НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ЧЕКАЛЕНКО Людмила Дмитрівна

УДК 327.7 (477) + 351.88

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних

систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ – 2007 рік

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному інституті проблем міжнародної

безпеки при Раді національної безпеки і оборони України

Науковий консультант

доктор економічних наук,

академік НАН України

Пирожков Сергій Іванович,

Міністерство закордонних справ України,

Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Молдова

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, доцент

Галака Сергій Павлович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

кафедра міжнародних відносин і зовнішньої політики

доктор політичних наук, доцент

Федуняк Сергій Георгійович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

кафедра міжнародних відносин

доктор політичних наук, професор

Юрченко Сергій Васильович,

Таврійський національний університет ім. В.І.Вернадського,

кафедра нової і новітньої історії зарубіжних країн

Провідна установа: Національний інститут стратегічних досліджень,

м. Київ

Захист відбудеться 29 травня 2007 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий „ ” __________ 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук О.В. Сушко

1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На початку ХХІ століття в світовій системі одночасно розгортаються полярно-векторні процеси, у яких суб’єкти міжнародних відносин формують різноякісні і різнопланові структури. Паралельно із зростанням їхньої взаємозалежності, посиленням компоненти цілісності світу, розвивається інший процес – поглиблення відокремленостей і розбіжностей. Глобалізація йде паралельно з так званою глокалізацією. Водночас із всезагальними, універсальними якостями структур і суб’єктів активізуються якості особливі й ідентичні. З розмиванням ідентичностей на одному полюсі, на іншому спостерігаємо їх зміцнення і навіть укрупнення. Значною мірою такий стан можна пояснити тим, що глобальне явище новаційних змін соціально-політичних моделей, характерне для 90-х років ХХ ст., формувалося у різних країнах на відмінних стартових позиціях, мало неоднакову глибину, його результати у низці випадків неоднозначні і не завжди є гарантіями проти рецидивів авторитаризму.

Низку проблем породжує неусталеність світового порядку. Для політичної системи світу вже зараз є характерним глобальна хвиля суперечливої демократизації, якісно нова світова економіка, зміни векторів застосування сили, поява нових, недержавних суб’єктів світової політики, інтернаціоналізація духовної сфери життєдіяльності людства, а також нових викликів світовому співтовариству тощо. Різноплановість сьогодення ускладнюється, на нашу думку, поглибленням двох процесів, які набирають силу. З одного боку, намагання деяких країн грати роль силового центру, який би міг забезпечити системі міжнародних відносин стабільність і врівноваженість, а з іншого – тривалість процесу множення суверенних держав. Негативні приклади „основних розпорядників” на світовій арені, що у різні історичні епохи нам продемонстрували деякі держави і міжнародні об’єднання (Священна Римська імперія, Радянський Союз, фашистська Німеччина, США тощо), схиляють теоретичну думку до висновку про неусталеність сьогодення

2

і невизначеність майбутнього. З іншого боку, міжнародна стабільність і рівновага могли б бути досягнуті, за нашим припущенням, тільки за умов формування поліцентричності світу, тобто появи не одного, а кількох центрів сили, які врівноважували б одне одного.

Водночас, незважаючи на глибокі переміни всієї системи міжнародного буття, основними елементами міжнародних відносин залишаються суверенні держави, які мають здійснювати на своїй території всю повноту законодавчої, судової та виконавчої влади. Дії міжнародного права традиційно зупинялися на кордонах суверенної держави, у межах якої все підкорялось її юрисдикції. З вищого принципу суверенітету випливав і принцип невтручання як зобов’язання інших суб’єктів не втягуватися у внутрішні справи держави без згоди останньої. Разом з тим, природа міжнародних відносин виправдовує легітимність застосування сили, спричинює трансформацію суверенітету, який перестає бути захисним механізмом від зовнішнього втручання. На порядок денний вийшла доктрина про право світової спільноти на втручання у внутрішні справи держави не тільки для підтримання

міжнародного миру, а й з гуманітарних міркувань – гуманітарне втручання.

У таких умовах забезпечення національних інтересів України, вирішальною складовою яких залишається реалізація комплексу зовнішньополітичних безпекових завдань, залежить не тільки від внутрішнього стану та здатності пристосуватися до оновленої системи міжнародних відносин, а й від спроможності гарантів міжнародного миру забезпечити стабільність і партнерство всіх держав світу незалежно від їхнього рівня розвитку та військового потенціалу. У зв’язку з зазначеним, для протистояння загрозам необхідно шукати інші важелі, якими нам уявляються зовнішньополітичні механізми захисту.

Від умілого використання згаданих схем залежить існування держав середнього типу, вони є необхідними для забезпечення безпеки, сталого розвитку, миру і стабільності в регіоні і в світі загалом. Дослідження теоретичних і практичних питань формування таких механізмів, насичення їх дієвими складовими, адекватне спрямування зовнішньополітичних зусиль на досягнення суто

3

прагматичних результатів зумовлене безпрецедентністю комплексу існуючих проблем.

