Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Славич Ольга Дмитрівна |

УДК 329.17 (477)

Націократичні концепції в українській політичній думці першої половини ХХ століття

23.00.01 – теорія та історія політичної науки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Науковий керівник:– | кандидат філософських наук, доцент

Постригань Григорій Федорович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри політичних наук

Офіційні опоненти:– |

доктор політичних наук, профессор

Оніщенко Ірина Григорівна,

Європейський університет фінансів, менеджменту і бізнесу,

профессор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін–

доктор філософських наук, профессор

Огородник Іван Васильович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

профессор кафедри української філософії та культури

Провідна установа:– | Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України,

відділ правових проблем політології

Захист відбудеться “18” червня 2007 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 60, к.330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “17” травня 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради |

Салтовський О.І.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Будь-який народ оберігає свою самобутність і традиції, доповнюючи й переосмислюючи їх на кожному новому етапі свого розвитку. Пам'ять про історичне минуле – неодмінна передумова самоусвідомлення народу та засвоєння уроків історії задля сьогодення і майбуття держави, особливо беручи до уваги те, що не так багато часу пройшло відтоді, коли в офіційних документах та вітчизняній історико-політологічній літературі постаті українських вчених, котрі присвятили свої дослідження проблемам вивчення історії і теорії української державності зображувались, як правило, в негативному ракурсі, що перешкоджало об’єктивному і поглибленому вивченню української політичної науки в цілому та деяких з її різноманітних шкіл і напрямків зокрема.

Українські вчені, які вимушені були емігрувати за межі Батьківщини, вирішували цілий комплекс проблем, котрі в умовах партійної монополії на науку не могли стати об’єктом вивчення української радянської історіографії. Відсутність реальної незалежної української держави змушувала усіх їх обґрунтовувати на основі екскурсів в історію України невід’ємність права українського народу на свою власну державність, знаходити альтернативні шляхи організації форм політичної влади і створювати свої теоретичні політичні моделі, прикладом яких є оригінальні “націократичні концепції”.

З самого початку в середовищі українських вчених не було єдиного підходу до визначення сутності націократії. Найбільш науково-обгрунтоване визначення її змісту дали визначний діяч Організації українських націоналістів – Микола Сціборський у спеціально присвяченій цій темі роботі “Націократія” та український вчений-націолог Ольгерд Бочковський. І хоча авторство терміну “націократія” визначити важко, з впевненістю можна казати, що пов’язане воно було не з кабінетними роздумами вчених, а з реаліями тогочасного політичного життя.

Незважаючи на дискусійність, утопічність або навіть застарілість окремих оцінок історичних подій, теорій і концепцій, окремі висновки не втратили своєї актуальності й у наш час, а це є свідченням великої ерудиції й інтуїції О.Бочковського та М.Сціборського як дослідників суспільно-політичних процесів в Україні. Визнання і реабілітація їх на Батьківщині як громадян-патріотів і науковців має політичне, наукове і громадське значення, а їх наукові доробки у царині теорій державності потребують поглибленого вивчення, яке стає можливим завдяки новим, вільним від суб’єктивізму підходам до вивчення історії української політології, що опановуються і утверджуються в сучасній науці.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, науково-дослідної теми філософського факультету “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть” (01БФ041-1).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є визначення змісту націократичних концепцій, їх місця і ролі в українській політологічній науці на основі аналізу вітчизняної теоретико-політичної думки. Реалізація цієї мети передбачає вирішення наступних задач:

систематизувати основні підходи та розуміння феномену нації, розкрити еволюцію її визначень у контексті традицій європейської політичної думки;

охарактеризувати ідейно-теоретичні аспекти дослідження нації та націоналізму в українській політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ століть;

розкрити етнонаціональну складову у націократичних концепціях засновників цього напрямку в українській політичній думці – Ольгерда Бочковського та Миколи Сціборського;

здійснити порівняльний аналіз державно-політичного змісту націократичних концепцій О.Бочковського та М.Сціборського.

Об’єктом дослідження є українська політична думка першої половини ХХ століття.

Предметом дослідження є історико-політологічний аналіз націократичних концепцій в контексті формування української нації.

Методи дослідження. Методологія розуміється як цілісний підхід, система методів дослідження, яка уможливлює комплексність аналізу української націократичної ідеї. Відповідно до мети та задач дослідження, в роботі використано загальнонаукові та спеціальні методи, які забезпечили цілісний порівняльно-політологічний аналіз націократичних концепцій в українській політичній думці на початку ХХ століття.

Методологічну основу становить діалектичний метод. Дисертантка орієнтується на загальні методи дослідження політичної думки (аналізу та синтезу, історико-хронологічний, нормативно-ціннісний, соціологічний), а також на спеціальні методи, що використовуються в політологічних дослідженнях.

