціальної елегії, в якій несправедливість існуючого світу виявляється в образі Долі, є “Пісня о світі” О. Падальського, де з особливою гостротою порушується проблема відчуження особистості від світу. Враховуючи поліфункціональність тексту (окрім естетичної, він виконує і дидактичну функцію), світська елегія становить складну, багаторівневу структуру, яка вимагала увиразнення суб’єктивної сфери, особливої авторської стратегії, покликаної донести основну ідею твору до реципієнта. Виняткового значення при цьому набувають монолог ліричного героя, світ його переживань, роздумів.

Соціальна елегія, тяжіючи до народно-філософського осмислення життя, має переважно форму журливого роздуму й характеризується екзистенціальним дискурсом, що вказує на притаманну українцям схильність до рефлексій, роздумування. Іноді елегії набувають гострого соціального звучання, їх стиль поєднує реалістичну предметність з народнопоетичною образністю, а також характеризується використанням поетичних ресурсів народної мови.

У підрозділі 2.6 – “Формування чуттєвого світу в любовній елегії” – досліджується жанрова природа любовної елегії, її суб’єктна сфера, багатство барокової поетики. Тема інтимного, індивідуального життя виникла в поезії не випадково й була пов’язана із секуляризацією, рухом літератури від релігійності до світськості, а тому й емансипації тих начал, які в літературі давніх часів розглядалися як другорядні іпостасі людського, земного, індивідуального. Підкреслено, що різновид – любовна елегія – зазнав певної еволюції на рівні тематики, суб’єктної організації образного світу, зображально-виражальних можливостей. На перший план виходять такі жанрові домінанти, як ліричне начало, виразна модальна суб’єктивність, журлива тональність, атмосфера інтимності, поглиблення почуттєвої сфери та розширення формату моделювання світу закоханих, що стало визначальним чинником у змалюванні внутрішнього світу людини як концептуального ядра української елегії.

На початку свого виникнення любовна елегія мала переважно улесливо-розчулений тон, увага здебільшого зосереджувалася на змалюванні узагальнених почуттів закоханих, а основне художнє навантаження виконували інтимізовані звертання, пестливі слова тощо (“Коло млина, коло броду два голуби пили воду”, “Да зровнай, Боже, гори-долини рувнейко”), що є більш характерним для фольклору. У процесі дискурсивної практики емоційний тон віршів змінився на сентиментально-рефлексійний, збагатилася художня палітра у відтворенні любовних переживань, індивідуалізувалися почуттєві образи, а елегійний сюжет твору розгортався як змалювання психологічного стану закоханих, зображення їхніх почуттів і роздумів (“Чом, чом, дівонько, смутне личко маєш?...”, “Ой піду я у ліс, тужачи...”, “Зоря заходить, вечор близенько...”, “Чого ж моє серденько тяженько вздихає?...”, “Ой, взєла ж мене великая туга...”, “Сам я не знаю, що ділати маю…”). У цих елегіях простежується процес формування внутрішнього “Я” героя, проектується індивідуалізований світ переживань.

Підкреслено, що любовні елегії позначені сентиментальними елементами, звернені до певного адресата й за сюжетно-композиційною структурою є або плачем над втратою кохання, або спогадом-візією про минулі почуття. У ліричних монологах, скаргах-наріканнях застосовуються різні прийоми ліричного наративу, часом вплітаються рефлексії та щирі зізнання, тон їх жалісний, сповнений туги й зітхань. Елегійні герої проливають “море сліз”, часто “помирають з кохання”. Любовна елегія в дисертації розглядається як етапне явище у формуванні моделі давньоукраїнської елегії в аспекті фольклоризму жанру, який виявився й у ліричному опрацюванні тем і мотивів, оновленні ідейно-художнього змісту й образної системи.

У дослідженні акцентовано, що в художній системі давньоукраїнської любовної елегії суттєву роль починають відігравати образи лірико-психологічної семантики, зокрема топоси серця, які вказують не тільки на поглиблення психологічної сфери елегійної поезії, а й на її світоглядну основу – кордоцентризм (“Тілько мені серденько смутиш”, “Ти у мене, моє серце, // Паче всіх ізбранна”, “Любив сердечне”, “Жаль серцю моєму”, “Ах, як серцю не нудіти”, “Не завдавай серцю туги, дівчинойко”, “І тяжкого серця вздихання”, “Хіба ти, мила, серця не маєш?”).

Любовна елегія – один