КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІВАНОВСЬКА ОЛЕНА ПЕТРІВНА

УДК 01.81:001.891.3(477)

СУБ’ЄКТНО-ОБРАЗНА СИСТЕМА ФОЛЬКЛОРУ:

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АСПЕКТ

10.01.07 – фольклористика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: ДУНАЄВСЬКА Лідія Францівна, доктор філологічних наук, професор

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор БОЙКО Володимир Григорович, пенсіонер;

доктор філологічних наук, професор КАЧКАН Володимир Атаназійович, Івано-Франківська державна медична академія, завідувач кафедри українознавства;

доктор філологічних наук, професор ПОГРЕБЕННИК Володимир Федорович, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, завідувач кафедри української літератури.

Провідна установа – Луганський державний педагогічний університет ім. Тараса Шевченка.

Захист відбудеться 24 травня 2007 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий „24” квітня 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. О. Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасна наукова парадигма ще не є однозначною щодо статусу фольклору і фольклористики у процесі пізнання. Взаємодія фольклору й соціуму потребує модернізації засобів та розширення методик проведення різноаспектного аналізу фольклорного тексту як цілісного смислового утворення. Скомплікованість предметних полів філології, філософії, соціології є неминучою, адже філологія має на меті дослідити фольклорний текст як гармонійний цілісний – не лише власне філологічний – продукт архетипної пам’яті, емоції, думки, психологічних настанов людини як члена суспільства. Трактування фольклору як словесного виду творчості, обмеженого певними жанрами й текстами, що мають суспільну цінність, залишало тривалий час поза увагою проблеми специфіки художньої творчості у фольклорі, закони фольклорної свідомості. Модифікація традиційних форм фольклору змушує учених зосереджувати увагу на тих явищах культури, де складові уснопоетичної народної творчості постають в інноваційній формі. Таким чином, у сучасному пізнанні спостерігаються тенденції: широкого підходу до визначення предмета фольклористики (Дж.Брунванд, М.Барбо); до розуміння об’ємності фольклорного феномена як комплексу народних знань, системи ідей, втілених у різноманітних вербальних та невербальних формах (С.Бейярд); і водночас до феноменологічної фіксації фольклорного факту (К. Богданов).

Головним досягненням наукової думки минулого століття було визнання виходу фольклору за межі усного вербального тексту та подолання наукової інерції його відмежування від етнографічної площини буття. Внаслідок цього утвердився функціонально-контекстний напрям дослідження фольклору, представлений науковими школами та видатними вченими, які культивували соціологічні, психологічні, культурологічні методи вивчення народної культури. Це зумовило спроби української фольклористики дослідити ті прогалини, які утворилися в результаті свідомого чи несвідомого ігнорування функціонального значення фольклорної культури. Щоправда, ці дослідження здійснювалися без урахування специфіки суб’єктності фольклорної матерії. На теперішньому етапі поступу української науки не можна задовольнитися лише функціональним методом інтерпретації фольклорних явищ. На наш погляд, існує потреба структурно-семіотичного підходу до творення нового понятійного простору, який охопив би всі рівні й співвідношення елементів фольклору і дійсності, враховуючи витоки і суб’єктно-функціональне призначення народнопоетичних жанрів, сюжетів, образів, а також досягнення нових наук, що виникли на межі XX-XXІ століть (лінгвістика тексту, теорія мовленнєвих актів та мовної комунікації тощо).

Визначення феномена фольклору за допомогою категорій усності, колективності, анонімності виявило певну обмеженість, неадекватність культурному контексту доби. Поширення засобів комунікації зумовило принципово інші типи зберігання і відтворення фольклорних текстів. Це спонукає до переструктурування номенклатури основних фольклорних категорій, що конститують систему. Для дослідника-фольклориста первинним стає текстовий простір із кількома рівнями системності: суб’єктний, сюжетний, жанровий, образний. І лише використання різновекторного інструментарію гуманітарних наук дозволить виявити внутрішні і зовнішні зв’язки цих рівнів, простежити трансмісію традиційного смислу у ньому. Крім того, взаємодія фольклору й сучасного соціуму потребує модернізації засобів та розширення методики різноаспектного аналізу фольклорного тексту як цілісного смислового утворення.

Таким чином, до проведення дослідження нас спонукали:

потреба подолання стереотипів і нове визначення статусу і обсягу фольклорного тексту;

недостатня розробленість методики ідентифікації сутнісних структурних ознак фольклорного явища;

необхідність перегляду і переструктуризації номенклатури системотворчих категорій фольклору.

Тому дослідження українського фольклору як цілісної суб’єктно-образної системи з її онтологічним статусом у загальнонаціональному культурному просторі є актуальною складовою сучасного пізнання, частиною комунікативної компетенції, воно визначає механізми, прийоми і стратегії систематизації методів різних наук, інтегрування їх в єдиний універсальний фольклорно-теоретичний комплекс.

Мета дослідження – інтерпретація суб’єктно-образної системи та теоретичне обґрунтування онтологічних категорій фольклору.

Реалізація цієї мети передбачає вирішення таких завдань:

окреслити в діахронічно-синхронічному аспекті становлення та історичний розвиток концепцій предметного поля фольклористики;

визначити межі понять „фольклор” і „фольклорний текст” із позицій структурно-семіотичного підходу;

презентувати фольклорний феномен як багатоаспектне явище, синтез функції, системи, тексту;

дослідити системні категорії фольклору та його функціонально-процесуальні і текстові характеристики – суб’єктність, семіотичність, трансмісійність, наративність;

виявити функціональну категорію суб’єктності етносу, соціуму, індивіда в українській фольклорній моделі;

запропонувати семіотичну модель системи фольклорного тексту та описати особливості функціонування знака в ній;

вирізнити механізми та основні форми трансмісії через суб’єктну функцію фольклорної системи;

у межах структурно-семіотичного підходу виявити специфіку та типи українського фольклорного наративу.