Так, метод системного аналізу дозволив розглянути націократію як складну систему поглядів, які, взаємодіючи, утворюють певну цілісність. Метод структурного функціоналізму застосовувався до визначення функцій структурних елементів націократичної концепції. Компаративістський метод дав можливість виявити спільне і відмінне у концепціях та підходах до поняття “нація” зарубіжних та українських дослідників.

Емпіричну базу дисертаційного дослідження складають праці вчених-націократів, наукові розробки вітчизняних і закордонних фахівців, документи спецфондів та матеріали періодичних видань.

Уточнення авторських оцінок методології та методів обумовлено, зокрема, відсутністю абсолютних дефініцій у чистому вигляді, що й спричинило певний суб’єктивізм дослідницької парадигми.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні комплексного аналізу теоретичних засад націократичних концепцій в українській політичній науці на прикладі двох її представників у період між першою та другою світовими війнами. У цьому контексті сформульовано такі основні результати даного дослідження, які характеризуються науковою новизною, розкривають базову концепцію дисертації і виносяться на захист:

1. Набуло подальшого розвитку узагальнення здобутків досліджень феномену нації в європейській політичній думці. Обґрунтовано положення про те, що незважаючи на різноманітні підходи до визначення нації, вирізняється одна з провідних ознак, яка є вирішальною для існування конкретної нації у сучасному розумінні цього слова, яку різні дослідники називають по-різному: “колективною солідарністю”, “почуттям спільності”, “національною свідомістю” тощо, тобто йдеться про самоусвідомлення певної спільноти, яке знаходить своє вираження у понятті “нація”.

2. Поглиблено аналіз здобутків української політичної думки ХІХ – початку ХХ століть у дослідженні проблем нації та національної держави. Обґрунтовано положення про те, що основні ідеї видатних українських мислителів досліджуваного періоду заклали підгрунття для формулювання цілісних націократичних концепцій першої половини ХХ століття. До таких ідейно-теоретичних засад націократії відносяться наступні: державна самостійність – головна умова існування нації, а державна незалежність – національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин; нація – спільнота, об'єднана насамперед духовними чинниками, серед яких чільне місце посідає певний ідеал стосовно бачення свого майбутнього й бажання творити це майбутнє спільними зусиллями; епоха державної організації міжлюдських відносин закінчується і в майбутньому її змінять інші, більш наближені до потреб та інтересів кожного індивіда форми співжиття людей.

3. Вперше проведено порівняльний аналіз етнонаціональної складової націократичних концепцій Миколи Сціборського та Ольгерда Бочковського. Доведено, що спільним у поглядах М.Сціборського та О.Бочковського щодо природи феномену нації є визнання психологічних чинників – національної свідомості і волі – головними прикметами нації. Принципова відмінність полягає у тому, що наявність у процесі націотворення вольового моменту О.Бочковський пояснює національною свідомістю, яка розвивається з попереднього національного інстинкту почувань, розвинутих на рівні підсвідомості, а згодом генерує національну ідею, яка і є головним та необхідним чинником нової доктрини націотворення на відміну від М.Сціборського, який головними підставами й рушіями життя нації вважає її дух та волю, визнаючи націю абсолютною ідейною і реальною цінністю.

4. Розкрито спільне у поглядах О.Бочковського та М.Сціборського на політико-державницьку складову їх націократичних концепцій. Обґрунтовано, що головною у їх націократичних моделях є ідея про особливу роль нації у здійсненні державно-політичної влади – О.Бочковський визначив владу нації більш природною і істотно відмінною від існуючих форм державної влади; М.Сціборський визнає націю природною організаційною формою людства, яка не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави.

Поглиблено аналіз відмінних рис у націократичних концепціях М.Сціборського та О.Бочковського. Доведено, що у М.Сціборського найбільш доцільною формою організації української держави є авторитарний, професійно-становий устрій, побудований на авторитеті влади й організований на органічному принципі участі в державному керівництві працюючих верств української нації, на відміну від О.Бочковського, який поєднав етнічний та політичний (територіальний) принципи формування держави, без примусового бюрократичного централізму при політичному керівництві націократичної форми правління, яка найбільш повно може задовольнити самостійницькі прагнення всіх народів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані для розробки теоретичних і практичних досліджень у сфері розбудови української державності, а також у навчальному процесі при підготовці курсів навчальних дисциплін з проблематики націології для студентів та аспірантів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації були оприлюднені на таких наукових заходах:

науково-практичних конференціях викладачів, докторантів, аспірантів та студентів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Дні науки філософського факультету”, 2001-2003 рр.;

науково-практичних семінарах аспірантів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2003 році.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені у трьох статтях, опублікованих у фахових журналах та трьох тезах виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, загальних висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації складає 191 сторінку, із них обсяг основного тексту – 164 сторінки, список використаної літератури включає 278 найменувань обсягом 27 сторінок.

