КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

КОЛОМИЙЦЕВА Вікторія Віталіївна

УДК 811. 161.2:81’367.33

Варіантна структура локативних синтаксем

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ 2007

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі сучасної української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник – кандидат філологічних наук,

професор Чумак Володимир Васильович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри сучасної української мови

Офіційні опоненти : доктор філологічних наук,

професор Гуйванюк Ніна Василівна,

Чернівецький національний

університет імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри сучасної української мови;

кандидат філологічних наук,

доцент Леута Олександр Іванович,

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова, м. Київ,

доцент кафедри української мови.

Провідна установа – Рівненський державний гуманітарний університет, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Рівне

Захист відбудеться „_23__” лютого 2007 року о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. . . Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, к. 63).

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к.12).

Автореферат розіслано „ _22__” січня 2007 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Л.П. Гнатюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

В історії досліджень синтаксису східнослов’янських мов тривалий час домінував одновимірний підхід, який передбачав вивчення формальних ознак речення, зокрема компонентів його формально-граматичної структури – членів речення – та видів підрядного зв’язку у словосполученнях (узгодження, керування, прилягання тощо). Проте орієнтація лише на формальні ознаки не дозволяла ґрунтовно дослідити окремі елементи речення (зокрема вставні слова, вокативні конструкції, вигуки, службові слова), що не піддаються виразній інтерпретації без урахування особливостей їхньої семантики. Абсолютизація теоретичних настанов традиційного вчення про члени речення увиразнила неузгодження, а то й зовнішній „конфлікт” між формально-граматичною позицією, комунікативним завданням та семантичними ознаками синтаксичної одиниці, а відтак і її статусом.

Дослідження вчених Празької лінгвістичної школи (К. Гаузенблас, Ф. Данеш, В. Матезіус), російських учених (Н.Д. Арутюнова, А.В. Бондарко, Г.О. Золотова, Т.П. Ломтєв, А.М. Мухін), вітчизняних учених (І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, Н.В. Гуйванюк, Н.Л. Іваницька, Л.О. Кадомцева, О.С. Мельничук, В.М. Русанівський та ін.) виявили специфіку одних і тих самих елементів слов’янського речення на різних рівнях наукового аналізу (формально-граматичному, семантико-синтаксичному, логіко-семантичному, комунікативному).

Необхідність багатоаспектного аналізу речення як синтаксичної одиниці увиразнила пріоритет синтаксичних відношень над граматичними зв’язками, які є засобом втілення перших, актуалізувала поняття пропозиції як смислового образу ситуації, дозволила сформулювати поняття семантичної структури речення.

Лінгвістичні процеси кінця ХХ – початку ХХІ століття можна характеризувати як семантичний „зсув”, при якому синтаксична семантика набуває значення важливої домінанти на граматичному рівні мови, оскільки є спроможною багато що пояснити як у статусі компонентів речення, так і в природі самих когнітивних процесів, їхній генезі, особливостях зміни соціокультурного стану суспільства в його безпосередніх взаємозв’язках із мовою.

Використання логіко-семантичного аналізу речення зумовило суттєві зміни у спрямованості лінгвістичної думки, яка звернулася до універсального. У синтаксисі почали розрізняти рівень абстрактного представлення структури речення і рівень його мовної реалізації (глибинна й поверхнева структури).

Із семантичного погляду структура речення характеризується особливими семантико-синтаксичними ознаками – диференційними семантико-синтаксичними відношеннями й виділюваними на їхній основі синтаксемами, що відбивають специфіку поєднання змісту й форми компонентів речення – синтаксичних слів – у конкретній мові. Семантико-синтаксичні відношення у найзагальнішому плані поділяються на два найбільш абстраговані типи: предикатні й субстанціальні, де перші власне називають відношення, центральним виразником яких є предикат, а другі – учасників таких відношень.

Дуже важливою одиницею семантико-синтаксичної структури речення є локативні синтаксеми, семантичну й морфологічну своєрідність яких пов’язують із локативними прислівниками та численною групою локативних прийменників. В українському мовознавстві локативні синтаксеми залежно від морфологічних засобів вираження (прислівникові чи прийменниково-іменникові) кваліфікуються то як предикатні адвербіальні, тобто такі, що стосуються ознаки обставинного характеру, то як субстанціальні – компоненти із значенням предмета (І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, А.П. Загнітко та ін.).

У системі локативних одиниць української мови проблемними залишаються питання семантико-синтаксичного статусу просторових прийменників, що виступають необхідним компонентом більшості локативних синтаксем.

Дослідження вітчизняних учених, які стосуються специфіки локативних синтаксем, їхнього функціонування в українській мові, О.В. Виноградової, З.І. Іваненко, Т.І. Сердюкової, М.І. Степаненка, М.І. Фурдуй та інших все ж не дають вичерпної відповіді на важливі питання системності локативних синтаксем, визначення їхнього статусу, семантичних і структурних особливостей, встановлення класифікаційних ознак, варіативності, що й зумовлює актуальність цієї роботи.

Характеристика співвідношень формально-граматичної та семантичної структур синтаксичних одиниць дозволяє здійснити докладне вивчення, чітку й послідовну стратифікацію локативних синтаксем в українській мові, що актуалізує спосіб структурно-семантичного маркування варіантів локативних одиниць, застосований у роботі, і створює перспективи для подальших наукових досліджень.

Об’єктом дослідження є локативні синтаксеми в сучасній українській мові, їхні параметри у співвідношенні семантичних та формально-граматичних ознак, особливості функціонування.

Предмет дослідження варіантна структура локативних синтаксем української мови.

