ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г. С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

КОВАЛЬЧУК Наталія Дмитрівна

УДК 130.2:133.522.1

СИМВОЛІЧНІ СТРУКТУРИ ЕТНОКУЛЬТУРНОГО

ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

Спеціальність: 09.00.04 — філософська антропологія,

філософія культури

,

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ — 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України в відділі філософії культури, етики т естетики.

Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор

КРИМСЬКИЙ Сергій Борисович,

Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України,

провідний науковий співробітник відділу логіки та методології

науки;

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

КРИСАЧЕНКО Валентин Семенович

Національний інститут стратегічних досліджень,

завідувач відділу етнополітики;

доктор філософських наук, професор

ПАРАХОНСЬКИЙ Борис Олександрович

Національний інститут проблем міжнародної безпеки

РНБО України

завідувач відділу національної безпеки та європейської інтеграції;

доктор філософських наук, професор

ХАМІТОВ Назип Віленович

Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України

провідний науковий співробітник відділу філософської

антропології.

Провідна установа:

Центр гуманітарної освіти НАН України,

кафедра філософії науки та культурології, м. Київ

Захист відбудеться 20 квітня 2007 року о 14год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4, ауд. 319.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розіслано “15” березня 2007 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук Л. А. Ситніченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема символізму в українській культурі виходить за межі академічного інтересу і співвідноситься з загальнополітичними завданнями розуміння шляхів розвитку української нації. Символ це не тільки феномен чуттєвого пізнання, але і спосіб переведення культурних та історичних досягнень народу в буттєву надреальність, “ознаменування” наскрізних (в цьому сенсі вічних) цінностей нації. Прикладом цього може бути політичне значення національних гербів та символів.

Взагалі, символіка це не просто метафора, це знак, який має безкінечне значення, знак, який занурений у семантичне поле історії та культури народу. Таке розуміння символу і представляється в дисертаційному аналізі символічних структур етнокультурного процесу в Україні. Отже, йдеться не просто про минуле, а й про те, що в ньому є вічно теперішнім. Такий погляд і виявив необхідність саме символічного підходу до аналізу наскрізних структур української культури і українського менталітету, тобто вивчення національних архетипів. До них і відноситься ідеї свободи, святості рідної землі, затвердження рідної мови, кордоцентризму українського народу, того, що Г. Сковорода називав “сердечною безоднею” національного духу.

Дослідження наскрізних ідей української культури, що набули архетипічного значення та стали символами національного духу, позначає історичні та духовні підстави становлення демократії в Україні -- процесу, який має продовження в соціально-політичних колізіях сучасності. Це ідеї таких культурних пам’яток як “Правда Ярослава,” літопис Самуїла Величка, конституція Пилипа Орлика та історична діяльність козацьких інститутів, традиції Магдебурзького права і громадянського руху.

Проблематика дослідження архетипів української культури, тобто її наскрізних структур, актуальна і тому, що виявляє генезу персоналізму, як в українській філософії, так і в національному бутті. Адже в Україні проблема особистості є фундаментальною як з погляду законів Ярослава Мудрого (“Правди Ярослава”), так і в життєвому пориві “вогняних душ” козаків, в демократичних початках гетьманщини, Запорізької Січі, місцевого самоврядування та громадянського руху XIX — XX століть. Показово і те, що одним із перших в Європі, хто проголосив ідею персоналістичного Бога “як внутрішньої людини” всередині кожного з нас, був Григорій Сковорода. Аналіз символів відношення до природи в українській культурі і ментальності приводять навіть до розуміння коріння екологічної проблематики сучасності. Отже, можна констатувати, що аналіз символічних структур етнокультурного процесу в Україні виводить нас на світоглядні проблеми національного розвитку, а також реалізується в сакральному розумінні святості Батьківщини, національного довкілля буття.

Істотне значення має виявлення і ідейного джерела архетипічних символів українського народу, яким виступає національна культура. Національна культура репрезентує неповторні риси як індивідуального буття людини, і, особливо, її харизматичних особистостей, так і історичні особливості українського етносу, з якого пізніше утворюється українська нація. В певному розумінні, національна культура втілює ціннісно-смисловий універсум, в якому як етнос, так і людина шукають своє місце і свої ідеали. Національна культура визначається ще і тим, що пов’язана з феноменом соціального наслідування. В цьому сенсі, у кожного покоління завжди є можливості, які були нереалізовані в минулому і ті, які розширюють обрії майбутнього.

Протягом останніх двох століть українська культура опинилася в затінку російської культури. У результаті цього, багато культурних процесів в Україні подавалися як російське явище. Тому зараз актуальною для України (особливо для її сприйняття на Заході), є необхідність чітко диференціювати українську специфіку у світовому історико-культурному процесі.