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається його зв'язок з існуючими науковими програмами, визначаються мета і задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження, доводиться його наукова новизна, висвітлюється практичне значення роботи, апробація одержаних результатів, вказується кількість авторських публікацій з досліджуваної тематики, а також коротко розкривається структура дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні аспекти дослідження націократії” подається огляд літератури з проблематики, досліджуються засади націократії, сформовані на початок ХХ століття та семантична еволюція слова “нація”, яка відбувалася протягом кількох тисячоліть людської історії.

В радянській політології та історіографії будь-які концепції державності в українській політичній науці або піддавались огульній критиці, або ж взагалі не досліджувались, не кажучи вже про націократичні концепції. Водночас були проведені дослідження, котрі хоча і не присвячені безпосередньо проблемі дисертації, проте мають до неї опосередковане відношення в контексті вивчення історико-політичних проблем української державності і національних відносин в Україні. Теоретико-методологічні проблеми української державності в контексті етнополітики, наукові і ідеологічні концепції етносоціального розвитку досліджувались І.Курасом, В.Євтухом. Зародження й розвиток націй, причини та наслідки втілення в життя національної ідеї та різних течій націоналізму висвітлює П.Кононенко. Проблеми історії української суспільно-політичної думки висвітлюються в роботах таких сучасних вітчизняних науковців, як В.Потульницький, Ю.Римаренко, О.Семків, колективами авторів на чолі з О.Дергачовим, Ф.Кирилюком.

Б.Червак досліджував творчість Миколи Сціборського як видатного діяча ОУН, ідеолога українського націоналізму, аналізував фундаментальні твори мислителя та зробив висновок про те, що ідеологія українського націоналізму дає вичерпні відповіді на актуальні завдання в ділянці державотворення, вона позбавлена тоталітаризму, а свої економічні, політичні, правові моделі конструює на основі принципу національної солідарності та пріоритету національних інтересів, до того ж ідеї М.Сціборського у принципі не суперечать нормам будівництва демократичного суспільства, а є лише максимально адекватними тогочасному політичному контексту та для сучасності наріжні ідеї його творчості є ефективним чинником у розбудові Української Самостійної Соборної Держави.

Перша систематизація політичних поглядів українських учених за основними напрямами була здійснена в працях І.Лисяка-Рудницького, який на відміну від В.Потульницького простежує основні напрями української політичної думки, не торкаючись питань методології. Ці розбіжності у підходах спричинили й різне трактування цими вченими національного напряму в українській суспільно-політичній думці. О.Зайцев у своїй роботі зазначив, що фашизм (включно з нацизмом) та український інтегральний націоналізм (поряд з іншими аналогічними рухами недержавних націй) належали до відмінних типів одного суспільного феномену, який умовно можна назвати “тоталітарним націоналізмом”. М.Обушний здійснив аналіз змісту доробку М.Сціборського, а також розглянув концепцію етногенези, розроблену О.Бочковським.

Роботи таких сучасних українських дослідників, як Р.Коваль, В.Мороз, О.Салтовський, Б.Червак містять аналіз праці М.Сціборського “Націократія”. І.Оніщенко та Н.Черниш торкнулися проблеми нації та обґрунтували її визначення у спадщині О.Бочковського і М.Сціборського. К.Бондаренко, Я.Кіт, Р.Коваль, В.Панченко наводять біографічні дані з життя та творчості цих двох українських науковців.

В інших наукових працях постаті М.Сціборського і О.Бочковського згадуються лише у загальному контексті. Загалом, огляд історіографії свідчить, що в політологічній літературі знайшли відображення лише окремі аспекти теми дисертаційного дослідження. До теперішнього часу вона не стала об’єктом спеціального дослідження ні у радянській, ні у зарубіжній, ні у сучасній українській науці.

Історія теоретичних досліджень нації налічує не один десяток років. Незважаючи на те, що в ході своєї еволюції воно абсорбувало певні “об'єктивні” характеристики (територія, реально існуючі спільноти), поняття “нація” все ж таки здебільшого залишалося певним символом, суб'єктивним витвором, абстракцією. Характерно, що від самого початку свого виникнення термін “нація” мав подвійний соціально-психологічний зміст: з одного боку, він виступав як вербальний інструмент відчуження однієї спільноти від іншої, а з іншого – був виявом солідарності для тих, хто до “нації” не входив. Таке значення терміну, як група чужинців, об'єднаних спільним географічним місцем походження чи споріднених кровно, залишалося незмінним протягом століть.

