ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
Харківський національний педагогічний університет
імені Г.С. Сковороди
МКРТІЧЯН ОКСАНА АЛЬБЕРТІВНА
УДК 374 (091)
ОРГАНІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
В ПОЗАШКІЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ (20-80 рр. ХХ ст.)
13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата педагогічних наук
Харків – 2007
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України.
Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор,
Штефан Людмила Андріївна,
Харківський національний педагогічний
університет імені Г.С. Сковороди,
професор кафедри історії педагогіки
та порівняльної педагогіки.
Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор
Ваховський Леонід Цезаревич,
Луганський національний педагогічний
університет імені Тараса Шевченка,
декан історичного факультету;
кандидат педагогічних наук, доцент
Нагорний Юрій Миколайович,
Харківська державна академія культури,
завідувач кафедри соціальної педагогіки.
Провідна установа: Кіровоградський державний педагогічний університет
імені Володимира Винниченка, кафедра педагогіки,
Міністерство освіти і науки України, м.Кіровоград.
Захист відбудеться ”26” квітня 2007 р. о 12-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. 216.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 215-В.
Автореферат розіслано ”22” березня 2007 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Кузнецова О.Ю.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність і доцільність дослідження. Процес соціальних, політичних та економічних зрушень у сучасному суспільстві супроводжується глибокими кризовими явищами (падінням ролі сім’ї, відсутністю тісної співпраці сім’ї і школи, зростанням бездоглядності, пияцтва, наркоманії, правопорушень у молодіжному середовищі), що актуалізує соціально-педагогічну діяльність і необхідність підтримки людини з боку держави та суспільства.
На державному рівні велику роль в ефективній організації соціально-педагогічної діяльності серед сучасної молоді відіграють Декларація „Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” (1992), Закон „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”.
Виходячи з аналізу нормативних документів та науково-педагогічних джерел, соціально-педагогічна діяльність, охоплюючи всі ланки життєдіяльності суспільства, є багатоаспектною і не може обмежуватися тільки школою. Тож, однією з найбільш актуальних проблем сьогодення постає створення сприятливого середовища для виховання особистості, формування й розвитку її інтересів, вироблення вмінь та навичок підлітка в закладах позашкільного типу. Тенденції розвитку соціально-педагогічної роботи в позашкільних установах знайшли відображення в положеннях „Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті”, де зазначається, що позашкільне виховання, яке реалізується через діяльність спеціальних закладів, покликане сприяти „розвитку здібностей, талантів та обдарувань дітей і молоді, задоволенню їхніх інтересів і запитів”. Позашкільна діяльність є невід’ємною частиною соціально-педагогічної роботи, а позашкільні заклади – одним із складників соціально-педагогічної системи.
За багаторічну історію соціально-педагогічна теорія та практика накопичила, теоретично осмислила та систематизувала цінний соціально-педагогічний досвід, що становить підґрунтя для визначення перспектив його творчого впровадження в сучасних умовах, зокрема з організації роботи соціального педагога в позашкільних установах.
Аналіз науково-педагогічної літератури засвідчує, що проблеми змісту соціально-педагогічної діяльності з різними категоріями дитячого населення висвітлювали М. Барахтян, О. Безпалько, О. Вакуленко, З. Зайцева, І. Звєрєва, Г. Лактіонова, А. Малько, Л. Марченко, Ю. Нагорний, Н. Нарожня, В. Оржехівська, В. Орлов, В. Сидоров, С. Толстоухова, І. Трубавіна, Л. Штефан та інші дослідники.
Розробкою теоретичних засад позашкільної та позакласної виховної роботи займалися Л. Балясна, В. Берека, І. Вінниченко, Л. Вовк, О. Киричук, Б. Кобзар, М. Коваль, Н. Ничкало, Г. Пустовіт, К. Сокольніков, Ю. Столяров, В. Сухомлинський, О. Сухомлинська, Т. Сущенко, Г. Троцко, Н. Харінко та інші.
Питання визначення мети, завдань, форм та методів позашкільного навчання й виховання на сучасному етапі порушують такі українські дослідники, як: А. Алексюк, О. Бєляєв, Л. Ваховський, С. Гончаренко, Л. Нечепоренко, В. Паламарчук, Ю. Паліщук, О. Савченко, С. Савченко, М. Ярмаченко.
Розкриттю змісту провідних понять, науково-теоретичних основ позашкільного виховання та основних функцій позашкільних закладів присвячені дисертації В. Береки (2001), С. Букрєєвої (1981), О. Глух (1975).
Проведений аналіз свідчить про те, що питання організації соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України в історичній ретроспективі не були предметом спеціального цілісного вивчення.
Актуальність і недостатня розробленість проблеми, доцільність використання досвіду минулого, а також відсутність історико-педагогічних досліджень, які б відображали еволюцію соціально-педагогічної діяльності в позашкільних установах, зумовили вибір теми дисертаційного дослідження „Організація соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України (20-80 рр. ХХ ст.)”.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з темами науково-дослідної роботи кафедри історії педагогіки та порівняльної педагогіки („Підготовка викладацьких кадрів для середньої та вищої школи в науково-педагогічній спадщині вітчизняних і зарубіжних педагогів, діячів освіти й культури ХІХ – початку ХХ століття”) та кафедри соціальної педагогіки („Розробка теоретико-методологічних та методичних основ соціальної педагогіки”) Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди.
Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (протокол №7 від 19.12.2003 р.) й узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол № 6 від 14.06.2005 р.).
Об’єкт дослідження – соціально-педагогічна діяльність (20-80-ті рр. ХХ ст.).