Зв’язок проблеми з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дослідження пов’язана з науково-дослідницькою програмою, яка виконується кафедрою української філософії та культури в межах комплексної науково-дослідницької теми філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Філософська та політологічна освіта на перетині тисячоліть (номер державної регістрації — 01БФ 041-01) і з науково-дослідницькою програмою, яка виконується Інститутом філософії імені Г. С. Сковороди НАН України в межах науково-дослідницької теми: “Національна ментальність і гармонізація етнічних відносин: історичні особливості України” (номер державної регістрації – 0102U003091). Вона враховує також основні засади ”Державної національної програми “Освіта” (Україна XXI століття)” та інших програмних документів, які спрямованні на розвиток філософських досліджень в умовах трансформації гуманітарної освіти на початку третього тисячоліття.

Ступінь розробленності проблеми. Проблема символічного ладу української культури отримала своєрідну розробку в науковій літературі. З одного боку, вона ніколи не виходила з поля зору дослідників в ракурсі вивчення фольклорно-міфологічних першоджерел, з іншого — предметом дослідницького інтересу виступали проблемні ситуації не самого ладу культури в цілому, а його окремі вияви з погляду лінгвістики, фольклористики, соціальної філософії, історії філософії, аналізу українського менталітету. Дуже важливо розрізняти практичний внесок українських філософів, письменників, поетів, релігійних діячів, фахівців соціальних галузей науки (зокрема навіть математичного мислення) і теоретико-філософське усвідомлення їх результатів з погляду символічних структур.

В першому випадку, на передній план виходять найбільш результативні дослідження діячів Києво-Могилянської академії (Г. Козачинського, Г. Кониського, П Могили, Т. Прокоповича, Г. Сковороди, К. Транквіліона-Ставровецького, С. Яворського) з питань символічного значення засад християнської антропології, обґрунтування українськими літераторами та полемістами (І. Косинським, А. Радивиловським, К. Саковичем, Л. Барановичем, І. Вишенським, І. Гізелем, І. Галятовським) апостольської місії слова. Основою аналізу архетипів національної ментальності, наскрізних етноутворюючих структур сталі матеріали класиків української культури (Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки). Основою розкриття українського символізму як етнокультурного феномену постає філософсько-лінгвістична концепція О. О. Потебні. В сучасному контексті символічний лад української культури був науково обґрунтований Д. Чижевським з питань барокового світогляду, стилю українського філософствування, структур софійності та національної духовності як такої.

Суттєве значення для теми, що розглядається, мають дослідження української культури М. Ю. Брайчевського, Б. Грінченко, М. С. Грушевського, І. М. Дзюби, М. І. Костомарова, І. П. Крип’якевича, І. П. Лисяка-Рудницького, І. Мірчука, Д. С. Лихачова, Д. С. Наливайка, І. І. Огієнка, Н. Д. Полонської-Василенко, М. В. Поповича, Б. О. Рибакова, Є. О. Сверстюка, О. Субтельниго, М. Ф. Сумцова. Масштабними за значенням і результатами вивчення історії української філософії, є дослідження, які здійснили А. К. Бичко, Б. І Бичко, І. В. Бичко, В. С. Горський, С. Б. Кримський, В. С. Лісовий, В. Д. Литвинов, В. М. Нічик, І. В. Огородник, М. Ю. Русин.

Важливими є висновки досліджень, які сформульовані в працях по богослів’ю В. В. Зеньківського та в дослідженнях українських релігієзнавців А. М. Колодного, Л. О. Филипович, О. Н. Сагана, П. Л. Яроцького та інших.

Вагомий внесок в галузь українознавства був зроблений В. С. Крисаченком, О. С. Кирилюком, І. К. Мойсеєвим, В. О. Шевчуком.

Перспективними для реалізації досліджень з питань символічного ладу української культури були розробки теорії архетипів (історично вони сходять до праць Платона, Д. Бруно, А. Кеплера, Й. Гете, Т. Манна та інших).

Психологічне підгрунття теорії архетипів було розроблено К. Юнгом. Його результати в Україні були використані Н. В. Хамітовим. Важливими є теоретичні розробки сучасної концепції архетипів українського менталітету, що були здійснені С. Б. Кримським. Результативними в цьому відношенні були дослідження і Б. О. Парахонського і М. В. Поповича.

Передумовою для висвітлення теми що розглядається, стали дослідження з питань граматології Ж. Дерріди, з теорії археології знання М. Фуко. В дисертаційному дослідженні використані культурологічні праці С. С. Аверінцева, а також висвітлення питань софійності С. М. Булгаковим, М. О. Лоським, В. С. Соловйовим, Є. М. Трубецьким, П. О. Флоренським. Серед сучасних дослідників ми спирались на праці М. С. Кисельової, С. Б. Кримського, Н. М. Никитенко, Ю. В. Павленка, В. М. Топорова та інших. Роботи С. С. Аверінцева є істотно важливими для дослідження проблем софійності в їх українському контексті.

Слід також відзначити роботи І. В. Бичка, В. С. Горського Т. Закидальського, А. Г. Тихолаза з питань кордоцентризму.