Важливість дослідження пов’язана і з тим, що дієвість існуючих схем захисту є суттєвим резервом політичного і економічного розвитку держави, успішного розв’язання зовнішньополітичних завдань. У цьому зв’язку особливої уваги потребує актуалізація існуючих теоретичних напрацювань з проблематики міжнародних механізмів глобального, регіонального і субрегіонального рівнів; схем дво- і багатосторонньої співпраці у реалізації зовнішньої політики України, яка є учасницею сучасних процесів глибокої трансформації.

Своєчасність вивчення цієї проблеми обумовлюється наступними факторами:

– По-перше, сучасний етап розвитку зовнішньої політики України, метою якої визначено європейський вибір, вимагає чітких критеріїв щодо уточнення місця і ролі Української держави в оновленій парадигмі міжнародних відносин, а також розробки схем захисту універсального і регіонального рівня. –

По-друге. Зазначене обумовлює вибір стратегічних партнерів, на захист і підтримку яких Україна могла би розраховувати при реалізації зовнішньополітичних завдань, оптимізації відповідного рівня взаємовідносин з ними. Вироблення дієвого механізму оперативного реагування стратегічних партнерів на загрози Українській державі ззовні. –

По-третє. Заявлений Україною європейський вибір розвитку, складний поступ до поставленої мети – інтеграції до європейських економічних і, можливо, безпекових структур – потребує запровадження прийнятних моделей співвідношення національних інтересів і наднаціонального характеру діяльності інтеграційних утворень. –

По-четверте, завдання даного дослідження зумовлені відсутністю у науковій літературі відповідних розробок, обґрунтованих рекомендацій щодо створення прийнятної для України схеми протистояння потенційним загрозам.

Таким чином, в роботі розглядаються зовнішньополітичні механізми забезпечення національної безпеки України, що відповідним Законом України

4

визначена як стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави. Під зовнішньополітичними механізмами ми розуміємо систему захисту універсальних, регіональних і субрегіональних структур; безпекову складову двостороннього співробітництва; а також виявлений взаємозв’язок рівня захисту прав етнічних меншин із рівнем розвитку міждержавних відносин з країнами їхнього походження.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконане в рамках комплексної програми науково–дослідних робіт Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України за темами: „Стратегічні питання зовнішньої політики та політики безпеки України у контексті міжнародних відносин та формування систем глобальної та європейської безпеки” (номер держреєстрації 0106U011643), „Європейська та євроатлантична інтеграційна політика України в умовах трансформації та розширення НАТО та ЄС” (номер держреєстрації 0106U011651), „Україна у системі регіональної безпеки і стабільності” (номер держреєстрації 0106U011652), „Концептуальні засади відносин України і РФ на довгострокову перспективу: моделі розв’язання гострих проблем і пошук збалансованої моделі односторонніх та багатосторонніх інституціональних формацій співробітництва на європейському та євразійському напрямах” (номер держреєстрації 0106U011645). Дисертантка брала участь у роботі над науковими темами Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО України впродовж роботи на посаді державного експерта з 2002 по 2005 р.: проекту 1, теми № 1 – „Формування нових пріоритетів національної безпеки України у контексті змін архітектури міжнародної безпеки”; проекту 2, теми № 5 – „Політичний вимір євроатлантичної інтеграції України”, теми № 12 – „Україна у процесах становлення нових систем регіональної безпеки й стабільності на просторі СНД – на Кавказі та в Центральній Азії” (2002 – 2003 рр.); проекту 1, теми № 1 „Концептуальні засади зовнішньої політики та політики безпеки України у контексті сучасної трансформації міжнародних відносин та систем глобальної та регіональної безпеки”; проекту 2, теми № 6

4

„Взаємозв’язок геополітичного фактору та фактору безпеки в умовах взаємозалежності України і Росії”, теми № 10 „Україна у процесах становлення нових систем регіональної безпеки і стабільності”, теми № 11 „Україна – Росія: від гострих проблем до пошуку балансу двостороннього та багатостороннього форматів співробітництва на теренах СНД, шляхи розв’язання” (2004–2006 рр.).

Оскільки в сучасній міжнародно-політичній науці зазначена тема комплексно та усестороннє не розглядалася, а також з огляду на відсутність оновленої зовнішньополітичної стратегії держави, дисертантка поставила за мету: систематизувати зовнішньополітичні механізми забезпечення національної безпеки України, структурувати витоки і розкрити сутність зовнішньополітичних загроз, спираючись на існуючі міжнародні механізми захисту розробити відповідні схеми протистояння виявленим загрозам.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких наукових завдань:

1. Відштовхуючись від того положення, що чинники міжнародного існування

поки що не спроможні змістити державу зі сцени світової політики і країни продовжують утримувати за собою провідний політичний ресурс, втягуючись при цьому у складну систему взаємодії з недержавними учасниками міжнародних відносин, дослідити теоретичні корені формування різноманітних парадигм міжнародного розвитку, з них виявити найбільше наближені до українських реалій.

2. Враховуючи те, що держава увійшла в міжнародне життя у новій якості саме в період краху усталеної біполярної системи міжнародних відносин, а отже зіштовхнулася з новими викликами її безпеці, окреслити зовнішньополітичні цілі, які у певних параметрах збігаються з завданнями національної безпеки, а також виявити явні і потенційні загрози міжнароднополітичної площини національній безпеці України.

