Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

ЖОРНОВА Ольга Іллівна

УДК 378.4 (477)

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРОТВОРЧОСТІ

СТУДЕНТІВ УНІВЕРСИТЕТІВ

13.00.04 – теорія і методика професійної освіти

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Тернопіль - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Запорізькому національному технічному університеті, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: | доктор педагогічних наук, професор,

член-кореспондент АПН України

ТЕРЕЩУК Григорій Васильович, Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка, перший проректор.

Офіційні опоненти: | доктор педагогічних наук, професор

КОНДРАЦЬКА Людмила Анатоліївна,

Тернопільський національний

педагогічний університет ім. В. Гнатюка,

професор кафедри музикознавства, методики музичного виховання та акторської майстерності;

доктор педагогічних наук, професор

РОСТОВСЬКИЙ Олександр Якович,

Ніжинський державний університет

ім. М. Гоголя, завідувач кафедри музичної педагогіки та хореографії;

доктор педагогічних наук, професор

ПАДАЛКА Галина Микитівна,

Національний педагогічний університет

ім. М.П. Драгоманова, професор кафедри фортепіанного виконавства і художньої культури.

Захист відбудеться 26 жовтня 2007 року о 1200 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 58.053.01 у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка за адресою: вул. М. Кривоноса, 2, м. Тернопіль, 46027, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка за адресою: вул. М. Кривоноса, 2, м. Тернопіль, 46027.

Автореферат розісланий 25 вересня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Чайка В. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Глобальні об'єднувальні тенденції, конститутивні зміни в сфері праці, професіональна міграція радикально оновлюють виробництво та вимоги до фахівців. За цих умов високо цінується здатність у максимально обмежений термін пристосуватися до змін і зреалізувати креативний потенціал незалежно від рівня незбігання попередніх і нинішніх цінностей.

Порівняння виробничого колективу з сучасними пластичними масами, десантними загонами, спортивними командами, які створюються на вимогу дня, вирішують виробничі проблеми і знову повертаються до звичного стану (О. Тоффлер), думка про становлення нового типу творчості як звичної професійної діяльності (У. Бек, М. Гайо, М. Маффесолі, Ю. Сухарьов) спонукають до перегляду орієнтирів у професійній підготовці. Створення нового, що спричинює оновлення культурних смислів, визначено як культуротворчість.

Співвідношення в цьому процесі репродуктивної і продуктивної основ ускладнює розуміння природи культуротворчості і надає їй перехідного нечіткого характеру. З цим широко пропаговані в навчальних закладах культуротворчі практики у формі "серйозного" дозвілля (Р. Стеббінс) не усвідомлюються студентами як власний внесок у створення культури. Так, 53,78% із них впевнені, що це елітарний високостатусний фах, галузь діяльності осіб, чиєю спеціальністю є виробництво культури (мистецтво, письменництво, інші художні практики); кожен другий опитаний не вбачає в майбутній професійній діяльності культуротворчого потенціалу; 6,4% студентів припускають, що високих результатів у ній можна досягти без новостворень. З іншого боку, значна увага до творчості в університетах посилює центральну суперечність між заохочуванням дотримуватися правил як винятково позитивної властивості індивіда та високим соціальним статусом творчої особистості, якій властиво порушувати усталені правила.

Науковці в різні часи критерієм творчих пошуків називали виготовлення потрібного нового продукту (Й. Гердер, К. Маркс, Р. Вайсберг). Вітчизняні вчені також наголошують на корисних нововведеннях (Є. Андрос). Важливо, що саме необхідність і значущість для соціального оточення стала визначальною характеристикою культуротворчості в педагогічних розвідках. Соціокультурний аспект поняття культуротворчості закцентовано Є. Бондаревською, Є. Бурцевою, Є. Лаврухіною, І. Макарцевою; культуротворчість як усвідомлене входження в культуру професійного співтовариства й участь у колективному формуванні фахових смислів вивчали Ю. Куницька, Т. Бабкіна; різноманітні аспекти культуротворчості за спільного підходу до їх обумовленості соціальною природою індивіда розробляли Л. Колмогорова, В. Кудрявцев, Г. Уразалієва, А. Майєр, В. Медвєдєв, Г. Сунгатулліна та ін.

Поняття культуротворчості увійшло в дослідження вітчизняних науковців як аспект культурної діяльності і складова професійної культурологічної підготовки (І. Зязюн, Л. Кондрацька, О. Рудницька, О. Шевнюк та ін.). Фундаментальні роботи, в яких безпосередньо розкрито природу, системи, процеси культуротворчості й охарактеризовано освіту як її феномен, представлені вітчизняним філософом В. Леонтьєвою. Професійна культуротворчість визначається нею як створення культури в рамках професійної діяльності.

Розмитість поняття "культуротворчість", часта підміна його іншими ("культурна творчість", "культурна діяльність", "творча професійна діяльність", "культуротворення", "створення культури в професійній діяльності") збільшує розрив між реальною практикою пошуку нових культурних смислів і науковою теорією. Разом із тим окремі плани культуротворчості: саморозвиток особистості, який позначається на відмові від запропонованих цінностей і створенні власної їх системи; перетворення навчальних закладів, де враховується ця динаміка, на осередки дитячої, молодіжної культури (О. Сухомлинська); значущість практик споживання і створення культури для суспільства (А. Могильний, В. Речинський); включення індивіда в художньо-культурну творчість (Г. Балл, О. Ростовський, О. Рудницька, Г. Падалка, О. Щолокова та ін.); педагогіка творчості (С. Сисоєва) – містяться різною мірою в багатьох дослідженнях вітчизняних авторів і створюють потужні соціально-філософську, історико-педагогічну та професійно-освітню платформи для її усвідомлення як феномена, щабля розвитку особистості та прояву її властивостей.