Предмет дослідження – теорія та практика організації соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України досліджуваного періоду.
Мета дослідження полягає в систематизації теоретичних ідей та узагальненні досвіду діяльності соціального педагога в позашкільних закладах 20-80-х рр. ХХ ст., окресленні перспектив використання набутих здобутків у сучасних умовах.
Відповідно до мети були визначені завдання дослідження:
1. Проаналізувати теоретичні основи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних установах.
2. Науково обґрунтувати етапи й визначити особливості організації соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України у 20-80-ті рр. ХХ ст.
3. Узагальнити досвід діяльності соціального педагога в закладах позашкільного типу на різних етапах становлення та розвитку системи соціально-педагогічної діяльності.
4. Визначити провідні тенденції розвитку системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних установах України в досліджуваний період.
5. Вивчити перспективи використання творчих знахідок діяльності соціального педагога в позашкільних закладах у сучасних умовах України та виявити прогностичні тенденції розвитку позашкільної соціально-педагогічної діяльності.
Методологічну основу дослідження становлять теорія наукового пізнання з її вимогами об’єктивності, науковості, доказовості; методологічні положення соціології, педагогіки, психології, історії; діалектична теорія про взаємозв’язок, взаємозумовленість і цілісність явищ у природі; принципи пріоритету загальнолюдських цінностей, розвитку, науковості, цілепокладання, історизму, детермінізму, діяльності, єдності індивідуального і соціального, біологічного та соціального, теорії й практики; принципи і методи системного підходу до пізнання, які вимагають вивчати явища, факти, процеси у взаємозв’язку з іншими соціальними системами (політичною, економічною, ідеологічною тощо); конструктивно-генетичні засади, на основі яких відбувається розподіл процесу на етапи, встановлюється науково обґрунтована періодизація.
Теоретичною основою роботи є:–
педагогічні ідеї, концепції відомих учених і педагогів з питань соціальної роботи (Н. Бура, І. Корсун, В. Курбатов, І. Мигович, А. Мудрик, О. Холостова та інші); теорії виховання та навчання (А. Бойко, В. Євдокимов, О. Іонова, В. Лозова, Л. Нечепоренко, І. Прокопенко, Г. Троцко, М. Фіцула та інші);–
сучасні педагогічні дослідження, в яких аналізуються питання історії розвитку педагогічної думки в Україні (А. Алексюк, А. Бондар, М. Євтух, С. Золотухіна, О. Микитюк, О. Попова, О. Сухомлинська); проблема змісту соціально-педагогічної діяльності з підлітками та молоддю (М. Галагузова, І. Звєрєва, А. Капська, Б. Кобзар, Л. Коваль, Г. Лактіонова, А. Малько, Ю. Поліщук, Т. Сущенко, І. Трубавіна, С. Хлєбік, Л. Штефан та інші); специфіка організації дозвіллєвої діяльності школярів (В. Бочарова, Л. Міщик, В. Семенов та інші);–
положення Конституції України, Законів України „Про освіту”, „Про позашкільну освіту”, „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”, Національної доктрини розвитку освіти в ХХІ столітті, Концепції позашкільної освіти та виховання, Концепції національного виховання, Постанови про позашкільний навчально-виховний заклад України та деякі інші.
Методи дослідження. На різних етапах наукового пошуку використано комплекс методів, адекватних природі феномена, що вивчається:
а) теоретичні: загальнонаукові методи – аналітичний, історико-зіставний, ретроспективний, історико-генетичний та порівняльний; використовувалися для аналізу соціально-педагогічної літератури, документів з народної освіти і архівних матеріалів; хронологічний – для розгляду соціально-педагогічної діяльності у динаміці, змінах і часовій послідовності; проблемно-цільовий метод – з метою визначення етапів розвитку соціально-педагогічної практики в Україні, виявлення її стратегічної спрямованості на кожному з науково обґрунтованих етапів; вивчення, узагальнення і систематизація фактів, теоретичних ідей і досвіду становлення та розвитку соціально-педагогічної діяльності у позашкільних закладах України;
б) емпіричні методи: діагностичні (вивчення соціально-педагогічної практики), обсерваційні (ретроспективний аналіз діяльності позашкільних установ); прогностичні (узагальнення незалежних характеристик, експертні оцінки); праксиметричні (аналіз передового соціально-педагогічного досвіду).
Джерельна база дослідження. У процесі роботи над дисертацією вивчалися документи і матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВ України) (використано 29 справ з фонду 166 – Міністерство освіти УРСР); Державного архіву Харківської області (ДАХО) (проаналізовано 38 справ, зокрема з фондів: ф. 103 – Харківський відділ народної освіти повітових виконавчих комітетів рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, 1920-1923 рр.; ф. 203 – Харківський губернський виконавчий комітет рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів; ф. 525 – Валківський районний виконавчий комітет рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, 1923-1935 рр.; ф. 820 – Відділ народної освіти Харківського губернського виконкому; ф. 845 – Харківський окружний виконавчий комітет, 1922-1930 рр.; ф. 1452 – Харківська міська рада професійних спілок (міськпрофрада), 1930-1932 рр.; ф. 1493 – Харківський обласний комітет Всеукраїнського товариства „Друзів дітей”; ф. 1574 – Старовєровський районний виконавчий комітет рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів села Старовєровка Харківського округу; досліджувались також фонди відділів рідкісної книги та україністики науково-довідкової бібліотеки Центрального Державного історичного архіву м. Києва, Національної бібліотеки імені В. Вернандського, Державної науково-педагогічної бібліотеки АПН України, Державної наукової бібліотеки імені В. Короленка у м. Харкові та Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.