3. Систематизувати різнопланові механізми протистояння загрозам, які існують на універсальному, регіональному і субрегіональному рівнях, включаючи інструменти та інституції міжнародної співпраці в рамках ООН, ОБСЄ, ЄС, НАТО, Ради Європи, СНД тощо.

5

4. Виявити неефективність захисних засобів міжнародних структур, учасницею яких є Українська держава. Довести, що недосконалість механізмів захисту ООН, ОБСЄ та СНД стала однією з причин перегляду зовнішньополітичних орієнтирів країни, яка обрала європейський напрям і активно працює над тим, щоб приєднатися до ЄС у майбутньому.

5. Зважаючи на те, що найскладнішою проблемою у взаємодії держав і міжнародних організацій є співвідношення державного суверенітету і елементів наддержавності в компетенції цих структур, довести прийнятність тих чи тих форм участі країни в міжнародній політиці через укладення спеціальних договорів і угод за запропонованими критеріями.

6. Із застосуванням методів політичного аналізу і синтезу показати, що дієвим механізмом захисту суверенних засад держави виявляється площина двостороннього співробітництва з провідними партнерами – Росією, США, ФРН і Республікою Польща, яке розглядаємо як симетрично і асиметрично позитивним. Разом з тим, виявити прийнятні схеми просування партнерського співробітництва до рівня стратегічного з відповідними гарантіями з боку партнерів.

7. Спираючись на концепцію безпекової тріади: держава –суспільство – особа, за якою захист людини та її інтересів відносимо до імперативів зовнішньої політики України, розкрити проблеми українських трудових мігрантів, провести моніторинг захисних схем, впроваджуваних для українських громадян за кордоном.

8. Виявити сутність політики країн, які ставлення до національних меншин розглядають важливим критерієм для розвитку двосторонніх відносин, і довести необхідність дотримання міжнародних зобов’язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі як своєрідного чинника безпеки.

9. На основі одержаних результатів сформулювати науково-практичні рекомендації щодо віднайдення формули протистояння існуючим зовнішньополітичним загрозам через залучення міжнародних механізмів захисту.

Об’єктом дослідження є зовнішньополітичні механізми забезпечення національної безпеки України, які спираються на структури універсальної і

6

регіональної безпеки, діяльність субрегіональних організацій, а також на розвиток двосторонніх відносин.

Їх об’єктивний і неупереджений розгляд надає можливість вивести основні чинники безпекового існування Української держави. Розуміння об’єктивних і суб’єктивних факторів формування міжнародних схем захисту є необхідною умовою підвищення ефективності їх застосування у зовнішній політиці України.

Предмет дослідження становлять шляхи і методи забезпечення національної безпеки України через зовнішньополітичні механізми.

Простежується шлях від набуття членства у міжнародних структурах до використання їх механізму захисту суверенних засад держави. Вивчаються варіанти розвитку двостороннього співробітництва із посуванням його до рівня стратегічного партнерства. Особлива увага приділяється дослідженню механізмів захисту прав українських громадян за кордоном, що є одним із імперативів зовнішньої політики України і складовою формування позитивного іміджу держави. Враховуються особливості використання механізму захисту прав національних меншин в Україні, що є запорукою поступального розвитку двостороннього партнерства із країнами їхнього етнічного походження.

Концепція роботи. В основу дослідження покладено гіпотезу про те, що в умовах формування оновленої парадигми міжнародних відносин зростає необхідність пошуку адекватних механізмів протистояння зовнішньополітичним викликам національній безпеці України. Захист національних інтересів у зовнішньополітичній площині спиратиметься на: а/ механізми глобальної і регіональної безпеки; б/ прийнятний алгоритм взаємовпливів національних засад суверенності держави і наднаціональних повноважень міждержавних структур; в/ регіональне інтегрування з метою спільного протистояння сучасним загрозам; г/ співробітництво за схемою – від оптимізації партнерства до ефективних стратегічних союзів; д/ міжнародний механізм захисту прав людини, що є однією з кардинальних передумов реалізації Україною європейського вибору.

Методи дослідження продиктовані широтою комплексу досліджуваних

7

проблем, що викликало необхідність застосувати як загальнонаукові, так і міждисциплінарні методи. Завдяки системному методу, на який спирається вся робота, проблеми розглядаються у цілісності взаємозалежних чинників і компонентів. Системний метод сприяв дослідити еволюцію міждержавних відносин; дозволив виявити мотивацію поведінки сторін, визначити питому вагу різних чинників, що детермінують їхні дії. Завдяки системному підходу складено комплексну схему зовнішньополітичних механізмів забезпечення національної безпеки України і зроблено відповідні висновки.

Водночас застосування методу політичного аналізу сприяло окресленню зовнішньополітичних стратегій держави, її гілок влади у різні часові періоди, політичних рухів і конкретних осіб. Структурно–функціональний метод дозволив дослідити еволюцію міжнародних інститутів та їх ставлення до України, формування відповідних схем захисту сфери двостороннього співробітництва провідних партнерів, а також міжнародної договірно–правової системи захисту прав людини. Застосування компоративного та статистичного методів надало можливість обґрунтувати низку положень щодо динаміки двосторонніх і багатосторонніх відносин, провести цілісний аналіз існуючих механізмів захисту, порівняти їхні рівні та одержані результати впровадження. При цьому логічний і діалектичний методи сприяли дослідженню подій у взаємозалежності та розвитку.

