БЄЛЬСЬКИЙ Олександр Володимирович

УДК 94(477.6/7):281.96“17/19”

СТАРООБРЯДНИЦТВО В ПІВДЕННІЙ УКРАЇНІ:

ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XX ст.

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі культурології Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, доцент

КАТУНІН Юрій Андрійович

професор кафедри культурології

Таврійського національного університету

ім. В.І. Вернадського

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент

ВОДОТИКА Сергій Григорович

професор кафедри державно-правових дисциплін

Херсонського юридичного інституту

Харківського національного університету

внутрішніх справ

кандидат історичних наук, доцент

ПРІГАРІН Олександр Анатолійович

доцент кафедри археології та етнології України

Одеського національного університету

ім. І.І. Мечникова

Провідна установа: Донецький національний університет,

кафедра історії України

Захист відбудеться “11” травня 2007 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 у Запорізькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 5, ауд. 326.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2.

Автореферат розіслано “11” квітня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Г. Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. В останні десятиліття в Україні утворилося більш 100 конфесій. В умовах незалежної Української держави вони відіграють значну роль у міжетнічних, міжконфесійних і навіть міждержавних відносинах. Однією з таких організацій є старообрядництво – специфічне явище у релігійному русі України. Нині численні нащадки старообрядників, що мігрували з Росії й утворили анклави серед населення Південної України, мають характерну історію, свої етнічні установки, стереотипи, самоідентифікацію і самосвідомість. Проте, через негативне ставлення радянської влади та Російської православної церкви, діяльність громад старообрядників була недостатньо досліджена. Вивчення процесу формування і розвитку старообрядницьких організацій і поселень у Південній Україні, етнічного та соціального складу, аналіз стосунків старообрядників і держави, допоможе глибше проаналізувати соціально значиму проблему, яка сьогодні пов’язана з формуванням етноконфесійних відносин на території сучасної України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до планів держбюжетної теми кафедри культурології Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського “Культура народів Причорномор’я. Багатоаспектні дослідження проблеми” (№ держреєстрації 0101U005501). Особистим внеском автора у розробку даної теми є дослідження комплексу аспектів історії російського і старообрядницького руху на Півдні України.

Об’єктом дослідження є старообрядницький рух і міжконфесійні відносини в Південній Україні.

Предметом дослідження є історія появи й розвитку старообрядницьких організацій (Єдиновірської церкви, Російської православної старообрядницької церкви і біглопопівців) та їхніх громад на Півдні України.

Мета дослідження – висвітлити процес формування і розвитку старообрядницьких організацій і поселень у Південній Україні, проаналізувати стосунки старообрядників і держави. Для досягнення мети необхідно розв’язати такі завдання: –

з’ясувати стан історіографічної розробки теми дослідження та проаналізувати джерельну базу, визначити необхідні методи; –

розкрити передумови появи та розселення старообрядників і безпопівців в Україні; –

дослідити історію виникнення і розвитку білокриницької та єдиновірської згод у старообрядництві Південної України; –

визначити міру впливу російського старообрядницького руху на процеси формування українського суспільства.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від другої половини XVIII ст. до початку XX ст. Нижня межа відповідає появленню старообрядників на теренах Південної України в другій половині XVIII ст. Верхня межа окреслена початком XX ст. Але, враховуючи те, що процес організаційного формування єдиновірської і білокриницької церков завершився у перші роки радянської влади, автор був змушений дослідити і ті події, що відбувалися у 20-і рр. XX ст.

Географічні межі дослідження охоплюють Південну Україну, що пов’язано з особливостями розселення старообрядників.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що до наукового обігу вводяться нові джерела (архівні та неопубліковані матеріали державних установ, підсумки польових етнографічних спостережень); на основі всебічного аналізу залучених документів розкрито діяльність старообрядницьких громад Південної України; виявлено основні етапи формування старообрядницьких організацій і поселень у Південній Україні; проаналізовано особливості політики різних урядів щодо старообрядників даного регіону; досліджено міграційні потоки старообрядників у Південній Україні; встановлено кількісний та якісний склад старообрядницького населення Таврійської губернії; показано провідну роль Російської держави в утворенні старообрядницьких організацій і регіонів на Півдні України.

Практичне значення отриманих результатів. Основні положення й висновки, одержані в ході дослідження, використовуються автором і рядом викладачів Таврійського національного університету, вчителями шкіл Криму в навчальному процесі під час читання курсів “Історії України”, “Релігієзнавства”, “Історії української та зарубіжної культури”, спецкурсів по “Краєзнавству”, а також можуть бути залучені для написання узагальнюючих праць, монографій і навчальних посібників. Результати роботи можуть допомогти у вирішенні низки проблемних питань, які виникають між державою і громадами, сприяти зняттю міжконфесійної напруженості між різними релігійними групами, що діють на території півострова.