Джерелами дослідження стали також законодавчі й директивні акти урядів СРСР та УССР; Верховної Ради й Кабінету Міністрів незалежної України; документи Народного комісаріату освіти України, Міністерства освіти УРСР, а саме: „Збірники наказів і розпоряджень Народного Комісаріату освіти України”; матеріали з’їздів, нарад, присвячених питанням організації соціально-педагогічної діяльності в різних соціальних інститутах; монографії, підручники з педагогіки, соціальної педагогіки, психології, філософії, філософії освіти; історична, історико-педагогічна та сучасна науково-педагогічна література, звіти, а також наукові збірники з педагогіки та соціальної педагогіки; матеріали Міжнародних, Всесоюзних і Всеукраїнських педагогічних конференцій періоду, що вивчається.
У дослідженні опрацьовані публікації понад десяти періодичних видань, а саме журналів: „Внешкольник”, „Вопросы воспитания”, „Комуністична освіта”, „Организуй детвору”, „Педагогика”, „Радянська освіта”, „Радянська школа”, „Рідна школа”, „Советская педагогика”, „ Соціальне виховання”, „Шлях освіти” та деяких інших.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період 20-80-х рр. ХХ ст. Нижня межа зумовлена тим, що революційні зрушення заклали основу для нового етапу розвитку педагогічної думки взагалі та соціально-педагогічної діяльності зокрема, який за визначенням О. Сухомлинської став етапом експериментування і новаторства, творчого підходу до педагогічних явищ.
Верхня хронологічна межа визначається переосмисленням педагогічної спадщини попередніх років, обґрунтуванням соціально-педагогічної діяльності як системи, активною реалізацією соціально-педагогічної роботи в позашкільних установах, спрямованою на успішну соціалізацію особистості дитини.
Наукова новизна й теоретичне значення одержаних результатів дослідження полягають у тому, що в ньому вперше:
– розкрито еволюцію системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України в широких хронологічних межах;
– визначено передумови організації діяльності соціального педагога в установах позашкільного типу;
– обґрунтовано етапи становлення та розвитку соціально-педагогічної теорії і практики й визначено особливості роботи соціального педагога в позашкільних закладах досліджуваного періоду;
– виявлено перспективи творчого використання ідей минулого в сучасних умовах;
– схарактеризовано прогностичні тенденції розвитку системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України у ХХІ столітті.
Подальшого розвитку набули положення щодо сутності соціально-педагогічної діяльності, організаційно-педагогічних форм та методів соціально-педагогічної роботи з підлітками в позашкільних закладах.
У дисертації введено низку нових архівних документів і матеріалів, що відображають зміст діяльності соціального працівника в позашкільних закладах України в досліджуваний період.
Практичне значення отриманих результатів полягає в розробці спецкурсу з питань становлення та розвитку системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України для вищих педагогічних навчальних закладів ІІІ – ІV рівня акредитації, який було апробовано в навчальному процесі Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди.
Висновки і рекомендації, викладені в дисертації, впроваджено в навчально-виховний процес Харківської державної академії культури (довідка № 483 від 15.06.06 р.); Слов’янського державного педагогічного університету (довідка № від .04.06 р.); Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (довідка № 1005/447 від 9.10.06 р.); Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (довідка № 1/2057 від 13.10.06 р.).
Матеріали дослідження можуть бути використані в педагогічних коледжах, інститутах, університетах, закладах післядипломної освіти; у процесі підготовки майбутніх соціальних педагогів та вихователів позашкільних закладів; під час розробки спецкурсів і спецсемінарів для вищих навчальних закладів, а також написання підручників та науково-методичної літератури; у процесі здійснення соціально-педагогічної роботи в закладах освіти та проведення соціально-педагогічної практики.
Окремі питання дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці курсових та дипломних робіт.
Вірогідність і наукова обґрунтованість висновків дисертації забезпечуються чіткими теоретико-методологічними позиціями автора; застосуванням методів наукового пізнання, адекватних меті та завданням дослідження; використанням широкої джерельної бази; вивченням та аналізом теоретичних праць з педагогіки, соціальної педагогіки, історії педагогіки, матеріалів з’їздів і конференцій, урядових постанов та архівних джерел; апробацією матеріалів дисертації на конференціях.
Апробація результатів дослідження здійснювалась на Міжнародних, Всеукраїнських та регіональних конференціях, а саме: „Єдність особистісного і соціального факторів у виховному процесі навчального закладу” (Полтава, 2004); „Гуманізація навчально-виховного процесу” (Слов’янськ, 2004); „Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття” (Харків, 2004); Сковородинівські читання (Харків, 2004, 2005); „Наука і освіта 2005” (Дніпропетровськ, 2005); „Методологія сучасних наукових досліджень” (Харків, 2005, 2006); Школа молодих учених (с. Березівка, 2005); „Освіта і доля нації” (Харків, 2005); „Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття” (Харків, 2006); „Простір і час сучасної науки” (Київ, 2006).
Основні результати і висновки виконаної роботи обговорювались на засіданнях кафедри історії педагогіки та порівняльної педагогіки, звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (2003-2006 рр.).
Публікації. Результати дисертації опубліковано в 15 наукових працях, зокрема: 6 – статті у провідних наукових фахових виданнях; 2 – статті в інших виданнях; 7 – тези і виступи на конференціях.