Закономірності розвитку системи міждержавних відносин виведено із урахуванням конкретно-історичного часу, тобто застосовано принцип об’єктивності, що є фундаментом побудови захисних схем зовнішньополітичної діяльності. Залучення принципу історизму надало змогу розглянути проблеми в еволюції і перспективі.

Завдяки переосмисленню вітчизняного та міжнародного досвіду, поглибленому критичному аналізу документальних джерел, ознайомленню з роботами вітчизняних і зарубіжних дослідників, стало можливим наблизитися до розуміння закономірностей розвитку зовнішньої політики держави. Емпіричний

8

аспект дослідження сконцентровано переважно на документальній й фактологічній основі зовнішньополітичної діяльності України.

Різні наукові школи досліджували міжнародні відносини, але найбільш прийнятною, на наше переконання, є реалістська концепція розвитку людини, суспільства, держави і міждержавних відносин (Г.Моргентау, К.Уолтц, К.Райт та ін.), що і стало теоретичною основою дослідження. Реалістська концепція знайшла підтвердження в сучасній системі кооперативної безпеки, теорії демократичного світу, в політиці акторів поза суверенітетом (Дж.Розенау); зародженні ознак поліцентричності світу (Ч.Купчан, Ф.Фукуяма). Реалістська парадигма превалює і в розробках російських політологів: К.Гаджієва, О.Треніна, М.Лєбєдевої, П.Циганкова, Т.Шаклеїної; юристів–міжнародників Б.Топорніна, Ю.Колосова; істориків–міжнародників О.Богатурова, М.Нарінського, А.Торкунова та ін.

Вагомий науковий доробок на засадах реалізму у розвиток теорії і практики вітчизняної зовнішньої політики внесли А.Шлєпаков, П.Калениченко, І.Петерс, Г.Цвєтков та інші. Розкриття концептуальних зовнішньополітичних і економічних проблем, засад етнології і політології знаходимо у глибоких наукових розвідках українських дослідників: Ю.Пахомова, О.Білоруса, Б.Гуменюка, В.Гури, Є.Камінського, М.Кірсенка, В.Копійки, А.Кудряченка, Л.Лещенка, В.Манжоли, В.Матвієнка, І.Оніщенко, Ю.Павленка, О.Потєхіна, Ю.Скорохода, С.Федуняка, І.Хижняка, О.Шергіна, С.Юрченка; глобального розвитку систем масової комунікації – О.Зернецької.

Питанням національної безпеки присвячено роботи О.Бодрука, С.Галаки, А.Гальчинського, О.Лановенка, Б.Парахонського, Г.Перепелиці, С.Пирожкова, Д.Прейгера та інших. Пропозиції та ідеї учених були покладені у розвиток концепції національної безпеки України і відповідного закону.

Наукова новизна роботи визначається розробкою авторської концепції безпекової тріади: держава – суспільство – особа. Проблема взаємовідносин між трьома компонентами розв’язується як через рівні інтересів зовнішньополітичної

9

площини, що характеризуються незалежністю потреб кожного з рівнів і водночас

взаємозалежністю їх одне від одного, так і через забезпечення інтересів кожної з ланок при збереженні загального балансу інтересів тріади.

Автор прийшов до висновку про необхідність формування оновлених зовнішньополітичних схем забезпечення національних інтересів України та їх запровадження; про доцільність внесення змін в організацію наукового обґрунтування зовнішньополітичних рішень та шляхів їх реалізації; конкретизацію суті і складових стратегій двостороннього співробітництва; про конструктивні шляхи практичного втілення міжнародних договірних зобов’язань щодо України. При цьому врахування трансформації сутності суверенітету в умовах глобалізації сприятиме віднайденню прийнятних моделей поєднання його засад із наддержавними механізмами міжнародних структур.

У дисертації вперше: –

на основі залучення широкого кола оригінальних джерел та літератури проведено цілісне дослідження двосторонніх і багатосторонніх зовнішньополітичних механізмів захисту, що використовуються; –

доведено, що в умовах розвитку однополярного світу необхідно паралельно з використанням існуючих механізмів забезпечення національної безпеки запроваджувати нові, результативніші; –

із врахуванням об’єктивних чинників побудовано модель реалізації зовнішньополітичних інтересів України: від двостороннього співробітництва із провідними партнерами – до формування з ними стратегічних союзів; –

структуровано механізми пошуку прийнятної схеми взаємовпливів суверенності держави і наднаціональних повноважень міждержавних структур;

? засади зовнішньої політики держави розглянуто через трирівневу систему захисту інтересів держави, суспільства і особи.