Апробація результатів дисертації здійснена під час виступів на наукових конференціях, читаннях і круглих столах: IV Міжнародних наукових читаннях “Культура народів Причорномор’я з найдавніших часів до наших днів” (Сімферополь, квітень 1998 р.); VII Міжнародних наукових читаннях “Культура народів Причорномор’я з найдавніших часів до наших днів” (Сімферополь, листопад 1999 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Старообрядництво України” (Одеса, листопад 1999 р.); Міжнародному симпозіумі “Діалог культур: традиції і сучасність” (Саки, вересень 2000 р.); II Кримській християнській міжнародній науково-практичній конференції “Християнство в країнах Причорномор’я” (Керч, вересень 2000 р.); Міжнародному науковому симпозіумі “У пошуках втраченої єдності” (Сімферополь – Перекоп – Севастополь, листопад 2000 р.); XX Міжнародних наукових читаннях “Культура народів Причорномор’я з найдавніших часів до наших днів” (Сімферополь, квітень 2006 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 8 наукових робіт у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою розробки теми, специфікою цілей і завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (715 позицій) й додатків (7 позицій). Загальний обсяг дисертаційного дослідження становить 294 сторінки, з них 199 – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, об’єкт, предмет, сформульовано мету, основні завдання, визначено наукову новизну одержаних результатів, теоретичне й практичне значення дослідження, а також ступінь апробації його основних положень.

У першому розділі “Історіографічний і джерелознавчий огляд та методи дослідження” проаналізовано стан наукової розробки проблеми, джерельної бази та методологічні основи дослідження старообрядництва, його течій і громад Південної України. У розділі проведено розмежування поняття “старообрядництво” та інших історично близьких до нього понять.

Зазначено, що у кінці XIX – на початку XX ст. спостерігалось велике зацікавлення росіян старообрядництвом, його критичне переосмислення науковцями і публіцистами, загальним підсумком чого стало усвідомлення цього явища як російського духовного феномена. На той час склалося декілька напрямів у висвітленні руху: державницький (державні та церковні органи), апологетичний (старообрядницькі течії), громадський (широка громадськість, включаючи науковців).

У післяреволюційний період наукові дослідження, присвячені старообрядництву, були незначними і дискретними. Увагу вчених і публіцистів старообрядники та російські сектанти привернули лише в 60–70-і рр. XX ст., що пов’язано з науковими експедиціями у райони Сибіру й Далекого Сходу, а потім і європейської Півночі СРСР. Однак, у зв’язку з невизначеністю поняття, насамперед, вивчалися більш рельєфні безпопівські громади. Найбільш характерними методологічними засадами досліджень того періоду були етнографічний та класовий підходи.

Радянськими вченими виявлено деякі загальні тенденції: розпад старообрядницького руху на “ортодоксальну” (попівці) і “протестантську” Миловидов В.Ф. Современное старообрядчество. – М., 1979. (безпопівці) частини; прагнення до відродження повної церкви в ортодоксальних течіях; еволюція “протестантських” толків у бік камерного сектантства; міграція старообрядницьких великоросійських мас у прикордонні та закордонні регіони.

О.І. Дружиніна і В.М. Кабузан Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800–1825 гг. – М., 1970; Дружинина Е.И. Южная Украина в период феодализма в 1825–1860 гг. – М., 1981; Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII – первой половине XIX века (1719–1858 гг.). – М., 1976. вперше долучили архівні справи стосовно старообрядництва, ввели їх у науковий обіг, звернули увагу на феномен бурхливого переселення російських мас на терени Причорномор’я із центральної Росії та з-поза меж держави, але ними не відображено тенденцій державної політики Росії, пов’язаної з міграційними процесами серед старообрядників.