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи становить 205 сторінок, з них основного тексту – 162 сторінки. Список використаної літератури охоплює 372 найменування. Дисертація містить 1 таблицю на 4 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, розкрито її актуальність та хронологічні межі, визначено об’єкт, предмет, мету, сформульовано завдання, викладено основні методи дослідження, визначено наукову новизну і теоретичне й практичне значення одержаних результатів, представлено джерельну базу, наведено дані про апробацію та публікацію результатів дослідження.
У першому розділі – „Теоретичні питання становлення та розвитку системи соціально-педагогічної діяльності у позашкільних закладах України (20-80-ті рр. ХХ ст.)” – на основі вивчення історико-педагогічних джерел розкрито ступінь наукової розробки проблеми, схарактеризовано витоки соціально-педагогічної діяльності; проаналізовано етапи становлення та розвитку системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України досліджуваного періоду.
На основі вивчення документів, архівних джерел, історико-педагогічних даних проаналізовано витоки системи соціально-педагогічної діяльності в Росії та Україні, яка з другої половини XVIII й до початку ХХ століття входила до складу Російської Імперії.
Зокрема, у розділі встановлено, що, починаючи з кінця XVIIІ ст. і до 20-х рр. ХХ ст., вітчизняною педагогічною думкою було накопичено певний досвід організації соціально-педагогічної роботи в дитячих відділах, відділах опіки, установах для аномальних дітей, дітей-сиріт. Проблемами організації соціально-педагогічної роботи у позашкільних закладах займалися такі вчені, як Х. Алчевська, П. Блонський, М. Демков, М. Іорданський, П. Каптерєв, М. Корф, М. Левицький та деякі інші. Становленню системи соціально-педагогічної діяльності в установах позашкільного типу сприяли: організація різноманітних громадських та благодійних центрів і об’єднань; надання постійної допомоги бідним та аномальним дітям; проведення з’їздів, присвячених соціально-педагогічній проблематиці; видання періодичної літератури.
Установлено, що значний внесок у розробку проблеми соціально-педагогічної діяльності зробили Н. Крупська та А. Макаренко та С. Шацький, які розкрили й обґрунтували основи соціально-педагогічної діяльності, особливості організації дитячого самоврядування, трудового виховання й задоволення дитячих інтересів, а також виступали за тісний зв'язок педагогічної діяльності з життям.
Доведено, що становленню соціально-педагогічної діяльності в Україні сприяли робота товариств та організацій, активними учасниками яких були відомі українські діячі (Б. Грінченко, М. Драгоманов, М. Коцюбинський, Т. Лубенець, М. Лисенко, О. Музиченко, О. Патрицький, С. Русова та інші), а також функціонування різноманітних позашкільних закладів (дитячі відділи для дітей-сиріт, будинки для психічно хворих, народні школи, спеціалізовані заклади для глухонімих, сліпих і розумово відсталих дітей). У зазначених установах соціальними педагогами здійснювалися перші спроби об'єднати вчителів та учнів загальними завданнями, залучити підлітків до суспільної роботи з урахуванням їх схильностей, обдарувань і талантів, а також проводити профілактичну роботу щодо запобігання негативним взаєминам між дітьми й дорослими, педагогами й батьками.
Проведений аналіз праць учених дозволив виявити та окреслити основні аспекти сучасних наукових пошуків у вирішенні досліджуваної проблеми: умови і механізми соціалізації особистості (Н. Болдирєв, І. Звєрєва, Б. Кобзар, Л. Коваль); зміст навчально-виховної роботи в школах-інтернатах (Л. Божович, І. Каіров, І. Колісник та інші); питання формування особистості в позашкільній діяльності (І. Волков, А. Колесова); розвиток творчих здібностей у позакласній роботі (Л. Балясна, В. Шахрай, М. Ярмаченко); стан та розвиток системи позашкільної освіти (С. Букрєєва, Н. Харінко, Т. Цвірова); підготовка кадрів для позашкільних закладів (С. Васильченко, О. Гура, І. Зимня, Л. Міщик, С. Пащенко); соціалізація учнів під час дозвілля (О. Баранков, В. Бочарова, А. Дашкіна, І. Корсун); напрями і форми роботи позашкільних закладів (В. Берека, А. Зінченко, Т. Зюзіна, В. Корольова, В. Редіна); принципи організації позашкільного навчання та виховання (Є. Звягінцев, М. Колмакова, Є. Мединський, Г. Ясницький).
Отже, аналіз ступеня наукової розробки обраної проблеми переконав в тому, що цілісного історико-педагогічного дослідження питань організації соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах 20-80-х рр. ХХ ст. не проводилось.
У дисертації соціально-педагогічну діяльність у позашкільних закладах представлено як систему, що має свою мету, завдання, функції, принципи, напрями, форми та методи роботи. Аналіз поглядів сучасних учених (І. Звєрєва, Л. Коваль, В. Курбатов) дав можливість сформулювати мету діяльності соціального педагога в закладах позашкільного типу, яка полягає в наданні кожній дитині всебічного розвитку, а також у здійсненні активної адаптації особистості до умов навколишнього середовища.
Під час проведеного історико-педагогічного аналізу в межах досліджуваного періоду, нами виділено три етапи становлення та розвитку системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України.
Перший етап (20-30-ті рр. ХХ ст.) у дослідженні обґрунтовано як етап становлення системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних установах України.