Об’єктом дослідження є український фольклор як комплекс традиційних смислів, втілених у вербальних та невербальних текстах.

Предмет дослідження – суб’єктність фольклору, семіосфера, наративність, трансмісія традиційного смислу.

Теоретико-методологічні засади. Дослідник використовує досвід структурно-семіотичної естетики (праці Ч.Пірса, Ч.Морріса, Р.Якобсона, К.Леві-Стросса, Р.Барта, Ю.Лотмана), теорії творчого мислення індивіда (Г.Уоллеса, І.Ейндховена, В.Вінаке, М.Хайдеггера, Е.Ігнатієва, Д.Леонтьєва); класифікаційну систему художніх образів (О.Гостєва, В.Рубахіна); класифікацію типів нараторів (А.-Л.Сіікала). Він також спирався на дослідження українських (М.Максимович, П.Куліш, М.Костомаров, М.Драгоманов, П.Чубинський, М.Грушевський, І.Франко, О.Потебня, М.Пазяк, В.Бойко, О.Бріцина, С.Грица, Л.Дунаєвська, О.Таланчук, Л.Копаниця, В.Давидюк, Ф.Кейда, Головаха-Хікс) та російських (В.Пропп, П.Богатирьов, Л.Велецька, А.Байбурін, К.Чистов, В.Єрьоміна, Б.Путилов, К.Богданов, О.Сєдакова, С.Нєклюдов, С.Адоньєва, О.Каргін, С.Азбєлєв) фольклористів.

Джерельна база. Основою для теоретичних узагальнень автора стали народнопоетичні тексти (фольклорні збірки Б.Грінченка, О. та Ф.Бодянських, П.Іванова, О.Малинки, П.Куліша, М.Номиса, Ганни Барвінок, П.Чубинського, М.Милорадовича, М.Грушевського, Я.Головацького, Б.Кирдана, Г.Довженок, М.Пазяка, В.Бойка, Л.Дунаєвської, М.Бочко, О.Таланчук) та архівні матеріали кафедри фольклористики, Центру фольклору та етнографії Інституту філології, а також записи з архіву автора; звичаєво-правові норми соціального співжиття українців (матеріали О.Левицького, П.Чубинського, Н.Василенка, В.Сергієвича, Ю.Гошка, В.Балушка); тексти святково-ігрової реальності українців, обрядів, ритуалів (збірки П.Чубинського, М.Костомарова, В.Милорадовича, Хв.Вовка, К.Грушевської, М.Брижко, Н.Заглади, Марка Грушевського, О.Воропая, Н.Гаврилюк, В.Борисенко та інших).

Наукова новизна одержаних результатів. Уперше у вітчизняній науці дослідження фольклорної творчості здійснюється на основі її функціональних рис в тривимірній площині: 1) функції, 2) системи, 3) тексту. Структурно-семіотичний підхід дав можливість накреслити модель українського фольклору як системи, конститутивними категоріями якої є суб’єктність етносу, соціуму, індивіда; семіосфера фольклору; трансмісія традиційного смислу; наративність тексту. Доведено, що специфіка суб’єктності фольклору полягає у його триєдиній структурній організації, елементи якої перебувають у ситуації рівноправного полілогу між суб’єктністю етносу, соціуму та індивіда, кожний з елементів тріади домінує залежно від історичних, соціокультурних та жанрових особливостей. Природа фольклорної суб’єктності інтерферентна та інтегративна. Системно доведено, що рушійними силами реалізації етносуб’єктності у фольклорі є програмуючі механізми етносу стосовно кожного творчого акту, а смислова реальність постає у вигляді фольклорного мотиву, тому мотив має продукуючу (моделюючу) силу, бо генерує колізії не довільні, а внутрішньозумовлені. З’ясовано: суб’єктність соціальних груп транслює драматичне начало, дихотомічне протиставлення фольклорних стереотипів, з яких утворюються окремі сюжетно-тематичні системи.

Науково обґрунтовано: прагматика і функціональність мотиву властива не тільки філософії жанру, а й тексту (у широкому семіотичному значенні); в живій фольклорній традиції формально-стилістична межа текстів легко перетинається з прагматичною метою, і функціональне поле фольклору є значно ширшим, аніж наявна жанрова матриця. Текст розглядається не як дистрибутивна множинність смислів, а множинність ієрархічна. Принцип ієрархії рівнів має подвійне значення: структурне, оскільки воно дає можливість описувати смисл у теоретичному плані, й операційне, бо здійснює сегментацію тексту. Тому в дисертації первинним є текстовий простір, маркований як декілька ієрархічних рівнів системності, а жанрова система постає лише однією з її підсистем.

Теоретичне значення дисертації. Проаналізований матеріал, одержані результати і висновки відкривають нові можливості щодо вивчення теорії фольклору, зокрема проблем домінантної ролі суб’єктності в утворенні смислу та організації тексту, природи її онтологічних категорій. Матеріали й висновки роботи сприятимуть розробці цілісної концепції фольклору, розуміння наративу як розгортання будь-яких форм фольклорного смислу.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці нормативних курсів („Українська народна поетична творчість”, „Етнологія”, „Звичаєве право” тощо ) та спецкурсів („Семіотика фольклору”, „Фольклор як функціонально-образна система суб’єктності”, „Наративні особливості фольклорних текстів”) у вищій школі, при написанні підручників і навчальних посібників для студентів гуманітарних спеціальностей.