При всій принциповій важливості вказаних праць та розробок, не можна не констатувати, що тема аналізу самого символічного ладу представлена в них фрагментарно. Інакше кажучи, теоретичне усвідомлення специфіки української культури та менталітету не піднімалось на рівень акцентування метамови символічних структур. Ця проблема залишається привабливим питанням подальшого дослідження, в якому дисертант зробив перші кроки.

Мета і завдання дисертації. Основна мета дисертаційного дослідження — виявити і осмислити символічні структури етнокультурного процесу в Україні. При виявленні основних архетипів української культури, з’ясувати їх природу і спосіб актуалізації в контексті сучасного життя в Україні.

Реалізація цієї мети передбачає розв’язання наступних завдань:

довести взаємозумовленість, взаємозв’язок і універсально-культурне значення символічних образів українського етносу, які лежать у підвалинах української культури і мають велике значення для майбутнього розвитку України.

дослідити коріння символізму в процесі християнізації Київської Русі, спираючись на символіку стародавнього храму та феномен святості, започаткований життям святих Києво-Печерської лаври.

розкрити цілісність концепту софійності, як в біблійному контексті (Старий і Новий Заповіт), так і відповідно провести аналіз цього архетипу в контексті культури Київської Русі.

виявити сутність українського символічного антропоцентризму, аналізуючи філософський зміст та проявлення в історії української культури кордоцентризму та персоналізму.

окреслити духовні обрії українського бароко, які визначали важливу роль ідейного фонду української культури.

з’ясувати сутність символізму на вирішальних етапах розвитку української культури: в творчості Г. Сковороди, в програмних настановах кирило-мефодіївців та лінгвістичній спадщині О. О. Потебні і його соратника Д. Овсянніко-Куліковського.

Об’єктом дослідження є символічне формування етнокультурного процесу в Україні.

Предметом дослідження є символічний лад етнокультурних структур формування української нації.

Теоретико-методологічні засади дослідження. В останні роки з’явилось багато публікацій, присвячених дослідженню української ментальності. Але в них основна увага була сконцентрована на дослідженнях української душі. Нерозробленість у світовій науці точних методів аналізу такого явища, як душа, призводило до засилля метафоричних образів і політичних засобів у вивченні української ментальності. Ми пропонуємо аналіз української ментальності засобами, що допускають фактичну перевірку емпіричними методами. Йдеться про те, що замість невиразних міркувань про романтизм, індивідуалізм, ліризм української душі (тобто про риси вдачі, притаманні більшості інших народів: полякам, грузинам, індійцям), потрібно досліджувати емпіричними методами наскрізність тих чи інших символічних структур культури. Саме вона і дозволяє розцінювати їх як архетипи чи інваріанти культурного розвитку.

Такий метод не є єдиним науковим засобом дослідження національних культур. Є багато інших, не менш раціональних, щодо науковості, методів вивчення національних феноменів типу соціально-психологічного аналізу, герменевтичного підходу, феноменології, порівняльно-історичних досліджень, усього арсеналу прикладних методик літературознавства, фольклористики, мовознавства, культурології взагалі. Перевагою аналізу наскрізних структур є їх здатність до висвітлення найдавніших та майбутніх часів культурно-історичного життя етносів.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в аналізі символічних структур етнокультурного процесу в Україні. В узагальненому вигляді результати дослідження знайшли своє творче відображення в висновках і положеннях, що містять елементи наукової новизни і виносяться на захист.

зв’ясовано, що розвиток української культури, як і усякого цивілізаційного явища, був підключений до джерел світової культури і пов’язувався з використанням та переробкою здобутків трипільської, а потім і індоєвропейських народів, скіфсько-сарматської культури, цінностей грецької та римської цивілізацій, культури Візантії та Близького Сходу, а також західнослов’янських та балканських культурних явищ. Але те, що творчо переробилось та включалось за змістом в розвиток української культури, перетворювалось за формою у певні символи. Тому українська культура відзначається либонь найширшим репертуаром символічних позначень.

затверджена ідея двоярусної реалізації символізму в українській культурі — коли згідно двохаспектного розуміння символу (як знака в функції образу та образу в функції знака) цей символізм набуває ейдичного (образного) та семіотичного (абстрактного) статусу. Відповідно, він не зводиться виключно до наочності міфологічно-фольклорного масштабу, а відноситься до найвищого рівня інтелектуальної творчості. Такий символізм виявляється на вищих щаблях культурного розвитку і свідчить про зрілість української культури.

показано, що символізм української культури історично конституюється в трансформаційних переходах від поганського символічного обряду до кирило-мефодієвської концепції “алфавіту світу” та софійного архетипу сприйняття буття як книги божих символів і далі — від сковородинівського подання цієї книги як “третього світу“ біблійних символів аж до потебніанського вчення про “слово” як модель буття, що морфологічно включає “матерію звуку,” смислове значення та образ смислу.