Лише останнім часом з’явились матеріали, що присвячені становищу старообрядництва в окремих регіонах. До них належать праці українських учених Л.С. Моїсеєнкової, Ю.М. Лаптєва, Ю.А. Катуніна, Ю.В. Волошина, С.В. Таранця та ін Катунин Ю.А. Из истории христианства в Крыму: Таврическая епархия (вторая половина XIX – начало XX в.). – Симферополь, 1995; Волошин Ю. Древлєправославні християни в Україні у ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. // Пам’ять століть. – 2000. – № 4. – С. 56–70; Лаптєв Ю. Старообрядці в Криму // Кримська світлиця. – 1993. – № 42. – 23.10. – С. 3; Моисеенкова Л.С. Старообрядцы в Таврической губернии в конце XVIII – начале XX в. // МАИЭТ. – Симферополь, 1996. – Вып. 5. – С. 199–212; Пригарин А.А. Русские старообрядцы и сектанты в Южной Украине и Бессарабии: численность и расселение в 1860-е гг. // Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали і дослідження. Збірка наукових робіт, присвячена 135-річчю ОДУ ім. І.І. Мечникова. – Одеса, 2000. – С. 271–298; Таранец С.В. Старообрядчество Подолии / НАН Украины; Институт украинской археографии и источниковедения им. М.С. Грушевского; Киевский институт “Славянский университет” / Г.С. Ситько (языковый ред.). – К., 2000. . Традиційно старообрядників продовжують досліджувати як етнографічну, етнокультурну і побутову групу (О.А. Прігарін, Ю.М. Лаптєв, А.І. Федорова) Лаптєв Ю. Старообрядці в Криму // Кримська світлиця. – 1993. – № 42. – 23.10. – С. 3; Пригарин А.А. Культурно-бытовые особенности этноконфессиональных групп русских Одесщины // Історичне краєзнавство Одещини. – Вип. 6. – Одеса, 1995. – С. 45–50; Федорова А.И. Новогодние гадания липован Нижнего Подунавья ХХ ст. // Етнографічні дослідження населення України: Матеріали Першої Всеукраїнської етнологічної конференції студентів та молодих вчених / Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова: редколегія Станко В.Н. та ін. – Одеса, 1996. – С. 75–77. . Проте О.А. Прігарін Пригарин А.А. Быт и культура населения Степной Украины. – Одесса, 1996. – Вып. 1; Пригарин А.А. Культурно-бытовые особенности этноконфессиональных групп русских Одесщины // Історичне краєзнавство Одещини. – Вип. 6. – Одеса, 1995. – С. 45–50; Пригарин А.А. Русские старообрядцы и сектанты в Южной Украине и Бессарабии: численность и расселение в 1860-е гг. // Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали і дослідження. Збірка наукових робіт, присвячена 135-річчю ОДУ ім. І.І. Мечникова. – Одеса, 2000. – С. 271–298. виявив свідоме прагнення чиновників приховати від керівництва велику кількість даних про старообрядників і сектантів, перекручування відомостей про релігійні угруповання, класифікував систему розселення старообрядників, зробив висновок про природну міграцію старообрядників у досліджуваний регіон, зазначив і те, що вони належать до російського етносу.

Ю.А. Катунін Катунин Ю.А. Из истории христианства в Крыму: Таврическая епархия (вторая половина XIX – начало XX в.). – Симферополь, 1995. провів порівняльний аналіз між православними і сектантами Таврійської губернії в 1880–1881 рр., описав Корсунський старообрядницький монастир, соціальний та етноконфесійний склад населення Таврії у другій половині XIX ст.

Одна з найбільш фундаментальних історій білокриницької ієрархії, належить Ф.Є. Мельникову Мельников Ф.Е. Краткая история древлеправославной (старообрядческой) церкви. – Барнаул, 1999. . Незважаючи на те, що матеріал подано досить тенденційно, у дослідженні зроблено багато цінних висновків та зауважень щодо єдиновірської і білокриницької згод.

Проаналізувавши існуючі історіографічні дослідження, можно зробити висновок, що недостатньо виявлено причини і мотивацію появи старообрядників, умови формування старообрядницьких рухів і поселень, їх етнічний, соціальний і навіть конфесійний склад, не проведено кореляцію між чисельністю старообрядників, сектантів та росіян у Таврійській, Катеринославській, Херсонській та Бессарабській губерніях, як окремо, так – і в цілому по всій Південній Україні. Не виявлено урядових заходів щодо створення штучної міграції старообрядників на Південь України. До того ж не визначені чіткі межі та зміст поняття “старообрядництво” та не відділено його від таких понять, як: “розкольництво”, “старовірство”, “сектантство” і “протестантизм”.

Джерельна база дослідження складається з широкого кола документів таких груп: архівні та опубліковані джерела, періодичні видання, матеріали польових спостережень.

До опублікованих матеріалів слід віднести листи Г.О. Потьомкіна, О.В. Суворова, В.І. Каховського, І.О. Ігельстрома, а також архівні справи, надруковані в збірниках та працях О.І. Дружиніної, В.М. Кабузана, Ф.Ф. Лашкова Сборник военно-исторических материалов. В 4 вып. / Под ред. Н.Ф. Дубровина. – СПБ, 1893; Селянський рух на Україні. Збірник документів і матеріалів. В 2 т. – К., 1978–1985; О религии и церкви. Сборник высказываний классиков марксизма-ленинизма, документов КПСС и Советского государства. – М., 1981; Надеждин К.Ф. Материалы для изучения раскола // Православное обозрение. – Т. 23. – М., 1867; Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775–1800 г. – М., 1959; Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800–1825 гг. – М., 1970; Дружинина Е.И. Южная Украина в период феодализма в 1825–1860 гг. – М., 1981; Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII – первой половине XIX века (1719–1858 гг.). – М., 1976; Лашков Ф.Ф. Исторический очерк крымско-татарского землевладения // ИТУАК. 1-е изд. – Симферополь, 1896. – № 24. – С. 35–71.; Лашков Ф.Ф. Князь Г.А. Потемкин-Таврический как деятель Крыма. – Симферополь, 1890. тощо.

Основна частина використаних архівних матеріалів (200 справ з 29 фондів) зосереджена в 7 обласних архівах, які розташовані у Автономній республіці Крим, Запоріжжі, Одесі, Херсоні, Кіровограді, Полтаві та Севастополі. Специфіка джерельної бази полягає в тому, що документи старообрядників є складовою частиною фондів релігійних та державних організацій. Із семи південноукраїнських архівів найбільша колекція архівних справ щодо старообрядництва Південної України збереглася в Державному архіві АРК.