Установлено, що на цьому етапі розпочалося інтенсивне створення мережі позашкільних закладів (започаткування установ універсальних та спеціалізованих типів), здійснювалася успішна організація соціально-педагогічної роботи на всій території країни, було визначено мету соціально-педагогічної діяльності, що мала чітку соціальну спрямованість, а також було сформульовано основні завдання соціально-педагогічного впливу на підлітків, а саме: розвиток у них художнього смаку; залучення молоді до мистецтва; створення умов для виявлення та всебічного розвитку здібностей і самовдосконалення особистості; організація педагогічно доцільних взаємин у сім’ях різних типів; надання індивідуальної допомоги неповнолітнім.
Основними суб’єктами соціально-педагогічного впливу в 20-30-ті рр. ХХ ст. насамперед були брати та сестри соціальної допомоги, вчителі, педагоги-вихователі, інспектори, діяльність яких передбачала обстеження умов життя дитячого населення; розміщення бездоглядних, правопорушників й інших категорій підлітків у прийомних пунктах, відвідування кустарних, фабричних, ремісничих підприємств та установ з метою виявлення випадків експлуатації й жорстокого поводження з підлітками; встановлення контактів з підлітками та їхніми батьками, визначення морального й розумового рівня розвитку дітей, з’ясування їхніх інтересів.
Аналіз науково-педагогічної літератури свідчить про те, що в системі позашкільних закладів України на цьому етапі було визначено специфічні принципи соціально-педагогічної роботи, які не втратили своєї актуальності й сьогодні (принцип критичності, керівництва позашкільною просвітницькою роботою, принцип самодіяльності), а також принципи, що вважалися прогресивними для того часу і були втрачені з роками (принцип розвитку, що передбачає вдосконалення і подальший розвиток інтелектуальної, фізичної, емоційної та інших сфер дитини; принцип безкоштовності користування позашкільними установами).
У дисертації з’ясовано, що діяльність соціальних педагогів у позашкільних установах 20-30-х рр. ХХ ст. проходила за такими напрямами: організаційним (організація роботи з занедбаними підлітками, проведення культурно-масових заходів для неповнолітніх); профілактичним (запобігання асоціальній поведінці неповнолітніх, постійна співпраця з родиною вихованця, різноманітні профілактичні заходи щодо подолання правопорушень); перевиховним; охоронним (захист прав насамперед безпритульних підлітків і постійний нагляд за їхнім життям, боротьба з дитячою вуличною працею); допоміжним (надання моральної та індивідуальної допомоги, проведення консультацій, допомога в отриманні професії); медико-педагогічним (тісне співробітництво соціального працівника із закладами медичного спрямування). Також на цьому етапі особлива увага приділялась підготовці кадрів для позашкільних установ для роботи з безпритульними, правопорушниками та дітьми з особливими потребами.
Установлено, що саме в цей час було чітко визначено вимоги до ефективної роботи соціального педагога в системі позашкільних закладів України. Це: правильна організація позашкільних об’єднань та груп (врахування вікових особливостей, рівня розвитку особистості, її інтересів); узгодження діяльності фахівця в клубі з завданнями соціального виховання; соціальна спрямованість бесід, диспутів, лекцій; вивчення сутності особливостей позашкільної роботи; розуміння дітей та відносин у колективі; вивчення освітньої підготовки підлітка, знання завдань та методів просвітницької роботи.
Таким чином, цей етап можна вважати педагогічно цінним і прогресивним у становленні та розвитку соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України.
Другий етап (40-50-ті рр. ХХ ст.) визначено як емпіричний етап розвитку системи соціально-педагогічної діяльності в закладах позашкільного типу.
Узагальнення архівних матеріалів, історичної та періодичної літератури дозволяє стверджувати, що в зазначений період масово накопичувався досвід соціально-педагогічної діяльності, що, на відміну від попереднього етапу, привело до її поступового спрямування на індивідуальність підлітка та створення єдиної, всеохоплюючої системи виховного впливу.
У зв’язку з Вітчизняною війною 1941-1945 років зросла кількість закладів для дітей-сиріт, безпритульних та бездоглядних; установ, що проводили соціально-педагогічну діяльність як у шкільний, так і позанавчальний час.
Провідна мета соціально-педагогічної діяльності досліджуваного періоду, на відміну від попереднього, здобула більш широке тлумачення і характеризувалась прагненням здійснення повноцінного всебічного впливу на кожного вихованця.
Слід відзначити, що в період 40-50-х рр. ХХ ст., поряд із традиційними принципами роботи соціального педагога (керівництва, систематичності і планомірності), в позашкільних закладах широкого розповсюдження набув інший плідний принцип соціально-педагогічної діяльності – виховання в колективі і через колектив, котрий передбачав створення колективів на основі спільності інтересів, традицій і звичаїв, духу творчості й ініціативи. Суб’єктами соціально-педагогічного впливу на цьому етапі визначено вчителів, педагогів-вихователів, педагогів-організаторів, керівників клубів та гуртків.
На відміну від попереднього етапу розвитку соціально-педагогічної діяльності значно розширилися напрями роботи фахівця з соціальної роботи в позашкільних закладах – боротьба з бездоглядністю і безпритульністю, облік та організація шефської допомоги, охорона здоров’я неповнолітніх, допомога підліткам в отриманні професії, організації їхнього життя, а також планування позаурочної виховної роботи, проведення тижнів та місячників допомоги дітям, організація благодійних фондів, підготовка доповідей із проблем психології та психогігієни, вивчення проблем сімейного виховання.
На цьому етапі було більш чітко конкретизовано вимоги до соціального педагога, який працював у позашкільних установах. Особлива увага приділялась його аналітичним та психологічним умінням (ретельне й систематичне вивчення учнів; постановка найближчих виховних і освітніх завдань; визначення необхідних засобів індивідуального впливу на неповнолітніх; реалізація цього впливу, фіксація й аналіз його результатів).