Опосередковано проблему формування потрібного суспільству фахівця в історичному, соціокультурному, етичному аспектах порушували М. Грушевський, М. Драгоманов, В. Сухомлинський та ін. Дотичні ідеям культуротворчості доктрини, концепції, які вивчають: взаємовплив колективу й особистості (О. Киричук); взаємини, що виховують (А. Бойко); моделі культурологічної освіти і творчо-професійного розвитку (Г. Васянович, І. Зязюн, Л. Кондрацька, М. Лещенко, В. Моляко, В. Рибалка, О. Рудницька, С. Сисоєва, О. Шевнюк та ін.); правила, які регулюють суспільні відносини (С. Кріпк, М. Полані, П. Уїнч), їх роль у діяльності та досягнення в ній творчого рівня як їх перевершення (Р. Вайсберг, Р. Ойх, А. Осборн); вихід за межі обмеженості як базову основу продуктивної діяльності (Н. Непомняща); теоретико-педагогічні засади духовно-творчого потенціалу культури для розвитку студентської молоді (В. Вербець, О. Ростовський, Г. Падалка та ін.); саморегуляції у професійній діяльності (В. Чайка).

В руслі особистісно зорієнтованого підходу (І. Бех) та його реалізації в професійній освіті (В. Кравець, Н. Ничкало, Г. Терещук) вирішується суперечність між розмежуванням функцій активної меншості і пасивної більшості усвідомленням принципової неокремішності індивіда від соціального середовища при апробації, корегуванні та поширенні нововведень у виробничій сфері, а також унеможливлюється недооцінювання індивідуальної культуротворчості в соціокультурному вимірі, коли культурною одиницею вважають не індивіда, а, як мінімум, соціальну групу.

За всієї різноманітності педагогічних досліджень з проблем освітньо-розвивального потенціалу культури і творчості в професійно-педагогічному аспекті залишається чимало невирішених проблем: реальна цінність збалансованості практик культуроспоживання і культуротворчості для підготовки фахівця не розкрита, хоча їх співвідношення підтримує культурні смисли професійної діяльності в динамічному стані; існуючі педагогічні системи професійної підготовки в обмеженому обсязі формують поведінку фахівця, яка забезпечує постійне оновлення продукту апробованими виробничими тактиками.

Вагомість і значущість сформульованої проблеми підтверджується багатьма державними актами, європейськими програмами і постановами (Закон України про вищу освіту, Велика університетська хартія, Декларація принципів толерантності й ін.). На підставі вивчення кардинальних світових тенденцій у галузі праці, аналізу ключових проблем у сфері підготовки кадрів, зарубіжної практики, узагальнення вітчизняного прогресивного педагогічного досвіду виявлено професійно-педагогічні суперечності: між становленням виробничої парадигми, яка заснована на творчості як типі культури, і недостатнім представленням цієї тенденції в концепціях професійної підготовки; між цілісним системним характером процесу створення нового у професійній діяльності і дискретним уявленням про нього в майбутніх фахівців; між виробничими вимогами дотримання фахівцем існуючих правил і фрагментарною репрезентацією їх у професійній освіті щодо досвіду маніпуляції з ними як оновленням культурних смислів і готовністю індивіда до реакції соціального середовища на відмову від правил.

Їх невирішеність поглиблює проблеми професійної освіти і зумовлює появу низки інших суперечностей, а саме: виробничо-професійних (між об'єктивними чинниками суспільно необхідного темпу модернізації виробництва та індивідуальним рівнем перетворювальної активності; між соціальною значущістю культуротворчості для мінімізації ризиків від новацій і недостатньою підготовленістю до неї фахівця), соціокультурних (між поширенням професійних стандартів й індивідуальними здатністю і потребою їх оновлення в професійній діяльності), загальнонаукових (між організацією професійної діяльності за принципами лінійності, поступовості, систематичності, технологічності та алгоритмізації як передбаченої, заздалегідь упорядкованої системи вимог до фахівця і нелінійністю особистісного розвитку, непоступовістю таких перетворень, несистематичністю привласнення знань і вимог соціального оточення фахівцем).

Існування окреслених суперечностей зумовлює актуальність дослідження. Відсутність фундаментальних педагогічних досліджень із формування культуротворчості студентів університетів зумовили вибір теми "Теоретико-методологічні засади формування культуротворчості студентів університетів".

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження є складовою комплексної науково-дослідної теми "Педагогічні засади соціокультурної діяльності у вищих навчальних закладах", яка виконувалась у Запорізькому національному технічному університеті з 01.09.2005 р. до 30.06.2006 р. (номер державної реєстрації теми 0106U004536, патент 7698235), "Фундаментальна підготовка в системі вищої освіти" (номер державної реєстрації теми 0106U008627).

Тема затверджена Вченою радою Запорізького національного технічного університету (протокол № 8 від 06.09.2005 р.) та узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні (протокол № 2 від 27.02.2007 р.).

Об'єкт дослідження – культуротворчість студентів університетів як мета, процес і результат професійної підготовки в університеті.

Предмет дослідження – методологічні і теоретичні засади формування культуротворчості студентів університетів.

Мета: розробка та обґрунтування педагогічної системи формування культуротворчості студентів університетів з урахуванням нової виробничої парадигми – культуротворчої праці.

Концепція дослідження характеризує складові педагогічної системи формування культуротворчості студентів університетів і реалізує основоположну ідею.

1. Професійна підготовка майбутнього фахівця до культуротворчості враховує об'єктивні закони суспільного розвитку, які детермінують задоволеність/незадоволеність фахівця існуючими у професійній діяльності правилами, співпадання/неспівпадання потреб суспільства в модернізації виробництва з індивідуальною перетворювальною активністю, прийняття/неприйняття фахівцем виробничих вказівок наслідувати стандарти і вирішує специфічні суперечливі вимоги до спеціаліста, суттю яких є установки на максимальні обсяги реалізації креативності при найбільшій адаптації до правил.