У практично-політичному плані:–

привернуто увагу до необхідності серйозного переосмислення міжнародносистемного механізму захисту з питань ядерної безпеки, територіальної

10

цілісності Української держави; –

представлено авторський концепт відстоювання суверенності, територіальної цілісності і непорушності державного кордону України із залученням міжнародних механізмів захисту;–

висвітлено і систематизовано зовнішньополітичні загрози Українській державі у площині міграційних питань;

?– виявлено взаємозалежність міжетнічної політики держави з рівнем розвитку двостороннього співробітництва з країнами етнічного походження національних меншин;–

у підготовці роботи використано оригінальні джерела.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють часовий період існування суб’єктної Української держави, що надало можливість формувати самостійну зовнішньополітичну парадигму (90-ті рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.). Для характеристики дотримання Україною принципу правонаступництва, а також доведення необхідності збереження паритетності у двосторонніх відносинах автор

звертається до фрагментарних згадок подій міжнародної сфери минулого століття.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що основні теоретичні положення та висновки роботи доведені до рівня конкретних пропозицій, мають придатну для застосування у практичній діяльності форму, можуть бути запропоновані для розробки зовнішньополітичних заходів забезпечення державної безпеки.

Результати проведеної роботи мають підтверджене застосування в аналітичних матеріалах з питань зовнішньої політики і безпеки України, що готувалися в рамках РНБО України; ініціативних записках з актуальних питань зовнішньої політики України, які були враховані відповідними комітетами Верховної Ради України, Управлінням з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України, МЗС України, посольствами України в Російській Федерації та Республіці Польща тощо. Зокрема, при ініціюванні пропозицій щодо пошуку альтернативних джерел енергоносіїв; організаційних засад і діяльності

11

Консультативного Комітету Президентів України і Республіки Польща; аргументації позиції Української сторони щодо територіальних зазіхань з боку Росії і Румунії; поглиблення українсько-польського і українсько-російського співробітництва; розв’язання проблемних питань історичних стереотипів у відносинах між народами; міграційної політики України; захисту національних меншин країнами-сусідами України, зокрема Росією тощо (доповідні ініціативні записки, листи Управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України, 1994 – 1998 рр.; аналітичні і інформаційні матеріали до започаткування і роботи Консультативного Комітету Президентів України і Республіки Польща; ноти, аналітичні записки політичного відділу і консульства Посольства України в РФ, 1998 – 2001 рр.; матеріали до парламентських слухань з українсько-російських відносин, міграційної політики України, захисту українських трудівників за кордоном тощо, 2002 – 2005 рр.; інформаційно-аналітичні матеріали Національного інституту проблем міжнародної безпеки для Ради національної безпеки і оборони України, 2002 – 2006 рр. та ін.).

Матеріали дисертації також знайшли своє практичне застосування у підготовлених автором нормативного курсу „Актуальні проблеми зовнішньої політики України” спеціальності „міжнародні відносини” для Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, низки інших навчальних програм Інституту міжнародних відносин та історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного університету „Києво-Могилянська академія”, Дипломатичної академії при МЗС України: „Актуальні проблеми зовнішньої політики України”, „Зовнішня політика України”, „Кризи соціалістичної системи”, „Міжнародні організації”, „Етика міжнародних відносин”, „Спеціалізовані установи ООН”, „Європейські студії”, „Безпековий вимір ОБСЄ” тощо. Матеріали, основні положення та висновки дослідження можуть бути запропоновані для використання у подальшому в діяльності зовнішньополітичних установ України, роботі науково-

12

дослідних інститутів, вищих навчальних закладів як у нормативних і спеціальних

навчальних курсах, так і для підготовки підручників і посібників.

Апробація результатів дисертації. Результати роботи пройшли широку апробацію, були оприлюднені на наукових міжнародних і республіканських конференціях: науковій республіканській конференції „Проблеми міграції у країнах Центральної і Східної Європи” (вересень 1996 р., м. Львів); міжнародній науковій конференції „Україна – Польща: досвід демократичних перетворень” (жовтень 1997 р., м. Люблін, Польща); міжнародній науковій конференції „Сучасна Польща” (19- 20 квітня 1997 р., м. Київ); міжнародній науковій конференції „Україна – Польща після П світової війни” (вересень 1998 р., м. Жешув, Польща); у Другій міжнародній конференції „Ідентичність, регіоналізм, європейськість, глобалізм” (Варшава, 21-24 вересня 1998 р.; круглому столі „Уроки 11 вересня: проблеми глобальної, регіональної та національної безпеки” (квітень 2002 р., м. Київ); міжнародній науковій конференції „Україна – Грузія” (травень 2002 р., м. Київ); міжнародній науковій конференції „Україна – Росія: нові моделі відносин” (вересень 2002 р., м. Київ); міжнародній науковій конференції „Пілсудський і Україна” (травень 2002 р., м. Харків); міжнародній науковій конференції „ЄС і країни-сусіди” (вересень 2003 р., м. Брно, Чеська Республіка); парламентських слуханнях Верховної Ради України „Зовнішня політика України: сучасний стан та перспективи зміцнення” (листопад 2003 р., м. Київ); міжнародній науковій конференції „Україна-Росія: пошук оптимальної моделі відносин” (квітень 2004 р., м. Київ); міжнародній конференції „Державна програма регулювання трудової міграції населення України: веління часу” (лютий 2005 р., м. Київ); міжнародній науково-практичній конференції „Формування послідовної та прозорої системи відносин Україна–Росія–Європейський Союз” (квітень 2005 р., м. Київ) тощо.