виявлене центральне місце у семіотиці української культури, яке належить символічному антропоцентризму, що є притаманним для всіх етапів духовного розвитку України і відзначається не тільки загально-цивілізаційним звеличенням людини, а й акцентуванням символічного боку людської присутності у світі. Він включає не тільки кордоцентризм, а й архетип слова, символіку культу землі, природи, як такої. Інакші кажучи, йдеться не просто про космогонічне, анатомічне чи енергетичне розуміння центральності людини та її атрибутів, а й про символи її прилучення до всього існуючого. Тим самим символічний антропоцентризм дозволяє, не входячи у суперечність з даними сучасного природознавства, відстоювати традиції антропоцентричної культури.

доведено, що характеристикам української культури суттєво відповідають софійність, кордоцентризм, розуміння природи (землі), як материнського початку буття, свобода як особиста гідність людини, образ шляху (дороги), як втілення долі. Опредмечування цих архетипів дозволяє тлумачити національні чинники не тільки в буденному бутті, але і в статусі символічного вираження національних цінностей.

розкрито, що символічний пафос українського менталітету дозволяє уникнути консервації національних цінностей, бо архетипи, завдяки своїй символічності, прокреслюють орієнтири розвитку. Адже символічні структури в різні епохи наповнюються новим змістом.

визначено особливе значення в розкритті символічності української культури концепції софійності, як вчення про єдність “творця, тварі та творіння”. Вона реалізована не тільки у філософському втіленні, але й через феномен ікони, феномен святості діячів-подвижників православ’я та лицарської доблесті захисників цивілізації.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів передусім визначається розширенням можливостей аналізу української ментальності. Результати дисертаційного дослідження можна використати для теоретичного усвідомлення специфіки української культури та менталітету. Воно може бути використане в перспективній розробці джерел національної духовності.

Положення, що відзначаються новизною, можуть успішно застосовуватись у навчальному процесі. Матеріали і теоретичні обґрунтування дисертаційного дослідження доцільно використовувати у викладанні нормативних курсів з філософії та історії філософії, культурології, в розробці спецкурсів з теорії та історії української культури.

Апробація результатів дослідження. Дисертаційне дослідження обговорювалося на засіданні семінару відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії імені Г. С. Сковороди Національної Академії Наук України, при викладанні лекційних курсів з філософії, історії філософії, етики, естетики, релігієзнавства, при підготовці студентських наукових робіт. Принципові ідеї, теоретичні положення дисертації були представлені на таких наукових конференціях та семінарах: доповідь на четвертій міжнародній конференції “Язык и культура” (Київ, 1995), виступ на Ш Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях (Харків, 1996), доповідь на семінарі Українського інституту Гарвардського університету ( Гарвард, 1996), доповідь на П’ятій міжнародній конференції “Язык и культура” (Київ, 1997), доповідь на міжнародній конференції “Україна пострадянська чи європейська?” (Київ, 1998), доповідь на Сьомій міжнародній конференції “Язык и культура” (Київ, 1998), виступ на V Всеукраїнській науковій конференції “Гоголівські читання” (Полтава, 1999), виступ на IV Міжнародному конгресі україністів, (Одеса, 1999), доповідь на могилянських читаннях “Гетьман І. Мазепа і Києво-Печерська Лавра” (Київ, 1999), доповідь на міжнародній конференції “На порозі тисячоліть: сучасні підходи до розвитку громад та регіонів”, (Ужгород, 2000), виступ на міжнародній конференції “Соціальні проблеми та соціальні трансформації нації в сучасній Україні” (Київ, 2000), виступ на науковій конференції Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2000), виступ на міжнародній конференції “Героїзм і подвижництво”. Творчість С. М. Булгакова в сучасному дискурсі” (Київ, 2001), доповідь на могилянських читаннях “Києво-Печерська лавра в контексті світової історії” (Київ, 2001), виступ на V Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002), виступ на міжнародній конференції “Русская классическая философия и современность” (Симферополь, 2002), виступ на Міжнародних києвознавчих читаннях ”Образ міста в контексті історії, філософії, культури” (Київ, 2004) доповідь на XIII Волошинських читаннях “М. Волошин и проблемы толерантності в современном мире” (Коктебіль, 2005), виступ на Міжнародному конгресі “Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі” (Київ, 2005), доповідь на науковій конференції “Шляхи та роздоріжжя сучасної цивілізації (людина-культура-постісторія)” (Київ, 2005), доповідь на всеукраїнській конференції “Проблема першооснов буття та її висвітлення у навчальних закладах” (Київ, 2005).

Результати дослідження відображені в науковій монографії “Символічний лад української культури”. — Київ, “Знання Україна”, 2002. (11, 11 авт. ар.), 20 наукових статтях у фахових виданнях з філософії та інших наукових публікаціях.

Структура та обсяг дисертації, мета і завдання визначили структуру дисертації, що складається зі вступу, трьох розділів, кожний з яких містить три підрозділи (всього дев’ять) висновків, і списку використаної літератури з 366 найменувань (на 34 сторінках). Обсяг дисертації — 371 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність, доцільність і новизна дисертаційної роботи, проаналізовано ступінь розробленості проблеми, сформульовано мету і завдання, визначено теоретико-методологічну основу, окреслено об’єкт і предмет дослідження, доведено теоретичне і практичне значення результатів дисертації, висвітлено її апробації та структуру, наведено публікації.