Зв’язок праці з науковими програмами, планами, темами. Дисертація концептуально й методично пов’язана з науковою темою кафедри сучасної української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Актуальні проблеми філології” (02БФ044-01).

Тему дисертації затверджено Науковою координаційною радою „Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (протокол № 2 від 08.04.1999 року).

Мета дисертаційної праці – провести комплексний аналіз локативних синтаксем української мови, визначивши типи їхньої варіантної структури та специфіку взаємодії семантичних і структурних ознак.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

встановити ознаки локативності як семантико-синтаксичної та когнітивної категорії;

визначити місце локативної синтаксеми в системі семантико-синтаксичних одиниць української мови;

обґрунтувати лексико-граматичний статус прислівників та прийменників як носіїв просторового значення;

виявити специфіку фразеотворчих та дериваційних процесів у системі локативних одиниць;

структурувати типи варіантів локативних синтаксем, встановивши ядерні й периферійні засоби і способи вираження локативного значення;

визначити систему семантичних та комбінаторних варіантів локативних синтаксем, спираючись на категорійне поняття простору;

встановити специфіку морфологічних та позиційних варіантів локативних синтаксем, виявивши основні моделі та способи реалізації просторових семантико-синтаксичних відношень у сучасній українській мові.

Матеріалом дослідження є власна картотека локативних комплексів, що нараховує понад 5400 одиниць, дібраних методом суцільної вибірки з поетичних та прозових текстів класичної української літератури ХІХ століття (І. Нечуй-Левицький, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка) та літератури ХХ століття (В. Підмогильний, М. Куліш, В. Сосюра, О. Гончар, В. Симоненко, І. Драч, Л. Костенко, Ю. Андрухович, В. Шкляр). До реєстру художніх текстів, на основі яких укладалася картотека, залучалися різножанрові твори, враховувалася також паритетність ліричних та епічних форм. Джерелами фактичного матеріалу слугували також Словник української мови в 11 томах (К., 1970-1980 рр.) та Фразеологічний словник української мови у двох книгах (К., 1999р.).

Методи дослідження. Базовим є функціональний метод, на підставі якого і встановлюються одиниці семантико-синтаксичного рівня – синтаксеми. Водночас завдання, поставлені в роботі, зумовили активне застосування описового методу аналізу локативних одиниць та комплексної методики, що включає компонентний, зіставний і контекстуально-семантичний аналіз, класифікацію та систематизацію матеріалу. Методологічно важливим був також статистичний аспект і метод кількісних підрахунків, що дозволив проаналізувати одиниці з урахуванням частоти вживання.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві здійснюється спроба системної репрезентації та комплексного аналізу варіантної структури локативних одиниць, на підставі яких локативна синтаксема кваліфікується як предикатна одиниця семантико-синтаксичного ярусу мови. Дослідження локативної синтаксеми у зв’язку з філософською категорією простору дозволяє уточнити її роль у предикативній площині семантико-синтаксичної структури речення. Уперше семантичні варіанти локативних синтаксем встановлювалися на основі власне поняття простору – тривимірності (об’ємності), двовимірності чи одновимірності просторової ознаки. На підставі проаналізованого й узагальненого матеріалу системи варіантів локативних синтаксем, лексичних явищ багатозначності, синонімії, антонімії, специфіки фразеотворчих і дериваційних процесів зроблено висновок про функціонування локативних прийменників як цілісної лексико-граматичної системи, здатної організовувати локативну синтаксему.

Теоретичне значення дослідження полягає у поглибленні наукового опису синтаксеми як одиниці семантико-синтаксичного рівня, стратифікації локативних одиниць та структуруванні типів варіантів локативних синтаксем. У роботі обґрунтовується статус просторових прийменників як релятивних слів із виразною лексичною семантикою локативності, яка й дозволяє їм формувати семантико-синтаксичні одиниці об’єктної, рідше суб’єктної просторової орієнтації, і бути найчастотнішим засобом втілення просторової характеристики об’єктів. Виділені структурно-семантичні типи прийменниково-іменникових одиниць засвідчують валентнісну пов’язаність компонентів локативного комплексу й функціонування локативних прийменників як лексико-граматичного класу слів, не підпорядкованого граматичній категорії відмінка.

Практичне значення дослідження. Положення, обґрунтовані в дисертаційному дослідженні, та висновки, зроблені на їх основі, можуть бути використані з науково-дослідницькою метою для подальших теоретичних розробок у царині семантичного та формально-граматичного синтаксису. Результати роботи можуть упроваджуватися в навчальному процесі – при написанні відповідних розділів підручників, навчальних посібників, при викладанні нормативного курсу синтаксису сучасної української літературної мови, при підготовці спецкурсів та спецсемінарів із синтаксису та стилістики, у наукових дослідженнях та навчальній роботі студентів.

Враховуючи представлену специфіку семантики локативних прийменників, та особливості прийменникового керування в українській мові, результати дослідження можуть використовуватися і при викладанні синтаксису іноземним студентам.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження було обговорено на засіданнях кафедри сучасної української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження висвітлено на Міжнародній науковій конференції ЮНЕСКО „LINGUAPAX-VІІІ” (наукова секція „Мови і світ: соціокультурні аспекти розвитку, взаємодії й контактування у лінгвальному просторі”) (Київ, 2000), Міжнародній науковій конференції на честь 80-річчя проф. Й.О. Дзендзелівського (Ужгород, 2001), на ХІ та ХІІ Міжнародних наукових конференціях „Мова і культура” імені проф. Сергія Бураго (Київ, 2002, 2003), Міжнародній лінгвістичній конференції на честь 80-річного ювілею проф. І.К. Кучеренка і проф.. Н.І. Тоцької (Київ, 2003), Міжнародній науковій конференції „Мова як світ світів. Граматика і поетика української мови” (Київ, 2006).