Особистий внесок дисертанта. Висновки та сформульовані концепції, експозиція термінів, рівень їх структурно-системних зв’язків, дисциплінарної та парадигмальної атрибуції належать автору дослідження. Будь-яке використання досліджень інших науковців зазначене у відповідних посиланнях.

Зв’язок з науковими програмами і темами. Тему дисертації узгоджено з планом наукових досліджень кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Обраний напрям дослідження входить до плану наукової комплексної теми „Актуальні проблеми філології” (№ 02 БФ 044-01, науковий керівник – доктор філологічних наук, професор Г.Ф. Семенюк).

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження висвітлені у виступах на наукових конференціях: І Всеукраїнська наукова конференція: „Павло Чубинський: традиції національної культури та формування етносвідомості” (Бориспіль, 2003); ІІ Всеукраїнська науково-практична конференція „Павло Чубинський і сучасність. Проблеми інтерпретації творчої спадщини” (Бориспіль, 2004); Міжнародна науково-практична конференція „Вищі навчальні заклади – Києву” (Київ, 2004); Міжнародна наукова конференція „Семіотика культури/тексту в етнонаціональних картинах світу” (Київ, 2004); Міжнародна наукова конференція „Філологія в Київському університеті: історія та сучасність” (Київ, 2004); ІІI Всеукраїнська науково-практична конференція „Фольклор і література в історичному розвитку та державотворенні України” (Бориспіль, 2005); Міжнародна наукова конференція „Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Київ, 2005); IV Міжнародна наукова конференція „Наукова та літературна спадщина Павла Чубинського у державотворчих процесах України” (Київ, 2006); VII Всеукраїнська науково-практична конференція „Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця” (Київ, 2006); Всеукраїнська наукова ювілейна конференція „Концепція нації у творчості Івана Яковича Франка” (до 150-річчя від дня народження); Всеукраїнська наукова конференція: „Феномен А.Кримського у світовій науці (до 135-річчя від дня народження)” (Київ, 2006); V Всеукраїнські щорічні науково-практичні читання „Фольклор і література в історичному розвитку та державотворенні України”, присвячені Павлу Чубинському (Київ, 2007); Всеукраїнська наукова конференція за участю молодих учених „Світоглядні горизонти філології: традиції і сучасність” (Київ, 2007).

Основні наукові результати дисертації відображено в монографії, навчальному посібнику, а також у статтях (понад 20), опублікованих у фахових виданнях.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків та списку використаної літератури (402 позиції). Загальний обсяг дисертації – 428 сторінок, із яких 396 – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт та предмет дослідження, окреслено проблематику, мету і завдання роботи, основні теоретико-методологічні засади та практичне значення дисертації, розроблено термінологічний інструментарій.

У першому розділі „Історико-теоретичний аспект визначення фольклорного феномена” головну увагу приділено вивченню методологічних концепцій учених, їхнього визнання за фольклором функціональних ознак та характеристики його текстової специфіки.

Доба XIX століття у вітчизняній науці характеризується синкретизмом наукових дисциплін, відсутністю чіткого розмежування гуманітарних галузей (підрозділ „Становлення та історичний розвиток предметного поля фольклористики”). Етнографи-романтики відносили весь етнографічний набуток народу до праісторії, до міфологічного періоду, коли „народ, історія, поезія і релігія – міт становили собою єдність” (В.Петров). У центрі наукових пріоритетів була категорія „народність” – об'єкт і мета етнографічних студій. Ті, для кого фольклор поставав цілісною картиною світогляду, намагалися бачити в ньому соціально-функціональну єдність, порушуючи кордони між мистецтвом слова та етнографією.

М.Максимович, щоб показати „духовну велич народного генія”, уперше порушив проблему поліфункціоналізму фольклору, зокрема семіотику народної української пісні. Фольклор, за М. Максимовичем, як явище художньої творчості не потребує наділення його окремою естетичною функцією. Втілена в різноманітних словесних формах краса сприймається як органічна властивість того, що є винятково цінним для людини. Естетика поетичного слова спричинена самою потребою народу виражати в ньому реальне буття.

О.Бодянський трактує фольклорний текст як „документ”, який містить не індивідуалізовану оцінку історичних подій, а об'єктивну колективну оцінку. Пісні вчений розглядає як своєрідну „народну автобіографію”. Національна „окремішність” народу, за О.Бодянським, встановлюється його релігією, філософією, правами, звичаями, історією та найґрунтовніше постає в словесності; остання генетично залежить від етнографічних реалій. Учений розглядає категорію естетичного в філософ-ському аспекті, обґрунтовує „вишуканість” у фольклорі, базовану на категоріях національного, самобутнього.

Вербальний фольклор як джерело етнографічної та історичної дійсності досліджував і П.Куліш. Ліричні відступи упорядника „Записок о Южной Руси” дають цікаву інформацію про етнопсихологічні особливості інформаторів. Актуальними на сьогодні є тези П.Куліша про фольклорну естетику: красу словесного тексту та його художню якість учений вважав передумовою життєздатності соціуму.

М.Костомаров у статті „Об историческом значении русской народной поэзии” (1843) наголошував на історичному значенні українських народних пісень: вони сприяють відтворенню народного побуту, є „джерело для внутрішньої історії, за яким історик міг би робити висновки про суспільний устрій, сімейний побут, звичаї; як предмет філологічного дослідження; як пам'ятники уявлень народу про самого себе і оточуюче тощо”. Етнографічні писання М. І. Костомарова. – К., 1930. – С.54. Науковець зазначав, що естетика майже паралельно крокує з етикою і мораллю, нерідко поступаючись їм.