Перший розділ — “Символічні структури в етногенезі українців”, який складається із трьох підрозділів, присвячений аналізу різних символів в етногенезі українців, символіці в процесі прийняття християнства в Україні та аналізу концепту софійності. в культурі Київської Русі.

У підрозділі 1. 1. — “Символічний статус фольклорних образів українського етносу” зазначається, що пошук сучасною українською культурою власної автентичності, окреслює широке поле, яке охоплює проблеми, що фактично концентруються довкола питань збереження та розвитку національної самобутності. Одним із шляхів дослідження поставленої проблеми є аналіз статусу символічних образів українського етносу, які безумовно мають універсально-культурне значення і лежать у підвалинах української культури.

Спираючись на дослідження О. Афанасьєва, В. Іванова, М. Поповича, В. Топорова, Б. Рибакова та інших, проводиться аналіз цілої низки образів слов’янської міфології та фольклору, які мають символічний статус. Одним із таких образів є образ світу, який у слов’янській міфології будується на дуалізмі космосу і хаосу, і в основі творіння якого лежить агоністичний мотив в різних варіаціях. Важливим символом, який характеризує організацію староруського світу у просторі і часі, є символ Світового Дерева.

З символом Світового Дерева тісно пов’язаний образ Змія, який має універсально-культурну семантику. Він є представником і володарем підземного світу і, водночас, має вогненну природу, яка означає його належність до верхніх шарів світоустрою.

У цьому підрозділі зазначається, що у всьому слов’янському світі предметом культу були сонце, місяць і зірки. Досліджується і символіка зірок та місяця, в контексті різних фольклорних сюжетів, в українських колядках, загадках, тощо. Важливо підкреслити, що символіка зірок і зіркового неба має зв’язок з образами роду і Рожениці, які в слов’янській міфології були еквівалентні грецьким мойрам. Слов’янська міфологія і фольклор дають нам багато цікавого матеріалу про солярну символіку, підґрунтям аналізу якого є різні фольклорні сюжети та календарні свята (літні, осінні, зимові, весняні).

Семантичний аналіз давньоукраїнського довкілля виявляє велике значення образу хати. В цьому підрозділі, спираючись на праці І. Мойсеєва, розглядається символіка хати в зовнішньому плані (символіка стріхи, вікон, орнаменту на стінах), що доповнюється екстер’єрним рядом символів довкілля хати: джерело, кінь, собака, корова, земля, вода, садок тощо. Інтер’єрний ряд символів представлений центральним стовпом, столом, піччю. Розглядаючи символіку етнографічного вбрання українців, зазначається семантика взуття, сорочки, плахти, дідівського бриля.

У слов’янській міфології важливе місце займає мотив шляху, який має універсальний характер і поєднує просторові і часові аспекти народження світу. У казках та билинах міфологема долі має триєдиний шлях на придорожньому стовпі. Образ шляху і пов’язані з ним метафори становлять основу слов’янського поховального обряду. В міфологічних розповідях велике значення має образ роздоріжжя, на якому існує паралельний світ. Він одночасно тотожний і протилежний реальному.

Питання збереження та розвитку національної самобутності тісно пов’язане з генезою походження українського слова. В цьому підрозділі розглядається книжкова культура Київської Русі, яка базувалась на слов’янській абетці Кирила і Мефодія. Стародавня книжність в якості макротексту, з одного боку складається з творів православної візантійської літератури, а з другого — зі своїх оригінальних текстів. Аналізується фігура книжника, який благає просвітити Божою Благодаттю грішну людину. Образи працелюбної бджоли, яка годується словом Божім, пастуха, знаючого свою паству, будівника християнського життя — таким виступає образ книжника у “Слові” та “Повчаннях” Серапіона Володимирського.

У підрозділі 1. 2. — “Роль символізму в процесі християнізації Київської Русі” передусім аналізуються альтернативні християнству релігії (іслам, іудаїзм,), які претендували відбутися на теренах України. Прийняття християнства призвело до ідеологічного утвердження символічного світобачення в культурному житті Київської Русі. Символіка набуває автономно-культурного значення як особлива сфера осягнення абсолюту. В цьому сенсі аналіз підвалин культурного життя Київської Русі передбачає розкриття духовного світу символіки стародавнього християнського храму. Стародавній храм в Київській Русі постає образом світу. Цікаво, що в символіці архітектурних форм св. Софії переплітаються поняття Священного Граду (раю), Храму (сакральної споруди) і Церкви (громади вірних), що є відмінною рисою текстів Святого Писання. Таким чином робиться висновок, що символіка стародавнього храму відбила історіософічну тенденцію, яка ставила завдання усвідомлення глобального руху вселенської історії від створення світу до його кінця в контексті історії свого народу.