Як недолік, що заважав прогресивному розвитку соціально-педагогічної практики визначено відсутність спеціальної підготовки соціально-педагогічних кадрів (роль соціальних педагогів виконували організатори з позакласної роботи, керівники клубів та гуртків).
Третій етап (60-80-ті рр. ХХ ст.) обґрунтовано в дисертації як етап вдосконалення системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних установах.
У дослідженні встановлено, що в зазначений період продовжувалося розширення мережі позашкільних закладів, створювались своєрідні комплекси (клуби, флотилії тощо), що об’єднували підлітків, які вимагали до себе педагогічно продуманого підходу. Особлива увага приділялась здійсненню соціально-педагогічної діяльності в оздоровчих закладах (літні оздоровчі табори, фізкультурно-спортивні заклади).
Слід підкреслити, що на цьому етапі, на відміну від попередніх, у зв’язку з розвитком соціально-педагогічної науки, постійним удосконаленням системи навчання та виховання в Україні значно розширилася сфера діяльності соціального педагога, посилилися взаємодія позашкільних установ та школи, різноманітних державних й громадських організацій.
Установлено, що мета соціально-педагогічної діяльності у цей період, на відміну від попередніх, збігалася з метою організації навчально-виховного процесу в загальноосвітній школі.
У дисертації виявлено, що в 60-80-ті рр. ХХ ст. діяльність соціального педагога в позашкільних закладах України збагатилася новими завданнями: забезпечення тісної взаємодії позашкільних установ зі школою; виховання нової людини; покращення ідейно-політичного, культурного та етичного виховання неповнолітніх.
У розділі на основі наведення фактичних даних доведено, що розвиток системи соціально-педагогічної діяльності у позашкільних закладах на цьому етапі був тісно пов’язаний з подальшим уточненням принципів діяльності соціального педагога – принципу безперервності соціально-педагогічного впливу; розвитку, ініціативи та самодіяльності дітей; гуманізму, добровільності, емоційності.
Установлено, що основними суб’єктами соціально-педагогічного впливу на цьому етапі виступали: організатори позакласної та позашкільної роботи, педагоги-організатори, що працювали з дітьми й підлітками за місцем мешкання, суспільні вихователі, до діяльності яких висувалися більш високі вимоги, а саме: глибоке розуміння цілей та завдань соціально-педагогічної роботи; визначення перспектив подальшого розвитку дитини; успішне керівництво діяльністю колективів; проведення роботи з дітьми в мікрорайоні, організація спільної діяльності з позашкільними установами та громадськістю.
Аналіз науково-педагогічної та періодичної літератури свідчить про те, що в 60-80-ті рр. ХХ ст., поряд з традиційними напрямами роботи соціального педагога з’явилися і нові: розробка соціально-педагогічних і психологічних програм для підлітків, програм з соціальної допомоги та реабілітації неповнолітніх; організація соціального навчання; здійснення соціальних послуг та соціальної реабілітації; надання педагогічної та юридичної підтримки; використання ефективних форм та методів соціально-педагогічного впливу; здійснення контролю за групами ризику та їхніми сім’ями; організація корекційної діяльності.
У другому розділі – „Досвід організації соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України (20-80-ті рр. ХХ ст.)” – на основі вивчення архівних джерел, наукової літератури і періодичних видань узагальнено досвід роботи соціального педагога в позашкільних установах на різних етапах розвитку суспільства, визначено перспективи творчого використання ідей минулого в сучасних умовах розвитку української держави та виявлено прогностичні тенденції подальшого розвитку й удосконалення системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України.
Установлено, що в період 20-80-х рр. ХХ ст. особливого розповсюдження в Україні набула робота соціального педагога з організації дозвілля дітей та молоді. При цьому проводились культурно-масові заходи, що були спрямовані на профілактику негативних явищ у молодіжному середовищі, на пропаганду здорового способу життя та підтримку творчої молоді.
У розділі проаналізовано форми та методи соціально-педагогічного впливу в позашкільних закладах України на виділених етапах. Установлено, що педагогічно цінними формами роботи соціального педагога 20-80-ті рр. ХХ ст. були лекторії, концерти, конкурси, зльоти, фестивалі, олімпіади, змагання, дискусійні клуби, молодіжні об’єднання, вікторини та ігри, диспути, підготовка спеціальних радіо- і телепередач.
Виявлено, що в досліджуваний період функціонували дворові клуби, які організовували творчі ігри для підлітків, використовувались бригадні форми роботи (зокрема, створювались бригади з оформлення карнавального театру, “фотографії”, з проведення й організації атракціонів, бригади художників), а також організовувались гуртки педагогічної підтримки, які передбачали створення належних умов для більш повної реалізації гуманного підходу до різних категорій дитячого населення (важкі діти, діти з особливими потребами, обдаровані).
У дисертації доведено, що традиційними формами соціально-педагогічного впливу в позашкільних установах були: проведення свят пісні, оглядів художньої самодіяльності та дитячого образотворчого мистецтва, організація народних ігор та робота хорів. Аналіз науково-педагогічної літератури засвідчив, що поряд з зазначеними формами соціально-педагогічного впливу широкого розповсюдження в досліджуваний період набули заочні форми роботи – заочні клуби, олімпіади, конкурси, виїзні семінари, консультації.