У наукових розвідках з фольклору М.Драгоманова превалювали позитивістські ідеї, зокрема соціологічний метод. Учений підходить до вивчення тексту із таких наукових позицій: твір – факт історичний, суспільний, культурологічний; твір – словесне вираження експресії індивіда, суспільної групи чи народу, результат їхньої психологічної реакції. У вітчизняній науці про народну творчість з'являється тенденція компаративного аналізу.

І.Франко надавав ваги виникненню фольклорних форм або жанрів у надрах функціонального синкретизму. Учений сповідував методологічний плюралізм: різні методи і підходи до вивчення усної народної творчості й писемної літератури, але такі, що забезпечували об'єктивний науковий аналіз, враховували національну специфіку мистецьких явищ та зовнішні впливи, дозволяли простежити ґенезу твору, його трансформацію, жанрову своєрідність. Він розглядав фольклор як словесність імперсональну, де особа автора не виявляє себе, на відміну від літератури, побудованої за „індивідуальним принципом”.

Роль предтечі контекстуальної школи належить П.Чубинському. Він досліджував фольклорну царину комплексно, у соціальному контексті, вже в ХІХ столітті почав творити теоретичну концепцію науки „фольклористика”, що отримала визнання організації ЮНЕСКО лише в другій половині ХХ століття.

Фольклористична концепція М.Грушевського ґрунтувалася на методології культурно-історичної школи, збагаченої елементами міфологічно-порівняльної, антропологічної та психологічної, а, передусім, генетичної соціології. Учений послуговувався історико-соціологічним методом паризької школи генетичної соціології, засади якої, на основі позитивізму О.Конта й Г.Спенсера, розробили Е.Дюркгайм, М.Вебер, Л.Леві-Брюль. М.Грушевський запропонував використати для дослідження народної творчості методику необхідності „тримати перед очима картину оточуючої дійсності” (Б.Малиновський).

Отже, українська фольклористика засвідчила виразні тенденції поєднання вербального тексту з його складною системою функціонально-семантичних зв'язків та етнографічної дійсності: при цьому естетичний чинник творення не переважав над історико-генетичним та онтологічним.

Радянська фольклористика початку XX століття в особі Ю.Соколова визначала предметну сферу фольклору значно ширше за усну словесність. Це сприяло утвердженню теорій Дж.Фрезера, Б.Малиновського, А.Ван-Геннепа, Л.Леві-Брюля. Проте вже в 1931 році той самий Ю.Соколов зарахував фольклор до галузей поетичної творчості, а вивчення літературознавчого аспекту визнав пріоритетним. Такий „зсув” меж у трактуванні предмета фольклористики супроводжувався її цілковитою політизацією. Принциповою залишалася позиція В.Проппа, П.Богатирьова, Д.Зеленіна, суголосна з концепціями прогресивної зарубіжної антропології. Вони сходились на тому, що фольклор – це цілісний організм, який виявляє себе в синкретичних характеристиках. Адже ще Е.Тейлор зараховував до фольклору три сфери – фізичні об'єкти, ідеї і слова – й розширив новизну його сприйняття як „акумульованого знання”, де сконцентровані різні вияви культурної традиції.

Корисними для розуміння функціональності фольклору є висновки Е.Кассірера, зокрема про те, що пізнання його феномена спрямоване не на вивчення ізольованих об'єктів, а на дослідження відношень між об'єктами фольклору. Наприклад, така залежність спостерігається між фольклорним текстом і його соціологічним (або ж антропологічним, етнографічним, історичним) контекстом.

Соціальне середовище утворює низку норм, які не може контролювати окремий індивід, а лише колектив. Уведене Е.Дюркгаймом до наукового обігу поняття „соціальне середовище” включає в себе інтегровану систему норм та настанов, орієнтованих на кінцеві цінності. Л.Леві-Брюль, який, на відміну від Дюркгайма, більше цікавився філософією культури, ніж її соціологічними функціями, відкрив ідею функціональності через аналіз первісних форм мислення, через те що будь-яке культурне явище зумовлюється колективними уявленнями, соціальним контекстом (йдеться про чинник вибірковості, надалі потрактований як функція).

У працях засновника англійської функціональної школи Б.Малиновського функціональний підхід отримав вагоме теоретичне обґрунтування. Учений доводив, що фольклорний текст залежить від тієї системи дюркгеймівських соціальних настанов, які є цілком незамінними: орнамент на горщику, нанесений саме так, бо його творець у знаках втілює колективні сподівання соціуму та, крім того, актуалізує функцію (магічну, ритуальну). Культура (і фольклорні явища в ній), за Б.Малиновським, – це та ж реальність, зумовлена потребою виживання, але вона, водночас, є світоглядною системою її носіїв. У розумінні Б.Малиновського, функції – це й статусні ролі, і соціально значимі дії, і співвідношення різних видів соціальних потреб.

Ідеї Б. Малиновського плідно розвинув американський фольклорист У.Беском, який запропонував розрізняти соціальний та культурний контексти. Соціальний контекст включає, на його думку: час і місце виконання фольклорного твору, аудиторію, на яку розрахований текст, особу виконавця, жанрово-категоріальний апарат. Культурний контекст включає систему відношень фольклору до інших духовних полів. Проте, за У.Бескомом, функціональність та контекстність не мають чіткого визначення; вивчення комплексу фольклорних явищ ототожнене з їхнім виконанням, а функція – з контекстом.