З прийняттям християнства в Київській Русі, виникає уявлення про святість. Як наголошує В. Топоров, в основі стародавньої свідомості знаходяться три тісно пов’язані між собою ідеї святості: 1) єдність у просторі і в сфері влади (наприклад, “Повість врем’янних літ”), 2) єдність в часі і в дусі, тобто ідея духовної спадщини (наприклад, “Слово про закон і благодать”), 3) святість як вищий моральний ідеал поведінки, життєва позиція. Цей останній тип святості, зрозумілий як орієнтація на інший світ цінностей, які не від світу цього. Саме вони є об’єктом дослідження цього підрозділу.

Дослідження першоджерел, наприклад Києво-Печерського Патерика, дозволяє встановити найбільш показові в теоретичному розумінні ракурси давньокиївського образу святості. В розробці свого зрозуміння святості духовна традиція Києво-Печерського Патерика виявляє свою самостійність та свої творчі можливості. Можна припустити, що вони становлять суттєві парадигми української культури в її подальшому розвитку.

Поняття святості, в зазначеному вищі першоджерелі, розробляється в аспекті просторової локалізації святого місця. Дослідження цього типу святості підводить нас до усвідомлення ролі засновників Києво-Печерської лаври як центра духовної просвіти, що привів до вибуху духовності і має велике значення для розвитку культури всієї Київської Русі. Дух святості, який панував в Києво-Печерському монастирі, мав Божественну природу.

Розглядаючи святість як норму і зразок моральної поведінки, пов’язану з життям святих, зображених в Києво-Печерському Патерику, передусім зазначається їх основна риса — працьовитість у Христі. Через неї святі прокладали собі шлях до врятування та вічного життя. Ця праця поєднувала духовне і світське, монастир і світ. Вона завжди виступала в конкретній відповідності поставленій меті. Працьовитість у Христі мала ще одну важливу рису — вона давала можливість людині вступити на шлях побудови свого духовного „я”.

Другим важливим аспектом дослідження святості являється аналіз феномену аскези в житті цих людей. Це пов’язано з певною моделлю життя, яка існувала в Києво-Печерській лаврі, тяжіла до самотності і концентрувалась на проблемах духовних. Молитва-оберіг та співи псалмів допомагали ченцям боротися з нечистою силою.

Однією з найважливіших рис моральної поведінки праведників Києво-Печерського монастиря є милосердя. Києво-Печерський Патерик наводить нам багато прикладів про милосердя святих, котрі перед обличчям горя, нещастя, страждань не можуть залишатися байдужими і зі сльозами співчуття завжди приходять по допомогу обездоленим.

Далі розглядається відношення між владою і преподобними отцями Києво-Печерської лаври. Очевидна повага і пошана влади до духовенства, яке виступало духовною і моральною основою влади, її порадником у всіх важливих політичних справах.

В ряду святих провідне місце займає Феодосій Печерський. Його духовний шлях допомагає нам зрозуміти особисту роль засновника-будівника цього центру. В даному підрозділі проводиться аналіз духовного шляху святого з точки зору часу і простору. На шляху духовних пошуків Феодосія є дві фігури, які суттєво впливають на нього — це його мати та преподобний Антоній. Таким чином, свята особа освячуючи місце і час, вміщує в собі святе діяння.

У підрозділі 1. 3. — “Проблема софійності в контексті культури Київської Русі” — розглядається один із провідних архетипів у вивченні української культури — архетип софійності. Проблема софійності має стародавнє коріння і завжди виступала об’єктом прискіпливого дослідження. В стародавній Греції була розроблена софійна концепція буття, яка виходила з подвійного уявлення про розум: як Логоса - інтелекту, і як Софії — мудрості самого прояву буття. В біблійній премудрості Божій концепція Софії виступає як єдність тварі, творця і творіння. Багато уваги дослідженню різних аспектів Софії приділили Г. Сковорода, О. Блок, В. Соловйов, П. Флоренський, С. Булгаков та інші. В останні роки з’явилась ціла низка праць, присвячених аналізу софійності. Аналізу семантичного змісту софійності присвятив свою працю В. Топоров. С. Аверінцев розглядає концепцію софійності в контексті Софії Київської як головного храму стародавнього Києва. С. Кримський в своїх працях розглядає софійність як архетип української культури. М. Кисельова проводить своє дослідження Софії в контексті аналізу книжності доби Київської Русі (висвітлення головних аспектів софійності у Святому Письмі, як головної книги християнства). Проблема цілісного аналізу архетипу софійності в контексті християнства, як і відповідно аналіз цього архетипу в контексті культури доби Київської Русі, залишається актуальною і сьогодні.

Звернення до Святого Письма дають нам багато важливих характеристик стосовно сутності Софії — премудрості Божої. У традиції Старого Заповіту поняття премудрості має особистісний характер: саморозкриття Бога в світі має прийняти обличчя “Я” Бога. Про це нам свідчить “Книга Приповістей Соломонових”, “Книга премудрості Соломона,” “Книга премудрості Ісуса, сина Сирахового” та інші. Вони змальовують нам образ “премудрості Божої”. В Новому Заповіті початком мудрості для християнина є не страх, а любов і віра. В цілому, в Старому і Новому Заповіті, премудрість Божа виступає основою єднання тварі, творця і творіння.