Публікації. Із теми дисертації опубліковано п’ять одноосібних наукових статей у виданнях, затверджених ВАК України як фахові.

Структура дисертаційної праці. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (234 позиції), списку джерел та 4-х додатків. Загальний обсяг праці – 207 сторінок.

Основний зміст дисертації

У „Вступі” висвітлено проблематику дослідження і напрямок лінгвістичного аналізу, обґрунтовано актуальність та наукову новизну теми дисертації, сформульовано мету й конкретні завдання дослідження, а також теоретичне і практичне значення дисертаційної роботи. Визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, наведено дані про апробацію результатів роботи та публікації з теми.

Перший розділ Теоретичні засади вивчення локативних синтаксем в українському та зарубіжному мовознавстві” присвячено аналізу семантико-синтаксичних досліджень найвідоміших зарубіжних та українських граматистів Дж. Лакоффа, Л. Теньєра, Ч. Філлмора, Н.Д. Арутюнової, І.Р. Вихованця, К.Г. Городенської, Н.В. Гуйванюк, А.П. Загнітка, Г.О. Золотової, Л.О. Кадомцевої, І.К. Кучеренка, Т.П.Ломтєва, М.В. Мірченка, А.М. Мухіна, М.І. Степаненка та інших.

З’ясовується зміст категорійного поняття просторовості, що як одна з первинних загальнолюдських інтуїцій є чи не найголовнішим засобом сприйняття, емпіричного осмислення навколишнього життєвого світу людини, реалізації її когнітивних потреб і прагматичних настанов через мовно-просторове відтворення й моделювання світу. Наголошується на семантичній природі лінгвістичної категорії локативності, що підтверджує самий статус мовних одиниць, в яких вона реалізується (1.1.).

Локативність визначається як семантична й когнітивна категорія у лінгвістиці, яка, охоплюючи весь спектр просторових ознак та характеристик субстанції і становлячи об’єктивну ознаку предметів і явищ дійсності, реалізується в сучасній українській мові за допомогою певної кількості моделей і виявляє себе на різних мовних рівнях, для яких релевантною є семантика.

Категорійні ознаки локативності зумовлюють і наукові засади її вивчення, зорієнтовані не на формальну організацію речення, а на структуру події, ситуацію як денотат речення (1.2.). У цьому розділі досліджується історія вивчення синтаксеми як одиниці семантико-синтаксичного рівня (Й.Ф. Андерш, Н.Д. Арутюнова, І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, Г.О. Золотова, Т.П. Ломтєв, М.В.Мірченко, А.М. Мухін, В.М. Русанівський та ін.), коригується її визначення з урахуванням нових поглядів на проблему. Підкреслюється доцільність багатоаспектного аналізу речення як центральної одиниці синтаксису та його компонентів (синтаксичних слів).

Такий підхід дозволяє з’ясувати універсально-логічну модель речення (власне-семантичну структуру), особливості його семантико-синтаксичної реалізації в конкретній мові (семантико-синтаксичний рівень), прагматичні особливості (комунікативний рівень) і зіставити з формально-граматичними засобами втілення численних синтаксичних відношень, у тім числі – просторових (1.3.).

Оскільки референтами речень як повних знаків, через які здійснюється комунікація, на відміну від слів, виступають не окремі об’єкти, а цілісні ситуації, то конституентами пропозиції як смислового образу конкретної ситуації дійсності постають не власне граматичні форми, а семантико-синтаксичні одиниці. Синтаксема – це абстрактна мінімальна одиниця, що таксономічно виражається словом чи сполукою слів, зміст якої становлять семантико-синтаксичні ознаки, що відбивають модус відношень між речами в позамовній реальній дійсності й самих учасників цих відношень.

Центральними засобами вираження локативного значення в українській мові є просторові прислівники та прийменниково-іменникові конструкції. Специфіка функціонально-семантичної парадигми в синтаксисі дозволяє кваліфікувати локативні прийменники як основні носії локативного значення, лексико-семантичний потенціал яких виявляє себе саме на семантико-синтаксичному рівні.

Авторська дефініція лінгвістичної категорії „локативна синтаксема”, її первинні і вторинні семантичні характеристики подаються з опертям на поняття простору (І.К. Кучеренко), а не функцій чи відношень взагалі.

Локативна синтаксема кваліфікується як мінімальна одиниця семантико-синтаксичного рівня, що визначає просторові характеристики дії, процесу, явища за допомогою прислівників на рівні тривимірної (об’ємної) просторовості, а за допомогою прийменниково-іменникових конструкцій диференціює локативні характеристики в межах тривимірності (об’ємності), двовимірності (площинності) чи одновимірності (лінійності, точковості).

Долається колізія у різночитанні локативної синтаксеми, пов’язана із засобами її вираження – на підставі функціональних та граматичних ознак локативна синтаксема, виражена і прислівником, і прийменниково-іменниковою конструкцією, визначається як предикатна (1.4.).

Компоненти-синтаксеми передбачають їх зіставлення в парадигматичному плані, а в контексті функціонування мови це означає вибір найдоцільнішого варіанта з варіаційного ряду і створення мовцем на синтагматичному рівні ланцюжка мовних одиниць, що найадекватніше відбиває картину реальної дійсності. Наявність системи варіантів локативних синтаксем – це реалізація варіантності як мовної універсалії, що полягає в синтаксичній сталості інваріанта та можливості виразити одну й ту ж лінгвістичну категорію, зокрема, семантико-синтаксичну категорію локативності, різноманітними мовними одиницями та структурами.