2. Методологічні засади дослідження розроблені на основі діяльнісного, соціокультурного, соціально-психологічного, синергетичного, системного підходів, концепцій професійної підготовки, нової виробничої парадигми, теорій праці та трудового менталітету в сучасних соціокультурних умовах, трудового ресурсу в системі стратегічного розвитку України, культурфілософських учень про створення нового, соціокультурного аналізу соціального середовища та індивіда як єдиної системи.

Зміст поняття культуротворчості розкривається на філософському, загальнонауковому (з позицій соціальної синергетики та соціокультурної парадигми), спеціально науковому та вузькоспеціальному рівнях як зумовлений одночасно диспозиціями індивіда і соціального середовища та властивостями процесу взаємодії, що розгортається між ними.

Відповідно культуротворчість витлумачується як феномен, функція системи "Соціокультурна цілісність – Культуротворець", універсальна поведінкова модель фахівця в процесі оновлення культурних смислів і характеристика студентів, підготовлених до створення нового у звичній професійній діяльності.

3. Конструювання професійно-діяльнісного поля фахівця-культуротворця, вибір основ типізації, змістового визначення інтегративного критерію "спрямованість на культуротворчість" і базової моделі педагогічної системи формування культуротворчості студентів університетів здійснювались у ході проектувальної діяльності.

В її процесі визначено сукупність факторів, які детермінують у суспільстві посилення тенденцій створення необхідного продукту. На цих підставах розроблені модель структури культуротворчої праці, універсальна поведінкова модель фахівця, модель системи формування культуротворчості студентів університетів. Вони відтворюють сутнісні характеристики, мету, зміст, результат відповідних оригіналів і визначають стосовно студентів університетів систему педагогічних дій, які забезпечують формування культуротворчості як мету, процес і результат професійної освіти.

4. Формування культуротворчості студентів університетів вбирає історичні здобутки вітчизняної професійної підготовки в університетах, її сучасний стан та напрями модернізації, враховує світові, європейські тенденції в галузі праці, а також віддзеркалює багатогранність процесу створення нового в цілісності та єдності об'єктивної потреби суспільства в оновленні виробництва та індивідуального потенціалу фахівця, здатного його значно перевищити.

Закономірності формування культуротворчості студентів університетів відображують рух від дискретних уявлень про створення нового в професійній діяльності до цілісної картини культуротворчої праці, від фрагментарного формування досвіду оновлення культурних смислів до системних цілеспрямованих дій і, відтак, від незадовільного стану спрямованості студентів на культуротворчість до задовільного.

5. Теоретико-методологічний компонент системи формування культуротворчості студентів університетів визначає зміни в цілях, змісті, принципах, функціях, методиках професійної освіти, що забезпечує реалізацію в професійній діяльності її культуротворчого потенціалу та спрямованість на культуротворчість фахівця, а також стає підвалинами для педагогічно організованого соціокультурного проекту, який виходить за межі педагогічного процесу в часопростір професійної діяльності.

Процес професійної підготовки майбутнього фахівця спрямований на врівноваження практик культуроспоживання і культуротворчості як дотримання і порушення правил, орієнтує на позитивний образ майбутнього у контексті впливу на розгортання його сценаріїв, суспільну рівновагу, соціокультурний баланс, конвенції, засоби стримування і противаг у разі намагань запровадити шкідливі новації.

Результативне формування культуротворчості студентів університетів забезпечується педагогічною системою (ідея, мета, характеристики основного та допоміжного суб'єктів культуротворчості, умови, результат, принципи, зміст, методи, форми, структура, функції процесу формування культуротворчості), методичним комплексом, який містить цільові, змістові, діагностичні складові.

6. Системне оцінювання формування культуротворчості визначає динаміку спрямованості студентів на культуротворчість й адекватне вимогам до сучасного фахівця у високоінтелектуальних сферах діяльності і до професійної підготовки студентів університетів.

Реалізація формування культуротворчості студентів університетів як системи науково обґрунтованих педагогічних дій забезпечує цілісність, системність, ієрархічність, полісемантичність, синергетичність фахової підготовки.

Окреслені концептуальні положення стали основою формулювання гіпотези дослідження.

Загальна гіпотеза: формування культуротворчості студентів університетів як універсальної поведінкової моделі фахівця у процесі створення нового (мета), основного та допоміжного суб'єктів культуротворчості (процес) і характеристики фахівця, підготовленого до культуротворчої праці (результат професійної підготовки) забезпечуватиме: фахівцеві – реалізацію його творчого потенціалу при збереженні соціальної та культурної ідентичностей або захист від потрясінь при невизнанні результатів творчості, збереження моральних, фізичних, психічних, енергетичних ресурсів; виробництву – мінімальні ризики від новацій; суспільним відносинам – стабільність, безпеку, моральність і соціокультурну рівновагу; суспільству – громадянина, котрий за умов будь-якої суспільної невизначеності прагнутиме вирішити соціальні протиріччя на засадах суспільного плюралізму, ідей ноосфери, конвенцій.