Спробу відмежувати функцію від контексту здійснив А.Дандес. Для нього контекст – це соціальна ситуація, де застосовується фольклорний текст, варто лише з'ясувати мету його використання. Учений подав найповніший перелік видів і форм фольклору як комплексу вербальних і невербальних явищ. У його розумінні, низка групових форм фольклору нескінченна, з виникненням нових суспільних груп народжується й новий фольклор. Кожна сім'я є носієм власного фольклору, симбіозу традицій двох батьківських родин. Цю тезу вченого розвинула сучасна російська дослідниця І. Разумова.

Д.Бен-Амос характеризував фольклор як комунікативний процес, виражений у жанрах, проте жанри охоплюють і тип виконання, і словник, і участь аудиторії та є концептуальними категоріями комунікації. Аналіз фольклорного матеріалу він супроводжує характеристиками дескриптивної фольклористики. Д.Бен-Амос досліджує фольклор крізь призму реального соціального життя за допомогою категорії ситуативного контексту (правил виконання, повідомлення).

Функціональний підхід збагатився ідеями структурної семіотики (Ю.Лотман): аналіз функцій не просто визначає місце конкретного фольклорного факту в поліфункціональній структурі, але й враховує, що в ньому зумовлене наявними позафольклорними зв'язками, як ці зв'язки виражені. Поліфункціональність як ознаку фольклору обґрунтовує В.Гусєв: серед фольклорних функцій він розрізняє розважальну, естетичну, етичну, дидактичну, моральну, пізнавальну, інформативну, магічну, ритуальну. Таким чином, фольклорний феномен дуалістичний за природою: одні його функції вказують на процесуально-ситуативну природу (магічна, ритуальна), інші – на текстові ознаки (етична та естетична функції).

Контекстуальний підхід у фольклористиці починає формуватися в 20-40-х рр. XX століття на міждисциплінарному рівні під впливом різних шкіл і напрямів. Як зазначав Е.Файн, це було спричинено процесами „рефігурації суспільної думки”, новими підходами до аналізу суспільного життя і психології людини, літературознавчими й мистецтвознавчими методиками. У цьому річищі сучасні українські фольклористи розглядають жанри фольклору в їх соціальному та етнопсихологічному контекстах. На основі зіставлення міфічних господарсько-культурних синхронотипів та археологічних артефактів вивчаються сюжети і мотиви казкового, обрядового текстів із залученням звичаєво-правового контексту як плідного матеріалу „архаїчного думання”, первісної міфології українців (В.Давидюк). Досліджується позаобрядова лірична пісня та її функціональна природа як цілісне утворення, взяте в сукупності внутрішніх зв’язків (Л.Копаниця). Здійснюється семантична реконструкція текстів казкового та легендарного епосу і „зовнішніх” параметрів ритуального метатексту, який корелюється з вербальним текстом та водночас моделює його, реалізуючи соціальну функцію (Л.Дунаєвська).

Отже, у синтезі підходів, напрямів, наукових позицій, у взаємодії з великою кількістю суміжних наук фольклористика напрацювала свої специфічні наукові принципи і положення, які залишаються основоположними для визначення її об’єкта і предмета. Із урахуванням ознак сучасного фольклорного процесу феномен фольклору може бути визначений за допомогою інтегрального наукового інструментарію на основі структурно-семіотичного методу, сучасними теоріями міжкультурної комунікації. Саме із цих позицій до фольклору можна залучити багатооб’єктну сукупність традиційних смислів, закріплених за допомогою різних засобів: безпосередньо – через вербальний код та опосередковано – через пластику, музику, декоративно-прикладне мистецтво, архітектуру, живопис.

У підрозділі „Категоріальне моделювання системи фольклору” визначено сутність фольклорної системи через певні категорії, які забезпечують її єдність. Фольклорна сфера розглядається як відносно самостійна система, з одного боку, і як елемент інших систем – з іншого. Системність – одна з найважливіших характеристик фольклору – виявляється в тому, що її елементи складають комплексну когерентну структуру, рівні якої взаємодіють. При цьому кожен із них може бути представлений у вигляді окремої системи. Система фольклору при всій своїй нормативності є динамічною і відкритою для дифузій, конверсій, трансформацій. Текст інтегрує системну структурність фольклору, інтенційно зумовлює ознаки адресата та адресанта.

У функціональній парадигмі досліджень фольклорний текст розглядається як засіб моделювання різних видів реальності за правилами комунікативного спілкування. Такий текст називають дискурсом. З цього погляду текст є комунікативною одиницею вищого порядку, функціонально об’єднаним за рахунок загального концепту в єдину замкнену семантико-смислову структуру. Основним текстотвірним чинником є комунікативна інтенція адресанта, втілена через прагматичну мету тексту. Текст, отже, постає серединним елементом у діалозі учасників комунікації і становить інтерсуб’єктну структуру, фігуранти якої – автор-виконавець і реципієнт.

Комунікативний аспект у фольклорі виявляє ряд специфічних засобів і форм передавання, сприйняття і закріплення традиційного смислу через суб’єктно-образну систему. Фольклорна комунікація реалізується в цілісному явищі, яке ми й розглядаємо як текст. Такий текст потребує комплексного підходу до аналізу його функціонування. Він містить певний відносно інваріантний набір актантів (учасників ситуації), кожний з яких є самостійною сутністю з певним набором властивостей, і їх треба обов’язково враховувати при аналізі вербалізованого концептуального простору тексту. Тому необхідний елемент фольклорної системи – сам виконавчий акт, наратив, що не має статусу жанру, але є формотворчим для самого тексту.