У другому розділі Засоби і способи реалізації категорійних ознак просторовості в семантико-синтаксичній структурі речення” аналізуються граматичні форми, в яких втілюється локативне значення, встановлюються семантичні різновиди (способи) локативності. Якщо простір – це всеосяжна форма буття світу, власне світ у співвідношенні безкінечної кількості матеріальних (і не лише) утворень, то кваліфікація якогось просторового сегмента із часово-просторового континууму передбачає наявність точки опертя, орієнтира, який і розрізняє засоби реалізації просторовості.

Просторові прислівники визначаються як морфологізований варіант локативної синтаксеми, спосіб називання просторової ознаки яких передбачає за просторовий орієнтир самого мовця, що вказує на симетричну локалізацію (суб’єктна просторова орієнтація). Підкреслюється антропоцентричний характер прислівникової форми локативності (2.1.).

Способи реалізації просторовості в мові пов’язані із координатними величинами, які задають і актуалізують такі просторові поняття, як об’єм (в хаті), площину (на столі), лінійний вектор (по стежці) або точку (при вході), в яких увиразнено постає матеріально-просторова картина світу. Ці нюанси локативної характеристики здатні втілювати прийменниково-іменникові конструкції.

Оскільки в науковій літературі система прийменниково-іменникового синтаксису української мови розглядається переважно з позицій функціональної допоміжності (вторинності) прийменника, який нібито покликаний лише уточнювати значення іменника, у праці докладно проаналізовано природу лексичного та граматичного значень у локативних прийменниках, зіставляються три найбільш поширені погляди в українській та зарубіжній лінгвістиці на прийменник у системі частин мови, визначається статус локативних прийменників у складі прийменниково-іменникових конструкцій. Семантичні полюси прийменників не є системою граматичних опозицій, це реалізація відношень багатозначності, синонімії, антонімії, наприклад: до школи – до мети – до загину, через дорогу – через хворобу, біля воріт – коло воріт – недалеко від воріт, від основ – до основ (2.2.).

Просторові відношення між об’єктами дійсності є предметом номінації локативних прийменників як лексико-граматичного класу слів (В.В. Жайворонок). Речам властива відносна самостійність, але річ як окреме визначається саме в різних відношеннях до решти світу, усякий факт дійсності, відтак і мовленнєвий факт, – це вияв речі якраз у її властивостях і відношеннях, що постають таким само реальним фактом дійсності, як і речі. Не враховуючи відношень речей, неможливо вирішити проблему істини. Просторові прийменники як засоби позначення відповідних відношень слід розглядати в лексичній площині (2.3.).

Семантична будова всякого слова має дві сторони: по-перше, це функція представлення, його предметно-поняттєва віднесеність, а по-друге, це та система зв’язків з іншими словами та узагальнень, що стоїть за словом і яку називають широко „значенням” слова взагалі. Фактично кожне слово не тільки вказує на певний предмет, явище або виражає зв’язки чи відношення, а ще й має відповідні семантико-синтаксичні валентності, воно передбачає різні зв’язки з іншими словами. Докладний аналіз структурно-семантичних типів прийменниково-іменникових локативних одиниць дозволяє зробити висновок про прийменникове керування та функціонування локативних прийменників як цілісної лексико-граматичної системи, здатної організовувати локативну синтаксему (2.4.).

Зіставлення прийменникової та іменникової систем у локативному позначенні в динаміці їхніх відношень показує тенденцію до поступової граматикалізації відмінка в діахронічному аспекті аж до цілковитої його втрати в деяких мовах (наприклад, англійській), а з іншого боку, дедалі більшу диференціацію просторових характеристик об’єктів, здійснювану за допомогою локативних прийменників, що можна визначити як прояв явища структурно-акумулятивної міжкатегорійної взаємодії (А.П. Загнітко) (2.5.).

Система варіантів локативних синтаксем встановлюється на основі змістової характеристики одиниць (категорійно-семантичне значення), їхньої форми (відповідні морфологічні форми, структурні особливості) і здатності синтаксично реалізуватися у певних позиціях, що випливає з першого та другого (І.Р. Вихованець, Г.О. Золотова).

У третьому розділі „Семантичні та комбінаторні варіанти локативних синтаксем” розглядаються типи варіантів, що спираються на індивідуальне значення носіїв певної функції і кваліфікуються як визначальні у системі варіантів локативних синтаксем. Зіставний аналіз локативних прислівників і аналітичних прислівників (прийменник + іменник) показує, що вони не становлять кореферентних пар (Н.В. Гуйванюк), не є семантичними відповідниками один одного тому, що так званим неграматичним прислівникам властивий окремий спосіб локалізаційної номінації (несиметричний або об’єктний) (3.1.1.), а просторова оцінка об’єкта, названа ними, є виразною і диференційовано представлена трьома локалізаційними типами синтаксем. Уся система семантичних опозицій у прийменниково-іменникових локативних синтаксемах організовується значною мірою завдяки значенню локативних прийменників, що свідчить про їхню лексичну спроможність і потужність.