Приблизно в XVI столітті відбулося перше кардинальне зрушення у вживанні терміну “нація” – в Англії його почали застосовувати щодо населення цієї країни, воно стало синонімом слова “народ”. Ця семантична трансформація означала появу першої нації у світі, а також початок ери націоналізму (нації у тому розумінні цього слова, в якому воно вживається сьогодні). Протягом XVII століття термін уже використовувався в деяких європейських країнах як відповідник поняття “народ” і пов'язувався з такими категоріями, як “громадянство”, “держава”, означаючи належність до певної територіально-політичної, а не суто етнічної чи мовної спільноти.

Англійська й французька мови – мови найпередовіших у XIX столітті в економічному й політичному відношенні народів, культивували насамперед політичне значення терміну “нація” і саме в них це слово стало синонімом суверенності народу, незалежності держави, стало, зрештою, політичним символом, дедалі частіше (наприклад у Франції, США та Англії) почало ототожнюватися з поняттям “держава”. Тривала, так би мовити, подальша семантична “етатизація” слова, розпочата в попередні часи. Унаслідок цього, зокрема, слово “нація” (nation) в англійській і французькій мовах часто є відповідником слова “країна”, або “держава”. Німецьке значення слова “нація”, з наголосом на етнічно-культурних складниках, вплинуло на формування цього поняття в мовах слов'янських й центральноєвропейських народів. Слово “нація” тут здебільшого було синонімом слова “народ”, воно ототожнювалось з культурно-мовними спільнотами, оскільки німецька мова за часів “національних” слов'янських народів панувала в суспільних науках, а університети з німецькою мовою викладання були тими осередками, де відбувалося навчання інтелектуальних еліт цих народів.

Народи Центральної та Східної Європи у другій половині XIX століття вступили у фазу так званого національного відродження і їм доводилося робити наголос на культурних і мовних компонентах цього відродження за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи територіальної єдності (чехи, українці, словенці, балканські народи). Таким чином, ера націоналізму принесла з собою й відновлення “етнічного” змісту поняття “нація”, яке водночас мало досить чіткий політичний контекст.

На початок ХХ століття дефіциту у визначеннях поняття “нація” не спостерігалось. Доповнювався термінологічний апарат, з'являлися нові понятійні нюанси, однак у будь-яких нововведеннях у тому чи іншому вигляді містилися елементи тих визначень і знахідок, які датувалися кінцем XIX – початком XX століття. Існує безліч підходів до визначення сутності нації: як до етнічної спільноти і як до держави, як до комунікативного простору і як до уявної спільноти. Багато підходів дослідники розуміють, як основні, проміжні чи часткові. Незважаючи на розмаїття і суперечливість підходів до вибору формальних ознак, які характеризують суть феномену “нації”, сформувався усталений набір критеріїв, за якими представники різних дисциплін і світоглядів визначають найхарактерніші риси спільноти, котра дістала назву “нація”.

У другому розділі “Витоки націократичних концепцій в українській політичній думці ХІХ – початку ХХ століть” досліджується інсталяція досвіду становлення української нації в аналітичні рамки теорій, що створювались на основі аналізу світового історичного досвіду.

В українській інтелектуальній традиції інтерес до проблем націй і націоналізму має досить поважну історію як у сфері ідеологічних розробок (Д.Донцов, В.Липинський, М.Сціборський, Ю.Вассиян та ін.), так і в наукових дослідженнях (О.І.Бочковський, В.Старосольський, І.Лисяк-Рудницький та ін.).

Концепції державності в українській політичній науці, як невід'ємна складова частина світової інтелектуальної спадщини, виникли в результаті розвитку зарубіжної та вітчизняної науки, були її органічним продовженням. У працях українських вчених подається аналіз історичних етапів становлення і розвитку української державності в контексті зовнішньополітичних відносин України з іншими країнами і народами. Розглядаючи український народ як окрему культурно-етнічну одиницю, вони особливу увагу приділяли вивченню його соціальної, національної і територіальної диференціації, визначенню етнопсихологічних характеристик сусідніх народів, можливих форм федерації і найбільш сприятливих для України як незалежної держави, прогнозуванню можливих процесів циркуляції елітних груп в Україні, визначенню носіїв національної свідомості.

М.Драгоманов поставив питання про українців як про націю, його ідеї в значній мірі сформували нову еліту, що сприяло перетворенню етнографічної маси в народ і, врешті-решт, в націю. Для М.Драгоманова пропаганда національної виключності, формування в українській свідомості ідеї ненависті до інших людей за етнічною ознакою, навіть до тих, що належали до пануючих над українцями народів, було неприйнятним способом відродження України. Він зазначав, що націоналізм необхідно оцінювати, як і всі інші явища суспільного життя, виходячи з конкретних історичних обставин та можливих наслідків для реалізації головної мети розвитку людства – емансипації особистості. Держава, навіть українська національна, не була для М.Драгоманова абсолютною ідеєю та вищою цінністю тому, що вчений був твердо переконаний в тому, що епоха державної організації міжлюдських відносин закінчується і в не дуже віддаленому майбутньому її змінять інші, більш наближені до потреб та інтересів кожного індивіда форми співжиття людей. Українська справа, з позиції М.Драгоманова, полягала в звільненні не просто України, відтворенні її державно-політичної самостійності, а у свободі, в усіх її виявах, представників тих соціальних верств, що репрезентували українську націю, зберегли вірність мові і національним традиціям.