У другому розділі „Суб’єктність як конститутивна категорія та функціональна характеристика фольклору” проаналізовано функції суб'єкта-індивіда, суб'єкта-групи, етносуб'єкта (суб'єкт-етнос), суб'єкта творчої діяльності. Це дало змогу дослідити фольклорний феномен як спільне знання і надбання етносу, соціальної групи, окремих індивідів за умови, що він репрезентує традиційні колективні цінності. Тому можливо представити фольклорний продукт як систему функцій суб'єктності народу, соціальної групи, індивіда – саме вона формує фольклорний текст з усіма його дискурсивними характеристиками.

Суб'єктність етносу – певний вияв етносвідомості (підрозділ „Інтегративна функція етносуб’єктності”), метамова для моделювання конкретної ситуації. Рушійними силами реалізації етносуб'єктності є програмуючі механізми етносу щодо кожного творчого акту. Ця програмна реальність постає у вигляді фольклорної мотифеми; тому вона має продукуючу (моделюючу) силу, бо генерує колізії не довільні, а внутрішньо зумовлені. Суб'єктність етносу є одиницею виміру лише в розумінні єдності субодиниць: функції, яку вона виконує в тексті; мотиву з його варіантним рівнем – тобто у всій сукупності аломотивів, що містять найархаїчніший інваріант; та тексту як площини реалізації мотивів. Отже, необхідно виявляти суб’єктність етносу в єдності: мотифемно-функціональній, мотивно-варіативній та текстово-об'єктній.

Так, у думі „Про Самійла Кішку” мотифема пророцтва втілена в мотиві віщування антигероєві трагічної загибелі. Моделюючі функції мотиву віщого сновидіння в цій думі сформовано засобами фольклорної естетики. Етносуб'єктність ґрунтується на мотиві віщого сну ще й тому, що життєздатним є стереотип про його метафізичну природу. Сон „барзо дивен”, що пророкував Алкан-Паші смерть від Самійла Кішки, – одна з найпоширеніших епічних форм всесвітньої традиції. Такий сон – не просто пророцтво, але й магічне постулювання подій, спричинене таємничими, незрозумілими силами. Етнічна суб'єктність підкреслює духовну зверхність християнина, а смерть завойовника мислиться неминучою. Героїзм персонажів думи виміряється епічною свідомістю народу, протидією пророцтву.

Мотив „розпущеного волосся” – маркер поведінкових та естетичних стандартів для рубіжних станів руйнації (фізичної чи соціальної), що розгортає мотифему переходу, яка, у свою чергу, є функціонуючим елементом архаїчної свідомості суб'єкта-етносу. В.Пропп, вивчаючи морфологію казки, вважав мотиви за похідні від обряду, а обряд – вираженням міфу. Тому мотифеми переходу, ініціації пояснюються міфологічною природою мислення архаїчних людей. Мотив розпущеного волосся можна розглядати у річищі народних вірувань у духовну, магічну силу, дану людині через волосся. У родинній обрядовості, ритуалах ініціального характеру (пострижини, перші заплітки, розчісування та „обтинання” коси нареченій, передпологове розпускання коси, табу на розчісування та постриження волосся як складова жалоби за небіжчиком) ці мотиви характеризують стан сепарації лімінальних осіб. Мотифема переходу часто зреалізовується у народному вербальному тексті через мотиви розплетення коси, чесання коси та пускання коси по воді. Прощання з дівоцтвом, прилучення до чужого роду, також набуття статусу заміжньої жінки втілене у весільних піснях, що супроводили відповідні обрядодії „Тихо, тихо Дунай воду несе, // А ще тихше дівка косу чеше”.

Генетично спорідненими із наведеними мотивами є аломотиви чарівного перетворення та перевдягання. Саме їх конструктивні якості вибудовують рух тексту, його по-слідовність, органічне перетікання змістових одиниць. Конкретні вияви продуктивного механізму „суб'єкт – стан, дія – об'єкт” вимагають функціональної рівноваги. Вона досягається завдяки концентрації всього фонду фольклорних явищ, смислів, семантики, образної мови. Магічна здатність відьми до перетворень закріпилась у вербальній та в образотворчій традиції. Народна фантазія малює відьму-собаку, -мишу, -клубок, -горохову копицю, -голку тощо. У демонологічних легендах мотиви перетворення людини на звіра досить сталі, вони розгортають мотифему ініціації та виконують сюжетотворчу функцію. Сюжетне та структурно-класифікаційне розмежування мотивів ґрунтується на можливості багатьох реалізацій. За мотивом залишається значення конкретної одиниці сюжету та, одночасно, її узагальнення. Втілення суб'єктності етносу завжди лежить в основі мотифемного розмаїття фольклорного тексту.

У підрозділі „Опозиційна фольклорна система суб'єктності соціальних груп” описано функціонування окремих фольклорних систем, породжених локальними соціумами. Здебільшого суб'єктність соціуму демонструє свої опозиційні акценти у стереотипності, модельованості, ціннісному протиставленні. Для фольклору стереотипність – це одночасно і риса, і тип досить стійких форм на рівні суспільної свідомості. Стереотипи сприймаються як образи, нав'язані індивідові соціальною чи етнічною групою, до якої він належить. Індивідуальний розум людини нездатний уповні віддзеркалити реальність, тому змушений її моделювати (життя соціуму). Таку реальність він має прийняти як беззаперечний факт, інтерпретувати її, зробити когерентною собі, зрозумілою та досяжною. Регламентатором такого процесу є мікросоціум. У межах системи соціуму діяльність його членів регулюється нормами, закріпленими в традиції. Зі сфери життєдіяльності соціуму фольклор відбирає найважливіші для нього стереотипи відношень, закріплені у фольклорних текстах. Суб'єктність соціумного стереотипу відіграє роль програми діяльності представника соціальної групи, алгоритму людської поведінки й організації смислів у фольклорному тексті.