Характеристика семантичних варіантів локативних синтаксем як центральних у варіантній структурі локативів спирається на поняття простору, що є тривимірним (об’ємним), хоча залежно від потреб, вимог комунікації й особливостей реальної дійсності різні вербальні форми можуть актуалізувати не всю глибину просторового виміру. Такий своєрідний просторовий мейозис дозволяє поряд із об’ємом акцентувати певний бік просторової ознаки – площину, точку. Локалізаційні типи прийменниково-іменникових синтаксем пов’язуються з питомою ознакою просторовості – модусом просторового виміру: об’ємним, площинним (поверхневим) чи точковим (лінійним), наприклад: вийди з води (В. Симоненко), майстрував на подвір’ї (В. Сосюра), сиділи попід стіною (І. Нечуй-Левицький) ( 3.1.2.).

Окремо досліджується структурно-семантична взаємодія іменника та прийменника в локативній синтаксемі, пов’язана з явищем адвербіалізації іменникових та прийменниково-іменникових форм. Більшість адвербіативів утворилася аналітичним способом: прийменниково-іменникова сполука набуває функціональних ознак синтаксичного прислівника (синтаксичний ступінь адвербіалізації), а далі долає й другий – морфологічний ступінь адвербіалізації. Морфологічні адвербіативи кількісно домінують, причому в них виступають первинні просторові прийменники, а іменниковий етимон здебільшого має антропоморфний характер, наприклад: зсередини, нагору, довкола, вниз, праворуч, поруч, ззаду, вслід) (3.1.3.). Вони ж семантично маркують новоутворені фразеологічні одиниці, що являють собою предикатні синтаксеми, в яких активно виступають іменники, що належать до семантичного поля „назви частин тіла” та абстрактні іменники, наприклад: під носом, за плечима, в серці, під пахвою, за межею, під вартою.

Локативні прийменники виявляють надзвичайну продуктивність: вони частотні, легко відтворюються й усталюються, виразно окреслюють ситуацію, самі можуть набувати метафоричного або метонімічного значення, зокрема у складі фразеологічних єдностей, які кількісно домінують, наприклад: на голові, в очі, на душі, йти в землю, брати до серця, в долю заглядати, прийти у світ, стояти на порозі, вийти в люди, сісти в крісло, лізти в душу, здати в архів, забитися у куток, потрапити на зуби, пливти за водою, сидіти на шиї, потрапити в руки, сісти в калюжу, не йти з голови, злетіти з губ(ів), вийти з берегів (3.1.4.).

Аналіз комбінаторних варіантів локативних синтаксем підтверджує доцільність об’ємно-площинно-точкової семантичної класифікації локативних одиниць. Найпродуктивнішими в цьому плані є прийменник об’ємної локалізації в(у) та прийменник площинної локалізації на. Прийменник в(у) вступає в опозицію об’ємна / площинна локалізація зі своїм протичленом – прийменником на у складі морфологічних варіантів локативних синтаксем із знахідним та місцевим відмінками іменника, наприклад: у двір – на двір, в ґанок – на ґанок, у дверях – на дверях, у веранді – на веранді, в городі – на городі. Комбінаторні варіанти із прийменником об’ємної локалізації ву) кількісно переважають і можуть виступати засобом створення своєрідних просторових концептів, наприклад: в душі, у серці, у клуні, в пасіці, в околицях, в березі, у світі. Основне значення прийменника до – це рух у напрямку до крайньої (найближчої) точки предмета-орієнтира, проте він може надавати локативній синтаксемі значення руху всередину об’єму, вступаючи в синонімічні відношення зокрема із прийменником в(у) і формуючи численні комбінаторні варіанти: у хату – до хати, в душу – до душі, в суд – до суду, у двері – до дверей (3.2.).

Комбінаторні варіанти, викликані взаємозумовленим розташуванням одиниць, можуть спричиняти явище субституції (заміщення), наприклад, конструкція із прийменником об’ємної локалізації в Україні заступає вже архаїчний варіант на Україні. Це підтверджує той факт, що мовні засоби на означення просторових характеристик субстанції й далі диференціюються (3.2.1.).

У четвертому розділі „Морфологічні та позиційні варіанти локативних синтаксем” подано морфологічну характеристику локативних синтаксем та здійснено семантико-синтаксичну проекцію локативних синтаксем у формально-граматичну площину речення.

Морфологічні варіанти диференційовано виявляють себе у прийменниково-іменникових локативних конструкціях. Саме функціонування морфологічних варіантів локативних синтаксем дозволяє встановити диференційні особливості втілення локативного значення в художньому тексті. Аналіз морфологічних різновидів показує, що центр формують моделі локативний прийменник + місцевий відмінок іменника, локативний прийменник + знахідний відмінок іменника та локативний прийменник + родовий відмінок іменника, які дають кількість реалізацій на кілька порядків вищу за решту варіантів.

Функціонування найбільш продуктивних морфологічних моделей локативних синтаксем дає підстави стверджувати, що такі важливі мовні чинники, як частотність та інформативність виявляються обернено пропорційно: що частотніша форма, то менша семантико-інформаційна диференціація їй властива, і навпаки. Так, модель локативний прийменник + місцевий відмінок іменника, як найбільш спеціалізований засіб передачі локативного значення, є найчисленнішою локативною синтаксемою (за нашими підрахунками, 41 % від усіх зафіксованих прийменниково-іменникових локативних одиниць). У той же час ця модель характеризується обмеженістю семантичних ролей порівняно з рештою морфологічних моделей: тут виступає лише 5 прийменників: щось вевкає в болоті (Л. Костенко), світла на току повінь (О. Гончар), гонить гуси по стежині (В. Симоненко), Дух святий при нас та при нашій оселі (І. Нечуй-Левицький). Вживання п’ятого прийменника ооб) у локативному значенні є архаїчним, і в досліджуваних текстах така конструкція не трапилася.