Загальна гіпотеза конкретизована в часткових, які репрезентують формування культуротворчості у форматі педагогічно організованого соціокультурного проекту, здатного перерости межі педагогічного процесу до виходу в часопростір професійної діяльності, якщо:–

процес професійної підготовки майбутнього фахівця буде зорієнтований на модель структури культуротворчої праці, універсальну поведінкову модель фахівця в процесі оновлення культурних смислів і модель системи формування культуротворчості;–

процес формування культуротворчості буде враховувати виокремлені закономірності, відповідні принципи, функції, забезпечувати досвід культуроспоживання і культуротворчості як дотримання і порушення правил, динаміку спрямованості на культуротворчість, сформованість її векторів і цінностей, опанування образними конструкціями культуротворчості, передбачатиме побудову взаємодії як соціокультурного, культурного, медіального контактів, а часу і простору її реалізації – як хронотопу культуротворчості;–

в базовому компоненті змісту фахової підготовки фахівця (основи психології і педагогіки, соціологія, культурологія, філософія та ін.) при висвітленні нормативного змісту буде розкрито сутність епістем "культуротворчість", "соціокультурний баланс", "соціокультурна цілісність", а пріоритетами під час створення нового будуть обрані позитивний образ майбутнього, суспільна рівновага, соціокультурний баланс, конвенції, засоби стримування і противаг; –

майбутній фахівець буде підготовлений до внесення змін у професійну діяльність через підвищення практичного інтересу до культуротворчості, вибір мети, формулювання завдань, осмислення її наслідків для інших, передбачення результатів як зміни попереднього стану професійної діяльності, а цільові, змістові, процесуальні складові навчально-виховного процесу розкриватимуть сутність культуротворчості у контексті впливу на сценарії розгортання майбутнього; –

у студентів формуватиметься ноосферне мислення, інвайроментальні цінності, валеософія світогляду, які забезпечать орієнтири культуротворчості, прагнення осмислити універсальний механізм еволюції культурних смислів у професійній діяльності, внутрішню потребу самообмеження перетворювальної активності чи опанування засобами стримування і противаг.

Відповідно до об'єкта, предмета, мети, концепції та гіпотези були поставлені такі завдання дослідження:

1. На основі аналізу концепцій професійної освіти, які відображують сучасні трансформаційні зміни в сфері праці, професійно-педагогічних підходів до підготовки майбутніх фахівців, теоретичного осмислення суспільних процесів як наслідків культури і творчості розглянути культуротворчість на філософському, загальнонауковому, спеціально науковому та вузькоспеціальному рівнях.

2. На засадах діяльнісного, соціокультурного, соціально-психологічного, синергетичного підходів виокремити фактори, які детермінують в суспільстві потребу в культуротворчій праці.

3. Теоретично обґрунтувати модель культуротворчої праці, її структуру, охарактеризувати її складові у зв'язках і залежностях, виявити характеристики фахівця, що забезпечують її функціонування.

4. Розробити педагогічну теорію як основу формування культуротворчості студентів університетів.

5. Розробити педагогічну систему формування культуротворчості студентів університетів, відтворити в її моделі зміст і логіку набуття ними спрямованості на культуротворчість та експериментально перевірити методику її реалізації.

Як методологічну основу дослідження було використано: концептуальні підходи до визначення конкурентоспроможності робочої сили на ринку праці (У. Бек, Д. Богиня, М. Гайо, М. Маффесолі, А. Назаретян, Ю. Сухарьов); культурфілософські вчення ХХ ст. (М. Бубер, Г. Марсель, Р. Нібур, Р. Рорті, А. Тойнбі, М. Фуко, М. Хайдеггер, О. Шпенглер, К. Ясперс); вчення В. Соловйова, Г. Сковороди, П. Юркевича та ін.; дослідження з теорії культури (Г. Бейтсон, Г. Гон, В. Конєв, Ю. Лотман, В. Межуєв, П. Міллер, Г. Раппапорт Л. Федоров, та ін.); загальнофілософський підхід до проблематики людини в світі культури (Г. Батіщев, М. Бахтін, М. Каган, К. Леонтович, О. Лосєв, М. Мамардашвілі та ін.); дослідження з філософії історії, соціології, соціальної філософії в контексті проблем суспільства і культури (Й. Гердер, Ф. фон Хайєк, В. Федотова та ін.); соціокультурний підхід до аналізу соціальних явищ, процесів, фактів (М. Вебер, М. Данилевський, К. Кребер, П. Сорокін та ін.), ідеї соціокультурного балансу (М. Лапін) і соціокультурної цілісності (А. Пігалєв); трансгресивну теорію творчості Я. Козелецькі; дослідження з соціальної синергетики Л. Бевзенко, В. Бранського, В. Василькової, Е. Лотмана; принципи синергетики в педагогічних системах (Н. Булгакова, А. Євтодюк, С. Трофімова); концепцію універсального еволюціонізму (М. Мойсеєв); принцип корекції дисеквілібріуму в системах (К. Левін); ідеї інтерпретації соціального середовища та індивіда як системи (А. Ангьял, Т. Дрідзе, І. Матюша, Н. Сарджвеладзе).

Теоретичну основу дослідження становлять: ідеї української психолого-педагогічної науки про особистість як суб'єкт культури (І. Зязюн, С. Максименко, І. Маноха, О. Сухомлинська та ін.) і про культуротворчу модель освіти та її модифікації (Г. Балл, І. Єрмаков, О. Савченко, О. Шевнюк та ін.); особистісно-зорієнтований підхід і його застосування у професійній освіті (І. Бех, В. Кравець, Н. Ничкало, Г. Терещук та ін.); концепції сучасної професійної освіти і професійно-педагогічний підхід до творчості й культури (А. Алексюк, Г. Васянович, Л. Кондрацька, Л. Кондрашова, Г. Падалка, О. Ростовський, С. Сисоєва, О. Щолокова й ін.); загальнопсихологічний підхід до розуміння творчості як процесу пошуку нестандартних рішень (В. Біблер, Р. Вайсберг, М. Вересов, П. Гальперін, Дж. Гілфорд, В. Клименко, Я. Козелецькі, В. Моляко, Р. Ойх, В. Рибалка та ін.); концепції університетської освіти і тенденції в ній, які узагальнено в працях В. Бабака, Е. Лузік, Д. Марковича, В. Окатова, Б. Ступарика, Л. Шаповалової та ін.

Методи дослідження. Наукове дослідження здійснено з використанням теоретичних та емпіричних методів.