М.Міхновський у своїй національно-політичній програмі відзначив, що нація може розвиватися вільно з користю для її членів лише тоді, коли матиме власну самостійну державу, державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність – національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

Д.Донцов дав одне з найкращих в українській суспільній думці розуміння нації, як спільноти, об'єднаної насамперед духовними чинниками, серед яких чільне місце посідав спільний ідеал як спільне бачення майбутнього й бажання творити це майбутнє спільними зусиллями.

У працях В.Старосольського позитивістському, переважно раціоналістичному, тлумаченню нації західноєвропейськими дослідниками впродовж XIX – початку XX століття протистоїть спроба розглянути націю як суб'єктивну цілість, для якої вирішальне значення мають не так її об'єктивні зовнішні ознаки, як суб'єктивний, внутрішньо-психічний зміст. Саме він робить націю окремим суб'єктом i героєм історії, “особовістю” з власним життям, волевиявленням та власною долею – свого роду “макроантропосом”. Таке розуміння нації згодом стає розповсюдженим в українській соціологічній та історичній традиції на еміграції. В.Старосольський вважає, що “культурна” нація мусить переступити межі тільки культурницьких прагнень, щоби стати “повною” нацією. Звідси політичність – або намагання нації стати державою – є сутнісним критерієм нації.

Історіогенеза української нації і націоналізму відбувалася за сценарієм, який мав певні спільні риси у всіх націй, що виникли і виникають на земній кулі. Українські дослідники, які здебільшого не мали доступу до теоретичних досягнень західного суспільствознавства в цій галузі, аналізуючи український націоналізм, нерідко доходять висновків, узагальнень, аналітичних конструкцій, які нагадують інтелектуальні відкриття західних колег, теоретичні й емпіричні дослідження “українського варіанту” становлення й функціонування нації відповідають висновкам і узагальненням, що були сформульовані певними дослідницькими школами і напрямами на основі аналізу європейського чи світового історичного досвіду.

У третьому розділі “Етнонаціональні питання у націократичних концепціях О.Бочковського та М.Сціборського” досліджено теоретичні розробки українських науковців, публіцистів і політичних діячів – Ольгерда Іпполіта Бочковського та Миколи Сціборського, зумовлені потребою дати наукові підстави для нового етапу національно-визвольного руху в Україні та поза її межами у нових історичних умовах та визначити його орієнтири i завдання, адже своєрідною прикметою міжвоєнного періоду виступало виразне прагнення виробити насамперед чітку концепцію нації, узагальнивши у синтезованій формі науковий доробок класичної західноєвропейської думки у поєднанні з українськими традиціями.

Головною прикметою нації в націократичних теоріях виступають національна свідомість і воля – тобто психологічні чинники. Це положення є спільним у О.Бочковського і М.Сціборського. За О.Бочковським нація – це не статутне об’єднання на раціональній основі, а духовна спільнота, яка є скупченням людей на природних підставах і потребах. Він виходить з того, що кожний свідомий народ має право на власну державу. Наявність у процесі націотворення вольового моменту дослідник пояснює національною свідомістю, яка, на його думку, розвивається з попереднього національного інстинкту почувань, що розвинуті на рівні підсвідомості. Саме ці підсвідомі почуття характеризують націю як спільність, тобто об’єднання людей на ґрунті природних сил і потреб, на відміну від спілки, що є статутно організованим об’єднанням на основі розуму. Згодом національна свідомість, спираючись на політичну культуру, генерує національну ідею, яка і є головним і необхідним чинником нової доктрини націотворення. Сучасна нація, за О.Бочковським, не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави, яка є запорукою повного і всебічного розвитку нації; водночас людство існує через нації, як природні організаційні форми людства.