Другим за частотністю є морфологічний варіант із знахідним відмінком – він реалізується майже у 27усіх зафіксованих конструкцій. Як один із центральних відмінків, що становить домінанту в об’єктній парадигмі відмінків, у синтагматичному плані він поєднується тільки з дієсловами, а семантико-синтаксична площина увиразнено репрезентує знахідний субстантива як субстанціальну синтаксему. Проте у сполуках із локативними прийменниками ця синтаксема набуває адвербіального значення: в Стамбул приїхав (В. Симоненко), на схил виходжу (Л. Костенко), спускається над луки (І. Нечуй-Левицький), потрапили між шпали (В. Сосюра), проліз через вікно (В. Шкляр).

Наступним за параметрами частоти вживання є варіант із родовим відмінком іменника, який становить 23 % зафіксованих прийменниково-іменникових локативних одиниць. Саме цей варіант виявляється найкреативнішим з-поміж усіх морфологічних варіантів, адже йому властива найбільша диференціація значень, кількість опозицій та виразний зміст протичленів. Він демонструє найвищу продуктивність і у творенні нових прийменників аналітичної форми: біжу навпростець до Радивонівки (В. Сосюра), ліворуч від моста (Ю. Андрухович), ближче до ферм (О. Гончар), стоїть на відстані від берега (О. Гончар), в далечині від світу (В. Підмогильний), в радіусі шести кроків (Ю. Андрухович), стали по обидва боки зали (І. Нечуй-Левицький), поширювалось в глиб міста (В. Підмогильний) Треба відзначити, що морфологічний варіант до + родовий відмінок витісняє в(у) + знахідний відмінок та на + знахідний відмінок і перетворюється на своєрідний синтаксичний штамп, функціонуючи не лише в загальнонапрямковому, досяжному значенні, а й у не зовсім властивому йому значенні спрямованості руху всередину об’єму та опанування площинної поверхні: ввійшов до саду (Ю. Андрухович), зайшло до вагона (В. Сосюра), вийшов до світлиці (І. Нечуй-Левицький), візьміть до раю (В. Симоненко), завдав до льоху (Л. Костенко), потрапив до Запорозької Січі (В. Сосюра).

Орудний відмінок іменника є однією з периферійних грамем морфолого-синтаксичної категорії відмінка і так само становить периферію в системі морфологічних варіантів прийменниково-іменникових локативних синтаксем. Якщо на морфологічному рівні ми констатуємо узагальнену інструментальну семантику орудного відмінка, то на семантико-синтаксичному рівні, де центром стає суб’єктно-предикатна рамка, орудний із локативним прийменником у системі морфологічних варіантів формує локативну синтаксему і становить своєрідний просторовий результатив, на відміну від конструкції із родовим, наприклад: Та ми... крушили їх, знімали з коней списами і прогинали келепом щити – Душа пройшла над прірвою зневір – ...якби хоч трохи глузду під чуби... (Л. Костенко).

Серед позиційних варіантів було виділено локативну синтаксему в позиції придієслівного другорядного члена речення: Хлопці аж посхоплювались у кузові (О. Гончар)(4.2.2), детермінантного другорядного члена речення: Чиї могили стогнуть серед поля, Забрівши здичавіло у село (В.Симоненко)(4.2.3), приіменного другорядного члена речення: Шумливий ліс п’яно хитається на тім березі срібної дороги в Дін (В.Сосюра)(4.2.4). Конгруентність між семантико-синтаксичною та формально-граматичною кваліфікацією локативного комплексу визначає найбільш частотну й типову його позицію, а саме придієслівну. Ця первинна позиція локативної синтаксеми реалізується при різних морфологічних і таксономічних формах присудка, просторово позначаючи дію, процес, стан чи ознаку. Менш частотною є позиція при дієприслівниках, які, називаючи супровідну дію, у формально-граматичному плані виступають обставинним детермінантом, а в семантико-синтаксичному плані виходять за межі семантично елементарного речення, реалізуючи напівпредикативні відношення.

В аналізованих локативних комплексах зі зв’язкою бути локативний предикат за своєю формальною і семантичною моделлю принципово не відрізняється від предикатів кількісної чи якісної характеристики, що втілюють різноманітні характеризуючі відношення предметів і субстанцій, наприклад: Мій двір в Чигирині, авжеж, не Фонтебло (Л. Костенко), комбайнери обидва в степу (О. Гончар), лицар є тут у стіні (Л. Костенко), Вгорі перо, на грудях Божа Мати (Л. Костенко), Були в районі Мальти, коли їх спостиг раптовий, скажених балів шторм, зовсім тут несподіваний о такій порі літа (О. Гончар) (4.2.1.). Імпліцитність зв’язки можлива лише в теперішньому часі, а локативна прийменниково-іменникова конструкція вказує на те, що йдеться не про екзистенційну ознаку взагалі, а саме про буття в просторі, в певній його частині.

У „Висновках” узагальнено результати спостережень, найважливішими серед яких є такі.

Просторовість як наскрізна когнітивна ознака охоплює всі форми взаємодії людини зі світом, усі рівні людського пізнання і в мові виявляє себе як семантична категорія локативності, що реалізується в синтаксичних одиницях, для яких релевантними є лексико-семантичні характеристики.

Локативною синтаксемою називаємо мінімальну одиницю семантико-синтаксичного рівня, для якої визначальною є просторова характеристика як окрема, конкретна й самостійна ознака предмета, явища, процесу реальної дійсності, що таксономічно становить слово чи сполуку слів, а щодо засобів вираження охоплює весь корпус просторових прислівників та їхніх синтаксичних дериватів – прийменників, які й формують локативні прийменниково-іменникові конструкції.