Фольклорні стереотипи, моделі і цінності найпомітніші в опозиціях суб’єктності соціальних груп, а саме: у програмно-діяльнісній функції родинної дихотомії; міжетнічних та міжрелігійних суб’єктних регулятивах; операційних принципах побудови смислових відношень; функціях подолання внутрішніх особистісних конфліктів міліарного середовища; суб’єктності імперативів предметно-практичної діяльності представників різних ремесел; диспропорційності та синтезуючих елементах аксіологічної шкали („заробітчанин, наймит, бурлака, кріпак – господар, роботодавець”, „продавець – покупець”); смислових пропорціях суб’єктності міщанина – селянина – представника робітничого колективу; статусно-рольовій суб’єктності гостя та господаря; ґендерній та віковій суб’єктності у святково-ігровій реальності .

Картина життєвих циклів певних українських соціумів, „вичитана” на основі традиційних текстів, постає на рівні смислових конструкцій, які тяжіють до опозиційних полюсів. Інверсійні та медіативні операційні принципи їх бінарних смислових відношень у цій системі дозволяють встановити вихідні диспозиції, а також точку синтезу усіх феноменологічних площин. Іншими словами, інверсійні та медіативні форми суб'єктності соціальних груп у фольклорних текстах яскраво представляють спільне й відмінне, роз'єднання та об'єднання смислових конструкцій. Так, наприклад, в основі суб'єктності соціальної моделі – „козак безземельний, чумак безземельний – селянин-землероб” – тип ментальності соціуму, породжений усталеною відповідальністю, з одного боку (як у селянина-землероба), і психологією нестійкого, тимчасового, сьогоденного (як у козака, чумака), з іншого – акцент на стабілізацію в культурі осілих селян і на дезінтеграцію в безземельних представників соціумів. У ліриці образові чумака протистоять образи косаря, господаря. Ставлення героїв до трудової діяльності – один із типових прийомів розкриття характерів персонажів. Господар або косар уособлюють сталий землеробський спосіб ведення господарства, підпорядкований аграрному календареві. Практичний землероб покладається на себе, прихильність сил природи та заступництво предків. Зиму як час бездіяльності землероба, його перепочинку групова суб'єктність асоціює з безтурботною порою, ця асоціація набуває вигляду формули-кліше „у сопілочку грає”. Контрастом є формула, що передає реалії чумацького життя: „ніде воли попасти”.

Економічні переваги землероба в пісенному тексті свідчать про прагматизм та раціональне світобачення селянської суб’єктності, протиставлене „романтизму” чумацтва. Асиметричність ціннісної шкали представників зазначених соціумів фіксує й народна пареміологія. З одного боку: „Хто полю годить, тому жито родить”; а з іншого: „Степ та воля – козацька доля”, „Знання козацьке, а життя собацьке”. Основа суб'єктності тут – у звичних антонімічних семантичних константах, а саме – в різних поглядах на економічну та моральну основу життя.

У багатьох піснях спостерігається домінанта інверсійного прин-ципу смислоутворення, суть якого – в абсолютній належності до одного із семантичних полюсів при максимальному відчуженні від іншого. При цьому семантика обох полюсів тяжіє до максимальної визначеності й навіть герметизації, аж до лінійного протиставлення концептів „свій” – „чужий”. Інверсійна опозиція підкреслена в фольклорному тексті побутовими деталями, якими першоавтор-землероб доводить переваги своєї соціальної групи: чумачиха „горщечками воду носить”, „соломою й пече, й варе”. Дидактика пісні захищає землеробські морально-етичні принципи, порушення котрих руйнує чесноти соціальної групи.

Наскільки б радикально не була виражена інверсійна парадигма, існують точки перетину опозиційних смислових полів. Яскравий приклад цього – ставлення жінки до чумака, маніфестоване як позитивне. Для жінки, яка продовжує рід, парубок-чумак, ймовірно, є носієм фалічної сили та гарантом плодючості, тому в ліриці часто використовується еротична символіка: „воли круторогі”, „риба-судачина”. Оскільки інверсійна парадигма моделює смисли всередині закритої системи, то припускаємо існування в ній не лише полярних, але й проміжних опозиційних смислів. Нормативно-статусне закріплення опозиційних смислових блоків ніби розшаровується, утворюючи проміжні етапи смислотворення. Протистояння „чужі” – „наші” виникає всередині соціумної групи й визначає належність чумаків до різних валок (групове утворення чумаків), а також характерне для селян, чумацьких земляків.

Медіативна парадигма фольклорного тексту передбачає принцип відкритості та динамічну взаємодію смислових полюсів. Суб'єктність у цих випадках „знімає” конфліктну опозиційність буття. Синтезуючим началом у такому випадку є вияв довіри, симпатії, співчуття до представників іншої соціальної групи. Суб'єктність соціуму синтезує всі онтологічні характеристики дуалізованої семантики полюсів. Незважаючи на константну опозиційність системи „козак або чумак безземельний – селянин-землероб”, медіативна парадигма смислів вимагає настільки узагальнити модель міжсоціумних взаємовідносин, що й чумакові надає здатності працювати на землі, перетворитися на осілого хлібороба.