Розуміння нації М.Сціборським ґрунтується на його спіритуально-волюнтаристичному світогляді, який вважає головними підставами i рушіями життя нації її дух i волю. А відтак, він сприймає власну націю як абсолютну ідейну і реальну цінність. За М.Сціборським нація – це не механічний збір певної кількості людей, пов'язаних лише спільністю території, мови й матеріальних інтересів, а найвища органічна форма людського співжиття, яка має неповторний внутрішній i духовний зміст, утворений з прадавніх часів на підставі природних властивостей даної людської спільності, її моральної єдності та прагнення здійснювати свої власні історичні завдання. Автор “Націократії” є одним з активних прихильників органічної теорії походження української нації. Він вважає, що вроджена психіка людини є вічною й незмінною. В ній сумарно зосереджена сукупність “добра” i “зла”, тому будь-яке втручання у фізіологічні й психологічні закони нищать у людині те, що зберігає її стійкість та імпульси до творчості – її інстинкти. Разом з тим він не заперечує того, що розум i суспільна організація справді повинні перешкоджати шкідливим виявам цих інстинктів, у чому і полягає зміст соціальності людини.

Ідеологія націоналізму М.Сціборського побудована на максималізмі, любові до своєї нації i нетерпимості до всього чужого, готовності боротьби проти всіх тих сил, котрі заважають розвитку нації. Для досягнення національної мети М.Сціборський радить використати всі доступні засоби. Відповідно до концепції М.Сціборського, без держави нація не може стати творчим чинником історії й повноправним господарем своєї власної долі. Така нація рано чи пізно обов'язково стане предметом поневолення іншими націями. Для М.Сціборського нація – абсолютна цінність, непорушна догма, а держава – організаційна форма існування нації. У націоналістичному світогляді нація і держава виступають як одне ціле, як найвища мета. Проте для націоналізму держава не є відірваною від життя людей самоціллю – натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси – класові, партійні, групові й особисті. Без держави нація не може зберегти своєї єдності, вона буде приречена на поділ між іншими державами, що обов'язково приведе до руїни i саму націю. Український націоналізм, на відміну від деяких інших національних партій, ставить собі за мету побудову могутньої великої держави, яка могла б найкраще відстоювати інтереси української нації і захищати їх. М.Сціборський розглядає націоналізм як явище інстинктивне, переважно емоційно-фанатичне. Тим самим він абсолютизує психологічні, вольові якості людини i по-суті ігнорує об'єктивно-притаманні духовні почуття, найважливішими складовими яких є патріотизм, любов до своєї батьківщини, свого народу, краю тощо.

У четвертому розділі “Державно-політичний зміст націократичних концепцій М.Сціборського і О.Бочковського” розкриваються політично-державні ідеї М.Сціборського та О.Бочковського, подається порівняльний аналіз розроблених ними концепцій націократії.

Суспільно-політична ситуація в Україні ставить на порядок денний теоретичне осмислення змісту ряду традиційних форм політичного правління, в тому числі й націократичної, засновниками якої вважають українських дослідників О.Бочковського i М.Сціборського. Їх громадсько-політична i теоретико-публіцистична діяльність розгорталась, головним чином, у 30-х роках, коли націоналізм вийшов на арену української суспільно-політичної думки як новий політико-ідеологічний напрям. Цей напрям виник як відлуння великої економічної депресії, що охопила провідні капіталістичні країни світу, кризи парламентаризму, народження тоталітарних держав i як відповідь на упадок української державності. Саме тому в деяких націоналістів, до яких належав М.Сціборський, критика нерідко переростала у заперечення демократичних i соціалістичних принципів, що були визначальними в національно-визвольному русі на початку XX століття. Такі умови поставили перед вченим складні завдання пошуків альтернативних шляхів організації форм політичної влади.

Микола Сціборський запропонував власну програму здобуття незалежності та концепцію щодо устрою майбутньої Української Держави. У книзі “Націократія” він дав оцінку всім суспільно-політичним моделям, які існували як державні устрої в тогочасній Європі, – демократії, соціалізму, комунізму, фашизму, диктатурі, визначив їх сильні і слабкі сторони та доцільність застосування у процесі державного будівництва в Україні і запропонував власну обґрунтовану концепцію майбутнього устрою Української Держави, побудовану на засадах націократії та синдикалізму. Такий аналіз, на його думку, дозволить краще зрозуміти відмінність націократії від цих, уже досить відомих, політичних концепцій.

М.Сціборський розглядає націократичну теорію всього лише як тактичний засіб, покликаний стати ідеологією національно-визвольної боротьби українського народу лише за певних умов його історії. Відповідно до націократичної теорії, державний устрій в Україні буде побудований на авторитеті влади й організований на органічному принципі участі в державному керівництві працюючих верств української нації. Керівна роль серед них повинна належати провідній верстві, тобто творчій, найбільш продуктивній частині нації. На цьому принципі побудована націократична доктрина, зміст якої М.Сціборський визначив як режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об'єднаних відповідно до їх суспільно-продукційної функції – в представницьких органах державного управління.