Дисертаційна робота виконувалася в Національному інституті проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України та обговорювалася на засіданнях відділу воєнної політики та безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО України, а також відділу

13

трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин Національної Академії наук України, якими рекомендована до захисту.

Публікації. Основні положення і результати дисертаційної роботи висвітлено у трьох індивідуальних монографіях, 45 інших наукових публікаціях, у тому числі 30 у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації. Загальну логіку і структурування роботи зумовили широкий комплекс і складність досліджуваних проблем. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Обсяг основного тексту становить 380 сторінок, список використаних джерел налічує 650 найменувань і займає 57 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, мету і завдання, сформульовано гіпотезу, вказано об’єкт, предмет та методи дослідження, визначено

наукову новизну, теоретичне й практичне значення отриманих результатів, подано відомості про те, де їх було оприлюднено.

У першому розділі – „Концептуальні засади безпекової політики України” – розглядаються теоретичні основи дослідження, що обґрунтовують і підтверджують правильність вибору міжнароднополітичних схем захисту національних інтересів України, яка вирішує досить складні завдання визначення свого місця і ролі у сучасному світі; запроваджує принципово нові механізми в реалізації зовнішньополітичних імперативів національної безпеки. Зовнішньополітичні механізми спираються на принципи міжнародного права, серед яких повага суверенітету держави є визначальною.

Характеристики сучасних теоретичних розробок щодо нової конфігурації світу подаються під кутом зору національних інтересів України, які сконцентровані навколо європоцентризму і зафіксовані у державній програмі європейського вибору. До пріоритетів зовнішньої політики також зараховано: захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів,

14

недопущення втручання у внутрішні справи держави; реалізація зовнішньополітичних завдань через участь в міжнародних структурах; сприяння економічному зростанню; актуалізація економічної дипломатії; гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; формування позитивного іміджу держави тощо. Державні інтереси розглянуто як сукупність довгострокових програмно-цільових установок, реалізація яких гарантувала б країні збереження суверенітету і національну безпеку. Найважливіші поняття зовнішньополітичного компонента національної безпеки, що сформульовані в державних і міжнародно-правових документах, роботах вітчизняних і зарубіжних дослідників, аналізуються під кутом зору застосування їх у вітчизняній практиці. Дослідження зовнішньополітичних питань у сфері безпеки сприяло осмисленню відповідної діяльності вітчизняних структур, надало змогу визначити реальні фактори і загрози державі.

Найпопулярнішими теоретичними моделями вибору шляхів протистояння зовнішньополітичним загрозам, як виявлено, є державно-центристська модель розвитку міжнародної системи і модель недержавно–центристського конструктивізму. Перша представлена англо–американською школою дослідників, які визначають процеси, що відбуваються, через об’єктивні, природні явища (школа реалістів). Представники іншого напряму (французька соціологічна школа) переважно критикуючи реалізм доводять майбутність людства через застосування транснаціональних уявлень, шляхом подолання кордонів національних держав, розмивання суверенітету, посилення соціальних систем тощо. У зв’язку з зазначеним привертають увагу наукові розвідки школи соціології міжнародних відносин, для якої є характерним всезростаюча соціалізація, тобто скорочення питомої ваги впливу держави, на зміну якої приходять людські цінності.

Ґрунтовне дослідження проблеми і прогнозування на майбутнє було б неможливим без застосування того чи іншого теоретичного підходу до розуміння зовнішньополітичних загроз національній безпеці. Побудова теоретичних моделей у

15

цьому випадку характеризується міждисциплінарністю, тобто застосуванням різнопланових методів.

Вивчення праць українських учених у сфері національної безпеки свідчить про значні теоретичні розробки у зазначеному напрямі. Протягом останніх років підготовлено низку державних документів, серед яких – концепція і закон про основи національної безпеки України, що містять положення щодо її зовнішньополітичної складової; наукові та інформаційно-аналітичні видання, які присвячені, переважно, широкому комплексу проблем національної безпеки. При цьому задачі теоретичного осмислення всього комплексу зовнішньополітичних проблем, схеми визначення стратегічних партнерів, пошук прийнятного балансу суверенних засад національної держави і трансграничних можливостей наддержавних структур залишаються актуальними.

Формування зовнішньополітичних засад держави розглядається в контексті пошуку прийнятої моделі розвитку, про яку було заявлено вже в перші роки існування України. Водночас, здобувши міжнародну суб’єктність, країна активно розпочала створювати відповідні державні структури, зосередившись на організаційних питаннях, а глибинний вимір критеріїв розвитку певний час залишався поза її увагою. При цьому враховуємо, що на той час не було відповідного досвіду, потрібних фахівців, не вистачало також необхідних матеріальних ресурсів. В процесі державного становлення творці нової України, представники владних структур, конструюючи каркас зовнішньої політики і політики безпеки, з об’єктивних і суб’єктивних причин припускалися деяких помилок і прорахунків, що й сьогодні даються взнаки.