Будучи носієм субстанціальної інформації, локативна синтаксема незалежно від способу вираження функціонально становить предикатну синтаксему, оскільки виражає відношення означуваності: просторово позначає дію, процес, стан, перебування предмета.

Просторовий орієнтир визначає й диференціює засоби реалізації локативного значення у граматичних одиницях – локативних прислівниках та прийменниках. Прислівники називають локативну ознаку стосовно її орієнтира – самого суб’єкта мовлення (суб’єктна просторова орієнтація), а прийменники, їхні синтаксичні деривати, формують прийменниково-іменникові конструкції, у яких прийменник вказує на локативну ознаку, а іменник є орієнтиром, щодо якого вона здійснюється (об’єктна просторова орієнтація).

У прийменниково-іменникових локативних одиницях граматичне значення відмінка іменника й синтаксичне значення прийменника, лексико-граматична категоризація іменника й лексичне значення прийменника корелюють між собою.

У межах прислівникової і прийменникової систем функціонують численні транспозити – адвербіативи та препозитиви, що свідчить про морфолого-семантичну спорідненість граматичного класу локативних прислівників і прийменників. Вивчення тенденцій дериваційних процесів показує, що морфологічні адвербіативи кількісно домінують над синтаксичними, а етимони іменників, які входять до їх складу, часто мають антропоморфний характер (зсередини, нагору, вниз, праворуч, поруч, ззаду, ліворуч, вслід). Спостерігається явище дубль-деривації, коли адвербіатив переходить знову до розряду прийменників, залучаючи до свого складу інший непохідний прийменник: в далечині від, поруч з, поблизу од.

Прийменниково-іменникові сполуки можуть фразеологізуватися, причому іменниковий компонент здебільшого належить до семантичного поля „назви частин тіла”, що свідчить про активну дію антропометричного фактора у численних мовних явищах. У процесах фразеологізації спостерігається явище метафоризації та метонімізації не лише іменника, а й локативного прийменника (на душі, в людях, біля серця, на сонці).

Локативна синтаксема є абстрактною мовною сутністю (інваріантом), що постає в результаті дискурсивних операцій, об’єднання об’єктивних істотних рис рядів конкретних одиниць (варіантів). У системі семантико-синтаксичних одиниць української мови типи варіантів локативних синтаксем встановлюються як через диференціацію семантичних, формальних та функціональних ознак семантико-синтаксичних одиниць, так і через інтеграцію ознак, властивих компоненту речення на різних рівнях його аналізу (у різних аспектах) – логіко-семантичному, семантико-синтаксичному, формально-граматичному, комунікативному.

Первинна класифікаційна ознака семантичних варіантів локативних синтаксем української мови ґрунтується на кваліфікації тривимірності (об’ємності), двовимірності (площинності) чи одновимірності просторової характеристики і диференційовано втілюється у прийменниково-іменникових сполуках, що, зокрема, й зумовлює їхню ядерність серед засобів вираження локативного значення. Об’ємна просторова характеристика реалізується у всіх прислівниках та більшості просторових прийменників, тому помітно домінує серед решти семантичних варіантів, найбільше відповідаючи самій природі локативності.

Статичність \ динамічність (директивна й транзитивна) а також контактність \ дистантність є вторинними семантичними характеристиками локативної синтаксеми, адже їхня реалізація пов’язана з іншими лексико-семантичними фігурантами (дієслово-присудок, означуваний іменник) та контекстом у цілому.

У комбінаторних варіантах реалізуються семантичні та стильові ознаки локативних одиниць. Характер комбінаторних варіантів підтверджує доцільність об’ємно-площинно-точкової семантичної класифікації локативних одиниць. Найчастотнішу опозицію комбінаторних варіантів формують прийменник об’ємної локалізації в(у) та прийменник площинної локалізації на. Комбінаторні варіанти зумовлюють явище субституції, що свідчить про можливість подальшої диференціації мовно-просторових форм, здатність конструкцій із локативними прийменниками дедалі адекватніше відображати реалії дійсності та зміну соціокультурних чинників.

Морфологічні варіанти локативних синтаксем диференційовано виявляють себе у прийменниково-іменникових локативних конструкціях. Завдяки семантичним особливостям прийменників у локативних комплексах реалізуються явища лексико-семантичного порядку: багатозначність, синонімія, антонімія (контрарна, комплементарна, векторна), метафоризація, метонімізація. Аналіз морфологічних варіантів показує, що морфологічний центр становлять моделі локативний прийменник + місцевий відмінок іменника, локативний прийменник + знахідний відмінок іменника та локативний прийменник + родовий відмінок іменника, причому й у цьому ядрі морфологічних варіантів частотність та інформативність виявляють себе обернено пропорційно: що частотніша форма, як, наприклад, прийменник + місцевий відмінок іменника, то менша семантико-інформаційна диференціація їй властива і навпаки.