Всю сукупність використаних архівних справ можна поділити на такі основні групи. По-перше – це група документів Духовних управлінь, консисторій, благочинних РПЦ та інших конфесій, які зберігаються у фондах: “Сімферопольського Духовного Правління”, “Благочинного церков Керч-Єнікальського округу Таврійської єпархії”, “Єдиновірської Преображенської церкви у місті Єлисаветграді Херсонської губернії”, “Херсонської Духовної консисторії”, “Полтавської Духовної консисторії”.

Не менш важливою є друга група документів – центральних і місцевих органів влади й управління як дорадянського, так і радянського періоду. До окремої групи необхідно віднести документи уповноважених Ради у справах Російської православної церкви й уповноважених Ради по справах релігійних культів при облвиконкомах. Третя група – документи центральних партійних органів (союзних та республіканських) і місцевих (обласних, міських та районних) організацій ВКП(б).

У фондах XIX століття нами помічено однотипний запис “розкольників не виявлено” більш ніж у трьохстах документах, що є свідченням як випадкового, так і навмисного перекручування фактів, а найчастіше – їх приховування.

Окрему групу складають документи статистичного й історико-географічного характеру (“Перший загальний перепис населення Російської імперії, 1897 р. Таврійська губернія”, “Історичний опис м. Олешки”, “Справа про Мелітополь”, справи фондів “Керченського Статистичного Комітету”, “Таврійських Губернських Креслень”). Завдяки цим документам з’ясовано, що, наприклад, старообрядницьке поселення Мама Руська, всупереч загальноприйнятій думці, не існувало навіть у 60-х роках ХIХ ст.

До роботи залучені справи, що продукувалися Комітетом у справах релігій при РМ АРК.

У ході польових спостережень значну допомогу було отримано від членів старообрядницьких громад Сімферополя і Керчі, а також від відповідальних працівників спеціалізованих установ (голови Комітету у справах релігій при РМ АРК), що надали важливу інформацію відносно білокриницької ієрархії в Криму.

Теоретико-методологічна основа роботи заснована на загальнонаукових принципах історизму та об’єктивності. Це дало можливість дисертантові здійснити всебічний і неупереджений історичний аналіз старообрядництва, з’ясувати характер, напрямки його розвитку на Півдні України в другій половині XVIII ст. – на початку XX ст.

У праці використано комплекс загальнонаукових і спеціально-історичних методів. Завдяки застосуванню логічного методу з’ясувалося, що поява старообрядницьких поселень у Таврії в різні епохи (друга половина XVIII і друга половина XIX ст.) була викликана ідентичною мотивацією, тобто прагненням перебувати в регіонах з послабленим застосуванням релігійного законодавства і слабким контролем з боку державних органів.

Спираючись на метод класифікації, у дослідженні удалося систематизувати інформацію про поселення старообрядців за їх приналежністю до різних течій. Метод застосовано також при упорядкуванні джерел та складанні бібліографічних списків літератури. Статистичний метод дозволив зробити висновки як про реальну чисельність старообрядницького населення, так і про якісні зміни у складі течій старообрядництва в різні періоди XIX–XX ст., виявити окремі міграційні потоки, їх вихідні та кінцеві пункти.

За допомогою діахронічного методу виділялися стадії стосунків між державою та старообрядниками. Метод періодизації дав змогу виявити загальні тенденції розвитку старообрядницьких громад Південної України у різні періоди: в кінці XVIII ст. і в кінці XIX ст. Завдяки методу системно-функціонального аналізу нами досліджено розбудову єдиновірської та білокриницької угод у Таврійському регіоні. Синхроністичний метод дав можливість знайти нові факти, пов’язані з діяльністю старообрядницьких організацій, виявити загальні особливості розвитку громад у різних регіонах Півдня України.

Другий розділ “Передумови появи і розселення старообрядників-біглопопівців і безпопівців в Україні” автор присвятив з’ясуванню і дослідженню факторів, що сприяли розселенню старообрядницького населення на Півдні України.

До передумов появи великоросійського населення, включаючи старообрядників, на Півдні України можна віднести міграційно-демографічний, політичний та адміністративно-територіальний аспекти. Політичними умовами є занепад і загибель державності та етнічної автономії Речі Посполитої, Гетьманщини, Запорожжя, Кримського Великого ханства та Області Ногаїв, що призвело до інтенсивного і масштабного територіального зростання Російської держави із включенням до її складу українських земель; штучна депопуляція (наприклад, військове вигнання у XVIII ст. польського населення і козаків із задніпровських теренів та із Запорожжя, а також греків, вірмен, турків, ногайців і татар з Криму); необхідність закріплення цих просторів за державою в умовах воєнного протистояння з кочівниками та місцевим населенням; недовіру до етнічно, культурно і господарчо чужого місцевого населення, що прагнуло до незалежності або союзу з іншими державами (поляки, білоруси, українці, ногайці, татари); брак етничних росіян серед цього населення, а звідси – утворення російських анклавів, що духовно, культурно, фізично, а іноді й матеріально, були б залежні від центральної влади і могли б служити їй стабільною підпорою (як приклад, російські села в Єлисаветградщині, Таврії); введення спеціального ліберального політичного режиму (тільки для колоністів); необхідність захисту великоросів від зовнішніх воєнних акцій і внутрішніх заворушень.