Теоретичні методи: аналіз, класифікація, систематизація – вивчення стану проблеми в теорії і практиці на різних рівнях й етапах дослідження, строгості і точності його поняттєво-категоріальної основи; історико-генетичний – генезис обмеження перетворювальної активності індивіда; побудови наукових теорій та обґрунтування достовірності суджень – розробка педагогічної теорії формування культуротворчості студентів університетів; моделювання – відтворення сутнісних характеристик культуротворчої праці, універсальної фахової поведінки в процесі створення нового, системи формування культуротворчості студентів університетів; типологічний – розробка типології спрямованості на культуротворчість; проектування, прогнозування – передбачення результатів процесу формування культуротворчості студентів університетів.

Емпіричні: спостереження, бесіда, опитування, анкетування, тестування – вивчення стану сформованості культуротворчості студентів; педагогічний експеримент – перевірка ефективності педагогічної системи формування культуротворчості студентів; експертні оцінки незалежних характеристик – забезпечення коректності встановлення спрямованості на культуротворчість; зрізу, вивчення продуктів діяльності – діагностування станів формування культуротворчості в студентів університетів.

Статистичні: критерій знаків – перевірка зрушень у спрямованості на створення нового у професійній діяльності; критерій Стьюдента – визначення статистичних похибок.

Основні етапи дослідження. Дослідження здійснювалося впродовж 1999–2007 рр. у чотири етапи.

На першому етапі (1999-–2000 рр.) здійснено аналіз філософської, культурологічної, психолого-педагогічної літератури за темою дослідження, вивчено педагогічний досвід з проблеми формування творчої особистості у ВНЗ України, визначено об'єкт, предмет, мету, гіпотезу, завдання дослідження, методологічні та теоретичні основи формування культуротворчості студентів університетів, розкрито зміст поняття "культуротворчість" на філософському, загальнонауковому, спеціально науковому та вузькоспеціальному рівнях як феномена, функції системи "Соціокультурна цілісність – Культуротворець", універсальної поведінкової моделі фахівця в процесі оновлення культурних смислів і характеристики студентів, підготовлених до створення нового у звичній професійній діяльності.

На другому етапі (2001–2002 рр.) на засадах діяльнісного, соціокультурного, соціально-психологічного, синергетичного підходів виокремлено фактори, що детермінують потребу в культуротворчій праці, обґрунтовано модель її структури, охарактеризовано її складові у зв'язках і залежностях, виявлено характеристики фахівця, які забезпечують її функціонування, здійснено проектувальну діяльність для визначення професійно-діяльнісного поля культуротворця, базової моделі системи формування культуротворчості студентів університетів і відповідно до її результатів розроблено педагогічну теорію як основу формування культуротворчості студентів університетів і педагогічну систему як сукупність упорядкованих дій.

На третьому етапі (2003–2006 рр.) реалізовано експериментально-дослідну перевірку педагогічної системи, котра включала констатувальний та формувальний етапи з перевіркою гіпотези дослідження, аналіз отриманих даних, формулювання висновків, укладання рекомендацій щодо формування культуротворчості студентів університетів у природному перебігу навчально-виховного процесу, окреслення подальших дослідницьких перспектив, а також проведення заходів з метою впровадження отриманих результатів у навчально-виховний процес ВНЗ України.

Четвертий етап (2006–2007 рр.) передбачав підготовку навчально-методичних матеріалів викладачам і студентам університетів, обласним (міським, районним) центрам професійної зайнятості, обласним управлінням, міським, районним відділам освіти і науки, культури, інститутам післядипломної педагогічної освіти, курсам підвищення кваліфікації працівників культури, впровадження основних результатів дослідження у педагогічну практику позашкільних установ, інститутів післядипломної освіти, навчально-методичні центри.

Експериментальна база дослідження. Експериментом було охоплено студентів Запорізького національного технічного університету, Національного гірничого університету, Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя, Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, Криворізького педагогічного університету, а також слухачів Запорізького інституту післядипломної педагогічної освіти. Загальна кількість учасників експерименту на різних етапах його проведення становить понад 3700 осіб.

Наукова новизна і теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вперше:–

створено концепцію формування культуротворчості студентів університетів як теоретичну основу підвищення фахової підготовки, що забезпечує ефективність реалізації культуротворчого потенціалу професійної діяльності, усвідомлення себе культуротворцем, а професійної діяльності – культуротворчою працею, на основі виокремлених факторів, які детермінують потребу у культуротворчій праці, розроблено модель структури культуротворчої праці як узагальнення тенденцій становлення нової виробничої парадигми, що містить складові, функції (акселераторську, адаптивну, амортизаційну, компенсаторну), спрямовані на забезпечення набуття досвіду оволодіння культуротворчістю як універсальним еволюційним механізмом, формування фахівця як культуротворця з властивими йому специфічними характеристиками;–

на основі узагальнень об’єктивних чинників суспільно необхідного рівня перетворювальної активності індивідів та індивідуального трансгресивного потенціалу розроблено і теоретично обґрунтовано методологічні засади оновлення професійної підготовки в університетах, які забезпечують формування культуротворчості студентів, педагогічну теорію формування культуротворчості студентів університетів як обґрунтування універсальної поведінкової моделі фахівця в умовах продукування нового як звичної професійної діяльності;–

розроблено модель системи формування культуротворчості студентів університетів, обґрунтовано її складові (цільову, освітньо-змістову, процесуальну, результативну), відтворено в ній логіку досліджуваного процесу в русі до позитивної динаміки спрямованості на культуротворчість, яка постає інтегративним критерієм сформованості культуротворчості;–

відповідно до розробленої моделі структури культуротворчої праці та теоретично обґрунтованої універсальної поведінкової моделі фахівця створено педагогічну систему формування культуротворчості студентів університетів як сукупність упорядкованих дій, що врівноважують соціокультурні процеси в системі "Соціокультурна цілісність – Культуротворець"; вона містить ідею, зміст діяльності як практик культуроспоживання та культуротворчості, характеристики суб'єктів діяльності як соціокультурної цілісності і культуротворця, характеристики педагогічної взаємодії як соціокультурного, культурного чи медіального контактів, а також методи, форми, інтегративний критерій спрямованості на культуротворчість.