Позиційні варіанти становлять семантико-синтаксичну проекцію локативних синтаксем у формально-граматичну площину. Конгруентність між семантико-синтаксичною та формально-граматичною кваліфікацією локативної одиниці властива найтиповішій позиції – придієслівній.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Субституція локативних прийменниково-іменникових конструкцій в українській мові // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київського державного лінгвістичного університету: Філологія, педагогіка і психологія в антропоцентричних парадигмах. – К.: Вид. Центр КДЛУ. – 2000. – Випуск 3 А. – С. 273-277

2. Стратифікація семантики прийменників у прийменниково-іменникових конструкціях // Проблеми зіставної семантики : Збірник наукових статей. – Випуск 5. – К.: Вид-во КДЛУ. – 2001. – С. 250-257

3. Про класифікаційні ознаки прийменниково-іменникової локативної синтаксеми // Українське мовознавство: Міжвідомчий науковий збірник. – Випуск 26. – К.: ВПЦ „Київський університет”. – 2003. – С. 86-91

4. Морфологічні варіанти локативних синтаксем // Українське мовознавство: Міжвідомчий науковий збірник. – Випуск 27-28. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго. – 2004. – С. 145-151

5. Когнітивний аспект локативних синтаксем в українській мові // Українське мовознавство: Міжвідомчий науковий збірник. – Випуск 36. – К.: ВПЦ „Київський університет”. – 2006. – С. 56-62

АНОТАЦІЯ

Коломийцева В.В. Варіантна структура локативних синтаксем. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 – українська мова. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2007.

У дисертації вперше в українському мовознавстві здійснено комплексний аналіз локативних синтаксем української мови, встановлено ознаки локативності як семантико-синтаксичної та когнітивної категорії, визначено місце локативних синтаксем у системі семантико-синтаксичних одиниць і кваліфіковано їх як предикатні одиниці, що називають просторові характеристики дії, процесу, стану, перебування предмета у навколишній дійсності, обґрунтовано лексико-граматичний статус прислівників та прийменників як носіїв просторового значення.

На основі поняття просторовості визначено основні варіанти локативних синтаксем: семантичні, комбінаторні, морфологічні, позиційні, кожен з яких виявляє специфіку структури, семантики, засобів реалізації, оформлення та позиційного вживання в системі семантико-синтаксичних одиниць української мови. Виявлено особливості фразеотворчих та дериваційних процесів у системі локативних одиниць, встановлено ядерні й периферійні засоби і способи вираження локативного значення, визначено основні моделі реалізації просторових семантико-синтаксичних відношень у сучасній українській мові.

Ключові слова: синтаксема, локативність, просторовість, локативна синтаксема, локативний комплекс, варіантність локативних синтаксем, семантико-синтаксична структура речення, варіанти – семантичні, комбінаторні, морфологічні, позиційні.

АННОТАЦИЯ

Коломийцева В.В. Вариантная структура локативных синтаксем. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 – украинский язык. – Киевский национальный университет им. Тараса Шевченко. – Киев, 2007.

В диссертационной работе впервые в украинском языкознании системно представлены локативные единицы и проведен комплексный анализ их вариантной структуры. Осуществляется последовательная стратификация локативных синтаксем, в которой актуализирован способ структурно-семантического маркирования вариантов локативных единиц. Локативная синтаксема квалифицируется как предикатная единица семантико-синтаксического яруса языка, поскольку она выражает определительные отношения: пространственно определяет действие, процесс, состояние, пребывание предмета. Детально рассматриваются средства и способы реализации пространственного значения в локативных синтаксемах.

Особое внимание уделено локативной синтаксеме, выраженной конструкцией предлога и существительного, что представляется ядерным средством выражения пространственных значений. Такая конструкция характеризуется наивысшей частотностью, активным участием в процессах адвербиализации и фразеологизации, способностью дифференцировано называть локализационный признак, что является базой для образования многочисленных комбинаторных вариантов.

Впервые семантические варианты локативных синтаксем устанавливаются на основании собственно понятия пространства – трехмерного (объемного), двухмерного (плоскостного) или одномерного (точечного) пространственного признака. Анализ комбинаторных вариантов локативных синтаксем подтверждает целесообразность предложенной системы семантических вариантов.

Выявленные в локативных комплексах лексические явления многозначности, синонимии, антонимии, специфика процессов деривации и фразеологизации дают основания утверждать, что локативные предлоги благодаря свойственной им лексической семантике функционируют как целостная лексико-грамматическая система, способная организовывать локативную синтаксему.

Определяется специфика морфологических и позиционных вариантов локативных синтаксем. Центром являются морфологические модели локативный предлог + предложный падеж существительного (41локативный предлог + винительный падеж существительного (27локативный предлог + родительный падеж существительного (23Морфологические варианты демонстрируют обратно-пропорциональную зависимость между общелингвистическими категориями информативности и частотности.

Особенности позиционных вариантов, которые представляют семантико-синтаксическую проекцию локативных синтаксем в формально-грамматическую плоскость, позволяют сделать вывод о том, что конгруэнтность между семантико-синтаксической и формально-грамматической квалификацией локативного комплекса характерна для наиболее типичной позиции – приглагольной. Важность пространственного контекста, а также пространственной идентификации объекта в реализации дейктической и когнитивной функции языка подтверждают предикатный характер локативной синтаксемы независимо от средств ее выражения.

Ключевые слова: синтаксема, локативность, пространственность, локативная синтаксема, локативний комплекс, вариантность локативных синтаксем, семантико-синтаксическая структура предложения, варианты – семантические, комбинаторные, морфологические, позиционные.

SUMMARY

Kolomiytseva V.V. Variant structure of locative syntaxemas – Manuscript.

Thesis for the Candidate Degree in Philology. Specialty 10.02.01 – Ukrainian language. – Kyiv National Taras Shevchenko University.– Kyiv, 2007.

The thesis for the first time in Ukrainian linguistics provides a comprehensive analysis of locative sytaxemas of the Ukrainian language, defines features of locativity as semantic-syntactical and cognitive category, defines a place of locative syntaxemas in the system of semantic-syntactical units