На думку М.Сціборського, націократія вбирає в себе всі демократичні принципи і з часом повністю зможе замінити, наприклад, такі принципи, як рівності громадян перед законом, співпраці влади i народу в процесі управління державою тощо. Більше того, націократія не просто їх проголошує, а розставляє їх на свої, точно означені інтересами нації, місця i межі. За своїм основним змістом націократична держава є не поліцейською, а правовою, тому що влада нації в державі одночасно забезпечуватиме всьому народу широкі можливості самодіяльності, відповідно до історичних умов i форм громадської самоуправи.

Інші підвалини в розробку націократичної теорії поклав О.Бочковський. Виходячи з тези про те, що сучасна доба є націоцентричною, він визначив найбільш характерну її рису – перемога нації над державою i встановлення влади нації, яка, на його думку, є більш природною i істотно відрізняється від існуючих форм державної влади. Вважаючи сучасну йому епоху націоцентричною, О.Бочковський робить висновок, що політичне керівництво в ній повинна здійснювати т.з. “націократична форма правління”, яка найбільш повно може задовольнити самостійницькі прагнення всіх народів. Націократія О.Бочковського виходить із того, що всі свідомі нації (тобто ті, що усвідомили необхідність самостійного розвитку i бажають цього) мають право на створення своїх національних держав. Стосовно України, О.Бочковський вважає, що метою українського народу має бути здобуття націократії – тобто політичного самовизначення нації в окремій державі.

Єдиного підходу до визначення змісту націократії у М.Сціборського та О.Бочковського не має. Націократична модель О.Бочковського пронизана глибоким демократизмом, повагою до людей незалежно від їх національного походження. Націократія ж в дусі М.Сціборського ґрунтується на авторитарному, а подекуди й тоталітарному підході до розв'язання проблем державності та нації.

Висновки

Найбільш загальні результати проведеного дослідження можна сформулювати у вигляді таких висновків:

1. У працях провідних європейських мислителів спостерігається розмаїття наукових, ідеологічних, політичних інтерпретацій та визначень поняття “нація”. Проте існує одна суб'єктивна ознака, яка є вирішальною для існування нації у сучасному розумінні цього слова. Це самоусвідомлення певної спільноти, яке знаходить своє вираження у терміні “нація”.

2. Історіогенеза української нації і націоналізму відбувалася за сценарієм, який мав певні спільні риси у всіх націй, що виникли і виникають на земній кулі. Це підтверджує думку про те, що український націоналізм – це вияв певної загальносвітової тенденції. Основні ідеї видатних українських мислителів, висловлені в кінці ХІХ – на початку ХХ століть заклали підгрунття для формулювання цілісних націократичних концепцій першої половини ХХ століття.

3. Головною прикметою нації в націократичних теоріях виступають національна свідомість і воля – тобто психологічні чинники. Таке положення є спільним у О.Бочковського і М.Сціборського. За О.Бочковським нація – це не статутне об’єднання на раціональній основі, а духовна спільнота, яка є скупченням людей на природних підставах і потребах. Він виходить з того, що кожний свідомий народ має право на власну державу. О.Бочковський поєднав обидва принципи формування держави: етнічний та політичний, але без примусового бюрократичного централізму. Наявність у процесі націотворення вольового моменту дослідник пояснює національною свідомістю, яка, на його думку, розвивається з попереднього національного інстинкту почувань, що розвинуті на рівні підсвідомості. Згодом національна свідомість, спираючись на політичну культуру, генерує національну ідею, яка і є головним і необхідним чинником нової доктрини націотворення.

Розуміння нації М.Сціборським ґрунтується на світогляді, який вважає головними підставами i рушіями життя нації її дух i волю. Тому вчений сприймає власну націю як абсолютну ідейну і реальну цінність. За М.Сціборським нація – це не механічний збір певної кількості людей, пов'язаних лише спільністю території, мови й матеріальних інтересів, а найвища органічна форма людського співіснування, яка має неповторний внутрішній i духовний зміст, витворений з прадавніх часів на підставі природних властивостей даної людської спільності, її моральної єдності та прагнення здійснювати свої власні історичні завдання.

4. Націократична теорія М.Сціборського будувалась на запереченні традиційно існуючих політичних форм управління суспільством (парламентської демократії, соціалізму, комунізму), які, на його думку, гальмують суспільний розвиток. М.Сціборський дійшов висновку, що найбільш доцільною формою організації української держави є авторитарний, професійно-становий політичний устрій; він розглядає націократичну теорію як тактичний засіб, покликаний стати ідеологією національно-визвольної боротьби українського народу лише за певних умов його історії.