До міграційно-демографічних умов слід віднести: природну і штучну депопуляцію цих земель; природне і штучне формування багатолюдних великоросійських анклавів в іноетнічних, інокультурних та іноконфесійних регіонах на державному прикордонні або поблизу нього; розміщення “свого” воєнізованого населення (сторожі, козаків, однодворців) у засновуваних фортецях, військових поселеннях або у підкорених містах та селах; штучну міграцію на спорожнілі землі великоросійських переселенців, серед яких значну частину становили старообрядники і сектанти; офіційне перетворення на місцеве осіле населення усіх колоністів з наданням для них спеціальних земельних пільг. Таким чином утворилися російські етнічні анклави в Єлисаветградському, Кременчуцькому, Таврійському регіонах та інших областях Новоросійського краю.

З огляду на те, що все населення Московського царства до проведення реформ дотримувалося принципів “старої віри”, міграційні процеси того часу ми можемо віднести до першого етапу переселення старообрядників. А до другого – добровільне чи примусове переселення у віддалені або малодоступні для державних органів місця в пореформеному царстві (з кінця XVII ст.). Нами встановлено, що розселення на українських землях загалом включає обидва етапи, але в південній їх частині, у тому числі й у Таврійській губернії, – тільки другий.

Спираючись на проведений нами аналіз складу мігрантів регіону, ми можемо констатувати, що мігрантський потік XVIII ст. складався з двох потужних етнічних рухів: українського і російського. Третій мігрантський, але нечисленний рух, молдавський, згодом злився з українським, поділивши його долю.

В той же час, аналіз станів великоросів-мігрантів переконливо засвідчив, що серед них абсолютну більшість становили державні селяни, насамперед селяни-однодворці. Поміщицькі селяни (з Центральної Росії) являли собою дуже незначний прошарок. Росіяни були представлені також нечисленною групою військових, поміщиків, чиновників та частиною міщан (купцями, ремісниками і цеховими). Стани нижніх військових чинів та духівництва складалися з місцевого православного українського населення. Встановлено, що селян-великоросів у цих місцях ніколи не закріпачували. Це відобразило недовіру держави до іноетнічного населення та сприяння штучному формуванню серед нього “своїх”, надійних продержавних російських анклавів.

Конфесійний аналіз засвідчив той факт, що православне населення регіону майже виключно було представлено українцями та молдаванами. Православних-великоросів, репрезентованих дуже нечисленними вищим духівництвом, військовими, чиновниками, поміщиками та їхніми кріпаками, налічувалося лише 4–8% від загального російського руху. Тобто серед великоросів у другій половині XVIII – на початку XIX ст. суттєво переважали “розкольники” (сектанти, безпопівці і біглопопівці), а серед них – біглопопівці. Незначний показник православного російського селянства відбиває факт, що саме у той період в цих місцях влада навмисно надавала перевагу “розкольникам”.

Ставлення офіційної державної влади (а згодом і – церковної) до старообрядників у другій половині XVIII ст. мало особливості. Державна влада масово запрошувала їх на південні терени, захищаючи і надаючи виняткові пільги. Архієпископ Євгеній Булгаріс уже в 1776–1777 рр. відмовляється від будь-яких репресивних заходів щодо старообрядників. А зіткнення колоністів із запорозькими козаками в 70-і рр. XVIII ст. позначилося на долі останніх: тих було вигнано на кордони з Туреччиною або повернуто на поміщицьких селян. Помітне зменшення числа старообрядників на правому березі Дніпра в 1775 р., відбило процес переселення на лівий берег. Вони виявились потужною колонізаційною силою на території Запорожжя і негайно, після його знищення, заснували ряд нових поселень на Лівому березі у Таврійській області (Велика і Мала Знам’янки, Водяне, Дніпровка), у Новомосковському, Павлоградському й інших повітах Катеринославської губернії. Вже в 1778 р. в колишньому Запорожжі кримські греки не могли знайти місця для свого поселення.

Третій розділ “Історія Єдиновірської згоди у старообрядницькому русі Південної України” присвячено появі Єдиновірської згоди серед біглопопівців України, утворенню ними першої старообрядницької церкви із храмами і монастирями. Досліджено передумови появи Єдиновірського руху, розвиток, поширення та вгасання його в Південній Україні у XVIII – на початку XX ст. Окремо розглянуто історію Корсунського єдиновірського монастиря – першого легітимного офіційного старообрядницького центру наприкінці XVIII – на початку XIX ст.

Першою церквою, утвореною старообрядниками, виявилася Єдиновірська церква у складі РПЦ. Результати дослідження показують, що єдиновірство стало віддзеркаленням бажань великої частини старообрядників, з одного боку, і держави – з другого, припинити столітню конфронтацію і знайти компроміс для нормального співіснування. Але і дотепер серед дослідників не було єдності думок у питанні про час, регіон і засновників єдиновірства.