Історичним підгрунтям особливої ролі Софії в культурі Київської Русі, є слов’янська міфологія, в якій вона відображалася в культі Діви-Мокоші як покровительки і берегині як Києва, так і інших міст Київської Русі. З прийняттям християнства в Київській Русі втіленням Софії стає Богородиця. Це пояснюється і традицією особливої ролі жіночого початку в українській ментальності, яка йде від часів Київської Русі. Це пояснюється і православним зрозумінням жіночого опосередкованого відношення людини до Бога і якостями Богородиці, які втіленні в назвах різних ікон. Відомо, що ікона Богородиці стоїть на першому місці після ікони Христової. Це пояснюється цілою низкою обставин: по-перше, Богородиця в своїй особі зображує софійність всієї тварі, по-друге, Богородиця була першою в світі, кому було дано спостерігати втілену живу мудрість, яку Бог явив на землі, по-третє, образ Богородиці, пов’язаний з ідеєю апокатастасісу, як ідеєю милосердя і можливості кінцевого спокою для всіх.

Далі в цьому підрозділі, спираючись на положення С. Б. Кримського, підкреслюється особлива по своїй духовній інтенсивності роль Богородиці в Києві.

Другою особливою складовою частиною, яка розкриває сенс софійності, є ідея місцевого устрою і державності. З премудрістю священна держава Київської Русі рівна в славі столиці Константинополя з його головним храмом Софією. Київ, як столиця Русі, виступає не тільки як головний політичний і економічний центр, а як втілення софійності в матеріально-просторовому середовищі міста.

Центром втілення софійності в Києві є Софія Київська — святіший храм Київської Русі. Літургійна будова храму пов’язана з фігурою Богородиці Оранти, яка виступає як теургічна сила, що має знищити видимих і невидимих ворогів міста і стає воїном заступником.

Саме вчення про втілення слова у світ і створення іконного образу Софії і було відповіддю християнства на питання, що таке Софія, премудрість Божа. В стародавній Русі слово передусім називало явище, співвідносило його зі Святим Письмом. Саме тому воно стає знанням мудрості. Сутність питання про іконний образ Софії розглядається на аналізі трьох основних типів ікон Софії премудрості Божої: тип Янгола, тип Церкви, тип Богородиці, яким відповідає три ікони: Новгородська, Ярославська та Київська. Таким чином, дослідження концепта софійності приводить нас до висновку про багатоаспектність цієї проблеми в культурі Київської Русі.

У другому розділі “Архетипи української культури” мова йде про основні архетипи української культури: архетип етичної цінності вільної особистості, архетип слова, кордоцентризм та інші, а також аналізується символічний лад українського бароко.

У підрозділі 2. 1. — “Архетип етичної цінності вільної особистості” розкривається предметний смисл та світоглядно-теоретичне значення цього архетипу. Підкреслюється, що певні елементи усвідомлення цінності особи простежуються в головних юридичних документах України. “Правда Ярослава”, наприклад, встановлювала штраф за образу жінки і не застосовувала в правовому розумінні смертної кари чи тілесних покарань, як це було встановлено у візантійському праві. Цікавим у "Руській Правді" є положення, згідно з яким за вбивство жінки, як і за вбивство чоловіка встановлювали таку ж плату. Після смерті чоловіка вдова отримувала право бути главою сім’ї, і закон оберігав її від втручання і дітей, і родичів. Це свідчить про досить високе становище жінки у суспільстві.

Архетип етичної цінності вільної особистості пов‘язаний з цікавим феноменом в історії української культури, ім’я якому — лицарство. Що стосується самого поняття „лицар”, то в Київській Русі, ще до татарської навали використовували це слово. Про це можемо дізнатися зі “Слова” Данила Заточника. (“рытирь”).

Починаючи з XVI століття зв’язки з Заходом стають тіснішими, відбувається процес зміцнення лицарських традицій. Так, в Україні, саме в той час, лицарство, носіями якого є українські козаки, набуває свого поширення і розквіту. Як відомо, історія козаків пов’язана із Запорозькою Січчю. Низові козаки, які жили там, називали себе лицарями. Відомо, що коли вони віднесли Р. Зборовському гетьманську булаву, він назвав їх лицарями, і багато шляхетних панів туди їздили навчатися лицарській справі. Запорозька Січ висунула на перший план лицарський ідеал козацтва. Найвідоміші козацькі думи, які оспівують своїх лицарів: "Дума про Самуїла Кішку", "Буде слава славна", "По меж Рицарями".

Відповідної значущості в даному підрозділі набуває експлікація архетипу вільної особистості, яка систематизується в цілу концепцію паралелізму становлення демократії в Україні з умовами освоєння прерій при формуванні південно-американських штатів. У специфічних умовах кордонної цивілізації на Україні і США, демократія була можливою тільки на грунті розвитку вільної особистості, зрозумілому у якнайширшому сенсі.