Зміст націократичної моделі О.Бочковського суттєво відрізняється від моделі автора “Націократії”, вона пронизана національним демократизмом, глибокою повагою до людей незалежно від їх національного походження. Влада нації в державі, на думку О.Бочковського, є природною та несумісною з тоталітаризмом. Виходячи з тези про те, що новітня доба є націоцентричною, він визначив найбільш характерну її рису – перемога нації над державою i встановлення влади нації, яка, на його думку, є більш природною i істотно відрізняється від існуючих форм державної влади. Націократія О.Бочковського виходить із того, що всі нації, які усвідомили необхідність самостійного розвитку i бажають цього, мають право на створення своїх національних держав.

Одержані результати дисертаційного дослідження надають додаткові можливості більш поглибленого врахування накопиченого світовою і вітчизняною наукою досвіду націобудівництва, внутрішньодержавних реформ в Україні для прагматичного відстоювання своїх національних інтересів на міжнародній арені, утвердження європейських цінностей і стандартів в політиці, економіці, соціальній сфері; подальшого вдосконалення концептуальних засад національної політики української держави, розробки і впровадження нових підходів з метою забезпечення глибоких системних перетворень у житті країни, які б відповідали стандартам демократичної правової держави.

список опублікованих автором працьза темою дисертації:

Національно-державницькі ідеї О.Бочковського // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць: Вип.10. – К.: Т-во „Знання” України, 2002. – №10. – С.40-48.

Націократичні ідеї М.Сціборського та фашизм // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць: Вип.14. – К.: Т-во „Знання” України, 2003. – С.223-230.

Порівняльний аналіз політичних концепцій М.Сціборського та О.Бочковського // Дослідження світової політики: Зб. наук. праць / Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – Вип. 25. - К., 2003. – С. 80–88.

Деякі націократичні концепції в українській політичній думці першої половини ХХ ст. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – Випуск 37. – К.: ВПЦ „Київський університет”, 2001.– С.58-59.

Націократичні ідеї М.Сціборського // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – Випуск 42–45. – К.: ВПЦ „Київський університет”, 2002. – С.308-309.

Наука про націю Ольгерда Бочковського // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – Випуск 56-57. – К.: ВПЦ „Київський університет”, 2003. – С.44-45.

Анотація

Славич О.Д. Націократичні концепції в українській політичній думці першої половини ХХ століття. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.01 – теорія та історія політичної науки. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2007.

В дисертації висвітлюються ідейно-теоретичні аспекти дослідження націократії в європейській політичній науці. Автором досліджені теоретичні засади націократичних концепцій в українській політичній думці ХІХ – початку ХХ століття, суспільно-політичні ідеї встановлення націократичного режиму в державі, на основі використання цілісного підходу до вивчення історико-політичної спадщини, методів пізнання і теоретико-методологічних основ наукової творчості українських зарубіжних вчених. Встановлено, що різні теоретико-методологічні підходи, якими керувалися автори при розробці націократичної теорії, відбилися в змісті відповідних форм націократії та визначено ті історико-політичні ідеї українського зарубіжжя, які і зараз, на думку автора, зберігають свою актуальність для практики сучасного державного будівництва в Україні. Проаналізовано концептуальні підходи О.Бочковського та М.Сціборського до проблем державотворення, а також цілісність націократичної концепції у вітчизняній теоретико-політичній думці.

Ключові слова: теоретичні засади, нація, націоналізм, націократична концепція.

АННОТАЦИЯ

Славич О.Д. Нациократические концепции в украинской политической мысли первой половины ХХ столетия. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.01 - теория и история политической науки. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2007.

В диссертации на основе использования целостного подхода к изучению историко-политического наследия, методов познания и теоретико-методологических основ научного творчества украинских ученых, раскрываются идейно-теоретические аспекты исследования нациократии в европейской политической науке.

Автором исследованы теоретические основы нациократических концепций в украинской политической мысли ХІХ - начала ХХ века, общественно-политические идеи становления нациократического режима в государстве. Обосновано, что концепции государственной власти в историко-политической науке опирались на основные достижения мирового интеллектуального наследия того времени, возникли как результат развития зарубежной и отечественной науки и являлись ее органичным продолжением. Продемонстрировано, что историогенезис украинской нации и национализма происходил по сценарию, имеющему определенные общие черты у всех наций, которые когда-либо возникали на нашей планете. Украинский национализм – это проявление определенной всемирной тенденции, он "вписывается" в общий контекст мировой истории, хотя, разумеется, имеет свои специфические черты, особенности и "аномалии", связанные со спецификой его исторического развития. Украинский национализм и феноменология украинской нации целиком укладываются в рамки аналитических структур и теорий наций и национализма, которые формулировались на основе анализа мирового исторического опыта.

Осуществлен первый комплексный сравнительный анализ творческого наследия двух представителей украинских зарубежных ученых (Н.Сциборского и О.Бочковского) относительно их концепций нациократии. Проанализированы концептуальные подходы О.Бочковского и Н.Сциборского к проблемам