Нами встановлено, що напрям єдиновірства мав три етапи у своєму формуванні: ініціатива і діяльність архієпископа Никифора у 1780–1782 рр., потім Стародубських старообрядників (заснування і діяльність монастиря) у 1783–1797 рр. і, нарешті, документальне оформлення єдиновірства московським митрополитом Платоном та імператором Павлом I у 1799–1800 рр. Але з Південною Україною пов’язані перші два етапи.

Автор продержавного підходу, владика Никифор Феотокі, архієпископ Слов’янський і Херсонський, в липні 1780 р. уперше здійснив приєднання старообрядників с. Знам’янка до РПЦ на нових умовах. У лютому 1781 р. видано перший юридичний документ (грамота архієпископа), який має відношення до народження єдиновірства. Після схвалення владою ініціативи, архієпископ розгорнув таку ж діяльність на всій території Новоросійського краю. Вже на другому й третьому етапах цю ідею розвивали священноінок Михайло Калмик, чернець Никодим, архімандрит Іоасаф, князь П.О. Румянцев, граф Г.О. Потьомкін, митрополит Платон, імператори Катерина II і Павло I. Укази 1785 й 1800 рр. уперше офіційно визнали старообрядництво та його право на створення церкви.

Старообрядники пропонували утворення своєї єдиної, автономної в складі РПЦ, тричинної церкви із центром у Москві. Держава поступилася в праві на офіційне заснування вперше власного старообрядницького монастиря (у Новоросійському краї) і двох церковних чинів: дияконів та ієреїв, а також визнала право старообрядників на відправлення служб за своїми звичаями й обрядами за умови виконання їх православними священиками. Однак остаточне врегулювання відносин та офіційне оформлення єдиновірства відбулося в 1800 р., із виданням “Височайшого Указу” Павла I.

Необхідно зазначити, що заснування і піввікова діяльність єдиновірського Корсунського монастиря в Таврійській губернії знаменували собою не тільки перемогу другого етапу у становленні єдиновірства, але і взаємне визнання на найвищому рівні держави і церкви, з одного боку, і всього старообрядництва, – з другого. Крім того, монастир був школою церковних кадрів (чернечих, дияконських та ієрейських) для старообрядництва. Після втрати лідерських функцій монастиря почався період вгасання, а згодом і переведення його до складу РПЦ.

Абсолютна більшість старообрядників Південної України перейшла до складу Єдиновірської церкви. Єдиновірці значно перевищували загальну кількість інших старообрядників. Співвідношення єдиновірців, наприклад, у Таврійській губернії та інших старообрядників, разом узятих, становило 7:1. Чисельність єдиновірців Таврійської губернії до кінця XIX ст. досягала 15 тис. осіб. Там же було утворено й особливий єдиновірський Великознам’янський благочинний округ, що включав старообрядників селищ Велика Знам’янка, Мала Знам’янка, Водяне, Дніпровка, Каховка, Збур’ївка, Великі Копані й інших місцевостей, а також міст: Севастополь, Перекоп, Олешки. У Херсонській губернії було сформовано три єдиновірських округи. Це вказує на те, що єдиновірців там мешкало значно більше. Необхідно зазначити й те, що там же знаходилися два великих густонаселених старообрядницьких регіони, які склалися на століття раніше: Дунайський та Єлисаветградсько-Олександрійський.

Але держава не наважилася на подальший розвиток співпраці, і єдиновірство згодом перестало бути актуальним, а потім майже припинило існування. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. політика пільг для колоністів тепер поширювалася на іноетнічних іноземців, а не на старообрядників. Єдиновірські слободи Південної України, коли потреба в російських колоністах зменшилася, були переведені в розряд військових поселень. Власті уже навмисно змішували в документах єдиновірців і православних, намагалися фактично, навіть примусово асимілювати їх серед православного населення.

Четвертий розділ “Білокриницька згода: рух і громади Південної України” присвячено дослідженню історії появи і розвитку таврійських і кримських старообрядницьких білокриницьких громад. Проведено ретельний порівняльно-історичний аналіз двох найбільших старообрядницьких організацій Південної України в с. Миронівці й у с. Мамі Руській.

Оскільки єдиновірство і деякі поступки уряду Росії не змогли повністю задовольнити старообрядників, вони були змушені шукати альтернативу. В 1846 р. нею стала Білокриницька ієрархія (нині Російська Православна Старообрядницька Церква), перша тричинна православна церква, створена на території Австрії. Найменована вона Білокриницькою за місцем свого виникнення (у с. Біла Криниця в українській Буковині). Основою для неї послужила “перемазанська” згода. В 1862 р. вона розпалася на дві гілки – “окружницьку” й “неокружницьку” (протиокружницьку), які на початку XX століття знову зблизилися, а в південних єпархіях навіть об’єдналися. Загальноросійський розкол білокриницької церкви на дві гілки зафіксовано і на території Південної України; це привело до співіснування двох громад в одних поселеннях (м. Кременчук та с. В. Знам’янка) або сусідніх (с. Браїлівка і с. Миронівка). Розкол було переборено тільки на початку XX століття, наслідком чого стало об’єднання громад у складі благочинія Харківського єпископства.