У ході наукового пошуку виділено основні методи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних установах 20-80-х рр. ХХ ст. Це: словесні методи впливу, методи вивчення особистості підлітка, систематичного ведення щоденника соціально-педагогічних спостережень, групової дискусії, арттерапії, логотерапії, психокорекції, ігротерапії.
У дисертації подано характеристику таких методів соціально-педагогічної роботи, як: консультація, консультація-розмова, групова психотерапія, психодрама, метод групових дискусій, співбесіда, діагностичні тести, переконання й роз’яснення. Розмаїття форм і методів соціально-педагогічної діяльності в досліджуваний період, багато в чому залежало від творчої ініціативи соціального педагога.
Вивчення й узагальнення науково-педагогічних джерел та архівних матеріалів дозволило дійти висновку про те, що на подальше вивчення і творче використання заслуговують такі педагогічно цінні наробки соціально-педагогічної теорії та практики 20-80-х рр. ХХ ст. як: соціально-педагогічні принципи (критичність, емоційність, самодіяльність, добровільність), методи вивчення особистості дитини (соціально-педагогічна характеристика дитини, ведення словесних скриньок), форми соціально-педагогічного впливу (організація клубу молодіжних дискусій, проведення вечорів запитань та відповідей). Творче використання напрямів, форм та методів соціально-педагогічного впливу сприятиме наданню постійної допомоги підліткам у розв’язанні тих чи інших проблем, підвищенню рівня кваліфікації соціальних педагогів, а також забезпечуватиме постійний розвиток соціально-педагогічної науки взагалі.
Особливе значення в сучасних умовах має врахування вимог до фахівця з організації соціальної роботи в позашкільних установах України, а саме: створення доброзичливих стосунків підлітків в колективі; надання своєчасної психологічної або педагогічної допомоги неповнолітнім; облік занедбаних підлітків та контроль за ними; організація позанавчальної діяльності підлітків; постійне вдосконалення особистих професійних якостей; забезпечення узгодженості у діяльності соціальних інститутів та педагогів.
Для поліпшення змісту роботи сучасних соціальних педагогів у позашкільних установах пропонується розробити такі спецкурси, як “Соціальний педагог-реабілітолог”, “Педагог-вихователь для дітей-сиріт і дітей, що позбавлені батьківської опіки”, “Соціальний педагог – сімейний психолог”, що сприятиме підвищенню якості роботи фахівця та покращенню результатів соціально-педагогічного впливу на дітей і підлітків.
У дисертації науково обґрунтовано та угруповано прогностичні тенденції подальшого розвитку й удосконалення системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України, а саме: диференціації, яка полягає у визначенні змісту соціально-педагогічної діяльності в позашкільних установах залежно від категорії дитячого населення; типологізації позашкільних закладів у залежності від суб’єктів соціально-педагогічного впливу; збагачення змісту діяльності соціального педагога в установах позашкільного типу, вдосконалення форм та методів соціально-педагогічного впливу на підлітків; створення спеціальної постійно діючої системи підготовки і перепідготовки соціально-педагогічних кадрів для позашкільних закладів.
Узагальнення результатів соціально-педагогічного пошуку, аналіз джерельної бази дають підстави зробити такі висновки:
1. У дисертації відповідно до мети і завдань дослідження простежено становлення та розвиток системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України (20-80-ті рр. ХХ ст.).
1.1 Аналіз архівних і науково-педагогічних джерел досліджуваного періоду дав можливість представити соціально-педагогічну діяльність як систему й розкрити її основні складники – суб’єктно-суб’єктні стосунки, мету, завдання, принципи, напрями, форми та методи соціально-педагогічного впливу на неповнолітніх у позашкільних закладах України.
2. На основі визначення сутності соціально-педагогічної діяльності, вивчення її еволюційного шляху встановлено, що на різних етапах історичного розвитку в 20-80-ті рр. ХХ ст. зміст діяльності соціального педагога в позашкільних закладах України мав суттєві відмінності в меті, завданнях, напрямах, формах та методах соціально-педагогічного впливу.
2.1. Виходячи з особливостей суспільно-політичного, соціально-економічного та культурного розвитку держави, специфіки змісту соціально-педагогічної діяльності, розмаїття позашкільних установ обґрунтовано етапи становлення та розвитку системи соціально-педагогічної роботи в позашкільних закладах України: 20-30-ті рр. ХХ ст.; 40-50-ті рр. ХХ ст.; 60-80-ті рр. ХХ ст.
2.2. Установлено, що перший етап (20-30-ті рр. ХХ ст.) супроводжувався становленням системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних установах і характеризувався чіткою соціальною спрямованістю (соціальне виховання підлітка, формування його свідомості та поведінки; включення його у різноманітні соціальні зв’язки й відносини з навколишнім світом; організація суспільної активності неповнолітнього; розвиток у нього інтересу до суспільно-політичного життя), визначенням мети та завдань діяльності соціального педагога в позашкільних закладах; інтенсивним створенням мережі позашкільних установ (універсальних та спеціалізованих), започаткуванням принципів та напрямів роботи соціального педагога, визначенням основних вимог до його особистості.
2.3. Наступний етап (40-50-ті рр. ХХ ст.) позначився інтенсивним накопиченням практичного досвіду соціально-педагогічної діяльності, її поступовим спрямуванням на особистість неповнолітнього, зростанням кількості закладів та установ для дітей-сиріт, безпритульних та бездоглядних, розширенням змісту соціально-педагогічної роботи в позашкільних установах, підвищенням вимог до соціальних педагогів.