За прийнятною у міжнародному співтоваристві схемою в основу зовнішньополітичних імперативів України було покладено загальновизнані норми і принципи міжнародного права, що закріплені в статутних документах універсальних міжнародних організацій. У складних умовах апарат зовнішньополітичних установ спромігся досить оперативно розробити основну тактичну лінію зовнішньої політики, що втілилося у низці державних документів, за

16

настановами яких держава діє ще й зараз. Найважливішим з них є „Основні напрями зовнішньої політики України”, затверджений Верховною Радою України в 1993 р. Попри всі спроби прийняти відповідні концепцію і закон щодо зовнішньої політики, тобто виробити стратегію перспективного міжнародного розвитку, цю справу так і не вдалося здійснити.

В оновленій зовнішньополітичній концепції України передбачено диференціювати визначальні напрями дій, виокремивши найголовніші: співпрацю з країнами–сусідами, провідними країнами світу (США і Росією), а також з учасниками європейських структур тощо.

Другий розділ – „Використання захисних механізмів міжнародних організацій” – присвячено дослідженню участі України в роботі міжнародних структур, які держава намагається використовувати з метою захисту власного суверенітету, а також сприяти вдосконаленню і розбудові міжнародних захисних схем.

Міжнародні структури універсальної і регіональної безпеки, як свідчить світова практика, були найвпливовішими механізмами збереження миру і стабільності на планеті у біполярній системи міжнародних відносин. Їхня роль в сучасній однополярній конфігурації також залишається важливою, оскільки інших колективних форм захисту людство не виробило.

Вивчаючи іноземний досвід, нарощуючи теоретичний і практичний потенціал, країна намагалася пристосуватися до існуючих реалій, виробити власні захисні схеми і запровадити їх через міжнародні структури. Дещо вдавалося зробити, а дещо зазнавало нищівного провалу. Засоби тиску, якими користуються сильніші країни, як правило, не спрацьовували, знову і знову вимагаючи від молодої зовнішньополітичної школи української дипломатії більшої гнучкості, знань і поваги до світових стандартів міжнародного спілкування. У цьому зв’язку зазначимо, що саме досвід роботи в ООН став в нагоді багатьом дипломатам у виробленні відповідної політики використання наявних схем захисту державних

17

інтересів ще й за допомогою міжнародної організації. Це й було продемонстровано у 1992–1993 і 1995 роках зверненням за підтримкою до Ради Безпеки ООН та НБСЄ/ОБСЄ. Позитивним фактором відзначено прихід в зовнішню політику з середини 90–х років учених і аналітиків. Міжнародна діяльність України того періоду відзначається масштабністю успішних рішень у реалізації складних завдань. Це і розвинутий активний діалог з Вишеградською групою, набуття членства в ЦЄІ, співпраця з ЦЕФТА, ОЧЕС; підписання найважливіших угод з ЄС і НАТО, з Росією, США, Польщею і ФРН; відродження двосторонніх консультаційних структур на найвищому рівні, безпосередні контакти вищих посадових осіб. Результати впроваджуваних заходів не забарилися: низка візитів президентів і перших осіб США, Росії, ФРН, Італії та інших країн в Україну припадає саме на цей період. Водночас склався своєрідний механізм використання міжнародних систем в інтересах держави: безпекові питання представники України намагаються розв’язувати через структури ООН, ОБСЄ, Ради Європи, субрегіональні організації; економічні – через міжнародні організації, в основу яких покладено економічну і фінансову співпрацю; гуманітарні – через спеціальні структури, переважно спеціалізовані установи ООН і ЄС.

Аналізуючи міжнароднополітичну діяльність України, дійшли висновку про те, що політичні рішення досягали своєї мети, були успішно реалізовані в умовах жорсткої вертикалі влади періоду з середини 90-х рр. до початку ХХІ століття. Зовнішньополітичні рішення, прийняті у попередні роки, принесли низку ускладнень, які й досі криють небезпеку і, як видається, держава не буде спроможною їх розв’язати у найближчому майбутньому. Йдеться про проблему ядерної зброї та ядерних гарантій січня 1994 р., про невирішеність питань колишньої радянської власності. Також про проблему кримських татар, яких запросили в Україну без достатнього обґрунтування і прогнозування щодо можливих наслідків, без належного забезпечення як прибулих, так і тих, хто проживає на кримській землі тощо. Звертаючись до сьогодення бачимо, що демократія або те, що влада називає демократією, не може забезпечити належну

18

стабільність в державі, а отже породжує хаос і у зовнішньополітичних орієнтирах. В свою чергу це викликає неприйнятність закордонних партнерів.

Серед міжнародних структур, механізми захисту яких Україна намагається використовувати, окреслені універсальні, регіональні і субрегіональні. Із застосуванням широкого кола фактологічного матеріалу розглянуто існуючі просторові моделі безпеки навколо Української держави; структурні формування з країнами-сусідами, регіональні та субрегіональні системи за участю України, прийнятні форми кооперативної системи безпеки. На основі дослідження, виявляється їхня ефективність та спроможність, пропонуються можливі варіанти участі країни в спільних інтеграційних проектах.