Незважаючи на те, що більшість попівців Таврійської губернії увійшла до складу єдиновірської церкви, близько 1400 старообрядників утворили кілька громад Білокриницької церкви. Три громади (Великознам’янська, Браїлівська і Петро-Павлівська), що включали близько 512 протиокружників, перебували в Мелітопольському і Бердянському повітах. Миронівська, Керченська, Сімферопольська, Дніпровська й інші громади включали в себе близько 788 окружників, а з урахуванням Великознам’янсько-Вознесенської і Кам’янської громад – і до 900 осіб. Окружники належали до Одеської й Балтської єпархії. За становим складом білокриничани належали до державних селян. Серед них велика кількість людей займалася торгівлею і промислами. У більшості це були міщани Чернігівщини й Дону з Новозибковської і Донської єпархій.

Нами встановлено, що появу всіх материкових таврійських білокриницьких громад необхідно віднести до пізньої міграції, що відбулася в другій половині XIX ст. (60–90-і рр. XIX ст.). У той же час формування громад прилеглих до Таврійської губернії районів (Херсон, Єлисаветград, Кременчук та ін.) почалося ще у XVIII ст. Заснування Керченської, а також першої і другої Сімферопольських громад відноситься до міграційних процесів кінця XIX – першої третини XX століть. Севастопольська громада склалася на початку XX ст. у зв’язку із проходженням нижніми чинами військової служби в роки Першої світової війни й заняттям торгівлею.

У житті таврійських громад в XX ст. спостерігається кілька ідентичних етапів: спочатку заснування або ремонт храмів, в 1921–1922 рр. – реєстрація й одержання храмів у безкоштовне користування, в 1924–1925 рр. – перереєстрація статутів громад, припинення діяльності після вилучення храмів у процесі антирелігійної кампанії 1929–1931 рр. (у с. Миронівці – в 1934 р.).

При порівнянні Керченської громади з Сімферопольською, можна зазначити деяку схожість і відмінність у їх діяльності. Як нам удалося встановити, Керченська громада була заснована поволзькими старообрядниками-рибалками (з Нижегородської губернії) близько 1874–1876 рр., що неофіційно оселилися з родинами на березі Азовського моря поблизу від Керчі. В Криму вони займалися звичним для себе рибальським промислом. Численна й усталена громада с. Мами Руської, до революції мала свою церкву й початкову школу. Домагаючись офіційної реєстрації, вона викликала роздратування державних органів, як царських, так і радянських.

Сімферопольська громада була заснована селянами-старообрядниками з Кіровоградської області, що неофіційно оселилися з родинами на окраїні міста. Їм довелося перекваліфікуватися й опанувати міські професії. Оскільки громада, яка налічувала від 50 до 100 дворів, ухилялася від реєстрації й поводилася непомітно, то про неї не повідомляли, роботи з нею не проводили й не перешкоджали приїздові священиків для здійснення треб.

Старообрядницькі громади білокриницької течії появилися на Півдні України у результаті пізньої міграції в другій половині XIX століття. Абсолютна більшість старообрядників належала до селянського стану (майже половина – рибалки, частково – нечисленні робітники й торгові люди) і їхні громади розташовувалися у сільських поселеннях.

До революції для таврійських громад було характерне безконфліктне співіснування з офіційною світською й церковною владами, які намагалися не звертати на них увагу. Після революції в ході антирелігійних кампаній громади були закриті. Специфікою цих громад було збереження спільних етнічних установок й ідентичності з російським населенням.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження старообрядників Південної України дає змогу зробити наступні узагальнення: по-перше, протягом другої половини XVIII – першої половини XIX ст. вони становили абсолютну більшість серед місцевого великоросійського населення; по-друге, місцеві умови виявилися сприятливими для появи і розвитку єдиновірської та білокриницької старообрядницьких організацій.

Удосконалене автором поняття “старообрядництво” може включати такий зміст: Старообрядництво – це консервативний релігійний рух різних ортодоксальних груп християнського населення Московського царства, які відкололися від урядового православ’я, були спрямовані на збереження сформованих до середини XVII століття місцевих специфічних обрядів і звичаїв і які не посягали на зміну Символу віри й не відмовлялися від святих таїнств християнства. До нього віднесено рух попівців, в т.ч. біглопопівців, на базі якого утворилися і поширилися три суто старообрядницькі течії: єдиновірська, білокриницька і біглопопівська (древлєправославна) згоди. З’ясовано, що всі вони формувалися на українських теренах. Серед них у Південній Україні представлені єдиновірська й білокриницька згоди.