2.4. Третій етап (60-80-ті рр. ХХ ст.) був пов’язаний з удосконаленням системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних установах, що знайшло прояв у створенні своєрідних позашкільних комплексів, організації соціально-педагогічної діяльності в оздоровчих закладах, розширенні функцій діяльності соціальних педагогів і зв’язків між соціальним педагогом, підлітком та його родиною, у налагодженні постійних зв’язків позашкільних установ зі школами, державними й громадськими дитячими об’єднаннями, в розширенні напрямів діяльності соціального педагога, збагаченні завдань, що стояли перед ним, та уточненні принципів соціально-педагогічної роботи.
3. Доведено, що на різних етапах організації соціально-педагогічної діяльності в Україні найбільш доцільними типами позашкільних установ були: клуби, гуртки, товариства та об’єднання, дитячі станції, обласні будинки культурно-масової роботи з дітьми; палаци для дітей.
4. Наведені в дослідженні факти свідчать, що напрями, форми і методи соціально-педагогічної роботи визначалися особливостями об’єктів і суб’єктів педагогічного впливу.
Установлено, що до найбільш ефективних форм та методів роботи соціального педагога в позашкільних установах досліджуваного періоду належали: групові заняття, індивідуальна робота з підлітками, диспути, вікторини, спеціальні радіо- та телепередачі, ігротерапія, арттерапія, бібліотерапія, логотерапія та деякі інші.
5. Проведене дослідження дозволило визначити провідні тенденції розвитку системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України досліджуваного періоду, а саме: поступове розширення змісту соціально-педагогічної діяльності; широке залучення громадськості до проблем соціально-педагогічної роботи з підлітками; тісний контакт між різноманітними позашкільними та державними установами; врахування в роботі соціального педагога попереднього досвіду; постійне вдосконалення форм та методів роботи з неповнолітніми.
6. Заслуговують на вивчення і творче використання педагогічно цінні напрацювання соціально-педагогічної діяльності 20-80-х рр. ХХ ст.: основні напрями роботи соціального педагога (діагностичний, профілактичний, допоміжний, реабілітаційний); виявлення здібностей і талантів дитини з урахуванням її вікових та індивідуальних особливостей; створення сприятливих умов для успішної адаптації асоціальних підлітків; удосконалення і широке використання різноманітних форм та методів роботи соціального педагога (психологічна корекція, стимулювання інтересу, індивідуальна співбесіда, опитування, інтерв’ю, анкетування); використання різноманітних видів діяльності підлітка в позашкільному закладі; ідеї щодо вимог до професійної підготовки соціального педагога та працівника.
7. До прогностичних тенденцій подальшого розвитку системи соціально-педагогічної діяльності в Україні у ХХІ столітті віднесено: тенденції диференціації; започаткування розгалуженої мережі позашкільних установ залежно від проблем дитини; збагачення та постійного вдосконалення змісту соціально-педагогічної роботи в позашкільних закладах різного типу; створення системи підготовки та перепідготовки соціальних педагогів для роботи в позашкільних установах.
Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем, пов’язаних з розвитком та вдосконаленням системи соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України. Подальшого науково-педагогічного вивчення потребують зміст, мета, завдання соціально-педагогічної діяльності, спрямовані на допомогу підліткам, що опинилися в кризовому стані; зіставлення змісту соціально-педагогічної діяльності в позашкільних установах України та провідних країнах світу.
Основний зміст дисертації відображено в таких публікаціях:
І. Статті у наукових фахових виданнях:
1. Мкртічян О.А. Сутність та основні функції соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України на сучасному етапі розвитку суспільства // Гуманізація навчально-виховного процесу: Зб. наук. пр. Слов’янського державного педагогічного університету, 2004. – Випуск ХХІ. –С.305-309.
2. Мкртічян О.А. Розробка методів та принципів соціально-педагогічної діяльності в сучасній науково-педагогічній літературі // Теорія та методика навчання та виховання: Зб. наук пр. Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, 2004. – Випуск 13. – С.7-11.
3. Мкртічян О.А. Зміст діяльності соціального педагога в позашкільних закладах України (20-30-ті рр. ХХ ст.) // Гуманізація навчально-виховного процесу: Зб. наук. пр. Слов’янського державного педагогічного університету, 2005. – Випуск XXV. – С.43-48.
4. Мкртічян О.А. Основні напрями організації соціально-педагогічної діяльності в позашкільних закладах України (60-80-ті рр. ХХ ст.) // Наукові записки кафедри педагогіки Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна: Зб. наук. пр. Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, 2006. – Випуск XVI. – С. 161-167.
5. Мкртічян О.А. Зміст роботи соціального педагога в закладах позашкільного типу в Україні (40-50 рр. ХХ ст.) // Соціальна педагогіка: теорія та практика. – Луганськ: Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, 2006. – С. 84-88.
6. Мкртічян О.А. Творче використання соціально-педагогічних ідей минулого в сучасних умовах розвитку української держави // Проблеми сучасності: культура, мистецтво, педагогіка. Розвиток особистісного потенціалу та професійних навичок майбутнього фахівця: Зб. наук. пр. – Харків: Стиль-Іздат, 2006. – С. 150-158.
ІІ. Статті в інших виданнях:
7. Мкртічян О.А. В.О. Сухомлинський про зміст соціально-педагогічної діяльності з „важкими” у виховному відношенні дітьми // Єдність особистісного і соціального факторів у виховному процесі навчального закладу. – Полтава: Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, 2004. – С.187-190.
8. Мкртічян О.А. Реалізація ідеї „сродності” Г.С. Сковороди в соціально-педагогічній діяльності позашкільних закладів України в 20-30-х рр. ХХ ст.