Суб'єктність опозиційної фольклорної моделі „рекрут, москаль – цивільний член громади” вгадується за шляхами подолання конфліктної особистісної ситуації, зафіксованої у соціально-побутовій ліриці, баладах, анекдотах, звичаєвих нормах, пареміології. Одним із виявів суб'єктності в опозиції цивільного та військового соціумів є подолання конфлікту через співчуття й жаль до лімінальної особи, прилученої до особистісно обмеженої групи. На межі переходу до соціальної клаузули здійснюється неусвідомлена соціалізація через відрив від звичного життєвого ладу, родинних зв'язків та стосунків із громадою. У соціально-побутовій пісні такий відрив часто представлений діалогічно: „– Іди, іди, мій синочку, да й за батька старого, // Дадуть тобі, мій синочку, да й коня вороного. // – Лучче ж мені, моя мати, да й пшениченьку жати, // А як мені, моя мати, да й на коні роз'їжджати”. Лімінальність як перехідна ситуація су-проводжується особистісним станом невизначеності. З часом такий стан потрапляє в соціальну ієрархію, де колишній селянин отримує новий соціальний статус. Суб'єктність лімінального стану новобранця часто втілена в образах смерті, утробного існування, темноти, пустелі, затемнення сонця чи місяця, потойбіччя. В українських казках солдат служить Богові, перемагає чорта, зустрічається зі смертю. Отже, витіснені в глибину культурно-несвідомої сфери смислові конструкції на період виконання військової повинності знову повертаються в площину безпосереднього й актуального переживання особистості. Вихід із родової громади і входження до мілітарного соціуму викликає нові форми свободи й залежності за нових соціальних умов. У результаті їх взаємодії виникають особистісні суперечності, відображені у фольклорній культурі дозволеними і недозволеними лімінальними кроками.

Творчий компонент предметно-практичної діяльності в галузі ремесла чи професії формує особливу ціннісну шкалу, зумовлену приналежністю людини до певного ремісничого цеху чи трудової спілки. Традиційні цінності фахових форм діяльності передані через колективні уявлення. Простір духовної культури закріплюється й новостворюється в процесі щоденної виробничої практики. Саме так суб'єктне творчодіяльнісне начало організації соціальної практики проникає у фольклорні сфери, створюючи предметний контекст. Свідомісна суб'єктність маркована в першообразах, прикметах, повір’ях, що склалися задовго до появи розвиненої системи понять ремісничої практики. Так, для теслярства й мулярства виняткове значення мав вибір „чистого” місця для будівництва нової оселі чи храму. Не можна було зводити житло на перехресті доріг, на межі чи там, де хтось помер наглою смертю.

Процес формування свідомісної суб'єктності спирається на часово-просторові поняття. Так, у деревообробних ремеслах існує заборона на деревину, що має сакральне значення. Не можна було використовувати дерева, що росли на кладовищах та місцях, де стоїть або колись стояла церква, оскільки їх, за повір'ям, охороняли духи померлих предків. Непридатними для обробки вважалися дерева, вдарені блискавкою або дуплисті, бо вони є „домом чортів”. Гончарні звичаї веліли використовувати для роботи „непочату” воду.

Національною специфікою трудових правовідносин українців можна вважати принципи взаємодопомоги, спільної відповідальності за результати праці та первинність моральних критеріїв оцінки трудової діяльності члена громади. Саме в такому формуванні правових стосунків та організації виробничої діяльності українських ремісників архетипні форми свідомості перетворювалися на суб’єктне начало.

Вираження суб'єктності через стереотипну модель внутрішньої опозиційності притаманне мікросоціальним групам, контрагентам в економіко-правових відносинах між продавцем і покупцем, наймитом, заробітчанином та роботодавцем. Роз-ведення і глобалізація подібних опозицій у фольклорі відбуваються через привілей однієї зі сторін. Мотивацією такої домінанти є власність на матеріальні цінності та засоби виробництва, а отже, економіко-правові чинники. Саме договірні стосунки передбачають вироблення стереотипів у поведінці, творчості, природою яких є ключові уявлення про світову модель, де панує рівновага, допоки обидві сторони виконують узяті на себе зобов'язання.

Особливості смислових пропорцій демонструють фольклорні тексти, продуковані суб'єктністю міських мешканців, міщан, робітників, що постають одночасно як породження селянської культури і її контрагенти. Порівнюючи ознаки традиційного селянського фольклору з ознаками типологічно близького до нього „міського”, М.Толстой назвав останній антифольклором. Якщо селянський фольклор, на його думку, має стійкий репертуар жанрів, консервативний, стабільний, відносно незалежний від літератури, то міський фольклор натомість виявляє ознаки нестійкості, швидкої зміни жанрового репертуару, редукції та розмитості жанрових меж. На відміну від вітчизняної фольклористики, де розрізнення селянського та неселянського фольклору співвідносне з історичними епохами кінця XІХ – початку ХХ століття, у західноєвропейській та американській науковій традиції такої дефініції не існує. Р.Дорсон пропонував такі явища розглядати як „фольклор” та „фальшфольклор”. Наш підхід дозволяє вважати міський та сільський фольклор спільним продуктом різної суб'єктності. У дисертації розглянуто її реалізацію у різних фольклорних текстах.

Показовим виявом формування суб'єктності міщанства є жанр емігрантської пісні, де домінують образ міста, мотиви переміщення, відлучення від звичних реалій життя. Місто для селянської суб’єктності є тим рубежем, за