Подальшого розвитку набули: уявлення про систему "соціальне середовище – індивід" як "Соціокультурну цілісність – Культуротворця" через переміну функцій її складових, дефініції процесу формування культуротворчості студентів університетів ("культуротворчість", "континуум культуротворчості", "культурний контакт", "соціокультурний контакт", "медіальний контакт", "позитивний образ майбутнього", "соціокультурний хронотоп", "культуротворчий хронотоп", "хронотоп сингулярності", "практика культуроспоживання", "практика культуротворчості") й епістеми "культуротворчість", "соціокультурний баланс", "соціокультурна цілісність".

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в розробці методики реалізації педагогічної системи формування культуротворчості студентів університетів, забезпечення її програмно-методичними матеріалами та рекомендаціями, що уможливлює її цілісне та часткове (окремими модулями чи лекційно-практичними заняттями) запровадження і забезпечує необхідний рівень викладання дисциплін базового компонента змісту фахової підготовки в університетах, інших ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації, інститутах післядипломної освіти, курсах підвищення кваліфікації кадрів, а також у закладах освіти і культури для роботи з творчою молоддю.

Матеріали дослідження можуть бути використані при написанні підручників із загальної педагогіки та педагогіки вищої школи, укладанні навчальних програм із спецкурсів, інструктивно-методичних рекомендацій для роботи в художньо-творчих, технічно-творчих, науково-творчих колективах.

Вказані розробки впроваджено в навчально-виховний процес Запорізького національного технічного університету (довідка № 37-48/4092 від 11.12.2006 р.), Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя (довідка № 466 від 17.03.2007 р.), Криворізького державного педагогічного університету (довідка від 20.04.2007 р.), Національного гірничого університету (довідка № 066-11/73 від 30.05.2007 р.), Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (довідка № 229 від 18.06.2007 р.), міського Палацу дитячої та юнацької творчості м. Запоріжжя (довідка № 6.4/79 від 21.08.2007 р.), Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (довідка № 700-33/03 від 20.09.2007 р.).

Особистий внесок здобувача. Результати дисертаційного дослідження отримано автором самостійно в повному обсязі. В наукових статтях, які опубліковано у співавторстві, автору належать ідеї формування культуротворчості, а саме: у статті "Художньо-естетичне виховання в контексті культуротворчості" – методичні засади долучення до культуротворчості засобами дитячого фольклору; в статті "Мюзикл у школі: соціокультурні реалії в епоху постмодерну" – визначення культуротворчого потенціалу нових мистецьких жанрів, зокрема, мюзиклу; в статті "Нові грані фахової підготовки виховника: соціокультурний аспект змісту освіти" – визначення змісту підготовки фахівця до культуротворчості; в статті "Формування валеологічної компетентності випускника вищої школи" – обґрунтування теоретичних положень формування валеософії світогляду студентів. Ідеї співавтора в дослідженні не використовувалися.

Вірогідність і достовірність результатів дослідження зумовлені: обґрунтованістю вихідних теоретико-методологічних положень філософськими, культурологічними, соціологічними, психологічними, педагогічними теоріями; цілісністю та системністю вивчення культуротворчості за діяльнісного, соціокультурного, соціально-психологічного, синергетичного, системного підходів; різнорівневістю дослідження (методологічний, теоретичний, практичний рівні); використанням комплексу методів дослідження, які адекватні предметові, завданням дослідження; репрезентативністю вибірки, реалізацією педагогічної системи формування культуротворчості студентів університетів у природному перебігу навчально-виховного процесу та тривалістю експериментально-дослідної роботи; сталістю отриманих емпіричних даних та обробкою їх статистичними методами; широким обговоренням дослідження в наукових колах упродовж 1999–2007 рр.

На захист винесено такі положення:

1. Педагогічна концепція формування культуротворчості студентів університетів як теоретична основа підвищення фахової підготовки, що забезпечує ефективність реалізації культуротворчого потенціалу професійної діяльності та усвідомлення себе культуротворцем у цілісності і системності загальної наукової картини створення нового як культуротворчої праці.

2. Теорія формування культуротворчості студентів університетів як обґрунтування універсальної поведінкової моделі фахівця в умовах продукування нового як звичної професійної діяльності.