Водночас вивчаються напрями співпраці України з європейськими інституціями. Відмічається, що загальна тенденція розвитку Європейського Союзу уявляється досить чіткою: відбувається поступове розширення кола його учасників, а також його функціональної сфери. ЄС перетворюється на складний структурний елемент політичної і економічної організації субконтиненту. Разом з тим, ЄС вступає у період складної внутрішньої трансформації, що матиме вирішальне значення для його майбутнього і для майбутнього Європи. Загалом у розділі доводиться, що обидві сторони – Україна і ЄС – помітно просунулися в бік порозуміння, в Україні визнають, що розширення ЄС у середньо– та довгостроковій перспективі є переважно вигідним для країни. Європейський напрям політики України, за авторською концепцією, розглядаємо гарантією міжнародної суб’єктності держави.

Паралельно досліджуються корисні для України схеми участі в інших європейських структурах. Враховуючи поступальний розвиток відносин Росії – НАТО за формулою „20”, що далеко випереджає український формат, можна сподіватися на обопільне прагнення сторін побудувати в регіоні простір безпеки, який гарантуватиме й Україні стабільність і поступальність розвитку. Даються характеристики позитивних і негативних наслідків співпраці в рамках СНД, рівня

19

участі України в інтеграційних проектах Співдружності; обґрунтовуються ініціативні механізми захисту, нові варіанти його поглиблення.

Домінуючими ознаками розвитку міжнародних відносин останнього періоду були намагання перегляду та обмеження суверенних засад держав; обґрунтування законності гуманітарного втручання у внутрішні справи. Певним відлунням торкнулися вони й України. Хоча принцип суверенності закладений у систему міжнародної безпеки, але його сутність зазнала певної еволюції. Розмитість поняття дає можливість невідповідальним країнам для зловживань: одним – не дотримуватися взятих на себе зобов’язань перед власним народом, а іншим – втручатися у внутрішні справи суверенних держав. Хоча державний суверенітет теоретично й нині розглядається як незалежність державної влади назовні та її верховенство всередині країни. Зазначається, що обмеження суверенітету відбувається тоді, коли держава втрачає частину або всю сукупність прав, що витікають з цього стану. Особливо чітко елементи такого механізму прописані в документах ЄС, НАТО, ОДКБ.

Аналізуючи сучасний стан міжнародного буття, можна дійти висновку про те, що суверенна держава залишатиметься стрижнем, що цементуватиме всю систему міжнародних відносин ще досить тривалий час. З використанням аналітичного і прогностичного методів пропонується і доводиться прийнятність запропонованої моделі поєднання засад суверенітету з використанням захисних схем міжнародних структур.

У третьому розділі – „Механізм двостороннього партнерства в політиці України” – співставлені різнорівневі варіанти співпраці на двосторонньому рівні, які за певних умов можуть перерости у стратегічне партнерство; досліджена співпраця з провідними країнами світу і країнами-партнерами: США, ФРН, Республікою Польща; витоки проблемних відносин України – РФ та перспективи їх розв’язання. Із залученням широкого кола джерел доводиться авторська концепція, що поглиблене партнерство на двосторонньому рівні є основою для розвитку такого ж партнерства на багатосторонніх засадах, що в результаті сприятиме процесу

20

формування стабільних союзів стратегічних партнерів (Вишеградська група, ЄС та ін.). Як свідчить практика, саме на союзах держав вибудовується система регіональної і врешті–решт, глобальної безпеки.

У розділі обґрунтовується необхідність врахування базових принципів співробітництва, їх практична реалізація. Можна передбачити, що, хоча ключові інтереси України і провідних її партнерів час від часу не співпадатимуть, їхні підходи до базисних цінностей збігаються. Їхнє бачення шляхів до стабільності співпадатиме. Водночас новоявлені загрози, як, енергетична небезпека, тероризм, наркобізнес тощо викликатимуть тимчасові тактичні зміни в поведінці партнерів, що, однак, як можна сподіватися, не впливатиме на захисну стрижневу лінію стосовно України.

Спираючись на широкі статистичні дані, розроблено порівняльні характеристики рівнів економічного і політичного співробітництва з США, ФРН, Республікою Польща і РФ. Саме ці країни за авторською концепцією є основними акторами на українському полі зовнішньої політики, від цивілізованих відносин з ними залежить теперішнє буття і майбутній розвиток Української держави. Зазначені країни, як доведено в роботі, впливають на внутрішньополітичний клімат в Україні, спроможні підтримувати баланс сил і інтересів, розвиток безпекового простору навколо держави. Водночас у площині двостороннього партнерства з США, ФРН, Росією Українська держава виступає скоріше реципієнтом, об’єктом міжнародних відносин, а не суб’єктом. У поданому переліку лише українсько–польські відносини можна охарактеризувати наближеними до рівнозначних.

Особливості партнерства зі США постають через порівняння його рівнів у різні хронологічні періоди. Позитивним прикладом тут наводяться гарантії суверенності і надання Україні статусу країни з ринковою економікою, а також розширення економічного співробітництва в окремих, найвпливовіших галузях економіки. Партнерство зі США українська сторона розцінює як стратегічне: Київ бачить у Вашингтоні політичного партнера, який спроможний надати відповідний захист Українській державі, допомогти стати на міцні рейки європейського

21

розвитку. Водночас підкреслено, що з боку американських партнерів виявляється певна рефлекторність, яка залежить від світової кон’юнктури.

Розбудова відносин з ФРН, як провідного учасника європейського