Отже, звідси випливає висновок, про те що у розвитку демократії в Україні та США є певні історичні паралелі, пов’язані з потребою формування носіїв вільної індивідуальності (українських козаків та піонерів прерій в США), функціонуванням громад, як організаційної форми рівноправності та братства людей, демократичним устроєм великих міст, як центрів державотворення, визвольної боротьби з англійським королівським абсолютизмом. Вони стимулювали республіканські ідеї та ранню появу конституційних настанов. Наявність історичних осіб (Б. Хмельницький та Дж. Вашингтон), здатних репрезентувати імперативи волі у національному менталітеті, були також важливим фактором. Ці паралелі свідчать про ті потенційні можливості, які були втрачені Україною внаслідок її колонізації царизмом, але стали історичним джерелом демократичного розвитку української державності в контексті сучасної цивілізації

Архетип етичної цінності вільної особистості знаходить своє вираження в релігійній толерантності українського народу. В галицькому літописі XIII століття митрополит Кирило (русин з роду), заохочуючи короля Данила побачитись з угорським королем, намовляє його такими словами: “Поїдь до нього, адже він християнин”. Навіть в ХVІ--ХVІІ століттях, коли розгорілася релігійна боротьба на українських землях, проповідь ортодоксального виключення на українському грунті не осягнула того успіху, якого мала потім на московському грунті. На Україні прихильниками релігійної толерантності були відомі діячі, що займали високі державні посади. Це передусім єпископи та митрополити П. Могила, В. Ясинський, Й. Кроковський, Р. Заборовський.

В другій чверті — середині XIX століття зміст архетипу етичної цінності вільної особистості пов‘язаний передусім з початком розробки в Україні філософії української ідеї, як теоретичної самосвідомості українського національного відродження. Розробка філософії української національної свідомості започаткована членами Кирило-Мефодіївського товариства, які склали статут “Слов‘янського товариства св. Кирила і Мефодія”.

Надзвичайно важливий, властиво, вирішальний етап для зрозуміння національної ідеї в українській культурі пов’язаний з епохою національного відродження: кінець Х1Х — початок ХХ століття. І. Франко найбільш характерно для кінця ХІХ століття відобразив процеси “емансипації людської одиниці”. Він передбачав, що зміни, які мають стати на зламі століть, повинні бути глобальними, і що доля України цілком залежить від того наскільки вона буде готова до них. Він вважав, що вирішальну роль покликана відіграти інтелігенція. І. Франко, вихований “фаустівською культурою”, в своїх творах розглядає проблему взаємодії героя і маси в поемах “Святий Валентин”, “Цар і аскет”, “Смерть Каїна”, “Іван Вишенський”, ”Похорон“, “Мойсей”. Україні потрібен герой, який своєю пасіонарною жертвою повинен витворити з мас українську націю.

Проте демократичні настанови в українському менталітеті з багатьох історичних причин не одержали повного державного втілення. Вищим пунктом тут була Конституція Пилипа Орлика, яка включала елементи представницького права. З політичного боку ідеї демократії на Заході одержали більш широкого втілення ніж на Україні часів гетьманства. Але в духовному плані Україна дає блискучий зразок етичної розробки ідеалу вільної особистості.

У підрозділі 2. 2. — “Символічний антропоцентризм” розглядається архетип серця і архетип слова. Кордоцентричний погляд на свiт формується вже на ранніх етапах розвитку українського суспільства i в культурних пам’ятках доби Київської Русi становить одну з провідних ліній вітчизняного філософствування. У помонгольську добу екзистенцiально-кордоцентрична традиція в Українi продовжується. Основні філософські орієнтації цього періоду (XIV-XVI ст.) формуються в контексті агіографічної (“житiйної”) літератури, i головним чином ареопагiтизму (творiв Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта в так званому “Корпусi Ареопагiтики”). Цей напрямок був творчим закладенням відповідних течій візантійського пізнього неоплатонiзму, що спричинив важливий вплив і на українську філософську культуру.

“Фiлософiя серця” визначається передусiм її генетичним зв'язком з українською нацiонально-культурною традицiєю. В українській культурі, при збереженні і навіть розвитку біблійного розуміння концепції серця, виникає особливий філософський напрям (кордоцентризм), який пов’язує ідею серця зі вченням про центральне положення людини у всесвіті. Це вчення, виникаючи спочатку в Київській Русі під час засвоєння християнської патристики, пов’язується з міфологічною свідомістю українського народного світогляду і, проходячи крізь усі етапи розвитку української духовності, набуває в ХVІІ--ХVІІІ століттях вигляду символічного антропоцентризму.

Український символічний антропоцентризм не був простою реставрацією символічного ладу народного світогляду та пов’язаного з ним міфологічного освоєння світу, а розвивався як альтернатива коперніанству. Інакше