3. Педагогічна система формування культуротворчості студентів університетів як сукупність упорядкованих дій, що урівноважують соціокультурні процеси в системі "Соціокультурна цілісність – Культуротворець", її модель, яка містить цільову, освітньо-змістову, процесуальну та результативну складові, скеровується на досягнення позитивної динаміки спрямованості на культуротворчість.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження на різних його етапах обговорювалися на: міжнародних науково-практичних конференціях – "Жінка третього тисячоліття: яка вона?" (14–16 грудня 1999 р., Запоріжжя), "Соціально-педагогічні проблеми підготовки фахівців у ВНЗ" (25–26 лютого 2003 р., Ужгород), "Актуальні проблеми особистісно орієнтованого навчально-виховного процесу в системі безперервної освіти" (13–15 травня 2004 р., Кременець), "ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія" (26–27 травня 2005 р., 25–26 травня 2006 р., 24–25 травня 2007 р., Київ), "Стратегия качества в промышленности и образовании" (2–9 червня 2006 р., Варна, Болгарія), "Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору" (9–10 листопада 2006 р., Київ), "Творча спадщина В. І. Вернадського та проблеми формування сучасної екологічної свідомості (Вернадські читання)" (26–27 квітня 2007 р., Донецьк); всеукраїнських – "Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука" (31 травня 2001 р., Запоріжжя), "Перспективи розвитку художньо-естетичної освіти в новому тисячолітті" (квітень 2001 р., Миколаїв), "Современное студенчество Украины: опыт, проблемы, перспективы" (11–12 квітня 2002 р., Запоріжжя), "Психолого-педагогічні основи формування здорового способу життя та профілактики СНІДу серед студентської молоді" (22–23 травня 2003 р., Одеса), "Теорія та методика навчання фундаментальних дисциплін у вищій школі" (8–9 квітня 2004 р., Кривий Ріг), "Ідеї гуманізації в педагогічній спадщині В. Короленка, А. Макаренка, В. Сухомлинського" (5–7 травня 2004 р., Полтава), "Художня освіта і суспільство ХХІ століття" (22–23 жовтня 2004 р., Київ), "Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України" (6–8 жовтня 2005 р., Запоріжжя), ХІІІ Всеукраїнських педагогічних читаннях "Василь Сухомлинський у діалозі з сучасністю: культурологічні виміри шкільної й педагогічної освіти" (5–6 жовтня 2006 р., Переяслав-Хмельницький); регіональних – "Сучасне студентство України: досвід, проблеми, перспективи" (11–12 квітня 2002 р., 23 квітня 2004 р., Запоріжжя).

Кандидатська дисертація на тему "Музично-творчий розвиток молодших школярів засобами сучасного дитячого фольклору" захищена 1998 р. Її матеріали в тексті наукового дослідження на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук не використовуються. Положення, які було винесено на захист: психолого-педагогічні особливості фольклору як специфічної форми художньої творчості; критерії спрямованості на фольклорну творчість дітей молодшого шкільного віку; педагогічна модель музично-творчого розвитку молодших школярів засобами сучасного дитячого фольклору.

Публікації. За темою наукового дослідження опубліковано 54 праці, з них 1 монографія, 35 статей у фахових виданнях. Одноосібних праць – 48.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, списку використаної літератури, додатків. Повний обсяг дисертації – 528 сторінок. Основний зміст дисертації викладено на 395 сторінках. Робота ілюстрована 21 рисунком, 12 таблицями, з яких 2 займають повний обсяг сторінки. Список використаних джерел – 559 найменувань, із них іноземною мовою – 33. Додатки – 85 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, проаналізовано загальний стан розробленості проблеми в науковій літературі та освітній практиці, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, викладено основні положення концепції, сформульовано гіпотезу, комплекс методів дослідження, розкрито наукову новизну, практичну значущість, зазначено основні положення, що виносяться на захист, відображено апробацію та впровадження результатів дослідження у навчально-виховний процес університетів, визначено особистий внесок здобувача наукового ступеня.

У першому розділі "Методологічні засади професійної підготовки до культуротворчості" здійснено культурно-історичний аналіз обмеження перетворювальної активності індивіда, осмислено теоретичні проблеми створення нового у професійній діяльності, простежено еволюцію уявлень про сутність культуротворчості в психолого-педагогічних науках, подано соціокультурну парадигму як основу професійної підготовки до культуротворчості.

Результати аналізу теорії і практики професійної підготовки в університетах свідчать про важливість набуття фахівцем досвіду збалансованості практик культуроспоживання і культуротворчості, бо обмеження творчості у професійній діяльності стає поштовхом до авторитаризму, автократизму, в масштабах суспільства – до тоталітаризму, а безконтрольне продукування неапробованих культурних смислів посилює агресивні функції культури і соціальну нестабільність. Емпіричне поєднання цих практик породжує ситуативно волюнтаризм або жорсткий соціальний контроль.

Професійна діяльність зі створення нового є багатоаспектною, різнобічною, тому її значущість для суспільства, виробництва, соціального середовища, фахівця зумовили аналіз змісту поняття культуротворчості в декількох планах, а саме: філософському – як феномена; загальнонауковому – як результату функціонування індивіда в соціальному середовищі; спеціально науковому – як поведінкової моделі фахівця, котрий оновлює культурні смисли в професійній діяльності; вузькоспеціальному – як характеристик студентів, підготовлених до реалізації культуротворчої сутності людини та культуротворчого потенціалу професійної діяльності. Перші два плани стали об'єктом дослідження цього розділу.

З урахуванням положення про вимірювання ваги фахівця внеском у розвиток підприємства і впливом на функціонування виробничого колективу було вивчено історичні передумови корегування суспільством індивідуальної перетворювальної активності відповідно до об'єктивно необхідного рівня темпів оновлення виробництва. Виявлено культурно-історичний, об'єктивний характер практик обмеження перетворювальної активності індивіда, котрі через образ майбутнього як вектор руху еволюційних змін і збалансованість часу та простору дозволених відхилень і безальтернативного дотримування правил коригували потрібний її рівень. Розкрито причини особливого ставлення до суб'єкта внесення змін – це переконання в недоступності надмірного знання пересічній людині і негативних наслідках відмови від усталених правил.

Встановлено необхідність врахування у процесі професійної підготовки глибинних чинників культуротворчої сутності людини (традиційної національної культури, ментальності, соціокультурного досвіду, діалектики творчості та її обмеження існуючими правилами, особливостей національного характеру, зокрема, українського народу в контексті спрямованості на створення нового). Доведено, що професійна підготовка до культуротворчості повинна враховувати специфіку цього процесу за узгодження і неузгодження соціальних потреб у новому продукті, темпи оновлення виробництва, індивідуальну перетворювальну активність і спрямованість індивіда та соціального середовища на порозуміння, конвенційні угоди.