Розкрито процес виникнення старообрядництва у Південній Україні у другій половині XVIII – на початку XIX ст. В т.ч. встановлено дату (1780 р.), місце (Єлисаветградський регіон) і автора (архієпископ Слов’янський і Херсонський Никифор) створення першої старообрядницької Церкви (Єдиновірської) і три етапи її формування (1780–1783, 1784–1797, 1799–1800 роки).

Набув підтвердження той факт, що Єдиновірська церква є першим актом взаємовизнання і першим офіційним компромісом між Російською державою і старообрядниками. Найбільшого поширення у XVIII – на початку XIX ст. вона набула в Херсонській, Таврійській і Катеринославській губерніях. Доведено, що наприкінці XVIII – в першій половині XIX ст. старообрядники Єлисаветградсько-Олександрійського регіону Херсонської губернії здебільшого і практично всі – у Таврійській губернії перейшли до складу Єдиновірської церкви. Першим офіційно визнаним старообрядницьким монастирем став Корсунський, що розташовувався у Таврійській губернії.

З’ясовано, що формування білокриницьких громад Таврійського регіону Південної України пов’язане з останніми хвилями міграції старообрядників у другій половині XIX ст. Їх другою церквою стала тричинна Білокриницька ієрархія, створена в Українській частині Буковини. До її складу увійшли як мігранти другої половини XIX століття, так і всі інші старообрядники Південної України, що не приєдналися до єдиновірства. Саме вони і заснували всі білокриницькі громади Таврійської губернії. Вперше було відкрито існування нових громад у губернії: Миронівської, Браїлівської, Кам’янської, Великознам’янської Вознесенської, першої Сімферопольської. Уточнено приблизну кількість старообрядників білокриницької згоди в губернії, яка у 1912 році складала 1400 осіб.

Виявлено схожість і відмінність цих церков у Південній Україні: обидві церкви засновані біглопопівцями державними селянами великоросами серед православного українського населення на землях України за умови ліберального законодавства і за наявності пільг. Старообрядники не переводилися до складу поміщицьких селян. Обидві церкви з’явилися на окраїні держави в період проведення аналогічних активних зовнішніх акцій: закріплення наддніпрянських, південноукраїнських і кримських земель у другій половині XVIII – на початку XIX ст., а також закріплення едисанських, буджацьких і придунайських земель у другій половині XIX ст.

Єдиновірська церква не мала єдиного організаційного центру, була двочинною, не могла самовідтворюватися, залежала від РПЦ і перебувала в її складі. Основною її складовою стала більш компромісна серед старообрядників дияконівська згода. Єдиновірців з боку держави піддано надзвичайно сильній асиміляції і на початку XIX ст. – переведено у стан військовопоселенців. В офіційних документах вони змішувалися з усіма православними. У 20-і рр. XX ст., після зняття анафем, їх церква втратила свою актуальність і згасла, єдиновірці були асимільовані і цілком розчинилися серед довколишнього населення.

Білокриницька церква була заснована в середині XIX ст. самими старообрядниками за межами Росії. Вона мала єдиний центр, була тричинною, незалежною від УПЦ і мала змогу рукопологати єпіскопів. Основною складовою цього руху стала більш консервативна перемазанська згода. Послідовники білокриницької церкви в офіційних документах виділялися з боку держави в окремий розряд – “менш шкідливі секти” і не піддавалися асиміляції.

Абсолютна більшість великоросійського населення Південної України у другій половині XVIII – на початку XIX ст. належала до старообрядників (більше 80%), менша частина – до сектантів (духобори, молокани, безпопівці, скопці), всі інші – незначна частина – до православних чиновників і поміщиків. Великоросійське старообрядницьке населення Центральної і Південної України появилося тут у результаті проведення державної політики Росії і не піддавалося закріпаченню. Старообрядники принимали активну участь у розвитку сільського господарства та промисловості Півдня України, традіційно займалися хліборобством, рибальством, торгівлею, промислами та купецтвом.

Міграційні потоки старообрядників класифікуються за етапами: 1) у XVIII ст. – “біглопопівський”; 2) наприкінці XVIII – на початку XIX ст. – “єдиновірський”; 3) у другій половині XIX ст. – “білокриницький”. На території Південної України перші поселення старообрядників утворилися в другій половині 70-х років XVIII ст., слідом за скасуванням Запорозької Січі. З них була сформована перша старообрядницька церква “Єдиновірська” і засновано перший старообрядницький монастир.

Вивчено міграційні потоки старообрядників з Лівобережній і Центральній Україні, які потім, здебільшого, увійшли до складу старообрядницьких Єдиновірської і Білокриницької Церков. Проаналізовано причини розселення старообрядників, їх релігійні центри і регіони осідання на Півдні України (Корсунський монастир; Єлисаветградський, Великознам’янський, Миронівський, Керченський регіони). Також розглянуто засади співробітництва держави і старообрядників Таврійського регіону Південної України, показано роль держави в утворенні старообрядницьких організацій і регіонів, виявлено і досліджено течії та раніше невідомі біглопопівські і безпопівські громади на території Південної України.

Сформульовано висновок, що міграція великоросійських громад на територію Південної України у другій половині XVIII–XIX ст. була частиною плану російської