В роботі обґрунтовано диспозиції індивіда та соціального середовища, які склали базові типи професійних відносин при створенні нового: однозначно протилежні; протилежні з подальшим узгодженням; співпадаючі. Їх сутність відображає спрямованість на пошук порозуміння і стає критерієм виокремлення рівнів створення нового (творчий, перетворювальний, аранжувальний), об'єктів (культури, цивілізації, особистих буттєвих вимірів), результативності (культурних цінностей, смислів, значень).

Професійна підготовка до культуротворчості потребувала теоретичного моделювання континууму та різнорівневості створення нового. Дисертантом обґрунтовано метарівень (культури у всесвітньому масштабі як результату творчості), мезорівень ("перетворення цивілізації" в планетарному чи суспільному масштабі), мікрорівень ("аранжування" в процесі культуроспоживання). Встановлено, що створення необхідного продукту на основі порозуміння між індивідом і соціальним середовищем у професійно-діяльнісному полі їх взаємодії можливе на мезорівні. Таким чином, культуротворчість є універсальною гуманістичною категорією, що характеризує еволюцію культурних смислів при збереженні культурних архетипів через осмислення індивідуальних і колективних зусиль у розгортанні бажаного сценарію майбутнього, ствердженні найвищих духовних ідеалів та прагнень об'єднання сукупного національного потенціалу.

Професійна підготовка кадрів до винайдення нового як звичної професійної діяльності та змістове обґрунтування культуротворчості як моделі фахової поведінки обумовили розгляд уявлень про неї в психолого-педагогічних науках. З'ясовано, що еволюція поняття "культуротворчість" відбувалась як хід від нечіткого формулювання його обсягу і змісту до конкретно визначених способу, щабля розвитку особистості в культурі, прояву її властивості, моделей поведінки з виходом за межі нормативної діяльності, пошуку колективних смислів, динаміки цінностей та ін. Аналіз досліджень показав незв'язані в єдину систему уявлення про підготовку до неї в системі професійної освіти.

Виокремлено два підходи до розробки культуротворчої моделі освіти в Україні: соціокультурний і культурологічний. Обидві моделі засновані на феноменах культури і творчості, тому розведення здійснено за наявності в предметі дослідження соціального чинника. В соціокультурній моделі індивідуальні культурні смисли інтерпретуються як критерій виходу на більш високий рівень особистісно-професійного розвитку, що зумовлює у різних формах та обсягах відмову від запропонованих ззовні цінностей. В зв'язку з цим виникнення нового детерміновано єдністю і принциповою неподільністю соціокультурних чинників (Г. Васянович, І. Зязюн, Л. Кондрацька, О. Сухомлинська й ін.). За культурологічним підходом пріоритетним є культурний складник перед соціальним, духовно-культурна діяльність чи її художньо-творчі аспекти – перед суспільною реальністю. Цим сполучено в єдину систему культуру і творчість, а соціальне відіграє функцію поля (М. Лещенко, Г. Падалка, О. Рудницька, О. Ростовський, О. Шевнюк, О. Щолокова й ін.).

Вибір у дослідженні соціокультурного напряму культуротворчої моделі професійної підготовки зумовлений визнанням соціального чинника паритетним культурному. В психолого-педагогічному ракурсі висвітлюємо культуротворчість як універсальну поведінкову модель, засновану на осмисленні еволюціонування культурних смислів у професійній діяльності, самообмеженні перетворювальної активності, опануванні засобами стримування і противаг, досвіді укладання конвенцій, а в педагогічно-професійному аспекті – як характеристику фахівця, підготовленого до створення нового у звичній професійній діяльності.

З'ясовано, що культуротворчість у соціокультурному вимірі зумовлюється одночасно диспозиціями індивіда та соціального середовища і властивостями процесу взаємодії, який розгортається між ними. Відповідно виходимо на нову інтерпретацію індивіда та соціального середовища: це культуротворець і соціокультурна цілісність, а на базі положень про їх взаємодію репрезентуємо їх як систему "Соціокультурна цілісність – Культуротворець", де культуротворець є основним, а соціокультурна цілісність – допоміжним суб’єктами культуротворчості. Перший план допоміжного суб'єкта пояснюємо його роллю в пошуках конвенцій для порозуміння з індивідом.

Осмислення наслідків відмови індивіда від запропонованих правил стало підставою для визначення дисертантом культуротворчості функцією системи "Соціокультурна цілісність – Культуротворець", яка відновлює рівновагу, нівелює напругу, забезпечує стабільність на засадах конвенцій або чітко визначених правил гри, балансу практик культуроспоживання і культуротворчості. Цінностями створення нового визначаємо ідею ноосфери та різні рівні її усвідомлення: для творчого – ноосферне мислення; для перетворювального – інвайроментальні цінності; для аранжувального – валеософії свідомості.

В основу формування культуротворчості майбутнього фахівця покладено положення про культуру як похідну міжособистісних взаємодій та її динаміку в результаті змін цих взаємодій (Х. Суллівен). Цим обґрунтовано можливість оновлення культурних смислів корегуванням відносин у системі "Соціокультурна цілісність – Культуротворець". Стає допустимим визначення культуротворчості через усвідомлення культури як способу обмеження перетворювальної активності індивіда, що адекватний його соціальній і культурній ідентичностям і не сприймається як зменшення виборів; творчості – як збільшення сценаріїв розгортання майбутнього для соціокультурної цілісності, а відтак без порушень правил або з обговоренням такого порушення; образу майбутнього – як вектора еволюційних змін і збереження культурних архетипів.

У другому розділі "Теоретичне обґрунтування університетської освіти як процесу підготовки до культуротворчої праці" розглянуто становлення нової парадигми "культуротворча праця" та її характеристик, простежено походження посткласичної моделі університетської освіти, представлено оновлення професійної підготовки студентів університетів у контексті культуротворчої праці та здійснено конструювання професійно-діяльнісного поля фахівця-культуротворця.

Розділ вибудовано на науковому обґрунтуванні необхідності підготовки до